НОВАТОРСТВО ІВАНА ФРАНКА У ЗБАГАЧЕННІ ЖАНРОВИХ ФОРМ САТИРИЧНОЇ ПРОЗИ

Марчук Г.

   Останнім часом у літературознавчих студіях сучасних науковців спостерігається підвищення рівня наукового аналізу творів українських письменників кінця XIX - початку XX століття, яке відбувається із залученням новаторських точок зору, підходів та методології. Цей аспект спонукає до спроби внести додатковий штрих у розв'язання питання про специфіку сатиричної прози Івана Франка, його вклад у справу духовного виховання українського громадянства, оскільки саме гумор, сатира через властивий їй спосіб художнього узагальнення найбезпосередніше впливає на формування самосвідомості нації.
   Поняття іронії останнім часом усе частіше перебуває в центрі уваги тих вітчизняних та зарубіжних літературознавців і критиків, котрі намагаються окреслити феномен постмодернізму або інтерпретувати творчість авторів, у текстах яких знаходять риси постмодерності. У інших авторів іронічне мислиться чимось таким, що підважує традицію, відмежовує нове від застарілого, модерне від давнього. На думку Хосе Ортеги-і-Гасета,"... сучасне натхнення - незмінно іронічне... хоч би яким був зміст, мистецтво жартує саме по собі". Отже, іронічне проголошується підґрунтям мистецтва взагалі або, принаймні, специфічних, зокрема літературних, форм його існування.
    Ми ж зробимо спробу розглянути іронію з іншого боку, як стилетворчу рису текстів, як інструментальний троп, що служить для досягнення сатиричної мети в українській художній прозі кінця XIX - початку XX ст., що характеризується перевагою малих оперативних форм: сатиричне оповідання й новела, прозовий фейлетон і памфлет, казка й літературна пародія, епіграма й парафраз тощо. Їм властиві лаконізм, новизна комічних прийомів, розмаїття способів сюжетно-композиційної будови, тонкість і легкість іронічного стилю.
    З погляду ідейності, соціальної гостроти сатиру цього часу не можна назвати однорідною. Характер її залежав від тих завдань, які висувало життя і час. Публічному висміюванню піддавалося все: австро-цісарська монархія з її реакційною політикою, обіцяні нею свободи; високопоставлені представники цісарської бюрократії, сили, що підтримували існуючі порядки тощо. Рецензуючи поему О.Маковея "Ревун" (1897), І.Франко дав своє визначення сатири: "Сатира - се поетичне зображення звихненої рівноваги в житті людському і з природи своєї може бути двояка: ретроспективна або ретроградна. Ретроспективна сатира малює хиби життя, спричинені перестарілими традиціями або привичками, і змагає до їх усунення, натомість ретроградна виступає проти нових явищ у життю, породжених новими обставинами, і виказує їх шкідливість. Як перший так і другий рід сатири вимагає дуже докладного знання життя і великого засобу творчої фантазії".
    Наприкінці XIX століття в українській літературі відбуваються перші зміни у ставленні до комічного й, зокрема, до іронічного, важливим стає соціально-політичний аспект комічного. Саме в цей період починається переосмислення національного питання і відхід провідних письменників доби від просвітницьких ідей.
    Розглядаючи сатиричний напрям в українській літературі цього періоду, можна виділити три основних його аспекти: сміх над "українством", тобто самоіронія, сміх над власною недолугістю та слабкістю; соціально-політичний сміх; сміх над інтелігентом, над тим новим прошарком, який починає з'являтися серед українців. Усі три аспекти є досить умовними й часто взаємодіють поміж собою.
