Івано-Франківська
обласна універсальна наукова
бібліотека ім. І.Франка

Адреса бiблiотеки:

76018
м. Iвано-Франкiвськ
вул. Чорновола, 22
тел. 0342 75-01-32
fax: 53-21-89
E-mail:

Відділ комплектування:
E-mail:
тел. 0342 752479

Відділ мистецтва:
E-mail:

Краєзнавчий відділ:
E-mail:

Науково-методичний відділ:
E-mail:
тел. 03422 53-32-31

Графік роботи:

Щоденно: 10:00 - 18:00
Субота - вихідний день
Cанітарний день - останній четвер місяця

З джерел рідної землі… 80-річчю від дня народження Романа Федоріва присвячується. Інформаційно-методичний лист



ББК 83.3 (4УКР)6

        З-11

З джерел рідної землі...[Текст] : (інформ.-метод. лист) : 80-річчю від дня народж. Романа Федоріва присвяч. / Івано-Франків. ОУНБ ім. І. Франка, Наук.-метод. від. - Івано-Франківськ : [б. в.], 2010. - 18 с.

 Інформаційно-методичний лист адресуємо працівникам бібліотек для ознайомлення  широкого кола користувачів з унікальною особистістю, талановитим майстром пера, вмілим організатором літературного процесу, доброзичливою і щирою людиною, високих помислів патріотом і громадянином.

Упорядник: Колотило Г.М. - головний методист науково-методичного відділу ОУНБ ім. І. Франка

Комп'ютерний набір:  Щепанська Г.М. - бібліотекар науково-методичного відділу ОУНБ ім. І. Франка

Відповідальна за випуск:  Бабій Л.В. - директор ОУНБ ім. І. Франка

Видатному прозаїкові сучасності, лауреатові Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка, премії родини Антоновичів, імені А. Головка, М. Горького, багаторічному редакторові часопису  „Дзвін" Романові Федоріву виповнилося б зараз 80 літ.

Та цей ювілей, на жаль, відзначатимемо вже без нього. 14 березня 2001 року раптово обірвалося його многотрудне життя. Цей білий світ покинув великий митець. Він залишив неоціненний скарб своїх думок, тривог, сподівань і надій. У Романа Федоріва вони втілились у широко знані літературні полотна: „Жбан вина", „Отчий світильник", „Кам'яне поле", „Жорна", „Єрусалим на горах", „Чорна свіча від Ілени", „Палиця для прокажених", „Містерії різних світів", „Кларнет на піщаних горбах".

Літературна панорама письменника складає понад 60 томів української класики, забороненої в часи тоталітарної системи.

Світ багатий, радісний, неповторний, сповнений тривог, печалей і відкриттів нашого славного земляка, уродженця села Братківці Тисменицького району Романа Федоріва.

Народився письменник 1 грудня 1930 року в селянській родині. Крилами його була мамина пісня, а вірою - батькова розмова з небом і землею, праведна батькова ворожба. Виростав він з тяжкої селянської праці на кам'яному полі. Малим лишився Роман сиротою, але маминої і татової любові стало на все життя, аби виповісти цю любов людям.

У віці десяти-одинадцяти років він уже читав односельцям своє перше оповідання з власного життя „Сиротина".

Після сільської школи Божа сила повела Романа з полотняною торбою через плече у світ. Здобув освіту в Івано-Франківському педагогічному училищі. А далі довелося подужати заочно програму філологічного факультету Львівського державного університету.

Дорога від вузу розстелилася перед молодим літератором широко. Майже десять літ він віддав праці в газеті „Молодь України". Відтак - кореспондентська робота в „Радянській Україні". А від 1967 року до останнього дня - головний редактор журналу „Дзвін" (колишній „Жовтень").

Роман Федорів відновив видавництво „Червона калина", засноване колишніми січовими стрільцями, та „Літопис Червоної Калини".

Журналістська праця давала змогу багато їздити, мандрувати, зустрічатися з цікавими людьми. Він слухав народні співанки, казки, легенди. Сповідував давню мудрість: коли шукаєш, значить твориш, ростеш, вдосконалюєшся, коли скажеш, що знайшов - зупинишся.

Так книжка за книжкою приходили до читачів збірки оповідань, новел, повістей та есе „Жовтнева соната", „Колумби", „Сліди на скелях", „Арканове коло", „Квіт папороті", „Плуг у борозні", „Колиска з яворового дерева", „Яре зерно", „Танець Чугайстра", „ Жбан вина".

