Івано-Франківська
обласна універсальна наукова
бібліотека ім. І.Франка

Адреса бiблiотеки:

76018
м. Iвано-Франкiвськ
вул. Чорновола, 22
тел. 0342 75-01-32
fax: 53-21-89
E-mail:

Відділ комплектування:
E-mail:
тел. 0342 752479

Відділ мистецтва:
E-mail:

Краєзнавчий відділ:
E-mail:

Науково-методичний відділ:
E-mail:
тел. 03422 53-32-31

Графік роботи:

Щоденно: 10:00 - 18:00
Субота - вихідний день
Cанітарний день - останній четвер місяця

Климентина Попович



Попович Климентина (1863—1946) — українська письменниця з Галичини, за фахом учителька; працювала в Галичині, у 1890—1900-х роках на Буковині. Авторка поезій та оповідань з життя галицької інтелігенції; друкувалася в „Зорі”, „Ділі”, альманахах „Перший вінок”, „Українська муза”, в антології „Акорди”. Письменниця була однією з тих талановитих учениць, яких найбільше цінував Іван Франко. Їй присвятив вірш „К.П.” (перша назва „Відповідь”), де висловив своє розуміння кохання. У ювілейному збірнику „Привіт І. Франкові в двадцятип'ятиріччя його діяльності” надруковано за підписом Климентія П. Б. (Попович-Боярська) вірш „Колись і нині”. Академік М. Возняк опублікував 28 листів І. Франка до К. Попович. (Див. зб.: Іван Франко. Статті і матеріали. Харків, 1952. С. 67-92).

Спомини про Івана Франка

Було це наприкінці минулого століття (1884), коли галичани, пробуджені уже здебільшого національно, починали також з правила здійматися і за кличами загальнолюдськими. Особливо молодь ентузіастично переймалась новими ідеями, яких головними речниками були тоді у нас Іван Франко з Павликом. Ентузіазм молоді шукав виливу в менш або більш зрілих творах на різні теми — від соціальних, культурно-економічних аж до поетичних. А вже ця поезіоманія, як справжня пошесть, опанувала була як не кожного, то бодай що другого напевно. Маленьких розмірів літературно-науковий журнал „Зоря” ні його кіш редакційний не вміщали безлічі цього духовного намолоту. Невдячної ролі вибирання немногих зерен з тої полови не могли подолати безталанні тодішні редактори (номінальний — Партацький, але дійсний — Франко) і тому спересердя, відповідаючи в редакційній переписці незрілим авторам, частували їх понайбільше дотепно-в'їдливо гумористикою. От і мені забажалось раз почути таку пікантну відповідь на свою адресу і в цій цілі послала з моєї поетичної теки декілька віршів в редакцію „Зорі”, в глибокій тайні перед ріднею. Підписала екзотичним псевдонімом „Зулейка” і з нетерплячкою почала дожидати чергового номера „Зорі”, щоб добре убавитися своїм власним коштом. Втім неждано одного ранку на шкільній годині получила від сільського листоноші листок з якимсь особливим почерком, зовсім мені не знайомим. Мусила я добре в руки взяти свою цікавість, щоб діждати кінця години. Ледве діждалась! Відкриваю таємниче письмо, заповнене голубими рядками слів, — шукаю з поспіхом за підписом, — читаю і очам віри не йму: „Ваш Іван Франко”. „Як же це, до мене, нікому не знаної, в сільській глуші загубленої учительки, відзивається такий велет, таке божище недосяжне!” З трудом опановую своє зворушення і читаю, а радше ковтаю прецінні слова: „У вас безперечний талант...” „поетична сила слова...” „високий політ фантазії!”. Просить присилати якнайбільше таких „речей”, — читаю, повторюю безконечно. Отже, це не сон, а дійсна правда — там стоїть голубим на білому, що я "поетка"! Сам великий авторитет, а не якийсь шуткар на глум це каже. Незмірна, безкрая радість залила моє серце, я не хотіла її ні перед ким зрадити і тому через садок вибігла в поле. Там, в розі кладовища, стояли в вічній задумі мої старі приятелі, шумливі смереки на срібнолистім тлі велетенських тополь. Перед ними я з довір'ям виливала свою радість, захоплення своє і чудні мрії про „світлу” будучність. Насилу втихомирила бурхливу радість поважним, ласкавим пошумом. Насилу втихомирились розіграні нерви срібнолистим шепотом. Вже здебільшого зрівноважена, вернулася з запізненням на обід до дому батьків. „Ти чого така промениста?” — запитав брат, пильно глядячи на мене. Батьки і собі запитливо дивились на мене. „Я пробіглась, робила гімнастичні вправи”, — кажу обминаюче. Але не годна була ні їсти, ні всидіти на одному місці. Другої днини брат з свіжою „Зорею” в руках каже до мене: „А знаєш, Климо, якась вже друга з ряду поетка появилась на нашім літературнім обрії! І то якась, уяви собі, — твоя іменниця: Климентія П”. — „Не може бути!” — кажу. „Ось глянь сама!”. Дивлюсь і не йму віри власним очам. Хто бачив перший раз вилеліяне у власній душі слово, напечатане „во всеуслишаніє”, той лиш зможе зрозуміти мою радість! „Але ти рада, сестричко! Тому що ваша верх бере! Правда? — каже брат. — Юлія Шнайдер і та нова Климентія П. готові притьмом загнати в кут наших патентованих М-ка та Гр-овича”. Я не годна була вже нічого йому відповісти, щоб не зрадити себе. Утекла чимскорше і цим разом до вірних моїх друзів на кінці старого кладовища і раділа в їх дискретнім затишку.