    Сатиричний напрям в українській літературі цього часу визначається іменами цілої плеяди талановитих прозаїків і поетів різної ідейно-естетичної орієнтації. Серед них - Іван Франко, Михайло Павлик та їхні сучасники: Осип Маковей, Денис Лукіянович, Євгенія Ярошинська, Лесь Мартович, Михайло Яцків та ін. Закономірним, отже, видається, що об'єктом української соціальної сатири напередодні Першої світової війни стала державно-бюрократична система Австро-Угорщини й засоби боротьби з нею української національної еліти.
    Серед характерних рис української гумористичної прози кінця XIX століття Ф.Білецький називає: вульгаризацію мови, використання лайливої лексики як засіб досягнення комізму; засоби народного гумору; відсутність психологізму, схематичність сюжету. Досить часто елементи соціальної сатири губляться в потоці етнографічно-побутових подробиць. "Та ж елемент гумористочно - сатиричний, - писав І.Франко, - дуже багатий у нашого народа. Його острий дотеп, його сльозами проблискуючий сміх послужив за основу безсмертним творам Миколи Гоголя, сплодив знамениті Квітчині повісти "Салдацький патрет", "Конотопську відьму".
   У ряді сатиричних творів письменники акцентували на відірваність (у переважній своїй більшості) галицької інтелігенції від народу; їдко висміювали її безкультур'я, кар'єризм, плазування перед цісарським урядом; викривали блазенство, демагогію, вдаване народолюбство.
    Іван Франко, високо розуміючи покликання письменника, не раз у критичних хвилинах "не вагався стати вперекір пануючим напрямам і ніколи не переставав виступати проти безтямності, тупоумія та заскорузлості не лише серед суспільності, але також і, особливо, серед тих, що беруться провадити та просвічувати її".
   Іван Франко багато зробив для збагачення жанрових форм сатиричної прози. Його творчість є своєрідним перехідним містком між сатиричною літературою остан¬ньої третини XIX ст. і сатирою початку XX ст. Автор визначних романів і повістей І.Франко розглядав водночас свою діяльність із точки зору "мініатюриста і мікроскопіста", прагнув знаходити цілий світ у краплі води. Він урізноманітнив жанри сатири, увівши в українську літературу жанр хроніки ("Сучасна літопись"), сонета ("Тюремні сонети"), створив жанр сатиричного меморандуму ("Меморандум будяків"), притчі-пародії ("Притча о блудних отцєх"), надав новаторських ознак жанру сатиричного послання ("О.Лунатикові"), сатиричної і фантастичної казки ("Лис Микита", "Старе добро забувається").
    Як зазначає В .Пропп, "у межах кожної нації різні соціальні верстви володіють різним почуттям гумору". Для української літератури означеного періоду була характерною відсутність українського "міського" гумору. Ця тенденція передусім пов'язана з відсутністю міської української літератури, зокрема гумористичної літератури про місто і для міста. Це й спричинило існування української гумористичної прози у формі різноманітних видів політичних казок, сатиричних указів, документів тощо.
    Визначальною рисою розвитку української літератури кінця XIX ст. було й те, що відчуваються перші зміни у ставленні до комічного й, зокрема, до іронічного. Слід зазначити, що наприкінці ХІХ - на початку XX століття важливим є соціально-політичний аспект комічного. Саме в цей період починається переосмислення національного питання і відхід провідних письменників доби від просвітницьких ідей. Широко культивувалися сатиричні переробки творів видатних письменників, особливо Т.Шевченка: "Садок вишневий коло хати", "Якби ви знали, паничі", "Думи мої..", "І день іде...". Часто сатиричні твори строго політичного звучання одягались у форму популярних народних пісень. Серед них: "Дума-цяця"В.Самійленка,в якій використані лексика, фразеологія, ритм народної пісні "Гандзя"; "Коли б я польським графом був", що нагадує народну пісню "Коли б я був полтавським соцьким"; "Колисанка" О.Маковея, побудована на колискових мотивах, та ін.
