Івано-Франківська
обласна універсальна наукова
бібліотека ім. І.Франка

Адреса бiблiотеки:

76018
м. Iвано-Франкiвськ
вул. Чорновола, 22
тел. 0342 75-01-32
fax: 53-21-89
E-mail:

Відділ комплектування:
E-mail:
тел. 0342 752479

Відділ мистецтва:
E-mail:

Краєзнавчий відділ:
E-mail:

Науково-методичний відділ:
E-mail:
тел. 03422 53-32-31

Графік роботи:

Щоденно: 10:00 - 18:00
Субота - вихідний день
Cанітарний день - останній четвер місяця

Богдан Лепкий



Богдан Лепкий (1872-1941) – письменник і літературознавець, дійсний член Наукового товариства ім. Шевченка, член „ Молодої Музи”. З 1895 року викладач української літератури у гімназіях Бережан, Кракова, з 1926 – викладач, потім професор української літератури в Краківському університеті; в 1938-1939 – член польського сенату у Варшаві.

Іван Франко
Зелені свята в Поручині й „Захар Беркут”

Всі свята гарні, коли ходиш до школи, але Зелені — найкращі. Цілий світ пахне тобі й цілий світ співає. Та ще коли погода. Тоді вже тієї краси ні оповісти, ані змалювати. І тому, мабуть, такі короткі ті свята. Всього два дні. Мало хто й їде додому. Але мені було тільки дві милі, і по мене присилали коні.

Сідав я у візок і скочувався з Олімпу. Вуличка попри Фару, уїжджальня, млин, рогачка, а тоді догори, догори, поки не озирнешся й не побачиш мов намальовані Бережани — з величезним ставом, з замком, Сторожиськами і з гостро затесаною ратушевою вежею.

А перед тобою шість горбків до Жукова, Жуків, дубовий лісок, Глинка, сварливий, як недобра баба, млин і — Поручин. Хати вже замаєні, подвір'я позамітані, тільки болото на вулиці, як цілий рік. Хитаються над ним зажурені верби й бережуть його, щоб не висох¬ло. Верба й болото — то приятелі вірні.

Безіменний потік, що селом протікає, якось інакше шумить. Завтра „Вільха”, і він на іншу нуту настроївся. Місяць зійшов, хоче купатися в потоці, так верби не пускають. Двома рядами стоять, плече об плече.

Біжиш у город і стежкою, обабіч висадженою винничками, женеш на горбок, до саду. Але там тепер темно. Тіні скачуть, щось шелестить, і хоч ти вже у другім класі гімназійнім, не йдеш, а біжиш назад до хати. Буцім щось гонить за тобою.

Недовгі ночі на Зелені свята, а так тяжко діждатися ранку, щоб побачити, як там тепер у саду і в городі.

Будишся, зирк на годинник (з підковою замість ваги) — сьома. А ти хотів зірватися в п'ятій, щоб таким способом продовжити свята. П'єш гаряче снідання, мало собі губи не попариш, і бігцем у город. А там — краса! Рожі під вікнами пахнуть, пахне цілий городець, немов одна величезна, різнобарвна китиця. Стежки постругані й посипані піском.

Виннички при доріжці в садок уже відцвіли. Вже й ягідки позав'язувалися рясно, бо свята цього року пізно. Біліється березова альтана з новими лавочками, а в саду така трава висока, як на оболонях, і росиста яка!

Буде погода. А як ти їхав з Великодніх свят, то трава щойно прозябала, бо весна була пізня й зимкувата, а тепер бач, як гарно кругом. Стоїш, мов причарований, і не знаєш, на що дивитися, п'янієш.

Нараз: дзень-дзень! Дзвіночок, ніби мушка бринить. Що за біда! І знов: дзень-дзень.

Сарнятко із дзвіночком на шиї. Таке пещене! Само до тебе біжить, невеличке, як песя. Довірливе, не боїться нікого. Мабуть, так мама його розпестила. Мама то вміє! Але чому вони не сказали мені нічого про тую сарну? Мабуть, хотіли несподіванку зробити. І зробили. Кладешся на траву, сарнятко біля тебе, дивишся на небо крізь зелене віття вишень і видихуєш із себе інфінітиви й кон'юнктиви, тропарі й кондаки — всі мудрощі, яких набрався у школі. Так тобі тепер легко, такий ти здоровий і щасливий, що не замінявся би з ніким у світі. По службі Божій і по обіді, як батько поїхав на друге село до Біща на вечерню, а мама задрімала трохи, береш „Зорю” — і знов у садок. Сарнятко біжить за тобою: „пі-пі-пі”. Вишукуєш собі щонайзатишніше місце, порядкуєш часопис за числа¬ми і зачинаєш читати.

Що? Повість Франка „Захар Беркут”.

Читаєш, як-то нині сумно в нашій Тухольщині і як колись було. Колись — у 1241 році. Знаєш уже про напади татар, і тому не так-то важко перенестися гадкою у ті давні часи, коли боярин Тугар Вовк дістав від нашого князя Данила Зелемінь і дві розлогі полонини, збудував собі гарний двір і спросив своїх сусідів на бенкет і на лови. З ним поїхала його гарна і смілива донька Мирослава.

А тухольськими ловцями проводив Максим, син Захара Беркута, відомого та поважного всіми старого тамошнього ґазди.

Вже третій день тривають лови. Набили всякого звіра, тільки медведя ще не вбили. Аж ось і він...

Мимохіть озираєшся, але медведя нема. Тільки сарнятко притулилося до тебе. Заспокоєний, читаєш далі. Читаєш, як боярин Тугар Вовк розчерепив своєю сокирою голову тухольського медведя і як гордо казав до Максима, що вовк — невелика звірюка, а все ж може мірятися силою з тухольським медведем.

„Бо тухольські медведі дурні, — відповів бояринові Максим, — одинцем ходять, а якби вони трималися гуртом — то не дало би їм ради навіть ціле стадо вовків”.

Кладеш журнал на траву і роздумуєш над тими словами, ніби їх не Максим року Божого 1241 сказав, а хтось тепер тобі говорить. Хочеш їх розуміти, з'ясувати, оформити в гадку, в ідею, але якось не йде. Мимохіть очі твої блукають по вузьких нивах на горбі, що знімаєть¬ся по другім боці річки, й по великих графських лісах, бігають по стріхах курних хат аж до високих двірських коминів, блукають по ріці, що перепливає величезний панський став, а весною і восени заливає поля і городи хлопські, — бачиш те все, але чуєш, що сказати того, що чуєш, ані написати не вмів би.

Горб над селом, що на нім стоїть церква, немалий, а за ним, за церквою, другий — ще вищий, скали торчать, дубовий ліс шумить, як шумів за часів нападів татарських, і тобі здається, що в тім лісі і Тугар Вовк, і Максим Беркут, і Мирослава, і ті медведі, на яких вони полюють.

Батько був деякий час у стрийських горах священиком, розказував про Зелемінь і Тухлю, про шлях, що ним проходили татари, і тому повість Франка про боротьбу тухольців з боярином княжим і з навалою татарською ще ближча тобі і ще більш зрозуміла. Ти не читаєш її, а просто переживаєш кожний момент, що його закріпив поет на папері. Очі горять, в голові шумить, буцім ти в гарячці. Не чуєш, як тебе кличуть, як шукають за тобою по обійстю та по городі. Очуняв аж тоді, як побачив маму. Гнівну і втішену нараз. Встаєш засоромлений і винуватий, ховаєш „Зорю” поза себе.

— Не ховай, не ховай, бо я вже здалеку бачила, що ти читаєш. Але що то за спосіб! Ми його привезли на свята, щоб він відпочив, а він читає!

— То така гарна повість, мамо. Я читав „Робінзона Крузо”, і „Робінзона швейцарсько¬го”, і „Духа пущі”, і „Розбишаків на ріці Міссісіпі”, але це ще краще, інше, цікавіше.

— Бо своє, сину, бо своє. Але дай мені тую нещасливу „Зорю”, бо я боюся, що ти й завтра цілий день прокуняєш над нею. Давай!

— Добре, мамо, але як буду їхати назад до Бережан, то позволиш мені забрати з собою. Я мушу дочитати, що сталося з Максимом і з Мирославою.

Мама пильно подивилася на мене.

— Най буде. Тільки не читай на годинах.

Я обіцяв, але не дотримав слова. Кортіло. І зараз-таки на найближчій годині математики переломив „Зорю” начетверо, рукою писав якісь числа на зшитку, а очима зиркав під лавку. І знов заграв у моїй уяві Опір, зашумів зеленим шумом Зелемінь і залунали верески татарської орди. Я не запримітив, що в класі стало тихо, як мак сій, що мої това¬риші дух у собі заперли і саме у хвилині, коли Бурундай підніс над головою безборонного Максима свою грізну сокиру, мене хтось так кріпко вхопив за руку, що аж скрикнув з болю.

Наді мною стояв професор природи, що вчив нас також математики, і напівзлісно, напівзлобно приговорював:

– Гарно ти математики вчишся, смаровозе якийсь ходиш! Покажи, що ти там читаєш! Газета! Дивіть, який мені політик.

Я подав йому „Зорю”.

Дивився довго і тільки кивав головою. Так і видно було, що не знав, що казати. А тоді:

— І нащо ти так помняв нещасливу „Зорю”? Гарно ти вмієш обходитися з книжками! Тато подякує тобі, як відвезеш її додому. Але поки що я покажу це панам професорам на конференції.

Але не показав, тільки закликав мене по годині до свого кабінету:

— На, маєш, сховай і більше до школи не приноси. Прочитай собі в хаті, бо це гарна повість. Можеш іти!

Свій чоловік...

Така то була моя перша лектура Франкового твору.

„З вершин і низин” у Бережанах

Восени 1887 року привіз хтось зі Львова до бережанської тайної бібліотеки учеників Франкове „З вершин і низин”. Була це досить груба, але форматом невеличка книжка, до якої додано велику поему „Панські жарти”.

Нових книжок тоді в нас появлялося мало, а цінних та цікавих ще менше, тим-то й не диво, що „З вершин і низин” зробило величезне вражіння. Розуміється, серед кружка вибраних та довірених старших учеників, бо будь-кому не давалося таких книжок читати. Хоч бережанська гімназія під розумним проводом незабутнього директора Матеуша Куровського не належала до найпростіших, а все ж „стереженого Бог стереже”! За Франка можна було вилетіти зі школи. Це ж такий поет, що сидів у криміналі! Може, й наш катехит Соневицький не поміг би тут нічого, тим більше, що Франко був ославлений безбожник.

Хто мені позичив „З вершин і низин”, того вже собі нині не пригадую, але хтось зі семаків, що переховував у себе тайну бібліотеку.

Тайна вона була тому, що не була явна. Великих і страшних тайн вона не скривала. Може, навіть Дрепера в ній не було. Але відома річ, що заборонений овоч найкраще смакує. Так нам смакували книжки з тайної бібліотеки, тим більше, що в явній гімназійній бібліотеці мало що цікавого було. Дістати четвертакові книжку з тайної бібліотеки — то була не яка-будь честь і ласка, доказ вирізнення й довірливості. Я на таку ласку, безперечно, собі заслужив. Книжки з хати не виніс і не пустив між люди. Читав серед своїх най¬ближчих. При читанні „З вершин і низин” застав мене мій покійний батько, тоді парох у Поручині.

