Етнографічний рух у Галичині в ХІХ в.
Після того, як в кінці ХVIII в. частина Польщі була прилучена до Австрії, австрійські урядники зацікавилися русинами, і вони скоро стали предметом етнографічних студій подорожника та німецьких учених. На початку ХІХ в. Кілька руських пісень переклав на німецьку мову Погль; в той час вони стали дуже модними серед польських магнатів. Будучи розбудженою до національного життя, руська молодь починає інтересуватися фольклором свого краю, збирати матеріали, і 1833 року виходить перший великий фольклорний збірник Галичини Вацлава з Олеська, який епоху робив у розвитку етнографічного руху в краю. Майже одночасно працювали Адам Чарноцький (Зоріан Ходаковський), Шашкевич, Ів. Вагилевич, Яків Головацький і інші, в році 1837 вийшов у Будапешті фольклорний альманах Русалка Дністровая ( Ундина ріки Дністер), а в році 1839 видані збірка Жеготи Паулі та праці Ганаша, який дотримувався теорій Грімма. Під впливо повстання 1848 року, переходу через Галичину російської армії та думки про етнографічну і навіть політичну єдність русинів із росіянами-московинами стався певний занапад у фольклористичному русі Галичини, який відродився тільки коло 1860 року разом з пробудженням подібного руху в Україні. Праці Драгоманова, Купчанка просували далеко вперед етнографічні студії, які, з другого боку, провадили польські вчені О. Кольберг ічлени краківської Академії наук. Значний вплив на розвій цих студій у Галичині мали також етнографічні вистави (в Коломиї 1881 р. та в Тернополі 1887 року), як і створення Наукового Товариства імені Шевченка, яке продовжує публікувати нові матеріали у своїх виданнях: „Етнографічний збірник і Матеріали до українсько-руської етнології".
На нашу думку, це повідомлення треба розглядати в контексті сподвижницької діяльності І.Франка на ниві українського відродження кінця ХІХ - початку ХХст. До того ж , матимемо на оці, що Каменяр хотів виступити у Парижі перед науковим світом усе-такир з доповіддю, а не із стислим повідомленням, тим паче, що він мав репрезентувати Наукове Товариство імені Тараса Шевченка. Зрештою, і з своїм повідомленням І. Франко репрезентував вказану високу львівську наукову установу. У матеріалах Паризького конгресу Франковому повідомленню передує такий вступ Поля Себільйо: „Пан Волков (Ф.Вовк. - Г.Ц.) зачитує повідомлення пана д-ра Ів. Франка „Етнографічний рух у ХІХ в.", представлене від Наукового Товариства імені Шевченка у Львові".
Текст повідомлення переконує, що його автор намагався просувати українську науку, українську справу у світі серед науковців міжнародного конгресу. Про це свідчить опосередкований лист І.Франка, надісланий у січні 1900 року М. Павлику, в якому перевагу членів національної демократичної партії перед членами радикальної пояснює тим, що перші прагнуть брати активнішу участь саме в „національних змаганнях", „Я чую себе насамперед русином, а потім радикалом" - підкреслив далі І.Франко. У тому ж році Каменяр писав, що „тисячні стежки які ведуть до його (ідеала національної самостійності в усякім погляді, культурнім і політичнім. - Г. Ц.) осущення, лежать просто таки під нашими ногами..." А ще раніше, 20 серпня 1899 року , І.Франко повідомив організаційний комітет Київського археологічного з'їзду про те, що члени Наукового Товариства ім. Т.Шевченка не братимуть участі в роботі вказаного з'їзду, бо на ньому не можна буде послуговуватись українською мовою.
Громадсько-політичні наміри І.Франка пояснюють його наміри естетичні й етнографічні. Звідти й наступні словосполучення у тексті повідомлення : „Бути розбудженим до національного життя", „робити епоху у розвитку етнографічного руху в краю", „фольклористичний рух Галичини", „пробудження подібного руху в Україні".
Іван Франко виступив за національну індивідуальність й самобутність українців, коли говорив про шкідливий вплив на Галичину величезної армії Миколи І, яка на прохання Відня перетнула Західну Україну, аби задушити угорське повстання. У своїй доповіді І. Франко писав, що вказаний вплив на деяких галицьких русинів (а, на нашу думку, й на численних закарпатських русинів) підсилювався ще й „впливом декого з росіян (Погодіна)", а на Закарпатті - М.Ф. Раєвського, священика російського посольства у Відні. Думка про етнографічну і навіть політичну єдність русинів із росіянами-московинами, підкреслив тут же І.Франко, породила у багатьох русинів „язиковий макаронізм". Далі він константував, що зазначені несприятливі впливи в Галичині, які, як відомо, всіляко підтримувалися царським урядом, викликали „не раз фактичну погорду до мови, традицій і життя рідного люду", формували уявлення і переконання про „непотрібність праці (наукової. - Г. Ц.)на власнім народнім грунті... Про студіювання мови, пісень, звичаїв і побуту цього люду цим добродіям (мабуть, москвофілам. - Г. Ц.)ніщо було й говорити" (підкреслено нами. - Г.Ц,)
Маючи на увазі шкідливий вплив саме москвофільства на закарпатських українців, зокрема на їх національний розвій, М. Драгоманов 4 березня 1876 року писав І. Пипіну: „... Я убедился окончательно, что тут главная вина та псевдо-общерущизна, которую проводил столько лет Раєвський..., постоянно действовавщий на угророссов..."
Іван Якович у повідомленні виділив етнонім „русини", аби привернути увагу учасників конгресу до того, що ним одні цілком слушно позначали свою реальну протилежність до історії, традицій, культури Київської та Галицької Руси, а інші... - зв'язок з російською нацією. З цього приводу М.Драгоманов писав, згадуючи своє перебування в Закарпатті : „Кумедно, що патріоти писателі між угорськими Русинами, як напр.. Духнович, неп ремінно старались вивести свої родини від бояр і шляхти - з Росії".
Важко переоцінити той факт, що І.Франко поставив на перше місце серед тих праць, котрі „просували далеко вперед етнографічні студії", а саме праці М.Драгоманова. Цю думку на конгресі повторив його голова Ш. Бок'є.
Зауважимо, що М. Драгоманов теж мав попередників, зокрема в особі французького сенатора Теодора К. Делямара (1797 - 1870), який незадовго до своєї смерті видав 1869 року в Парижі брошурку „Забутий пятнадцятимільйонний європейський народ перед лицем історії" на захист автентичності та самобутності історії „руського народу". Для того, щоб уникнути непорозуміння чи свідомого змішування „русинів" (українців) та росіян, останніх Теодор К. Делямар, як і І. Франко, називає „москвинами".
Іван Якович, ставши на зламі двох століть провісником українського відродження і продовжуючи інтелектуальні, естетичні та наукові принципи Т. Шевченка та М.Дрегоманова, глибоко усвідомлював, що відродження української нації має бути підкріплене оригінальними етнографічними та фольклорними студіями; дослідження власних вартостей (як фольклорних, так і історичних) утворюватиме духовну і моральну підтримку у визвольних змаганнях українського народу, стане надійним підмурівком для його міжнародного визнання так званими державними або історичними націями.
Густав ЦВЕНГРОШ.
