ОГЛЯД ПРАЦЬ НАД ЕТНОГРАФІЄЮ ГАЛИЧИНИ В XIX в.
Перші проблиски зацікавлення етнографією Галичини знаходимо при кінці XVIII в. В р. 1772 австрійські війська заняли Галичину, і Австрії довелось організувати адміністрацію нової провінції. Розуміється, треба було знати, хто такі мешканці тої провінції? Урядники, що були послані для окупації, швидко переконалися, що в тій «польській» провінції більша частина народу - не поляки. Радник губерніальний Коранда писав у своїй реляції,що людність східної Галичини говорить мовою, подібною до далматинської. Інші німецькі урядники звільна пізнавали докладніше сю людськість. В писаннях німців, що при кінці XVIII в. обслідували Галичину, знаходимо перші відомості про етнографію краю, - розуміється, обік цінних нотаток також багато курйозів, ухоплених з наслуху, або зложених на основі непорозумінь. Особливо цінними треба вважати подорожні записки Гакета (Haquet) та принагідні уваги про етнографію, розсипані в книзі Енгеля «Geschichte der Furstenthumer Halitsch und Wladimir»
Місцева інтелігенція - польська і руська - була в ту пору занадто малочисленна і малосвідома, щоб можна було ждати від неї зацікавлення такою абстрактною справою, як етнографія рідного краю. Правда, по дворах польських панів, особливо магнатів, були співаки, теорбаністи, звичайно з підданих, яких обов'язком було забавляти панів музикою, танцем і піснями. Ті пісні складано руською народною мовою, складом, близьким до щиронародних пісень, але зміст їх відповідав більше смакові тогочасного панства, ніж характерові народної творчості: гулятики, фривольні любощі або величання панів - се були звичайні теми. Тих «дворацьких» пісень мусило бути немало; в принагідних записах з XVIII в., роблених переважно поляками, їх заховалося кількадесят; значна часть їх увійшла в уста народу і співається досі по селах; більше число, чи то з уст народу, чи з давніших рукописних записок, увійшло в склад першої друкованої збірки руських і польських народних пісень, виданої 1833 р. Вацлавом з Олеська (Залєським) у Львові.
Ще з іншого погляду дехто цікавився в XVIII в. етнографією в Галичині. Вступлення на австрійський трон Йосифа ІІ (1780) принесло нам сильний подув раціоналізму. Під натиском правительства почало духовенство - в тім числі й руське -боротьбу з народними віруваннями та звичаями. І от у пастирських листах львівських і чернівецьких епіскопів того часу особливо П. Білянського, маємо інтересні причинки до пізнання тогочасних вірувань; особливо лист з 1786 .
Ненастанні війни і нещастя, що в кінці XVIII і в початку XIX в. душили Австрію, приглушили на довгий час просвітні і наукові інтереси. Імпульс до праці спеціально на полі етнографії і археології вийшов від незвичайного чоловіка - дивака ентузіаста Адама Чарноцького, звісного під назвою Зоріяна Ходаковського. Втікши з російського війська, він пробував під фальшивою назвою в Галичині, ходив із села до села, записуючи пісні, вірування, звичаї, описуючи розвалини і кургани і дошукуючись у всім тім дохристиянської Слов'янщини. Його колекції не були досі опубліковані і в значній часті пропалі, але даний ним імпульс не пропав. В р. 1812 публікує поляк Червєнський свої «Obrazy я okolic Naddniestrskich», де знаходимо гарні характеристики людності руської. Засноване 1816 року в Перемишлі руське товариство для ширення просвіти обіцяло зайнятися також пізнаванням стану руського люду, але через інтриги латинського духовенства не ввійшло в життя.
В р. 1822 в календарі «Der Pilger von Lemberg » русин Зу брицький звертає увагу на красу і важність руських народних пісень і подає текст одної - інтересно, що не щиронародної, власне дворацької, яку Поль, батько польського поета В. Поля перекладає на німецьку мову. Ми маємо відомості, що серед тодішньої молодіжі східної Галичини почав помалу прокидатися інтерес до пізнання рідного краю і народу, почалося записування пісень, переказів, приповідок. Результатом сього першого руху була згадана вже збірка Вацлава з Олеська, видана 1833 р.
