(Образна сенсорика Василя Герасим'юка)

     Василь Герасим'юк належить до унікальних поетів: окремими своїми творчими рисами, гранями, іпостасями на нього схожі різні поети, проте він власною духовно-мистецькою поставою не схожий ні на кого. Його поетичний почерк впізнається миттєво, його стиль і манера ідентифікуються відразу, його образи й строфи вкарбовуються у файлах підсвідомости назавжди. І це попри те (а, можливо, саме тому), що він належить до найскладніших, найнеприступніших митців сучасности.
     Вірші Василя Герасим'юка асоціюються з фільмами Андрія Тарковського: з першого сприйняття вони так само майже недоступні, як і стрічки автора «Дзеркала», у них так само треба постійно заглиблюватися, як і в кіноверсії на кшталт «Соляріса», ними так само треба жити, як і художньою стилістикою «Андрія Рубльова» чи «Сталкера». Герасим'юкові поезії потребують непересічної інтелектуальної енергії та часу «вростання» і передбачають не лише духовне, а й ментально-психологічне «зрощення».
     Серед найцікавіших і найдовершеніших збірок Василя Герасим'юка – «Поет у повітрі» (Л.: Кальварія, 2002).
     «Поет у повітрі» є збіркою-концепцією, збіркою-медитацією, збіркою-рефлексією, концептуальність якої посилюється тим, що суттєву роль у ній відіграє парадигматика концептів, які вибудовують і спрямовують розвій ліричного сюжету.
     За авторським задумом функціями інтелектуально-смислового центру наділений концепт «поет у повітрі», що став і лейтмотивом усієї збірки, і камертоном її образно-підсвідомих та символічно-свідомих проекцій, і її назвою-емблемою, що додатковий раз підкреслює її значущість в ієрархії Герасим'юкової художньої аксіології.
     Концепт «поет у повітрі» Василь Герасим'юк провів крізь усю структуру й канву поетичної розповіді, зосереджуючи з його участю погляд і думку на важливих та ціннісних для нього мисленнєвих глибинах. Книжка цілком концептуально відкривається віршем, точніше, першою віршовою варіацією з теми «Поет у повітрі» («Щоб розповісти про хлопчика...»), що передує трьом її розділам – «Кров і леґіт», «Запеклий джус» й «Анно Афини». У розділі «Запеклий джус» з'являється варіація з лейтмотивної теми – вірш під уже знайомою назвою «Поет у повітрі» («ти крук...»), а в заключному розділові «Анно Афини» відбувається подвійна актуалізація домінантного мотиву – спершу в формі передостаннього вірша-послання «Поетові у повітрі» («Я знаю, що ти - не я...») та у завершальному тексті під так само знайомою, але цього разу підсумковою назвою «Поет у повітрі» («Є вірш, без якого розсиплеться склеп, ніби вірш...»).
     Перший текст «Поет у повітрі» («Щоб розповісти про хлопчика...») в структурі поетичних рефлексій виконує особливу місію: він слугує і прологом, і прообразом, і дзеркальним відображенням усієї збірки. Він немовби увібрав у себе основні художні клейноди Герасим'юкової книжки: образну колористичність, елегійну медитативність, ритмостильову розмаїтість, експресивну пластичність, предметну філософічність. У ньому виокремлені концептуальні образи, що проведені крізь усю ліричну сюжетику – «Бога», «Господа», «поета», «повітря», «тиші», «свічки», «крови», «коня», «грому», «блискавки», «Чорногори», «хмар», «снігів», «дороги», «смерек», «пралісів» та, безумовно, «поета у повітрі» й виформовують концептосферу книжки. До того ж архітектонічна партитура книжки Василя Герасим'юка увиразнена ще й симфонікою наскрізних інтонацій, образів, мікросюжетів, які, вступаючи між собою в невидимий діалог, утворюють ефект поетичного багатоголосся.
     Концепт «поет у повітрі» наскрізь пройнятий драматизмом: із сенсорною повнокровністю він ретранслює драматичну сутність парадигми «людина – всесвіт», у межах якої внутрішньо дисгармонійними є практично усі площини й виміри. Людина «у собі та із собою», «для інших та з іншими», «у соціумі почуттів та рефлексій», «у контексті природи й природних начал». Це концепт, сповнений болю та дисгармоній, трагічних відчуттів та відчуттєвости, загостреної сенсорики та чутливости: «... я став поетом, і це трапилося в повітрі, // у якому зник дзвін, // себто у другій половині двадцятого століття, // коли вирубали праліси»; «поет у повітрі, // у якому зник дзвін, // завжди нагадує наймлену плакальницю, // що голосить, сумлінно перераховуючи // заслуги покійника»; «бо коли задихається поет, // він покидає повітря // зі свічкою в руці, // щоб той, хто прийде після нього, // не носив при собі дві».
