Про значення історико-краєзнавчих досліджень в статті І.Франка \"Галицьке краєзнавство\"
Важливим завданням української історичної науки є дослідження історико-краєзнавчої діяльності та наукового доробку кращих представників вчених, зокрема Галичини, які займають помітне місце у розвитку вітчизняної історії.
Дослідження наукової діяльності членів "Руської трійці", їх послідовників з Коломийського осередку етнографів і народознавців, пізніше особливо І.Франка і М.Грушевського з його учнями Львівської історичної школи, дають нам підстави говорити про зародження у XIX ст. історичного краєзнавства. У Галичині вперше термін "краєзнавство" вжив у 1892 р. Іван Франко у своїй науковій історіографічній праці "Галицьке краєзнавство". На цю обставину також вперше в наші дні звернув увагу у своїх працях професор В.Грабовецький. У XX ст. термін "краєзнавство" все більше почав набирати значення всебічного вивчення порівняно невеликої території краю переважно силами місцевого населення.
У своїй праці "Галицьке краєзнавство" І.Франко захоплюється краєзнавчими дослідженнями та їх популяризацією в Європі, зокрема в Німеччині, де народознавство було і є одним з предметів шкільного навчання. Тут на відміну від Галичини "кожна провінція... має велику краєзнавчу літературу, куди входять не тільки спеціальні праці про міста, регіони, замки, пам'ятки, а й численні популярні видання". Далі І.Франко зазначає, що все це дає "навіть найменш заможному і найменш підготовленому змогу докладно ознайомитися зі своїм краєм і усією батьківщиною... Наскільки таке ознайомлення корисне, не треба доводити. Адже ж це перший ступінь, перша прикмета раціональної освіти - знати своє найближче оточення, знати минуле і сучасне свого народу і відчувати себе живим і свідомим членом живого, свідомого і об'єднаного організму".
Автор статті не тільки захоплюється розвитком краєзнавства в Європі, але пояснює причини, чому "ми, галичани, донедавна дуже мало відчували цю потребу", бо "австрійський уряд, приєднавши Галичину, не дуже дбав про піднесення в ній краєзнавства, яке легко могло б пробудити у її мешканців надто велику любов до свого краю, небезпечні думки про давнє і недавнє минуле, не кажучи вже про теперішній стан. Все то були справи небажані для уряду, тому на них не звертали уваги, тримали їх у таємниці і старалися не допустити до відома широкого загалу".
При цьому І.Франко зазначає, що не випадково більшість публікацій про Галичину здійснювали переважно німці австрійської школи, які "ставилися з погордою до мешканців, їх звичаїв, мови та історичних традицій. Отже, не дивно, що ці книги і не могли мати впливу на галичан".
Разом з тим, автор у V розділі своєї праці дає характеристику вивчення історії Галичини власне українцями і прямо зазначає, що "історичні дослідження у нашому краї протягом останніх кільканадцяти років набрали великого розмаху", але стурбований тим, що "нам абсолютно бракує цілісного опрацювання історії Галичини від 1772 року до наших днів, - історії, яка була б найповчальнішою для підростаючих поколінь".
В цілому І.Франко позитивно оцінює історичні дослідження перших галицьких професійних істориків Дениса Зубрицького, Ісидора Шараневича, Антонія Петрушевича, Юліана Целевича.
Ґрунтовна історіографічна праця І.Франка "Галицьке краєзнавство" дає підстави стверджувати, що автор не тільки стежив за станом краєзнавчих досліджень, але й сам безпосередньо брав участь в організації краєзнавчої роботи.
Історична і народознавча спадщина І.Франка і його сучасників велика, вона вже давно привернула увагу дослідників. Як відомо, І.Франко в НТШ очолював етнографічну комісію, де згуртовував і спрямовував працю багатьох краєзнавців. Поступово навколо І.Франка в НТШ виділилася група вчених-етнографів, зокрема, В.Гнатюк, В.Охримович, М.Павлик, В.Шухевич, Л.Гарматій та інші.