У наступних творах - трилогії „Кам'яне поле", „Жорна", „Ворожба людська" присутня висока духовність, національна свідомість і гідність, історична пам'ять народу.

Повість „Турецький міст" - своєрідний роздум над тим, заради чого живе людина, над її історичною долею. Автор утверджує нерозривний зв'язок між днем минувшим, сьогоднішнім і прийдешнім.

Етапним у творчості письменника став роман „Отчий світильник". Епоха в цьому творі - Галицька Русь ХII ст., часи правління Ярослава Осмомисла, останні роки його життя.

Роман Федорів подарував нам прекрасний твір „Єрусалим на горах". Це книга-біль, книга-реквієм, заклик до наших душ: пекучий спомин про спільну ганьбу і гордий відгук про наших героїв. Це те, що збирає людські страждання, зміцнює віру, живить сили, гострить розум і усталює дух.

За цей роман письменник був удостоєний звання лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка.

У 1996 році побачила світ повість „Чорна свіча від Ілени", побудована на краєзнавчому  матеріалі.

А далі були твори про події з минувшини: трилогія „Лисиці брешуть на щити", „Чудо святого Георгія о Змії", роман „Гріхи непокаянні" - книжка про сучасність: радості і трагедії людських душ.

У письменника було багато планів, яких він не встиг здійснити. На робочому столі залишилися недописані сторінки. І це нагадує про факт  присутності - відкладеного пера.

На час життя в рукописі була остання повість письменника „Кларнет із лісу на піщаних горбах", яка була видана, коли письменник уже належав світу вічності.

В циклі заходів „Криниця живлющої духовності Романа Федоріва", присвячених ювілею письменника-краянина рекомендуємо провести літературні читання „Перехрестя часів у прозі Романа Федоріва" з використанням наочних, камерних та масових форм ознайомлення з життєвим і творчим шляхом ювіляра.

Початковим етапом може бути презентація книжково-ілюстративної виставки „Майстер красного письменства України"

У слові рідному велика
сила є, що розбива
граніт і золото

М. Рильський

Розділ 1: Найбільший поет у прозі

(література про життєвий і творчий шлях).

Розділ 2: Літописець кам'яного поля

(творчий доробок)

Розділ 3: Талант виплеканий на рідній землі

(література про минуле і сучасне малої батьківщини)

Враховуючи можливості сільської книгозбірні, можна розкрити ювілейний календар „Силове поле душі Романа Федоріва"

... Хочу заглибитись
в людські душі, показати їх
радості і трагедії.

Р. Федорів

Календар представить літературу та публіцистику про життя письменника, його творчий доробок, життєве кредо.

Серед просвітницьких форм бібліотечним працівникам прислужиться вечір пам'яті, вечір- спогад „З карбів пережитого, людського".

В програмі вечора вступне слово про письменника виголосить бібліотекар або літературознавець.

Життєвий та творчий шлях письменника висвітлить екскурс на тему „Стожильним коренем проріс у рідну землю".

Годину-спогад „Талант виплеканий у Братківцях" можна побудувати на матеріалах з періодичної преси обласного та місцевих часописів.

Для молодіжної аудиторії можна провести літературну подорож „На вічній дорозі до добра", в якій розкрити грані творчого доробку та громадської діяльності.

В програмі літературних читань належне місце займуть бесіди- спомини про Романа Федоріва „На відстані болю", „Приналежний до касти трудівників", „Думки на відстані десятиліть", „Феномен письменника, журналіста, критика, громадянина".

Їх радимо наповнити фактами в оцінці письменників-сучасників (С. Пушика, В. Качкана, М. Ільницького, М. Слабошпицького, В. Шевчука, В. Неборака, Т. Салиги, С. Хороба та інших), в літературознавчих статтях, дослідженнях та на сторінках регіональних часописів, зокрема  „Дзвін", та „Перевал",.

До програм місцевого радіомовлення рекомендуємо підготувати радіорепортаж „Все починається з малого" за творами „Містерія з інших світів" та „Дерево, що пам'ятало зло".

