Андрій Чайковський

Андрій Якович Чайковський (15 травня 1857, Самбір - 2 червня 1935) - український письменник, громадський діяч, адвокат у Галичині родом з Самбора; діяч Нац. Дем. Партії, згодом УНДО, один з організаторів УСС, пов. комісар ЗУНР у Самборі. 1883 закінчив Львівський Університет і працював адвокатом, був організатором товариств «Просвіти», «Січі», «Відродження» в Бережанах, Самборі й Коломиї, 1924 був головою Товариства письм. і журналістів у Львові. Друкуватися почав 1892. Образи гал. життя знайшли відтворення в його спогадах «Спомини зперед десяти літ» (1892) та «Чорні рядки» у зб. оп. «Із судової залі», «Образ гонору» (1895), «Хто винен?», «Краще смерть, ніж неволя», «Не для всіх весна зеленіє» (1920) і повістях «Олюнька» (1835), «В чужім гнізді» (1896), «Бразілійський гаразд» (1896), «Малолітній» (1919) та ін. На пробудження національної свідомості й виховання молоді мала значний вплив проза Чайковського в романтичному стилі про Козаччину: «За сестрою» (1907), «Віддячився» (1913), «Козацька помста» (1919), «На уходах» (1921), «Олексій Корніенко» (1924), «До слави» (1929), «Полковник Михайло Кричевський» (1935), «Перед зривом» (1937) та ін. У цих творах Чайковський ідеалізував Запоріжжя і звинувачував Москву за кривди, завдані Україні.

МОЇ СПОГАДИ ПРО ІВАНА ФРАНКА

Я ходив до польської гімназії в Самборі в роках 1869-1877. Франко ходив до гімназії  в Дрогобичі, котра була на одержанні дрогобицької громади, або, як тоді говорилося, комуни, одним роком вище.

Дрогобицька гімназія мала у нас лиху славу. Мало хто з Дрогобицької гімназії був би відважився перейти до Самбірської, а навпаки ми не раз чули, як наші вчителі говорили до тих товаришів з "третім класом": "Чого ти тут мучишся? Краще йди до Дрогобича, там будеш відличним".

Та вже як я перейшов до IV класу, розказував нам один поляк, товариш, що з Дрогоби­ча до нас перейшов, що в Дрогобицькій гімназії є такий один ученик, що стихами пише задачі, називається Іван Франко. Це мене дуже зацікавило, бо чи може бути для хлопця-гімназиста з IV кл. більшим ідеалом чоловіка над поета, що вірші пише?

Інші мої товариші не конче тому вірили, вважаючи це за звичайну дрогобицьку чвань­куватість. Це ж говорив хлопець, що мав у Дрогобичі першу локацію, велику поетичну чуприну, та зараз по першому семестрі перестав бути і відличним, І далеко відсунувся від першої локації.

Та згодом я переконався, що це правда. Прийшов до нашої гімназії товариш Івана Франка, тямущий хлопець, покійний вже Осип Білинський, і сказав нам таке, що Іван Франко написав раз задачу німецьку на цілий зошит стихом, а професор заявив йому, що він не вважає себе компетентним цю задачу класифікувати.

Коли я був в VI кл., заснувалася в нас заходами авскультанта судового Мирона Мальчевського "Студентська громада". Директором гімназії був у нас тоді "каплан славянскеґо обжондку" Тома Баревич. Про "Студентську громаду" написав я спомини в "Житті і слові", про Баревича - в моїй повісті "Власними силами".

Такі громади були на той час в Бережанах, Тернополі, у Львові і в Станіславі. В Дрогобичі її не було, а опісля я сам переконався і Іван Франко мені пояснив, чому.

В тім році гостював у нас український театр Омеляна Бачинського два місяці. Не забу­ду, як я захоплювався тим, коли почув зі сцени українське слово.

Зимою поїхав театр, на превеликий наш смуток, до Дрогобича.

