БЕЗ ПРАЦІ П\'ЄСА-КАЗКА

 

Василь БАБІЙ

БЕЗ ПРАЦІ

П'ЄСА-КАЗКА

За мотивами казки Івана Франка

«Без праці» Інсценізація казки Івана Франка

150-річчю народження Івана Франка

Діють:

Іван Лінюх

Дід Бескидський

Ніна, княжна

Князь

Барон

Едвін, наречений Ніни

Слуга Бантромій

Отаман розбійників

Розбійники

Гринько, молодий пастух

Віюк, слуга діда

Господар

Екзекутор

КАРТИНА І

Ліс. В центрі велике дерево. Власне, галявина. Входить моло­дий хлопець із сокирою за паском. Це Іван, якого в селі кличуть Лінюхом.

Іван. (сідає на пеньок) Господи (зітхає), що тобі завинила душа моя, що ти засудив її на отсю вічну каторгу! Чи ж змилуєшся надо мною, чи не позволиш мені хоч рік, хоч місяць, хоч тиждень жити спокійно, щасливо, без тої проклятої праці? Ой-бо запекла мені вже до живого та праця! Ненавиджу її, як невільник свої кайдани, але так само як невільник кайданів, так я її не можу позбутися на хвилину. Навіть у сні не перестаю працювати, не можу хоч день один, хоч одну годину прожити без праці, без думки про працю.

Ох, як нині пече сонце. І щось мене так заколисує. Огій, що би то таке зі мною діялося. Але що це я чую? В повітрі чути дзижчання мухи, таке мелодійне бриніння.

Іван. Такого ніколи не чув. Наче якась золота муха грає свою комашину мелодію. На це появляється Гринько, хлопчик-пастух.

Гринько. Ти тут Іванку? А чому нині худобу не пасеш?

Іван. Та ж післав мене ґазда до лісу по дрова, бодай йому!

Гринько. О, ти знов бурчиш, знов нарікаєш на роботу. Недарма тебе Лінюхом назвали. Хоч я би не казав, що ти справді лінюх. Бачу, як ти тяжко і багато гаруєш, працюєш не раз за двох і трьох робітників.

Іван. Працюю, дідько б його взяв.

Гринько. От видиш, знову на працю нарікаєш, тому й думають люди, що ти не робака, а такий собі Лінюх.

Іван. Ей, дай спокій, хоч ти мені. А чи ти чуєш, як комаха якась бринить?

Гринько. (оживляється). Та не лише чую, але й бачу.

Іван. Де? Що?

Гринько. Та ади, яка велика чорна та блискуча муха. Оно, як в'ється. Чекай, най лиш десь сяде і я її зловлю.

Іван. Та нащо вона тобі, от най собі літає.

Гринько. О, дивись сіла на смереку. От і добре. Ага, в дірку в стовбурі залізла. Чекай, тут тобі і буде кримінал. Гринько підіймає патичок і враз затикає ту дірку.

Гринько. Ага, маю її. Слухай, як грає (притуляє вухо до стовбура).

Іван підходить до нього і також наслухає муху.

Іван. Гриньку, випусти її!

Гринько. Отто, був би я дурнем. Добре, що я її маю! Нехай мені грає! (знов тулить вухо до дерева). Але грає! Бігме, що гарно грає!

Іван. Пусти її, Гриньку, мені її жаль.

Гринько. Кого тобі жаль? Мухи? Ха-ха-ха! Ото мені велика худо­ба - муха.

Іван. Але пощо ж і муху мучити?

Гринько. Як пощо? Нехай мені грає!

Іван. Пусти її, Гриньку, піду тобі худобу з Глибокої нетрі завернути. Гринько. Не пущу її, бо мені не хочеться. А завернути худобу ти й так підеш.

Іван. Ну, то я сам її випущу!

Гринько. Навіть не пробуй! Се моя муха! Я її зловив і буду її тримати, доки мені сподобається. А якби ти мені наважився її випустити, то такий тобі празник справлю, що тобі нічого більше не буде треба.

Іван. Ти гадаєш, як ти старший за мене, як багацький син, то тобі все можна?

Гринько. Саме так, добре кажеш. Але ж то грає. Послухай лишень

Іваську.

Іван, (дослухається). Як вона бідна жалібно бринить. Ні, вже будь що буде, а я її мушу випустити.

Затемнення.

Та сама галявина через кільканадцять років. Входить Іван.

Іван. О, чи не те це місце, де Гринько муху в дерев'яну темницю ув'язнив. То воно. Ось і смерека та сама. Як я вже давно тут не був. Десь біля чотирнадцяти років, а й нічого тут не змінилося. Приходив я тоді, аж на сьомий день, бо немов як раніше, відкривав дірку, але муха ніц не подавала ознак життя, то я знову не знаю на що заткнув дірку.

Раптом рознісся лісом якийсь дивний звук, наче струна брень­кнула. Дуже жалібний звук.

Іван. Що би це значило? Ану лише вийму цей патичок, (з силою витягає патичок з дірки). Якесь тяжке, глибоке зітхання пройшло по цілім лісі. Щось зашелестіло в дірці і раптом звідти показалися кістляві руки, а за ними маленька голова, яка чимраз ставала більшою, набирала обрисів людської. І по якійсь хвилині перед Іваном постав ста­рець з довгою бородою.

Іван (скрикує перелякано). Всякої диханіє да хвалить Господа!

Старець (усміхається і простягає до Івана руки). І я хвалю, синашу,

і я хвалю. Ой, спасибі тобі небоже, сторицею спасибі, що ти увільнив мене з сеї страшної темниці!

Іван. То... се... ви були, дідусю? А я думав, що се муха.

Старець. Ой, муха, синашу, муха! Ворог мій тяжкий перемінив мене в

муху і гонився за мною в виді чорної жовни, а коли я перед ним сховався до сеї шпари, то він шепнув тому дурному хлопчиськові, щоби мене заткав кілком! Ой, та й протерпів же я, протерпів, Боже мій єдиний. Іван. Але хто ж ви такий дідусю?

Старець. Я, синашу, дід Бескидський, може чув що коли про мене.

Іван (здивовано). Дід Бескидський? Той самий, про котрого казки

на вечорницях розказують?

Старець. Той самий.

Іван. Про котрого говорять, що під землею живе і Довбушевих скарбів пильнує?

Старець. Той самий.

