Вардзарук Лук'ян Дмитрович
Письменник, краєзнавець і композитор Лук'ян Вардзарук нинішнього року став лауреатом премії імені Василя Стефаника за двотомник „Реабілітовані історією”, над яким працював чотири роки. Вихід книги у світ вважає найбільшою нагородою для себе.
Коли на святі у Русові з нагоди 137-ої річниці від дня народження Василя Стефаника до мікрофона підійшов народний артист України Михайло Кривень й оголосив, що музику до обох пісень, які він хоче виконати, - „Присяга” та „Ліщина” на слова Дмитра Павличка,- написав цьогорічний лауреат премії імені славетного новеліста Лук'ян Вардзарук, це було справжньою несподіванкою. Адже представили його як краєзнавця, дослідника історії.
- Як, пане Лук'яне, ви виявили у собі талант композитора і чому обрали для своїх пісень поезію саме Дмитра Павличка?
- Моє родове коріння, — сказав, — Гуцульщина, а Дмитро Павличко є тим, разом з ким ми сиділи за одною шкільною партою. Трапилося це в дев'ятому класі. Того року за сфабрикованою справою про участь майбутнього поета в діяльності повстанської сотні його заарештували. Після визнання невинним відпустили. Тоді він і з'явився в Яблунівській школі. Пам'ятаю, як нині, зайшов до класу, а охочих запросити сісти хлопця поряд за лавку начебто немає. Вважали штрафником і остерігалися чи що. Я не побоявся. Запросив до себе. Так ми удвох просиділи до випускного, тобто до закінчення 10 класу. Відтак разом навчалися у Коломийській гімназії. Коли 1965 року серйозна загроза нависла вже наді мною за мої ідейні переконання, Дмитро Васильович, знаний вже на той час літератор, зумів вирвати мене з, без перебільшення, тюремних тенет, за що я йому довіку вдячний. Пісні ж на його слова — то не просто подяка за це. Павличкова поезія й без цього сама проситься на музику. Обізнаний з нотною грамотою, не міг не спокуситися й не спробувати щось своє. Щодо пісні „Присяга”, Дмитро Павличко сам кілька років тому запропонував мені її текст. Присвячений твір молодому українському війську. Загалом у співавторстві з Павличком ми написала багато пісень.
- А що для вас означають твори Василя Стефаника?
- Я всіх їх не по одному разові перечитав, на них і досі виховуюся. Для мене Василь Стефаник — це, найперше, великий патріот рідної землі, рідного народу. Про це ми не раз говорили з його сином Кирилом тут, на садибі, куди мав честь і потребу часто приїжджати. Потребу в тому, щоби наснажитися величним і гордим духом славного русівського сина, чого мені так часто в житті не вистачало.
- Ви теж обрали нелегкий шлях...
- І дякую за це Богові. Останні чотири роки, які цілком присвятив роботі над двотомником „Реабілітовані історією”, працював щодня по 10-12 годин, без вихідних. Але зробив те, що задумував, виношував багато літ. У книзі, понад 10 ґрунтовних історико-публіцистичних нарисів про борців за волю України, серед яких і перша така розповідь про безстрашного покутянина, полковника повстанської сотні Василя Андрусяка на псевдо „Різун”.
- Звання лауреата Стефаниківської премії, безперечно, надихне вас на нову роботу, дослідження.
- Воно для мене – не найвища відзнака за мою працю. Нею є згадуваний двотомник, що, нарешті, побачив світ. Стачить сили – продовжу його. Хоча не приховую, лауреатство – то для мене теж велика честь. З поваги, передусім, до мого постійного мудрого вчителя Василя Стефаника. Насамкінець хочу запросити через газету всіх покутян, буковинців до Космача, де 25 травня відкриємо пам’ятник тим, хто віддав своє життя за волю цього славного гуцульського села, всієї України. Увіковічнити їхню пам’ять було моїм давнім життєвим заповітом самому собі і тим, разом із ким творили і творимо нашу історію.
Микола Болотенко
Захід. – 2008. – 22 трав. – С. 5.
