ВЕСІЛЬНІ ПІСНІ ТА ЗВИЧАЇ с. ЛОЛИНА, СТРИЙСЬКОГО ПОВІТУ

В українського народу весілля є взагалі найурочистішим актом, пов'язаним з найбільшим числом обрядів. Чи не кожне село, а тим більше кожний повіт на величезному обширі україн­ських земель має, крім певного числа типових і повторюваних всюди обрядів та пісень, також не меншу кількість окремих, ори­гінальних і ніби місцевих. Деякі звичаї вважаються в певній околиці дуже важливими, в іншій другорядними, а ще в іншій вони цілком загинули. Обрядові сцени, наприклад, звані «погане весілля», затрималися ще в деяких сторонах України, в той час коли в Галичині залишилися з них де-не-де лише невиразні слі­ди... Подібно ж відомо, яке велике значення в народних україн­ських весільних обрядах має «коровай»: тимчасом в Лолині ні про коровай, ні про обряди, поєднані з його випіканням, вбиран­ням, краянням і розподілом між родиною, немає жодної згадки, ані в ритуалі, ані у весільних піснях. Зате та обрядова частина, коли молодий відводить з батьківського дому молоду, а особливо той вельми драматичний діалог, в якому свахи ведуть суперечку з дружками за молоду, ледве відзначені кількома піснями в де­яких збірках весільних пісень, як наприклад, в збірці Головацького, в Лолині представлені кільканадцятьма піснями.

   Що стосується характеру весільних пісень з Лолина, то деякі з них є глибоко поетичні, одначе в більшій частині це певні ри­мовані обрядові формули, які мусили мати первісно більше сим­волічне та міфологічне, ніж поетичне значення...

   Як в весільних обрядах і піснях українського народу в ці­лому, так і в тих, які з Лолина..., часто вдається розпізнати де­коли виразні риси звичаїв, які існували в далекому минулому, наприклад, викрадання або купування дівчат для одруження, про що згадує ще Нестор та інші руські літописці. З цього боку весільні обряди в Лолині містять в собі виключно цікаві і неві­домі в інших околицях подробиці, наприклад, врочисте виря­дження по барвінок, вискакування з хустками, вінчання молодого і перев'язування його хусткою самою молодою, благословляння до шлюбу з хлібом на колінах, годування молодожонів після повернення і намащування вітаючою їх матір'ю чола молодих медом, обсівання вівсом дівчат і багато інших - все це риту­альні подробиці великого значення.

   Мелодія обрядових весільних пісень з Лолина, подібно як і таких же пісень українського народу взагалі, дуже жалісна і красномовно свідчить нам про той справжній смуток дівчини і присутніх, яким в первісних часах супроводжувався акт одруження, коли він відбувався насильно, схопленням дівчини з дому батьків, або продажею в чужу сторону і в менше або більше тяжку для неї неволю...

   Щоб дати деяке уявлення про людей і околицю, де відбу­ваються ті весільні обряди, додаю в кількох штрихах слідуючі відомості про них.

   Лолин - це невелике гірське сільце, що має коло 80 хат, розташоване біля річки Свічі в дуже бідній лісовій місцевості. Тамтешній народ, відрізаний від решти світу і пригнічений злид­нями, не знає майже ніяких заробітків, ніякого промислу. Навіть мало займаються вівчарством. З того часу, як громада у серві­тутному процесі втратила значну частину полонин, віддалених від села на кілька миль, їх приділено до маєтків руської метрополії в Перегінську. Головним джерелом його прожитку є худоба, яку випасають у близьких горах, а також малородюча рілля, що родить ледве; овес і картоплю, а в малій тільки частині жито і ячмінь.

   Тип лолинських мешканців нічим не відрізняється від звичай­ного типу карпатських бойків: чоловіки середнього росту, мають широкі обличчя, русяве волосся, довге, спадаюче аж на плечі, очі сірі або голубі і добродушний вираз обличчя, часто виявляю­чий обмеженість і пригніченість думки. Їх одяг становить сорочка з грубого полотна (льону там не сіють), що сягає вище колін, без ніякої вишивки і прикрас, такі ж ногавиці і широкий ремін­ний пояс. Єдиним верхнім одягом для чоловіків і жінок є так звана «бунда», тобто короткий кожух, що сягає вище колін, який влітку носять без рукавів і вовною наверх, а взимку з рукавами і вовною всередину. Накриттям голови є у них влітку капелюх, грубий, повстяний або солом'яний, а взимку шапка з кожуха. Замужні жінки носять волосся розпущене, що спадає з-під чіпця, на який пов'язують білу хустку, так званий рантух. Дів­чата ходять без ніяких хусток, з волоссям, заплетеним у дві коси і загорнутим навколо голови, при тому у вухах носять так звані ковтки, а на шиї пов'язку з кораликів власної роботи.