    Першим сатиричним твором І.Франка, що розкривав українсько-польські національні відносини в умовах Австрії, був вірш "Воронізація", поміщений у 17-у числі "Зеркала" за 1882 рік. Іван Франко розвінчує колоніальну політику австрійського уряду, впроваджувану польською шляхтою. Вважаючи себе в культурі вищими від українців, ворони (поляки) вирішили змусити "насильно зараз воронізуваться" сорок (українців). Жало сатири тут спрямоване проти шовінізму й політики польської шляхти з їхніми віковими претензіями на українську територію та панування над українцями.
    Порушуючи життєво важливе для українського народу питання стійкості, витримки перед спробами австрійських, польських та угорських колонізаторів асимілювати український народ, перешкодити розвиткові української культури, Іван Франко в сатиричних творах піддає нищівній критиці й українську інтелігенцію-перекинчика, яка сприяла денаціоналізації корінного народу Галичини, вважаючи його мову й культуру мертвими.
    Животворним джерелом для справжніх письменників була народна творчість, народна мова й волелюбний народний дух. Невдачі гумористичних журналів "Страхопуд", "Лопата", "Дуля", сатиричної збірки якогось "Крі-крі" Франко пов'язував з їх беззубістю і зубоскальством, із претензією на розумний дотеп і щирий сміх. Причина та, що "наші теперішні гумористи скорше воліли брати собі за взірці товсті німецькі дотепи, як підсліджувати гумористичний настрій питомого народу, що не вміли вони серцем прочути, ні розумом збагнути духа руського люду і того пруду загального, котрий поволі але сильно обнімає майже всі верстви нашої суспільності".
    Сатиру, яка торкається тільки індивідуальних недоліків осіб, яка порушує лише дрібні вади й малозначні для суспільства явища, Іван Франко називає "пашквілем", отже, ставить її в розряд неповноцінної літератури. Сюди він відніс і збірку Івана Верхратського. Подібне вбачає Франко у творчості галицького письменника-москвофіла В.Хиляка, в гумористичних оповіданнях та фейлетонах якого, на його думку. "не стає того поетичного такту, щоб відрізнити правдивий комізм від карикатури"1!. Аналогічний сміх бачив Іван Франко і в Ї.Наумовича, який на москвофільському возі "їхав-їхав, звернувши помалу з востоку на північ, усе шукаючи тої "стариної- гостинної" Русі, аж поки не заїхав до Москви та до Петербурга; йому все здавалося, що він ще "дома", бо те "дома" зробилося рівнозначущим з гостинністю. 0так він їхав-їхав, то на схід, то на північ, поки не заїхав у такі дебрі, відки, говорячи словами "Одіссеї", "боги не дали йому возвороту". Характеризуючи ранні "семінарські" вірші Шаумовича, Франко не бачить у них і натяку на вищі духові, політичні чи наукові інтереси. Наумович тут є ''тільки весельчаком, паяцом і нічим більше". Його вірші можна було би вважати сатирою на тодішні семінарські порядки й духовний рівень семінаристів, але сатирою "мимовільною". Сам сатирик ніде ані одним словом, ані натяком не зраджує, щоб він стояв хоч трохи вище над рівнем тих поглядів і інтересів, які він малює в своїх віршах .Він сміється і жартує весело, як дитина, та й годі, жартує із таких речей, що будять сумні думки".
    На те ж саме хибує і збірка Верхратського "Стрижок", де гумор підмінений вульгарною карикатурою. "В декотрих його сатирах занадто ярко пробивається наміреніє нарушити і уколоти личність. Наведем лиш "сатиру" "Новина" (вона єще-єще устоїться яко сатира), "Велика річ", "Пан Точний" і "На спомин (Падлюці)". Той послідній кусник, визнаєм одверто, се уже не сатира. Тут автор виступає не яко безсторонній спостерігатель, не яко брат, котрий через острий жарт хоче научити, направити брата, но яко ворог, пускаючий волю своєму гнівові в стихах, яко пасквілянт".
