Івано-Франківська
обласна універсальна наукова
бібліотека ім. І.Франка

Адреса бiблiотеки:

76018
м. Iвано-Франкiвськ
вул. Чорновола, 22
тел. 0342 75-01-32
fax: 53-21-89
E-mail: Науково-методичний відділ:
E-mail:
тел. 03422 53-32-31


Графік роботи:

Щоденно: з 10 - до 19 години
В неділю: з 10 - до 18 години
Субота - вихідний день
Останній четвер місяця - санітарний день.


Енциклопедія Сучасної України

МІЖ ТРАДИЦІЄЮ І МОДЕРНОМ



     Штрихи до портрета Василя Герасим’юка

     У травні 1988 року в Ужгороді відбувалось виїзне засідання секретаріату Спілки письменників України, на якому йшла мова про літературне життя закарпатського регіону. Секретаріат провадили Дмитро Павличко та Іван Драч, а брали в ньому участь окрім місцевих письменників і запрошені з інших міст — Роман Гром'як з Тернополя (виголошував доповідь про закарпатську прозу), автор цих рядків (мав слово про поезію) та молоді поети з Києва — Оксана Забужко, автор на той час поетичної збірки «Смереки» та «Потоки» Василь Герасим'юк, і Тимчак Микола з Дубно, що привіз із собою десь півроку перед цим видану поетичну збірку «Співаниця».
     З того часу минуло уже добрих вісім літ і можна б не згадувати цього майже типового для тих днів спілчанського заходу. Та зараз, коли роздумую над віршами Василя Герасим'юка, то ті три ужгородські дні, а особливо нічні при каві в готелі розмови, озиваються голосом наших дискусій, категоричних тверджень, у яких гору брали Оксана Забужко і Роман Гром'як. Василь лиш вставляв фрази, але стояв на своєму.
     Одного вечора ми розійшлись по своїх готельних номерах швидше, ніж «передбачали»... Василь говорив про відсутність у поезії упівської теми, про Степана Бандеру як національного героя. Ще була не пора, принаймні, в присутності трьох вести такі розмови. Думаю, тоді О. Забужко не вірила, що через шість-сім літ вона напише: «Озираючись на наше історичне румовище, бачимо в самому його осерді Феномен воістину унікальної вітальної сили, котрий, правдоподібно, і досі держиться в тілі нації «ще-не-вмерла» душа. Маю на увазі міжвоєнне галицьке покоління — виховане донцовським «Вісником» покоління ладних негайно скласти голови «за Україну, за її волю» хлопчиків з оунівськими летючками в гімназичних ранцях і палкооких дівчаток типу Теліги: була в ньому наскрізна, всі суспільні шари й прошарки — від Празького поетичного гуртка до покутського села з «Рідною школою» й «Маслосоюзом» — протинаюча, безоглядно розігнана вгору пасіонарність, палахтюча готовність іти на жертви «за ідею» — риса безцінна, бо ненабувна, як і талант: просто — або є, або нема (востаннє — слабким відгомоном у значно звужених колах — зблисла була вона в шістдесяті, з відомим печальним фіналом).
     Це те саме, так люто викорінюване радянською владою, «западенство», в силове поле якого втягувалися, розпорошеними часточками, і ліком неміряні «східняки»: на Сході-бо період тотальної пасіонарності однозначно скінчився 1933 року. Схоже, саме отій, сливе метафізичній, енергії галицького міжвоєння Україна, в той чи інший спосіб, завдячує чи не всі (небагатечко їх і було!) виразно окреслені, зроджені самосутнім волевиявом форми активного, власного життя за останніх п'ятдесят років.
     Це воно породило УПА, чия епопея так і не зробилася фактом культурної історії (сотні тисяч життів канули в прах, і не лишилося в жодному жанрі жодного художнього твору, що на повну силу скристалізував для прийдешнього естетичний смисл цієї гекатомби,— так канула б свого часу й Коліївщина, якби Шевченко не написав «Гайдамаків»!!)» («Пост-Поступ», № 2 (160), 18—24 січня 1995 p.).
     Звичайно, про епопею УПА твору рівня Шевченковим «Гайдамакам» нема. Але ця епопея усе ж живе у віршах Марка Боєслава, Мирослава Кушніра, Юрія Буряківця, Василя Пачовського, Марти Гай, Петра Гетьманця, Ярослава Курдидика, Леоніда Мосендза, Леоніда Полтави, Яра Славутича, Миколи Вереса, Романа Завадовича, Юрія Клена, Богдана Нижанківського, Олекси Стефановича, Богдана Кравціва, Михайла Ситника, Лесі Храпливої, Ганни Черінь і багатьох інших авторів.
     Не хочу «політизувати» віршів Василя Герасим'юка, але в них, в тих чи інших сюжетах, думаю, вже тоді було «законспіровано» упівську епопею, тобто те, що «люто викорінювалося радянською владою «западенство». Не примушую свої асоціації «працювати» саме в цьому плані, переконуючи себе, що коли «село першою колядою засвічене», а в ньому Анна сама самітня вечеряє, то це конче означає, що її чоловік загинув «у лісі» за рідні гори, і що «плач живе, коли ніхто не плаче» безпосередньо лише пов'язуються з упівством та його наслідками. І якщо сюжет балади «На кичері — хата одна», де героїня носить судженому їсти «до потоку у зворі» і «під камінь» ховає їжу — це сюжет також не із цього, упівського, поля, то можна взяти до уваги інший суворий реалізм Герасим'юкових віршів:
                              Вона не знає: живий він чи ні!
                              Одного разу вже таке було,
                              Але в сорок сьомому прийшов лист,
                              і тоді вона дізналася,
                              де він і що з ним.
Не менше одвертої суворої правди й у «Сімейній хроніці»:
                              Хіба не вигідно
                              дві давні гуцульські родини
                              (трохи в неповному складі)
                              поселити
                              на одних двоповерхових нарах
                              у бараці в Караганді? —
                              Холодна зима сорок сьомого
                              буде для них теплішою.
                              Хоч за ними залишено
                              Єдине право — на тиф,
                              зате мудро враховано психологію:
                              у горах теж так живуть —
                              на горі і на долині.
З цієї болючої суворості, з уміння поглянути на певний навіть буденний факт чи явище своїм особливим зором й починаються вірші Василя Герасим'юка, талант якого, власне, живиться тим вітальним озоном, який скріплює націю, додає їй сил у години зневіри.
     Саме у цьому Оксана Забужко й бачить перспективу творчого зростання Василя Герасим'юка і називає його «найвизначнішим сьогодні поетом». «А проте,— пише вона,— неозброєним (читай — неупередженим) оком видно, що Герасим'юк чи не єдиний, кого визначає не стиль, не тема, не більша чи менша кількість добрих віршів, а творчий шлях (по висхідній, від книжки до книжки, невпинна розбудова душ в напрямку свободи) — родова, генетична прикмета поета великого (не боюся цього слова, і дай Боже не зурочити!). Джерело його сили – тої, котра веде цим шляхом, не даючи ні вичерпатись, ані зламатись, – якраз і криється в повоєнному схроні, де жінка, передчуваючи близький кінець, просить товаришів по зброї відітнути їй косу, а їм не знімається рука. Тоді не так уже  варто   вірити  на  слово   «сивому  воякові», коли той, на питання ліричного героя: «Що потому?»,  безжально  тне:   «Потому — нема»,  бо, мовляв,   «Міг  би   я   розказати   про   кожного  з нас», «Але це тобі не допоможе»,— допомагає, ще й як!
     В Герасим'юкові те покоління озвалося своєю стихійно-«нутряною» («від землі»), безпосередньо-етнічною, первинною — селянською іпостассю («чорнозем підвівся» — той, що й вимощував був схрони власним трупом), і не випадково естетично адекватним цій іпостасі жанром виявилась трагедія (чим ближче «до землі», тим менша варіантність життя, менший внесок індивідуальної волі,— а, отже тим явніше історичний приділ сходить на античний фатум).»— Дивись «Пост-Поступ» № 2 (160), 18—24 січня 1995 р.
     Я не цитував би двічі таких розлогих уривків зі статті Оксани Забужко, якщо б вони лише мали бути «підпорою» моїх роздумів, або, якщо б хотів продублювати чи сказати їй в унісон те, що вона висловила. Хоч таки вслід за Забужко повторюю: «В. Герасим'юк є в нас сьогодні найвизначнішим поетом», але додаю,— з-поміж своїх літературних ровесників.
     А щодо того, що його визначає «не тема, не стиль», то й сперечатись не треба. Якраз думаю навпаки, його виосібнюють і тема, і стиль. Інше питання, що Герасим'юк вміє себе логічно продовжувати, органічно розвивати. Далеко не йдімо — тільки до поезії Івана Малковича. Хто може заперечити, що в ліриці цих авторів не домінує Гуцулія в її етнічних барвах, у її культурологічному бутті, в історичній і сучасній присутності, в її, якщо хочете, навіть моральній драмі? І хто може ствердити, що Василь Герасим'юк крізь книги «Смереки», «Потоки», «Космацький узір», «Діти трепети», крізь свої позакнижні публікації зраджував цим темам? Не зраджували й Влад, Мельничук та Малкович. Але й Герасим'юк ніколи, не «вступившись» їм своїм місцем, нікого з них не повторив. Прочитаймо, наприклад, його вірш «Сувеніри», який тематично близький кожному зі згаданих авторів і без труднощів вловимо те, що називається Герасим'юковим образним світом, і тим невидуманим світом, в якому живе і діє його герой. Приватно в розмові зі с
Оновлено 17-03-2020
© 2020. ОУНБ iменi I. Франка