Івано-Франківська
обласна універсальна наукова
бібліотека ім. І.Франка

Адреса бiблiотеки:

76018
м. Iвано-Франкiвськ
вул. Чорновола, 22
тел. 0342 75-01-32
fax: 53-21-89
E-mail: Науково-методичний відділ:
E-mail:
тел. 03422 52-32-31


Графік роботи:

Щоденно: з 10 - до 19 години
В неділю: з 10 - до 18 години
Субота - вихідний день
Останній четвер місяця - санітарний день.


Енциклопедія Сучасної України

ПОЕЗІЯ ТАРАСА МЕЛЬНИЧУКА



     Тарас Мельничук назавжди залишиться в нашій пам'яті, в пам'яті прийдешніх поколінь. Він залишиться взірцем служіння героїчного, полум'яного в Слові й Ділі, самовідданого й жертовного служіння Україні, нашій безталанній Матері. Небагато з тих, хто використовує фрази на зразок “на жаль, їх немає серед нас” (говорячи про Т. Мельничука, В. Стуса, В. Симоненка), можуть ствердити, що не схибили у час мороку й пристосованства зі шляху, що не піддались богоненависній єресі.
     Патріот України, Страстотерпець (не знаходжу іншого слова для цієї Божої людини з мученицькою долею), Князь роси — таким у нашій пам'яті залишиться Тарас. Його лукава доля з арештами та засланнями була справді Тарасовою, Шевченковою. Здається, це невблаганий фатум, охрестивши Поета, повів його стежкою Правди через терни найжорстокішої в світі імперії. І Т. Мельничук був одним з тих „Апостолів правди і науки”, які не зломились і не дали зламати хребта своєму народові.
     Перша й найважливіший прообраз Тарасового „его” вдало сформульована ним самим — Князь роси. Поет перебуває у світлому й радісному світі, він злитий з природою та українським народом. „Беззахисність птаха”, „безгрішна любов до України” (визначення М. Жулинського) характеризують Т. Мельничука як невинне дитя природи. Звернімо увагу, як по-дитячому щемливо, майже пошепки він виголошує свої потаємні почуття:
                    Я хочу дивитися
                    на людей
                    з такою ніжністю
                    як дивлюся
                    на звірят
                    чи на водорості
                    та люди точать
                    сокири
                    і я стаю деревом
                    в цих горах
                    я засипав комори
                    неба
                    зірками
                    в цих горах
                    я росу не ударив
                    не зламав пасткою крил
                    жадній птасі
                    й сама Вкраїна — вулик золотий.
                                         („Стародавній сонет”).
                    
