Івано-Франківська
обласна універсальна наукова
бібліотека ім. І.Франка

Адреса бiблiотеки:

76018
м. Iвано-Франкiвськ
вул. Чорновола, 22
тел. 0342 75-01-32
fax: 53-21-89
E-mail: Науково-методичний відділ:
E-mail:
тел. 03422 53-32-31


Графік роботи:

Щоденно: з 10 - до 19 години
В неділю: з 10 - до 18 години
Субота - вихідний день
Останній четвер місяця - санітарний день.


Енциклопедія Сучасної України

Лауреати Національної премії України ім. Т. Шевченка - наші краяни - 2003 р.



     (Він „ виріс під розпач трембіт”)
     Виріс Василь Герасим'юк у селі Прокурава на Косівщині, хоч родом сам з іншого місця... Народився 18 серпня 1956 року у Караганді, де відбували заслання невідомо за які злочини чи гріхи його батьки. Дитинство провів у Прокураві. Тут закінчив неповну середню школу, а середню – у Коломиї.
     Вірші почав писати ще у початкових класах. А коли шестикласник з Прокурави приїхав у Косів і дав їх почитати редакторові районки Олександрові Бартошу, — розповідає Марія Влад, — той заглибився у дитячий зшиток надовго, уважно перечитавши усі від першого до останнього, здивовано підняв очі на хлопця, хитренько посміхнувся, і сказав: „Гарненькі вірші...” (знав толк у поезії, бо й сам частенько пописував вірші і друкував їх у своїй „Радянській Гуцульщині”). А потім лагідним, майже батьківським, голосом запитав: „А скажи, хлопчику, звідки ти їх перекатав?” Та у розмові з хлопцем швидко переконався, що Василько і справді приніс вірші „не позичені, а власні”. Починаючи з 1972 року, Герасим'юкові вірші все частіше з'являються на сторінках „Бартошівки” (так називали жартома районну газету).
     Після закінчення середньої школи Василь Герасим'юк успішно складає екзамени і стає студентом філологічного факультету найголовнішого в Україні університету — Київського державного імені Тараса Шевченка. Легко і швидко вписався він у студентську сім'ю, бере активну участь у громадському і культурному житті вузу, стає членом літературної студії.
     У 1982 році з'явилась перша ластівка — збірка його поетичних творів „Смереки”. Добре зустрів її читач, особливо — молодий. За „Смереками” потягнулися збірки „Потоки” (1986), „Космацькі узори” (1989), „Діти трепети» (1992). Саме ця збірка, як одна з кращих, представлених на конкурс у 1993 році, була відзначена премією „Благовіст”.
     Міцно тримала поета — своє дитя — рідна природа, манили до себе гірські потоки і річка Пістинька, ловили за одяг смереки і щось нашіптувала трепета, та все марно: Василь зачепився у Києві і, здається, назавжди. Не можна сказати, що він забув рідну Прокураву, бурхливі потоки, стрункі смереки. Як дуже засумує за ними, то урветься на день-два, зустрінеться з рідними, близькими, друзями, поділиться своїми планами на майбутнє, напоїть очі красою — і знову до Києва. Бо й він також поетові став рідним. Живе і трудиться тут віддавна. Звідси вся Україна на першій програмі національного радіомовлення слухає його змістовні, цікаві, майстерно укладені передачі літературознавчого змісту. Друзів у столиці — море, і дехто навіть вже почав забувати, що Василь Герасим'юк — не киянин.
     Не збуває про це тільки сам поет. Гул великого міста не урбанізує і не стандартизує його поезію, не глушить його розлогі метафори, не знебарвлює яскраву, оригінальну символіку, крилату образність, а навпаки: стають ще глибшими його вірші за своїм змістом, набувають ще ширшого осягнення навколишнього світу і філософського звучання.
     Його поезія і досі пахне смереками, живицею і чебрецем. Здається, успішно реалізується мета, яку поставив поет на самому початку свого творчого шляху. Дебютуючи у літературі збіркою „Смереки”, він передрікав: „Я напишу такі вірші, у яких кожна відчімхана галузка повториться, наче крик у горах”. Поетові справді не байдужі екологічні проблеми. А може то й добре, що він зараз далеко від рідних місць і не бачить, скільки „відчахнутих галузок” нині встеляють смереково-букові зруби – цвинтарища на місці ще вчора буйних лісових масивів.