У нас в хаті був такий звичай, що вечорами хтось уголос читав книжку, а інші слухали. Мати шила, тітка, як приїжджала до нас до Поручина на декілька днів, вишивала, а батько ходив, курив папіроску і слухав. Не раз таке читання, особливо зимою, тривало до пізньої ночі, до півночі. По читанні йшла критика. У першу чергу розглядали так званий зміст, себто фабулу повісті, а тоді характери. Чому котрийсь із героїв так гарно або негарно поступив собі, чому автор не сказав йому вибрати якоїсь іншої дороги та шукати іншої розв'язки подій? Чому це, а чому те? Батька цікавив більше мотив твору і композиція. Він звертав увагу на поодинокі моменти, на психологічні питання та на літературну орнаментику. Батькових завваг я слухав дуже пильно й мало коли зважився „тицьнути свої чотири феники”. Але як сказав щось не від речі, то батько того не легковажив, хоч і не дуже рад був моїм залицянням до літератури, бо хотів мене бачити малярем.

І тепер, коли мене застав при лектурі „З вершин і низин”, зацікавився, що то я таке читаю. Перелистував книжку і спитався, як вона мені подобається. Я відповів, що дуже.

— А чому?

— Бо якась інша, ніж ті, що я читав.

— Як то інша?

— А так, що теми нові і новий вірш. Він не співає, а говорить. Часом слова падуть, як молот на ковадло.

Батько усміхнувся.

— Можливо. Франко — син коваля. А „Панські жарти” ти вже прочитав.

— Ще ні. Не було коли. Франкові вірші важко читати. Над кожним треба подумати зокрема.

— Авжеж, що треба, —притакнув батько і став читати „Панські жарти”. Забув про орудку в місті і читав, читав, поки тітка не покликала нас до вечері.

—Від часів Шевченкового „Кобзаря” таких творів ми не мали, — сказав, віддаючи мені книжку.

„Панські жарти” зацікавили батька ще й тому, що подія, яка лягла в основу тієї поеми, збулася в Ялинковатім, у глухій закутані стрийських гір, у тім самім Ялинковатім, де батько якийсь час був адміністратором. Тамошні люди пам'ятали ще, як-то дідич вигнав був пароха з волами панське поле орати, а Микола Устиянович, з яким батько в горах пізнався, розказував батькові про того виняткового на свої часи священика. Батько пере¬повідав нам те, що чув від Устияновича, та, на жаль, я вже батькових слів переповісти не вмію. Пам'ятаю тільки, що подія скінчилася щасливо, і правда побідила.

— Гарна поема. Небагато маємо таких гарних творів. Прочитай, сину, уважно. Вона варта найбільшої уваги.

Я не тільки прочитав, але й одну частину, перший Великдень на волі, вивчив напам'ять та декламував не раз, хоч ще радніше декламував „Каменярів”. Це була моя перша зустріч, хоч не із Франком, так з його віршованими творами. А що в творах живе їх автор, то мені здавалося, що я знаю самого Франка, автора „Осінніх дум” і „Скорбних пісень”, але й „VIVERE MEMENTO”!

Як я читав „Захара Беркута”, то про його автора я не думав, мене цікавили події, які він там представив, а які я просто переживав. Мій мозок ще до того не доріс був, щоб схопити провідну ідею повісті.

У вищих класах ми вже пильно стежили за всім, що написав Франко. Читали журна¬ли, де він містив свої праці ("Товариш", "Правда", "Батьківщина"), захоплювалися по¬емою „Смерть Каїна”, хоч, може, і не дуже-то її провідну думку розуміли, і сильно турбу¬валися звісткою про третій з черги арешт Франка вкупі з Павликом, Вислоухом та ще деким. Коли хтось поїхав до Львова і мав щастя бачити Франка, то ми йому спокою не давали — який він собою, як балакає, як поводиться з людьми, чи привітний і говіркий, чи ні? Усе ми хотіли знати.

Не диво: Бережани шість миль від залізниці, подорож до Львова і зустріч з передови¬ми нашими людьми — то було щось незвичайне, виняткове, а бережанська молодь, як на те, з давен-давна цікавилася мистецтвом і літературою, вона ж ходила слідами Маркіяна Шашкевича. Кожний з нас, сідаючи в школі в лавку, питався: „А може, в тій-лавці сидів колись Шашкевич?” Лавки були старі-старезні, покраяні та покарбовані, пооздоблювані всілякими буквами та знаками — дуже можливо, що на них сидів ще Маркіян.

Але разом із тим почувалося, що від Маркіянового „Бандуриста” до Франкових „Каменярів” пройдений далекий шлях. „Бандурист” був для нас, бережанців, якийсь-то близь¬кий і радісний, але в „Каменярах” почувалося куди більше сили, що рвала та гнала нас уперед.

Відень і "Зів'яле листя"

Улітку року 1891 я здав матуру в Бережанах і в кінці вересня вибрався до Відня, щоб згідно з бажанням батька записатися до академії мистецтв. Бережани і Відень — небо й земля!

Не знаю, як я дав би собі раду в наддунайській столиці, коли б не щасливий припа¬док. В залізниці стрінувся я з проф. Студинським. Він скінчив у Відні теологічний фа¬культет і їхав тепер на студії славістичні. Був, значить, старим віденцем. Поміг мені знайти хату, запровадив до академії, до того чорного будинку, що перед ним стоїть не менше почорнілий Шіллер, а коли мені там не довелося дійти до ладу зі старим профе¬сором Гріппенкерлем, порадив вписатися на філософію. Проф. Студинський впровадив мене також до „Січі” і до греко-католицької духовної семінарії на „універзітетспляц нумеро айнс”.

Там я пізнав незабутнього Михайла Петрушевича з Новиці, мого пізнішого приятеля, Василя Дубицького, Баричка, Коцюбу і теперішнього славного нашого музиколога Філарета Колессу. Цей, нині такий поважний і поважаний учений, не во гнів йому кажучи, іноді в неділю по обіді, коли ректор семінарії в шлюсроку і циліндрі виходив зі старих мурів свого заведення, hombile dictum — "шкартував". Їхали ми удвійку до Пратеру, щоб подивитися на зелену мураву й захлиснутися, я — ілюзією Жукова, а він — своїх коханих Ходович. Поблукавши по зелених левадах Пратеру, заходили ми до кав'ярні Чарди і там, при склянці малого пива та при тарілці невеликого гуляшу, насолоджувалися зна¬менитою циганською музикою, чардашами та угорськими рапсодіями Ліста.

То знов іншої неділі (якщо можна було "шкартнути") ішли на світову музично-театральну виставу — також у Пратері, в тамошній величезній „Ротунді”. Бо і як же було не йти! Таж там бачилося, мов на долоні, музичний розвиток усіх країв і народів від найдавніших часів аж дотепер. Були там чудові портрети великих музик, співаків і акторів, їхні інструменти та рукописи, у габльотах висіли костюми та реквізити всіх більших театрів, а крім того улаштовано було декілька сцен із найславніших світових опер.

Хоч би там довелося стрінути й самого ректора та вилетіти з „буди”, ми мусили йти!

Але бачу, що струм молодечих споминів пориває мене і відносить геть від теми... Завертай, Федю!

До семінарії я забігав кожної днини пополудні, мов до касина. Там стрічав своїх і чимраз ближчих собі людей, там все хтось дістав якусь цікаву вістку з краю, там щось нового почулося з життя нашої віденської колонії. А до того прочитали ми нове „Діло” й невіджалувану Лукичеву „Зорю”.

Отож у тій „Зорі” стали появлятися невеличкі чудові віршики:

Не минай з погордою

І не смійсь, дитя!

Може, в тім осміянім

Суть твого життя.

Або:

Я не жалуюсь на тебе, доле:

Добре ти мене вела, мов мати,

Таж де хліб родити має поле,

Мусить плуг квітки з корінням рвати.

То знов:

Розвійтеся з вітром, листочки зів 'ялі,

Розвійтесь, як тихе зітхання!

Незгоєні рани, невтишені жалі,

Завмерлеє в серці кохання.

Тоді ще поезія не була царівною, прогнаною з рідного краю, тоді ще люди мали вухо й серце для щирих і гарних віршів. А ці вірші були найщиріші і найкращі в світі, такі гарні, що, казав би ти, нічого гарнішого й бути не може.

Читали ми їх з найвищим захопленням і нетерпеливо дожидали нового числа "Зорі" і нових віршів того самого невідомого нам автора.

Бриніла в тих піснях нотка народної поезії поруч таких раз ніжних і витончених, то знов глибоких і чорним смутком осотаних тонів наболілої душі інтелігента, що подібного дуету в нашій ліриці до того часу ми не стрічали.

— І хто б це міг бути автором таких віршів? — ламали ми собі голову, переходили по черзі всіх старших та молодших галицьких та наддніпрянських наших поетів, але ніяк не могли попасти на когось, щоб скидався на батька таких гарних дітей.

Аж відізвався Михайло Петрушевич: „Франко!” — і усміхнувся своєю дивною усмішкою, що не знати було, чи він це каже поважно, чи жартує собі.

— Де, де, де! — заперечили йому. — Франків вірш тяжкуватий, а це такі легкі, етеричні строфи, це попросту музика, не поезія.

—Музика й поезія одно, — кинув Петрушевич і знову замовк. — Усі роди мистецтва — одно, — додав і відкашельнув, бо щось йому в грудях хибувало.

— А з чого ж ти виводиш, Михайле, що це Франко пише, а не хтось інший?

— Бо ніхто в нас таких віршів не міг би написати.

— А може, якраз якийсь новий, талановитий поет появився?

— Новий? Молодий? Ні, це вияв чуття людини, що пережила багато і добре собі справу здає зі своїх переживань. Це ж ціла тиха драма, що збулася в душі непересічної одиниці. Не бачите того? Коли би це був молодий, невідомий дотепер поет, то він незабаром навіть Гейне заткнув би за пояс. Був би це не звичайний поет, а геній.

Згодом виявилося, що Петрушевич був догадливіший від нас усіх вкупі. Ті вірші пи¬сав Франко. Вони й появилися 1896 року окремою книжечкою з передмовою, де поет каже, що їх герой — „небіжчик”. Розуміється, що ціла та передмова — то була літератур¬на видумка, щось ніби ті хмари газові, що ними вповивають себе літаки, щоб їх ворог не бачив. Так хотів заховати себе Франко перед оком читача. Мабуть, були такі, що повірили йому, але я до них не належав. У „Зів'ялім листі” побачив я нові риси Франкового літературного обличчя, нові осяги його творчого ума. Пригадався великий Гете, творець „Іфігенії”, а рівночасно автор чудових ліричних еготичних архітворів.

Лист без відповіді

Мого нахилу до літератури ніщо не могло спинити. Не диво: ходив я до школи, до якої ходив Маркіян Шашкевич, і виростав у літературній атмосфері, бо й батько мій працю¬вав на літературній ниві. Але в гімназії я не вважав себе поетом. Поет — то був Сильвестр Яричевський. Він мав грубу книжку з білого паперу й до неї вписував свої вже викінчені твори. До тої книжки намалював я йому акварелями віньєту: кобзар над рікою, під дубом, на тлі руїн галицького замку.

