РОДИНА ФРАНКА

   Пізньої осені 1993 року журналістська дорога привела мене до Яворова на Львівщині. У райдержадміністрації її голова запросив мене до свого кабінету. І як же я здивувався, заставши тут кількох чиновників, котрі, схилившись над списками громадян (малозабезпечених, як я потім зрозумів), ... ділли цукор і борошно. Пояснили, що привіз їм десять тонн цукру і п'ять - борошна один добрий чоловік, сказав - просто в дарунок, і попросив роздати ці продукти людям.
   Добродієм виявився Петро Галущак, з яким дещо пізніше тут же в кабінеті мене познайомили. Відтоді у нас зав'язалися добрі стосунки, які не переривалися всі ці роки. Але та дивовижна "цукрова історія" і досі в моїй пам'яті, вона стала для мене в якійсь мірі лакмусовим папірцем при оцінці моїх знайомих із бізнесового середовища, нових українців,як їх назваємо. Тоді у Петра та його дружини Олесі було троє синів, нині - шестеро. Недавно я знову зустрічався з главою цього великого сімейства. Разом з паном Петром, сподіваюся, зацікавить читачів "Галичини.".
- Петре Мирославовичу, Ви демонструєте вражаюче знання свого родоводу. Називаєте десятки й десятки імен із щедро розгалуженого родового дерева, але я попросив би Вас свою гілку в цій благодатній гущавині. Від кого йде Ваше правнукове коріння?
- У Івана Франка було четверо дітей. Сини: Андрій, Тарас, Петро і дочка Ганна. Петрові Івановичу Бог дав двох дочок. І одна з них - Іванна, яку в сім'ї називали Ася, стала моєю мамою, вийшовши заміж за Мирослава Галущака. Окрім мене, народилися ще чотири сестри. Мар'яна виїхала свого часу до Америки. Орися, на жаль, закінчила свій земний шлях у 1997 році. З Андріаном нас жорстоко розвела доля.
- Якщо ви маєте намір розказати про представників п'ятого покоління - праправнуків, - будь-ласка докладніше.
- У нас з дружиною Олесею шестеро дітей. Шість синів. Старший, Мирослав-Олександр, вчиться у фізико-математичному ліцеї. Другий, Ярема-Дарій, закінчив дев'ять класів того ж ліцею. Зорян-Роман перейшов до дев'ятого класу школи № 28. Маркіяна Йосипа днями причащав владика Ігор Возняк у церкві Кирила і Мефодія. Прна родженні Івана-Павла мені пощастило бути присутнім. Наймолодшому Богданові-Юлію, 17 травня минув рік. Власне, цей день для мене подвійно особливий. Адже в день народження сина мене відвезли до лікарні з обширним інфарктом, і я дорогою до реанімації бачив яскраве разюче світло в кінці тунелю та з швидкістю пасажирського експреса влітав у мерехтливе сяйво.
- Ви в Ваші - Галущаки. Чи не було спокуси в подвійному прізвищі, щоб через дефіс звучало - Франко?
- Повірте, що ні. І тут річ не у бракові честолюбства, в небажанні мат певну вигоду або в нерозумінні, що часом гучне ім'я сприяє користолюбному витяганню якихось життєвх благ. Не було ні роздумів з цього приводу, ні тм більше намірів. Все значно простіше. Це табу, виплекане в кожному з нас мамою. Саме вона привчила нас не спокушати себе даремно і напоказ належністю до великої людини, а отже, - і до прізвища. У тому ж я переконую і своїх синів.
- Ви казали мені,що єдиний прямий спадкоємець Івана Франка - Роланд Тарасович - бездітний. То, може, варто порушити заповіт Вашої мами і дати синам подвійне прізвище?
- Я думаю, що геній, який відбувся і визнаний,не потребує підживлення. До речі, під час презентації книги про Зиновію Тарасівну, сестру Роланда Тарасовича, зі мною на цю делікатну тему розмовляла внучка рідного брата Івана Франка - Онуфрія. Вона запропонувала мені дати дітям друге прізвище - Фоанко. Мовляв, нічого негожого в цьому не немає, адже її син Андрій має прізвище Івана Яковича. Але я думаю інакше. На своє глибоке переконання, діти повинні мати прізвище свого батька. При цьому, звичайно, не забувати своїх пращурів, знати їх імена і добрі діяння, ставитиися з пошаною. Днями я повернувся з Тернопілля, де відбувалися зустрічі, присвячені ювілеєві Івана Франка. Мене діти запитали, чому я маю прізвище Галущак, а не Франко. Довелося пояснити, що не прізвище славить людину, а людина - прізвище. На тому й стою.
- Чи часто Вам доводилося зустрічатися з родичами-самозванцями Івана Франка?
- Не так щоб часто, але траплялося. На багато вони не претендують, і в своїх амбітних устремліннях за дармовою чашкою кави далі за некомпетентну балаканину про "свого" великого предка не йдуть. Є серед них весільні генерали, записні родичі для відсиджування в порезидії під час урочистостей, однофамільці.