Отож на малі вакації намовив мене один товариш-поляк, щоб поїхати до Дрогобича та бути ще раз у театрі. Тоді їхав я перший раз в житті залізницею.

Це не важливо, що ми натрапили на якусь дурненьку комедійку, але ми познайомили­ся з дрогобицькими товаришами. Вони показалися дуже гарно, забрали нас силою на квартиру з готелю, а зараз по виставі затягли нас на вечерю до якоїсь ресторації. Це була для нас велика невидальщина, бо у нас такого не бувало. Пригадую собі, що я невпинно серед веселої забави оглядався з тривогою на двері, чи не з'явиться котрий з наших професорів самбірських, бо мені здавалося, що я там. Забава йшла дуже весело, при пиві і горілці. Тамошні товариші перехвалювалися, що у них так все водиться, що інколи і вчитель з ними п'є. Тоді я мав нагоду переконатися, як живуть дрогобицькі студенти: п'ють, гуляють, романсують, деякі навіть такі щасливі, що і з жінками своїх вчителів.

Другої днини по тій забаві виходимо на ринок і стрічаємо тут Осипа Білинського ще з другим якимсь великим на зріст студентом. Знайомимось, це товариш Іван Франко. Білинський його питає при мені: "Чи справді тут не дається заснувати..." Слів він не говорив у присутності поляка, та Франко його зрозумів. Певно, що про це говорили попе­редньо, поки прийшов. "Та з ким? - каже Франко.- Хіба не знаєш тутешніх студентів? Коби шинок та чарка, а поза тим нічого..."

Від того часу ми не стрічалися. У нас йшла громада своїм ладом, а про Дрогобич знали ми стільки, що Франко зробив матуру з відзначенням. Ми в громаді цікавилися дуже, що у Львові між молоддю університетською діялося. Отож, злука "Дружнього лих­варя" з "Академическим кружком", переміна кацапського "Друга" на український. Це

дуже вплинуло також на наших кацапів, котрих було тут кілька. "Друга" розхапували і одні, і другі. Ми залюбки читали статті Франка і Джеджалика, Його поезії.

Аж стали друкувати в "Друзі" Чернишевського "Что дєлать?". До такої лектури ми не привикли. Нас разило те, що раніше закривалося фіговим листком, а тепер виходило одкрите: мужчина общупує бюст женщини... Ґвалт, сором, неморальність... Прирадили ми написати до редакції листа, щоб такого не друкували, а то половина передплатників одпаде. Листа поручили мені зредагувати.

На те відповіла нам редакція в переписці від редакції дуже чемно. Це нас засоромило, бо це ж відповідь від академіків, письменників...

В червні того ж року 1877 читаємо в "Правді", в новинках, про арешти та ревізії між львівськими студентами університету. Заарештували Франка, Павлика, Терлецького, Заклинського, Белея і багатьох інших. Довідуємося, що це за "студентські громади". Йдуть зараз до нас остороги. Треба все попрятати, і ми це зробили грунтовно. Того самого хотів теж Мальчевський. Тепер бачу, яка велика з того для історії нашої культури шкода, що все знищилося.

А ми мали і свою газетку, і різні матеріали до неї.

Осінню 1877 прийшов я до Львова і став служити у війську однорічним доброволь­цем. Я шукав за людьми своїми, та не знайшов. Франко і Павлик сиділи ще в тюрмі, а проче, що краще, розбилося. Не було проводу. Братія п'є та гуляє, навіть такі, котрих я знав ідейними людьми. Якесь божевілля. Я знав мало людей, тож, побачивши таке між тими, що мені були найближчі знайомі, я вицофався із всього і замкнувся в казармі. Одного разу йду з товаришем вулицею Краківською. Стрічаємо якогось молодого академіка. Знайомимося. Це товариш Креницький. Він зараз до мене: «Ви, товариш, записалися до "Кружка"?» А я йому на те: "Що мені там робити між дурними кацапа­ми?". Розлючений младець скаче до мене, мов хом'як (він був справді малого росту). Я мимоволі хапаю рукою за багнет. Чуть-чуть що не прийшло між нами до збройного конфлікту.