     Концепт «поет у повітрі» тонко й поліфонічно варіюється у Герасим'юковій збірці, будучи репрезентованим ще й двома концептуальними образами, з яких він, власне, складається, – «поета» й «повітря».
     Образ поета майже постійно перебуває у колі авторських інтенцій та мисленнєвого зору. Поет, за лірико-філософською герменевтикою Василя Герасим'юка, є поняттям і явищем категоріальним: це уособлення трагедійної колізії буття, природи свободолюбних поривань, духовно-етичної високости. Поет, за концепцією збірки, – це одвічна приреченість на те, щоб бути мірилом – мірилом чуттєвости, духовної просторовости й страждань: «Спас опришок поета. Поет не спас», «ти поет // ти літаєш // навіть нині», «ти ж поет // живишся // щоб літати», «Були ще села. На стіні – поет // у кожній хаті. Навіть два поети!», «бо навіть Бог – так, Бог – подобизна // поета в моргу», «бо гори ще стоять, степи лежать, // й худоба ще бринить, і ти – поет». Поет починається там, де беруть свої витоки інтонації та рефлексії болю, а біль – це одна з найфундаментальніших і найбезмежніших територій свободи. Поет сягає свободи там, де досягає страждань. Отже, за лірико-інтелектуальною версією збірки, образ поета не тільки поєднується з мотивом свободи у відчуттях болю, а й вивершується категоріями болю й волі.
     Образ повітря цілком закономірно належить до концентрових у Герасим'юковій збірці. Й справа зовсім не в тому, що цей концептуальний образ, разом із образом «поет», зафіксовано в назві. Справа у глибинному значенні лексеми «повітря» в контексті образно-медитаційних реалій книжки.
     Образ повітря символізує хронотоп, у якому стаються і проходять події внутрішнього життя ліричної «я»-свідомости. Цей хронотоп позначений рисами та якостями вже відзначеного драматизму, що з абсолютною влучністю передано тими епітетами й контекстуальними характеристиками, які супроводжують і концептуалізують лексему «повітря»: «у спорожнілому повітрі», «у неживому повітрі», «це повітря смиренно мовчить», «скляне повітря», «порожнє, понуре повітря вдихнеш», «сліпе і слабе повітря заліплює вуха», «бо декотрі назавжди залишаються у повітрі // але і повітря стало водою», «коли // повітря // сходить // з ума», «наше повітря – із нашої крови – між нами». Образ повітря є внутрішньо так само чутливим, сповненим тонких сенсорних відтінків, обертонів, як й образ поета, і суттєво збагачує художню сейсмографію душі, духопростору, часу.
     Водночас образу-лексемі «повітря» у збірці Василя Герасим'юка властива поліфонічна парадигма звучання, і поет очевидно виходить за межі лише драматично-сутнісного потрактування. Форма «повітря», будучи однією з найчастотніших у «Поеті у повітрі», випромінює цілий обшир інтонаційних та смислових інтенцій, з-поміж яких виділяються такі, що «заряджені» романтичнодайною за своєю суттю елегійною та експресивною стилістикою: «в повітрі божества», «де відведено сном, волоссям, повітрям», «ще трохи повітря», «мій ангел – вогонь, – прошепочу услід // повітрю», «прошвою голих віт // горнє повітря нас перейняло», «крізь густі смуги предвічного повітря», «щоб не похололо повітря в очах, // перше справді весняне», «все може бути, як у молитвах, // як у повітрі свободи», «і слово прорветься в повітря!»
     Образ-лексема «повітря» власною смисловою інтенціональністю узгоджений не тільки із сюжетобудівничим концептом «поет у повітрі», але й із жанроутворюючим концептом «природа», що він теж належить до лейтмотивних величин Герасим'юкової збірки.
     Природа виступає одним із джерел єства мислячої та надзвичайно чутливої «я»-свідомости. За поетичною семантикою збірки, усе обертається навколо природи, якій властиві як тонкі, ледь уловимі, трепетні, так і концентровано виразні вияви. У поезії «Павуки пам'яті», що містить підзаголовок «симетричний триптих сновидінь», ліричний персонаж подає такі асоціативні візерунки, у яких відчуття природи поєднується з вираженням «я»-свідомости, у яких урешті і «я»-самосвідомість постає однією з форм та моделей безкінечно вираженої природи: «Сіна верхового срібні стебла // стежку вітру пишуть на снігу», «Сіна верхового стебелинка, // не вернусь у верхові сіна, // звідки, вітром вирваний азійським, // я лечу, як той зловісний птах», «Вірші, тілом білим на снігах // писані...», «Вітром вихоплений в мить лиху // і занесений в їх вічний спокій, // я зостався з круком на снігу» (1. «... І рука, що уві сні затерпла...»).
     Концепт «природа» репрезентований у художніх реаліях «Поета у повітрі» з неабиякою багатогранністю, різноманітністю й вишуканістю. Він підлягає і метафоричному, і міфологічному, і суто психологічному вимірюванню. Він з'єднує образне й мисленнєве, душевне й рефлексійне, інтуїтивне й усвідомлене начала. Він культивує самобутність ліричного образу, ритміку поетичної думки, пластичність віршового малюнку.
