Івано-Франківська
обласна універсальна наукова
бібліотека ім. І.Франка

Адреса бiблiотеки:

76018
м. Iвано-Франкiвськ
вул. Чорновола, 22
тел. 0342 75-01-32
fax: 53-21-89
E-mail: Науково-методичний відділ:
E-mail:
тел. 03422 53-32-31


Графік роботи:

Щоденно: з 10 - до 19 години
В неділю: з 10 - до 18 години
Субота - вихідний день
Останній четвер місяця - санітарний день.


Енциклопедія Сучасної України

ПОЕЗІЯ ЯК ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИЙ УНІВЕРСУМ : ЛІТЕРАТУРНИЙ ТРИПТИХ



     Образні концепти Василя Герасим’юка
    
    Василь Герасим’юк належить до унікальних поетів – на нього окремими своїми рисами, гранями, іпостасями схожі різні поети, проте він власною духовно-мистецькою поставою не схожий ні на кого. Його поетичний почерк, стиль і манера ідентифікуються одразу, його образи й строфи вкарбовуються у файлах підсвідомості назавжди. І це попри те (ка, можливо, саме тому), що він належить до найскладніших і найнеприступніших митців сучасності.
    Вірші Василя Герасим’юка асоціюються з фільмами Андрія Тарновського – вони так само з першого сприйняття практично недоступні, як і стрічка „Дзеркало”, у них так само треба постійно вглиблюватися, як і кіно версію на кшталт „Соляриса”, ними так само треба жити, як і художньою стилістикою „Андрія Рубльова” чи „Сталкера”. Герасим’юкові поезії потребують непересічної інтелектуальної енергії та часу „вростання” у них і передбачають не тільки духовне, а й ментально-психологічне „зрощення” з ними.
    Серед найцікавіших і найвикінченіших збірок Василя Герасим’юка – „Поет у повітрі”. Функціями інтелектуально-смислового центру, за авторським задумом, наділений концепт „поет у повітрі”, який став і лейтмотивом збірки, і камертоном її образно-підсвідомих та символічно-свідомих проекцій, і її назвою-емблемою, що зайвий раз підкреслює його значущість в ієрархії Герасим’юкової художньої аксіоми.
    Книжка відкривається віршем, точніше, першою віршовою варіацією з теми „Поет у повітрі” („Щоб розповісти про хлопчика...”), що передує трьом її розділам – „Кров і легіт”, „Запеклий джус” й „Анно Афини”. У розділі „Запеклий джус” з’являється наступна варіація з лейтмотивної теми – вірші під уже знайомою назвою „Поет у повітрі” („ти крук...”), а в заключному розділі „Анно Афини” відбувається подвійна акталізація домінантного мотиву – спочатку у формі передостаннього вірша-послання „Поетові у повітрі” („Я знаю, що ти – не я...”) та у завершальному тексті під так само знайомою, але на цей раз підсумовуючою назвою „Поет у повітрі” („Є вірш, без якого розсиплеться склеп, ніби вірш...”).
    Перший текст „Поет у повітрі” („Щоб розповісти про хлопчика...”) виконує особливу місію в структурі поетичних рефлексій — він слугує і прологом, і прообразом, і дзеркальним відображенням усієї збірки. Він немовби увібрав у себе основні художні клейноди Герасим'юкової книжки — образну колористичність, елегійну медитативність, ритмостильову розмаїтість, експресивну пластичність, предметну філософічність. У ньому виокремлені концептуальні образи, проведені крізь усю ліричну сюжетику — Бога, Господа, поета, повітря, тиші, свічки, крові, коня, грому, блискавки, Чорногори, хмар, снігів, дороги, смерек, Пралісів, та, безумовно ж, поета у повітрі. Узагалі архітектонічна партитура книжки увиразнена симфонікою наскрізних інтонацій, образів, мікросюжетів, які, вступаючи між собою в невидимий діалог, утворюють ефект поетичного багатоголосся.
    Концепт „поет у повітрі” наскрізь пройнятий драматизмом: він із сенсорною повнокровністю ретранслює драматичну сутність парадигми „людина — всесвіт”, у межах якої внутрішньо дисгармонійними є практично всі площини й виміри:
         • людина „у собі та із собою”;
         • „для інших та з іншими”;  
         • „у соціумі почуттів та рефлексій”;
         • „у контексті природи й природних начал”.
    Це концепт, сповнений болю та дисгармоній, трагічних відчуттів та відчуттєвості, загостреної сенсорики та чутливості:
                   ...я став поетом, і це трапилося в повітрі,
                   у якому зник дзвін,
                   себто у другій половині двадцятого століття,
                   коли вирубали праліси;
                   