Аж в м'ясниці скортіло мене піти на бесіду на вечорниці. Вступ для академіків по ЗО кр., дуже дешево.

Входжу між чужих людей, я такий провінціал, почуваю себе ніяково і незадовго ви­ходжу. Заступає мені дорогу Заклинський, котрого я досі не знав, виймає аркуш паперу:

- Дайте, товаришу, дещо на бідного Франка. Він вийшов з тюрми такий, що сорочки на ньому немає.

Я дав послідні дві шістки та й кажу:

- Та зайдіть з тим між панство там, на залу, то, певно, скинуться...

- От вигадали! Коли б так справді зробив, то б мене викинули за двері. Хіба ж не знаєте, як усі дивляться дідьком на Франка?

Я справді того не знав, бо з ніким із старших не сходився. Аж згодом я переконався, що львівська громада вважала Франка прокаженим...

По війську я виїхав зі Львова, а по році дістав платне місце урядовця товариства "Просвіта". Тепер я мав нагоду ввійти в контакт з львівською українською громадою. Це були переважно вчителі,

Листаю я список членів "Просвіти". Знаходжу Івана Франка. Його імення перекрес­лене навхрест з допискою: "Виключений".

Питаю людей: "Чому?" Сиплються на нього, на Павлика і Драгоманова громи. Вони є причиною великого нещастя: компрометація перед урядом... Мене остерігають, щоб собі з ним не заходити. То лжепророки, атеїсти. Якби я до тої компанії попав, то можу втратити офіцерський ступінь, не можу бути ніколи цісарським урядником, ну, а мій шеф, себто виділ "Просвіти", не міг би теж байдуже до того придивлятися.

Це мене справді налякало. Я жив тоді тою загальною ідеологією, що найбільше щастя для рутенця - скінчити університет і вчепитися обіруч цісарської клямки, стати урядов­цем... значіння, аванс, становисько, пенсія, емеритура...

Тодішні українофіли, чи народовці, обмежували свій патріотизм до літератури, бо­ротьби з кацапами, до життя у сяєві австрійської лояльності, за котру нам ніхто нічого не давав, а навіть не обіцяв.

Чи можна дивуватися молодикові недосвідному, котрого дотепер такими кличами го­дували, що попав і тут у такий самий круговорот і став між молоддю антифранківцем?

Довкруги Франка групувалися найкращі наші молодці. Про його товариша Павлика, котрий жив враз з сестрою і Франком, ходили такі погані слухи, що аж волосся на голові ставало. А ніхто не придивився, як вони нужденно жили. Від Франка відпихало мене ще й те, що він виявляв себе атеїстом, до чого раз у розмові зі мною признався.

Франко видавав на спілку з Павликом і іншими "Дзвін" і "Молот", метелики тощо. Я не міг того читати. Я був так перейнятий тодішньою ідеологією народовців, що не міг зрозуміти, чого драгоманівці хочуть.

У той час вибрали мене головою товариства академічного "Дружній лихвар".

На загальних зборах поставив я внесення, щоби члени "Дружнього лихваря" не впи­сувалися до "Академ. кружка". Проти того виступив різко Іван Франко і виказав своє здивування, що нововибраний голова хоче накласти пута на душу і волю товаришів. Цей виступ мене так збентежив, що я хотів скинутися вибору. Я був тої думки, що Франко зробив мені кривду.

Товариство стояло незле. Франко з своїми товаришами розвинули в товаристві велику діяльність. Вибрано відчитову комісію, яка працювала запопадливо. Зголошено відчити.

Перший відчит був Франка - читав свій твір - переклад "Німеччини" Гейне.