Відтоді почалась найгарніша доба в моєму житті. Щодругий, а то і день по дні, злітали до мене через відчинене вікно шкільної кімнатки голубі листочки, передавані сільським поштарем понад головки дітвори, понуреної над письмовими вправами. Діти писали, а я за той час перебігала очима по голубих рядках характеристичного письма. І повно в них було усильної заохоти до праці „на літературній ниві”, до розвивання, а не марнування Богом даного таланту. Повно щирої, дружньої принуки, а деколи і докорів за лінь, за лекговаження письменницького труду.

Франко, в той час бойкотований своїми і чужими, злиднював гірко і недомагав душевно й фізично, то й рад був виливати своє горе перед щирим другом, за якого почав уважати мене, хоч ми досі були знайомі між собою лиш письмово. Він почав настирливо допрошуватися дозволу відвідати мене, та я чомусь не похочувала того побачення, сама не знаючи причини цього. Воно, правда, в ті часи небезпечно було приставати з „проскрибованими соціалістами”, та ще підданим шкільної ради, але мене це не страхало. Мені найбільше ходило [про] моє інкогніто перед ріднею. В ті часи я бувала кілька разів в різних справах у Львові. Франко, довідавшись звідкись про це, страшенно образився, що його про це не звістили. Рада не рада, я мусила вже вкінці згодитися на це побачення. Приїхавши до Львова найближчим разом, послала я посильного на ул. Ліндого, ч. 3 з оповісткою і ждала. Треба тут ще зазначити, що я досі не мала найменшого поняття про зовнішній вигляд поета. По моїй уяві він був гарний, як Аполлон, а дужий та могучий, як лицар найсвітлішої княжої доби. І треба зазначити, що у мене змалку була розвинена відраза до рудих. Чи то пестунки байками про лихого, рудого чародія це викликали, чи яка інша невияснена тому була причина. Досить того, що коли двері моєї кімнати розчинилися і в них показалась постать, яку я в першу хвилину вважала за кого-небудь іншого, — а ніколи в світі за того вітхненного співака Божого! — і коли отак знічев'я я побачила ту пломенисту голову, виринаючу з-під зимової шапки (хоч то було весною), також чомусь рудої краски, і мені по перших словах стало ясно, що це іменно Франко у власній особі, — яв першу хвилину прямо не годна була опанувати панічної відрази і переляку, які мусили відбитись на моїм лиці надто промовисто, бо раптом ясні блакитні очі поета, як хмара, сум помрячив, і лице стягнулось болючим виразом. Цей сум і біль мене привели до пам'яті, і я, опановуючи перше фатальне враження, витягнула привітно свої долоні до нього і вже без відрази вложила їх в його рудими плямами поцятковані і рудим волоссям покриті руки. Блакитні очі вмить звеселіли знову, а уста ледве чутно шептали: „Оля! Оля!” (Це ім'я його найпершої і, здається, єдиної „дійсної любові”, на яку я мала бути схожою).