Так, бо на мене дивилися як на майбутнього маляра. Учив мене рисунка покійний Юліян Панькевич, а по нім якийсь Навроцький, що приїхав з Америки і був учителем французької та англійської мови в „конвікті” пані Бехонської. Тим-то наш професор природи — знаменитий Петро Дуткевич прозвав мене Богданом Богомазовичем. Як тре¬ба було для гімназії або для нашого громадянства якого портрета чи грамоти, зверталися до мене. І я ніколи не відмовив. А все ж, хоч як багато я рисував, та, читаючи книжки, я не раз на маргінесах писав олівцем вірші. Може, вони й не були гірші від тих, що тепер пишу, але я не прикладав до них ніякої ваги й вони попропадали. Щойно у п'ятім класі написав я для проф. Штайнера польське домашнє завдання віршем, не знаючи, що й Яричевський також його віршем написав. Дістали ми відзначаючі ноти, і проф. Штайнер відчитав ті наші „твори” прилюдно в класі, додаючи, що ще тоді, як він учив польської мови в Дрогобичі, то Іван Франко писав йому дуже гарні вправи, які він зберігає на пам'ятку донині.

Увесь час, як проф. Штайнер читав мій вірш і як балакав про Франка, я рад був сховатися під землю. Так мені соромно було, немов ученикові п'ятого класу, що його приловили з панночкою на любій розмові. Зі своїм малярством я не скривався, але з поезією — так. Хто мені хотів докучити, то казав на мене „поет”, „віршопис” або декламував першу строфу з того „відзначаючого” („цілюющого”, як ми з насміхом казали) завдання. Я лю¬бив поезію, але хотів її любити тайки, щоб ніхто про це не знав, а вони виводили тую мою любов на ринок, на „позорище вселюдне”.

І вивели. Довелося-таки бути поетом й залишитися ним донині.

Та коли вже на це пішло, я — не тямлю, в VI чи і VII класі — вибрав два-три свої вірші, переписав їх чітко та гарно і, роздобувши десь адресу Франка, послав їх, прохаючи відповіді, чи мені дальше такі вірші писати, чи ні.

Кинув лист до скриньки і втікав від неї, немов від місця злочину. Каявся, жалував, що зробив таку дурницю, але пропало. Тепер залишається одно — чекати на відповідь. Чекав тиждень і два, місяць і другий — відповіді не було.

„Чому я марки не долучив? — питав я себе. — І не лише марку, але й заадресовану коперту треба було додати, — казав собі. — А так — пропало!”

І в душі моїй залишився як не жаль до адресата, то таки якесь гірке почуття. „І що йому шкодило відповісти?”

Не прочував тоді, що й мені прийдеться колись такі самі гріхи на свою совість брати.

Я також лишив не один такий лист без відповіді. Не тому, щоб не хотів відповісти, лиш що сил і часу не було. Каюся тепер того гріха і прошу вибачення.

Франко в Жукові

Було це в Жукові Бережанського повіту, в другій половині липня, в самі гарячі жнива, року, мабуть, чи не 1892.

Я повертався з поля до хати на обід в полуднє, між 12-ю та 1-ю годиною. Днина була погідна і гаряча. Ніде ані хмаринки. Пекло. Я перебіг попри церкву, став на сходах і під грушкою побачив товариство. Троє мужчин лежало головами до середини — щось балакали. Двох мені неважко було пізнати. Це були мій батько і д-р. Андрій Чайковський — але хто третій? Якийсь гість, мабуть з Чайковським приїхав. Треба звитатися. Збіг я по сходках, перейшов стежку та зупинився перед липою. Чи правда це, чи мені лиш так здається? Цей третій — то був Іван Франко. Я знав його з портретів.

Я підійшов, і ми познайомились.

Перше вражіння звичайно найсильніше. Я ще й нині Франка уявляю собі таким, яким його тоді під грушкою у Жукові побачив. Був він у повнім розцвіті сил, і видно, що почував себе добре на селі, далеко від гамору Львова і від редакційної, літературної та науко¬вої праці. Мав на собі якусь люстринову попелясту, легку блузу, вишивану сорочку й нові, але чомусь роздерті черевики.

Я тоді багато рисував, і не диво, що малярський вираз моменту найсильніше врізався в мою пам'ять.

Найвищого росту був мій батько, трошечки нижчий Андрій Чайковський, а найниж¬чий Франко. (Такого росту уявляю собі Шевченка, себто середнього). Всі три широко¬плечі, сильно збудовані мужчини, усі три синьоокі. Батькові очі всміхалися, Чайковського дивилися бистро, щоб помітити щось цікаве (він же знаменитий оповідач), а Франкові гляділи ніби крізь червонаву імлу, оминали людей, деколи здавалося, гейби вони пози¬чені в нього, то знов ніби не привикли до сонця, бо задивлені були вглиб, у душу. І всі три визначалися маркантними фізіономіями й цікаво збудованими головами. Батькова була незвичайно кругла та регулярна, мов виточена, Чайковського велика, чоло вискакувало вперед, а Франкове — ще більше, підлазило кудись угору.

— Сідайте, а краще сказати, кладіться, Богдане, коло нас, — відізвався Чайковський, але мені, молодому студентові філософії, ніяково було встрявати поміж старших, і я присів на лавці під розложистою, старезною грушкою, що виглядала на прародичку всіх трьох батькових садів. Внизу, за берестовим ліском, шуміла Золота Липа, ніби на хвилях своїх несла торохтіння тих численних млинів, що їх колеса мусила обертати, за Липою бігла білою стрічкою мурована дорога з Бережан до Золочева, поміж горбами видно було шматок бережанського великого ставу, долом луги, а кругом поля, села й ліси, здебільшого дубові.

— Гарно тут, — сказав Франко. — Але двора не бачу. Де двір?

Йому відповіли, що двора в Жукові немає, що тут жив Ян Білецький, трагедію якого виспівав Словацький у своїй поемі, бо ще й досі живуть у Жукові Білецькі, але вже не шляхтичі, а селяни, й на подвір'ї у них є якісь муровані пивниці, ніби останки того двора, що його збурив і слід по ньому заорав великоможний пан на Бережанах.

Франко глянув на стареньку церкву. „Byta to cerkiew, z modrzewia jej sciany” — проговорив виїмок з поеми Словацького і нараз спитав:

— А як же з рибою у Золотій Липі? Хто її ловить?

Відразу видна була його цікавість до риболовлі, яку дуже любив.

Про що балакали далі, не тямлю, бо я побіг подивитися, як примістили й як угостили коней Чайковського і який готовлять обід на привітання таких гостей. Обід, можна сказати, був по-попівськи добрий. Обідали ми в покої від ґанку, де не було вікон, тільки скляні двері. Ґанок був оброслий зеленим, буйним виноградом, і зеленаві рефлекси падали на всі обличчя. В невеличкім покої було, як на таку жару, досить холодно. Як подали рибу, то Франко дорікав моїй мамі, нащо вона перед тим курятами гостей угощала; і риби, мов¬ляв, було би досить. Взагалі їв він ніби від несхочу, і ніби йому байдуже, що їсть і що це. Чарки за комір не виливав, але і зайвої не випив. Взагалі ціле товариство не належало до прихильників Вакха. Видно було, що вище від їжі та напитків клали розмову, та ще маючи такого гостя між собою, як Франко.

Франко балакав тихо, відривисто, про якусь особливо гарну будову речень не дбав. Була це звичайна розмова. Нараз задумувався, ніби відбігав кудись, ніби його тут нема. Тоді голова його хилилася ще нижче, як звичайно, а чоло робилося ще вище, дуже висо¬ке. На голові волосся червонуватого відблиску, злегка схвильоване, досить коротко пристрижене, вгору зачесане й, мабуть, не дуже-то плекане. В момент такої екскурсії робив Франко вражіння невдоволеного, навіть гнівного, і я мимохіть задавав собі питання, чому це він невдоволений нами, ми ж старалися вгостити його, як могли найкраще. А може, якраз тому, що він не любить, щоб його вирізнювати, гостити, величати? То знову гадав я собі, чи не вважає він нашої хати багатою і не думає собі: „От і збагатився піп кривдою своїх парохіян”.

А в нас про це багатство й мови не було, хоч попівство виглядало, як невеличкий двір. Шість покоїв із залою, де місцева читальня давала концерти, перед вікнами шуміли висо¬кі сосни, перед соснами газон, кругом хати сади й городи, далі берестовий лісок, левада, якою перепливала Золота Липа, до того просторе подвір'я, муровані стайні, — міг Фран¬ко погадати собі, що до багачів заїхав.

Що він дійсно гадав, не знаю, але дуже добре пригадую собі одну тему розмови за обідом, а саме про Корнила Устияновича і про його „Мойсея”, писаного та мальованого.

Батько хвалив Устияновича. Перша батькова посада була в стрийських горах, в Ялинковатім. Тоді він познайомився з Миколою Устияновичем і з його сином Корнилом. Ми¬колу, відомого діяча й автора двох у свою пору доволі відомих повістей, батько мій дуже шанував і мило згадував. Як бережанці робили його поминки, то батько виголосив про¬повідь, а мені казав вирисувати портрет Миколи Устияновича, який стояв на поминаль¬ній могилі в церкві. Корнила знав батько молодим, дуже гарним, живим, великонадійним хлопцем, з широким розмахом козацько-романтичної фантазії. Годі дивуватися, що лю¬бив його, радо читав його історичні драми і бачив у них, може, дещо більше, ніж дійсно було. Оба вони (батько і Корнило Устиянович) належали до народовців 70-х років, до останніх могікан нашого романтизму.

Інша річ — Франко, який тоді захоплювався Золя і реалізмом та визначався радикальними поглядами в політиці. Для нього Корнило Устиянович був людиною з другого табо¬ру, фразер, декламатор, козак з лицарською грандецою.

Франко став гостро критикувати поезії та образи Корнила. Батько боронив. Казав, що це справжній, вроджений поет, людина з Божою іскрою, ширококрилий дух. Вив'язалася літера¬турна полеміка, тим більше цікава, що оба полемісти визначалися незвичайною пам'яттю і дуже широкою освітою (мій батько знав Шекспіра, Гете, Шіллера напам'ять, правив, а навіть Євангеліє читав з пам'яті, латину й греку так умів, що я пильно оминав розмови на ті теми. Як прочитав кілька томів Гомого, то в розмові з єзуїтами, на їхнє превелике диво, цитував з голови цілими сторінками). Яка була пам'ять у Франка, то всі ми знаємо. До тієї полеміки д-р Чайковський мало мішався, а я слухав побожно і дивувався, як можна так багато вміти. Встрявати і пхати свої чотирі грейцарі туди, де сипалося золото, я попросту не смів.

Прийшла черга на Устияновичевого „Мойсея”, на образ і на вірш. Батько процитував: „Мертва очам, німа для уха, жене від себе жизні духа” і т.д.

— Невже ж воно не гарне, не поетичне й не сильне? — питався батько.