Та з цього вийшла велика халепа. Більша частина членів підняла крик на немораль­ний зміст відчиту. Ті соромливці стали до мене присікатися, як я міг як голова товариства такий відчит дозволити.

На найближчім засіданні вибрали цензорів, котрі мали приходити на засідання відчитової комісії і покласти на відчиті своє "дозволено цензурою" або "запрещається".

Тепер виходили всілякі колізії, бо відчитова комісія ухилялася від контролю. Опові­щено другий відчит нецензурований.

Протест! Я вийшов з локалю, склавши заяву по думці вирішення виділу. Але відчит відбувся.

Старше громадянство тим фактом заінтересувалося. І знову штурм на мене з того боку, що Франка треба за всяку ціну з товариства усунути, а то поліція товариство закриє.

Та як це зробити? Найкраща частина членів, між ними Євген Олесницький, котрий і матеріально, і морально підпирав товариство, за Франком, як апостолом нових ідей. Я опинився між молотом й ковадлом. Напирають на мене і старші, і переважна частина товаришів. Я сам був того переконання, що діяльність Франка була і буде для товариства шкідливою й небезпечною.

Зійшлося засідання виділу. Була така постанова, не знаю, чи загальних зборів, чи статуту, що хто не був один рік членом товариства, того треба трактувати як нового члена і наново приймати. Отож я тим покористувався. Секретар читав зголосившихся членів. При імені Франка була дописка - "давній". Я поручив секретареві провірити спис членів минулого року, й показалося, що Франко не був членом. Отож треба було наново його приймати. Тоді за прийняття заявився один Біленький. Внесення провалилось, і Франко перестав бути членом товариства. З одного боку - велія радість, з другого, і то важнішо­го,- невдоволення і оклики: "Скандал, ганьба".

Старше громадянство було з того вельми вдоволене і похвалювало наш поступок. Здавалося, що тепер настане "згода в сімействі, мир і тишина". Та воно зовсім не так вийшло, бо всі франківці з товариства виписалися І товариство ледь не розлетілося. Не було чим платити локалю, а старше громадянство на великі мої просьби згодилося прий­няти наш інвентар до переховування в редакції "Діла" (котре ми, академіки, задарма експедіювали).

Франко то оставався у Львові, то виїздив на провінцію. Від нього сторонилися люди, як від прокаженого. Попадав часто в конфлікти то з поліцією, то з судами, Його в'язнили, слідство давали вести найдурнішим референтам, а опісля випускали "для браку доводуф". Коли тепер подумаю над тими часами, то приходжу до переконання, що Драгоманов і Франко заскочили українське громадянство не приготованим до прийняття нових ідей, що вони явилися завчасно, та коли б вони не явилися тоді, то наша ідеологія не була б рушила з мертвої точки, і ми були б надалі задержалися і обмежили нашу працю на боротьбі з кацапами і т. ін.

Пішов я відтак на глуху провінцію, до Бережан, і моя письменницька діяльність об­межувалася численними дописами до "Діла".

Вправді в гімназії я рвався до писання, писав зразу коротенькі оповідання, відтак, як * побачив український театр, пробував писати драми. Та я з тим всім соромився признати­ся перед ким-небудь, опріч моїх товаришів, а вже перед старшими за жадні гроші я не відважився б до того гріха признатися. Та ж се були професори, люди відштовхуючі, котрі дивилися з легковаженням на людину, котра не мала в громадянстві рівного їм ста-новиська.

Тоді, як я друкував у фейлетоні "Діла" мої "Спомини з-перед десяти літ", приїхав я до Львова і стрінувся на ринку з Іваном Франком. Він розпочав розмову з того: "Я читаю ваші спомини, і мушу признати їм літературну вартість, пишіть далі".

Це мене дуже підбадьорило і заохотило, і я став писати далі. Опісля я довідався від покійного Олесницького, що на конкурсі "Зорі" не хто інший, як Франко поставив вне­сення, щоб мою "Олюньку" поставили на першому місці.