   Лолинські хати є надзвичайно нужденні і занедбані. Так, як я їх пізнав у 1876 році, нутро найпорядніших навіть лолинських хат було далеко гірше від підгірських: ліжко, складене з окре­мих дощок, має за всю постіль тільки солому і декілька брудних подушок, велика скриня служила замість стола. Голі стіни до третьої частини своєї висоти вгорі були обкіпчені димом, бо ве­личезна глиняна піч була без комина, дим виходив малим отво­ром у стелі. На полиці стояла пара мисок, три або чотири гли­няні горшки, а на скрині лежала половина твердого, чорного хліба, збитого, як цегла, з виступаючими ячмінними стеблами і остюками. Перед вікнами, як звичайно, невелика купа гною. Господарські будівлі, а було їх тільки дві, тобто стаєнька для корови і ялівки та оборіг, внизу збудований у деякий рід хлівця, - були, якщо це можливо, у ще гіршому стані.

   Народна їжа - це здебільшого хліб вівсяний або змішаний з ячменем, картопля і також вівсяний «чир», тобто водою розве­дена лемішка. Молоко рідко коли з'являється на його столі. Зате літом споживають більше огірків і грибів, хоч огірки дуже скупо родять на погано оброблених городах біля хат. Нещастям цього села є його жолобчасте положення і часті дощі, які змивають усякий погній з ріллі, нахиленої до потоків. «Лолин - голий», каже місцева приповідка, «довкола ліс, а в середині біс».

1886

                                                        «ВОЯНЦЬКА ПІСНЯ»

   Перше число листопада по новому стилю в латинському обря­ді називається «днем задушним» або просто «задушками». В цей день, в  свято «всіх святих» відбуваються всезагальні поминки по покійниках. Тисячі народу всіх верств ідуть протягом всього дня, особливо ж під вечір, на кладовища, прикрашають могили дорогих їм небіжчиків квітами, вінками, свічками і лампами; ввечері ці останні засвічуються, і все кладовище являє собою величезну хвилю іскристих вогників, серед яких поволі рухають­ся маси народу.

   Не дивно, що день цей, особливо ж вечір являє незвичайну приманку для жебрацької братії, тому що подавання ж мило­стині є здавна одним із способів вшановування пам'яті помер­лих. Щоправда, в теперішні часи, особливо серед міської публіки вищих класів милостині дають мало, що одначе не заважає багаточисленним жебракам стікатися до «задушного дня» навіть із дальших сіл у Львів. Довгим рядом сидять вони впродовж ву­лиці, що веде на Личаківське кладовище, читають молитви, спі­вають пісні і випрошують милостиню. Молитви і пісні чуються на двох мовах: польській та українській.

   Пробираючись в минулому році ввечері серед густого натовпу народу, прямуючого до Личаківського кладовища, я був приго­ломшений уривковими словами однієї пісні, що долітала до мене із середовища жебраків і не була схожою на звичайно виспіву­вані пісні про «Сирітку», «Лазаря», «святу Варвару», «святого Олексія» і т. п. Я спинився біля якоїсь не дуже старої сліпої жебрачки, що напівхриплим від холоду, але досить жвавим го­лосом якраз співала останні строфи «воянцької пісні». Якась старенька бабка підтягувала їй своїм надтріснутим голосом. Я з інтересом дослухав до кінця їх спів, за яким слідувало довге, мірно і співуче проказане «причитання», якого я, на жаль, не міг запам'ятати. Але сама пісня дуже зацікавила мене, бо до цього часу ні в репертуарі нищих «лірників», ні взагалі я не чув цієї пісні. Вручивши обом співачкам по 10 крейцарів, я попросив їх ще раз проспівати цю «воянцьку пісню»; до моєї просьби приєд­налася ще досить значна кучка робітників, що теж чули лише її закінчення, і підкріпили своє бажання досить щедрою мило­стинею. Відпочивши трохи, обидві співачки і проспівали слідую­чу пісню. На жаль, час був пізній, записати її на місці від слова до слова серед натовпу не було ніякої можливості. Але оскільки мотив пісні був дуже повільний і до того ж всякий вірш, співа­ний двічі, повторювався, то я встиг досить добре запам'ятати текст пісні, яку я списав зараз же після повернення додому. Здається, проте, що незважаючи на напруження пам'яті декілька рядків таки забулися. Коли я на слідуючий день хотів розшукати співачку, розпитати її, хто вона і звідки, і змусити ще раз про­співати цю пісню, її на попередньому місці не виявилось. По­дібно ж і в цьому році мені не вдалося більше почути цю пісню, через що я і передаю її, бажаючи звернути увагу збирачів, яким, можливо, і пощастить записати більш повний її варіант.