     Концепт «природа» відтворює і виражає безкінечність всесвіту як суб'єктивно-об'єктивного феномена – всесвіту художнього думання й рефлексування, всесвіту дотиків і дотичности до істинного, достеменного, всесвіту найсокровенніших переживань і станів, всесвіту розмаїття природних виявів та форм: «Обожнений росою ранній птах // ці непритомні ночі покидає» («Тільки Дніпро»); «Лише вершина гори, // ще мертва після зими, // стриміла над чорною лядою хмар» («Пси Юрія Змієборця»); «Ще трава легка, та важка роса згинає нас», «ще трава легка, ще роса важка» («Ти кажеш: нині день наш такий...»); «Та в ніч із понеділка на вівторок – // на великодний випали сніги // й карпатські храми замело під ранок», «Найперший промінь врятував, як гріх, – // з тьми вихопив серпневий вилом лісу» («Серпень за старим стилем»); «Була ще тиша. Та ранкова тиша, // коли трава сама себе колише, // бо вітер спить іще у тьмі дерев», «Повіяв вітер, і проміння перше // обмило нам обличчя, вітром втерши» («Ранкова пастораль»), «Поволі світанки сіріють» («Пес»); «Це все вітри осінні. Це вітрів // органний почерк» («Гудуть печери із осінніх гір...»); «Ти чув: перед півнями скверно прокинулись пси – // яким же це вітром вертає пора наша рання?» («Поет у повітрі» («Є вірш, без якого розсиплеться склеп, ніби вірш...»)).
     Концепт «природа» у поетичній інтерпретації Василя Герасим'юка спрямовує погляд углиб явлень та явищ - углиб змальованих реалій та зв'язків між ними, пережитих емоцій та почуттів, углиб життя слова, яке (слово) живилося і живиться величчю й багатством природних виявів та явлень.
     Концепт «природа» підкреслює інтровертивну сутність Герасим'юкового мислення й становить універсальну якість «Поета у повітрі». Картинами природи наснажені й інкрустовані не тільки ліричні вірші, але й розлогі поетичні форми, серед яких своєю «природністю» виділяється поема-містерія «Єзавель», у якій містяться як пейзажні фрески, немовби виконані на пленері, з граничним збереженням «найживіших» і «найнатурніших» ознак та рис, так і підкреслено метафоризовані природні малюнки, уявлені художньою фантазією та упліднені самобутністю мистецького всесвітобачення.
     Серед мікросюжетів пленерного ґатунку своєю малюнковою чистотою, навіть прозорою очищеністю в «Єзавелі» виділяється такий:
                    Сніг, який раптом випаде серед осени,
                    надовго не затримається – вранці
                    гори задимлять...
     На цьому контрасті у тій же містерії «Єзавель» відмінною моделлю інтерпретації природи постає метафорична картина, що відлунює ускладненістю й променями міфологізму:
                    А ця остання ватра осени,
                    що нині опадає долі,
                    застелить мені всю землю –
                    аж до найглибшого на світі моря,
                    моря,
                    яке легше за птаха.
     Поетичне мислення Василя Герасим'юка є природоцентричним, і концепт «природа» перебуває серед постійних і найбільш значущих величин його художнього світогляду. В бутті природи, за поетовою версією, зосереджено усе – напруга почуттів, глибина спостережень, виразність думки. У бутті природи приховані й витоки образности, й складники художнього погляду.
     Герасим'юковим образам – таким, як «хвойні слова», «м'ятних сновидінь», «на світлі рани», «а зморшка на скалі чола – // змія в камінні», «млисті гриви лісів наскельних», «і жінка виходить з високих воріт, // в ногах мого ангела хвойно сідає», «скажена, темна, клекітлива кров», «із корою страждань на лиці», «в імлі палає ліс в подобі пса», «місячне мовчання», «в наших роках, // як в блискавках», «музика терпка», «місяць кольору отав», «жовте іржання на колії ранній», «тільки слова моєї сивої мами // знов запахли мені, як перший покіс» – притаманна «відприродна» генеза. Вони переважно народжені цілковито природними асоціаціями й паралелями, проекціями й зіставленнями і пройняті органністю, себто органною мелодійністю самої природи. Образи «Поета у повітрі» укорінені у споконвічне життя природи, й саме звідси бере початок їхня філософська символічність, розлита в елегійній ніжності та вибуховій наснаженості ритмостильових малюнків.
     Природа, за ліричними реаліями збірки, одухотворена, чутлива й живе вселенським життям, вона з надзвичайною повнотою вбирає у себе людське єство і з немислимою проникливістю виражає його. Поет виходить із розуміння усеприродности того, що є у видимому й невидимому світі. Для його духовних й естетичних координат напрочуд важливим є усвідомлення божественного походження природи, й у «триптиху коротких елегій» під назвою «Була така земля» він промовляє: «Все від Бога...», оприявнюючи панентеїстичні (від терміна «панентеїзм», що він не ототожнюється з поняттям і вченням «пантеїзму») засади свого всесвітобачення.