Ми розговорились щиро, поборюючи початкову ніяковість. „А знаєте, товаришко, — каже між іншим до мене Франко, — по ваших писаннях я уявляв собі вас дужою, високою, з енергійним голосом і жестами людиною, коли, між тим, ви ніжні та утлі, як „Ргіma vега”. — „Я щойно по матурі і по цілорічній науці 100-голового класу, — оправдуюсь, — заждіть, аж відпочину, то й стану саме такою, як ви це собі уявляли”. — „Я дуже цього бажав би! Маємо вже одну ніжну поетесу, друга здалась би бадьоріша!” Так ми при веселій дружній розмові перебули добрих пару годин, так, як би приятелювали вже хтозна від як давніх часів. Франко допрошувався, коли йому вільно буде ревізитувати мене в Жовтанцях (3 милі біля Львова). Я сказала, що повідомлю його, коли мені буде зручно. Втім надійшли мої брати і пора прощання; розпрощавшись, ми розсталися.

Якось незабаром після мого повороту, одного гарного пополудня прибігає до мене (я мешкала окремо від батьків у філіальній школі) задихана сестричка з зазивом чимскоріше іти з нею, бо там з татом є якийсь порохом дорожнім припалий панок, що притьмом каже вести себе до панни Клими, що його тато умовляють, каже сестричка, заждати у нас! „Ні, ні, — каже, — я не до вас, а до панни Клими прийшов!” Без душі біжу до них рятувати ситуацію, оскільки це ще вдасться. Та запізно вже було. Тато стрінув мене не то з подивом, а більше з докором: „Так, Мусю, — отеє п. Мирон (татові здавалося, що письменників треба шанувати їх псевдонімами) відкрив мені тайну, яку я, як отець...” — „Так, так, — перебиваю, — татко про це повинні були найперші знати і мені на це свій дозвіл дати (мої батьки були патріархальних поглядів), але я хотіла вам несподіванку зготовити”, – тріпаю поспішно, прикликаючи на поміч усю свою бойову діалектичну підготовку, щоб роздобрити старого. Франко, зміркувавши, якого наварив мені пива, зніяковів і став, як „жак”, знесмілений, перед строгим маєстатом сільського „бакалавра”.

Та ця прикра ситуація тривала недовго. Моє штучне занепокоєння та поміч моєї наспілої в ту хвилину матусі, що із сльозами обіймала головку своєї „наслідниці” (матуся також займалась віршуванням за „добрих часів”), звеселили скоро загальний настрій, так що „пан Мирон” і незчувся, як став дуже „милим” і „пожаданим” гостем в кружку щирих і добродушних селюків. І сам він звеселів і став добрячий, з душею нарозпашку, яким його, певно, там, у місті, ніхто не бачив ніколи. Вечором ми з Франком обоє та ще з півдюжиною моїх молодших братчиків та сестер пішли на прогулянку. Побували на мості над річкою, прислухаючись до улюбленого мною жаб'ячого хору. Виявилось, що і Франко його любить. Під час того, як менша братія довкола нас пустувала та гомоніла, ми вслухувались в ніжні трелі, що йшли навперемінно з жаб'ячим співом, та, спершись на поруччя моста, вдивлялись у таємну глибінь плеса, посрібненого місячним світлом, та в ще глибшу глибінь власної душі. Так не хотілось розставатись з чарами маєвої ночі, але малі пустії, захотівши спати, потягли нас до хати.

— Чому про вас кажуть, що ви звичайно похмурі, в'їдливі та відштовхуючі від себе? — питаюся Франка.

— А як ви кажете? — він питає.

— Я кажу, що навряд; ви веселі, як дитина, і ентузіастично добрячі!

— Я такий лиш при вас, друже!

— А чому не такий для других?

— Бо надто багато я зазнав лиха від чужих, а ще більше від своїх!