— Гарне, та неглибоке, — відповів Франко. — Устиянович пише й малює поверху, нічого з глибин душі Мойсея не добуває, не розуміє його трагізму.

І пішла дальше бесіда про біблійного Мойсея. Не міг я надивуватися, що Франко так добре знав Святе письмо, історію церкви, патристику тощо, забувалося тоді, що це поет, можна було гадати, що доктор святої теології, тільки не зовсім покірний канонам. Полеміка скінчилася, як звичайно — противники залишилися на своїх позиціях.

По обіді пішли ми до саду — оглядати щепи, рожі, кавуни та мельони, а як трохи похолодніє, мали їхати до Краснопущі, до тамошнього славного монастиря. Але мати не хотіла пустити нас без кави. Це був один із канонів жуківського життя — ніде не їхати без "вчесної" кави і нікого з гостей без неї не пускати. А робили каву "стоячу", на три поверхи; партер — чорна, перший поверх — біла сметанка, а до того домашня легка, як пух, булка. Франко вернувся з проходу в добрім настрої. Сідаючи до тієї кави, сказав, звертаючись до мого батька:

— А все ж таки, отче, не вдоволяє мене Устиянович своїми Мойсеями. Побачите, якого я колись напишу.

І написав, але батько вже не побачив. Полеміка залишилася не вирішеною, а як полемісти вирішили її "там", то ми про це не будемо знати.

Для мене вона лишилася як причинок до генези одної із тих нечисленних поем, якими слушно може повеличатися наша література, — до генези Франкового „Мойсея”.

Сонце скочувалося над ліси, як ми двома возами, а властиво одним повозом і одним візком, докочувалися до Краснопущі. їхали ми від сторони Пліхова, вузькою, глибоко в поле врізаною доріжкою, так що крила повозу зачіпали об берег. Треба було добре дивитися, щоб не над'їхав який віз, бо розминутися було б неможливо. Але вози не їхали: люди ще працювали по полях, і ми їх здоровили старосвітським „Дай, Боже, щастя!”. „Дай, Боже, і вам!” — відповідали. Франко те саме кликав, вимахуючи капелюхом, і мені дивно було, що він вимовляє ім'я Бога; за такого страшного безбожника ми його тоді мали. Але пізніше переконався я в Жукові у батька, і в Циганах у мого дядька Омеляна

Глібовицького, де Франко зі своєю родиною цілі одні вакації перебув, що він зі своєю безбожністю людям в очі не ліз. Навпаки, шанував те, в що інші вірили, ходив до церкви і радо ставав у криласі, бо знав „відправу”, як добрий „дяк”, а головна річ — цікавився старими богослужебними книжками. Любив ловити рибу, а, може, ще більше любив виловлювати старі, цінні книги із хвиль забуття. Про те мав я нагоду переконатися в Краснопущі.

Не знаю, чому, але мені дуже хотілося, щоб Франка скрізь гарно гостили, і я боявся, що краснопущицький ігумен, старий, нереформований василіянин, Федоренчук, відомий дивак і відлюдок, не прийме його гостинно, а то ще чого доброго і в монастир не впус¬тить, як прославленого атеїста. Але нічого подібного не було. Федоренчук вийшов до воріт, щоправда неголений, заялозений, у старій, обстріпаній рясі, але впустив нас радо в монастир, в якім був „суперіором” над самим собою, бо другого ченця там тоді не було.

Краснопущицький монастир стояв між лісами, в долині, на просторому, зеленому майдані, ніби схований перед суєтою мирською. Трибанна дерев'яна церква, того самого типу, що й наша у Жукові, тільки без порівняння більша і вдвоє вища, вражала своєю щирою і безпретензійною повагою. Як похвальний псалом, знімалася вгору. Одно її поганило — бляшаний дах, гордощі ігумена Федоренчука, одна з ознак його скупства. Федоренчук, воюючи з „дятелями”, які „клювали” ґонти і псували покрівлю, казав цинковою бляхою побити церкву. (Який глум долі! Той самий Федоренчук дожив страшного моменту, коли в саме полуднє і величава дерев'яна церква, мабуть найбільша того типу на Україні, і дорогоцінний іконостас, і ризи церковні, золотом руками королевої Марисєнки ткані, і старі книги, портрети, численні рідкі ритовини, що висіли, мов макати на сті¬нах, — все це безцінне добро, свідоцтво нашої високої культури XVII століття, згоріло, як свічка, бо по службі Божій забули згасити на престолі свічку). Церква була стара, з XVII століття, чорна, як гебан, а дах був новий, блискучий. Дах не гармоніював зі зрубом. Крім того, бережанський бляхар Померанц, хоч дуже був гордий тою роботою, не доріс був до такого завдання: попсував чудові лінії бань і змінив на гірше форму надбанників. Церква ніби присіла під дотиком святотатської руки. На щастя, та обнова не зміняла її величавого нутра. Іконостас захоплював і тягнув до себе очі видців не тільки блиском золота і свіжими, ясними кольорами мистецьких образів, але й сміливістю своєї загальної архітектури та витонченням подробиць. Ажурові стовпи, на лікоть наперед понагинані соняшники, ніде ні одного зайвого листка — нічого подібного я не бачив. За церквою, поперечно до неї, ніби підстава, з якої вона знімалася вгору, тягнувся довгий одноповерховий кам'яний монастир. Фільварок був далеко, на боці, під горою. Ніщо не псувало поважного, святочного настрою.

Сонце не пекло, лише, лагідно всміхаючись, ховалося за верхів'я дерев. З поля долі¬тав запах спілого зерна, вітер заносив веселу, може й завеселу пісню женців і, граючись, кидав її на шибки келій і на голову ігумена. Ігумен відганявся від них, як від настирливих комах. Виглядав безрадно й безпомічно, сам-один серед тих чарів спокусливої природи. Які ж тут ночі довгі в тих склеплених келіях! Робилося жаль самітного ченця.

Може, й Франко жалував ігумена, бо споважнів ще більше, як звичайно, і мовчав. Не пригадую собі ні одної його замітки про церкву, ні про іконостас, хоч він про все вмів щось цікавого і мудрого сказати; був не як кафедра українознавства, а як цілий український університет. А може, спішився оглянути монастирську бібліотеку, бо книжки його таки найбільше цікавили, а тут уже сонце клонилося до заходу.

Глухо лунали відгуки нашої ходи по кам'яних плитах вузьких і низьких монастирсь¬ких хідників. Пусткою віяло на нас. Миші втікали до нір, павуки ховалися в кутки вікон¬них рам.

Ігумен відчинив двері до одної з келій на першому поверсі. Тут була ніби його віталь¬ня. Якась старосвітська канапа, два-три прості, висиджені фотелі, на столі літопис монас¬тиря.

— Де ж бібліотека? — спитався Франко.

— Бібліотеки ми не маємо, але є трохи старих книжок і всякого „папір'я”, — відповів ігумен, відчиняючи перед нами другі і треті двері. І дійсно, в одній із келій лежали на підлозі книжки, як снопи на тоці в стодолі. Ніби якийсь велетень приніс їх у вереті і висипав тут.

Франко оживився, очі в нього заблистіли, і рідкий гість — усміх появився на його обличчі. Не зважаючи на пил і на павутиння, розгрібав високу, аж до склепіння, могилу.

Хто сам не любить книжок, того запалу не зрозуміє.

Мабуть, ігумен Федоренчук теж не розумів. Хвилину дивився на нашого бібліофіла, а потім потюпав кудись по квасне молоко, щоб нас угостити.

Як вернувся, Франко вже сидів поміж нами, бо стемнілося, а світла у келії не було. „Коли б знаття, то привезли б свічку зі собою”, — жалував.

Вдоволений вертався до Жукова. Все ж і в тому ставку зловив, мабуть, якусь гарну рибу. В Жукові показував нам — але я цього не розумів тоді, — що то за ціннощі були.

Здається мені, щось кабалістичне. Не пригадую собі.

Я тоді захоплювався Байроном, Шеллі і Словацьким.

Одне від другого далеке. Для Франка тої віддалі не було.

Він легко та свобідно мандрував по широких просторах знання, перескакуючи з питання на питання. Але мало коли захоплювався і гарячився, часто здавалося, що балакає від несхочу. Не скажу, щоб був привітний. Поки його ближче хто не пізнав, то скоріше відтягав, ніж притягав до себе.

Притягало його знання і його тоді ще не дуже голосна, але добре заслужена слава. Знали ми, кого гостили.

Мимохіть задаю собі нині питання, як ставився до мене. При першій зустрічі стрима¬но. Був мало що не вдвоє старший від мене. Хто такий був я? От молодий студент, на його гадку, — панич. Чемний, уважливий, добре вихований і старанно вдягнений панич — більш нічого. А для нього все те було байдуже, здавалося, навіть нелюбе. Любив поводитися свобідно, безцеремонно, особливо на селі. Чи зроду був такий, чи життя його так настроїло, не вмію сказати.

На другий чи на третій день поїхали ми до Раю, до палатки графа Потоцького, де була невеличка, але цінна бібліотека, з деякими справжніми білими круками.

Палатка, одноповерхова, невеличка і зверху не розкішна, лежала серед великого, прегарного парку, куди вела довга липова алея.

Графа Потоцького не було в Раю; він майже цілий рік сидів за границею, великий пан, царський конюший, чи щось таке; палатою і бібліотекою завідував мій знайомий Должицький.

Заки його повідомлено про наш приїзд, прохолоджувалися ми перед верандою, дивилися на гарні муравники та квіти, з насолодою дихали чистим повітрям. На муравнику, перед верандою, стояла якась невеличка статуя. Не знаю, чи краса природи, чи оця статуя була причиною, досить, що Франко став балакати про грецькі мальовані портрети. Пер¬ший чоловік у Галичині, що говорив зі мною на цю тему. Але як? Почувалося, що він любив і відчував красу еллінського світу, хоч своїм зверхнім виглядом і першим вражінням, яке на чоловіка робив, здавалося, нічого спільного з тим світом не мав.

Должицький, побачивши такого рідкого і несподіваного гостя, дуже чемно привітався і дуже радо показав нам усе, що цікавого було в палаті. Французькі, гарно різьблені сходи, данцігські старі дубові меблі, дорогоцінні кришталеві павуки, Матейкового „Віта Ствоша”, Григлевського „інтерієр”, японські обруси тощо.

І про спомини, а може тільки легенди, зв'язані з палатою, не забував.

Тут, кажуть, ночували Петро Великий і Мазепа тоді, як у Жовкві були на воєнній раді, тут цар Микола гостив на ловах, тут покійна графиня попала в суперечку з мужем, скочила на балкон, казала запрягати коні, виїхала і більше не вернулася...

Перейшовши всі зали та оглянувши також домашню каплицю, ввійшли ми до бібліотеки. Досить простора зала на партері з дверима на веранду і з видом на ставок.

Палісандрові шафи кругом, за мосяжними решітками книжки, інкунабули, ельзевіри, стародруки. Должицький добув каталог, Франко переглядав і яку книжку хотів бачити, ту графський бібліотекар добував із шафи і подавав йому. Зразу брався пояснювати її вартість і значіння, але, помітивши, що Франко все те прегарно знає, дав спокій і вдоволився тільки історією, як котра з книжок попала до Раю.

