Гнат Хоткевич
Хоткевич Гнат (1877—1938) — письменник, мистецтвознавець, композитор, театральний і громадсько-політичний діяч. Жив у Харкові, а потім у Галичині. У 1909 році заснував Гуцульський театр у с. Красноїлля. У 1912 році повернувся до Харкова, де включився у літературне і мистецьке життя. Автор художніх творів, серед яких "Камінна душа", "Довбуш", "Гуцульські образки", ряд п'єс, а також творів про Г. Сковороду, Т. Шевченка, музикознавчих праць. За часів єжовщини Г. Хоткевич був заарештований, загинув за невідомих обставин.
Зі споминів про Франка
Франка привезли безнадійно хорим до Львова. Якось так сталося, що опікуватися ним довелося мені — чужинцеві, але я не міг бути при нім весь час безвідлучно. Казали, ніби він надився повіситися на грушці, що стояла у нього серед двору, й тільки прохожі запобігли йому; казали, що дружина його, прийшовши до ліжка, мацала холодні ноги й говорила: „Ой, татку, татку, у тебе ноги холодні, мабуть, ти вмреш, бо мені молошниця казала, що у кого ноги холодні, то той мусить умерти”. Це все казали, й за це я не ручу. А от що я сам бачив, за що ручу.
А бачив я насамперед умови, в яких жив Франко. До того часу я ніколи не бував у нього в хаті, а це побував... Вражіння мав страшне... Тоді я тільки зрозумів, що, може, в усій світовій літературі нема другого виразу, в якому би вилився нелюдський біль так, як у словах Франка:
... лиш те болить мене,
Що, зведений до стану травоядної худоби,
Я тямки чоловіцтва ще не втратив...
А тепер лежав передо мною чоловік, що вже і тямку чоловіцтва втратив...
Цих хвилин над півтрупом велетня я не забуду ніколи.
Але треба було щось робити. Пішов я до д-ра Коссака (він лікував Франка давніше), до д-ра Кобринського (один з популярніших лікарів-уКраїнців), бо треба було в лікарню, цю ж хвилю в лікарню. Дома — смерть.
Показалося, що в Австрії не так легко попасти до психіатричної лікарні. Треба постанови суду, згоди родини, консиліуму лікарів і ще, і ще щось. Словом, видима річ, що сьогодні не вийде нічого.
Я побіг ще навідатися до Франка (він жив на окраїні), а на ринку купив, пам'ятаю, пару гіацинтів. Чомусь мені здавалося, що хорому буде приємно поглянути на прекрасні цвіти.
Побувши трохи, я пішов до міста з наміром вернутися й переночувати коло хорого. Але коли я прийшов надвечір, то перше, що побачив, були мої квіти, викинені надвір і побиті. Я думав, що хорий викинув. Спитав когось із дітей. Кажуть, що мама. Чому?.. У відповідь усмішка, ніби збентежена трохи.
Потім лише мені сказали, що пані Франкова обурилася: "Це Хоткевичу смердить коло хорого, так він, аби йому пахло, приніс квітки"...
Тоді я вперше бачив пані Франкову. Ночувати у себе вона мені не дозволила. В результаті серед ночі Франко вийшов з хати і, як оповідали потім, серединою вулиць ішов, не знаючи куди, але втрапив до д-ра Кобринського десь коло 4-ї рано в такім стані, що доктор думав — не вдасться врятувати.
В той же день я одвіз хорого до лікарні — всі формальності були залагоджені.
А увечері зібралася невеличка нарада — що робити... Чим допомогти й хорому, й сім'ї, яка жила тільки із поденного заробітку Франка...
Я не пригадую, хто був у комісії ще, пригадую тільки Гнатюка, Кобринського й Охри-мовича (здається, тоді він був редактором „Діла”).
Властиво, кожен з нас знав, що ніякої Америки ми не одкриємо й що єдине джерело — це звернення до суспільності по жертви. Отже, нарада мусила тільки те оформити. Тому хтось із членів комісії, здається Охримович, мені казав, що добре було би, аби я прийшов на засідання вже з готовим проектом відозви до суспільності. Покладали надію на те, що, може, мені вдасться написати це з певним підйомом, аби, як висловився Охримович, вдарити по суспільності.
Я написав. Озаголовив: "Непотрібні люди... непотрібна робота..." Зачитав. Відозва зробила вражіння, бо й настрій у нас у всіх був особливий. Я відчував, що неначе дав те, чого від мене вимагали...
Охримович взяв у мене статтю:
— Ми її видрукуємо, як...
Він не докінчив, але для нас усіх було ясно: як Франко вмре. Бо тут же сидів врач, який казав, що при такім стані смерть — це питання, може, днів, а може, годин навіть.
Рішено було тимчасово відкрити в „Ділі” рубрику жертв „Для хорого письменника”, не називаючи імені Франка й без усякої відозви, а мені взяти мою відозву і, коли прийде неминуча катастрофа, пристосувати її вже до того моменту.
Але, як відомо, Франко ще жив кілька літ, замітка моя так і зосталася в тому вигляді, як я написав. Оце я випадково знайшов її серед своїх паперів і от на прохання редакції „Плужанина” дати щось зі своїх споминів — подаю.