На тім ми розстались і пішли спати. На другий день раннім ранком ми пооглядали всі особливості в нашім саду, в зільнику. Відвідали мою „святиню дум”" під покрівлею смерек (нині там надгробна каплиця мого першого катехита), і там я залишила свого гостя, бо треба було іти до школи. Після школи та обіду ми вибрались гуртом на прогулянку в прекрасні жовтанецькі ліси. По дорозі ми були настроєні, як діти, що бігли поперед нас поміж хвилюючим золотом хлібів. Так само Франко тішився, не менше від дітей, кожним перелітаючим метеликом, кожною пірнаючою в гущавинах пташкою, а навіть і кожною стрічною людиною. Так було аж доки ми не дійшли до лісу. Як лиш там опинились під монументальними аркадами дубів та сосон та прохолоди у врочистій тишині, Франко став як не той... Як переображений: затих і задумався. Здавалось, що більшав, що з рамен йому виростають крила, а з високого чола ясніють лучі. „ Ах, як люблю тебе я, лісе мій, лісе! – шептав сам до себе. „ Я також люблю ліс над усе, але і цвіти пристрасно люблю, а ви чомусь ніякої не звертаєте на них уваги”, – кажу. Усміхнувся поблажливо до мене. „Знаєте, – каже, – коли б я був незалежний від куска хліба і міг творити лиш те, чим повна моя душа, то я отут би замешкав, наче пустельник, і творив би, творив і творив залюбки! Мій голос тут, в цім величнім настрої, міцнів би, як єрихонська труба, і ним пробував би я збудити народ мій зі сну вікового”.

І дійсно, в цих жовтанецьких лісах він обдумав багато речей, начеркнув, а навіть і виконав. Зробив був раз нарис великої епопеї, щось вроді „Мужиків” Реймонта, написав навіть пролог до неї, та відтак не знаю вже, що з тим сталось. Отак проминуло нам ще кілька гарних днів. Ми повідвідували мвйже всі жовтанецькі ліси (а великі і розлогі вони були), слухали і виучували співи з Божої ласки. Казкового цвіту щастя по папоротях гляділи, та, на жаль, жодному з нас не судилось його в житті знайти.

Відтоді Франко, заохочений гостинним прийомом в домі моїх батьків, частенько — майже щотижня — пішки (3 милі) забігав до Жовтанців, щоб, як він казав, „відвести душу”. Не любив лишень стрічатись з якимись гостями у нас, перед якими, як він казав, „не хоче парадувати”. Тому тоді, коли тих гостей не можна було якось зручно та швидко позбутися, Франко, незважаючи ні на які просьби, ані переконання, ні на правила товариської пристойності, схоплював притьмом свій крилатий капелюх і, не дожидаючи підводи, пішки стрибав назад до Львова, зовсім не дбаючи, яке враження залишить така незвичайна поведінка по собі. Франко взагалі про якийсь товариський кодекс пристойності знав стільки, що новонароджене немовля.

Десь-колись і я, відвідуючи Львів, переказувала до нього котримсь зі своїх братів-гімназистів, і ми стрічались на короткі хвилі. Одного разу стрічаю його, як іде з розмахом серединою вулиці задуманий, іде, як лунатик, ні на що не зважаючи і нікого не спостерігаючи. Сходжу і я вже з тротуару і йду навпроти нього — не бачить мене! Соромно мені, щоб не побачив хто, а я таки мусила аж вдарити його квітами, що їх мала в руці, щоб мене зауважив.

— Здорові були! — кличу. — Про що так думаєте завзято? Стрепенувся, зрадів:

— Ах, вітайте, товаришко мила! Я таки і думав про вас. Книжок для вас заготовив.

— От спасибі, — кажу, — я таки зараз їх візьму, бо вже зараз їду!

— До мене зайдете? — здивувався.

— А чому ж би ні? Настрашуся, гадаєте, пані опіні! Ви знаєте, я іноді люблю їй навкірки робити! — сміюся.

— От і славно робите! — каже, все-таки недовірливо дивлячись на мене. — То ходім-те!

[Вулиця] Ліндого вже недалеко. Пішли. Не було вже мені як повороту шукати. По дорозі Франко говорив весело, незважаючи на мою збентежену мовчанку. За кілька хвилин ми ввійшли до його хати.

— А ви чого так принишкли? — питає.

— Я хоч і відважна, — кажу, — а все-таки не годна позбутися деякої неприємності. А ще якби так, не дай Бог, увійшов хто і мене тут побачив, то спаленіла б, як прихоплена на чімсь лихім.

— Нічого вам паленіти! До мене заходять лиш люди, які надто шанують мене та вас, щоб могли щось непристойного подумати. А впрочім, що б вам це зашкодило, коли б якийсь недоума і подумав собі щось зайве? А головне, що ви, моя музо, отеє розв'язали вашою благословенною появою оту проблему, над якою я даром мучив свого чуба від самого рання, — і тут, в хаті, і там, по дорогах літаючи та людей штовхаючи. Це дивно, що як вас побачу або хоч листок від вас прочитаю, так тоді мої натхненні думки так пливуть, що ледве пером їх наздоганяю. А такий тоді добрий стаю, що весь світ до серця тулив би! Що це я? Скажіть?