Ся книжка творила епоху в розвою духового життя східної Галичини. Під її впливом почалося тут відродження народної руської літератури; вона дала імпульс до дальшого збирання етнографічного матеріалу. Ініціатори сього нового руху - се заразом батьки нової галицько-руської літератури,: Маркіян Шашкевич, Яків Головацький, Іван Вагилевич, Осип Левицький, Осип Лозінський і інші. Вже 1882 р. видає Осип Левицький свою граматику, де обік інших взірців руської мови поміщує кілька народних пісень, кількасот приповідок, загадок і т. ін. В р. 1835 виходить цінна книжка Лозінського «Ruskoje wesile». Рівночасно Мінчакевич, Ст. Петрушевич, Осафат Кобринський і інші збирають народні приповідки в різних сторонах краю; Головацький і Вагилевич записують пісні, вірування, казки, анекдоти і т. д., з яких повстає видана 1837 р. в Будапешті «Русалка Дністровая» і видана 1839 р. у Львові двотомова збірка Жеготи Паулі «Piesni ludu ruskiego w Galicyi». В р. 1841 виходить у Відні прекрасна збірка приповідок Гр. Ількевича, а в р. 1844 забажав видати свою збірку Ст. Петрушевич, вона перейшла вже була цензуру, але в світ чомусь не вийшла: була опублікована тільки 1857 р. в польськім часописі «Przyjaciel Domowy». Кобринський опублікував маленьку збірочку приповідок у додатку до свого букваря 1842 р., Вагилевич і Головацький подали свої спостереження етнографічні в статтях, друкованих по-чеськи в , а матеріали опублікував Головацький 1846-47 р. в збірнім письмі «Вінок русинам на обжинки», виданім у Відні. Варто зазначити, що й поляки інтересувались тоді живо руською етнографією; принагідні причинки знаходимо в львівських часописах «Rozmaitosci» та «Lwowianin» і в часописі «Przyjaciel ludu», видаванім у Лєшні в Познанщині; часть із них ввійшла в книгу Сєменського «Powiesci i podania polskie,ruskie i litewskie», видану 1845 р. Незалежно від русинів, збирав руські матеріали Казимір Войціцький та публікував по-польськи (пісні 1835, казки 1838) в формі, переробленій і зміненій відповідно до тодішнього літературного смаку, через що його публікації стратили наукову вартість, хоч свого часу були дуже популярні.
Важні причинки до етнографії Галичини, особливо галицької Русі, знаходимо також у істориків польської культури: Голембйовського і Мацєйовського . Дещо знайдеться і в тогочасних німецьких публікаціях, особливо в часописі «Galizien» з р. 1840-41 і т. ін. В кінці варто зазначити спробу наукового опрацювання тодішніх здобутків етнографічних збирань у книзі львівського професора Гануша «Die Wissenschaft der slavischen Mythus», Lemberg, 1842. Автор стоїть на грунті метеорологічної теорії Грімма, але охота до скомпонувапня повної системи слов'янської міфології, повна безкритичність в доборі джерел і апріорність методу позбавили його працю наукової вартості.
Та під кінець 40-х років зайшли в Галичині два факти, що відібрали польській інтелігенції на довгий час охоту до етнографії. В р. 1846 польські селяни західної Галичини кинулися на своїх панів, порізали і покалічили багато з них і в польській крові втопили задумане польське повстання. А в р. 1848 піднявся в Східній Галичині з нечуваною доти силою руський національний рух, і русько-польський антагонізм загострився дуже сильно. На оба ті факти польська шляхетська Інтелігенція гувала негацією. Устами одного ексреволюціонера Рішарда Барвінського вона висловила тезу, що ніякого польського люду нема, що польська нація - се польська шляхта, а те, що деякі фантасти вважають національним скарбом, - людові пісні, казки, традиції, приповідки, звичаї і т. ін., се або нужденні рештки попсованої шляхетської цивілізації, або запозики від чужих родів. А устами другого ексреволюціонера Ценглєвича вона рекла тезу, що так само ніякого руського народу ані руської мови нема, а те, що деякі фантасти називають сим ім'ям -се попсований жаргон польщини, так, як загалом Русь має значення тільки яко апендикс Польщі. Розуміється, що при таких поглядах - а вони були далеко не індивідуальні - не варто було займатися дослідами над тим людом і його духовими творами. І справді, 50-і роки - се майже повна пустиня на етнографічних пошукувань; лише де-де появляються в друку розрізнені народні пісні або давніші збірки, як ось згадана збірка руських приповідок Петрушевича.