   «Воянцька пісня» являє безсумнівний науковий інтерес, як досить пізня, на галицькому грунті здійснена переробка і компі­ляція декількох більш старовинних пісенних мотивів, що не зустрічаються в Галичині. Гадаю, що головним чином: мотив уми­раючого козака (тут , звичайно, солдата), що розмовляє з орлом (порівняй аналогічні вірші в «Думі про побіг трьох братів із Азова»), далі, вірші 59-63 запозичені з відомої пісні «Гомін, гомін по діброві», відомій і в Галичині в багаточисленних ва­ріантах. В вищій мірі поетичне порівняння віршів 63-67 запо­зичене теж із другої, старішої пісні. Визначення всіх цих складо­вих частин залишаю більш компетентним дослідникам нашої народної творчості.

   Але є в нашій «воянцькій пісні» і більш нові, оригінальні риси. До таких слід передусім віднести вірші, які являють собою безсумнівну спробу надати древньому оповіданню про козацькі знегоди сучасне суспільно-моральне значення шляхом розши­рення поняття війни на сучасну, соціальну боротьбу між «бра­тами». Величні своєю простотою вірші -

                                                      Нема добра та й не буде:

                                                      Була війна, та й ще буде - і т. д.

є, на мій погляд, виразом того самого пробудження більш широ­кої суспільно-моральної свідомості серед українського народу, на яке майстерно вказав М. Драгоманов в своїй книзі «Нові українські пісні про громадські справи». До яких цікавих збли­жень приводить іноді це стремління, можна бачити хоч би із співставлення «службоньки цісарської» з колишньою «неволею турецькою» і благання до бога про визволення від одної і другої.

                                                      Хвалим бога єдиного,

                                                      Суса Христа правдивого,

                                                      Що  все небо й земля його.

                                                      Нема добра та й не буде:

                                                   5 Була війна та й ще буде

                                                      Брат на брата  ворогує.

                                                      Донька  матку зневажає,

                                                      Отець сина проклинає.

                                                 10 Нема добра  та  й не буде:

                                                      Була  війна та  й ще буде:

                                                      Бо на  війні світ  настає,

                                                      На війні ся й закінчає.

                                                      Дай   нам,   боже,   проживати,

                                                 15 Воянцьку пісню співати,

                                                      Бога в тройці вихваляти!

                                                      Ой  там  в полі  край дороги,

                                                      Ой там лежить два капрали,

                                                      Що на війнах погибали,

                                                 20 Що їх кулі постріляли,

                                                      Що їх мечі порубали.

                                                      Вони кулями постріляни,

                                                      А мечами порубани.

                                                      Ой там в полі край дороги

                                                 25 Два  капрали погибали,

                                                      Та й з собою розмовляли:

                                                      «Ой брате мій, товаришу,

                                                      Скажи ж мені хоть раз правду:

                                                      Котра рана та й гіршая?

                                                 30 Чи   кулею   постріляна,

                                                       Чи мечами порубана?»

                                                        «Ой від кулі є лекшая,

                                                       А від меча є гіршая,

                                                       Бо від меча кервовь зійшла,

                                                  35 А  від кулі серцем прийшла».

                                                       «Ой  брате  ж  мій, товаришу,

                                                       Скажи ж мені  хоть раз правду:

                                                       Хто  нас буде  доглядати,

                                                       Наші   рани завивати,

                                                  40 І нам їсти доношати?»

                                                       Ой чув тото орелонько

                                                       Та й став до них промовляти:

                                                       «Я вас буду доглядати,

                                                       Ваші рани  завивати

                                                  45 І  вам їсти доношати:

                                                       З лоба очі видзьобати,

                                                       Біле тіло  розривати!»

                                                       «Ой брате  мій,  товаришу,

                                                       Якби  наша   мати   знала,

                                                  50 То  вна би  нас поховала,

                                                       Дзвопоньки   би   понаймала,

                                                       Над нами  би заплакала,

                                                       Як зозулька щебетала».