Іван. А правда се, дідусю, що тих скарбів така сила, що й на двадцять чотири вози їх не забрав?

Старець. Далеко більше, небоже.

Іван. А правда се, що ви на Чорногорі обернули догори дном той камінь, на котрім Довбуш викував хрест на знак, що під тим каменем є вхід до печери з його скарбами так що тепер ніхто ані того каменя, ані того входу віднайти не може?

Старець. Правда, синашу, правда, здвигався я погано при тій

роботі, аж мені щось в крижах трісло, так що від тоді випростуватись не можу.

Іван. Так вам треба! Було не лакомитися на чужі скарби. Котрі б може не одному бідоласі в пригоді стали.

Старець. Ей, сину, сину, яка ж ти ще дитина!

Іван. Добре вам казати, дитина! А ось якби вам прийшлося так, як мені, на кожний кусник хліба, на кожну мізерну лахманину так тяжка гарувати та зносити людські примхи, то певно б ви не тої заспівали.

Старець нічого не відповів, лише жалісливо раз у раз хитав головою.

Іван. Але що ж то за ворог такий, що запакував вас у цю щілину?

Старець. Се найстарший опир і чарівник з Бусовищ. Мав він віддавна на мене злість, ще задля небіжки жінки.

Іван. То ви і жінку мали?

Старець. А як же, синашу, мав! І лишила мені одним одну дитину, донечку. Чотирнадцять літ, як один день, тому лишив я її ще в колисці. Тілько мій слуга, старий Віюк сліпий остався при ній. Ой, сину, що я перетерпів за цей час! Але, Господу слава, тепер все минуло. Ти, синашу, мене увільнив і я тепер тобі віддячуся. Ходи за мною до моєї хати. Веди мене, небоже, бо я такий змучений, такий ослаблений, що не знаю, чи й здужав би я доволоктись додому.

Іван. А далеко ваш дім?

Старець. Дім мій, синашу, великий. Коби ми тільки добрались до першого входу, то там я вже дам собі раду.

Іван. То добре, ходімо.

Старець робить кілька кроків і зараз же сідає на пеньок.

Старець. Ні, синошу, не можу я йти. Ще раз мушу тебе просити о прислугу. Візьми мене на плечі, пронеси старого. Не пожалкуєш про працю.

Іван. Ой, дідусю, якби ви знали, який я лінивий, то не просили б про допомогу, але що робити, коли направду немічний. Гріх буду мати перед Богом, коли вам не допоможу. Добре, сідайте якось мені на плечі. Дід сідає на плечі Іванові.

Іван. Але ви, діду, легкі, як перо. То куди йти?

Старець. Ось туди, синашу, ось туди. По тій ледь помітній стежині.

КАРТИНА II

Іван йде, несучи на плечах старця. Раптом спотикається об корінь і ледве не падає.

Іван. Що я дурень, цього хіба сліпий не побачить! А щоб тебе тристенний з такою кореня кою, мало чоловік не впав! О, дід стає все важчим. Ой, доле моя проклята! Думав чоловік, що собі капиночку відпочине в лісі, але де тобі! Підкусив мене нечистий витягнути той патичок і випустити отеє старе страховище, а тепер на, маєш, неси його на плечах і чорт знає куди. Діду, ей, діду!

Старець. А чого тобі, синашу?

Іван. Який біс із тебе такий тяженний?

Старець. Я, синашу? Сниться тобі, небоже.

Іван. Як то сниться? Але ж діду, адже я паду, ламаюся, гину під

твоїм тягарем. Ні, не хочу довше двигати тебе, злізай!

Старець. Але, синашу, прецінь же ти дав мені слово. Та й заплату

маєш від мене дістати.

Іван. Нехай тебе громи б'ють з твоєю заплатою! Нічого не хочу,

тільки злізь! Дай спочити хвилину.

Старець. Іди, йди, небоже, уже недалеко.

Іван йде далі. Доходить до скелі. Дід опиняється на землі.

Старець. А що синашу, я не казав тобі, що це тобі так тільки здається,

коли ти мені розказував про мій тягар? Ей, хлопче, хлопче!

Іван. А чому ж мені так здавалося?

Старець. Сказати по правді, то тобі не зовсім і здавалося. Є в тебе щось слабе, але не тіло. Тіло, небоже, маєш здорове. А ось воля в тебе хвора. А ти знаєш як старі люди кажуть, що хто не хоче, то гірше, ніж не може.

Старець дістає із скелі золотого ключа, оглядає його уважно і відкриває потайні двері у скалі.

Старець. Ходи зі мною, синашу. Вступи до моєї хати. Будеш у мене гостем. То й побалакаємо, коли хочеш. Відкривається велика кам'яна світлиця, яку осяває зеленкува­те світло. Повсюди блиск діамантів, кришталю, ниток золота. Меблі із вигнутого заліза і срібла. Дід підходить до стола і золо­тим ключем тричі б'є по кришталевій плиті.

Повільно, із темряви виринає щось величезне, подібна на ко­лоду, оброслу корою, із вузлуватим корінням і гілляками. Це йде голосно гупаючи кроками слуга старця Віюк. Голова обросла жмутами сухого моху та корявими грибами замість волосся. Очей не видно, бо вони сховані під довжелезними навислими віями з тов­стої кори. Його руки і ноги - це гілляки.

Віюк (говорить гробовим, глухим голосом). Хто мене кличе?

Старець. Це я, Віюку.

Віюк. Пане мій, це ти? Чи ж то може бути? Дай нехай доторкнутися до твоєї руки!

Дід дозволяє, Віюк торкається і падає на коліна перед дідом.

Віюк. Бідний мій, пане, де ж ти був так довго?

Дід. Потому про це поговоримо, Віюку. А тепер скажи мені, що діється з моєю дочкою?

Віюк. Дочка твоя здорова, виросла вже така велика, тільки все плаче за тобою. Ми вже думали, що ти ніколи не вернеш.

Дід. Іди, Віюку, приклич мені її сюди!

Віюк. Сюди? Але ж, пане, чую, що тут є ще хтось, крім тебе, якась сира душа. А ти знаєш, що твоя дочка не сміє бачити сирої душі.

Дід. Не бійся, Віюку, знаю це добре. Але знай, що сира душа, про котру говориш, се той милосердний чоловік, що мене звільнив з тяжкої в'язниці. Я перед ним у боргу, Віюку, і хочу йому віддячитися. Іди тільки, йди по мою дитину. Заким обоє сюди вернете, сього чоловіка вже тут не буде. Віюк важко повертається і гупає знов у далекі печери.