І так я завдяки Франкові попав між письменники, як мені було вже поза тридцять п'ять літ віку. Коли б я так раніше дав пізнатися Франкові, може, був би зайшов трохи дальше.

Між Франком і мною завелися сердечні, дружні відносини. Я вважаю його за вчителя, вдавався до нього за порадами, і він мені ніколи не відмовляв.

Одного літа запросив я його до себе до Бережан у гості. Щоб його до того намовити, я згадав про недалеку Краснопущу, монастир василіян, в котрому повинна би знайтися якась старша бібліотека.

Приїхав до мене Франко в гості. Таких гарних днів у моєму житті мало. Чого я тоді від Франка не почув, чого не навчився. А він вмів так любо, ядерно говорити, що не пропус­тиш ні одного словечка. Ми оглянули замкову історичну каплицю Сінявських в Бережа­нах і вибралися до Краснопущі.

В тім монастирі жив один старий священик - нереформований василіянин Федоренчук. Я про нього чував, що то страшний дивак. Як він почує, хто до нього приїхав, то певно нас не прийме. Бо перед Франком деякі людці хрестилися, а я також, завдяки моїм приятелям, мав опінію недовірка. Тоді ми обидва поїхали до Жукова під протекцію покійного о. Сильвестра Лепкого, батька Богдана. "Бодьо" був тоді на феріях. Я забрав з собою моїх хлопчиків Миколу і Богданка. Як я розповів о. Лепкому, пощо ми приїхали, він заявив охоту поїхати з нами. Федорчука він знав добре, як близький сусід. Для придо-брення того старого василіянина взяв о. Сильвестр кілька пляшок вина і закуску.

Старий, почувши від о. Лепкого, яких гостей йому привіз, не був з того радий. Але церкву показав. Оглянули ми церкву і величавий іконостас, фундований покійним коро­лем Яном Собеським, а тепер добратись би до бібліотеки. Поки що ми пішли під дзвіни­цю відпочити та напитися чудотворної водиці з монастирської криниці.

Та о. Лепкий вийняв свої припаси. Це вправило о. Федоренчука в добрий гумор, і тоді він признався, що якась там бібліотека в монастирі є, і обіцяв нам показати її. Випили ми чарку одну та другу, закусили, і тоді пішли до бібліотеки в монастир. О. господар завів нас до невеличкої келії. Було тут трохи книжок на полицях, трохи на лавці, а решта валялося на долівці у смітті. На тій долівці лежали ще останки церковних органів: свиставки, трубки тощо. Мої хлоп'ята кинулися на ті дорогоцінності, як звичайно діти. Франко став шукати між книжками. Знайшов тут "Мінеї" в кількох примірниках і тим дуже зацікавився. Хотів один примірник для себе добути. Пропонував о. Федоренчукові то заміну, то купівлю, то просив бодай позичити йому за порукою. Ні та й ні. На це мусив би щойно згодитися конвент. Франко став переглядати далі, а о.Федоренчук присів до моїх хлопців на долівці і давай бавитися тими свистілками і радіти, мов мала дитина,- показує їм, дує в ті рурки та сопілки. Ми з о. Сильвестром та Богданом Лепким стоїмо та дивимося.

Нарешті Франко дає знак, що нічого йому тут робити, і ми прощаємося з господарем.

Вже вечоріло, як ми вийшли поза межі обителі. Франко такий радий, хапає мене під паху, стискає сильно і каже до вуха:

- Маю...

- Що? Як?

Показує, вийнявши з кишені якийсь зшиток, і каже:

- Це дуже цінне...

- Де ж воно було?

- На долівці. Ви його приступили ногою. Хіба ж ви не чули, як я вашу ногу відсунув?

Я нічого не пам'ятав, бо не запримітив.

Як ми вернули увечері до дому о. Лепкого, показав нам Франко свою добичу. То був зшиток старого сірого паперу. На першій сторінці червоним атраментом якийсь трикут­ник, на ньому якісь кабалістичні цифри та літери.