                   поет у повітрі,
                   у якому зник дзвін,
                   завжди нагадує наймлену плакальницю,
                   що голосить, сумлінно перераховуючи
                   заслуги покійника;
                   
                   бо коли задихається поет,
                   він покидає повітря
                   зі свічкою в руці,
                   щоб той, хто прийде після нього,
                   не носив при собі дві.
    Концепт „поет у повітрі” тонко й поліфонічно варіюється двома концептуальними образами, з яких він, власне, складається, — „поета” і „повітря”.
     Образ поета майже постійно перебуває в колі авторських інтенцій та мисленнєвого зору. Поет, за лірико-філософською герменевтикою Василя Герасим'юка, — це уособлення трагедійної колізії буття, природи свободолюбних поривань, духовно-етичної високості; це одвічна приреченість на те, щоб бути мірилом чуттєвості, духовна просторовості й страждань:
    „Спас опришок поета. Поет не спас”; „ти поет // ти літаєш // навіть нині”; „ти ж поет // живишся // щоб літати”; „Були ще села. На стіні — поет // у кожній хаті. Навіть два поети!”; „бо навіть Бог — так, Бог — подобизна // поета в моргу”; „бо гори ще стоять, степи лежать, // й худоба ще бринить, і ти — поет”.
    Поет почитається там, де беруть свої витоки інтонації та рефлексії болю, а біль — це одна з найфундаментальніших і найбезмежніших територій свободи. Поет сягає свободи там, де досягає страждань. Отже, за лірико-інтелектуальною версією збірки, образ поета не тільки поєднується з мотивом свободи у відчуттях болю, а й вивершується категоріями болю й волі.
     Образ повітря символізує хронотоп, у якому відбуваються події внутрішнього життя ліричної „я”-свідомості. Він позначений рисами та якостями драматизму, що з абсолютною влучністю передано епітетами й характеристиками, які супроводжують і концептуалізують лексему „повітря”:          
    „у спорожнілому повітрі”; „у неживому повітрі”; „це повітря смиренно мовчить”; „скляне повітря”; „порожнє, понуре повітря вдихнеш”; „сліпе і слабе повітря заліплює вуха”; „бо декотрі назавжди залишаються у повітрі // але і повітря стало водою”; „коли // повітря // сходить // з ума”; „наше повітря — із нашої крови — між нам”.
    Образ повітря є внутрішньо так само чутливим, сповненим тонких сенсорних відтінків, обертонів, як й образ поета, і суттєво збагачує художню сейсмографію душі, духопростору, часу.
    Водночас образу-лексемі „повітря” властива поліфонічна парадигма звучання, і поет очевидно виходить за межі лише драматично-сутнісного потрактування. Форма „повітрі” випромінює цілий обшир інтонаційних та смислових інтенцій, з-поміж яких виділяються такі, що „заряджені” романтичнодайною за своєю суттю елегійною та експресивною стилістикою:
    „в повітрі божества”; „де відведено сном, волоссям, повітрям” „ще трохи повітря”; „мій ангел — вогонь, — прошепочу услід // повітрю”; „прошвою голих віт // горнє повітря нас перейняло”; „крізь густі смуги предвічного повітря”; „щоб не похололо повітря в очах, // перше справді весняне”; „вже може бути, як у молитвах, // як у повітрі свободи”; „і слово прорветься в повітря!”
     Природа виступає одним із джерел „я”-свідомості. За поетичною семантикою збірки, усе обертається навколо природи. У поезії „Павуки пам'яті”, що містить підзаголовок „симетричний триптих сновидінь” ліричний персонаж подає такі асоціативні візерунки, у яких відчуття природи поєднується із вираженням „я”-свідомості:
    „Сіна верхового срібні стебла // стежку вітру пишуть на снігу”; „Сіна верхового стебелинка, // не вернусь у верхові сіна, // звідки, вітром вирваний азійським, // я лечу, як той зловісний птах”; „Вірші, тілом білим на снігах // писані... ”; „Вітром вихоплений в мить лиху // і занесений в їх вічний спокій, // я зостався з круком на снігу”.
    Концепт „природа” відтворює безкінечність всесвіту як суб'єктивно-об'єктивного феномену – всесвіту художнього думання, співвідношення, всесвіту дотиків і дотичності до істинного, достеменного, всесвіту найсокровенніших переживань і станів розмаїття природних виявів та форм:
    „Обожнений росою ранній птах // ці непритомні ночі покидає” („Тільки Дніпро”); „Лише вершина гори, // ще мертва після зими, // стриміла над чорною лядою хмар” („Пси Юрія Змієборця”); „Ще трава легка, та важка роса згинає нас”, „ще трава легка, ще роса важка” („Ти кажеш: нині день наш такий...”); „Та в ніч із понеділка на вівторок – // на великодний випали сніги // й карпатські храми замело під ранок”, „Найперший промінь врятував, як гріх, –  // з тьми вихопив серпневий вилом лісу” („Серпень за старим стилем”); „Була ще тиша. Та ранкова тиша, // коли трава сама себе колише, // бо вітер спить іще у тьмі дерев”, „Повіяв вітер, і проміння перше // обмило нам обличчя, вітром втерши” („Ранкова пастораль”); „Поволі світанки сіріють” („Пес”); „Це все вітри осінні. Це вітрів // органний почерк” („Гудуть печери із осінніх гір...”); „Ти чув: перед півнями скверно прокинулись пси – // яким же це вітром вертає пора наша рання?” („Поет у повітрі” („Є вірш, без якого розсиплеться склеп, ніби вірш...”)).
    В інтерпретації Василя Герасим'юка концепт „природа” спрямовує погляд углиб явлень та явищ – углиб змальованих реалій та зв'язків між ними, пережитих емоцій та почуттів, углиб життя слова, яке живилося і живиться величчю й багатством природних явлень.
    Концепт „природа” підкреслює інтровертивну сутність Герасим'юкового мислення й становить універсальну якість „Поета у повітрі”. Картинами  природи наснажені й інкрустовані не тільки ліричні вірші, але й розлогі поетичні форми, серед яких своєю „природністю” виділяється поема-містерія „Єзавель”, у якій пейзажні фрески немовби виконані на пленері з граничним збереженням „найживіших” і „найнатуральніших” ознак та рис, а метафоризовані природні малюнки уявлені художньою фантазією та самобутністю мистецького все світобачення.
    Серед мікро сюжетів пленерного ґатунку своєю малюнковою чистотою, навіть прозорою очищеністю в „Єзавелі” виділяється такий:
                   Сніг, який раптом випадає серед осени,
                   надовго не затримається – вранці
                   гори задимлять...
    на цьому контрасті у тій же містерії „Єзавель” відмінною моделлю інтерпретації природи постає метафорична картина, що відлунює ускладненістю й променями міфологізму:
                   А ця остання ватра осени,
                   що нині опадає долі,
                   застелить мені всю землю –
                   аж до найглибшого на світі моря,
                   моря,
                   яке легше за птаха.
    Поетичне мислення Василя Герасим’юка є природоцентричним, і концепт „природа” перебуває серед постійних і найбільш значущих величин його художнього світогляду. У бутті природи, за поетовою версією, зосереджено все – напруга почуттів, глибина спостережень, виразність думки. Тут приховано й витоки образності, й складники художності погляду.
    Образи „Поета у повітрі” укорінені у споконвічне життя природи, й саме звідси бере початок їх філософська символічність, розлита в елегійній ніжності та вибуховій наснаженості ритмостильових малюнків.
    Природа одухотворена, чутлива й живе вселенським життям, вона з надзвичайною повнотою вбирає у себе людське єство і з немислимою проникливістю виражає його. Поет виходить із розуміння усе природності того, що є у видимому й невидимому світі. Для його духовних й естетичних координат напрочуд важливим є усвідомлення Божественного походження природи, й у „триптиху коротких елегій” під назвою „Була така земля” він промовляє: „Все від Бога...”, оприявнюючи панентеїстичні (від терміна „панентеїзм”, що не ототожнюється з поняттям і вченням „пантеїзму”) засади свого все світобачення.
    Лексична форма небо є і характерною, і промовистою, і символічною для розуміння духовно-аксіологічних констант Герасим’юка. Образ неба озвучує та „розмикає” простір дебютного вірша збірки:
                   коли без гуркоту і шуму
                   у спресованій небесній тиші
                   сходить на лице строгий спокій;
                   із п’яти п’ятсотлітрових котлів,
                   що погрозливо кипіли під самим небом,
                   перетворюючи карпатський жереп на ефірну мазь.
                                                             („Поет у повітрі”)
    І пройшовши крізь канву ліричних переживань та рефлексій, асоціацій і метафоричних картин, він актуалізується у фінальному тексті:
                   Каральні, очисні стихії види і вогню!
                   Тяжіння землі після вас – то самотність у небі.
                                                       („Поет у повітрі”)
    Небо проходить у текстах збірки самодостатнім і навіть самоцінним образним мотивом:
    „небесна Дзвінка”; „піднімаючи погляд до неба”; „ліс небеса вибирає у мене з очей”; „ми захаращуєм небо — перед життям // хижим і хитрим”; „щоб якнайдалі від неба”; „виклик небес об'явить античний хор”; „чи слово, замаране навіть росою з небес?”; „крильми повітря вдихнуте займає // у грудях, як займає в небесах”; „немов стікає не з небес, а з ран”; „в згортанні небес над долиною сліз”; „що встелила це небо // голодним, погрозливим зором”; „і над головами — чистий небесний шум”; „під небом оцим”; «в ті повітряні ями небесні”; „тільки б не занести зайвого неба”; „долин поганський в небесах”; „інші верхи розмиті у небесах”; „як птах // пахне волоссям твоїм між небесами”; „і осінять вони з осінніх гір — небесних статуй”; „ворушиш навіть воздухи небес”; „легіт небесний переманює кров // по краплині, по віршу”; „а ти — про виклик небес, // чи виклик небові (!)”.
    Цей образ символізує беззастережну відкритість авторського погляду, акцентовану безкраїсть поетичного простору, усвідомлену причетність земних начал до вищих сил, що їх скеровують та надихають власною Божественною волею. Багатозначним є той факт, що поруч із образом-символом неба, виведено й образи відкритого серця Спасителя, ікон Пресвятого Серця, Господа, Бога, Божого Сина, Благодаті Господньої, Христа з хрестом, Духу, Обителі Благої, Спасителя, Прошви Господньої, Промислу, Творця, що додають суттєвих наголосів, смислових фарб до панентеїстичної картини всесвіту в інтерпретації поета.
    Небо у поетичній аксіології збірки — це і вираження величі природи й природних явлень, і ностальгія за недосяжно прекрасним, і бунтівлива сутність людських прагнень-поривань, і ще одна грань дотику до вічності та споконвічних цінностей-величин.
    Образ неба знімає ту драматичну напругу, що звучить у віршах і поемах збірки, примиряючи людське єство із собою та своєю страждальною сутністю. Він віддзеркалюється у земних реаліях, які філософічно осмислюються саме за його участю, що виразно репрезентовано у поезії „Сигла”.
    Верлібр „Сигла”, за поетовим задумом, має прозоре філософське спрямування, відкривається рядками, які містять лексичні варіації форми „небо” і виражають пафос по-природному безпосередніх зв'язків, у парадигмі „земне — небесне”. За концепцією вірша, земне начало є передумовою небесних порухів:
                   Щоразу в очах олень,
                   який п'є воду з потока —               
                   тоді щось відбувається у піднебессі.
                   Тонким дотиком губ
                   все на світі приведене в рух.
                   Необережний крок
                   і гіллясті роги звіра —
                   тріщина перевернутого неба.
    Тонкі й викінчені поетичні малюнки „Сигли”, виконані м'якою, пластичною графікою, супроводжують образ-рефрен „олень воду п'є”, який виструнчує цей текст, надаючи йому концептуальної та композиційної завершеності.
    За художньою концепцією „Сигли”, всесвіт — це:
    •  тонка чутлива система, у якій одним образом-конструентом у рух приходить усе — видиме й недосяжне людському пізнанню-відчуттю; очевидне й утаємничене; заземлене й піднебесне;
    • єдиний складний організм, що миттєво відчуває навіть найнепомітніші й на перший погляд найнезначніші зміни;
    • велика синергетична конструкція, що живе кожною своєю часткою, кожним своїм нюансом, які резонують зі смисловою та філософською динамікою інших подій-знаків та явищ-символів:
                   Щоразу в очах олень,
                   щоразу щось відбувається зі всім на світі
                   коли олень воду п'є...    
    У першому вірші „Поет у повітрі” („Щоб розповісти про хлопчика...”) простежується вивірене й стилістично підкреслене наголошення на тому, що „поет у повітрі, // у якому зник дзвін”, як сказано у тексті, –  „остро чує”.
    Поезія Василя Герасим'юка — це лірика „острого” відчуття і відчуттєвого всесвіту життя, це лірико-філософська повість, у якій поет іде від того ж „острого” чуття природи, слова, від „острого” усвідомлення архетипової ситуації, з якої народжуються відчуттєві образи й концепти, що надають збірці якості сенсорної метафорики буття.
    Ярослав ГОЛОБОРОДЬКО
Голобородько Я. Поезія як інтелектуальний універсум : Літературний триптих : Образні концепти Василя Герасим'юка / Ярослав Голобородько // Українська мова та література. - 2007. - № 2-4. - С. 45-48.

Оновлено 17-03-2020
© 2020. ОУНБ iменi I. Франка