„Література постмодернізму” -
під такою назвою в загальному читальному залі діє книжково-ілюстративна виставка-презентація.
Постмодерні́зм - світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття 20 століття приходить на зміну модернізму. Цей напрям - продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ.
Вперше термін «постмодернізм» згадується в роботі німецького філософа Рудольфа Панвіца «Криза європейської культури», але поширився він лише наприкінці 1960-х pp. спершу для означення стильових тенденцій в архітектурі, спрямованих проти безликої стандартизації, а невдовзі - у літературі, малярстві та музиці.
Як філософська категорія, термін «постмодернізм» отримав розповсюдження завдяки філософам Ж. Дерріди, Ж. Батая, М. Фуко і особливо книзі французького філософа Ж.-Ф. Ліотара «Стан Постмодерну».
Постмодерністи, завдяки гіркому історичному досвідові, переконалися у марноті спроб поліпшити світ, втратили ідеологічні ілюзії, вважаючи, що людина позбавлена змоги не лише змінити світ, а й осягнути, систематизувати його, що подія завжди випереджає теорію. Прогрес визнається ними лише ілюзією, з'являється відчуття вичерпності історії, естетики, мистецтва. Реальним вважається варіювання та співіснування усіх (і найдавніших, і новітніх) форм буття.
Принципи повторюваності та сумісності перетворюються на стиль художнього мислення з притаманними йому рисами еклектики, тяжінням до стилізації, цитування, переінакшення, ремінісценції, алюзії. Митець має справу не з «чистим» матеріалом, а з культурно освоєним, адже існування мистецтва у попередніх класичних формах неможливе в постіндустріальному суспільстві з його необмеженим потенціалом серійного відтворення та тиражування.
Основними рисами постмодернізму є: культ незалежної особистості, потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого, прагнення поєднати, взаємодоповнити істини (часом полярно протилежні) багатьох людей, націй, культур, релігій, філософій, бачення повсякденного реального життя як театру абсурду, апокаліптичного карнавалу, використання підкреслено ігрового стилю, щоб акцентувати на ненормальності, несправжності, протиприродності панівного в реальності способу життя, зумисне химерне переплетення різних стилів оповіді (високий класицистичний і сентиментальний чи грубо натуралістичний і казковий та ін., у стиль художній нерідко вплітаються стилі науковий, публіцистичний, діловий тощо), суміш багатьох традиційних жанрових різновидів, сюжети творів - це легко замасковані алюзії (натяки) на відомі сюжети літератури попередніх епох, запозичення, перегуки спостерігаються не лише на сюжетно-композиційному, а й на образному, мовному рівнях, як правило, у постмодерному творі присутній образ оповідача, іронічність та пародійність.
Серед перших виразно постмодерністських творів - романи У. Еко «Ім'я троянди» (1980), П. Зюскінда «Запахи» (1985), Д. Апдайка «Версія Роджерса» (1985), Томаса Пінчона «Веселка гравітації» (1973).
Постмодернізм у сучасній українській літературі виявляється в творчості Ю. Андруховича, Ю. Іздрика, Л. Дереша, О. Ульяненка, С. Процюка, В. Медведя, О. Забужко та інших.
Саме твори цих авторів презентуються на книжково-ілюстративній виставці «Література постмодернізму», яка організована в загальному читальному залі. Читачі мають змогу ознайомитись з такими виданнями: У. Еко «Ім'я рози», Ф. Кафка «Процес», Д. Джойс «Дублинцы», Ю. Андрухович «Дванадцять обручів», «Центрально-східна ревізія», «Перверзія», «Рекреації», «Московіада», «Книга відгуків», Л. Дереш «Культ» та «Поклоніння ящірці», Ю. Іздрик «Таке», С. Процюк «Тотем», О. Забужко «Польові дослідження з українського сексу» та «Сестро» та інші.