Варто би до неї подати ще кілька коментарів, бо там повно натяків на всім відомі тоді в Галичині, але теперішньому й тутешньому читачеві незрозумілі деталі, але то нехай колись.
Непотрібні люде... Непотрібна робота...
Доктор Іван Франко безнадійно хорий...
Отже, можна радуватися... Всім, хто по манесенькій тернинонці вплітав у вінець поета, всім, хто дрібненьку цеголочку ніс на його тюрму. І всім, чия хата завжде стоїть зкраю, і всім Пилатам, умивающим руки, і всім добрим людям з добрими серцями, з поступовими гадками, з національною ідеологією, з соціяльною рівностю на вустах. І всім редакторам поважних місячників, і людям, котрі викидали Франка з товариств, і всім, хто травив його ціле життя, і хто придивлявся тому спокійно. І всій нашій патріотичній поліції, і всій нашій суспільности.
Бо на всіх нас положиться вина. Всі ми знали, що тут, серед нас, відбувається повне безвихідного трагізму житє, всі ми бачили, як на очах конає і мучиться чоловік, — а хто прийшов з поміччу, з приятельською щирістю?.. Ні — хто прийшов з добрим словом навіть?.. Сотні людей міг би нарахувати д-р Франко таких, які лаяли, безчестили, гнали і ганьбили його через ціле життє, а чи нарахував би десяток таких, котрі дали б йому пережити радісну хвилю, а чи знає хоч їдното, на котрого грудях міг би виплакати свою безталанну, пошарпану душу?.. Ні, не знав, і тому житє Франка — це безперервний акт оскарження всій українській суспільності!
Гей, безщасний ти чоловіче!.. Чому раніше не догадався ти, що Руси письменників не треба?.. Чому не став ти урядником „Дністра”, адвокатом або професором гімназіяльним? Тоді Русь збільшила би ся ще одною „людиною на становиську”, та і тобі не затягала б шию довічна голодна петля. Бо всяких професій треба Руси — лиш письменників не треба цілком. Русь годує всіх: годує адвоката, що знає пятнадцять параграфів карного закона, годує лікаря, годує священника, лиш про поета, що творить світ ідей, що душу свою спалив на творчім вогни — лиш про такого поета може лікар сказати: „Doktor Franco robi na mnie wrazenie wyglodzonego czlowieka”. Недокінчений гімназіяст, що знає лиш 5 + 5, може десь в пожичловому товаристві мати забезпечений шматок хліба — лиш письменник світової слави, що на самі студії мов і джерел мусів стратити півжиття — під кінець свого життя не має можливости забезпечити сім'ю грейцаром і, так само, як поденний зарібник, коли не дасть щось до „Записок” або до „Вістника”, то вже мусить думати — де взяти грошей?..
Лиш нагадати собі, що Франко за свої роботи літературні мав ту ж саму платню, що і перший-ліпший конципієнт адвокатський, котрий, маючи вільну хвилину, поетично описав, як він цілувався з Касею під возом. Та невже суспільність, ціла суспільність не могла здобутися на те, щоби Франка, хоч би одного Франка, оплатити так, аби відтхнути йому дати? Чому знаходяться гроші на все, на десятки різних інституцій, випадків і предриємств — і лише для того, щоби підтримати — не кажу все письменництво, а хоч би одного такого Франка — грошей не стало?.. Не стало доброї волі, не стало чутливости. Ой, чи скоро Україна здобудеться на такого колоса, а повалити його зуміла скоро. 35-тилітний ювілей письменицької діяльности Франка припадає на сей 1908 рік, а суспільність згадує про те, лиш прочитавши сі сумні стрічки.
О!.. Щаслива Руси! Все потрібно тобі для твого культурного життя: і каварня „Восіаn” і дроворуб, і політичний твій ворог — лиш одного не треба тобі — письменства, а з ним і письменників. Часописи твої гниють не догнивають, видавництва твої тліють не дотлівають. Чоловік воліє кельнерам викинути за рік втроє більшу суму, але купити книжки,підперти якесь видавництво йому просто не приходить і на думку. Сусіди на ті ж самі півчварта міліонів людности мають десятки книгарень — Русь має одним-однісіньку та й та ледве дихає. Ой, як трудно при тім усім говорити о рівноправности, політичній власти, співучасти в правлінню.
„Исторія учить”... Ні, я думаю, що лиш історію учать, а вона сама нікого і нічому не навчила. Бо якби вчила, то поставила б перед нами ряд крівавих аналогій і спитала б: чому доля всіх ваших великих людей, всіх ваших Прометеїв, що в руках тримали серце своє і несли вам світ, — се рана, одна болюча рана?.. Чому доля Шевченка викликає сльози, а як прочитають люде долю Франка — одні очі теж затуманяться сльозою?.. Чому, хоч і всюда доля письменників не була найліпшою, але ніхто не видав такового довгого мартирологу, як він?.. Чом инші народи бодай висших своїх уміють пошанувати, а ти,
Руси, шануєш їх... лиш по смерти...
І єдина відповідь на то, що: непотрібні люде... непотрібна робота.
Львів, 1908
Гнат Хоткевич
Л-ра: Хоткевич Г . Зі споминів про Франка // Спогади про Івана Франка ; упорядкування, вступна ст. і примітки М. Гнатюка. – Л. : Каменяр, 1997. – С. 393 – 396; 593.