— Оцей прегарний, може, найкращий із усіх дотепер відомих примірників „Біблії Острозької” набув граф за одного гульдена (дві австрійські корони). Переїжджаючи че¬рез Лісники, побачив перед одною селянською хатою дитину, що бавилась якоюсь ста¬рою книжкою. Стримав повіз і казав показати собі книжку. Заплатив матері тої дитини гульдена і книжку привіз до своєї бібліотеки. Обі сторони були вдоволені... „Yabnt sua fata libelli”.

Наших стародруків було тут досить багато, але мало таких, щоб їх не знав Франко. Бібліографічне знання і пам'ять у нього були незвичайні. З того боку він нагадував Анатоля Франса.

Не знаю, чому, але цікавився також повним гербарієм Папроцького і довше розглядав його. Одної тільки книжки не дав нам Должицький у руки: була це якась латинська істо¬рія так званої Йоанни Папісси з ритовиною — єдиний, як він казав, ненарушений при¬мірник у світі. У пристойнім віддаленні дивилися ми на ту річ, для мене тоді байдужу, для Франка дуже цікаву.

Оглянувши бібліотеку, пішли ми на підвечірок до Должицького. Щойно тоді я помі¬тив, що наш достойний гість не дуже-то по-візитному одягнений, і боявся, щоб пані не образилася й не дала йому це відчути. Але нічого подібного не було. Видно, і вони знали, хто такий Франко, і вважали собі за честь, що мають нагоду гостити його в своїй хаті.

Розмова велася по-польськи, і тоді мав я також нагоду переконатися, що Франко дуже гарно тою мовою балакав і знаменито знав польську історію і літературу.

Вечором верталися ми до Бережан. Липова алея була як зелений тунель. Праворуч Руриська, з лівого боку Сторожиська, в долині, нижче від ставу, Бережани. Франко був, мабуть, вдоволений, бо стиха підспівував свою улюблену пісню: „Гей, за горою, за крем'яною не по правді жиє чоловік з жоною”.

Голос у нього був слабий, високий баритон, але у співі було багато душі й розуміння, більше, ніж в не одного вченого співака.

Ще раз жуківська хата гостила Івана Франка.

Приїхав під вечір. Мабуть, запізно вибрався з Бережан до залізниці, до Зарванички під Золочевом, і, знаючи, що не поспіє до поїзда, поступив до нас, щоб переночувати і ранком рушити в дальшу дорогу. Я тоді був у своїх тіток у Шумлянах, а коли вернувся до хати, то застав Франка при вечері, на розмові з батьком. З Франком був один із його синів, маленький хлопчик, що кулачком тер очі, бо хотів спати.

Мати приладила гостям постіль у гостиннім покої, за великою залою з трьома вікнами і двома печами, де, як казали, раз сорок пар танцювало.

Франкові постелили на ліжку, а його синкові — на канапці.

Вже й ми, домашні, збиралися йти спати, бо досвіта треба було гостей виряджати до залізниці, коли я спитався, чи дівчина дала Франкові свічку та воду на ніч. Виявилося, що ні. Я взяв одно і друге і на пальцях перейшов залу та несміливо зазирнув до гостинного покою.

Франко сидів на кріслі коло канапки, обтулював дитину і присипляв її якоюсь казкою, мабуть одною з тих, що склалися на збірку „Коли ще звірі говорили”.

Не знаю, чому, але образ цей був для мене якоюсь дивною несподіванкою. Такої батьків¬ської ніжності по суворім і поважнім Франку я тоді не сподівався. І та жанрова картинка донині залишилася в моїй пам'яті. Якби я був малярем, то радо переніс би її з голови на папір.

Зустріч із Франком у Львові

В кінці жовтня 1898 року поїхав я з моїм батьком і з Андрієм Чайковським з Бережан до Львова на соті роковини відродження української літератури і на ювілей 25-літньої літературної та наукової праці Івана Франка.

Оба ті свята зливалися в уяві молодого вчителя глухого повітового міста, яким були Бережани, в одну неподільну цілість, у показ нашого культурного розвитку за останнє (XIX) століття.

Свято Котляревського відбувалося в театрі Скарбка, у тій великій, круглуватій, колись розкішній і тоді вже таки добре принищеній залі.

Але та зала була битком набита, казав би ти, вона тріщить ціла, ще трохи — і завалиться.

Я перший раз бачив так багато нашого громадянства: священиків, адвокатів, лікарів, учителів, що з усіх сторін краю з'їхалися на це велике свято. Це вже був не той тісний кружок, що серед нього починали колись роботу Котляревський, Квітка і Шашкевич, — це була сила! Дух ріс, коли чоловік глянув кругом себе.

Сказав я це Франкові, вітаючись з ним. „Жаль тільки, що селян так мало”, — відповів мені коротко, бо короткою була наша розмова. Франко тоді, по відомих непорозуміннях, так сказати, примирився був зі своєю суспільністю і тепер усе хтось підходив до нього і здоровився з ним, як не щиро, то ввічливо і з пошаною.

Свято почалося сценічним прологом „Великі роковини”, які нарочно на цей день написав Франко, а віддекламував Лев Лопатинський. Вірш звучав дзвінко, легко впадав крізь вухо до душі, будив бадьорий настрій. Почувалося, як „дух у залі ріс на силі” і як

степенувався загальний підйом. Я знав Франка мало, бачив його звичайно поважним і задуманим, тим-то мені й дивно було, що з-під його пера вийшли такі, можна сказати, крилаті слова.

Тоді, на тім з'їзді, почув я також перший і, мабуть, єдиний раз, як Франко промовляв прилюдно. Було це в залі „Frohsinn-y”, в давнім готелі Жоржа, в подвір'ї, там, де не раз театр „Бесіди” давав свої вистави. Там вітали Франка святочним комерсом. Відповідаю¬чи на привітання, казав він, що ніколи не вважав себе ані великим талантом, ані героєм, ні зразковим характером, тільки був тим мулярем, що замуровує діри в нашім народнім мурі, і тим пекарем, що для наших людей пече хліб насущний, бо, вихований у твердій школі життя, засвоїв собі два принципи, а саме: сповнювати свій обов'язок і безнастанно працювати.

До того завзивав також і наш загал, бо ніякої ласки від нікого нам не дожидати, а числити лише на власні сили. Балакав спокійно, рівно, без ріапо і fогtе, без сгеsсепdо і dесгеsсепdо, буцім не балакав, а читав письмо, написане на білім обрусі стола, від якого майже не відривав своїх сивих, ніби мрякою осотаних очей. Було щось у тій промові, що нагадувало читання наших Євангелій страсних. І як у тих Євангеліях, так і в промові Франка була одна, може, над усе дорожча цінність, а саме — переконлива щирість. Ні сліду охоти „робити вражіння і викликати ефект”, ні крихітки зайвого патосу. Навіть тоді, як Франко казав: „Нехай пропаде моє ім'я, але нехай росте і розвивається український народ!” — ви патосу не чули. Не була це фраза, лиш свідоме, з глибини душі добуте бажання, гадка, з якою він, може, й довго бився, але як раз прийняв її за свою, то вже вірний їй залишився.

Слова його падали спокійно, рівно, тихо і робили тим сильніше вражіння, що добувалися із серця, наболілого кривдою, зазнаною від чужих і своїх, хоч про ту кривду й поми¬ну в його промові не було.

Я слухав її, й той невеликий ростом чоловік, що стояв переді мною за столом у чорнім „шлюсроку” і в вишиваній сорочці, ріс у моїх очах до розмірів якогось нашого українського Мойсея.

І якщо в моїй душі був ще якийсь залишок горечі з хлоп'ячих літ (лист без відповіді!), то й він щезав без решти.

Це ж була не ювілейна промова, а слова перемир'я визначної одиниці з окруженням, фінал такої частої драми з життя культурних народів.

Ювілей Лисенка і Франко

Рік пізніше перенесено мене з Бережан до гімназії св.Яцка в Кракові.

Тут я попав у гурт нових знайомих, здебільшого молодих письменників та артистів польських.

Сприятелювався з Орканом, і ця приязнь перетривала всі проби часу і збереглася аж до смерті цього знаменитого польського письменника. З українською краківською грома¬дою стрічався я мало що не кожної днини в читальні „Просвіти”, а в неділі та свята — під церквою по службі Божій, бо краківські українці так само, як наші сільські дядьки, люблять собі побалакати під церквою.

Тоді-то й пізнав я нашого великого письменника Василя Стефаника, з яким також приятелював щиро аж до його передчасної смерті. Та хоч Краків давав мені не тільки багато праці в школі, але й чимало літературних спонук та артистичних вражінь, хоч значно поширив мій умовий виднокруг, то таки не поривав я зв'язків зі своїм краєм і зі своїми людьми, в першу чергу з Бережанами і Львовом. Там були мої близькі та найближчі, туди літав я залюбки гадками.

Як став виходити у Львові „Літературно-науковий вістник”, я посилав йому свої поезії та оповідання, а що Франко був головним редактором того місячника, так треба було з ним листуватися, до кожної посилки треба було декілька слів долучити. Але Фран¬ко мало коли відписував, бо праці мої приймав і друкував без змін. В однім тільки віршику щось мені змінили (мабуть, слово „мева” на „чайка”), але чи була це поправка Франка, чи когось другого, вже собі добре не пригадую. Я ніколи не був педантом і до редакторського ретушу не прикладав великої ваги, а все ж, чуючи від людей нарікання, що „Вістник” зміняє рукописи до непізнання, порівняв своє оповідання „Для брата” з чорновиком і переконався, що, крім деяких правописних змін, ніяких інших у редакції „Вістника” не зроблено.

Довше та жвавіше листування між мною і Франком вив'язалося тоді, як він працював над піснею про козака Плахту. Тоді-то і просив мене, щоб я зайшов до архіву Чарторийсь-ких у Кракові і дещо перевірив, а дещо переписав наново. Знаю, що я ходив туди, розшукував, переписував і посилав Франкові, за що він мені подякував окремим листом, але що це було, нині вже не пам'ятаю. Знаю тільки, що листи писав Франко дуже харак¬теристичним почерком, але й дуже невиразним, так що не раз треба було добре насліпа-тися, щоб дійти, чого він хоче. Я графологією не цікавився, але був свідком того, як д-р Вільчинський у Закопанім сильно зацікавився почерком Франкового листа і як він на тій підставі дійшов до дуже цікавих висновків, але це, як-то кажуть, окрема тема, якої тут не хочу торкатися.

Та не тільки у „Вістнику” друкував я свої писання. Я посилав їх також до „Діла” і „Руслана” та до інших деяких наших часописів і до альманахів зазбручанських, незважаючи на політичні різниці поміж ними, бо ті різниці для мене, що жив здалека від Льво¬ва і від інших центрів нашого партійного руху, не мали великої ваги. Я був тільки пись¬менником, не політичним діячем. А все ж „Діло” було мені чомусь-то найближчим часо¬писом. Привик до нього від хлоп'ячих літ. На нім, можна сказати, навчився я письма й зацікавився нашою справою. Особливо близьким було воно мені за редакції Белея. З Белеєм познайомився я ще тоді, як був на другім році філософії і помагав йому порядкувати бібліотеку „Просвіти”. Тим-то й тепер уважав я своїм обов'язком посилати йому час до часу якийсь допис або якийсь свій нарис. Як прийшов зі школи, то в першу чергу хапав за „Діло”, щоб довідатися, що в нас нового.