     А поет і справді мріяв написати вірші,
                    ...які відчуватимуть сонце, як буки,
                    які перестрибнуть ворини
                    і жерепові кущі на толоці,
                    не розігнавши маржину,
                    а плакатимуть на зарінку.
                    Я напишу такі вірші,
                    які нападатимуть раптово, як опришок,
                    що на дукати пана Яблоновського
                    збудував церкву в селі, де мав любаску.
                    Я напишу такі вірші,
                    від яких повернеться така дитяча радість
                    усім босим ногам,
                    яку теплій пилюці дороги
                    після холодної роси на пашні.
                    Я хочу писати так,
                    як розвиваються буки...
     Тоді поет ще не знав, що напише він вірші про безіменних героїв УПА, про зірвані криївки і карагандинські бараки. Про це тоді не можна було й думати, не те, що говорити вголос, а тим більше – писати.
     Навряд чи ще знайдеться в сучасній українській літературі книжка з такою ж силою вираженого у ній трагізму історії. У віршах „Кілька хвилин першої світової”, „Старовинний хор”, „Фантастичний етюд” найяскравіше проступає ненависть ліричного героя до всього того потворного і трагічного, що несуть каламутні води історії.
     На запитання кореспондента „Літературної України”, чому поет вибрав із усіх мелодій „мотив октав у Космачі”, Василь Герасим'юк відповів: „Космач – одне з найпрекрасніших сіл України, де збережені не тільки християнські традиції, але й осколки яничарства”.
     Космацька писанка відома усьому світові. Але космацький узір не тільки на писанках. На думку автора, узір цей – ще й „символ непокори й гідності”.
     З часом після космацької тематики з'являється найповніша і найсильніша з-поміж сильних книжка „Діти трепети”, у якій в трагічному регістрі прозвучала доля відповідальності нашого покоління, неминучість сплати боргів за сподіяне.
     Остання невеличка, елегантно видана книжечка (на зразок подарункового чи сувенірного видання) в 30 сторіночок – „Серпень за старим стилем” у серії „Ковчега”, заснованого року Божого 2000 журналом „Сучасність” та видавництвом „Кальварія”. Автори проекту Ігор Римарук та Петро Мацкевич. В художньому оформленні книжки використано фрагменти робіт Пітера Бройґеля Старшого. Книжка дуже лаконічно представлена її редактором Ігорем Римаруком:
     „Правічний, сакральний, усталений у своїй таємничості світ карпатських мітів, відчутий та осмислений на зламі тисячоліть сучасним інтелектуалом з усіма його душевними дисонансами та духовними катаклізмами, постає із творів чільного поета-вісімдесятника. Родинне село Василя Герасим'юка – Прокурава, що на Гуцульщині, поблизу легендарного Космача; живе і працює він тепер у Києві, написав і видав п'ять книжок, кожна з яких стала непересічною подією в літературному житті України”.
     „Серпень за старим стилем” – це своєрідна поема-триптих, якій передує своєрідний п'ятистрофний вступ-роздум глибокого філософського змісту:
                    Ідуть прокажені. Неправі не можуть не йти.
                    Один — щонайменший — стезю твою переступає.
                    Його не запитуєш: хто ти, бо знаєш, хто ти.
                    Бо є в нього ангел — в такого, ти думав, немає?
                    Ти думав: хоч нині не треба оцих в самоті.
                    Найменшого просиш: хоч ти не дивися на мене.
                    І він опускає зіниці свої золоті.
                    Бо є в нього ангел — ти думав, також прокажений?
                    Та хто ще поткнеться сюди, де гуляє братва,
                    Хто цих заховає в тумані на ратному полі?
                    Хто з хворою кров'ю летить під зорею Різдва,
                    Якщо опускає зіниці найменший в юдолі?
                    Дзвінки у туманах, як в богослужіннях звучать,
                    Коли наближається „Вірую”... Що ж ви, сараки!