     Концепт «природа» у збірці «Поет у повітрі», від першого вірша до останнього, поліаспектно збагачується новими смисловими тонами й відтінками, утверджуючи розвій лірико-філософського мислення Василя Герасим'юка у напрямі природоментальности, природофонічности й природознаковости. Лірична «я»-свідомість не тільки підкреслює свою спорідненість із всесвітом і духом природи, не тільки наголошує на своїй безпосередній дотичності до її начал та глибин, а й вичленовує власну рідність, у буквальному сенсі укоріненість у природу, віднаходячи в цьому коріння й знаки своєї вічности:
                    Я в дереві жив. Ті роки – як віки.
                    Їм ліку нема – як в землі, як у слові.
                    Й початку нема, бо вони – смерекові.
                              («Мешканець: сонет»)
     Природа в художніх реаліях «Поета у повітрі» – це узагальнений концепт, що «оживає» власними численними виявами-іпостасями, з-поміж яких особливою поетичною виразністю вирізняється образ неба.
     Лексична форма «небо» є і характерною, і промовистою, і символічною для розуміння духовно-аксіологічних констант Василя Герасим'юка. Образ неба озвучує та «розмикає» простір дебютного вірша збірки («коли без гуркоту і шуму // у спресованій небесній тиші // сходить на лице строгий спокій»; «із п'яти п'ятсотлітрових котлів, // що погрозливо кипіли під самим небом, // перетворюючи карпатський жереп на ефірну мазь» («Поет у повітрі»)) й, пройшовши крізь канву ліричних переживань і рефлексій, асоціацій і метафоричних картин, актуалізується у фінальному тексті («Каральні, очисні стихії води і вогню! // Тяжіння землі після вас – то самотність на небі» («Поет у повітрі»)). Образ неба перебуває серед низки лейтмотивних художніх величин, що започатковують і вивершують поетичну концепцію книжки, набуваючи так само архітектодайних функцій, як і титульний концепт «поет у повітрі».
     Образ неба органічно і на ментальному, і на художньому, і на концептуальному рівні взаємодіє з концептом «поет у повітрі» й підкреслює його внутрішньо-вимірну «розімкненість», просторовість, полісимволічність. «Небо» проходить у текстах збірки самодостатнім і навіть самоцінним образним мотивом, будучи репрезентованим різноманітними лексичними формами – «небесна Дзвінка», «піднімаючи погляд до неба», «ліс небеса вибирає у мене з очей», «ми захаращуєм небо – перед життям // хижим і хитрим», «щоб якнайдалі від неба», «виклик небес об'явить античний хор», «чи слово, замаране навіть росою з небес?», «крильми повітря вдихнуте займає // у грудях, як займає в небесах», «немов стікає не з небес, а з ран», «в згортанні небес над долиною сліз», «що встелила це небо // голодним, погрозливим зором», «і над головами – чистий небесний шум», «під небом оцим», «в ті повітряні ями небесні», «тільки б не занести зайвого неба», «полин поганський в небесах», «інші верхи розмиті у небесах», «як птах // пахне волоссям твоїм між небесами», «і осінять вони з осінніх гір – небесних статуй», «ворушиш навіть воздухи небес», «леґіт небесний переманює кров // по краплині, по віршу», «а ти – про виклик небес, // чи виклик небові (!)».
     Образ неба в ліричних інтенціях «Поета у повітрі» символізує беззастережну відкритість авторського погляду, акцентовану безкраїсть поетичного простору, усвідомлену причетність земних начал до вищих сил, що їх скеровують та надихають власною божественною волею. Багатозначним є той факт, що у Герасим'юковій збірці, поруч із образом-символом неба, виведено й образи «відкритого серця Спасителя», «ікон Пресвятого Серця», «Господа», «Бога», «Божого Сина», «Благодаті Господньої», «Христа з хрестом», «Духу», «Обителі Благої», «Спасителя», «Прошви Господньої», «Промислу», «Творця», що додають суттєвих і сутнісних наголосів, смислових фарб до панентеїстичної картини всесвіту в інтерпретації Василя Герасим'юка.
     Небо у поетичній аксіології збірки – це і вираження величі природи й природних явлень, і ностальгія за недосяжно прекрасним, і бунтівлива сутність людських прагнень-поривань, і ще одна грань дотику до вічности та споконвічних цінностей-величин.
     Лексема «небо» стає вихідним образом й основою гранично ускладненої і тонко відчутої образної картини, у змалюванні якої поет звертається до персоніфікації, до одухотвореної інтерпретації природних реалій і станів. Лексема-образ «неба» не тільки за формою та походженням узгоджується із категорією «небесного», але й проектується на категорії «земного» та «людського», постаючи живим ланцюжком між світом «наземних» і світом «вищих» сил:
                    І небо, яке знає, як прийняти
                    дим вечірньої жертви,
                    осіняє себе цим
                    світлим димом,
                    що видовжив верхи гір і лісів,
                    і тебе у полисках полум'я.
