Марко Черемшина
Черемшина Марко (Семенюк Іван Юрійович)(1874-1927) – український письменник-новеліст, автор творів з життя Гуцульщини.
Фрагменти моїх споминів про Івана Франка
То було тої зими, коли у Відні скидали Баденього з президента міністрів.
Весь Відень кипів і кидав громи на галицьких володарів, на Баденього, поляків і на чехів. Вольф і Шенерер у своїх всенімецьких, Адлер, Пернерсторфер і Шугмайєр у робітничих, а навіть Люегер у своїх християнсько-соціальних кругах устроювали віче за вічем і всі погубляли шляхетську, галицьку господарку та, вказуючи на страшні наслідки панування шляхти над нашим народом в Галичині, домагались прогнання деспотичного і брутального шляхтича К. Баденього із становища президента міністрів. Тоді-то поступові віденці, як професори унів[ерситету] і редактори Зінгер і Менгер, провідник соціальних демократів В. Адлер, звернулися через визначного чернівецького студента Гната Ляйхнера до укр[аїнських] товариств «Січ» і «Родина», щоб устроїли великий мітинг, в якому найбільше визначні і авторитетні бесідники-українці взяли б участь, промовили б і зуміли б відслонити перед світом наслідки шляхетської господарки у східній Галичині.
До комітету увійшли були мої приятелі Роман Сембратович, Іван Саноцький, В. Загайкевич, М. Пасічник і я, і постановлено запросити як бесідників Івана Франка та Андроніка Могильницького з Галичини, а з Відня Пернерсторфера і Шугмайєра; крім того, Гната Ляйхнера, що вже тоді як студент проявляв великі здібності ораторські, а до українців велику симпатію. Особисто з нас знав Франка тільки Роман Сембратович, і тому виделегували ми його з привітом для Франка у готель на Флоріанській улиці. Сембратович вернув від Франка промінний, неначе із святині, і заявив нам, що перед мітингом не доведеться нам бачити Франка, бо приготовляється і до бесіди на мітингу, і до відчиту в товаристві фабіанців про положення українського мужика у східній Галичині.
Я, що був на першому році права, малий, гей мушка, і не мав нагоди особисто зустрічатися з великими людьми, ждав у гарячці зустрічі з Франком.
На мітингу говорив Шугмайєр, дальше Пернерсторфер, потім плавно по-німецьки баритоновим голосом Могильницький, а відтак Франко. Кожне його речення викликувало або бурю потакувань, або бурю гніву проти подвижників східногалицького пекла, яке Франко майстерно розкривав і тоном ученого демонстрував.
До того часу видавався мені наймудрішим бесідником професор Чиглярж, що викладав римське право, однак коли я почув Франка, поставив я його далеко вище Чигляржа і вище всіх бесідників з мітингу. Хотілося перед ним упасти і цілувати його в руки і ноги. Хотілося його нести, щоб не запорошив своїх ніг порохом улиці. Хотілося обсипати його цвітом. Та через тисячну товпу не вдавалося мені пробитися до його, і я вийшов мов оп'янілий маєстатом його величі.
На другий день вечором мав Франко говорити у фабіанців, і я туди ледве дотиснувся. Тут аудиторія була з-посеред поступової інтелігенції, і Франко викладав науковою методою, а його виклад незвичайно захоплював слухачів, серед яких були і парламентарні посли, і редактори поважних газет і журналів, і професори університету, і письменники, як Петер Альтенберг, Шніц-лер і ін.
Після викладу посипались із аудиторії численні запити, а Франко на всі ті запити відповідав через дві години, змальовуючи всесторонньо положення українського народу у східній Галичині. Враження було велике.
На другий день довідався я, що Франко буде вечором у Центральній кофейні на Панській улиці, і я пішов туди з покійним Романом Сембратовичем, який мене представив йому і Могильницькому. Могильницький весь час розповідав інтересно про різні виборчі приключки, був веселий, метав жартами, як китицями цвітів, а наприкінці оповідав, як-то він того ж дня з Франком бавився у Вурстель-Пратер і як Франко їздив на каруселях, і в ресторані Свободи танцював з якоюсь ладною віденкою, і в танці вивихнув ногу. Франко не перечив Могильницькому і тільки посміхався. Розповідав також, що був з Адлером на обіді у професора Зінгера та дуже вихвалював мудрість і вченість В. Адлера й тішився, що отворив собі дорогу до віденських газет і журналів. Я дивився зблизька на Франка, як на сонце, від якою меркнуть очі. Дуже я врадувався, коли Франко запитав мене, що я студіюю, а довідавшись, що я на другий день їду додому, сам мені запропонував „Ну, то їдьте разом з нами!”
