Рошкевич Михайлина

Рошкевич Михайлина (1855 -1935) - дочка пароха с. Лолина Долинського повіту, сестра Ольги і Ярослава Рошкевичів. Пробувала свої сили у літературі. І. Франко надрукував кілька її художніх творів та нарисів. Крім того, М. Рошкевич допомагала Франкові у різних видавничих справах.

Спогади про Франка

Мій батько був парохом в Лолині Долинсько повіту. Нас, дітей, було четверо: моя сестра Ольга, брат Ярослав, а іще від мене о много молодший брат Богдан. Брата мого віддав тато до гімназіальних шкіл в Дрогобичі. В першій і другій був відзначаючий, а в третій клясі за перший курс дістав двійку. Велика се була для родичів гризота, тато поїхав зараз до Дрогобича, а тамтешні професори порадили татові, щоби постарався о Франка на інструктора, що то єст надзвичайно здібний і порядний ученик. Також і Франкові поручив директор і дорадив, щоби ту лекцію прийняв.

Від того часу мені доводилося часто чути про Франка. Коли лиш тато приїхав з Дрогобича, то розповідав про єго здібності і талант, о чім знов та­тові професори розповідали. Я, яко ще молодень­ка дівчина, прислухала-м ся цікаво, тим більше, що мене се вражало, що се бідний студент і що допо­магає сам собі на удержанє. Брат мій, як приїхав того року на Великодні свята, розповідав дуже мно­го про Франка, що пише вірші, що сам мало потре­бує часу до науки, що много читає і заробляє на себе лекціями. Третю клясу скінчив брат з добрим успі­хом і, як приїхав на вакації, заявив, що Франко ви-бираєся на „вояж" і що прибуде до нас. У нас дома сподівалися Франка, а був він тогди по сьомій клясі. Надійшов той день. Десь так перед полуднем пішла я до пивниці і чую звідтам, що Франко іде, я дивлюся через віконце, котре виходило до фронтового ґанку, а він іде по високих сходах. Серце мені забилось, бо брат все мене дразнив тим, що родичі казали, що він буде мене учити. Змірила-м єго відразу від стіп до голови і неприємного дістала-м вражіння. Вразило мене єго убранє: і так, як нині, ще виджу єго в чор­нім довгім сурдуті, в крацястих  споднях, в чоботах з довгими холявами, а від того убраня відбивав ка­пелюх чорний, м'ягкий, з широкими крисами. Ще мене дуже вразила на рамені палиця з пакунком в крацястій хустині. Представила-м собі, що він дуже бідний. При обіді розмовляв сміло з родичами, але по другім даню встав ненадійно  і зачав проходжу­ватися по покою скорим кроком. Мене то так врази­ло, і так якось було прикро і неприємно, що він не знає поведенції товариської, що треба при столі до кінця сидіти альбо що з першого даня з'їст тілько, що другого вже не тикне. Зі взгляду на то, що до нас міг хтось з чужих приїхати, а хотяй би і без того, брат зробив єму увагу дуже обережно щодо того зривання ся при столі, і він ту увагу радо прийняв.

Пригадую собі, що читав часто сестрі, а межи иншим „Фавста", котру-то книжечку приніс в малім форматі ілюстровану. Ту книжечку маю у себе. Десь, може, в півроку порядкувала сестра межи своїми книжками і здибала там ту книжечку „Фавста", котру Франко під час вакаційна відході всунув.На послідній чистій картці написав щось там по-німецьки, а вже не пригадую що, бо як взяла-м ту книжечку в свої руки, то картка була видерта.

Як вже був в осьмій клясі, приїхав з братом на Великодні свята. Я, яко обсерваторка, могла-м то зауважити, що на перший погляд була-м задоволена з него. Приїхали з Долини поштою до Велдіжа, а звідтам ішли кавальчик дороги піхотою, і я їх заздріла на горі. Зауважила-м з приємністю, що Франко порядно одітий в попелястім, новім, після моди скроєнім убраню. Я вже була сміліша до него;як були гості в нас у свята альбо з нами поїхали в сусудствоФранко брав живу участь в забавах, а передовсім поривав старших своїми декламаціями з Шевченка, н. пр. „Гамалія" і інші, а також по- німецьки любив деклямувати. Вже як приїхав на свята перший раз, то записував собі бойківські слова; а потім пригадую, що записував вже в осьмій клясі, бо він Великодню суботу постив - як в п'ятницю вечер їв, то аж на Великдень. Постив яко в  річницю смерті батька свого. Він щось зо подрочився, досить, що я чула-м ся ображена і нічого до него говорила-м. То було в п'ятницю вечер. Мали давати вечерю, а я кажу до брата: „ Скажи Франкові, най добре натевкається, бо завтра буде постити" . Брат, видячи, що я  щось не в гуморі, пішов і каже до него зі сміхом: „Казала Міня, щоб ви добре натевкалися нині зі взгляду на завтрашній піст". Він сердечно зачав сміятися і росив мене, щоби-м для него записувала всякі такі незнані слова бойківські. .

