ПРАВДА ТАРАСА МЕЛЬНИЧУКА
Писати про Тараса Мельничука важко. Важко передовсім тому, що які б слова ми не підбирали для розкриття його трагічної долі, вони все одно не зможуть передати всього огрому мук і страждань, які довелося перенести поетові.
Хтось із критиків сказав, що коли б Тарас Мельничук народився у Франції чи, скажімо, в Італії або в якійсь іншій європейській демократичній країні, то розвитку його поетичного таланту не було б меж. Бо поет він на справді від Бога. На жаль, Мельничук народився у країні „найгуманнішого і найсправедливішого соціалістичного способу життя”. Біда лише, що хто так не вважав, віддавався найжорстокішому прокляттю й покаранню. Тарас Мельничук став одним з них.
Здається, поетові долею був уготований такий страдний шлях, щоб, пройшовши його й звідавши на ньому весь тягар тоталітарного комуністичного режиму, він став врешті-решт незаперечним вироком йому. Так само як стали вироком В. Стус, М. Литвин, В. Марченко, о. Я. Лесів, Г. Снігерьов, І. Калинець, З. Краківський та десятки інших українських патріотів, незалежність духу яких залишалася єдиною зброєю в боротьбі проти свавілля й беззаконня совітської системи.
Паростки отого вільного незалежного духу досить помітно пробились у художньому слові першої книжки Тараса Мельничука „Несімо любов планеті” (1967). Її вихід у світ якраз припав на період шаленого розгулу реакції, коли ім’я Василя Симоненка вилучалось із літературного реєстру, та й чи тільки Симоненка. Про Ліну Костенко загалом було заборонено згадувати, а світову громадськість комуністичні ідеологи намагалися заспокоїти запевненнями, що в країні Рад усі живуть безтурботно, радісно і щасливо, наближаючи „світле майбутнє” людства, і такі як Тарас Мельничук та іже з ним лише зводять наклепи на „радянську дійсність”.
Під „караючий меч” кагебістської Феміди потрапив і Тарас Мельничук за те, що у своїх віршах став на захист української культури, мови, насмілився висловити рішучий протест проти тотальної денаціоналізації українського духу. І поета відправили на „перевиховання” у загратовані табори. Сталося це у фатальному для нього 1972 році, а мав він тоді 33 роки.
Чимало води сплило з тих пір. Відтоді і аж до кінця вісімдесятих на батьківщині поет, по суті, не друкувався, хоча з пером не розлучався, бо „лиш зі словом в парі чувся паном”.
„Серце ж – ствердло”, – так сказав Тарас Мельничук про себе у своїй другій поетичній збірці „Князь роси”, яку видав на... шостому десяткові літ.
Лише хай читач не подумає, що ліричний герой „Князя роси” впав у песимізм чи, скажімо, раптом почав нарікати на свою долю. Зовсім ні. Просто першим найважче: „то був для мене час затемнення землі, сонця, людей, тварин, дерев і сонця, знову сонця”; перші приймають на себе найважчі удари, оскільки торують дорогу іншим.
В усі часи поезія живила ідею свободи, ідею добра, краси і гуманізму. Успадкована поетом від історично-національного досвіду свого роду і народу („землю батьків поклав мені Бог на серце”) світоглядна позиція, до того ж збагачена практикою особистісного розуміння власного „я” в неспокійному світі („і вільним стану, спершись на свій меч”), виражає одну з найголовніших передумов естетично-філософського спрямування його поезії. Той, хто читав книжку „Князь роси”, не міг не зауважити, що кожен її рядок закликає нас до національного самоусвідомлення в безнастанному часовому русі, до глибинно-національного альтруїзму. („В цих горах я засипав комори неба зірками в цих горах я росу не ударив і не зламав пасткою крил жодній птасі жодному звіру й людині в цих горах на Україні... ”).
Мотив протистояння в поезії Тараса Мельничука постійний і принциповий. Глибока віра в себе, у свої переконання допомагають ліричному героєві вижити, подолати всі труднощі долі.
Тарас Мельничук – натура глибоко поетична, творча, в чому переконує кожен вірш його збірки. Зрештою, саме життя Тараса Мельничука неспокійне, бунтівливе, яскравим віддзеркаленням якого стала його творчість. Нею автор світиться, живе, будує свій суверенний простір в контексті найнесподіваніших морально-етичних орієнтирів („тихо скавулять кімнати на гратах горицвіт зірок у синьому горщику несе янголам борщику а година година хоче спати звари мені вкраїноньку мати зрубай мені голівоньку кате”).
Як на мене, ота постійна несподіваність вислову є однією з найхарактерніших ознак художнього стилю Тараса Мельничука, ба й більше – формулою його душі, відкритою для всіх у всіх своїх живих імпульсах.