Дід. Ну, що ж, синашу, пора тобі додому. Скажи ж мені, чим можу тобі віддячитись? Іван стоїть і не каже нічого.

Дід. Слухай, Іване! Чув я твої нарікання на нещасну долю, на тяжку неволю, що її терпиш. Ти звільнив мене з неволі, то справедливість наказує, щоб і я тебе увільнив із твоєї неволі. Так скажи ж мені, чого б ти найбільше бажав собі в житті.

Іван. А чого ж, дідусю, можу я іншого бажати, як не того, чого бажає кожний бідний чоловік? Що би-м не був бідним, щоб мав що їсти кожний день, в що одягнутися, і мав де спати. Щоб міг хоч на хвилину відпочити собі від тої тяжкої, ненастанної праці.

Дід. Так тобі дуже праця докучила?

Іван. Ой, дідусю, так докучила, так докучила, що й сказати не можу. Ненавиджу її цілою душею. Бо й за що ж маю її любити? Гляньте на мої руки, на мої ноги, на мої плечі. Майже відколи на світ народився, працюю, гарую, як худобина, а що маю з тої праці?

Дід (задумався). Тяжке твоє становище, синашу, і я справді не знаю, чим тобі ліпше допомогти. Дав би тобі грошей, та ти знаєш, небоже, гріш як вода, не каждий зуміє вдержати його в жмені. Гріш до грошей іде, то швидко різні погані люди, хрещені й нехрещені, довели б тебе до такого стану, в якім тепер находишся.

Іван. Ну... але... може би, я... якось... (чухається в голову).

Дід. Ні, хлопче, ні. Ти би тільки розпустився, розпився, і на тім конець. А я не хочу, небоже, щоб ти мене потому проклинав.

Іван (викрикує). Бігме, що не буду!

Дід. Ні, грошей тобі не дам, а дам щось ліпше, щось таке, що тобі стане за всякі гроші і скарби, а заразом звільнить тебе від тої неволі, котру так ненавидиш, а саме - від праці.

Іван. Ой, та невже?!

Дід. Щось таке, чого тобі ніхто не відбере, на що ніхто не заколотиться, чого ніколи не загубиш. Ось маєш! (дід бере зі стола простий, грубий перстень).

Іван не може зрозуміти: правду каже дід чи збиткується над

ним.

Дід. Візьми, небоже, і не суди цю річ поверхнево. Непоказна вона, то правда, а про те найцінніша річ, з усіх, які маю. Це перстень чудодійний, сповняються всі його замисли. Всі бажання. Той все, чого тільки хоче, все досягне без праці.

Іван. Чи то може бути! (простягає руку по перстень).

Дід. Не думай, що я хочу тебе ошукати. Побачиш швидко, що мовлю правду. А якщо мій дар не сподобається, можеш мені його повернути. Тільки прийди до лісу і крикни тричі: «Діду!» та вдар палицею по дереву, то я зараз тобі явлюся.

Іван. О, я думаю, що не буду потребувати вас трудитися, коли це тільки правда, що ви кажете.

Дід. Не маю звичаю брехати. І знай, що мій дар в ніякі інші руки, крім твоїх, він не піде і нікому, крім тебе служби робити не буде, це пам'ятай. Ну, а тепер іди і бувай здоров!

 Іван кланяється дідові і виходить з печери.

КАРТИНА III

Іван опиняється у лісі. Озирається туди-сюди.

Іван. Гм, здається, я знову там, звідки недавно рушив в дорогу. Оно, і сокиру бачу! Як встромив її у пеньок, то так і стирчить. Чекає на мене, щоб дров нарубати, по які мене мій господар післав. От коби-то заким я прийду на місце, моя сокира була така мудра і сама дров нарубала, а господар збожеволів та з возом по ті дрова сюди виїхав - отеє було б гарно. В цей час в лісі стає чути страшний стукіт, немовби сто сокир нараз пустилися рубати галуззя. Тут же чути туркіт воза, який їде по нерівній лісовій дорожці.

Іван йде і мимо нього проминаються дерева, аж постає віз із купою дров. Господар ще довершує і без того високу верству.

Господар. Добре ти зробив, небоже, що ти так розпорядився. Тільки що ми скінчили в полю свою роботу, коли отеє прибіг той хлопчик, що ти його післав. «Нанашку, казав Іван, щоб ви зараз їхали до лісу». Ну, але ж ти, небоже, мусив звиватися, коли ти за півгодини здужав назбирати і нарубати таку величезну купу суховини. Теж сього б іншим разом і два хлопи за цілий день не наладили. Я й не думав ніколи, що ти такий робітник.

Іван береться допомагати, але дрова йому з рук самі летять і укладаються на воза, а потім самі обв'язуються мотузком. Госпо­дар запрягає у воза коні.

Господар. Ой, Іване, що це ми наробили! Такого тягару ми й з місця не рушимо. Попсуємо коні! Де ж вони зможуть дотягти такий величезний тягар, та й ще й горбом!

Іван. Ей, не бійтеся. Порятуємо їх, якось то піде.

Іван береться за лошню і коні, які ніяк не годні були рушити з місця, пішли зовсім легко і вільно.

Господар. Ну, робітник з тебе, Іване! Прийдемо додому вже я тебе файно нагодую, як ніколи не годував.

КАРТИНА IV

Село. Бідні хати. Лише подекуди кращі, багатші. Входить Іван.

Іван. Що за гарне життя в мене почалося. Аби лише задумав яке бажання, як перстень тут вже виконує. А найліпше, що можу їсти скільки захочу і що захочу. Дивується господар, що я відмовляюся від його харчів. Та на що вже мені, коли будь-який мій задум, яка не-будь забаганка тут же сповняється. А коли сідаю до обіду, а хтось мене розшукує, перстень робить мене невидимим.

От зараз я собі тут сяду й гарненько пообідаю. Так, хочу пирогів з капустою, з сиром, з маком, з квасолею, а ще ковбаси, печені кури, горілки з медом, ага, хліба пшеничного і медяників, (перед Іаном постає стіл із замовленими стравами).

О, що я казав! От такий то перстень в мене. Не можу надякуватися дідові. Ой не дадуть спокійно поїсти. Вже біда несе господаря мого. Доведеться щезнути. Хочу бути невидимим.