Небагато робила й руська інтелігенція. І тут після широкого розмаху 1848 р. наступила реакція, але в іншім напрямі. Під впливом декого з росіян (Погодіна), а також під враженням -від російської армії, що ходила 1849 р. через Галичину на Угор щину усмиряти угорське повстання, родилася де в кого з галицьких русинів думка про близький перехід Галичини під Росію, про племінну єдність галицьких русинів з великорусами, про непотрібність праці на власнім народнім грунті і про мож ливість та конечність зіллятися з великорусами і прийняти їх мову та літературу. Сей погляд породив у тих людей, вихованих у шляхетсько-польськім дусі, обік язикового макаронізму не раз фактичну погорду до мови, традицій і життя рідного люду. Розуміється, що про студіювання мови, пісень, звичаїв і побуту люду тим добродіям ніщо було й говорити.
Тільки в 60-х роках повіяло іншим духом у Галичиі. З України дійшли сюди твори Шевченка, Куліша, Максимовича, Костомарова і інших українських письменників та етнографів, збудили серед молодіжі гарячу любов до рідного народу і заохотили її до студій над його традиціями. Почалось пильне збирання етнографічних матеріалів. Гнідковський у Калуськім повіті збирає приповідки, Торонський подає характеристику лемків, того найдалі на захід висуненого відламу русинів, Гушалевич записує пісні в Стрийськім повіті, Галька видає гарну збірочку казок, Саламон збирає коломийки, але псує свою збірку фальсифікатами власного виробу. В кінці значна часть молодших і старших збирачів достарчає Головацькому матеріалів до його 4-томової збірки пісень Галицької і Угорської Русі,-збірки, зарівно замітної багатством матеріалу, як безсистемністю, некритичністю і недбалістю впорядкування та видання.
Головацький був душею схарактеризованого вище москвофільського напряму, і 1867 р., покинувши кафедру руської літератури в університеті львівськім, перейшов до Росії, а свій збірник пісень видав аж 10 літ пізніше в Москві. Незалежно від нього і його прихильників, під впливом прикладів і заохоти з України, кинулася в Галичині до збирання етнографічного матеріалу ціла купа молодіжі т. зв. українофільського напряму. Із збирачів сеї групи назвемо Володимира Навроцького, Мелітона Бучинського, Олександра Стефановича, Осипа Білінського, Амвросія Дольницького, Михайла Царя, Тита Реваковича. Головна маса зібраного ними матеріалу перейшла до Києва, в руки М. Драгоманова, і досі лежить неопублікована; тільки дещо було видане сим ученим і свідчить про велику вартість зібраного тоді матеріалу. Правда, збирано майже самі тільки пісні; лиш дехто (Лучаківський) збирав приповідки та загадки, а Желехівський, Верхратський, Партицький і Огоновський матеріали лексикальні; інші галузі народознавства полишано на боці. Та й то по кількох літах, коли призбираний матеріал заляг у скринях і не міг діждатися публікації, запал збирачів остиг, а деякі з давніших збірок попропадали в рукописах. Пощастилось тільки одній збірці буковинця Гр. Купчанка, що її вповні опубліковано, та й то не в Австрії, а в Києві. (Ще перед тим вийшла в Петербурзі збірка галицьких приповідок, упорядкована Віслоцьким; се була некритично обкроєна збірка Ількевича з додатком інших давніших, друкованих у Галичині, і рукописної збірки Гнідковського. Попсувавши мову своїх оригіналів і довільно попропускавши значну часть поміщених у них приповідок, Віслоцький позбавив свою працю всякої наукової вартості. Далеко цінніше було видання Номиса «Українські приказки», куди увійшли також галицькі приповідки Ількевича.