                                                       «Сини ж мої, соколята,

                                                  55 Коли ж вас си сподівати

                                                       Із чужини далекої,

                                                       Із неволі турецької,

                                                       Із службоньки  цісарської?»

                                                       «Озьми, мати, піску в жменю,

                                                  60 Посій  його по  каменю.

                                                       Ік той пісок житом зійде,

                                                       Тоді син твій з війни прийде

                                                       Чорнов   хмаров  понад  його,

                                                       Ясним сонцем над віконцем,

                                                  65 Рисним дожджом над нивоньков,

                                                       Голубоньком  на  подвір'я,

                                                       Дитиноньков на підсінні!»

                                                       Виведи ж нас, моцний боже,

                                                       Із чужини далекої,

                                                  70 Із неволі турецької!

                                                       Із службоньки цісарської!

                                                       1888

                                ЖІНОЧА НЕВОЛЯ В РУСЬКИХ ПІСНЯХ НАРОДНИХ

     Коли се правда, що мірою культурності всякого народу може служити те, як той народ обходиться з жінками, то й се безпе­речна правда, що русько-український народ за сею мірою пока­жеться висококультурним...

     ...Се також признали трохи чи не всі етнографи, не кажучи вже про велику щирість і ніжність чуття, котре такими чистими перлами вилилося в незлічимих чудово гарних піснях жіночих. Уже сама зверхня подоба руського жіноцтва - складна, свобідна, гарна, - само його сміле та певне виступування супроти чужих людей: все те свідчить дуже корисно про поважне, люд­ське становище жінок серед руського народу.

     А прецінь же між жіночими піснями руського народу зустрі­чаємо дуже багато так сумовитих, так жалібно болющих, роз­криваючих нам таку многоту недолі, що вдумавшися в ті пісні і в те життя, котре їх викликало, ми не можемо не вжахнутись, не можемо не спитати самих себе: невже ж се правда? невже ж се може діятись у нас, перед нашими очима, між нашим лагід­ним руським народом? Особливо замужня жінка винаходить в своїй жизні чимраз нові рани і недогоди, на котрі нарікає в піснях.

  Кожний,  хто  звик  пильно   придивлятися   життю   народному і особливо слідити його безмірно цікаві духові прояви, мусить звернути увагу на ті пісні, на ті, сказати по правді, жіночі не­вільничі псальми. Особливо тим цікаві вони - крім своєї осно­ви, - що майже всі, за винятком деяких мандрівних, а лиш до нашого життя більше або менше приноровлених, суть новішого, майже сучасного походження, як се доказує бесіда, чиста, без архаїзмів, часом зовсім локально забарвлена, - як доказують також зовсім нові сучасні поняття і обставини, в них зображені. Чи не доказує нам сей факт, що доля нашого жіноцтва стоїть тепер на переломі, що  нові  обставини   життя  суспільного   - збільшаючася біднота і др. - заявляють тенденцію змінити ста­новище нашого жіноцтва і, розуміється, змінити його на гірше! Правда, в самих піснях обіч сього непотішного факту ми поба­чимо ще й друге, противне явище - реакцію жіноцтва супроти більшаючого  гніту. Маймо надію, що гніт той чимдалі буде зменшуватися і що жіноцтво наше без перепони буде поступати дорогою духового розвою в міру поступу цілого руського народу.

    Розправа, котру отсе подаю, основана  майже виключно  на матеріалах рукописних, на піснях, зібраних мною самим і моїми товаришами  (особливо М. Павликом, Ів. Мохом і др.)  в різних околицях Галичини самими послідніми роками. Деякі з тих пісень були й печатані чи то в такій формі, як тут подаються, чи в ва­ріантах. При кінці розправи я подам їх порівняння з печатними відмінами. Запримічу ще, що зведені тут пісні жіночі, безпе­речно, найкращі і щодо змісту і щодо форми з всього (крім хіба деяких дум  історичних), що коли-небудь витворила наша фан­тазія народна, і як твори народної лірики многі з них можуть сміло рівнятися з найдосконалішими  того   роду творами  всіх часів і народів. Додам  ще, що й мелодії многих із тих пісень так чудово хороші, що слова становлять лиш половину їх чарую­чої сили.

     В батьківськім домі до замужжя дівчині досить свобідно жити. Правда, працювати вона мусить тяжко, як і кожне в ро­дині, але зате й погуляти матуся не боронить.

                                    Гуляй,  доню, не бороню, тепер  маєш волю, -

                                    Зажене тя лиха доля, заплачеш за мною.