В цілому історико-краєзнавча спадщина помітна в українській історіографії, її постійно використовують педагоги, краєзнавці, всі любителі рідного краю.
Прикарпаття в історико-краєзнавчих дослідженнях І.Франка
І.Франко виступив проти метафізики в науці, тобто проти відриву досліджень від реального народного грунту, від конкретних історичних умов. Він у своїх гуманітарних пошуках використовував історико-порівняльний метод, що давало можливість об'єктивно шукати реальний зв'язок і співвідношення явищ і подій. Він комплексно вивчав духовну і матеріальну культуру, народну архітектуру, особливо Бойківщини, звідки був родом.
Так, для досліджень народної архітектури особливо цікавий його квестіонар (запитальник) "Селянська хата", написаний для "Матеріалів української етнології", якій з невідомих причин не був там надрукований. І тільки в 1961р. його опублікував О.Дей.
Це детальний проспект-запитальник, в якому подається широка програма досліджень з народного будівництва. Її аналіз свідчить про те, що І.Франко з глибоким знанням підійшов до етнографічної сторони народного будівництва. При цьому він цікавився не лише конструкціями, планом, формою, але й обрядами, повір'ями, майстрами тощо.
Цікавим є також його квестіонар для записування народних звичаїв та обрядів хрестин, весіль, похоронів, гаївок, веснянок, танців українського населення Підгір'я й Поділля. На глибоке переконання І.Франка зібраний і описаний такий матеріал повинен був дати повне уявлення про народний побут і виявити місце народної пісні в житті українського народу.
У цьому плані варто відмітити квестіонар для збирання місцевих переказів, в якому вчений звернув особливу увагу на перекази про видатних людей Галичини - відомих майстрів, співаків, музикантів, відомих громадських діячів тощо.
Поряд із розробкою програм і квестіонарів для етнографічних досліджень І.Франко організовує збирання експонатів для музею при науковому товаристві ім. Шевченка (НТШ). З тією метою він разом із Володимиром Гнатюком склав програму для збирання краєзнавчих матеріалів, в якій зазначалося, що музей цікавлять такі речі як одяг, моделі господарських знарядь та будівель, писанки, вишивки, різьблення по дереву й металу, тканини й предмети старовини - кам'яні, бронзові, кістяні знаряддя, зброя, письмові пам'ятки, рукописи, стародруки. У збиранні та вивченні фольклору найбільше місця займають історичні пісні і балади XVI - XVII ст. Крім пісенного фольклору І.Франко та його сподвижники успішно досліджують народну прозу, легенди, приказки та прислів'я, анекдоти. Як науковець, він обгрунтував і визначив завдання етнографічної думки в Україні, поставив питання про визнання етнографії як самостійної галузі історичної науки.
В Галичині в 70-х роках XIX ст. зросла нова хвиля зацікавленості народознавством і з'явилося серед інтелігенції чимало любителів, які збирали і часто поверхово, однобоко висвітлювали проблеми вивчення матеріальної та духовної культури. І.Франко намагався якомога більше виявити таких збирачів фольклору, по можливості, зорганізувати їх на тематичне дослідження етнографічних матеріалів. З цією метою він розробляв програми, подавав методичні поради, складав відповідні анкети.
У 1883 р. І.Франко у Львові переважно з числа зацікавлених усною народною творчістю студентів організував "Етнографічно-статистичний гурток", який став науковою громадською установою для систематичного вивчення народознавства. За планом діяльності наукового товариства ім. Шевченка (НТШ) і при безпосередній участі І.Франка було організовано кілька наукових експедицій для вивчення краю. Поступово матеріали, зібрані ним і окремими кореспондентами на місцях, під редакцією І.Франка та В. Гнатюка були опубліковані в наукових виданнях НТШ "Етнографічному збірнику" і "Матеріалах до українсько-руської етнології".
Іван Франко спільно з Володимиром Гнатюком розробив етнографічну програму, яка була опублікована в статті "Огляд праць над етнографією Галичини в XIX ст." Як відомо, І.Франко в НТШ очолював етнографічну комісію, де згуртовував і спрямовував працю дослідників. У 1905 р. І.Франко писав, що в "розпорядженні Товариства є надзвичайно здібні люди та пильні збирачі етнографічних та етнологічних матеріалів".