В 60-х роках починається живіша етнографічна діяльність і між галицькими поляками. Назвемо тут історика Бєльовського, Що в своїй статті «Pokucie» подав деякі цінні уваги і про етнографію сеї території. Другий історик-дилетант, домініканець Садок Баронч, видав 1863 р. книжку оповідань, казок, анекдотів і приповідок, зібраних переважно в східній Галичині, але записаних з пам'яті і перекладених на польську мову - матеріал цінний, але виданий по-варварськи. Даровський збирав приповідки десь над Збручем, але збірки своєї не опублікував. Але над усіх видвигається постать великого «збирача польської землі» Оскара Кольберга, що, розпочавши від збирання польських людових мелодій, помалу розширив рами своїх колекцій і задумав дати повний етнографічний образ польського люду у всіх його частинах. Перейшовши з Варшави до Кракова, він розпочав тут публікацію своєї збірки «Lud», що за його життя дійшла геть поза 20 томів, та для якої він лишив удвоє стільки матеріалу. Кольберг був спеціаліст по збиранню матеріалу, але обсяг його наукових інтересів був досить вузький. Пісні, казки та вірування, спеціально демонологія - ось що інтересувало його головно, далі костюми, будова хат і потроху звичаї (дорічні). Збираючи поспішно, він хапав у кожній околиці, що міг на борзі захопити, наповнював свої томи описами околиць, випсками зі старих газет і т. ін., а в записанім матеріалі друкував при описах різних околиць по 10 разів ті самі пісні, казки вірування, рідко коли покликаючися на попередні томи, не говорячи про чужі збірки. Таким способом багатство зібраного ним матеріалу в значній мірі ілюзоричне; таким методом можна би заповнити сотки томів, а не посунути науки наперед. Та проте Кольбергові треба признати велику заслугу: він поставив на міцну основу студії польської етнографії по територіям, розпочав досліди над польською народною музикою і головно своїм замилуванням до етнографії і своїм особистим впливом умів розбудити таке замилування у інших, умів організувати собі по всіх сторонах пильних і сумлінних помічників-збирачів. Стоячи на становищі історичної Польщі, він пробував втягнути в обсяг своїх пошукувань також руські землі, і сій його тенденції завдячуємо 4 томи «Pokucia», 1 том «Przemyskie» і два томи «Chelmskie», в яких поміщено багаті причинки до руської етнографії.
Щодо свойого погляду на етнографічні матеріали, то Кольберг стояв на давнім становищі їх автохтонності, придержуючися міфологічної теорії Грімма. На тій самій теорії стояли й руські вчені, що в тих часах пробували науково роздивляти етнографічні матеріали, отже Галька в своїй праці про Купала, Головацький у своїм друкованім нарисі слов'янської міфології і Огоновський у своїх університетських викладах про слов'янську міфологію. Ся теорія найшла була в Росії талановитого заступника в особі Афанасьєва, якого «Поэтические воззрения славян на природу» містять також немало галицько-руського матеріалу і були пильно читані в Галичині. На основі сього твору стоїть праця Згарського «Народний світогляд у приповідках» і Левицького «Світогляд українського народу».
В 70-х роках повстає на руськім грунті реакція проти сих поглядів. Вона виходить із Києва, де головним її мотором був Драгоманов. Незвичайно критичний ум, фаховий історик з широкою європейською освітою, він вніс у студіювання етнографічного матеріалу строгий історичний метод, гостро виступив проти дилетантства і міфологічних апріорних фантазувань, жадаючи порівняних студій і докладного відрізнення в етнографічних матеріалах того, що міжнародне, запозичене, і того, що повстало на власнім грунті. Епоху творило тут видання українських історичних пісень, доконане ним на спілку з Антоновичем (2 т. 1873-74 р.), а також його виступ на київськім археологічнім з'їзді 1874 р. з показом, як мандрували деякі новелістичні та пісенні сюжети з заходу на схід, а на російській території з полудня на північ.
Нещасні політичні обставини не дозволили Драгоманову віддати етнографії стільки сили і праці, скільки він бажав, і виконати всі заложені ним плани. Та проте його вплив на розвій етнографічних студій на Україні і в Галичині був дуже великий і ще збільшиться тепер, коли збірне видання його фольклорних творів дасть змогу новим поколінням відразу розглянутися і в методах і здобутках та цілях сеї науки. Та вплив сей зазначився вже в 70-х роках тим, що нові збирачі, під його впливом, значно розширюють обсяг своїх обсервацій, не в'яжучись ні статистичними, ні історичними, ні міфологічними формулками. З тих нових збирачів назвемо М. Павлика, Ів. Франка, О. Терлецького, Льва Васильовича, Івана Кузьова, Михайла Зубри-цького, Ольгу Рошкевич, Євгенію Бохенську, Ілярія Огоновського. Незалежно від сих, збирали різнорідні матеріали Сабат, Нікорович (головно саги локальні), під впливом драгоманівських поглядів видаваний журнал «Громадський друг» помістив ряд звісток про побут народу в різних верствах і сторонах, звертаючи увагу на економічний їх побут і на психологію суспільних відносин.