    Суспільно-історичні обставини накладали відбиток на розвиток соціальних відносин і характер суспільного життя слов'янського етнічного регіону цісарської монархії, яке давало добру поживу сатиричному перу. Про це свідчить цілий ряд поетичних і прозових творів, публіцистичних статей галицьких письменників, насамперед І.Франка, М.Павлика, О.Маковея, Д. Мартовича, що справили помітний вплив на розробку різновидів малої сатиричної форми І.Франком ("Як пан собі біди шукав", "Опозиція", "Звірячий бюджет"); О. Маковеєм ("Два ставки", "Цариця світу"); Панасом Мирним ("Кумедія в голуб'ячому царстві"); Лесем Мартовичем ("Стрибожий дарунок", "Пророцтво грішника", "Жирафа і Ладо") та ін.
    Про це свідчить і те, що теми окремих сатиричних казок ("Звірячий бюджет", "Казка для молодих директорів банкових", "Блощиця") Іван Франко паралельно розробляв і в інших жанрах - політичних оповіданнях, памфлетах ("Свинська конституція", "Доктор Бессервіссер"). Твори цієї жанрової модифікації-мистецькі взірці гіркої, нищівної соціально-політичної сатири, яка "із розрізнених випадків утворює живі типи, а не особисті пасквілі або химерні карикатури". Політична й сатирична спрямованість цих творів істотно трансформує жанрову модель казки.
    У більшості Франкових текстів простежується тенденція до жанрового синкретизму: найчастіше риси казки поєднуються з генологічними ознаками байки та фейлетону. Таке руйнування фольклорної "чистоти" казки ознаменувало появу у творчості І.Франка й загалом у світовій літературі нового жанру - політичної сатиричної казки. І. Денисюк зауважує, що "світова література знала досі політичну поезію, але не мала політичної малої прози".
    Традиційними для української літератури на межі століть залишаються політичні сатири, написані в Західній Україні. Чи не найкращим зразком цього жанру можна вважати оповідання Івана Франка "Свинська конституція". Ще 1883 р. І.Франко спробував розробити подібний до "Звірячого бюджету" сюжет у віршовій формі у творі "Звірячий парламент", підзаголовок якого "уривок політичної байки" вказував на схожий жанровий різновид. Твір "Звірячий парламент" так і залишився незакінченим, проте його сюжет через чотирнадцять років відродився - вже у прозовій формі - у казці "Звірячий бюджет".
    У політичному оповіданні "Свинська конституція" народний оповідач Антон Ґрицуняк розкриває слухачам очі на реальну чинність законів австрійської конституції. У самому визначенні "свинська конституція", "звірячий бюджет" художні означення з яскраво негативними конотаціями видаються, на перший погляд, недоречними. Назва об'єднує в собі два несумісні поняття з абсолютно різних сфер - тваринного буття ("звірячий", "свинська") і буття власне людського, громадського, суспільного (бюджет, конституція). Ця суперечність, покликана заінтригувати читача, розв'язується у сюжетних колізіях творів. Протилежні поняття об'єднуються, створюючи сатиричну художню концепцію, у якій людське опущене до рівня звірячого, "свинського" й навіть нижче від нього. Це гірка і вбивча сатира на суспільно-політичний лад, у якому навіть свиня має більше прав на життя і свободу, ніж простий чоловік - "хлоп". Однак одна й та сама тема у подібних за назвами творах розробляється різними художніми засобами.