Мені стало ніяково.

— То сідайте ж та й пишіть! Шкода марнувати хвилин настрою, — кажу, — мені і так вже пора іти.

— Ще хвильку заждіть, а то, їй-богу, розвіється настрій! — каже він, підносячи мою руку до вуст.

— А таки мають рацію наші прабабки, — кажу, схоплюючись.

— Що, може, це щось непристойного — пошанувати вашу ручку за те добро, що ви з собою внесли до мого змученого чола та опадаючу душу здійняли на вершини творчості?

— З цього виходить, — кажу, — що я повинна би...

–...усе і безперестанно окрилювати мене! — шепнув він.

Щоб розвіяти ніяковість, кажу йому:

— От бачите, друже, що значить тло для речей! Там, в Жовтанцях, так нам свобідно — чи в домі батьків, чи в моїй хаті, в лісі, під смереками, — там всюди genii loci, витають! Ми перевиправляємо, споримо, захоплюючись нашими речами. Або ви могучим розмахом очеркуєте контури якогось твору, я вам піддаю красок, докладаю барвистих епізодів, і так нам любо і добре удвох; а тут, в тих кам'яних домовинах, студено якось і ніяково.

Посмутнів чогось, принишкнув та задивився в даль. Щоб його розважити, питаю:

— Коли мене ревізитуєте?

— Коли прикажете — листок жемчужний пришлете! А ні — то і сам прибіжу, як мені дуже сумно буде! Серце трудне прийду звеселити! От я так не раз пишу до вас ранком, коло полудня друге письмо висилаю, а надвечір і сам до вас пригалопую, як надто вже дружньої розради забагну...

Не було як вести довше тої розмови. 11-та година доходила, о цій годині відходив поштовий диліжанс до Жовтанців. Я зопалу попращалась і пішла. Зачиняючи двері, доглянула, як збирав мої пов'ялі жасмини і вкладав до води, приспівуючи стиха якусь сумну пісню: „Зима, зима, не заморозь мене”.

Якось незадовго після цього побачення Франко написав мені, що почав дуже приопадати на здоров'ї. Чи то був наслідок його тюремних переживань, чи переобтяження працею... Мені здавалось, що цьому винно душевне пригноблення. Франко мав завзяту пасію освітлювати надто сильним рефлектором від'ємні боки деяких ідолів, а навіть іноді в надто радикальний і різкий спосіб доставалося від його секційного ножа і заслуженим людям. І так за Володимира Барвінського, власне, громадянство замкнуло перед ним двері, а за Міцкевича, якого назвав поетом зради, усі польські краєві і закордонні видавництва, яких він був співробітником, відмовили йому місце. Правда, що є справи, які вимагають нещадного заплямування, але іноді більше досягнеться педагогічною вибачливістю та компромісом, ніж боротьбою на вістрі ножа. Тому за час нашої дружби з Франком я, оскільки мені це було доступно, притуплювала не раз обоюдне вістря його критичного ножа, в ім'я засади німця, що: аllеs vегstеhеn — hеіsst аllеs vегzеіhеn і такої ж самої француза: tоиt соmргеndге — tout раrdоnnег. Все ж таки Франко на очах видів, треба було його рятувати, якось піклуватись ним з цілим усердям, — бо він в речах домашнього ґаздівства був безпорадний, як дитина. Та міг це зробити лиш хтось близький, хто мав би до цього законне право і обов'язок. Я також тоді, переобтяжена працею в школі (учила 100 дітей) і потроху в читальні, трохи недомагала. Франко ревно заходився, щоб мені полегшити становище. Жертвував мені співробітництво в „Зорі”, старався через других про місце учительки для мене у василіянок, а передусім силував мене до серйозної літературної праці. І тоді-то виринув у нас проект заключення супружого зв'язку для обопільної помочі одно другому. Франко мав лише здати докторат, а я — видати томик своїх поезій. Та справа ішла мляво, особливо з мого боку. Франко злився, що я „з аристократизму” не хочу своє духовне надбання „пускати в товпу”, я знову мала на те інші причини, до яких не бажала признатися. Дружба наша переходила різні формації, домішувались до неї небажані нальоти, аж вкінці в огні проб перетопилась в чисте золото найшляхетніших почувань двох душ, для яких не існує ні стать, ні вік, ані щось суб'єктивно-матеріальне.