Ся праця йшла далі в 80-х роках. Часопис «Світ» подав ряд студій про етнографічні матеріали місцевого характеру (пісні і оповідання про Борислав, про картоплю і т. ін.). Серед академічної молоді у Львові заінтересування етнографією і заразом ширше її розуміння проявило себе заснуванням (1882-1883 рр.) «Етнографічно-статистичного кружка», де обговорювано нові появи на полі сих наук і велись теоретичні дискусії про їх методи. Щоб ввійти в живий контакт з народом, молодь почала устроюваги літом греміальні мандрівки по різних сторонах краю. Правда, для етнографії ті мандрівки не принесли безпосередньої користі, але значно причинилися до піднесення духового життя «глухої провінції». Тимчасом повстали в краю деякі огнища для публікації етнографічного матеріалу. Зав'язана при Краківській академії наук Антропологічна комісія розпочала за ініціативою проф. Коперніцького в р.1877 публікацію «Zbioru wiadomosci do antropologii krajowej». Проф. Коперніцький, медик з фаху, етнографом не був і перші томи «Zbioru» обік цінних розвідок антропологічних і археологічних подавали етнографічні матеріали, польські й руські, дуже невисокої вартості, збирані дилетантами, публіковані без розбору і без системи. Бажаючи опублікувати в «Zbiorze» дещо з нагромаджених у мене матеріалів, я розпочав кореспонденцію з проф. Копернiцьким, обробив для «Zbioru» гарний опис весілля в Лолині по записам Ольги Рошкевич і старався загріти Коперніцького до думки - устроїти під фірмою Краківської академії і під його проводом етнографічну експедицію в різні сторони Галичини для збирання етнографічного і антропологічного матеріалу. Проф. Коперніцький не сперечався про важність і потребу такої експедиції, але дав мені пізнати, що Академія не має ані грошей, ані охоти для такої експедиції, щонайбільше може вибратися він сам. І справді він по моїм вказівкам вибрався в таку експедицію літом [1888 р.], але всіх здобутків своєї поїздки так і не встиг опублікувати.
Значний вплив на розвій етнографічних інтересів у Галичині мали дві етнографічні вистави, устроєні в тім часі: перша з них відкрила, так сказати, гуцульські і покутські домашні промисли, отже килимарство, гончарство і кафлярство, різьбу, вишивки і таке інше, і зацікавила ними широкі сфери в Галичині і поза її границями; друга показала надто невидану досі в Галичині колекцію етнографічних типів і костюмів, що, знята фотографічно група за групою, створила розкішний альбом. Наслідком першої вистави була розпочата львівським промисловим музеєм публікація альбома «Wzory przemyslu domowego wloscian na Rusi» (вступні тексти Вержбицького) 9 томів; обі вистави послужили основою багатих етнографічних колекцій музеїв львівського промислового, львівського Дідушицького і краківського Любомирського, не говорячи про численні приватні колекції. Друга вистава була імпульсом до заснування заходом В. Федоровича школи килимарства в Вікні.
В 80-х роках почалась також довголітня невтомима діяльність на полі галицько-руської етнографії Франтішка Ржегоржа, чеха, що, переселившися до Галичини, посвятив етнографічній праці всі свої сили. Незвичайно пильний і талановитий збирач, хоч каліка (глухий), він цікавився найрізнішими предметами, особливо деталями побуту, костюмами, будинками і уладженням хазяйства, звичаями, товариським життям і річевими пам'ятками з побуту галицьких русинів. Він об'їздив майже всю східну Галичину, записуючи, рисуючи, фотографуючи і збираючи предмети для галицько-руського відділу в музеї Напрстків у Празі; сей багатий і гарний відділ - вповні його праця. В чеських часописах він опублікував більше як 100 своїх праць - цінних причинків до галицько-руської етнографії. Не вдаючися в ніякі наукові теорії, він збирав і стягав докупи однорідні явища і в тім головна його заслуга.