Примітка. Подаємо додатки до інформаційно-методичного листа:

Додаток №1. Читацький діалог за книгою „Єрусалим на горах"

Додаток №2. Сценарій „Стожильним коренем проріс у рідну землю"

Додаток 1

„Єрусалим на горах" - це роман про кожного з нас, про наші страждання, про нашу землю, її минуле і сучасність.

Ось як розповів про свій твір сам письменник:

.. Я мусів написати цей роман. Працював над ним 5 років. І коли закінчив - перехрестився. Ця книга сповідальна. Мені хотілося показати долю свого народу через страждання художника, митця".       

Читацький діалог за книгою Р. Федоріва     

„Єрусалим на горах"

1.    Що символізує назва роману „Єрусалим на горах"?

2.  Яким загальнолюдським цінностям навчав Северин Гайдаш своїх учнів? Ваше ставлення до трагедії, яку пережив старий вчитель.

3. Як розумів Василь Бережан місце і роль художника в житті суспільства?

4.  В чому, на вашу думку, полягає мистецька та історична вартість фрески в церкві Святого Духа?

5.  Чим приваблює Вас образ хранителя Святого Духа Павла Ключара і чому? 

6.   Доля якого героя книги вразила Вас найбільше і чому?

7.  Як ви вважаєте, мати повинна чи не повинна нести хрест за те, що її син зблудив з барвінкової дороги?

8. Які нестерпні кривди-болі списував уночі старий Гайдаш, засвічуючи свічки?

9. Хто із героїнь роману і кому адресує своє благання: „Віддай тіла моїх синів. Я не прошу їх у тебе живих. Віддай мені їх бодай мертвими"?

10. Чи актуальними є для нас сьогодні ідеї, які висловив письменник у своєму романі?

Додаток № 2

СТОЖИЛЬНИМ КОРЕНЕМ ПРОРІС У РІДНУ ЗЕМЛЮ

(літературний екскурс в життя і творчість Романа Федоріва)

Підготувала  Г. Томаш - зав. бібліотекою-філією №2 м. Снятин  Снятинської ЦБС

Розкрита книжково-ілюстративна виставка „Творець правдивої історії".

Літературознавець: „Чи чуєте, як грає скрипка, що має тисячу літ?", - звучить питання в одному з есе Романа Федоріва. Воно, як рефрен, постійно вчувається, либонь, з кожної сторінки письменницького доробку, як нагадування, звернене до кожного читача, який взяв до рук його книгу, щоб подумати над проблемами сучасності і вічності, над планидою нашої духовності, над долею нації та народу. Чи наділені ми з вами тим слухом, чи маємо у собі бажання його витончувати, і що зроджують у наших душах оті погуки сивої минувшини, оті відзвони віків, які озиваються в тисячолітній скрипці?

І сьогодні ми відчуваємо, як тисячолітня скрипка плаче, бринить, кличе з особливою цілющою силою, щоб повнилися душі людські любов'ю до рідної землі. Бо тільки з любові народжується на землі син і господар.

Роман Федорів глибоко розуміє істину: „Ніщо не проходить - усе переходить". І ми - сьогоднішні нащадки Чугайстра - твердо знаємо, що все на світі, коли хоче бути тривким, живиться від кореня, тягнеться до витоків. Це стосується і суспільства: якщо воно легковажить віками вивірені моральні заповіді та ігнорує природний лад життя, що формувався сотнями поколінь, якщо з посміхом і глумом, без почуття синівської вдячності відвертався від того, з чого спородився, то воно, суспільство, просто хворе.

Читець: Роман Федорів якось з болем сказав: „В усі часи суспільство, якщо воно дбало про виразне національне обличчя, прагло дослідити, пізнати діяння своїх предків, узяти з історії не тільки вогонь, як це інколи проповідувалося, а й також попіл для того, щоб посипати собі голову на пам'ять про давні помилки та розчарування... Нормою, законом повинна бути загальнонародна потреба протоптувати стежки до історичних криниць, пильнуючи при цьому, щоб не затоптувалися та не запльовувалися їх береги..."

Ведучий 1: У цих словах - не тільки письменникова пристрасть, а й непогамований, ятрючий біль: ну, як же так, що ці, здавалося б, елементарні, самоочевидні речі, може, вже в тисячний раз, упродовж усього творчого життя доводиться роз'яснювати й повторювати, повторювати? Він переконував, доводив поціновувачам із зіпсутим нюхом, котрим вчувалися зі сторінок його творів „неактуальні" запахи, що „звернення до історії - звернення до сучасності" і залишався твердо  впевненим у тому, що історія на те й існує, щоб давати відповіді на питання, які хвилюють сучасну людину.