З „Діла” довідався я також про ювілей Лисенка. Нині думки про цього композитора поділені, але тоді, за моїх молодих літ, він був нашим найбільшим музикою, нашою славою і національними гордощами, і нікому навіть до голови не приходило поменшувати цього велетня. Тим-то я дуже втішився, коли комітет запросив мене з промовою на ювілейну академію. Ту промову написав я віршем, вивчив його напам'ять, що для мене було справою якоїсь там години часу, і, роздобувши гроші на дорогу (тоді ще витрат на такі цілі не повертали), поїхав до Львова.

Академію влаштовано знову в тій самій залі колишнього Скарбківського театру, але вже переробленій на залу філармонії, без сцени, зате з величезними органами, чи тільки їх імітацією — того вже також нині певно сказати не вмію. Зала була ще повніша, ніж на святі Котляревського, бо люди стояли скрізь, де тільки стати було можна. Пригадую собі,як котрийсь Бадені, намісник чи маршалок сойму, ввійшовши і глянувши кругом, сказав до покійного Олександра Барвінського:

— Ho-ho! Ile was juz jest!

Початок академії назначений був на 12-ту годину, в полуднє, але по нашій традиційній звичці спізнився дещо, бо все ще гості напливали, все ще ті, що завчасу не купили білетів, добивалися вступити до зали.

Перед подіумом сиділи і стояли, розмовляючи між собою, наші найчільніші громадя¬ни: Романчук, Кость Левицький, Грушевський з дружиною, Франко та інші. Мені, як не тутешньому, треба було піти і привітатися з ними. Я це зробив, і дуже добре собі пригадую, як наш тодішній сеньйор Юліян Романчук після деякого дуже ввічливого вступу сказав мені, що читав мій віршований привіт, який я прислав Комітетові до одобрення, похвалив його, але радить одне місце змінити. Я собі це місце затямив і змінив так, як він мені порадив, не тільки тому, що це радив Романчук, але ще більше тому, що поправка була дійсно влучна.

До прилюдних виступів привик я був від дитини. Ще як малому хлопцеві казав дідо (батько мами — Михайло Глібовицький) декламувати перед гостями „Перебендю”, „Бандуриста” та „Белізаря”, щоб похвалитися, яку-то добру пам'ять має його внук; у гімназії товариші посилали мене як промовця до господаря класу з побажаннями на іменини, а від п'ятого класу казали або промовляти, або декламувати на Шевченкових святах. Як студент університету виступав я у різних містах і при різних нагодах. Не скажу, щоб я рвався до тих виступів. Вони мені коштували багато нервів, бо я мав і маю донині трему, поки не зачну промовляти. Тоді я вже спокійний і певний себе, але перед виступом не раз навіть кілька днів ходжу, мов не свій, лихий на себе і на інших. Так було і на Лисенковім святі. Ще гірше, бо мав я виголосити свій вірш у честь чоловіка, якого твори я так високо цінив і якими так щиро захоплювався.

Оце він сидів у ложі ліворуч від сцени, і, хоч яку перебув далеку дорогу, — такий свіжий, і, хоч мав шість хрестиків, — такий молодий. Добре збудований, але не огрядний, мав такі жваві рухи, як молодець, пристійний, елегантно вдягнений, уважливий і ввічливий, притягав усякого до себе. Був це європеєць в повнім значінні цього слова, а разом із тим зразок українського інтелігента зі старими, по предках одідиченими культурними традиціями.

Я в Києві не бував і не мав щастя познайомитися із середовищем, у якому проживав наш великий компоніст, але від інших знав дещо про гостинні і висококультурні доми Лисенків та Старицьких, а також про їх великі заслуги для нашої літератури, мистецтва та національного поступу. Чував і про те, як Лисенко, ширяючи духом у країні мистець¬ких звуків, не чув ніколи приземної мови буденного життя і які з того виходили цікаві, ба й смішні непорозуміння.

Все воно нараз з'явилося переді мною, і мені здавалося, що я забув свій вірш, що поплутаю строфи — і вийде скандал. Одним словом, трема! А тут ще й Франко сидить якраз переді мною і чомусь-то дивиться на мене, хоч звичайно очі його блукають у далині.

Насилу запанував я над собою і якось щасливо, без найменшої запинки виголосив свій вірш. Зашуміла й загуготіла стара Скарбківська зала, і я зійшов зі сцени.

Як же ж я здивувався, коли Франко приступив до мене та стиснув мою руку. „Я не люблю принагідних віршів, — сказав, — але мушу признати, що цей вам удався. Ви його й виголосили добре”.

Я хотів щось відповісти, чув, що відповісти треба на такі цінні й несподівані слова признання чоловіка, не щедрого і не скорого до похвал, та, на жаль, не знав, що відповісти. Мовчки, з похиленою низько головою стиснув я простягнену долоню.

Усяко потім бувало, хвалили мене й ганили люди, по правді або й ні, але ця похвала, тих кілька простих слів признання, до нинішнього дня лишилася у моїй пам'яті й не стратила своєї ваги.

Молода муза — дівчина химерна

Усяко, як кажу, бувало. Музи — химерні сотворіння, а діти їх, ба навіть і звеличники муз та грацій, — ще гірше. Не знаю, чи є де більше непорозумінь і невирівняних порахунків, як між ними. Хто за кулісами театрів не бував, той не одного дива не видав.

А невже ж між пластиками краще?

Письменники теж не без гріха. Коли б історик літератури мав сповнювати роль сповідника, то гірка його доля була б! І грішників не розгрішив би, і сам гріхів більше, ніж двигнути годен, набрав би. У цей город краще не скакати.

А все ж хочу сказати декілька слів. Наш літературний світ яких там тридцять літ тому, та ще по цей бік Збруча, не такий-то й великий був — куди менший, ніж в інших культурних народів. Звичайно — який пан, такий крам.

Казав би хто: менше галасу й крику — краще працювати, а літературна праця вимагає спокою. Та куди! Нас було замало, занадто добре знали ми себе, і занадто собою цікавилися. (Кажуть, що як у малім містечку збіжить молоко в ринку, то зараз у цілому місті знають...)

Так було і в нас.

А тут життя має свої невблаганні закони. Як ось закон вічної еволюції.

Література також не хоче стояти на місці. Розвивається, шукає нових ідей і нових способів їхнього вияву.

Непорозуміння між батьками й дітьми неминуче. Діти, дарма що вони діти, шукають нових стежок, не хочуть триматися поли своїх батьків.

І ми, молоді, не хотіли старими стежками ходити, лиш шукали нових. Буцімто нових, бо "що нового під сонцем"?

Була „Молода Скандинавія”, була „Молода Польща”, чому не мала бути „Молода Україна” чи там „Молода Муза”?

Нині, коли молодомузці постарілися, трохи дивно їх „Молодою Музою” називати, але колись було не те. Колись ми були молоді й гадали, що відмолодимо світ.

Це був наш Sturm und Drang, хоч і виявлений у іншій формі, ніж колись у німців.

Ідея нашого Sturm und Drang-y снувалася здавна по моїй голові. Ще на другім році філософії, коли я мешкав у моєї тітки Павлини Пелехової при Шкарповій вулиці, ч.І, у

Львові разом із моїми друзями Климом Глібовицьким (математиком) і Юрком Тобілевичем (техніком, сином Карпенка-Карого) і коли до нас забігали часто-густо Северко Паньківський та Микола Вороний, перевертали ми світ догори ногами. Чого-то не читалося тоді! І Шеллі, і Словацький, і Банг, і Кардуччі, і Ніцше! А вже про Метерлінка та Ібсена то нема що й казати! Всі ми любили і нашу пісню народну, нашу літературу й театр (навіть грали в ньому), а все ж бачили, що не стільки сонця, що в вікні. Чогось-то нового бажалося, захочувалося печеного леду як дехто насміхався з нас.

Захочувалося, і ми те хотіння заспокоювали, як могли і як уміли.

Це, так сказати, передісторія (Vorgeschichte) „Молодої Музи”, бо історія її починаєть¬ся геть пізніше.

Я був тоді у Кракові, як „Молода Муза” прийшла на світ, але я її не цурався.

Була це дівчина гарна, та невговкана й химерна. Розсипала перли, плила по морі тьми, сідала над рікою та приглядалася у свічаді плеса.

Не ступала слідами Квітчиної Марусі, й не одному голову завернула. Дехто боявся, що вона ще колись великої халепи накоїть, бо молодь саме за такими вдачами пропадає. Ті, що боялися, стали її на добру путь наставляти, хто мудрим словом, а хто насміхом, бо й насміхами, як казав римський поет, можна від злого відвертати. А вона замість близько прий¬мати до серця ці перестороги своїх добродіїв, стала й собі широким сміхом сміятися.

І пішло, і пішло!

А були й такі, що оливи до вогню доливали, як скрізь і все.

„А він сказав про тебе це, а вона те... А невже ж ти позволиш себе безкарно зневажати?”

І знову пішло та пішло!

На нещастя, один із молодомузців виступив без маски і посміявся трохи і з прихильників, і з противників „Молодої Музи” таки здебільшого їх власними словами. І про Фран¬кові слова „Вниз котиться мій віз” не забув.

Був це такий собі молодечий, літературний жарт, яких в інших народів ніхто поважно не бере, лише приймає як жарт і сміється.

Але в нас такого не бувало, в нас були інші настрої та інші літературні засоби. Люди взяли цей жарт поважно й образилися.

Франко також. Навіть дуже. Відповів гостро, а що „Без маски” появилося в Кракові, то й мені дісталося дещо. Чи слушно, чи неслушно, це до речі не належить. Може, трохи так, а трохи ні, як у кожній полеміці, а літературній зокрема. Борониш своєї позиції, запалишся і щось таке ляпнеш, чого потім віджалувати не можеш.

Нехіть Франка відчув я діймаво, бо все ж не тільки я, але всі ми, молодмузці, цінили й поважали його за його великі знання і велетенську працю. Знала „Молода Муза”, скільки вона завдячувала Франкові. Досить тільки на „Зів'яле листя” вказати. Скільки нового скривалося у тій ліричній драмі, у тонкім аналізі переживань її безталанного героя, як і в формі, якою вони висловлені.

Якби я був мешкав у Львові й заходив до „Централки”, то, певно, знайшов би нагоду побалакати з Франком на ту тему, щоб розвіяти мряку, яка поміж нами повисла. Писати було небезпечно, бо Франко мав гостре перо, він був перепрацьований і нервовий. Так та мряка й затьмарювала наше літературне небо. Мені здавалося, що Франко мене чомусь-то не любить, а йому могло здаватися, що я його недооцінюю і не шаную в такій мірі, на яку він собі заслужив. „Краківська школа”, — казав іноді з нетаємним докором.