                                                                                        (Ценіз.    Колом.)

     Порівняння життя при матері і при свекрусі виходить дуже на некористь посліднього:

                                    Ой на горі віорано, пшениці не буде,

                                    У чужої  матіноньки роскоші не буде.

                                    Своя мати кладе спати, постіль постелила,

                                    А свекруха нарікає: ще-сь не заробила.

                                    Своя мати й а в полудень та й ще прикриває,

                                    А в свекрухи спати трохи, та й ще нарікає.

                                                                                      (Березів,    Колом.)

    Зате ж, як сказано, мати дає волю дочці, «щоб мала по чім згадувати молодість», вбирає і строїть її по своїй спромозі, «щоб не встид їй було показатися між люди», і хоч привчає до роботи і до домашнього порядку, то все-таки не надто настигає на неї, не надто натужує її молоді сили. І дівчина чує се, чує свою во­лю, але заразом чує, що воля та коротка і швидко мине, що за­мужем ожидає її далеко не таке життя, - і вона спішить поко­ристуватися своїм золотим віком, спішить нагулятися і на­співатися.

                                    Тепер я си заспіваю, коли ми ся хоче,

                                    Коли мої головоньки ніхто не клопоче.

                                    Тепер мині і світ милий і вільненька днинка,

                                    Доки мене не морочить маленька дитинка.

                                                                                      (Нагуевичі,   Дрогоб.)

     Вона спішить зазнати й любові, не питаючи, чи буде що з неї, чи доведеться їй жити з тим, кого вона любить. Ба ні, вона наперед знає, що

                                    Не всі тії сади родять, що порозцвитали,

                                    Не всі тії шлюби берут, що ся покохали.

                                    Вой  но тії сади родят, що рідойко цвили,

                                    Вой но тії шлюби берут, що ся не любили.

                                                                                      (Кунин, Жовк.)

     Звісна річ, в послідній стрічці значна часть пересади, і вже далеко ближчий правди той варіант сеї пісні, що каже: «Поло­вина побираєсь, що вірненько покохаєсь», - але все-таки дів­чина не певна, до котрої половини доведеться їй належати, і для того спішить зазнати любощів без ніяких практичних виглядів, чисто за поривом молодого, гарячого серця.

     Але мати уважно наглядає за коханням своєї донечки. Її ста­ра, розважлива голова, котра має так багато досвіду з життя, але не знає лиш того, «що кохання може», укладає наперед, яке має бути життя її дитини, вона вишукує їй жениха по своїй упо­добі, а бодай відклонює доньку від любові з таким парубком, котрий їй не рівня. Мати більше глядить на те, чи  жених замож­ний, чи «є у нього воли та корови», а дівчина глядить «на стан хороший та на чорні брови», - звідси стара, як світ, суперечка між чуттям і розумом, між надто гарячою молодістю і надто холодною старістю.

     Случаїв дійсного силування, де дівчину мимо її волі віддають замуж за їй нелюбого чоловіка, серед руського народу взглядно мало. Здається, що послідніми часами їх стає чимраз більше, а особливо між біднішими людьми. Се й зовсім конечно, і сього не можна класти на карб характеру народного, не можна вва­жати силуванням добровільним (зі сторони родичів дівчини), усвяченим звичаями, опертим на цілім світогляді народу. Се си­лування примусове, т. є. родичі тут примушені не ушанувати волі своєї дитини. Коли у бідних родичів случиться донечка гарна, робітна, вдатлива, - то віддати її за багатого, хоч би й нелю­бого жениха (вдівця, старшого чоловіка) становить не раз для родичів єдиний рятунок від економічної загибелі, - і чи ж диво, що вони хапаються за нього, що воля і наклони їх дитини му­сять уступити переможній силі економічного і суспільного інте­ресу та самозаховання?

     Зате як же то глибоко почуває, як живо протестує дівчина проти всякого силування! Ніякі економічні користі не заступлять їй сердечної любові. «Чи тонкий, чи грубий, аби серцю любий!» Вона не то, що не може взяти над собою стільки сили, щоб по­любити нелюба, - ні, вона навіть слова доброго не може йому проти свого серця сказати.

                                    Чому, ненько, не раненько сокіл вилітає?

                                    Дай му, донько, принадоньку, няй ту привикає.

                                    Посади го, моя донько, за тисовий  столик,

                                    Скажи йому, моя донько: Сивенький соколик!