- Це,- каже,- походить з того а того віку. Це ворожба, тільки дивно мені, звідкіля взялося воно в монастирі, бо той а той папа заборонив духовенству тим займатися.

Опісля став нам тлумачити значіння тих знаків, та далебі мене це не цікавило, бо я нічого цього не розумів. Франко був дуже з тої знахідки радий. І добре сталося, що Фран­ко це забрав, бо, певно, були б вимели на сміття. Коли я невдовзі приїхав до Львова і поступив до Франка, знахідка була вже в шафі, оправлена і закаталогована.

Пізнім вечором вертали ми двома фірами до Жукова ночувати.

Ми їхали з Франком на одній фірі. Чудовий був вечір. Мої хлоп'ятка позасипляли: Богданко у мене на руках, Миколка поклав голову на коліна Франка. Він обкрив його своєю загорткою і приспівував якусь ніжну колисанку. Його милий тихий голосок донині мені в усі лунає.

Під час його побуту у мене ми багато переговорили, і я мав нагоду пізнати його вели­ку, щиру душу, його незламний, твердий характер. Я його подивляв. Скільки корисних пропозицій давали йому різні університети в Німеччині і Росії, та він усе відкинув, лишився у своїй батьківщині, хоч приходилося жити у таких злиднях, що ніколи "не мав шістки заплатити коминяреві". Коли б на мене була така нагінка, найбільше від своїх, то я б, певно, не видержав, а начхав би на все.

Не диво, що Франко не раз відгризався на ті напасті дуже болючо.

Найбільше диво у цьому, що ті люди, котрих він був вчителем і всюди їх протегував, найбільше до нього присікалися.

Лише подумати, скільки був би Франко видав, коли б йому було забезпечено хліб та спокій. Яка б вийшла для нас користь з Франка, коли б він був засів на університетській кафедрі. У цьому ніхто йому не поміг, а навпаки, поставлено йому на цій дорозі велику колоду.

Був у редакції "Діла", та йому подякували. Чому? "Він, коли йому не дивитися на пальці, щось таке вбгає, якусь свою ідею, що через те зражує читачів до газети". Пішов до "Кур'єра", бо не було з чого жити... Ґвалт! Франко запродався ляхам!

Востаннє стрінув я Франка якось незадовго перед його важкою недугою. Це вже була руїна колишнього чоловіка. Він став жалуватися на земляків.

- Мене так використовують, що вже і жити не хочеться. Я змушений вести коректу чужих праць, справляти переклади на німецьку мову таких перекладів, щоб й до белетристики не годяться, не то до научних діл. Я мушу слухатися, бо моє існування загрожене. З тої праці я осліп і оглух...

Мені стало його дуже жаль. Бо справді не на те післало Провидіння українцям Фран­ка, щоб переводив коректу чужих праць та справляв чужі переклади...

А відразу каже мені:

- Як я був у вас в Бережанах, то оставив мої записки, для мене дуже важні, - пришліть мені їх зараз...

Коли я йому пояснив, що це неможливо, щоб я, знайшовши що-небудь, не відіслав вам...

- Ні? То я, певно, у когось іншого їх лишив, тільки не пам'ятаю, у кого...

Це останнє зробило на мене дуже прикре вражіння. Я завважив, що у нього, сердеш­ного, з умовим станом не все в ладі, що він перевтомлений до неможливості.

 В тім часі появилася у "Л.-н. вістнику" його новелка "Син Остапа".

Хіба ж такий реаліст може у містику попасти? Незадовго опісля мої побоювання справдилися: Франко небезпечно занедужав...

Л-ра: Чайковський А. Мої спогади про Івана Франка // Спогади про Івана Франка ; упорядкування, вступна ст. і примітки М. Гнатюка. - Л. : Каменяр, 1997. - С. 94-100.