У почуваннях і візіях ліричний герой Тараса Мельничука розмірковує над філософськими проблемами людського життя. І все-таки проблема добра і зла його хвилює найбільше („Хто вкрав мій сад, мої морелі, мої собори і віки?.. Страшні мені куфайки і шинелі, і літаків залізні вітряки. Убите зілля – довге зілля ночі. Убита хата, вбито кров... Де ж мають жити мої очі! Де має жити мій Дніпро?!”). З болем поет говорить, як жорстоко чорне крило зла „обпалило землю і хату” його рідного народу. Відчуття спільності долі народу з долею митця є визначальним для багатьох творів „Князя роси”. Поряд з трагедійними нотами звучання у них таїться глибока надія, що зло не матиме майбутнього за умови осмисленого прийняття християнської добро творчої моралі. Бо не може людина бути „вічним самовбивцею” і носити при собі „ключі від смерті”. Врешті-решт вона повинна вичавити з себе раба, відродити своє людське єство.
Поет звертається до матері й батька як носіїв найвищих людських чеснот, мірил сумління і совісті (вірші „З якихось пір...”, „Мамо...”, „Холодно, голодно...”, „Тато померли...” та інші).
Отож світобачення Тараса Мельничука наскрізь життєлюбне і добротворче, хоча бадьорість поета часто зраджує, і тоді він вдається до жахливих апокаліптичних метафор: „Я зробив атомну бомбу склав туди всіх хто є на землі повісив на калинову гілку щебечіть”. Поета ніколи не покидало бажання бачити, вивчати, спостерігати цей суперечливий світ і себе в ньому. В стосунках з них ліричний герой може бути різним: то іронічним, то відчайдушно веселим, то заглиблено вдумливим. Звідси випливає його щедрість на ліричні почування; з цієї щедрості, мов птиці, вилітають вірші – легко, невимушено, вільно. І не біда, що подеколи в них трапляються самоповтори чи несумисна розтягненість. Зрештою, дорікати за це авторові було б недоречно: не так багато часу мав він на шліфування своїх поезій. Зате у них кожне слово наснажене глибокою думкою, яка завше гнучка, наміцно ув’язана реаліями світу, надійно влита в його матеріальну плоть, піднесена до символу, через який Тарас Мельничук розкривається як поет гостротрагедійного світосприймання. Якраз гостротрагедійність і є тією ідейною домінантою, на якій тримається все тематичне розмаїття книжки, що стала окрасою сучасної української літератури.
Така правда поезії Тараса Мельничука:
Ой на серці світ –
колючий дріт,
А під серцем –
місяця іконка... –
правда варта найвищої пошани і нагороди.
Хтось із критиків сказав, що коли б Тарас Мельничук народився у Франції чи, скажімо, в Італії або в якійсь іншій європейській демократичній країні, то розвитку його поетичного таланту не було б меж. Бо поет він на справді від Бога. На жаль, Мельничук народився у країні „найгуманнішого і найсправедливішого соціалістичного способу життя”. Біда лише, що хто так не вважав, віддавався найжорстокішому прокляттю й покаранню. Тарас Мельничук став одним з них.
Здається, поетові долею був уготований такий страдний шлях, щоб, пройшовши його й звідавши на ньому весь тягар тоталітарного комуністичного режиму, він став врешті-решт незаперечним вироком йому. Так само як стали вироком В. Стус, М. Литвин, В. Марченко, о. Я. Лесів, Г. Снігерьов, І. Калинець, З. Краківський та десятки інших українських патріотів, незалежність духу яких залишалася єдиною зброєю в боротьбі проти свавілля й беззаконня совітської системи.
Паростки отого вільного незалежного духу досить помітно пробились у художньому слові першої книжки Тараса Мельничука „Несімо любов планеті” (1967). Її вихід у світ якраз припав на період шаленого розгулу реакції, коли ім’я Василя Симоненка вилучалось із літературного реєстру, та й чи тільки Симоненка. Про Ліну Костенко загалом було заборонено згадувати, а світову громадськість комуністичні ідеологи намагалися заспокоїти запевненнями, що в країні Рад усі живуть безтурботно, радісно і щасливо, наближаючи „світле майбутнє” людства, і такі як Тарас Мельничук та іже з ним лише зводять наклепи на „радянську дійсність”.
Під „караючий меч” кагебістської Феміди потрапив і Тарас Мельничук за те, що у своїх віршах став на захист української культури, мови, насмілився висловити рішучий протест проти тотальної денаціоналізації українського духу. І поета відправили на „перевиховання” у загратовані табори. Сталося це у фатальному для нього 1972 році, а мав він тоді 33 роки.
Чимало води сплило з тих пір. Відтоді і аж до кінця вісімдесятих на батьківщині поет, по суті, не друкувався, хоча з пером не розлучався, бо „лиш зі словом в парі чувся паном”.
„Серце ж – ствердло”, – так сказав Тарас Мельничук про себе у своїй другій поетичній збірці „Князь роси”, яку видав на... шостому десяткові літ.