Тепер вже не було між нами ніяковості, а щира і пряма поведінка у всім. Франко при кожнім смутку і прикрості ішов до мене, і був певний, що коли свою наболілу душу складе у мої дружні руки, я її ніжно та обережно утолю, облегчу і підійму вгору. Це і повинна я була робити і не переставати, ні на кого і ні на що не оглядаючись.

Але сталося інакше! Франко, прикро вражений галицьким громадянством взагалі, а галичанками зокрема, поїхав до Києва в наукових та літературних справах і там раптово оженився. До Львова вернувся вже жонатим. Зразу здавалося, що то не перешкодить нашій дружбі. Ми й приятелювали далі. Франки запрошували мене до себе у Львів. А на феріях в горах (коло Сколього) я переїздом мусила вступити до них, бо інакше грозили мені великим гнівом. Тут затримали мене довше як тиждень; вони обоє ловили рибу цілими днями, як справжні рибалки, і тут же, зараз на березі, засушували її на жердях над ялівцевим димом. У них було вже мале хлоп'ятко, яке також найрадше приятелювало зі мною.

Все ж таки я почувала себе вже здебільшого звільненою із своїх обов'язків щодо Франка, так як його жінка силою свого становища переймала мою колишню роль. Впрочім, і Франко, здавалось мені, не почував тепер потреби тої дружби. Тому я поволі все рідше заглядала до них, хіба зустрінувшись ненароком, давала себе затягти до них. Але згодом Франко по довшій перерві почав знову живішу переписку зі мною в літературних чи яких інших громадських справах... От, приміром, закликав був мене до помочі в організації у Львові першого страйку пекарів. Треба було підтримувати дух в настрашених репресіями влади новаків. Сам Франко, Франтішек Ржегорж (як гість), Маковей, я та ще інші командували в страйковім обозі в Кривчицькім ліску.

В сім часі я перебралась з Жовтанців на другу посаду в Честинях, в 1,5 милі від Жовтанців. Тут раз дістаю листа від Франка з Болехова (де він тоді гостив разом з жінкою у Кобринської) з просьбою про дозвіл відвідати мене, бо „його душа сього потребує!” Це мені було страшно не на руку, бо я саме збиралась до Жовтанців, щоб там провести Зелені свята... Саме коли я над цим метикую з листом в руці, а підвода з моїми чемоданами жде на мене перед хатою, раптово з'являється переді мною Франко, такий радісний та оживлений переконанням, що зробив мені наймилішу в світі несподіванку! Та коли помітив зажурений вигляд мого лиця, упав, бідняга, як з неба на землю. Як я йому не толкувала, що тут гостей, та ще мужського роду, я не можу прийняти з погляду на мою зверхню раду шкільну, а ще більше з уваги на моїх батьків, які б не годні були ані раз зрозуміти такої близької дружби з жонатим чоловіком,Франка в цьому не можна було переконати, і він, засмучений, прямо винуватив мене в рівнодушності до його терпінь. Мене і саму серце боліло над його розчаруванням. Він, бідняга, з таким радісним довір'ям біг від залізниці більше як 4 милі на те, щоб замість прожити 2 дні в моїй уютній домівці і висказати наодинці усе, що там гіркого накопичилось віддавна, та по-давньому зачерпнути з чистого джерела дружби заспокоєння для душі, мусив оце вертатись до гамірливих Жовтанців, щоб там перед цікавими та підозріваючими „парадувати!” Засмучений до краю, навіть не хотів оглядати ані мого нового помешкання, украшеного велетенськими папоротями, ані прекрасного города, умаєного повоями. Їхали до Жовтанців майже мовчки, приїхали під вечір. Якось дався упросити переночувати. На другий день, коли появився у нас перший гість, що називався паном Кульчицьким і представився Франкові як рідня його матері, яка мала походити з інтелігентної родини, Франко з нехіттю відпекався від всяких кровних зв'язків з інтелігентами і так раптово зник, що ніхто не зауважив коли, і не попрощавшись навіть зі мною. І це було наше останнє в житті побачення, таке нефортунне і болюче.