Про поглиблений інтерес І.Франка до народного мистецтва Гуцульщини, його історії і теорії свідчить активна діяльність по залученню до збору експонатів для музею громадських діячів, знавців звичаїв та побуту гуцулів. З листа до І.Франка народного майстра з с. Річки Лук'яна Якіб'юка дізнаємося, що він не тільки виробляє дерев'яні гуцульські предмети, але й збирає стародавні речі, які може передати до музею. 3 іншого листа Т.Окуневського з с. Криворівні на Косівщині від 27 грудня 1886 р. довідуємося, що І.Франко просив його придбати гуцульський одяг.
І.Франко присвятив цілу низку досліджень і літературних творів подіям і діячам різних періодів історії України, і, зокрема, Прикарпаття, починаючи від найдавніших часів. Він сам став прикладом і закликав вчених і місцевих дослідників заповнювати невивчені сторінки історії і відновлювати призабуті досягнення наших предків, особливо в боротьбі за національну незалежність.
Народною творчістю І.Франко зацікавився ще під час навчання в Дрогобицькій гімназії, де ним було записано близько 800 пісень, які зайняли два великих зошити.
Влітку 1874 р. гімназист Іван Франко з метою пізнання рідного краю подорожував по селах Бойківщини. Тоді він вперше побував в селах Бубнищі, Велдіжі (нині с. Шевченково) і Лолині Долинського району на Івано-Франківщині. Пізніше він писав в автобіографії: "Ця маленька мандрівка дала мені пізнати трохи більше світу і людей, ніж я знав досі". У селі Лолині на прохання товариша по Дрогобицькій гімназії Ярослава Рошкевича він провів літні канікули. Іван Франко жив у сім'ї місцевого священика М.Рошкевича як репетитор його сина. В Лолині молодий Франко познайомився з сестрою Ярослава - Ольгою, яка постійно допомагала йому у зборі коломийок, пісень, народних легенд та інших зразків фольклору. Перебуваючи в Лолині і навколишніх селах, юнак бачив і боляче сприймав безправне і важке соціальне становище селян. Під цим враженням в червні 1876 р. він написав перші прозові твори - оповідання з народного життя "Вугляр", "Лесишина челядь", "Два приятелі", вірш "Галаган", розпочав роботу над повістю з історичної тематики "Петрії і Довбущуки", в якій широко використав записані в 1875 р. в Болехові і Бубнищі народні перекази і легенди про Олексу Довбуша та інших селян - учасників антифеодальної боротьби з польською шляхтою.
Пізніше під впливом І.Франка Ольга Рошкевич на основі зібраного бойківського фольклору опублікувала збірник весільних пісень і звичаїв с. Лолина. У вступі до нього І.Франко порушує проблеми вивчення матеріальної культури та її залежність від умов життя населення. У 1878 році він просить О.Рошкевич зібрати етнографічний матеріал, "описати якмож докладно господарство попівське", а також подає своєрідний план опису об'єкту матеріальної культури.
Під час пішого переходу до села Бубнища на його околиці І.Франко побачив і був вражений величчю скель і печер, які в народі названі Довбушевими.
Ця обставина ще більше привернула його увагу до діяльності карпатських опришків, тому не випадково в своїй праці, опублікованій в студентському журналі "Друг" повісті "Петрії і Довбущуки" Іван Франко так правдиво пише про легендарного ватажка: "Хто був недавно князем і владикою тих гір, орлом того повітря, оленем тих борів, паном тих ланів аж ген по Дністрові води? - Довбуш! Перед ким тремтіли смілі і сильні, корилися горді? - Перед Довбушем! На кого надіялися слабі, бідні і пригноблені? - На Довбуша! Хто був окрасою наших гір, начальником наших легенів? - Довбуш..., той самий Довбуш, рука котрого позагарбувала від панів і вельмож безмірні скарби, наділяючи здобутим братів...".