Значно інший характер має етнографічна робота на галицькій Русі в 90-х роках. Виробляються збирачі нового типу, такі, як Іван Колесса, Осип Роздольський, Володимир Гнатюк, Володимир Шухевич, що, обіймаючи широкі наукові горизонти, рівночасно стараються вичерпати запас етнографічних фактів у певній околиці, подати, приміром, ввесь репертуар пісень, оповідань і т. ін. якогось незвичайного оповідача чи рапсода, вичерпати запас пісень, казок, обрядів даної околиці і, з другого боку, обняти запас доступного однорідного матеріалу в цілім краю. Повстає ряд талановитих збирачів народної музики: Порфирій Бажанський, якого колекція (неопублікована) обіймає 3000 мелодій, Філарет Колесса і ін. Вол. Шухевич звертає головну увагу на вистудіювання Гуцульщини з кожного погляду і являється головним впорядчиком етнографічного відділу на крайовій виставці 1894 р. У всіх тих збирачів видно порядний метод; записи виходять стенографічно вірні; матеріал записується від найліпших оповідачів, про яких подаються докладні відомості; при описах реалій подаються рисунки, фотографії, поміри; збирачі приступають до діла не насліпо, де-будь, але познайомлені добре з попередньою літературою, вишукують території найцікавіші для досліду, вповні розуміючи його наукову донеслість.
Аналогічне явище бачимо також у західній Галичині: замість давніх етнографів-аматорів, що громадили всяку всячину, всього потроху, аби тільки заповнити том, повстають збирачі-систе-матики, що виходять із наукових поглядів на ціль етнографії і дивляться критично на матеріал. Збірки тих людей, як Сьвєнтек, Удзєля, Цішевський, Федоровський, мають характер значно відмінний від давніших, визначаються строгим групуванням однорідного матеріалу. Антропологічна комісія при Краківській академії майже перестала публікувати руські матеріали, принагідно збирані дилетантами.
Для публікації руських матеріалів повстають центри у Львові, зразу основане мною «Житє і слово», що в двох роках успіло опублікувати широкий цикл етнографічних записів і зазначити широку програму для дальших пошукувань. В р.1895 повстало у Львові польське «Towarzystwo ludoznawcze», засноване також при участі русинів (Франко, Колесса, Гнатюк); його орган «Lud» публікує також, хоч рідко, руські матеріали, а в перших роках містив також деякі праці русинів з обсягу етнографії і фольклору. Такі праці (І. Франка) друкувала також варшавська «Wisla», а працю Охримовича про весільні обряди помістило (в часті) московське «Этнографическое обозрение».
Тепер русини відтяглися від сього товариства, знайшовши можність публікувати і оброблювати етнографічний матеріал у себе і своєю мовою. Зреформоване з початком 90-х років Наукове товариство імені Шевченка у Львові заснувало від 1895 р. спеціальне видання «Етнографічний збірник» і вибрало окрему Етнографічну комісію для його ведення. Надто за ініціативою Ф. Вовка засновано спеціальне періодичне видання для праць по археології, антропології і дескриптивній етнографії - «Етнологічні матеріали». І в інших виданнях Товариства знаходить наука фольклору узгляднення: багато археологічних дослідів, рефератів друкується в «Записках» Товариства, де також друкуються більш або менше детальні рецензії і розбори всіх важніших етнографічних та археологічних публікацій, що доторкають українсько-руської території. Надто в «Збірнику філологічної секції» опубліковано два томи фольклорних студій М. Драгоманова, розсипаних за життя автора по різних російських часописах і під різними псевдонімами, і таким робом уперше віддано їх вповні для вжитку публіці.