                    Сьогодні шлюб сонця
                    і бджоли...
                    хліб
                    у мережаній сорочці
                    і під стріхою
                    ластівка будує собі
                    маленьку Україну
                    мурашка вилізла на самий вершок
                    будяка
                    теж придивляється і принюхується
                                         („Материнство”)
     Образи бджоли й ластівки можна уважати традиційними для української поезії, тоді як „комашини” тема розвинута слабо. Князь роси робить героєм своєї поезії польового коника („Зелений коник”); персонажами ліричної драми „Зламане весло” стають: гуляй-вітер, калина, білий лебідь, сива чайка, соловейко, червоні троянди, сині мальви, колосок на спаленій ниві.
     Романтичним і колоритним є образ рідної Гуцульщини, теж, як правило, витриманої в дусі першого прообразу:
                    Вкраїна пахне вишняком,
                    І збаном сонця п'ють смереки
                    Туману біле молоко.
                    Висять тут роси, як суниці...
                                         („Гуцульщина”)
     У поезії „Цукрове місто” Т. Мельничук створює своєрідну утопію „із запашного цукру гранчастого”. У „соняшному місті”, „місті щастя” знаходяться „з вином автомати”, „любовні пошивки, поцілунки”, „ластів'їні гнізда”, „ріки й криниці медом наповнені”. В ідеальному місті панує культ праці й краси: „Не вмре в моїм місті людина, що посадила калинове гронце”. Це є немов поетова візія райського саду, шлях до якого людина навіки втратила. Можемо говорити про Мельничука як про українського християнина-угопіста, який у змалюванні біблійної картини послуговується українськими барвами. Рідні Тарасові Карпатські гори стають центром його казкового Едему: „По Карпатах мед потече з Медуниці”. І в такий спосіб він відганяє темряву й морок імперії від коханої України і немов проголошує: „Procul recedant somnia et noctium phantasmata” (хай згинуть сновидіння і примари ночі). Але жорстока дійсність легко розриває мереживо почувань: „почую коридорного кроки — кину місто у чай”.
     Поет змальовує й інший, протилежний першому світ, світ максималістичний, роздратований соціяльною несправедливістю та особистою недолею. Поет виступає проти московської неволі, совєтської політики дискримінації та мілітаризму. Коли у правлячім режимі коляборанти оспівували країну, „де так вільно дихає людина”, країну, яка невпинно крокує (фактично — по кістках і трупах) до світлого майбутнього, а також першою вийшла в космос (до речі, скориставшися, розробками українця Кибальчича), в той час Т. Мельничук розкриває справжній зміст совєтської „волі” і „досягнень” комуністичного суспільста:
                    людей обнюхують вівчарки,
                    від огню осліпли журавлі...
                    А Росія закотилась в чарку
                    під салют космічних кораблів.
                                         („Наступає ніжно на траву”)
     Тема Батьківщини, вкраденої чужинцями, є однією із основних у класичній українській поезії. Згадаймо Шевченкове „на нашій, не своїй землі”. Трагічні обставини особистого життя, поневіряння, ув'язнення та народна недоля породжують в душі Т. Мельничука відчуття украденого рідного світу, передчування всесвітньої катастрофи:
                    Тюремні нари не гуцульська лавиця...
                    Украли світ...
                    Віщує час погибель неба й вод,
                    Ламає руки срібний простір...
                                         („Тюремні нари”)
     Ініціаторами та виконавцями української трагедії поет уважав комуністів:
                    Вони оббілують нас
                    до кісток,
                    До сорочки,
                    Перестріляють,
                    Перевішають,
                    Переб'ють.          
                                          („Комуністи”)
     Другий прообраз поета, який можна характеризувати як прообраз В'язня, гостро відчуває особисту приреченість. Коли Князь роси оспівує радість буття, милується у квітах, кольорах і звуках, то В'язень не знає соняшного світла й радости. Він радіє з останньої миті свого перебування на землі (вірш „Я вмію радіти”).
     В'язень не бачить сонця, Його час втрачає дієвість, мертвіє:
                    піднімаю каміння —
                    одні черв'яки
                    а сонця нема
                    і я не знаю
                    це літо
                    чи це зима
     Т. Мельничук вдало використовує елементи усної народної творчості та народної поетики. Ритм його поезій, образність часто нагадує колядку або думу.
                    На мені
                    весь мир бродить
                    сонце ходить
                    Київ з Богданом
                    п'є-гуляє
                    та у червоний збан
                    Дунай ховає...            
                                          („Голод”)
     Інтонації Мельничука , його настрої подібні до Шевченкових:
                    а човен покинув
                    червону калину
                     одним—один
                    на чужині гине
                                         („Байдаки личком”)
     Традиційні народнопісенні мотиви та образи знаходять у Т. Мельничука сучасну інтерпретацію („Незнайомець”, „сидить дощик”).
     Образи „дощу у чорній уніформі”, „скляних птахів”, які розбиваються на „дрібні атоми”, серця, яке „солодке як Україна”, є новаторськими, модерними. Ця модерність у поєднанні з традиційністю формує особливості творчої індивідуальності Тараса Мельничука.
     Олександр ПАСІЧНИК
     
Пасічник О. Поезія Тараса Мельничука / Олександр Пасічник // Гуцульщина. – 1998. – Ч. 53. – С. 6-7.

Оновлено 11-12-2018
© 2017. ОУНБ iменi I. Франка