Професор В.Грабовецький зазначає, що І.Франко "постійно збирав і публікував опришківський фольклор. Під час перебування І.Франка в Києві композитор М.Лисенко записав від нього дві народні пісні про О.Довбуша".
На основі зібраних фольклорних матеріалів І.Франко мав намір підготувати наукове дослідження про народну творчість опришківської тематики. З цього приводу він писав в 1896 р. до А.Кримського "Тепер засяду до праці про гуцульський народний епос, то є про пісні опришківські: хотів би видрукувати в "Киевской старине" враз із текстами, а коли ні, то в "Этнографическом обозрении".
Разом з тим, І.Франко зібраний на Прикарпатті опришківський фольклор опублікував у журналах "Житє і слово", "Зоря", "Етнографічний збірник". На основі вивчення та аналізу фольклорних пам'яток на історичну тематику він приходить до висновку, що опришківська пісня стоїть ближче до фактичної основи, ніж твори деяких вчених того періоду.
Це був той час, коли висвітлення опришківського руху було далеке від дійсності і протягом XIX ст. польська шляхетська історіографія розглядала опришківство як звичайне грабіжництво, розбійництво. Тому І.Франкові належить заслуга в створенні наукової концепції опришківства як явища соціального характеру, як єдино можливої в тих умовах форми збройного протесту проти пригноблення. Всебічне вивчення різноманітних матеріалів про опришків, які діяли на обширній території Українських Карпат і Прикарпаття, дало йому можливість обгрунтовано визначити суть цого антифеодального і національного руху. Іван Франко писав, що "опришківство з давен-давна було нерозлучним товаришем хлопської неволі. Поневолений, битий, кривджений підданий, не можучи знайти нігде полегші ані справедливості, тікав у ліси, в гори, приставав до купи таких самих одчайдухів, хоч чув за собою в кожній хвилі загрозу смерті, все таки рад був хоч рік тою загрозою пожити свобідно, а надто ще помститися на своїх кривдниках".
З біографії І.Франка та спогадів сучасників відомо, що фольклор на історичну тематику постійно привертав увагу письменника ще з першого його перебування у 80-х роках XIX ст. на Гуцульщині. Наприклад, один із найбільш поширених варіантів історичної балади про О.Довбуша "Ой попід гай зелененький" він записав під час ув'язнення в коломийській тюрмі. Пізніше до цієї тематики І.Франко неодноразово звертався під час перебування в гуцульських селах Нижньому Березові та Криворівні. Так, на початку XX ст. І.Франко написав оповідання "Гуцульський король". В основу його лягла розповідь селянина Андрія Освінського із села Довгопілля на Гуцульщині, де, власне, і розгортаються події, які пов'язані з опришківським рухом початку ХХ ст.
Тут йде мова про лютого ката опришків, мандатора з Устерік Грдлічку, якого в народі прозвали "гуцульським королем".
В своєму ґрунтовному історичному дослідженні "Панщина та її скасування 1848 р. в Галичині" І.Франко зазначає, що "рік-річно по всіх циркулярних містах вішано по кількаро людей за розбої, а а горах, особливо на Гуцульщині, аж до самого знесення панщини існувала ще осібна сторожа від розбійників, так звані пушкарі, установлені ще за польських часів. Вони були під командою мандаторів і мали право зловлених опришків вішати на місці. Вішали або вбивали їх не раз цілими купами, скидали з високих скель або катували на смерть у пивницях". Автор далі посилається на спогади чеського етнографа і мандрівника Карела Запа, який в 1863 році в книзі "Мандрівки і прогулянки по Галицькій землі" повідомляв, що "їдучи до Микуличина, бачив попри дорогу шибениці, на котрих перед 20 роками вішано опришків..., як їх коло Надвірної нараз вішано сім: поки одного повішано, інші спокійно сиділи на землі, курячи люльки і дожидаючи своєї черги". В
цій же історичній праці І.Франко, торкаючись революційних подій 1848 року в Галичині, розповідає про особистий внесок в прискорення реалізації скасування тут панщини селянського депутата з Прикарпаття Івана Капущака, уродженця с.Ляхівців Станіславської округи (нині с.Підгір'я Богородчанського району Івано-Франківської області).