                               («Єзавель»)
     Образ неба виявляє внутрішню спорідненість концептів «поета у повітрі» та «природи», оприявнюючи їхню полізнаковість та духовну генетичність. Образ неба знімає ту драматичну напругу, що звучить у віршах і поемах «Поета у повітрі», примиряючи людське єство із собою та своєю страждальною сутністю. Образ неба віддзеркалюється у земних реаліях, які філософічно осмислюються саме за його участю, що виразно репрезентовано у поезії «Сигла».
     Верлібр «Сигла», що він, за поетовим задумом, має прозоре філософське спрямування, відкривається рядками, які містять лексичні варіації форми «небо» і виражають пафос по-природному безпосередніх зв'язків, взаємин, залежностей у парадигмі «земне – небесне». За концепцією вірша, земне начало є передумовою, передосновою небесних порухів, усе земне потенційно сповнене небесної ваготи:
                    Щоразу в очах олень,
                    який п'є воду з потока –
                    тоді щось відбувається у піднебессі.
                    Тонким дотиком губ
                    все на світі приведене в рух.
                    Необережний крок,
                    і гіллясті роги звіра –
                    тріщина перевернутого неба.
     Тонкі й викінчені поетичні малюнки «Сигли», виконані м'якою, пластичною графікою, супроводжують образ-вислів, образ-рефрен, образ-мотив «олень воду п'є», який вибудовує і виструнчує цей текст, надаючи йому концептуальної та композиційної завершености.
     За художньою концепцією «Сигли», всесвіт – це тонка чутлива система, що в ній разом з одним образом-конструентом у рух приходить усе: видиме й недосяжне людському пізнанню-відчуттю, очевидне й утаємничене, заземлене й піднебесне; це єдиний складний організм, що миттєво відчуває найменші зміни своїх станів, навіть найнепомітніших і на перший погляд найнезначніших; це велика синергетична конструкція, що живе кожною своєю часткою, кожним своїм нюансом, які резонують зі смисловою та філософською динамікою інших подій-знаків та явищ-символів:
                    Щоразу в очах олень,
                    щоразу щось відбувається зі всім на світі,
                    коли олень воду п'є...
                              («Сигла»)
     Поет із феноменальною уважністю вдивляється, вслухається, вдумується у всесвіт оточуючих його предметів, речей, процесів, внутрішніх і навколишніх почуттів, поривань, інтенцій. Він концептуально «вживається» у символічну сутність і смислове покликання різноликих виявів та явлень світу. Він шукає і знаходить «містки», щоб ними увійти і художньо «прочитати» знакову природу очевидних і прихованих реалій. Він відчуває духовну й сенсорну потребу в єдності з всесвітом, оскільки саме це загострює його почуттєвий і мисленневий зір, що скорочує шлях до розуміння й сприйняття істинного.
     Поет сповідує концепцію «побачити усе»: побачити, щоб пережити, пережити, щоб наблизитися, наблизитися, щоб власною інтелектуальною сенсорикою збагатити всесвіт, який, за його поетичною герменевтикою, твориться не тільки щомиті, а й щопочуття, щодумки, щопоруху.
     Поет усвідомлює надзвичайну складність всесвіту, в якому важливі функції належать не лише очевидній семіотиці речей і констант, але й знаковій сутности «усього непомітного». Він виголошує потребу в тому, щоб поглядом, духом визбирати усе недосяжне, «усе непомітне», оскільки всесвіт твориться «усім непомітним» так само, як і більш доступними реаліями. У «триптиху коротких елегій» під назвою «Була така земля» рефлексуюча «я»-свідомість ретранслює провідну інтенціональність поетових цінностей:
                    Відірви від землі мою плоть,
                    бо побачу усе непомітне,
                    доки впівночі папороть квітне.
                              («1. До трепети»)
     Зосередженість Василя Герасим'юка на ємних і фундаментальних концептах, на внутрішньо і суто формально просторових образах, на синергетичних закономірностях і канонах буття цілком природно виформовує в «Поеті у повітрі» порухи до філософування. Спостереження й узагальнення філософського ґатунку органічно вплітаються у ліричну канву, зберігаючи її інтонаційно-зорову органіку і виблискуючи гранями по-біблійному образної глибини: «Все відбувається в крові. Й нічого не вдієш», «коли на віях тріскає роса, // й любити буде той, хто більше втратить», «у цьому повітрі настільки вже не вистачає // стількох, що нема і тебе», «тільки й мого тут, на землі, доки я є», «що даровано грішникам, // те не прощається слугам», «хто грав // за правилами – не зіграв безвинним», «і здохнути, до тями не прийшовши, // все ж веселіше, аніж далі йти», «бо невидимого завше набагато більше, // ніж видимого». Поет і його ліричний персонаж не ідентифікують себе пророком чи месією: філософування постає втіленням напруженого почуттєвого й мисленнєвого самоогляду, самоспостереження, самоусвідомлення, проте тим вагоміше й виразніше звучать онтологічні дефініції в «Поетові у повітрі».