Іван щезає. Стіл залишається. Лише видно як на виделку на­низуються вареник за вареником. Входить господар і при виді сто­ла із наїдками остовпіло зупиняється.

Господар. Овва! А це звідки взялося тут? І нікого нема. Ой, дивіться, вареники самі із миски вискакують. Дива та й годі. Ану ж і собі спробую ковбаски. Тільки він простягає руку до стола як він раптово щезає.

Господар. Фути, щезни до лиха! Якась нечиста сила з християнина знущається. Краще від гріха подалі. Господар хутко йде собі геть, натомість наче із-під землі по­стає Іван.

Іван. Ха-ха! Як я його обкрутив. А нічого на чуже рота роззявляти. Ой, яка карета сюди їде. Видно якийсь князь або граф, не менше. От би мені до такого пана дістатися на службу.

Появляється карета. З віконця визирає князь Довгорукий.

Князь. Гей, парубче!

Іван знімає шапку, кланяється панові.

Князь. Подобаєшся мені. Власне втік мій візник. Умів би ти повозити четвернею. Бо з моїх лакеїв жоден не вміє.

Іван. Вмію, ясний пане.

Князь. А хочеш вступити до мене на службу?

Іван (радісно). Хочу!

Князь. Я князь Довгорукий, пан Чортопхайлівського Ключа. Ти чував? Іван. Чував, ясний пане.

Князь. Ну, так сідай же на кізли і бери віжки в руку, побачимо, як

ти вмієш повозити. Вези нас до свойого господаря; заберемо твої речі і зробимо з господаря обрахунок.

Іван. Не треба, ясний пане. Я власне скінчив свою службу і шукав

іншої.

Князь. О, бачиш, як добре. То я тебе наймаю до себе на службу.

Гадаю не пошкодуєм.

Іван. Красно дякую, ясний пане. Думаю, що й ви не скажете злого

слова про мене.

Князь. Ну, то сідай та й поїхали.

Від'їжджають в густий, темний ліс.

Іван (сам до себе говорить). Щось воно мені так нудно, не цікаво.

Хоч би які розбійники напали, вже б якась забава була.

Не встиг він це сказати, як раптом лісом розлягається силь­ний посвист, аж листя з дерев злітає. По цьому відразу вискаку­ють з гущавин кілька розбишак.

Розбійник. Стій! (хапає коней за посторонки) Де гроші?

Іван. Питайте пана, як вам так треба.

Розбійники витягають князя із карети.

Отаман розбійників. Де гроші?

Князь. Лю... лю... люди! Лю... лю... люди!

Отаман. Ге, ге! Ясному пану язик заплутався! Ану, хлопці,

порийтеся в кареті, де він гроші приховав.

Розбійник. Там нічого нема.

Отаман. Що нема? Певно їх при собі тримає. Зараз пощупаємо пана, (обшукує князя по кишенях). Де гроші!? (розбійник телепає князем, мов липою). Де гроші?!

Князь. Лю... лю... лю...

Отаман. Положіть його і бийте поки йому язик розв'яжеться.

Князя кладуть на землю і б'ють палицями, він репетує на весь ліс. Отаман. Беріть ще й візника, може нам цей скаже!

Розбійники кидаються до Івана.

Іван. Дай спокій, ти. Не чуєш? Не руш, бо коні сполошаться.

Розбійник. Де гроші, блюдолизе (розмахує палицею).

Іван. Не знаю.

Розбійник. Зараз ти будеш знати!

Іван. Дай спокій один з другим, бо впаду в злість!

Розбійник (сміється над ним). Ану, ану, впадь!

(шарпають Івана на землю і б'ють буками).

Іван. А то що б'єте?

Розбійники б'ють і сміються.

         Розбійник. Ати думав, що жартуємо?

Іван. Ах ви, чортові душі!

Іван хапає до руки батога. Спочатку вперезав ватажка і той валиться як сніп на землю. Потім те саме робить з другим, а далі й третім. Всі троє приголомшені лежать на землі, в другому місці лежить безтямно князь.

Іван йде з відром по воду, повернувшись відливає князя. Потім почергово так само приводить до тями розбійників. Голова у ва­тажка напухла як баняк, а поперек лиця має він синій басаман, мов ковбасу.

Іван. А не казав я вам: дайте спокій? Ну, а тепер бувайте здорові,

люди добрі.

Князь (отямився). Так се ти сам один побив їх?

Іван. Ну, а з ким же я мав їх бити, коли вони вас били.

Князь. Але бійся Бога. Іване, коли ти чув у собі таку силу, то чому ж ти не побив їх відразу, поки ще вони до мене причепилися?

Іван. Як би мені ясний пан був казав (Іван вдає дурного).

Князь. Мій Боже. Який же ти дурень, Іване!

Іван. Знаюся ясний пане! І власне для того я не рушався з місця...      Карета рушає далі.

КАРТИНА V

В покоях князя. Заходить Іван.

Іван. Покликав мене пан, а самого нема. Трохи мені жаль, останнім                    часом не пішло йому добре. Вже так заліз в борги. Що його за ними, як за лісом не видно. Кожний день відвідують його люди, в котрих грошей назичив і всі в одне: віддай гроші, віддай гроші. Має напасть. Ще й жінка з донькою його не розуміють, теж би його лише доїли, як корову - грошей хочуть на бали, на вбрання, всякі парфуми. Поміг би йому, але ще зачекаю трохи. Не можу зрозуміти, чого так переживаю за цю родину? Княгиня не сподобалася від самого першого разу. Дуже вже гордовита зі слугами. А княжна? Така собі невеличка, з круглою, як яблучко головкою, задертим капиночку носом і чорними очима, а щебече, як синичка, вічно зайнята своїм туалетом, своїми конарками, своїми обожателями.

Входить князь з донькою Ніною.

Княжна. Тілько ти мусиш купити мені кабріолетик гарненький-                   гарнесенький. Купиш, папочко?

Князь (буркнув). Ну, так, розуміється. Чого би я для тебе не купив! І                   Та тільки бачиш...

Княжна. Е, що там бачиш! Купиш, купиш, купиш!

Князь. Ну, побачимо, що наперед говорити...

Княжна. А візник? Чи се той візник, котрого ти, папо, з краю

привіз (киває головою на Івана).

Князь. Той самий, Ніночко.

Княжна. Який поганий!