    Жанрово близькими є невеликі за обсягом прозові твори "Казка про Добробит" та "Звірячий бюджет". Вони відзначаються багатоепізодним сюжетом і гострим соціальним конфліктом: головний герой стикається з необмеженими у своїй владі сильнішими світу цього. Так, заможний, багатий Добробит із "Казки про Добробит" (персонажем виступає, як і в казці "Опозиція", персоніфіковане абстрактне поняття), що уособлює галицького селянина, потрапляє під всевладну руку австрійського урядовця Гопмана. Нерівноправність свого соціального статусу з усесильним монархом і царем Левом та його генералами-драпіжниками усвідомлюють і болюче відчувають підпорядковані їм лісові звірі ("Звірячий бюджет"). Композиція творів набуває форми діалогу, у якому виявляється протистояння і зіткнення протилежних ідей та характерів. Така архітектоніка покликана оживити у читача спогади про добро, істину, красу, які, одначе, не завжди є домінантними у фіналі твору. Реципієнт повинен задуматися як над власною долею, так і над долею соціуму в цілому.
    "Казку про Добробит" Іван Франко написав під враженням жахливої звістки про різню худоби і про марево голоду, що нависло над 70 повітами Галичини, а також під враженням цілковитої бездіяльності галицької влади, яка від імені львівського намісництва і крайового виділу впевняла, що в Галичині немає ніякого голоду. «При писанні мав я на увазі і конфіскату крайових газет за подання фактичних відомостей про нещастя - нібито за те, що ширять тривожні і неправдиві чутки». І.Франко у примітці до "Казки про Добробит" писав, що "...зміст її не зовсім виду¬маний. Згадувані в ній конфіскати громадських шпихлірів, лісів, грошей, так званої королівщини і церковного майна, відбирання землі від місцевого населення і пере¬давання її німецьким колоністам... -усе це факти, що, на жаль, далеко не вичерпують історії галицького "добробуту".
     Пишучи сатиричне оповідання "Казка про Добробит", Іван Франко не тільки схопив дійсність, а й кинув у вічі владі незаперечні факти: важко було приховати, що Галичина стала справжньою колонією, яку руйнував австрійський уряд, німецькі й польські осадники. Відверті грабунки йшли в ім'я "фатерлянду", а цим "фатерляндом" були, як саркастично зазначає автор твору, "військо, старші і я" - німець Гопман. Для того "фатерлянду" кожний хлоп повинен віддати все, що має, і то ще замало буде.
   Темою для написання "Звірячого бюджету" була австро-угорська конституція 1867 р., закони якої письменник і висміяв у своєму творі: "А треба вам знати, що в звірячім царстві була вже віддавна така конституція: необмеженої власті ніхто не мав, а кождий їв тільки того, кого міг уловити, задушити і обдерти зі шкіри. Перед царем усі були рівноправні; він найсильніший і мав право кождого зловити, задушити, обдерти і з'їсти. Під його рукою були поменші губернатори, як-от медведі , вовки, а із них кождий мав таке саме право над меншими від себе".
    Підкреслюючи специфічність сатири, винятково велику роль у ній поетичної умовності, фантастики, Іван Франко уподібнює сатиру дзеркалу, в якому правильно відображені темні сторони життя. "Поки "Зеркала" сього не присне кришталь, най наші в нім хиби відб'ються", - пише поет, визначаючи основний напрям журналу політичної сатири, з яким пов'язаний розвиток українських сатиричних жанрів 80-90-х рр. Журнал виходив під двома назвами - "Зеркало" (1882-1883, 1886,1889-1909) й "Нове зеркало" (1883-1885,1910) і проіснував 28 літ. Засновником, редак¬тором і "добрим ілюстратором" його був Корнило Устиянович, "з фаху більше маляр як поет, і в однім і другім фаху був не без таланту, та, все-таки, без того внутрішнього вироблення, що дає талантові оригінальність і свіжість. Йому не бракувало фантазії, але всі його помисли і в малярстві, і в поезії були якість театральні і шаблонові". Активними співробітниками "Зеркала" були свого часу В.Масляк (псевдоніми Вуйцьо, Влодзьо, Залуквич), Іларіон Грабович (Квасний), Кость Левицький, Євген Олесницький та ін. Іван Франко підписувався у цьому виданні як Мирон, Живий, Не-Давид. Перша публікація І.Франка у часописі - сатиричний вірш "Воронізація" - з'явилася у ч. 17 за 1882 р. Згодом, крім «инших віршованих та прозових причинків", І.Франко вів постійну рубрику "Сучасна літопись", подаючи новини тогодення у віршованій формі.