     Густою філософською стилістикою позначена поема «Київська повість», що вона, за авторським визначенням, задумана як «сорок строф». «Київська повість», як і містерія «Єзавель», належить до кульмінаційних творів «Поета у повітрі», до образно-мисленнєвих вершин Герасим'юкової творчости, й разом вони становлять тандем чи не найцікавіших, найсамобутніших досягнень української літератури у жанрі поеми за добу помежів'я XX – XXI століть.
     У «Київській повісті» Василь Герасим'юк створює напрочуд складну й тим виразну асоціативно-метафоричну картину, засновану на спогадах, роздумах і внутрішніх інтенціях, що вони викристалізовують «родзинки» духовного побуту – у сенсі побутування людської свідомости, пам'яті, чуттєвости та реставрації суб'єктивно виражених деталей, прикмет, реалій людського життя. Проникливо лункий ліризм поеми стає органічним і вдячним підґрунтям для рядків-тез філософського ґатунку, якими буквально-таки рясніють строфи «Київської повісті»: «Вдруге прожите й відчуте – отрута»; «А молодість – найзапекліша із пропаж»; «Андрій Первозванний дійшов, а Дух не зійшов»; «Страшно розбитись об те, чого вже нема»; «І завтра, як завше, все почнеться зі слова»; «Мабуть, життя – як говіння весняне (піст // Великодний), бо Воскресіння – не акт, а зміст»; «Принаймні, одне ніяк не можеш не знати: // Кров'ю одною спасенні всі ми і всі // Забрьохані – до одного! – в кривавій росі».
     Фольклорні й біблійні, літературні й міфопоетичні начала, на яких настояна інтонаційна й образна колористика поеми та які організують її концептуальний простір, підкреслені й об'єднані філософською інтенціональністю, яка не тільки споріднює ці різнорідні джерела, а й наділяє їх рисами одне одного. Мисленнєва заглибленість Герасим'юкового зору відсинтезовує міфопоетичний і літературний, біблійний і фольклорний чинники у цілісну художню побудову, якою постає «Київська повість» – поема вимірів і «просвітлення» природи людської свідомости – драматично вразливої, гострочутливої та сенсорно безмежної.
     Філософічність різноманітно оприявнюється в художній канві «Поета у повітрі». Поетичні узагальнення можуть носити характер алюзійного чи символічного малюнку, бути вираженими у суто вербальній формі, а найчастіше постають у вигляді асоціативних фресок, «закріплених» чи «подовжених» експресивною виразністю думки-репліки.
     Розмаїтість властива й архітектонічним прийомам «уведення» філософських інтонацій у ритмомелодику збірки. Ці інтонації звучать у різних структурних частинах тексту чи строфи. Досить часто Василь Герасим'юк практикує композицію строфи, у якій тонка система поетичної образности вивершується прозорою філософською інтенціональністю:
                    Ти будеш за перевалом
                    і літ лукавих, і слів,
                    де світ не буває вдалим,
                    мов сам він себе створив.
                              («Цілуючи дах дзвіниці...»)
     Або схожа структурна ситуація з активізацією філософської завершености, тільки у цьому випадку на тлі акцентованого ускладнення ліричної сюжетики, – ситуація, у якій філософська «зарядженість» вислову «ждуть свого часу в землі» озвучена такою ж парадоксальною перспективою й асоціативністю, як і перший вірш строфи:
                    Ти знаєш удосвіта храми, як знає черешня.
                    Ти любиш цей край сновидінь. Ці одвічні жалі
                    розвіюєш танцем по світу і юно смієшся
                    над нами й над тими, що ждуть свого часу в землі.
                                      («Ну хто ж, яке не Хоре, порозвіяв твої чорно-сині?..»)
     У Герасим'юковій збірці є рядки із підкреслено загостреним звучанням, що межує із публіцистичністю та філософічністю. У другій строфі вірша «Сова» поет уводить концепт «свобода», що сам по собі несе чітко виражену соціумну харизму, та ще й посилює його соціодуховну актуальність прозорим вербально-смисловим контекстом, у якому рис надестетичного явища набуває і концепт «поезія»:
                    ... і душа корчиться змією під списом,
                    мовби ухиляючись від нагадувань сеї пташки,
                    чим насправді оплачуються
                    свобода і поезія...