Ведучий 2:  Роман Федорів своїми творами прагнув показати, що тільки досвід поколінь дає снагу вижити людині в лиху годину, бо минуле - те коріння, яке тримає, живить, жене вгору дерево буття народу. Ще в повісті-казці „Рудий опришок" автор стверджував, що „усе, що вільним у лісі народилося, мусить вільним жити, бо не буде йому ні росту, ні життя", бо „у неволі плодяться лише раби та пристосуванці".

Ведучий 1: З яких стежок почалися перші кроки письменника в широкий, багатий, навдивовижу цікавий світ? Якими дорогами прийшов він у манливий світ літератури? Звідки розвинулися необхідні для кожного митця гени таланту і совісності?

Ведучий 2: Побачив білий світ Роман Миколайович Федорів 1 грудня 1930 р. у с. Братківці Тисменицького району в селянській родині. Крилами його була мамина пісня, а вірою - батькова розмова з небом і землею, праведна татова ворожба. З найменших років всмоктувалась у нього стихія народних звичаїв і вірувань, яка буйно проростала з сивини віків.

Ведучий 1: Навчаючись у польсько-мовній школі, він незграбно написав у зошиті про свою мрію стати письменником, а вчителька підняла на кпини, висміяла його, назвала лайдаком. Уже в другому класі Роман відчув потяг до літературної творчості, причому до прози, і вже у віці 10-11 років прочитав односельчанам своє перше оповідання з власного життя „Сиротина". Рецензія не забарилася: тітка, у якої виховувався хлопець, впізнала себе в образі лихої газдині і відшмагала автора віником. Але від мудрих хліборобів хлопчина переймав науку життя, спрагло пив народну науку, як подорожній  ковток студеної води по довгій мандрівці, - і багатів.

Ведучий 2: Романові говорили в дитинстві, що його „фантазії" - мішок полови, з якої не всукаєш очкура, а його, хлопака, школа - то граблі та гній. В його дитячій душі, чистій як роси совісті, озивалася потреба заступитися Словом високим, правдивим і совісним за віками кривдженого підкарпатця, стати заступником його прав, мрій, надій, честі, правдивої історії.

Ведучий 1: Муза прийшла до нього обережно, через важку багаторічну журналістську працю й ніби передала наказ матері землі: працюй, засівай ниву добірним зерном, здобрюй її високими помислами, трудися в поті чола - і щедрий матимеш ужинок.

Ведучий 2: Різним був його труд, та завжди - чесним. Працював книгарем, бухгалтерував у Краснодарському краї, працював на Кубані. Здобув освіту в Івано-Франківському педагогічному училищі. Робота в районній газеті „Вільне життя", обласних „Прикарпатська правда" та „Комсомольський прапор" потребували знань, загальної філологічної культури, тому довелося подужати заочно програму філологічного факультету Львівського державного університету.

Ведучий 1: Майже десять років віддав Федорів роботі в республіканській газеті „Молодь України" (1958-1967), затим - кореспондентська праця в „Радянській Україні", а з 1967 працював на посаді головного редактора журналу „Дзвін"  (колишній „Жовтень"). Журналістська праця давала змогу багато їздити, мандрувати, зустрічатися з цікавими людьми.

Ведучий 2: Живі, гарячі враження від таких зустрічей стали першоджерелом ранньої творчості Романа Федоріва. Першу книжку новел „Жовтнева соната" він видав 1959 року, коли було йому 29 років. У кращих творах збірки він показав уміння серйозно аналізувати складні долі героїв, глибину і драматизм їхнього духовного світу.

Ведучий 1: Впродовж 1962-1966 років письменник видав ще три книжки оповідань: „Колумби", „Сліди на скелях", „Євшан-зілля". Центральною темою цих творів є героїчне минуле й щасливе сьогодення прикарпатського краю. Федорів органічно поєднує казково-пісенну алегоричність, фольклорну символіку з реальністю. У його новелах ходить місяць і сміються зорі, плачуть дерева і вмирає земля, танцює сніг і розмовляє каміння.

Ведучий 2: А за ними - низка повістей: „Тисяча кроків", „Едельвейс", „Таїна", „Карби", „Синій журавель на пожарищі".