                                    -  Воліла бим, моя мамко, каменя глодати,

                                    Ніж бим мала нелюбові «соколе» казати,

                                    Воліла бим, моя мамко, гіркий полин їсти,

                                    Ніж бим мала із нелюбом обідати сісти.

                                                                                      (Лолин,   Стрийськ.)

     Такий гарячий і живий протест проти силування свідчить іменно про те, що силування те серед нашого народу - случай рідкий, що у наших дівчат дуже живе й сильне почуття свободи власної волі, що вони не уважають, так  як  великоруські женщини, своїм першим обов'язком - у всім покорятися мужчинам і у всім відречися власної волі. А хоч не раз протест сей  і мусить остатися безплідним, хоч воля дівчини не може відстоятися су­проти переважаючих обставин, то вона все-таки не піддається пасивно, вона скидає з себе відповідь за те нечесне і нелюдське діло.

                                    Ой коли сте наважили, то дайте мя, дайте, -

                                    А як мині лихо буде, сами себе кайте!

                                                                                      (Кунии,   Жовк.)

     Ба що більше, не раз дівчина волить смерть собі заподіяти, ніж по силуванім шлюбі жити з немилим їй чоловіком.

                                   Ой на горі-горі церква мурована,

                                   Ой там дівчинонька з примусу слюб  брала.

                                   Ой слюбе  мій, слюбе, примушений  слюбе,

                                   Ой чи добре мині за нелюбом буде?

                                   Як ми  буде добре, буду го любити,

                                   Як ми буде лихо, піду ся втопити.

                                   Втопила ж би я ся, але ж бо ся бою,

                                    Щобим не  вдарила  в камінь головою,

                                    Як я в Дунай  втону, то в мори спочину,

                                    А за тим нелюбом марне з світа згину.

                                                                                      (Ценів,    Колом.)

     Майже так само аргументує й Подолянка в ^гарній, хоч і з давніших, очевидно козацьких ще часів, походячій пісні. Знає­мо, що козаки-запорожці дуже низько ставили жінок і покидали їх частенько, щоб вступати на тодішні незлічимі війни. Буги жінкою козака представляється Подолянці вершком всякого-лиха, гірше самої смерті.

                                   Ей вийшла, вийшла Подолянка  по воду,

                                   Ей сподобала козаченька на вроду.

                                   В одній стороні козак на дудку грає,

                                   В другій стороні Подолянка гуляє.

                                   Ей а перестань, козаче, в дудку грати,

                                   Ей  перестане  Подолянка   гуляти!

                                   Ей і перестав козак на дудку грати,

                                   Ей  перестала  Подолянка   гуляти.

                                   -  Ей ти козаче, є зрада надо мною,

                                   Ей возьми ж мене й а в той човен з тобою!

                                   -  Ей Подолянко, ти сивенькая утко,

                                   Ей ступай, ступай а на той човен хутко!

                                   Ще й Подолянка на човен не ступила.

                                   Вже Подолянку бистра  вода піймила.

                                   -  Ей ти козаче, та ратуй же ми, ратуй, -

                                   Ей будеш мати від матінки заплату!

                                   -  Ей не хочу ж я від матінки заплати,

                                   Ей лиш тя хочу за миленькую взяти.

                                   -  Ей волю ж бо я в тім Дунаю втонути,

                                   Як козакові за миленькую бути.

                                   Я в Дунай  втону, то  й  у  морі   виплину,

                                   Як за козака піду, то навіки загину!

                                   Ей хлопиі, хлопці, Подолянка   втонула,

                                   Ей лиш червона китайочка сплинула.

                                   Ей закидайте та дрібненькії сіти,

                                   Ей   будем,  будем  Подолянки  глядіти.

                                   Ей то гляділи штири дні  і три  ночі,

                                   Нема Подолянки, лиш чорненькії очі.

                                   Ей ударили по Подолянці в звони,

                                   Ей заплакав козак, аж го головка болит.

                                   Ей  викопали  на  Подолянку  яму,

                                   Ей заплакав козак,  як за ріднойов мамов.

                                   Ей ізробили на Подолянку трумно,

                                   Ей заплакав козак, аж усім людім сумно.

                                                                                           (Рогатин.)

     Пісня ся не належить, властиво, безпосередньо до нашої ре­чі, - се пісня більше історична, ніж сучасна, і представляє крім того доволі скомплікований мотив. Подолянка може і любить потроху козака, але не хоче за нього йти тому, що він козак, боїться його із-за його непевного і кочового способу життя.

(Повністю ознайомитися із змістом цієї статті Ви зможете в ОУНБ ім.І.Франка.)