     Онтологічна інтонаційність пронизує як образну, як концептуальну, так і суто словесну площину «Поета у повітрі». Своїм корінням онтологічна природа поетового думання сягає, безумовно, всесвіту слова, що його Василь Герасим'юк усвідомлює гранично сконденсованим вираженням життєвих сутностей. Поет відчуває внутрішній сюжет, духовну масштабність, предметну символічність слова, яке, неначе досвідчений і передбачливий духівник, вправно вибудовує концепцію поетичного малюнка, зберігаючи при цьому колористичну рельєфність і соковитість власних фарб.
     Одна з атрибутивних форм утілення онтологічної інтонаційности у збірці – лексичні пари на кшталт «кров і легіт», «мові і крові», «кров і тьма», «в страсі і в підлоті», «зір і слух», «співи й стогони», «біля Дніпра і слова», «попіл і дим», «вода і вогонь», «плач і крик», «втеча і втома», «груди і скроні», «небесне й земне», «на землі і в небі», що, немовби віхові маяки-позначки, які висвітлюють і розставляють важливі й сутнісні акценти, проходять ліричними колізіями усієї збірки. Лексичні пари засновані як на поетиці традиційних контрастів-альтернатив («вода і вогонь», «небесне й земне», «на землі і в небі»), так і на принципах синергетичної інтерпретації світу («кров і леґіт», «мові і крові», «кров і тьма», «співи й стогони», «попіл і дим», «плач і крик», «груди і скроні»). Вони утворюють концентрові художні образи-відчуття, які, метафорично висловлюючись, колами й хвилями розходяться по смислових «нішах», прошарках і пластах збірки, безпосередньо взаємодіючи з її провідними концептами.
     Василь Герасим'юк у психологічно тонкому й зваженому ритмі вибудував «Поета у повітрі», чергуючи лаконічні й невеликі поетичні форми із розлогими – великими віршами й поемами. Й саме в них – у розгорнутих поетичних текстах – в усьому багатстві образно-художніх зчеплень, взаємодій та колізій і постає достеменний масштаб поета, який найповніше і найглибинніше виразив себе у віршах «1745 – петрівка», «Сигла», «Пси Юрія Змієборця», «Серпень за старим стилем», «Верхами біжить» та поемах «Київська повість» і «Єзавель».
     У цих творах розгортається сюжет напруженого лірико-драматичного мислення, постають виразні й ускладнені метафоричні картини, репрезентовані витончена асоціативність і рельєфність детально виписаного малюнка, втілюється насичений та багатогранний образно-експресивний контекст. Вони відзначаються легкістю й невимушеністю форми, за чим вгадується поетове тяжіння до розгорнутости й масштабности ліричного думання, і стає аксіоматичною макротеза: Василь Герасим'юк – це поет простору, він потребує просторовости, розповідної необмежености, а розлогі поетичні форми є його стихією.
     В збірці «Поет у повітрі» виражено багатющий потенціал міфопоетики, що ретранслює одну із провідних констант Герасим'юкового художнього всесвіту і водночас відсинтезовує цілісну образну парадигму, сформовану з елементів різних національно-ментальних культур. У цій парадигмі репрезентовані образи й образні проекції давньогрецької, праукраїнської та біблійної міфологій, кожна з яких увиразнює й виакцентовує умовність і символічність художнього мислення, його зосередженість на знакових реаліях та назвах.
     Міфопоетичність, що сама по собі є колористичною і поліфонічною мисленнєвою якістю, суттєво розширює асоціативний простір віршів і поем, сполучуючи віддалені у часі зображувані події та реалії, підкреслюючи невидимий перегук між уявною давниною та уявлюваною сучасністю: «І на міст // Пішохідний тебе покличуть не хист, не Стікс, // Хоч у Дніпрі із надлишком Стікса вмісту», «і в пам'яті закарбувалися – все поламали // і стерли... // ні, крім чорно-синіх – їх визміїв Хоре», «ну ким, як не Хорсом, навіки відкинуті плечі», «Ангели Старого Заповіту // горні трави косять по Іллі», «Ангели Старого Заповіту // сиве сіно сушать по Іллі», «а вас, мої любі, не збила верхом або низом // кіннота з кіосків нічних – Аполлон з Діонісом // на Галицькій площі», «гадатимеш: Волос астральний – пастуший Бог, // а ти перестрів сам себе!», «і хіба не вона – // єдина смертна під сонцем – // доведе безсмертного пророка Іллю, // безстрашного громовержця Старого Заповіту, // що той проситиме в Господа смерти». Міфопоетичні образи сконденсовують у собі непересічний пласт культур, якими вони витворені й внутрішньо оркестровані. Саме через це міфопоетичні образи-знаки сповнені багатою мелодикою та асоціативністю, що вони безпосередньо передаються й ситуативному ліричному контексту.