На другий день не мав я ще всіх грошей на дорогу, але щоб не змарнувати такої небувалої нагоди, я позаставляв де що міг і станув до умовленого поїзда на північнім двірці. Франко покмітив, видко, мою несміливість і взяв мене попід руки та й завів у своє купе і почастував яблуками, яких мав повну вовняну торбу. Я почував у собі стид і ніяковість із-за того, що я студент прав, а не філософії і не зможу та й не доріс говорити з Франком про теми, які він в дорозі буде порушувати. Але в дорозі, коли Могильницький заснув був, Франко сам у розмові зі мною доторкався таких тем, які мене повинні були інтересувати. І так викладав мені, неначе Чиглярж, про чотири періоди розвою римського права, а іменно: 1) від початку основання Римської держави до часу устав дванадцяти таблиць; 2) від дванадцяти таблиць до Ціцерона; 3) від Ціцерона до Константина Великого; 4) від Константина до Юстініана. Виложив мені як на долоні, як повстали leges, senatus соnsulta, еdісtа mаgіstrаtииm, соnstitutiones ргіnсіриm, rеsроnsа еt sеntentiae ргudentіum, переповів зміст джерел: Gа]і іnstitutionum lіbгі IV, lіtиlі ех согроге Ulpiani, libгі V Julіі Раulі, cоllаtіо lеgиm Моsаісагиm еt Rоmаnоrиm, Fгаgmеnпtа Vаtісаnа, уставу Валентиніана ІІІ з 426 р., кодекс Григоріанський, Гермогеніанський, Теодозіанський і компіляцію Юстініана (527—565), питав мене, чи знаю різницю між аgnаtіо і соgnаtіо та що таке є fictio legis Согnelial.
З викладів професора Чигляржа я мав деяке поняття про ті всі теми, однак я ніколи не гадав, що такий велетень красного письменства, як Франко, мав такі основні і детальні відомості також у тім напрямі. Викладаючи мені різницю між аgnаtіо і соgnаtіо, зауважив, що у нас, у східній Галичині не тільки між шляхтою і прочим населенням, але навіть межи мужиками та різниця зазначується ще й тепер. Коли я, маючи тільки незначні відомості права, забігав у вуличку літератури, Франко взяв мене іспитувати з Байрона і Шекспіра і зауважив, що від сих двох велетнів зачинається взагалі література так, як право від римського права, а наука про національну економію від Адама Сміта.
Слухаючи викладу Франка, я почував свою умову бідноту і в думці желав собі, щоб пробудився Могильницький та щоб звів бесіду на жарти або на шахрайства галицьких панів. Франко став вдивлятися в мене і раптом запримітив: „От бачите, у вас баденівська голова!”
Я спалився на вуголь, а Франко мене випитував: „Ви читали Цезаря Льомброза?”
„Ні”,— кажу.
„Ну, то прочитайте його „Dег VегЬгесhег”, там знайдете пояснення, що значить анормально велика голова”.
А Могильницький, впадаючи, додав: „Не слухайте його і не читайте варіятів, але дивіться восени на капусту!”
Я топився із стиду за свою голову.
Пригадую собі ще, що Франко, говорячи про Отелло як про проблему сумніву, ужив порівняння: „Так як Міцкевич був поетом зради, так Шекспір був безсмертним поетом сумніву, якого не зумів досягнути навіть Гете у своїм Фауст”. Я і тут упрівав, аж нарешті пробудився Могильницький і відразу казав мені співати гуцулки.
Спершу я не похочував, але коли і Франко мене підбадьорював, я розпочав в'язанку коломийок „Параскою”:
Ой пішов я до Параски лиш голі два разки–
А вна мені показує аж три перелааки:
„Оцим будеш заходити, а цим виходити,
А цим будеш утікати, та як муть ловити”.
Та „Параска” подобалась була і Могильницькому, і Франкові, і Франко опісля не раз повторював собі у хвилях загальної мовчанки.
Стільки ж я і бачився з Франком особисто.
Спитаєте, може, яке враження зробив на мене Франко?
Великого астрального тіла, що гріє всю Україну, а світить далеко ще дальше.
Опісля завелась була між нами переписна, яка у війні затратилася. Франко радив мені закинути писати поезію в прозі та вернути до „Параски”, себто до мужиків.
Л–ра: Фрагменти моїх споминів про Івана Франка // Черемшина М. Твори в двох томах. – Х.: Наукова думка, 1974. – Т.2 : Посвяти Василеві Стефанику, ранні оповідання, Поезія, Переклади, Літературно-критичні виступи. Спогади. Автобіографія, Листи . С. 164 – 168;
Марко Черемшина. Фрагменти моїх споминів про Івана Франка // Спогади про Івана Франка ; упорядкування, вступна ст. і примітки М. Гнатюка. – Л. : Каменяр, 1997. – С. 585.