У „Синьому журавлі..." Роман Федорів показав „правічну силу жорен", жорна ті „наші тато успадкували від свого тата, і так воно торочиться справіку, відколи наш рід. Тільки кожне нове покоління гострить камінь наново, аби ліпше молов".

Ведучий 1: Важливими якостями літератора Роман Миколайович вважав чесність, правдивість, сумлінність і працездатність. Одна за одною тішать шанувальників красного письменства книжки есеїстики й повістей - „Арканове коло" (1967), „Квіт папороті", „Колиска з яворового дерева" (1970), „Знак кіммерійця" (1972), „Яре зерно" (1974), „Плуг у борозні" (1979). В його творах реальне розкрилюється романтичним зображенням, минуле постає в читацькій уяві близьким, зримим, до трепету душі відчутним. Своїми оповіданнями й новелами він показав, що у фарватер могутньої літературної ріки вривається сміливо й багатообіцяюче письменник з цікавими темами, характерами, із своєрідним баченням та відображенням світу.

Ведучий 2: З кожним твором наростаюча націленість на повноту відбиття правди, боязнь ретуші історичних подій ставала однією з визначальних прикмет авторового письма.  

Читець: „Для мене головне - служити своїм пером людям, рідній землі, вчити їх любові до цієї землі і самому в них учитися. А це не завжди було легко, бо на тебе чигає чимало небезпек: ідеалізація, підняття краси на котурни, малювання німбів навколо звичайних людей... Одну і ту ж тему - відповідальність людини перед землею, перед суспільством, перед історією - я розробляю завжди", - писав Р. Федорів у статті „Увіходжу в арканове коло". І там само: „Я, як письменник, народився з фольклору - з казок, з пісні, з легенди".

Ведучий 1: Вплив народної пісні на творчість письменника позначився не тільки на системі художніх засобів - порівняннях, епітетах, повторах, а й на самому способі розуміння й узагальнення ним життєвого матеріалу, власне, на його світорозумінні й світосприйнятті.  Такими повістями як „Тисяча кроків", „Євшан-зілля", „Маріка", „Жбан вина" Р. Федорів показав, що не тільки в житті вміє знаходити цікаві, актуальні теми, факти, цілі історії, людські долі, а може „перепрацьовувати" народну творчість, зокрема, легенди.

Ведучий 2: У повісті „Жбан вина" є легенда про Великого Цимбаліста. Привів неперевершений старий майстер з собою до Довбуша багато молодих і дужих цимбалістів, бо чувся старим і збирався вмирати. Звелів Довбуш молодим цимбалістам заграти, щоб гідно провести з життя великого майстра. І вони стали грати, старалися щосили, але була музика їхня якась ніби дерев'яна, нежива, не була мистецтвом. „Не маєш права йти з життя, - сказав Довбуш Великому Цимбалісту, - поки не лишиш на землі учнів, які засвоїли б твоє мистецтво". І прогнав смерть, а Великий Цимбаліст став навчати молодих учнів, і пішли вони від нього по горах і долинах, і йдуть досі, йдуть невпинно.

Ведучий 1: Присвячена Олексі Довбушу повість у легендах „Жбан вина" (1968) стала новим етапом у творчій біографії автора - шукача нових прозових форм. Метафорична вишуканість і патетичний тон не видаються недоречними, оскільки легендарний опришок живе в народній пам'яті справді романтично піднесеним, любовно зідеалізованим. Довбушева епопея у Федоріва завершується так:

Читець: „А опришки несли його на топірцях, несли через ліси та ізвори, через царинки і через потоки, несли й гадки не мали, що в їхньому сумному поході народжується легенда, казка, яка не знає тління. А Довбуш зливався із землею, з деревами, з травами, він ставав місяцем, зірками, росою, він переливався в зелений шум смерек, у Черемоша пінистий клекіт, у скрип колиски, в постріл рушничний, в голос флояри..."

Ведучий 2: Через вісім років після „Жбану вина" з'явився  „Отчий світильник". Письменник розкрив у творі епоху Галицької Русі ХІІ століття, часи правління князя Ярослава Осмомисла, останні роки його життя, боротьбу з половцями. Над словами „Вмерти за отчину найлегше, важче за неї жити каждодневно" варто замислитися, взяти кожній людині до серця всю глибінь сказаного. Усім своїм пафосом роман динамічно спрямований у майбутнє, перейнятий болісним Русиновим роздумом: що буде там із рідною землею? Які тривоги та потрясіння чекають її? 