     Василь Герасим'юк відверто міфологізує художні реалії «Поета у повітрі». Міфологізація особливо часто стосується концепту «природа», який оприявнюється у різних своїх іпостасях. У циклі «Тільки Дніпро», що має своїм підзаголовком визначення «київський триптих безсоння», у якому поєднуються образне й жанрове начала, лірична «я»-свідомість зазначає: «Це вогонь – // мій ангел – глянув з-за Дніпра і часу», «це вітер – демон мій – вогонь кошлатить» (2. «Елегія до Ольги»). У вірші «Стилізація: сонет» висловом «мій демон – вітер» лірична «я»-свідомість підтверджує міфоспрямовану парадигму власних ціннісних інтенцій. Глибинними міфопоетичними витоками й джерелами пройняті вірш «Пси Юрія Змієборця» та поема-містерія «Єзавель», виписана фольклорно-етничними та біблійно-онтологічними традиціями, навколо яких, урешті, й обертається уся світова література.
     З-поміж поширених біблійних прийомів, точніше, прийомів біблійного стилю поет використовує акцентуацію та нагнітання знакових лексем й образів. Він будує рядок, низку рядків, намагнічує ліричну колізію, звертаючись до повторення, до градації лексичних форм, що супроводжується посиленням породжених ними емоційних та образно-смислових акцентів: «Творила в сорочці зі скрині – ти що натворила?!», «розправлять для нас полотно – те, що знало ріку // і пагорби знало», «нехай буде як буде», «допоки молоді ви, // нить жива, тому що рветься нить», «пахне вітром над тілом – як тілом!», «чекати – // зайве тут, не чекати – зайве», «мов наступив на грань – ступив за грань // останню, Отче», «і тоді нестерпно стало тим, // кому не буває нестерпно», «здалеку вони нагадуватимуть // доісторичних привидів, // бо нині таких привидів не буває», «але навіть коли облава, // так, навіть коли облава, // ти не забував запросити косарів на завтра, // старих косарів, // малих косарів». Нагнітанням концептуально й стилістично важливих лексем поет виакцентовує грані поетичного малюнка, в якому вагомими є як його загальна «виписаність», так й окремі складники-штрихи.
     Повторювані лексеми спроможні переростати у лейтмотивні образи, що ними щедро насичені вірші й поеми «Поета у повітрі», та набувати рис поетичних символів, які уособлюють засадничі концентри авторського всесвітосприйняття. У поезії «Ми вдихали сіно цього світу...» наскрізним, як, до речі, й в усій збірці, є образ круків, який вивершує два фінальні рядки другої строфи:
                    Знов Іллю годують тільки круки.
                    Круки знають, де його знайти.
     Цей же образ актуалізується й у передостанній, п'ятій строфі, вже тричі повторюючись у двох заключних її рядках:

                    Круки знають, де годують круків.
                    Круки знають, як Іллю знайти.
     Градація лексичних форм у виконанні Василя Герасим'юка може переходити у Градацію словосполучень і висловів. Тонким нюансуванням розвитку ліричної колізії поет створює текстові ситуації, у яких розкриваються концептуальнотворчі ресурси повтору словосполучень, що навертає розповідь у річище медитацій та онтологічних узагальнень:
                    А пропадає – шукаю сліди – вірю їм лиш.
                    Тільки й заняття мого, що шукати сліди...
                                                («Вперше, вдесяте і всоте прошу: пропади...»)
     Акцентуація лексичних форм і висловів у «Поеті у повітрі» інколи сягає виміру складно й драматично інтонованої метафоричної картини, що вибудована за законами діалогу, який тримається на поетиці протиставлення й полемічности. У вірші «Ти кажеш: нині день наш такий...» поет розвиває ліричний сюжет на зміні форм «ти кажеш – я кажу» та протилежному сенсовому наповнені образного вислову «в пустелі пустель», посилюючи його контекстуальну різноспрямованість лексемами «одна», «самота» та альтернативною їм формою «багато люду»:
                    Ти кажеш мені: в пустелі пустель я сьогодні одна.
                    Я кажу тобі: в пустелі пустель
                    сьогодні багато люду.
                    Ти кажеш мені: в пустелі пустель
                    самота не страшна.
     Герасим'юкове слово, зосереджене на чуттєвих тонах і тональностях всесвіту, на дотику до багатої клавіатури думок і роздумів, на виявленні симфоніки образних, асоціативних, символічних й емблематичних парадигм, являє собою тонке й навіть тендітне розуміння архітектури поетичної форми, в усіх складниках, фабульних і структурних колізіях якої втілюється канва поетового погляду й думки.
     У першому вірші «Поет у повітрі» («Щоб розповісти про хлопчика...») простежується вивірене й стилістично підкреслене наголошення на тому, що «поет у повітрі, // у якому зник дзвін», як сказано у тексті, – «остро чує». Поезія Василя Герасим'юка – це лірика «острого» відчуття і відчуттєвого всесвіту життя, це лірико-філософська повість, у якій поет іде від того ж «острого» чуття природи, слова, від «острого» усвідомлення архетипової ситуації, з якої народжуються відчуттєві образи й концепти, що надають збірці «Поет у повітрі» якостей сенсорної метафорики буття, поінтерпретованого проникливо, драматично й інтелектуально.