Князь. Поганий, дитино? Чому поганий?

Княжна. Правдивий медвідь. Куди я з ним покажуся?

Князь. То можемо його відправити.

Княжна. Відправ, папочко. Приймемо жокея, такого, що й услужити потрафить. На цих словах князь з донькою виходять.

Іван. Хотів я допомогти їм, але коли це такі легкодухи, то нехай самі собі радять, як зуміють. Навіть пальцем задля них не рушу. Он що!

Запалює люльку і сідає на стілець. Чути жіночий голос.

Голос. Іване!

Іван. Слухаю!

Голос. Будь такий добрий, запряжи пару гнідих до фаетона!

Іван. Котра би то могла бути, стара чи молода? Чорт їх по голосі впізнає, коли обі пищать як кітки. Але почекай лишень ти вивірко!

Ну, добре хай буде тут карета запряжена кіньми. Вмить постає готова до їзди карета. Вбігає панна Ніна.

Ніна. Там папа з тими своїми кредиторами марудить. Що я маю

слухати їх нудного балакання? Краще проїхатися до ліска.

Іван (рішуче). Я з паннунцею не поїду.

Ніна. Не поїдеш? А чому?

Іван. Бо я поганий ведмідь, а панянці треба жокея.

Ніна. Що? Що? Що?

Іван. Нехай собі паннунця пошукають жокея, а я не поїду.

Ніна. Грубіян! (відвертається, щоб іти до покою).

Іван. Ну, нехай паннунця сідають. Поїдемо вже, коли паннунця хочуть Ніна. Я не хочу! Не поїду! (йде геть).

Іван. Ото я дурний як чобіт. Не потрібно я вирвався. Ще собі

подумають, що й я хочу користати з їх загального клопоту, що би їй збитки робити. Фе, Іване, це не гарно. Дуже не гарно. Агій, та ще корчмарева школа не валиться! Почекаємо, що далі буде. Входить старий лакей.

Лакей. Що задумався Іване.

Іван. Та от трохи панночку обидив, та з дурної голови.

Лакей. А, та вона свого варта, капризна дитина. Але і її шкода, бо князь зайшов в такі борги, що з того панну Ніну продадуть ж жінкою.

Іван.(зривається). Як то продадуть з доброго дива?

Лакей. Та є тут один старий скупендряга, головний позичальник князя, бароном титулується, але є собі старий єврей. Не відступає від нашого ясного пана ані на крок. Тепер знову якусь немаленьку суму позичив. Очевидно, хоче так обпутати князя, щоби той нарешті мусив віддати йому доньку.

Іван. Ну а що ж панна? Невже вона так зараз піде за бароном.

Лакей. Та що панна? Адже ж бачиш, яка вона! Не дурно то кажуть: жінка, як верба. Де її посадив, там і прийметься. Ну, бувай. Виходять.

Іван. То он які у них справи, кепські, кепські...

Позаду Івана з'являється панна.

Ніна. Іване!

Іван. (обертаючись). Слухаю паннунці.

Ніна. Гніваєшся ще на мене?

Іван. Що се паннунця мовлять? Хіба ж я коли-небудь?

Ніна. Значить поїдеш зі мною?

Іван. З охотою! В тій хвилі все буде готове. В раз постає карета.

Ніна. Як це в тебе виходить дивно. Знаєш, прийшов той обридливий барон. А, правда, ти його не знаєш, щасливий ти! А я не хочу й п'ять хвилин бути з ним під одним дахом. Хай собі з татком буде.

Іван. А чи то правда, що паннунця виходять замуж за барона?

Ніна (стрепенулася). Хто тобі се сказав?

Іван. То я чув слуги говорили.

Ніна. А якби так було то що?

Іван. Жаль мені паннунці, дуже жаль. Тим більше, що я бачу паннунця не дуже його люблять.

Ніна. Ох, ненавиджу його!

Іван. А чи то правда, нехай мені паннунця дарують, що родичі хочуть вас продати баронові?

Ніна (скрикує). Що ти мовиш?

Іван. Я дурний Іван, повторюю, як дитина, те, що другі говорять.

Ніна. Так ось вони що про мене говорять!

Іван. І чи то правда, що татко паннунцин винен багато грошей і за те паннунця...

Ніна (скрикує). Мовчи! Не дорізуй мене! Я тепер все зрозуміла. Дякую тобі.

Різко повертається і йде геть. І відразу повертається.

Ніна. Не дождуть вони, щоби я піддалася їх спекуляціям!

Іван. А що паннунця зроблять?

Ніна. Утоплюся.

Іван. Боже! Що це паннунця виговорюють?

Ніна. Або втечу, наймуся на службу, але за барона не піду. Боже, як я всіх ненавиджу!

Іван (стиха). І мене?

Ніна. І тебе також, також! За те, що намагаєшся з другими лакеями судити мене, осміювати позаочі!

Іван (поважно). Паннунцю, прошу так не говорити. Ніколи нікого не суджу і не обмовляю ані в очі, ані позаочі. А коли де про що паннунці питався, то тільки для того, що бажав би я паннунці допомогти.

Ніна. Мені? Ти, Іване?

Іван. А чому б ні? Коли тілько паннунця схочуть.

Ніна. А що ж ти можеш для мене зробити, Іване?

Іван. Все, що паннунця схочуть.

Ніна. Все! То досить багато. А коли я схочу, щоби, наприклад, оцей стовп з ліхтарнею прийшов сюди і поклонився мені? Ледве панна Ніна сказала ці слова, як жовтий дубовий стовп, на котрім був ліхтар, важко стогнучи та сопучи, виривається із землі, наближається і перехиляючись то в цей, то в той бік, і сильно хрус­нувши в половині, поклонився панні, а потім повернувся на місце.

Ніна. Ха-ха-ха-ха! Що це за чудеса такі, Іване?

Іван. Адже я паннунці говорив, що можу все зробити, що тільки

захочу.

Ніна. То ж чарівник якийсь?

Іван. Чарівник, не чарівник, але маю таку силу.

Ніна. Значить можеш і так зробити, щоб барон зламав собі шию,

як тільки до нас прийде?

Іван. Можу, але нащо це паннунці?

Ніна. А й правда, що це дасть! Як не він, то другий такий буде. А, знаєш, що, Іване, коли хочеш щось для мене зробити, то зроби так, щоб я була щаслива.

Іван. Цього одного не можу зробити.