Лише хай читач не подумає, що ліричний герой „Князя роси” впав у песимізм чи, скажімо, раптом почав нарікати на свою долю. Зовсім ні. Просто першим найважче: „то був для мене час затемнення землі, сонця, людей, тварин, дерев і сонця, знову сонця”; перші приймають на себе найважчі удари, оскільки торують дорогу іншим.
В усі часи поезія живила ідею свободи, ідею добра, краси і гуманізму. Успадкована поетом від історично-національного досвіду свого роду і народу („землю батьків поклав мені Бог на серце”) світоглядна позиція, до того ж збагачена практикою особистісного розуміння власного „я” в неспокійному світі („і вільним стану, спершись на свій меч”), виражає одну з найголовніших передумов естетично-філософського спрямування його поезії. Той, хто читав книжку „Князь роси”, не міг не зауважити, що кожен її рядок закликає нас до національного самоусвідомлення в безнастанному часовому русі, до глибинно-національного альтруїзму. („В цих горах я засипав комори неба зірками в цих горах я росу не ударив і не зламав пасткою крил жодній птасі жодному звіру й людині в цих горах на Україні... ”).
Мотив протистояння в поезії Тараса Мельничука постійний і принциповий. Глибока віра в себе, у свої переконання допомагають ліричному героєві вижити, подолати всі труднощі долі.
Тарас Мельничук – натура глибоко поетична, творча, в чому переконує кожен вірш його збірки. Зрештою, саме життя Тараса Мельничука неспокійне, бунтівливе, яскравим віддзеркаленням якого стала його творчість. Нею автор світиться, живе, будує свій суверенний простір в контексті найнесподіваніших морально-етичних орієнтирів („тихо скавулять кімнати на гратах горицвіт зірок у синьому горщику несе янголам борщику а година година хоче спати звари мені вкраїноньку мати зрубай мені голівоньку кате”).
Як на мене, ота постійна несподіваність вислову є однією з найхарактерніших ознак художнього стилю Тараса Мельничука, ба й більше – формулою його душі, відкритою для всіх у всіх своїх живих імпульсах.
У почуваннях і візіях ліричний герой Тараса Мельничука розмірковує над філософськими проблемами людського життя. І все-таки проблема добра і зла його хвилює найбільше („Хто вкрав мій сад, мої морелі, мої собори і віки?.. Страшні мені куфайки і шинелі, і літаків залізні вітряки. Убите зілля – довге зілля ночі. Убита хата, вбито кров... Де ж мають жити мої очі! Де має жити мій Дніпро?!”). З болем поет говорить, як жорстоко чорне крило зла „обпалило землю і хату” його рідного народу. Відчуття спільності долі народу з долею митця є визначальним для багатьох творів „Князя роси”. Поряд з трагедійними нотами звучання у них таїться глибока надія, що зло не матиме майбутнього за умови осмисленого прийняття християнської добро творчої моралі. Бо не може людина бути „вічним самовбивцею” і носити при собі „ключі від смерті”. Врешті-решт вона повинна вичавити з себе раба, відродити своє людське єство.
Поет звертається до матері й батька як носіїв найвищих людських чеснот, мірил сумління і совісті (вірші „З якихось пір...”, „Мамо...”, „Холодно, голодно...”, „Тато померли...” та інші).
Отож світобачення Тараса Мельничука наскрізь життєлюбне і добротворче, хоча бадьорість поета часто зраджує, і тоді він вдається до жахливих апокаліптичних метафор: „Я зробив атомну бомбу склав туди всіх хто є на землі повісив на калинову гілку щебечіть”. Поета ніколи не покидало бажання бачити, вивчати, спостерігати цей суперечливий світ і себе в ньому. В стосунках з них ліричний герой може бути різним: то іронічним, то відчайдушно веселим, то заглиблено вдумливим. Звідси випливає його щедрість на ліричні почування; з цієї щедрості, мов птиці, вилітають вірші – легко, невимушено, вільно. І не біда, що подеколи в них трапляються самоповтори чи несумисна розтягненість. Зрештою, дорікати за це авторові було б недоречно: не так багато часу мав він на шліфування своїх поезій. Зате у них кожне слово наснажене глибокою думкою, яка завше гнучка, наміцно ув’язана реаліями світу, надійно влита в його матеріальну плоть, піднесена до символу, через який Тарас Мельничук розкривається як поет гостротрагедійного світосприймання. Якраз гостротрагедійність і є тією ідейною домінантою, на якій тримається все тематичне розмаїття книжки, що стала окрасою сучасної української літератури.
Така правда поезії Тараса Мельничука:
Ой на серці світ –
колючий дріт,
А під серцем –
місяця іконка... –
правда варта найвищої пошани і нагороди.
Дмитро ЮСИП
Юсип Д. Правда Тараса Мельничука / Дмитро Юсип // Галичина. – 1992. – 15 лют. (№ 16). – С. 5.