В виданих досі VIII томах «Етнографічного збірника» зазначено вповні характер сього видання. Воно намагається давати заокруглені колекції однорідного матеріалу, по змозі такого, на який досі менше звертано уваги. І так маємо тут багату колекцію лірницьких пісень, дві значні колекції казок, одну колекцію народних новел, колекцію легенд, велику колекцію народних анекдотів, дві колекції народних вірувань, багату збірку гуцульських заклинань («примівок») і прецікаву збірку народних поголосок про сучасні політичні події (коронацію царя). Увагу спеціалістів звернула особливо багата двотомова збірка угроруського матеріалу, яка буде ще сього року доповнена третім томом. Приготовляється до друку збірка пісень з мелодіями і збірка приповідок, зладжена Ів. Франком.
В етнологічних матеріалах звернули увагу з галицько-руських матеріалів особливо гарна праця М. Кордуби про писанки і початок монографії В. Шухевича про гуцулів. Обі праці з численними ілюстраціями.
Зазначу ще, що окрім матеріалу, збираного безпосередньо з уст народу, Товариство звернуло пильну увагу також на ту півнародну літературу рукописних легенд і апокрифів, що здавна знаходиться в руках народу і часто є джерелом його оповідань та вірувань. Публікація тих творів, важних для етнографа, рівно як і для історика літератури, розпочата Археографічною комісією Наукового товариства ім. Шевченка по плану, предложеному Ів. Франком. Під його редакцією видано досі два томи, що містять: апокрифи старозавітні і першу часть новозавітних, тобто апокрифічні євангелія.
[ПРО ЗБІРНИКИ УКРАЇНСЬКИХ НАРОДНИХ МЕЛОДІЙ]
О, Роздольський, знаний у нашій етнографічній літературі я надзвичайно пильний та совісний збирач казок, новел та анекдотів народних, занявся в роках 1900-1902 також збиранням народних мелодій на фонограф. Він зібрав їх звиш півтори тисячі; С. Людкевич транскрибував їх на ноти і зредагував до друку, і так повстала збірка. Записування народних мелодій у нас не новина; перші взялись до того поляки, і вже в 1833 році; Ліпінський подав значну збірку галицько-руських мелодій в суміш з польськими в додатковім томі до збірки пісень Вацлава з Олеська. Пізніше опублікував свою збірку пісень з нотами Коціпінський, дещо цінного дав Кольберг у своїх збірках Pokucie.Lubelskie і Ів. Колесса в своїй збірці пісень із Ходович. Перед усіми тими збірками, особливо Ліпінського та Коціпінського, що були сильно стилізовані для польського вуха, збірка
О. Роздольського має привілей абсолютної вірності, оскільки її може осягнути механічна репродукція. При тім вона далеко багатша від них і подає мелодії не з одної околиці, а з усієї руської часті Галичини, починаючи від Лемківщини, а кінчаючи Покуттям і Галицькою Волинню та Поділлям. Подано також пісні всіх категорій, які співаються нашим народом, отже всі роди обрядових (216 мелодій) і всі роди пісень «звичайних», як їх трохи неозначено назвав редактор замість утертого терміну «побутових». Про вичерпання всього засобу мелодій, які живуть в устах нашого народу в руській часті Галичини, нема ще мабуть мови; спеціальніші досліди виловлять іще не одну мелодію, забуту вже ширшою масою співаків, але заховану в пам'яті старших людей. Та можна сказати, що всі типові мелодії з усіми їх варіантами О. Роздольський занотував, так що його збірка дає найповніший досі образ того, що в музикальнім напрямі утворив чи засвоїв собі наш народ.
Редактор збірника С. Людкевич не задоволився самим переписанням та впорядкуванням збірки О. Роздольського, але старався вчинити се на підставі всіх тих здобутків наукової методики, до яких дійшло тепер публікування таких збірок. Він класифікує пісні відповідно до їх мелодійних основ, розпізнає пісні щиронародні від мандрованих або навіяних новішими чужими впливами і цитує скрізь літературні та музичні паралелі. Особливо значне число паралелів польських, яким ілюструється вплив польської музики на нашу. Се цінний початок порівняної історії національної музики, початок дуже, зрештою, скромний; було б пожадано, щоб для порівняння наших людових мелодій притягти той великий засіб мелодій, який у XV-XVI віках витворила польська школа й церква; серед майстрів тої старопольської музики бачимо власне найбільше руських імен і уро-женців Галицької Русі. Се дало би нам можність прослідити джерела не одного нашого музикального мотиву ще далі, до старої італійської музики, на якій опиралися ті польсько- руські композитори.