З метою ослаблення революційного руху, особливо на селі, австрійський уряд цісарським патентом від 17 квітня 1848 року відмінив панщину в Галичині та Буковині, причому раніше, ніж в інших провінціях Австрії. Але після скасування феодальних повинностей виникла проблема їх компенсації, тобто за своє звільнення селяни мали платити за землю великий викуп. Ця ситуація, власне, і стала предметом гострого обговорення на засіданні австрійського парламенту, де 17 серп-ня 48 року від імені українських селянських депутатів виступив з вимогою безплатного скасування панщини Іван Капущак, якого підтримав Лук'ян Кобилиця з Буковини.
Іван Франко про цю подію так писав: "У дебаті промовляв також один руський селянин Капустяк (Капущак - Б.Г.) із Ляховець коло Богородчан. Його промова наробила великого шуму, от тим-то й подаю її тут на пам'ятку потомкам у дослівнім перекладі". Свою промову, яка була зустрінута оплесками депутатів, І.Капущак закінчив словами: "Батоги й канчуки, що обвивалися довкола наших голів і нашого струдженого тіла, се нехай вистарчає їм, се нехай буде їм відшкодуванням".
Подіям 1848 року І.Франко присвятив ще одну історичну працю "Лук'ян Кобилиця. Епізод із історії Гуцульщини в першій половині XIX ст." В передмові автор пише, що "Весна народів", як називають іноді 1848 рік, була досить бурхлива та неспокійна. В ній не лише сходило те, що посіяно в попередніх часах великого гніту, але й сіяло з гарячковим поспіхом багато таких зерен, що мали посходити аж геть пізніше. "В Австрії, що до марта 1848 р. дрімала мов замерзлий ставок, під корою бюрократичного германізму, нараз розбурхалися хвилі національних і соціальних суперечностей; ...залунали гучні окрики: конституція, вільність друку, народна гвардія, історичні права народностей".
Далі І.Франко повідомляє, що він почав пошуки спогадів про керівника гуцульських повстань Л.Кобилицю ще у Відні на початку 80-х років XIX ст. у В.Федоровича, одного із керівників українського культурно-освітнього товариства "Січ". У 1885 році подав йому матеріали уродженець с. Яворова на Косівщині Теофіл Окуневський, а спогади про діяльність Л.Кобилиці записав від старих гуцулів в с. Ферескулі над Черемошем священик Білінкевич. Пізніше, перебуваючи у 1898 році в с. Довгополе над Черемошем, І.Франко чув також дещо про Л.Кобилицю від місцевого 72-літнього гуцула Освінського. Крім того автор використав деякі нові матеріали про ці події, які йому передав відомий краєзнавець Роман Заклинський із Станіслава.
Під час другого тримісячного ув'язнення, яке І.Франко відбував у коломийській тюрмі, він пройшов життєву школу "на дні галицького суспільства", де зустрів багато прототипів з народу, що в майбутньому стали героями його творів. Тут він записав і запам'ятав великий фольклорно-етнографічний матеріал, зокрема, про карпатських опришків, про що ми вище вже згадували. Народні пісні І.Франко записав від Кароля та Францішка Батовських із с. Ценяви Коломийської округи, від Яцка Сидорука з с. Чортівця Обертинського повіту та від Івана Васильківського з с. Уторопів на Косівщині. Від ув'язнених селян із сіл Тулукова і Матіївців в Коломиї він записав цілу збірку коломийок. На початку червня 1880 року через відсутність будь-яких фактів австрійський суд визнав І.Франка невинним і його було відправлено пішки, етапом у супроводі поліції в рідне село Нагуєвичі. Ці найбільш важкі дні описав І.Франкол у своїй автобіографії.
(Повністю ознайомитися із змістом цієї статті Ви зможете в ОУНБ ім.І.Франка.)