    Журнал відіграв досить важливу роль у розвитку української сатири. Сатиричні виступи "Зеркала" відзначалися політичною цілеспрямованістю, чіткою громадською настановою, певністю моральних оцінок австро-цісарської політики і політиків, гостротою відтворення процесу боротьби протилежних сил. Однак "Зеркало" не витримало гонінь цензури, конфіскацій "...і трісло з натуга, досади самої".
     У світовій літературі висміювання споконвіку виступало загальнолюдським вираженням духу заперечення негативних суспільних явищ та індивідуальних рис. В інтерпретації К.Кестліна ("Asthetik", 1869) комічне - це невідповідність одного предмета іншому. Куно Фішер вбачає суть комічного у суперечності між обмеженням свободи і справжньою свободою. "Чим більше нам здається, що предмет обмежений у своїй свободі, - зауважує він у спеціальному дослідженні про комічне, - тим легше усвідомлюємо ми нашу зверхність над ним... тим комічніше уявляється нам предмет нашого споглядання". Суперечність вбачає в основі комічного й Жан Поль Ріхтер, який у своїй книзі "Vorschule der Asthetik" зазначає, що сміх виникає тоді, коли ми чекаємо чогось значного, але натомість виступає щось зовсім позбавлене будь-якого значення. Джерело комічного він вбачає у суб'єкті, в людському "я". Жан Поль застосовує суб'єктивістську "теорію чуття", згідно з якою гумор є рефлексією суб'єкта, здатного поставити себе на місце комічного об'єкта і прикласти до себе виміри ідеального масштабу. Отже, категорія комічного, за Жаном Полем, є винятково реля¬тивна. "Теорію чуття" поділяє і Й.Фолькельт, на думку якого "образи мистецтва існують лише як примари нашої уяви". Щодо комічного, то Фолькельт вважає, його нема в дійсності, "ми почуваємо, "позичаємо" його, "підставляємо" його предметові остільки, оскільки в чуттєвій формі останнього є умови для такого підставляння". Виключно суб'єктивною категорією вважає сміх і Мюллер-Фрейєнфельс: "Ми сміємося не тому, - писав він, - що дане явище об'єктивно комічне, а саме тому ми й називаємо його комічним, що воно викликало у нас сміх".
    Однак при всій різноманітності теорій категорії комічного конкретно - художній досвід класичної і новітньої сатири показує, що справжнім зразкам сатиричного мистецтва властиве відображення суперечностей у гранично гострій формі, що сатирик особливо тонко й чуйно реагує на все негативно-неприйнятне, відчуває і підкреслює диспропорцію між явищами потворними й естетичним ідеалом прекрасного.
    Готуючи до видання збірку "Із літ моєї молодості" - своєрідний творчий підсумок майже сорокарічної діяльності, І.Франко так визначив мету свого життя - "служити інтересам мойого рідного народу, загальнолюдським поступовим, гуманним ідеям", яких він ніколи й не зраджував і в яких ніколи не зневірювався. З тої причини І.Франко не утримувався назавжди "ані при галицько-руських русофілах, ані при галицько-руських народовцях, ані при галицько-руських радикалах, ані при польських демократах та поступовцях, ані при німецьких поміркованих соціалістах, ані при соціальних демократах польських, німецьких та руських, і завше виходив із їх рядів, коли побачив у них недобір чи то сумління, чи то знання, чи то почуття обов'язку". Дбаючи про об'єктивну оцінку своєї діяльності молодими критиками, уникнення легковажних безпідставних осудів, закидів і наруг, І.Франко включає у збірку 4 твори, написані в 1876-1878 рр., "із них три, сатиричного змісту, можуть видатися декому передавненими, бо натякають на відносини, давно пережиті, та на особи, що в значній часті перейшли вже до історії. Проте я вважав потрібним помістити їх тут, як зразки моєї суспільно-політичної сатири з тих давніх уже літ, а також тому, що основна ідея та тенденція тих сатиричних поем у нас, мабуть, не перестаріється ніколи".