Ведучий 1: Епохальні періоди історії, мовби бурхливі хвилі неозорого моря, несуть на сторінках твору голосне розлуння про велич і марноту людських діянь, про високі замисли і низькі вчинки, про шляхетність і підлоту, які часто ходять, узявшись за руки; про кохання велике, більше за людське життя, і про зневажені почуття, про те, що лишається на землі по людині - звук імені її. І про те, чим може втішитися безпритульна душа в цьому безмежному жорстокому світі.

Ведучий 2: Майстерно змалював автор у романі невмирущість роду Василькового - роду трудівників, хліборобів і дереводілів, розкрив на високому мистецькому рівні справжні чинники історії. Світ жорстокий, хижий, безпощадний, і не можна чекати правди від заможних світу, а щоб отчий світильник горів і не погас, усі, незалежно від свого становища і походження, мають підливати в нього оливи. Але серед непримиренності між бідними і багатими народжується своєрідний гімн рідній землі й усьому сущому на ній:

Читець: „А під теплими снігами спить мати земля, набирається снаги для буяння весняного, тужавіє могуттю життєдайною, леліє на грудях посіяне восени житнє зерно, тулить у долонях, гріє цибулинки диво-квітів, боронить від студені глибинні кореневища дубів та слабі паростки трав. Вона матір усім: дубам, травам, тобі, Любано, мені, батькові твоєму Бояну: всі ми із землі вийшли, вона нас годує, в ній ляжемо спати.

І вона щедра - земля.

І вона багата - земля.

І вона широка - земля.

І не винна вона, що дубам на ній тісно, що часто їх глушать терня й будяки. І не винна вона, що люди на ній чубляться, проливають кров, зраджують, борсаються в дріб'язку, і відходять з цього світу так, мовби й не жили, мовби від народження до смерті тупцювали на піску-плавуні і хвилі-дні стерли за ними сліди.

А в тисменицькій пущі - сніги... Вмиваюся ними, як свяченою водою..."

Ведучий 1: Наступною великою річчю став роман „Кам'яне поле" (1981), що разом з романами „Жорна" (1982) і „Ворожба людська" (1986) склав об'ємну трилогію з життя гуцульського села. У цій трилогії воєдино злиті і поетично сповідальний стрій письма, й потужна реалістично-філософська заглибленість. Вміщена трилогія в проміжок часу ХХ століття, раз по раз вивільняється з цих хронологічних меж, сягаючи то Київської Русі, то Речі Посполитої, то Австро-Угорщини. У творі зображено десятки людських доль - кожна неповторна, кожна своєрідна.

Ведучий 2: Кам'яне поле - це реальність і символ, життєва основа конфліктів, образ, який містить у собі єдність протилежних начал, без якої нема життя, і нема розвитку. Лише каміння на ньому родилося легко, а хліб - гіркою працею і солоним потом. Однак кожного, хто народився тут, тягне до каменистого клаптика, бо він почувається на ньому людиною.

Читець: „Хтось, чуєш, по смерті хоче стати тополею, хтось явором, дубчаком або калиною, як у казках... А я був би задоволений, коли б знову виріс на Кам'яному Полі бодай терном...

У співанках про терен нічого доброго не співається... З терну колиску не вирізьбиш, платву на нову хату не зріжеш і деревище не витешеш. Корч... він хіба що придатний на вогонь... полум'я з нього жарке, а попіл білий, як сіль. Усе це я, Юрашку, знаю. Але коли доживеш до моїх літ і всі твої птахи порозлітаються, то не те що терном, а бадилинкою, ситняком, падиволосом, рум'янком будеш згодний вихитуватися на вітрі... та щоб тільки на білому світі, на Кам'яному Полі".

Ведучий 1: Так журився Яків Розлуч, сільський мудрець, думаючи про смерть і прощаючись з осінню свого життя, бо його птахи уже відлітають, а „вони, як зозулі з австріяцьких дзигарків, до секунди знають свій час". Так само думали і гордий Штефан Заліський, і Вуйна Парасолька і Семко Дудчак, і всі хлібороби, які своїм потом скроплювали каміння, щоб жито сходило. Бо зректися Кам'яного Поля означає зректися свого роду й народу, підрубати своє коріння та й засохнути, стати перекотиполем.