Тим-то і здивувався я чимало, коли в „Літературно-науковому вістнику” появилася його рецензія на мій польський переклад „Слова о полку Ігоревім”. Щоправда, почав її Франко легким докором, що я не переклав нашого архітвору на теперішню нашу мову,

лише перевіршував по-польськи, але чим дальше, тим прихильніше оцінював мою пра¬цю, аж дійшов до того, що назвав цей переклад найкращим з усіх дотеперішніх та ще додав, що в інтерпретації деяких так званих темних місць мені вдалося найближче підійти до тексту.

Така прихильна оцінка з-під пера такого вибагливого й гострого критика, яким був Франко, попросту зворушила мене. Хотів я йому подякувати, але боявся. Ану ж відповість, що він тільки на працю дивився, а її автор для нього „люфт”! А може, ще й гірше.

Так і не подякував я Франкові за найкращу й наймудрішу рецензію, якої дочекався. А всьому винна та „Молода Муза”, дівчина гарна, але невговкана й химерна.

Поділля і Франко

У жнива, мабуть 1893 року, в хаті мого дядька (маминого брата) Омеляна Глібовицького, що був парохом у Циганах, коло Борщева, на Поділлі, гостило не будь-яке товарист¬во. Приїхала дружина Івана Франка з дітьми та молодий письменник Василь Щурат. (Франко перебував тоді на студіях у Відні). Часто-густо, особливо в неділі і свята, приї¬здили з поблизького Борщева д-р Яросевич з жінкою, дуже гарною панею дещо екзотич¬ного типу і з синком Митею, а також адвокат Михайло Дорундяк зі своїм депендентом Єронімом Калитовським. Коли додати, що бували ще й василіяни Ломницький та Ортинський і що дядькової хати не минала також княгиня Тереза Сапіжина, вдова по неза¬бутнім Льву Сапізі, то вийде, що то збиралося тут дійсно товариство не будь-яке.

Велике старосвітське приходство, з низькими, але просторими кімнатами, бувало свідком дуже цікавих розмов, у яких стиралися далекі собі світогляди — від консервативно-клерикального до крайньо поступового. Але що всі розмовці були людьми високої культури й дорожили добрими формами товариськими, то до різких зударів у розмові не приходило. Кінчалося звичайно тим, що після підвечірку всі приявні переходили з їдальні до „салону”, покійна тітка Дарія Глібовицька сідала до фортепіано, й починався імпрові¬зований домашній концерт.

За хатою і за городами шуміли широкополі подільські лани, а перед вікнами стояла заслухана величезна липа.

Яка шкода, що ніхто з нас не описав хоч би тільки одного такого вечора та не закріпив на папері тих не раз таких цікавих гадок, тих небуденних вражінь, того своєрідного сільського, попівського „симпозіону”. Був би це документ не без вартості для історії української культури. А так... минуло, мов не було, мов хмарка по небі пересунулася, і зали¬шився тільки жаль.

Занадто довіряли ми своїй добрій пам'яті. Гадав собі чоловік, що все, що в голову впаде, ніколи не пропаде і що колись, як треба буде, то кожний момент і кожний образ із усіма подробицями відтвориш. А тепер бачу, що тільки головні зариси, тільки загальні вражіння залишилися, а все інше безповоротно пропало. Жалую, але жаль не поможе.

Мов нині бачу різко зарисоване обличчя дядька Омеляна з чорними, палкими очима, з вірлиним носом Глібовичів, то всміхнене добродушно, то гнівно захмурене, готове виявити найтонші почування і найрізкіші докори. Знаменитий бесідник і найкращий проповідник, якого я чув у своєму житті, був він неоціненним господарем для любих йому гостей, а разом із тим жорстоким „обличителем” людей безвартісних і негідних. Було щось у ньому, що нагадувало нашого Іларіона і польського Скаргу, а хвилинами появлялися на тій небуденній постаті також далекі рефлекси колишніх наших варягів. Незвичай¬но сміливий, поривав юрбу за собою і міг з нею робити, що хотів.

У політиці був це небажаний противник. Але в хаті своїй дядько Омелян був, як кажу, господарем неоціненним. (Тільки одного ще такого господаря знаю, а саме дядькового дядька Миколу Темницького із недалеких від Циган Шидлівців.) У хаті дядька Омеляна гість нудитися не смів. Винятковий оповідач і людина незвичайно дотепна, вмів гостей зворушити до сліз або примушував їх сміятися на ціле горло. Що хотів.

Хоч і зразковий греко-католицький священик, високо цінив „недовірка” Франка, а Франко його поважав, чого доказом їхнє листування.

А кругом дядька Омеляна бачу кремезну постать борщівського адвоката й організато¬ра повіту Михайла Дорундяка, не великомовного, а більше скупченого в собі, але також охотника посміятися сердечно; бачу малого ростом, але великого енергією Єроніма Калитовського і доктора, лікаря та посла Яросевича з синіми, раз живими, то знов розмрія¬ними очима. Поміж ними, як „не от мира сего”, зарисовується висока стать княгині Тере¬зи, гарна якоюсь винятковою достойною красою, гідною пензля найкращих малярів Ре¬несансу. Всіх їх бачу, але розмов, які вели, не чую. Лиш барва голосу залишилася, лиш поодинокі відірвані слова по стерні моєї уяви, мов осіннє павутиння, снуються...

Снуйся, снуйся, нитко павутини...

Зі Щуратом ми тоді, а може роком раніше, але таки там, на тім ріднім для нас обох Поділлі, і познайомилися.

Він був лише „трішки” старший від мене, але ходив до гімназії у Львові, довше сидів у Відні, навіть, мабуть, мешкав з Франком, життєвого студентського та й літературного досвіду мав куди більше від мене. Це вже був письменник, автор „Lux in tenebris lucet”, a мені ще „Стрічки” й не снилися. Я все ще не рішився був, чи триматися палітри, чи хапа¬ти за перо. Тому-то я й дивився на Щурата з „респектом”, як тоді у нас казали. Але він не дер голови, ми собі навіть тикали й жили у мирній злагоді серед тих шумливих ланів Поділля, які він так любив. Довгими годинами ми блукали по полях між Циганами й Тересином, любуючись красою неефектовного, але такого багатого в настрої подільсько¬го краєвиду. Щурат перекладав „Huttens letzte Tage”, і я мав нагоду переконатися, як він поважно ставився до цього діла. Дбав не тільки про вірність, але й про красу перекладу, а перекладати дзвінкі, мов з бронзи відлиті, дистихони Конрада Фердинанда Майєра та ще й зберігати його різноманітні, бездоганні рими — нелегка річ.

Від Щурата в питаннях літературної техніки вже тоді можна було чимало навчитися.

То знов їхали ми до недалеких Шидлівців попри якусь високу могилу, котрої імені вже й не тямлю. А в Шидлівцях знову ж такі „симпозіони”, як у Циганах, тільки в тіснішім, родиннім гуртку. Отець Микола Темницький, товариш мого батька з теології, дивився на мене, як на свого сина. Говіркий, вічно всміхнений і жартовливий, — щоб ти з яким смутком до нього приїхав, геть розжене. В Шидлівцях нудитися не вільно. А „тітка Касуня” (з дому Січинська, сестра Миколи Січинського) тільки й жури має, як угостити гос¬тей, хоч ті гості лиш от такі собі молоді студенти, огрядна, кароока, весела, справжня українка, не з Поділля, а, сказав би ти, зподальша, десь аж від Миргорода, зі сторін безсмертного Гоголя.

Коло хати сад, зараз церква, а там село — велике, свідоме й небідне. Селяни мають ниви по цей і по той бік кордону. Через кордон перевозять снопи до своїх стодол. А кордоном Збруч. Неширокий, та береги високі. Кордон!

Літо гаряче, а в Збручі вода зимна. Як не купатися в ньому? Але купатися можна лише до середини ріки, дальше йти не смій, бо це вже царська вода. Нахаби! Навіть ріку хочуть розколоти надвоє. Тримаємося свого берега, як сліпі плота. А при другім, чуємо, так само по-нашому говорять і, купаючись, жартують. Може, вони також з якого приходства прийшли або приїхали так само, як і ми?

— Здорові були, земляки! Що доброго у вас чувати?

— Спасибі. А ви як поживаєте? — починаємо розмову. Та „аб'єзчіка” лихий надніс.

Тихо. Лиш Збруч буцімто гнівно шумить.

Але якісь не дуже голосні його шуми.

*

А коли сонце геть кудись заховається й надворі похолодніє, господар гонить нас до хати. Він любить вечірню годину без свічок і лампи, заки подадуть вечерю.

Так добре тоді розмовляти. Відпочивають очі і жвавіше працюють думки. А господар — мистець піддавати щораз то інші теми: про літературу, політику, соціологію. Навіть у філософію скаче. Було це таке покоління, що не замикалося у тіснім кружку своїх студій, а цікавилося всім. І знали вони таки дійсно багато. Граматика і математика, природа і література, історія і філософія, можна було сміло сказати, що „ніщо, що людське, не було для них чуже”. Латинських авторів читали без коментарів, часто-густо цитували Шекспіра й Шіллера, а Регель був їх улюбленим філософом. Щурат у розмовах брав живу участь, мав навіть досить помітний хист полемічний, а мені сміливості неставало. Несмілим ро¬бив мене авторитет діда — Михайла Глібовицького і батька. Оба вони так багато вміли, що мене не раз просто страх збирав. Як стали балакати про Наполеона або розмовляти на якусь тему філософічну, то я дух запирав у собі. „Боже, яких вони вчителів мали?” — дивувався я ще учнем гімназійним. Але й потім довго не міг я позбутися того вражіння, довго не зважився сказати собі, що я також щось знаю.

*

У Шидлівцях мали ми переночувати й на другий день вертатися до Циган, а тимчасом і незчулися, як кілька днів минуло. Поділля — дозвілля, так тут широко, є куди пустити око, а за оком і думка летить. Не те, що в кітловині Львова, та ще влітку, коли в днину сонце обсипає тебе жагучим промінням, а ввечір кам'яниці, як печі, дишать теплом. Ходиш, як зварений.

— Треба нам їхати, — кажемо до себе, — бо там, мабуть, уже й Франко вернувся з Відня.

Насилу вирвалися з рамен гостинної хати.

Франко дійсно вернувся. Втомлений і невдоволений, якийсь не свій. Приїхав відпочивати. Та який це був відпочинок! Перший вставав і босоніж, по росі, поспішав у ліс збирати рижі та всякі губи, бо розумівся на них, як професор ботаніки. Гриби — це була його "страсть", як у Циганах казали.

А друга страсть — це був тамошній дійсно подільський став, тільки посередині чис¬тий, мов велетенське дзеркало, а кругом зарослий трощею та всяким водним зіллям. Зате були там також раки й риби, а наш поет любив їх ловити.

Третє, що він дуже любив, — то були старі подільські ґазди-філософи, баби-відущі. Умів балакати з ними, і вони любили „нетутешнього пана”. Одним словом, риби, раки, апокрифи.

І з тіткою Дарією Глібовицькою теж любив собі побалакати. Вона знала багато народних пісень, казок і вірувань селянських. Село відкрило перед нею свої затаєні скарби, і вона їх показувала Франкові. У вечірню годину грала тітка на фортепіано. Мала дуже добру пам'ять музичну й кожну пісню, яку лиш раз почула, переносила на клавіші. Підби¬рала найвідповіднішу тонацію й передавала експресію твору. Як нікого більше в кімнаті не було, то Франко співав. У хорі, гадаю, дали би його до других тенорів, а як співав соло, то виглядало, що має легкий баритон. Але не в силі голосу краса, а в тім, що він тим голосом передавав. Передавав багато, як нефальшована пісня народна. Той самий спосіб орудування звуками й та сама широка шкала чуття без зайвої афектації.