По матурі приїхав до нас і був вже через цілі вака­ції, а батько мій відвіз

 вже того року брата до Львова і там записав го до руської гімназії, до V

кляси. Для того лиш змінив гімназію, щоби брат позістав під Франковим доглядом.

Як Франко був на першім році фільозофії, то здаєся мені, що вже тогди освідчився батькові о руку сест­ри, а освідчився листовно. Сестра довго вагалася через цілий рік, і се єго мусіло денервувати, бо не раз зауважувала-м, як він раптом зденервовано вибігав з хати, а що часом в темний вечір вибігав і довго не вертав, то я казала до брата: „Той Франко якийсь несамовитий".

     Єго диспути впроваджували мене в неспокій, і я так якби-м стала ся єго бояти. На проходок чи вечо­рами на розмові то завше нас було четверо: Франко, сестра, брат і я, а часом, як приїхали під час вакацій шкільні товариші брата: Василь Полянський, син професора гімн. зі Львова, і Йосиф Олеськів, син священика з Скваряви з-під Жовкви, то товариство наше побільшалось. Они належали до тих студен­тів, що гуртувалися коло особи Франка. При такій гуторці порушив був раз Франко квестію  релігійну, якої, розумієся, не доводилося мені ніколи чути, а навіть припускати, що така квестія могла би існу­вати. Тогди брат мій зробив увагу, щоби при мені щось подібного не розбирати. І правда є, що я тогди дуже переразила-м ся і сталася страшно не своя, терпіла-м тогди много, о чім нікому з моїх близьких не споминала-м. Вихована строго в релігійнім дусі, то на мене се дуже подіяло. В такім неспокою була-м довший час, і раз мені таке трафилось: сестра, я і франко ішли-сьмо на прохід.  Сестра ішла посере­дині, я з правого боку, а Франко ішов по лівій стороні. Якась там була баюрка по лівій стороні Франка, а щоби обминути, він своїм поривистим рухом рушився, а мені видалось найвиразніше,  що має під іберцігером' довгий широкий палаш і так якби мав замір сестру пробити.  Сей привид був моментальний.  Я страшно крикнула. Сестра і Франко: „Що такого?" Я в тій хвилі прийшла до себе і сказала-м, що жаба скочила мені на черевик. Було мені ніяково. В хаті сказала-м сестрі, чого, властиво, крикнула-м, а та­кож, щоби сего не казала Франкові. Сестра сказала єму, було неприємно а навіть прикро, завважав, що то з роздражненя, і вже з розговорами був осторожний при мені. Ніколи того у него не було, щоби відносився до священства з іронією, насмішливо або з наміром підкопуваня, як то не раз в житю трафилось] мені бачити і чути межи нашими молодиками.  Не пригадую собі, щоби любив вдаватися з селянами в широкі   розмови,   як   то   наші   поступовці-народолюбці чинили.  Того літа,  коли  Франко  мав замір іти на фільозофію, була у нас візитація митрополітальна.   Деякі   священики,   а   особливо   о.   Йосиф Заячківський, старенький тоді патріот, розмовляв з ним  і  вітак пізніше  з  заінтересованєм  виражався про него. Вже в тім часі просив тата і в сусідніх селах о старі церковні книжки і щось шпирав в них.

       На першім році фільозофії привозив книжки до читання: Нечуя, Марка Вовчка, Тургенєва, Лєрмон­това і инші, але тих авторів пригадую собі, що нале­жало се до першої лектури. На другім році привозив по найбільшій часті російські, німецькі і фран­цузькі. Гейного любив часто наголос читати. Золя під той час захоплював єго дуже, просив сестру, щоби переводила, і у нас завелось літерствованя . Франко, як звичайно, читав і писав, а сестра переводила Золя. Чернишевського читали з великим занятієм.