Ніна. Як то не можеш? Чому?

Іван. Бо як би я міг, то зробив би це насамперед для себе.

Ніна. Значить і ти також нещасливий!

Іван. О, і дуже!

Ніна. Ну так що тобі не стає?

Іван. Наприклад, щоб ви прийняли мене у свою службу.

Ніна. Ха, ха, ха! Тебе у свою службу? Тебе, котрий у будь-яку хвилину може стати багатшим і більш могутнім від всіх панів світу.

Іван. А якби я паннунцю про це просив. То як же, прийме мене паннунця у свою службу? Я буду добрим слугою. Платні ніякої не прошу а чого лише паннунця забажає або запотребує, то прошу мені сказати. Все заразісінько буде зроблене.

Ніна (всміхаючись, простягла руку і подала її Іванові). Добре, приймаю твою услугу, але не хочу щоби ти був моїм слугою. Будь моїм товаришем, братом, добре?

Іван (тисне її руку). Проти цього нічого не маю.

Ніна. Ну, а що ж тепер будемо робити?

Іван. Нехай паннунця про се не турбується, це вже моя річ.

Ніна. Слухай, Іване, не говори до мене паннунця! Говори мені: «ти», «Ніно», так як би говорив до своєї сестри.

Іван. Перепрошую паннунцю я ніколи не мав сестри, то й не знаю як треба до неї говорити. А коли сиджу на кізлах, то буду говорити так як досі говорив. Потім, може й інакше навчуся.

Завіса

КАРТИНА VI

Пройшло кілька місяців. Весь цей час Іван з Ніною мандрує Європою, живуть в кращих домах і віллах. Появляється Іван.

Іван. Ні, таке життя не по мені. Ні прогулянка Європою, ні дорогі

мотелі, всілякі бенкети зовсім не для мене. Нудно мені тут, кажуть, що, я дуже змарнів, а Ніна бачу розцвіла як півонія. Входить Ніна радісна, збуджена.

Ніна. Де ти Іване подівся, всюди тебе шукаю.

Іван. Та ніде я не подівся, просто хочу побути сам. Слухай, Ніно,

чи не час би нам уже вертати додому?

Ніна (зачудована). Додому? До якого дому?

Іван. Ну до нашого рідного краю, до себе.

Ніна. Ей, Іване! Що це ти говориш! Увесь світ є нашим краєм.

Хіба нам тут не добре?

Іван. Мені, Ніночко, не добре.

Ніна. А чого ж тобі бракує? Адже ж ти маєш у своїх руках усі

можливості. Зроби так, що би тобі добре було!

Іван. Добре може мені бути тільки в своїм краї відчуваю це.

Ніна. Так ти хотів би мене покинути? Ні, Івасю, ні братчику мій! Я знаю що ти мене не покинеш. Ані я тебе не покину, вір мені! Полетимо разом до нашої любої вітчизни швидко вже, за кілька тижнів. Добре, Івасику?

Іван. Слухай, Ніночко, я хотів би тебе про одну річ запитати, але дай мені слово що не прогніваєшся на мене.

Ніна (сміється). Ну, питай, питай, ти, ведмедю!

Іван. І скажеш мені правду?

Ніна. Це вже як мені сподобається.

Іван. Чи то правда, чи тільки мені так здається, що тобі сподобався

граф Едвін?

Ніна (аж спалахує). Що?

Іван. Не тобі з цього робити ніякого зауваження, але застерігаю тебе, що граф - чоловік не вартий твого почуття.

Ніна. Чому?

Іван. Не вимагай від мене подробиць, але прийми це застереження як від брата.

Ніна. А коли це лише низьке очорнення?

Іван. Я маю деякі докази.

Ніна. Сховай собі свої докази, а взагалі, запевняю тебе, що граф мене ані скільки не обходить.

Хотіла вже йти.

Іван. Слухай, Ніно, ти прецінь не говорила йому нічого про джерело нашого багатства?

Ніна (стиха). Про яке джерело?

Іван. Адже ж знаєш, що в мене на думці. Про мій перстень.

Ніна. Нічого. Ну, або що?

Іван. Прошу тебе, не говори йому нічого й у майбутньому.

Ніна. Та добре, чого б це я комусь розказувала.

Виходить.

Іван. Вірити-не вірити їй, не знаю. Час покаже. Піду трохи посплю,

прецінь вже ніч. Іван виходить.

Входять Ніна і граф Едвін.

Ніна. Він спить. Тепер йди і потихеньку легенько так зніми з його пальця той простенький перстень.

Едвін йде до покоїв, де спить Іван, невдовзі повертається.

Ніна (пошепки). Ну що?

 Едвін (також шепче). Добре, спить, як забитий. Поки збудиться,

будемо вже далеко. Ось перстень.

Ніна. Дорогий мій! Дякую тобі, ти подарував мені нове життя,

звільнив мене від того ведмедя з лакейською душею. А тепер поїхали по швидше. Через якийсь час входить Іван.

Іван. Щось мене розбудило, наче хто штовхнув у плече. Але на душі так легко, наче якийсь тягар з неї скинув. І світ мені пояснів. О, а де це мій перстень? Де б я міг його легковажно загубити? Треба повідомити Ніну про цю неприємну пригоду.

Йде до дверей, але двері зачинені на ключ.

Іван. А! Так ось воно що! Справді, не ошукало мене моє почуття! Моя Ніночка справді змовилася з тим вітрогоном! Забрали мій перстень, думаючи, що бог Бог-зна який скарб здобули! Ха, ха, ха, ха! Щасти вам Боже! А ми тим часом спробуємо, як смакує праця, а то я через той перстень забув, що таке справжня праця, забув її насолоду. Почищу собі одяг.

Бере щітку, щоб вичистити своє убрання, але в тій хвилі ба­чить, що щітка сама вихапується з рук і чистить на ньому одяг.

Іван. О, чудо, перстень знов в мене на пальці. Ну, не хотів би я бачити в цю хвилю лиця Ніни і Едвіна. Був перстень і сам собою щезнув, втік від злодіїв. Ха-ха-ха-ха! Злакомилися наблискучки і втекли! Ну, певно, швидко вернуть. О, що я казав, йдуть без карети. Зустріну їх гарненько.

Заходять змучені і злі на весь світ Ніна і Едвін.

Іван. А не казав я тобі, Ніночко, що це буде непотрібний захід!