                    Ви ще на землі, де іще не пройшла благодать
                    Господня... І доки несете дзвінки благодаті,
                    Вам треба іти. Бо леправі не можуть не йти.
                    Й не можуть вертатись. Лиш ангел вертає додому
                    Він ангел найменшого, тож не питає, хто ти.
                    Він господа бачить, заплющивши очі малому.
     У першому вірші триптиха „1745 – Петрівка” – короткий фрагмент із корчми у селі Ясиня на Закарпатті, де за місяць до загибелі Довбуш зібрав найближчих: Федя – опришка Федора Вощука. Тут Орфенюк і Баюрак, та ще – корчмар Давид, у якого „збір, коли в землю піде гаддя”. Та автор „не про те”:
                    Я про трійцю руську, гуцульську, круту,
                    що в корчмі при дорозі план плете,
                    чим би ще ощасливити бідноту.
     І хоч „від проклятих питань гуде корчма” – „Федьо як Федьо – спати виліз на під”, „Там історію він і проспить”. Та вже в серпні „попроситься Довбуш на топірці...” За ним Офренюк піде ще у цьому році”... „Лиш Баюрак погуляє в цих горах дев'ять літ і на страті попросить у посіпак станіславських сопілку. Й заплаче Давид!”
                    Я ж таки не про те, а про те, що трьох
                    цих любили. И нікого — отак, як цих!
                    То для польської шляхти опришок — лотр...
     Друга частина триптиха, що стала назвою усієї книжечки – „Серпень за старим стилем”, датована серпнем 1996-го (якраз у цей час авторові виповнилось 40 років). Тут уже поет говорить і про самого себе, і про дорогих йому людей – Стефаника і Миколайчука.
                    Триває птаство у моїх зіницях
                    аж до світанку. Музика терпка
                    Стефаника і Миколайчука
                    збережена, як бринза в бербеницях
                    у цих серпневих днях...
     Третя частина писалась найдовше. Під нею дві дати: 1992, 1998. Це – „Верхами біжить”. Вона найскладніша для сприйняття і розуміння. Особливо для тих, хто ні разу не пройшовся Чорногірським хребтом, не побачив себе самого у дзеркалі Марічейки – „Льодовикового ока Чорногорки”, не бачив і не чув, як
                    На голих (верхах, Н.К.) переблисне в кілька сонць і місяців,
                    а в верхів'ях найвищих лісів
                    то цимбалами перестрибує,
                    то скрипкою задихається,
                    а на скелях з-поза хмар і м'ятних сновидінь,
                    від яких плутаєш запахи і дні посту,
                    вівкне над вітрами і стежками змії.
                    Верхами біжить.
     І для тих, хто не пірнав з головою у чарівний, дивовижний міфологічний світ Гуцульщини, той до кінця не збагне: що ж то воно таке, що „верхами біжить”...
     Написаний триптих „Серпень за старим стилем” в одверто сюрреалістичному ключі із характерною для нього технікою асоціативного монтажу, відсутністю рутинного мислення і штампів та стертих образних кліше, зміщенням часових площин тощо. Їх розуміти не просто, а тим більше – коментувати чи переказувати своїми словами їх зміст. Їх треба просто читати. А читати їх цікаво...
     Що ж до питання, що читач із них „винесе” і що „візьме для себе”, то все залежить від того, що і скільки він може „підняти”, від його інтелектуальної спроможності, його внутрішнього світу та індивідуальних уподобань і власних естетичних критеріїв оцінки прочитаного.
     Важливо інше – що є в нас література і такого рівня. І не треба боятись, що хтось назве її елітарною, бо власне такою вона і є. А чому б – ні?
     Спільним рішенням Міністерства інформації України та президії ради Спілки письменників України Василеві Герасим'юкові присуджено премію ім. Павла Тичини (1998) за книгу поезій „Осінні пси Карпат” (видавництво „Факт”, 1998).
     
Василь Герасим’юк // Крет Н. Гуцульщина літературна. – Косів : Писаний Камінь, 2002. – С. 373-379.


Аналітичний бібліографічний опис статей з вітчизняних періодичиних видань


Оновлено 19-09-2019
© 2017. ОУНБ iменi I. Франка