Василь Стефаник

Стефаник Василь (1871-1936 ) видатний український письменник-реаліст, блискучий майстер експресіоністичної новели. Народився в с. Русові поблизу старовинного міста Снятина на Станіславівщині (нині Івано-Франківська обл.). Учився спочатку в польській класичній гімназії (м. Коломия, з 1883), з якої був виключений за участь у таємному гуртку та за агітаційно-освітню роботу серед селян, потім у Дрогобицькій (де особисто познайомився з Іваном Франком, зустрічався з ним, писав статті до прогресивних Франкових видань, виступав на зібраннях селян). По закінченні гімназії вступив на медичний факультет Краківського Університету (1892 р.). У Кракові на довгі роки заприятелював з польським лікарем і культурним діячем В. Морачевським, плеядою письменників „молодої Польщі”. 1908 – 1918 рр. – депутат парламенту. Перші літературні спроби Стефаника припадають на рр. навчання в гімназії. Іван Франко в 1901 р. відзначив, з’явився, може, чи не найбільший після Шевченка письменник, « яким уже нині можемо повеличатися перед світом», що «його новели – як найкращі народні пісні». У творчості Стефаника-новеліста було два періоди: перший припадає на 1897-1901, а другий на 1916-1933 рр. В. Стефаник написав не так уже й багато його художні твори вміщуються в одному томику. І всеж ім’я письменника стоіть поряд з іменами найвидатніших новелістів світу.

Каменярі (Спомини)

Я все, коли вертав з Кракова додому, вставав у Львові відвідати Івана Франка, який мешкав нижче великої жовтої техніки. З великою радістю входив на перший поверх до робітні і бібліотеки нашого поета. Він, завсіг-ди в вишиваній сорочні, виходив у бібліотеку, вітав мене та відразу закликав свою бліду жінку і зголошував мене як гостя на снідання і обід. Хлопці і мала дівчина дуже були раді, чи мені більше чи сніданню, не знаю, а я, переговоривши, що конче треба було, з господинею дому, переходив зараз до робітні, заваленої купою ріжних скриптів, перекладами та кусниками всіляких поезій. Я був чоловік ще молодий та дуже несміливий і без ніякого публіцистичного хисту, а до того велика пошана до нашого найбільшого поета мене дуже пригнічувала. То був час, коли Франко написав по-німецьки та надрукував у Відні свою статтю: „Dег Dісhіtег des Vеггafеs” .

Я боявся, що Франко не сміє вийти на вулицю через грізні голоси тодішньої польської преси, і запроектував тому прохід у Стрийський парк. Він згодився і покликав до нас ще двох своїх хлопців... На долині, як ми мали виходити на вулицю, Франко сказав до мене: „Я все виходжу щодня до своїх редакцій, але мене так не видно, я менше високий від вас, і тому дотепер ще не битий. Я не хотів би, щоби ви за мій гріх невинно покутували”. Я відповів: „Я не годжуся з вашою статтею про Міцкевича, а ми йдемо в дільницю робітничу, вас добре робітники знають як свойого товариша і провідника. Тут ми можемо свобідно перейти, я буду держатися трохи позад вас,я к задля сторожа, а ви з хлопцями йдіть передом”. І я показав свою грубу палицю. Хлопці бігали то перед нами, то за нами, а Франко говорив до мене, що ми в біді підемо до кофейні, де часто сиділи його близькі люди при каві. Стало сидів Остап Терлецький, час від часу показувався польський поет Ян Каспрович, разом з Франком співробітник „Кур'єра львівського”. Ніхто Франка не нападав, ми спокійно сиділи коло півгодини в Стрийськім парку, і тоді він просто напав на свою декламаторську – так він казав – і без таланту написану „Каменярі”. Я тоді, як сидів поруч Франка, був противної думки, як він, так само і тепер.

Л-ра: Каменярі (Спомини) // Сефаник Василь. Твори. – Київ : Дніпро, 1964. – С. 289-290.

Лесин В. Василь Стефаник / В. Лесин // Стефаник В. Новели. – Ужгород : Карпати, 1977. – С. 5-11