   Запам'яталася така зустріч. Вийшла в світ книга "Петро Франко". Оповідання про сина Івана Яковича, мого діда. Зрозуміло, знайомлюся з автором. Його ім'я і прізвище - Петро Франко. Такий ось дивний збіг обставин - і герой нарису, і автор - з однаковими прізвищами. Згодом зрідка бачилися. Одного разу пан Петро признався мені, що до роду Івана Франка ніякого стосунку не має, просто однофамілець...Проте в передмові до видання так і залишилося: "родич Івана Франка".
- Наскільки можу судит, Ви ґрунтовно знаєте свій родовід не тільки по лінії Франка, але й по лінії Галущака. Чи не так?
- Я виріс на розповідях своєї бабусі, Ольги Франко, дружини
Петра Івановича, і на спогадах дідуся й бабусі Галущак, у дівоцтві - Уляни Кордуби. Мені ще в тому далекому дитинстві запало розказане дідусем - Йосипом Васильовичем. Річ у тім, що в сім'ї діда Галущака було 12 братів і сестер, і всі вони вийшли, як мовиться, в люди. Міцно стояли на ногах. Дід мій провоював вісім років, з 1914-го по 1922-ий. Після окопів всупив до університету і закінчив юридичний факультет. Став доктором наук. А це, я вам скажу, за Польщі ой як вагомо звучало і цінувалося. Диплом цей висить у нам на видному місці - хай діти бачать. А внуки з'являться - знат будуть з колиски, якого ми роду-племені. Йосип Галущак був сучасником Івана Франка, і, відпросившись з фронту, проводжав його в останню дорогу. Думаю, дід, як ніхто інший, розумів значущість творчості Франка для майбутніх поколінь і дуже наполегливо, через читання і пояснення його статей і творів, прагнув прищепити мені добрі думки, будив дитячу та юнацьку свідомість. А минув час, і мені самому захотілося дізнатися більше. Інтерес переріс у захоплення, що стало згодом просто насущною потребою, необхідністю. Такий же шлях ознайомлення і пізнання проходять мої діти. Радує, що з їх боку це щиро.
- Як на мене, ім'я Івана Франка - це насамперед його творча спадщина. Що Ви можете сказати з цього приводу?
- Я перечитав усе, що видавалося у Радянському Союзі. Все без винятку. Плюс те, що зберігалося.в нашому будинку і було видане до приходу Червоної армії. Мені пощастило, бо прекрасними і франкознавцями були мій дід, про нього я вже говорив, і Зиновія Франко - людина дивовижної і ї дуже непростої долі. Її свого часу заарештовували, піддавали могутньому психологічному тискові в підвалах КДБ. І після катівень, коли вона опинилася на волі, її переслідували, стежили за нею, писали на неї справно і регулярно доноси. Вона пересилила всі ці біди, висто¬яла, і, будучи унікально обдарованою, залишила світлий слід на землі. Багато відомих українських фі¬лологів були її учнями і дбайливо зберігають пам'ять про Зиновію Тарасівну. На жаль, вона пішла від нас рано, у 66 років, продовживши себе в двох синах, таких же обдарованих і успішних у науці, як і їхня покійна матінка.
   Нові видання, які, на жаль, украй рідко з'являються на книжкових прилавках, звичайно ж, не минають повз мою увагу. Ось найсвіжіші, і вони, до речі, зі мною. (Показує тритомник "Вибрані твори", видавництво "Коло", 2005 р., Дрогобич). Чим цінні ці три книжки? У них опубліковані ті праці Франка, які не увійшли до його зібрання творів, виданого в 1975-1987 роках і були небажані для радянської вла¬ди, яка зробила з Франка зразково-показового соціаліста. Але ж він таким не був!
   Ось його стаття "Що таке потуп", опублікована ще 1913 року і майже зовсім невідома широкому колу читачів. Франко в цій статті дає повний аналіз розвиткові людської цивілізації, показуючи, до чого можуть призвести такі суспільно-економічні формації, як соціалізм і комунізм.
   Франко знав 14 мов і на багатьох з них писав. Ось що він пише і в авторській передмові до одного польського видання. Я вам зачи¬таю, якщо не заперечуєте. У першій частині розмірковує про геніїв - обранців долі, великих і оригінальних у доброму і злому, у щасті і стражданнях. Вони - корифеї літератури. А ось як Франко говорить про решту письменників. Цитую: "Печуть вони щоденний хліб для розумового вживання. Вони, вибудовують будівлю цивілізації, але їх імена не будуть викарбувані на фронтоні".
Іван Франко не зараховував себе до геніїв. За нього це зробили дослідники його творчості, багато з яких більше чорнила витратили на висновки про хвороби і "масонство" Франка, ніж на дослідження його творчості...
- Ми були разом на Личаківському кладовищі, на місці поховання Івана Франка. День був особливий - 90 років з дня його смерті. Судячи з присутності сотні людей, можна говорити, що сюди не заростає народна стезя?
- Стежка до пам'ятника Іванові Франку не заросте ніколи. Ми ще зовсім скинули з себе тягар комуністичної спадщини, не до кінця вичавили з себе раба. Але побачите,мине небагато часу, і люди заполонять кладовище, і серед них не буде духовних рабів. Бо соромно бути українцем і не знати, не шанувати своїх великих предків на яких земля наша, Батьківщина наша тримається.

Бєляєв Е. Родина Франка  / Е.  Бєляєв // Галичина. - 2006. - 22 лип.