Ніна. Мовчи, хаме! Як ти смієш так за панібрата говорити зо мною? Я княгиня, а ти простий мужик.

Іван (спокійно). Але ж, Ніночко, сама ти казала мені так до тебе промовляти. А тепер прошу тебе...

Ніна (кричить). Не хочу тебе і чути, у мене є той, котрому належить моє серце, котрому я віддала все... все, навіть...

Едвін. І котрий з того всього має зламаний батіг! Ні, пані, я думаю, що ви справді ліпше зробите, коли повернете в обійми цього чесного і благородного братчика.

Ніна (з докором). Едю!

Едвін. Е, що там бавитися в усілякі делікатності, адже ж ви, пані, знаєте, що я голий, зруйнований. А той проклятий перстень, котрий ви казали мені зняти з пальця свойого братчика, оце, як бачу, знов прикрашає той самий палець. А в тій самій хвилині, коли щез перстень, щезли також, як ви пані знаєте, всі ваші скарби, навіть карету і коні. І мої гроші вже вичерпані, як ви собі уявляєте наше майбутнє життя. Га?

Ніна. Буду заробляти, Едю. Я тебе люблю, Едю, а до нього не хочу вертатися.

Іван (скрикує). Ніно! Рвешся від мене, як від свого найтяжчого ворога! Ти полюбила цього пана, я не хочу стояти тобі на заваді. Будьте щасливі! Я б радо допоміг би вам, коли б це було в моїй силі, але тепер бачили, що все, що дає мій перстень, дає тільки для мене, в руках Інших людей усе те щезає. Так бувайте ж здорові обоє!

Ніна. А куди ж ти підеш?

Іван. Піду додому! Бувайте здорові! (виходить геть).

КАРТИНА VII

Іван опиняється перед палацом князя Довгорукого. На брамі, на дверях, подекуди на вікнах поперек шиб понаклеювані вели­чезні друковані червоні, жовті та сині папери.

Іван (здивовано). Що це таке? Чума тут вибухла? Чи може, яка нечиста сила закляла сю халабуду? Позад нього появляється старий вусатий вартівник Бантромій.

Бантромій. Агей, хло'! Ти що за один? Що ту робиш?

Іван (озирається, скрикує радісно). Здорові були, Бантромію! Що ж то

не пізнаєте мене? Я Іван, князівський візник, той що недавно прийняли.

Бантромій (дивуючись). Той, що з князем за границю поїхав?

Іван, Той самий.

Бантромій. А який же дідько приніс тебе сюди? Чи може й князь

приїхав?

Іван. Ні, Бантромію, я сам приїхав верхом на палиці.

Бантромій. Ну а князь? Де він? Що з ним?

Іван. Не знаю.

Бантромій. Не знаєш? Адже ж він не нині-завтра має бути тут.

Іван. Так? А то чого?

Бантромій. Як то чого? Хіба ж нічого не бачиш? (виймає з кишені

такий самий папір, який поналіплювано на палаці).

Іван. Бачити я бачу, але що значать оці цидули, - бігме не знаю.

Бантромій. Це, небоже, квитки, і значать вони, що нашому князеві з його князівства зосталося якраз тільки як цей папір вартує.

Іван. Он воно як! Ну, але що це за папір, і що на нім написано?

Бантромій. Написано на нім, небоже Іване, що віднині за тиждень має відбутися аукціон і продаж цього палацу і парку, і всього князівського добра тому, хто дасть більше.

Іван. О, о, о! Так, як найпростішого хлопа, Бантромій. А що ж,

небоже, право для всіх одно і борг для всіх довгий, а віддай короткий.

Іван. Ну, а є вже купці на ті маєтності.

Бантромій. Го, го, чому ж би не було! Але, кажуть, що ніхто нічого не дістане, бо барон - там якийсь єврей, просто п'явка людська, за барона себе видає - так той барон, кажуть, все вже в кишені має. Порядкує вже тут, як у своїм власнім. Усю двірню понаганяв, щоби не годувати дарма, лише мене

лишив, як на пам'ятку.

Іван. Так барон тут є?

Бантромій. Авжеж, що не де. Тут, і на панну очікує.

Іван. І нікого нема, хто би зігнав його звідси?

Бантромій. Його? Барона? Сниться тобі, небоже! Він сила! У нього

гроші.

На цих словах Бантромій швидко вибігає.

Іван. Що це з моїм старим сталося. А, то це він побіг вітати барона.

Агій на тебе.

Слуга повертається.

Бантромій. Ти, небоже, не дуже з мене смійся. За кожний поклін йому барон дає червінця. А на старість гроші потрібні. Але що я говорю, ти, напевно, з дороги добре зголоднів. То я тебе зараз і погодую, і вина дам. Чекай.

Йде і повертається з пляшкою вина і шматком хліба, розкла­дає все на бочці і вони собі гостяться.

Бантромій. Що ж ти думаєш робити, небоже?

Іван. Не знаю ще. Насамперед я бажав би зробити баронові якісь

збитки.

Бантромій. Баронові? Ти?

Іван. Може б йому якось перешкодити аукціон?

Бантромій. Ти? Баронові?

Іван. Так і є! Це, думаю, буде добре. Знаєте що, дядьку Бантромію,

поможіть мені в тій речі, певно не пожалкуєте за цим.

Бантромій. В чім, в чім тобі помогти, ти, безуме якийсь?

Іван. Розвідати в суді, на які гроші буде той аукціон і як у ньому взяти участь.

Бантромій. Але з тобою, таким нехарапутним наймитом, і говорити про те в суді не будуть.

Іван мовчки виходить, а коли повертається, то Бантромій ба­чить іншого чоловіка, убраного як пан, при золотім годиннику, з товстим золотим ланцюжком, у перстенях з дорогим камінням, держачи у руках палицю із золотою головкою.

Іван (всміхаючись). Ну, а коли я їм отак покажуся, то чи схочуть

зо мною говорити?

Бантромій (хрестячись). Свят, свят, свят! А що це таке? Який нечистий в тобі сидить, Іване?

Іван. Ніякий нечистий, дядьку, (в цей час з нього щезає все те панство) це тільки так, жарт. Так отакий жарт я хотів би зробити й баронові. Допоможіть мені, І певно не пожалкуєте за цим.

Бантромій. Та хіба то така велика штука розвідати про аукціон?

Тільки, небоже, треба в суді закласти чималу суму грошей. Іван. Е, про це не турбуйтесь, це у мене знайдеться.