Ведучий 2: На Кам'яному полі ніщо не пропадає, усе на нім зв'язане між собою, зрощене, переплетене: „ніяка сила не виполе з-поміж каміння того, що посіяне часом і людьми". Тож і прагне письменник, дбаючи, як і один з його героїв - збирач музею Малайко, „щоб по світу нипало якомога менше людей з порожніми душами", „ловити зв'язок речей учорашніх і сьогоднішніх", вилущувати з безперервності людських діянь оті корінці і зерна, що їх повинна мати за душею кожна особистість.

Ведучий 1: Після публікації „Отчого світильника"  Роман Федорів зізнавався, що він уже працює над другою книгою цього роману „Лисиці брешуть на щити". Побачила ця повість світ у книжці, де було надруковано роман „Пустеля без броду" й повість „Глечик із тисячолітньої ночі". А за рік до того було одним томом видано історичну прозу Федоріва - роман „Чудо святого Георгія о зміє", спорідненого матеріалом із „Отчим світильником", та повісті „Чорна свіча від Їлени" й „Житіє ізографа Стефана".

Ведучий 2: Висока правда життя, правда історії, переконаність у перемозі добра над злом, художня сила та чарівна магія слова поставили у ряд найвищих досягнень української прози роман Федоріва „Єрусалим на горах". Ця книга - біль, реквієм, поклик до душі кожного з нас: пекучий спомин про гордий дух наших предків і спільну ганьбу. Це те, що забирає людські страждання, зміцнює віру, живить сили, гострить розум і усталює дух. Кожна сторінка засіяна зернами добра.

Ведучий 1: До „Єрусалиму на горах" вів письменник читачів своїх через „Кам'яне поле", привалене могутніми брилами і стрімкими бердами, крізь „Жорна" болю, від котрого спиняє подих і біліють очі, крізь „Ворожбу людську", а то підносив до захмарних висот й за кліп ока вергав долу, дарував невтомному мандрівникові цілющий ковток зі „Жбана вина".

Ведучий 2: А писався цей твір в добу вербальних штормів, коли з екрана телевізора, зі сторінок газет і журналів, з велелюдних мітингових майданів звучали слова гніву, звинувачення, заклику й очищення на високих регістрах благородних почуттів. Виразно розлунилися вони у цьому романі.

Ведучий 1: Нагла смерть урвала письменникові життя на 71-ому році, тоді, коли він перебував у творчому зеніті, письменницькому злеті. У романі „Отчий світильник" Іван Русин говорить, що то дуже важливо, коли в житті чоловік - хоч би хто він був - є при чесному хлібі. Бо саме при ньому „і смерть нам не страшна". Роман Федорів був у вкраїнській літературі саме при ньому. При чесному хлібі. Тому - і слова його чесні.

Читець: За рік до смерті Романа Миколайовича Ірина Вільде сказала: „Я вірю лише тому письменнику, котрий пише так, що я бачу людину, траву, відчуваю, наприклад, запах соняшникового насіння, вловлюю інтонацію голосу. Коли читаю Федоріва, здається, що за дверима стоїть він сам і наговорює мені про Кам'яне поле, яке він полюбив, може, за те, що так тяжко працювати на ньому, бачу його краян, радуюсь разом з ними, навіть плачу, тужу... Він пише совісно, він не вигадує, він відчуває нашу людину..."

Ми також віримо йому, віримо словам героїні його роману „Отчий світильник": „І не вір жебракам, які глаголять, що ніби скрізь на світі однаково світить сонце, і не вір їм, що скрізь однаково шепчуть трави...", бо з усієї творчості Романа Федоріва струменіє заклинання , що тільки вода з кринички рідної землі „помагає на серце і душу".

Ведучий 2: Знову й знову нагадує письменник про потребу повсякчас прополювати людську душу - важливо-бо це не лиш для того, щоб чистішим був свій час, а й щоб менше дорікало прийдешнє. То ж берімо до рук Федорівим вилеліяні книги, порадіймо зустрічі з його героями, котрі на перехрестях всіх часів приросли стожильним коренем до рідної землі, котрі не тримають свою душу в лінощах, котрі множать і множать приязнь і добро для свого народу та всього людства.

Оновлено 20-02-2024
© 2020. ОУНБ iменi I. Франка