ПАРК БАБІЄВОГО ПЕРІОДУ

     Живе в Богородчанах книжник Василь Бабій, родом зі славних Серафинців на Городенківщині. Працює істориком, директорує. Має захоплення, яке не зраджує понад 50 літ. Він розповідає різноманітні історії, які згодом записує й популяризує. У його доробку більш як 120 книжок, книжечок, брошур, брошурок різноманітної тематики від краєзнавства до гумористики, від гумористики до історії. І гостре реагування на події сучасного українського життя. Правду кажучи, я не знаю, чи є де в Україні ще такий білокнижник, як Василь Бабій.
     Тільки 2007 року він упорядкував учнівсько-учительський альманах „Слово цвіт”, спогади про воїнів УПА „Вони боролися за Україну", видав книжку прози „Герої і зрадники”, книжку гумору „Перше цвітня”. 2008-го вийшло кілька книжок прози Василя Бабія: „Станіславівська фортеця”, яка складається з трьох історичних повістин („Д'Артаньян у Станіславові”, „Оборона фортеці”, „Вавилон на двох Бистриця”); пошукова-повістина „Диво маестро Пінзеля” і ще одна повістинка — „Парк мамонтового періоду”, присвячена 100-річчю знайдення біля села Старуні (нині Богородчанський район) мамутової туші. Торік видано також Василеву повість-есей про Михайла Яцкова „Знаки на повітряній стіні” та краєзнавчий  нарис  „Богородчани – містечко давнє”. Важко встигнути за Василем Бабієм, а ще важче — прочитати все написане ним. Не чіплятимуся до форми Василевих книжок. Ба більше, не шукатиму історичних „бліх” і неточностей. Василь пише багато, а де багато, там учувається поспіх. Але те, що робить він сьогодні, за цілковитого некнижжя, заслуговує на повагу. Василь нагадує мені Кащенка з його відчайдушним популяризаторством національної історії. Проте в Бабія інакше завдання – через белетризацію відомих фактів привернути увагу до минувшини, не дати їй розчинитися, щоб ми не втратили свого національного обличчя.
     Василь, мов Дон Кіхот (а щось є в ньому від цього сумного лицаря), популяризує те, що нібито й не потребує популяризації. Так видається на перше око. Бо немає нічого гіршого, як збайдужіти до власної історії. Тоді на цій землі більшатиме манкуртів.
     Сяк чи так, а Василь Бабій нагадує мені того козака, що вартує у степу й видивляється, чи не йде ворог, щоб мати змогу вчасно попередити своїх.
     Можна мати претензії до Бабієвого „всеписання”, але тільки якщо не розуміти мети автора. Колись, на початку XX століття, багато істориків і літераторів обурювалися з приводу писань уже згаданого Адріяна Кащенка чи Олелька Островського. Але, хоч як дивно, селяни читали здебільшого їх, а не Михайла Грушевського, Івана Нечуя-Левицького (маю на увазі їхню історичну белетристику). Пригадуєте, у „Марії” Уласа Самчука один із синів читав книжки Кащенка, і це сформувало в ньому українця...
     Не беруся стверджувати, ніби книжки Василя Бабія сформують у комусь національний стрижень, але певен, що вони не дадуть читачеві вкритись іржею, постійно нагадуватимуть про щось своє. Якщо можна сформулювати творчий принцип Бабієвого літературного неспокою, — це творче дзвоніння. Пригадується поляк Станіслав Єжі Лец: „Якщо треба вдарити у дзвін і бити на сполох — удар, навіть коли ти не дзвонар”. Ніби й тривоги не помічаємо, бо не хочемо. Є інші проблеми — державотворчі, наші політики так „розбудовують”, що невдовзі Україна гола й боса постане на суді Божому, — Василь же не втомлюється нагадувати, що державотворення без культуротворення — то є марна річ.
     Я не переповідатиму сюжетів Василевих фантазій. Вони не завжди вдалі, але ніколи не нудні. Там, де бракує логіки, Василь бере азартом екскурсовода. І тоді не шукаєш історичної правди, а ловиш літературний натяк на історичний факт і, якщо зацікавишся, удаєшся до джерел. Тобто Василь свідомо іде на вторинне популяризаторство, аби повернути читача до первотворів. На західноукраїнському терені таке практикував В'ячеслав Будзиновський зі своїми історичними белетризованими нарисами. Тож традиція історичного популяризаторства, ніби й малопотрібна на початку ІІІ тисячоліття, має не просто механічне продовження, — вона стає програмою нашого національного завтра, до якого долучається будитель небайдужих Василь Бабій.

Євген БАРАН

Баран Є. Парк Бабієвого періоду / Євген Баран // Літературна Україна. – 2009. – 5 лют. (№ 5). – С. 7.