Обласна премія

Розмова про вічність

Вперше над душею я задумався у Сростках, що на батьківщині Шукшина. Якраз святкували 60-ліття Василя Макаровича. Я працював тоді у Новосибірську в обласній газеті, і ми всією редакцією поїхали на Алтай. Такого дива вшануван­ня свого земляка, як це зробили звичай­нісінькі селяни у Сростках, я не бачив і не зустрічав досі. Це заслуговує окремої розмови, але я повертаюся до душі. На височезній горі над Кутунью-рікою, куди ми разом з тисячами народу рука в руку піднімалися з улюбленою дружиною Ва­силя Макаровича пані Лідією та її доньками і по-людськи, без усякого мудруван­ня, розмовляли, на цій високій горі, наче над вічністю, з уст мого дорогого вчите­ля по Літературному інституті Володими­ра Крупіна прозвучало слово „душа”.

Часи були радянські, про душу тоді вза­галі мало хто згадував. А. Крупін сказав про Шукшина, звичайно, сказав: „Душа його над нами витає”.

Грішний я подивився на небо, наче дій­сно там мало бути щось таке на зразок літаючої тарілки, словом, матеріальне. 

У Миколи Рубцова є такі рядки: „Перед етим тихим сельсоветом я, клянусь, душа моя чиста». Отож крім того, що душа є, вона ще повинна бути чиста. І нарешті коли я трохи духовно подорос­лішав, я раптом збагнув, що Господь Ду­хом Святим сотворив землю, Духом го­ворив через пророків, Духом породив Сина Свого, Котрий прийшов на землю спасти не що інше як наші душі.

„Душа” — лежить на столі книжка Неоніли Стефурак. Гарна книжка, маю на увазі з поліграфічного боку, чудово видана у Коломиї, але річ не в цьому. Іноді за прекрасною обкладинкою читаєш таку, вибачте, беліберду. А тут — душа. Не кожен наважиться назвати так книжку, бо за тією назвою дійсно повинна бути душа. І мені трохи страшно і совіс­но заглядати у відкриту душу Ніли.

Диявол каже людині

що вона — тіло.

Бог каже людині

що вона — душа.

Але тільки від людини залежить,

ким їй бути.

Я не буду більше цитувати, бо тоді доведеться переписувати всю книжку. Скажу тільки, що окрім віршів там є ко­ротенькі прозові речі. Зарубки на серці. Роздуми, власне, про нас, про людей, хто ж ми такі є нарешті. Неоніла назвала цей розділ „Ностальгія за вічністю”. Можли­во, й сама не усвідомлюючи, що вічність якраз і є душа.    

Запеклий комуніст Борис Олійник якось сказав: „Я дожив до того віку, коли пора задуматися про душу”. Може б, і нам згадати про неї. Якщо вам пощас­тить натрапити у бібліотеках на цю книж­ку, неодмінно прочитайте. Там стільки серця. Бо ж душа живе в серці.

Василь Григору

Галичина. – 2008. – 8 трав. – С. 7.