    Об'єднані в цикл вірші А. Діяльність, Б. Згідливість. В. Патріотизм під загаль¬ною назвою "Наші чесноти" висміюють різні сторони життя галицької інтелігенції та її заскорузлість і пасивність ("Діяльність"); безуспішні спроби об'єднання реакційних москвофілів і народовців за плечима народу ("Згідливість"), шкурницький "патріотизм", скупість, зажерливість ("Патріотизм") не зникли й сьогодні.
    Ще з більшою іронією зображає абсурд функціонування та нетривкість владних механізмів Іван Франко у своєму оповіданні "Історія одної конфіскати", в якій весь сенс фабульної колізії будується на нерозумінні австрійськими чиновниками один одного, внаслідок чого складається комічна ситуація, коли наклад опозиційної газети конфісковано саме тоді, коли її, вже куплений адміністрацією, редактор розміщує в номері замовну лояльну статтю. Кожного разу, коли чиновники вищих і нижчих рангів намагаються вияснити, що ж, власне, начальство насправді хоче зробити з накладом - конфіскувати чи допустити до продажу - виникає іронічне подвійне бачення ситуації читачем: він розуміє, що система дала збій, і продовжує зверхньо стежити за її конвульсією. Кульмінативним є подвійно іронічний епізод, коли вчо¬рашньому опозиціонеру в його вірнопідданській статті вказують на моменти "явної" крамоли. У цьому творі джерелом іронії є автор-оповідач, що, у той спосіб, напряму протиставляє свою іронічну риторику ветхій Австро-Угорській імперії. Руйнації владної системи, котрій протистоїть іронія автора (і персонажа), може й не відбуватися взагалі. У такому випадку іронізування - це демонстрація абсурдності та сміхотворності влади.
    Над українським словом завжди висів дамоклів меч цензури, незважаючи на право свободи друку, записане в австрійській конституції. Тому письменникам часто доводилося користуватись езопівською мовою, особливо у творах, у яких переважав критичний пафос існуючого ладу - сатиричних. Езопівська мова являла собою літературну манеру, тою чи іншою мірою властиву взагалі українській літературі на зламі століть. Засобом цієї мови письменники мали можливість доносити читачам політичні теми, недоступні відкритому обговоренню.
     Сатира - специфічний спосіб відображення життя, для якого характерна своєрідна функція образотворчих засобів. Ще В.Жуковський у статті "Про сатиру і сатири Кантеміра" твердив, що сатира повинна "мати власну, їй одній належну форму", що сатирик "користується певними особливими способами". Сатира характеризується винятково виразною окресленістю об'єктів, проти яких спрямо¬ваний викривальний пафос автора, чітко вираженими його симпатіями й антипатіями, різким емоціонально-оціночним забарвленням мови.
    Виходячи з принципів реалістично-критичного зображення дійсності, Іван Франко істотно збагатив українську літературу сатиричними жанрами, стильовими прийомами гумору, сатиричної гіперболи, фантастики і гротеску, наративною формою містифікації, засобами типотворення з їх необмеженими можливостями обсервації суспільно-політичного життя. Сатира Івана Франка - це більше ніж просто "прихована насмішка", що спрямовується на створення комічних ситуацій і загалом не виходить поза вузькі рамки одиничного тропу. Світоглядна функція сатири якраз і полягає в можливості бачити в ній головний принцип світобудови, за допомогою якого можна пояснити ті процеси довколишньої дійсності, що не піддаються аналізу людського раціо.