Як хтось увійшов до хати, Франко мовк або кінчав строфу так тихо, що цікавий муд¬рий з того не був, а просити щоб Франко вголос щось заспівав, мабуть ніхто й ніколи не зважився.

В неділю йшов до церкви; таки так — ішов до церкви, ставав на криласі з дяками, слухав служби Божої і „науки духовної”. По службі Божій довго розмовляв з дядьком Омеляном на тему проповіді, але тоді до них ніхто не підходив.

Не бракувало й цікавих, а то й гумористичних моментів з часів побуту Франка в Циганах, але мене там не було, бо я від'їхав скоро, а переповідати, що від інших чув, не беру¬ся, бо це вже пригрівана страва. В Циганах лишився з Франками Щурат. Він міг би багато сказати, коли б схотів.

І був би великий жаль, якщо не сказав би. І не тільки про Цигани, але й про побут Франка у Відні.

А може, ще заскоро казати?

Ця думка весь час тривожила мене, коли я писав оці рядки. Хапала за перо: лиши!

„А невже ж я що злого пишу?” — заспокоюю себе.

Єдиний прохід

Як, бувало, приїду до Львова, то йду до редакції „Діла”, щоб довідатися, що в нас нового, а з „Діла” біжу нагору, до Товариства імені Шевченка... Маю якусь орудку до проф. Грушевського, заходжу. Балакаю коротко, бо знаю, що в нього час дорогий. Хтось стукає у двері.

— Увійдіть! Входить урядовець.

—Перепрошую пана професора, але шукаємо (такої-то й такої) позиції і не можемо знайти.

— Не можете знайти? — всміхається з-під вуса голова Товариства імені Шевченка й дивиться на урядовця понад окуляри. — Позиція не заєць — як була, то не втекла. А візьміть лиш головну книгу. На сторінці (такій-то й такій) удолині, там вона, мабуть, і є, тая позиція.

По хвилині вбігає знову той самий урадуваний урядовець.

— Спасибі, пане професоре, знайшли.

— Знайшли під лавкою сокиру, ось воно як, — відповідає Грушевський.

Франко не стукаючись входить.

Вітаємося з ним, а Грушевський:

— Добре, докторе, що ви зайшли.

— А чому б то добре?

— А тому, бо не знаю, де воно сказане, чи там написано, — (і цитує якесь речення у нашій старій мові). — Може, ви мені пригадаєте.

Франко надумується хвилину, морщить чоло.

— Питаєте, де? А... — і каже, де це речення написано.

— Ваша правда, — притакує Грушевський і зв'язує це речення з контекстом... „Но, — гадаю собі, — такі два гриби в борщ!”

— Йдете до міста чи ще маєте поладнати яке діло? — звертається до мене Франко.

— Ні, я вже готовий, іду! Прощаємося з Грушевським і виходимо.

Вчасна весна. Холоднаво й мокро. Паде сніжок і тане під ногами. Львів, хоч який гарний, а тоді поганіє. Подібний до настороженого вірла. Франко в довгім попелястім пальті, ніби в бунді, руки в рукави. Відкашлює.

Ідемо чомусь-то не Руською вулицею до Ринку, а скручуємо попри Ставропігію, минаємо Домініканський костел — одним словом, колуємо, буцім не знаємо дороги.

Іноді пристаємо. Франко дивиться тоді під ноги.

— Над чим працюєте тепер? — питає.

Я кажу. Не дослухує і ніби з книжки читає джерела до тої статті, про яку я сказав. А по хвилині:

— Був голосок, та позички з'їли.

Не розумію, до чого відноситься ця цитата. Питаюся несміло. І Франко розговорюється. Нарікає... Я вухам своїм не вірю. Франко нарікає? Переді мною?

Нарікає, що не має часу писати те, що хотів би. Редакторська робота, повінь усяких корект... Навіть мова... Поправляють його... І знову цитата із Шевченка: „Кругом неправ¬да і неволя...”

— Багато я її зазнав, багато! — і ще раз зупинився.

Я глянув на нього. Невже ж це той самий Франко, що я його бачив на ювілеях? Невже ж це той великий поет, якого портрети висять поруч Шевченка, той гострий полемік, гіркий критик, замкнутий у собі, неприступний чоловік? Невже ж це він?

Хотілося стиснути його руку, так руки він сховав у рукави, хоч не так-то й зимно було. І хотілося сказати якесь тепле слово, слово спочуття й втіхи, але сміливості бракувало. Ще, чого доброго, образиться, обернеться й піде собі геть, а мене лишить на вулиці само¬го з гірким почуттям непровиненої провини. Ні, ні! Краще хай скаже, як сказав про мене польський поет, що я „дивно зимний і дивно йому чужий”, ніж має сказати, що я нетактовний і грубий.

Я мовчав.

А він знов:

— Ви ще молоді й здорові. Влаштуйте собі життя так, щоб сказати те, що вам на серці лежить і що вам не дає спокою, та ще так, як ви це розумієте і як хочете, а не під диктат.

Я мовчав.

Мовчки провів Франка до університетської бібліотеки й розпрощався.

Не знав, що прощався навіки.

Сумна вістка з-над Полтви — над Ляном

Вецляр, над Ляном, город Йоганна Вольфганга Гете. Та ще город гарної Лотти й безталанного Єрузалема. Та ще... Будеруса і Ляйца.

Як же невтомно й невгавно працюють вони, щоб заспокоїти голод тієї ненажерливої потвори, що їй на ім'я — війна! (Вони — себто не Гете, Лотті й Єрузалем, Будерусова фабрика заліза й Ляйцова робітня військового стрільного приладдя). Як вони сопуть, стогнуть, скавулять і виють цілими днями й ночами, затьмарюючи небо й затуляючи сонцеві очі! Ще трохи — і весь світ присиплять попелом і димами так, що й не писне!

Тільки Лян шумить собі в долині, як шумів „во время” Барбаросси й римського цісарства німецького народу, Гете та Вільгельма І, якого венцлярці не дуже-то ввічливо при¬вітали біля собору.

Не денервується Лян. Він не одно вже бачив і побачить ще дещо, поспішаючи до Рейну, а з ним дальше до моря. Має про що шуміти.

Війна, як буря, занесла й нас до Вецляра, над Лян.

Служимо при таборі полонених російської армії. Там і наших багато. Великі тисячі.

Табір далеко за містом, на горі.

До табору — липова алея. А за табором — міст.

Гарно тут. Ще Гете казав, що у Вецлярі люди погані, але природа чудова.

Гете вмів дивитися на світ.

Так воно і є.

Природа чудова. Ліси, ріки й гори. Але на горах гармати, щоб до міста не допустити ворожих літаків. На фабрики летять. Хочуть їх висадити в повітря. Сирени, гук гармат — і літаки падуть на землю.

Війна.

У таборі теж нема спокою. Важко за дротами жити. Полонені рвуться додому, до жінок і дітей. Їсти нема що. Заспокоюємо їх викладами, театром, оркестрою, бібліотекою тощо. Слабнуть на тілі та кріпнуть на душі. Освідомлюються.

Вчасним ранком ідемо з міста до табору. До праці. А вертаємось як коли: часом аж коло півночі. Ідеться легко, бо жолудок пустий. Склянка якогось чаю з німецьких зел, зі сахарином або й без, шматок хліба, що крізь нього аж до Львова видно, і мармелад з брукви. Він має ту знамениту прикмету, що його не меншає. Скільки з'їси, стільки на другий день прибуде. Бухтіє...

Взимі тут погано, бо мороз і вітри. Але зима коротка. А весною краса. Цвітуть вишне¬ві сади, пахнуть липи, а які тут пташачі концерти! Можна забути, що не так-то й далеко відтіль ллється людська кров.

„Людська кров не водиця, проливати не годиться”.

Кажи ти це їм! Стрібуй! Але я не раджу. Ні...

Ранній ранок. Випив я оцей німецький чай, проковтнув хліб, лизнув несамовитого мармеладу — іду, щоб не спізнитися, бо це військовий табір, а в війську час — то мус.

Ах, цей мус! І камінь мусить лежати на дорозі й терпіти, що його топчуть і їздять по нім. А якби так позбутися тієї сили ціпкості, що його частинки вкупі держить, о, побачив би ти, що було би тоді! А так — він мусить лежати...

Минаю ставок із золотими рибками, (Goldfischteich), підофіцерську школу, не гіршу від Терезіануму у Відні, вчительську семінарію і цвинтар, як прегарний сумовитий парк.

Поспішаю, щоб наздогнати товариша Василя, автора „Розсипаних перел”.

Він, задуманий над „Сфінксом Європи”, йде й не чує, як гупаю за ним, біжить, мовби на крилах летів.

Допав я його, стискаю його дивно дрібну, худощаву долоню.

— Що чувати, Василю?

— Що?.. Франко помер.

Мене якби хто підстрілив. Стою, мов до землі приріс. І він став, дивимося на себе. Сумно, перестрашено, безладно. Здавна привикли ми до того, що Франко хорий. Всілякі вісті про його недугу ходили. Правдиві й вигадані.

Прийшла війна, й гук гармат заглушив ці вісти. Одиниця, хоч би яка велика, без збройної сили і без воєнного значіння маліла. А до того з-над Полтви до Рейну не рукою махнути. Вістки з краю приходили скупі, бліді, непевні.

Знали ми, що Франко осамотнений, то знов, що його наші Січові стрільці до своєї львівської станиці забрали, що ним піклується д-р Овчарський та інші щирі душі, то знов чули, що він до своєї хати перейшов, але щоб катастрофа була така близька й неминуча, того ми не знали. Потішалися гадкою, що скрипливе колесо довго їздить. А тимчасом забули, що до часу дзбанок воду носить.

Дзбанок, у якому зберігалася чудотворна вода поетових гадок і почувань, розбився — Франко помер.

Питаюся Пачовського, звідки це знає. Чи з Союзу визволення України писали?

— А що ж, — відповідає коротко.

Не вспів Мойсей увести свій народ до Обітованої Землі...

Входимо до табору. При брамі варта, показуємо свої папери. Нас пускають, подаємо¬ся до театру.

Василь звичайно не тратив фантазії. Не забуду, як на Новий рік увійшов до таборової зали і замість почати промову, став зерном засівати зібраних полонених: „Сійся, родися, жито, пшениця, всяка пашниця”.

Без бою забрав їх у новий полон — національний.

А тепер ходив від гурта до гурта й несміливо передавав їм сумну вістку, буцімто ми якусь велику битву програли.

А за хвилину та вістка чорною птахою летіла по таборі.

Франко помер.

 

 

Л-ра : Лепкий Б. Іван Франко / Богдан Лепкий // Спогади про Івана Франка. – Л. : Каменяр, 1997. – С. 229-255; С. 581.

Оновлено 28-03-2024
© 2020. ОУНБ iменi I. Франка