Десь невдовзі я заручилася і через два роки віддалась та пішла зі своїм мужем далеко, аж за границі Галичини, в сільську глушину, відірвана зовсім від свого дотеперішнього центра. Прийшлося жити в дуже важких умовах і без жодних виглядів на якийсь контакт з культурним світом. Мої зносини, навіть і листовні, з Франком, як і цілим кружком тих осіб, серед яких я досі жила, порвалися зовсім. Пізніше я дізналась, що Франко не переставав до мене відзиватись, але не знаю, з яких причин ці листи до мене не доходили. Кобринська також засипала мене листами, закликаючи до помочі в організації жіночого літературного руху, але, приїхавши раз несподівано і заставши мене в ліжку з однотижневою дитиною по однім боці, а з однорічною по другім, перестала вже надалі мене займати.

Все ж таки час від часу приходили до мене заклики від Франка та Лукича з покликом до діла.

В посліднім листі, який дійшов до мене від Франка десь коло 1895 року, він каже, що збирає старі церковні рукописи та друки і в цій цілі хотів би приїхати до нас. Ясно, що під тим приводом Франко бажав доконечно побачитись зі мною та приглянутись зблизька моєму життю-буттю. Я також бажала цього побачення і рада йому була, але якось не сміла цього прямо сказати: думала, що мій муж на такі прямі самозапросини не буде міг нічого іншого зробити, лиш таки, воленс-ноленс, його запросити від себе, і тому лишила йому рішення цієї справи. Між тим, мій муж не порозумів інтенцій ні моїх, ні Франка в цій справі і тому з блаженною нечемністю відписав, що ніяких таких старовинних пам'яток в нашім церковнім архіві нема і що шкода йому (Франкові) за цим до нас трудитися. І оце було останнє, що розділило мене з моїм незабутнім другом навіки.

Але я все манилася надією, що коли отрясусь вже з моїх нагальних материнських та ґаздівських обов'язків, то іще хоч під старість найду можливість вернутися до культурного центра, до кружка моїх давніх друзів і до праці, за якою рвалася неволена душа, спутана важкою буденщиною, та вернутися до нього, до забутого друга, щоб хоч вже під захід сонця огрітись його останніми променями, тим більше, що старість, наче хрустальна чаша, указувала б і засвідчувала, навіть і перед чиїмсь лихим оком, непорочну чистість дружнього напою.

Але поки я добилася до воріт тієї блаженної старості, важка недуга Франка, відтак довголітня, жахлива війна, внаслідок неї смерть мого друга, поглинули навіки всі мої красні сподівання.

А тепер мене усе тривожить думка, що, не будь ми колись такими наївними теоретиками в справі дружби чи супружжя, і наївні в своїх рішеннях життєвої ваги, усе, може би, було інакше та краще склалося... А найменше, як не всі, то більш лиха можна б було обминути, а хоч здебільшого притуплювати надто гострі канти життєвої скали, що так безпощадно ранила дорогу голову нашого Мойсея.

І не можна виправдовуватися навіть тим, що таке вже було призначення долі! Бо доля, на яку ми так любимо жалітися, не має, як каже Метерлінк, іншого оружжя проти нас над те, яке самі ми їй до рук подаємо. Вона не судить, лиш вказує в деяких рокових хвилинах шляхетні блуди і дрібничкові чесноти. І ми не можемо виправдовуватися, що в рокові дні, які рішають про щастя або горе життя кожного з нас, ми не вчували внутрішньої перестороги власної чуткої душі! А нині бачимо, що коли б тоді лиш один рішучий ступінь поступили або хоч руку піднесли були, усе інакше склалось би було! Треба було лише відчинити двері, бо на порозі ждало несміле призначення... Ждали і боязкі перестороги, які ми відтрутили як влізливі, і вони відійшли, лишаючи нас на поталу вправі життя, що в даний мент заводить свою жертву на місце це; сльози на нього ждуть і засуд, від якого найчастіше нема відклику. Так каже Метерлінк.

 

 

Л-ра: Попович К. Спомини про Івана Франка // Спогади про Івана Франка ; упорядкування, вступна ст. і примітки М. Гнатюка. – Л. : Каменяр, 1997. – С. 123 – 131; 572.

Оновлено 28-03-2024
© 2020. ОУНБ iменi I. Франка