Бантромій. Знайдеться? Тьху! Ану, перехрестися, Іване!

Іван. Що це ви, дядьку, видумали? Не вірите мені?

Бантромій. Авжеж не вірю. Ну, перехрестися, бо інакше і кроку з тобою не зроблю.

Іван. І перехрещуся, і «Отче наш» змовлю, коли вам цього треба, тільки ходіть.

Іван хреститься.

КАРТИНА VIII

Перед княжим палацом відбувається аукціон. По центру сто­лик, за ним екзекутор. Кілька чоловік.

З'являються барон з ... Ніною. Дуже гоноровитий і самовпевнений. На візку привозить постарілого князя Іван.

Екзекутор. Іменем одинокого вірителя, барона Шпіцкопфа, даю

ясноосвіченому князеві Довгорукому руку до згоди. Пан барон готов відступити від аукціону, коли князь Довгорукий зречеться всякої дальшої претензії до своїх маєтків. За те барон готов дати йому почесне удержання до смерті.

Іван. Іменем немічного, спаралізованого, але здорового розумом

князя Довгорукого, заявляю, що князь таких умов не приймає і обстає за аукціон!

Барон аж підскокнув від несподіванки. Завмерла і Ніна, очі­куючи чогось незвичайного.

Екзекутор. Коли так, то про згоду не може бути далі й мови. А

тому виставляється на публічну продажу вся рухома й нерухома маєтність князя Довгорукого. Перша сума 600 тисяч. Хто дасть більше?

Барон (пихато). Я дам 600 тисяч!

Іван. Я дам 700 тисяч.

Барон. Що за я? Хто такий?

Іван. Я, Іван Лінюх.

Барон. Ти? В імені князя?

Іван. Ні, в своїм власнім.

Барон. Прошу пана екзекутора викинути цього дурня, нехай не

перешкоджає в продажу. Він не має тут ніякого права говорити.

Екзекутор. Перепрошую пана барона. Іван Лінюх є тут зголошений до аукціону, прошу подивитися.

Барон. Як? І заставу дав?

Екзекутор. Дав заставу.

Барон. А шлях би його трафив!

Екзекутор. Отже, Іван Лінюх дає 700 тисяч, хто дасть більше?

Барон. Я дам 800 тисяч.

Іван. Я даю 900 тисяч.

Барон (люто викрикує). Я даю мільйон!

Ніна (баронові). Держіться! Він вас застрашити хоче! Він на мою

душу важить! Держіться, бароне!

Барон. Я йому покажу, як зі мною задиратися!

Іван. Я даю мільйон і тисячу.

Барон. Я даю мільйон сто тисяч!

Іван. Я даю на тисячу більше.

Барон. Я даю мільйон двісті тисяч.

Іван. Я даю на тисячу більше.

Барон (реве як бик). Я даю півтора мільйона!

Іван. Я даю на тисячу більше.

Барон. Даю мільйон в шістсот тисяч!

Екзекутор. Мільйон шістсот тисяч! Раз! Два! Три!

Іван (насмішливо до барона). Ну, пане бароне, побороли ви мене. Так багато я не міг дати.

Ніна (підбігає до татового візка). Таточку! Ось я! Я твоя! А (цілує

руки тата). Прости мені всі гризоти, яких я тобі наробила!

Князь (зворушений). Нінка, Ніночка, еге-ге! Моя дочка! Не

втопилася, ге-ге! Грошей багато потребує, але у нас тепер гроші є, го-го! Від барона виторгували.

Ніна. А ти, Іване, гніваєшся на мене? Надіюся, що простиш мені, що там було... з Едвіном ... підла душа! Продав мене баронові. Барон падає на землю, як сніп.

Екзекутор (нахиляється до нього, слухає). Здається, вмер. А таки,

небіжчик. Через гроші віддав душу.

КАРТИНА IX

Поляна. Відома скала, де печера діда Бескидського. Входить стомлений Іван.

Іван. Ні, не хочу довше жити в такім пеклі і ще носити те пекло з собою! Не хочу довше носитися з тим перснем. Не хочу бути на вид всемогущим, а на ділі невольником, на вигляд мати все, чого душа забагає, а на ділі не мати найпотрібнішого, без чого ані душа, ані тіло жити не може. Хоч який малий цей перстень, то все-таки став він для мене більшим тягарем, ніж все, що я носив колись, під час моєї служби. Та годі терпіти! Покличу зараз діда і віддам йому його дарунок. Діду! Діду! Діду! Великий чорний гриб наче прокинувся і став рости, рости. Міняє свій вигляд, і перед Іваном став дід у своєму вигляді.

Дід. Ну що ж, синашу, прийшов ти таки!

Іван. Прийшов, дідусю.

Дід. А швидко якось, небоже! Видно, не дуже смачний мій дар.

Іван. Швидко? Але ж я за той час прожив більше, ніж за сто літ

звичайного життя.

Дід. Ну, але ж мій перстень сповняв свою службу добре? Надіюся,

що не кривдуєш собі на мене.

Іван. Перстень добре виконував свою службу - це так. Тільки служба тота не на мої плечі шита, дідусю. Не можу довше витримати того добродійства і приношу вам назад ваш дар.

Дід. Я так і знав, що не видержиш, (дід бере перстень і настромлює

його собі на палець). Ну, але що тепер ти будеш робити?

Іван (радісно викрикує). Буду робити, працювати! Я тепер почуваю

себе вдесятеро сильнішим, здоровішим і смілішим, ніж був дотепер. Тепер тільки я пізнав, яким добром для чоловіка є праця.

Дід. Ну, але, може, хочеш Іще дечого від мене взамін за перстень?

Іван. Ні, не хочу нічого! Бо і що ж ви можете мені дати? Того, чого

мені найбільше треба - щастя, внутрішнього вдоволення ...

 Дід. Е, ні, цього небоже, я тобі дати не можу!

Іван. Я знаю, а за все інше спасибі вам. Усе інше я собі здобуду працею. Бувайте здорові, дідусю!

Дід. Іди здоров, синашу! (дід крутиться млинком на місці і пірнає

під землю).

Іван. Гм, диво, ну та добре. О, бачу моя сокира у пні. Треба нарубати

та йти собі додому.

Ох, як я занудився за справжньою працею. Більше без праці і дня не житиму, (бере свою сокиру).

Завіса.