Приїхав був тих вакацій до Лолина студент кадет­ської школи, син бувшого пароха Лолина, поперед­ника батька. Був се гладкий панчик, елеганцко по­водився, але від всяких народних справ і т. п. був далекий. Видно, що Франкові не припав до вподоби, бо написав новелю по-польськи: „Раn Маrjаn". Чи­тав сестрі наголос і подав десь до якогось польського журналу у Львові. Як від'їхав до Львова, часто пи­сав до сестри, а дуже часто, а може й найчастіше, писав по-німецьки. Сестра єму відписувала, але не знаю, в котрім-то часі уважав себе Франко за принятого, якось не пригадую собі.

Тато покладав великі надії на Франка, а судячи по єго здібностях, говорилося загально в нашій околиці, що він зістане з часом професором універ­ситету.

Все ішло в порядку. Франко від'їздив, приїздив, листи писав. Єго спеціальність була ловля риб і збиранє грибів по лісах. Звичайно по дощі ішов до ліса з великим кошиком і так умів вишукувати їх, що скоро мав вже повний кошик, з котрим вертав на рамені.

     Десь так в тих часах став в мене вмовляти, що я маю хист до повістеписательства, що я знаю добре нарід, єго язик, могла-бим писати з народного житя, і від того радив зачинати. Мене се здивувало і смі­шило, а однак під єго напором зачала-м спершу писати і вручила-м єму коротеньку новелку, а рад­ше фотографію. Він прочитав, втішився, похвалив, на моє здивоване, і взяв з собою. Вітак ту новелку побачила видрукуваною в „Молоті", але вже в тих часах, коли нам не судилося сходитися з ним.

Того року, коли єго арештували, приїхав був на цілий май з Павликом. Франко був незадоволений з Павлика, що, як ходив по селі і занимався збиранєм народних пісень, много непотрібного розбелендював межи селянами про священиків, порівнював їх життя з житьом народа і т. п. Се єго іритувало іІ вважав за нетактовне.

По від'їзді вистосував до мене Павлик предовгий лист на два аркуші. Сей лист читали всі вдома, а на­віть і панночка з сусідства, товаришка сестри. Пав­лик просив мене, щоби-м той лист переписала, собі лишила   оригінал,   а   єму  копію   відослала.   З   сего сміялися,   а   Франко   напімнув   мене  листовно,   що  треба конче переписати і Павликові післати, і я се вчинила. Поучав мене в тім часі Франко, що єсли  трафиться якесь захопленє кимось, то завше треба собі представити дану особу в щоденнім житю.

То єст перша часть мого знакомства з Франком. Другою частею назву від єго арештованя.

Як надійшла вістка до нашого дому, що Франко арештований, велике пригнобленє постало в дому мої їх родичів. Була велика жура, а батько був страшенно обурений на Франка, а передовсім на Драгоманова, що спровадив молодих хлопців на манівці.

Десь в недовгім часі відбулась ревізія в домі мо­їх родичів. Треба знати, що в тих часах „ревізія" - то щось було страшного, компромітуючого. Я се дуже відчула. Ревізію перевів з вищого наказу судія слідчий з Долини дуже обережно, оглядно. Дав зна­ти до польського ксьондза у Велдіжі, щоби повідо­мив батька, сей в тій хвилі приїхав упереджений і казав, що на свідка приїде сам, а на другого возьме органістого, а війт, простий неписьменний бойко, вже з порядку річи мусів фігурувати. Дивився на ту цілу комедію і нічого не розумів, а впрочім, його здивованє можна було ні сим, ні тим заспокоїти. Лис­ти Франка і брошурки якісь там дала сестра пере­ховати в пасіці. Повідсували всі шуфляди, пішли на стрих і по підвечірку поїхали. Судія виражався пізні­ше в Долині похвально, здавалося, які він бачив красні наукові діла у моєї сестри. Се були книжки Франка, котрі він стало привозив.

Якось те прикре вражінє по ревізії перейшло ско­ро. Не пригадую собі, як довго сидів у слідстві і на кілько був засуджений (впрочім, то вже знакомо), досить на тім, що мій брат через цілий той час від­відував єго, достарчав єму чисте біле і инше. Пере­давав сестрі вістки від него, а від сестри єму.

Як вийшов на волю, переписувалися часто, але відбувалася та кореспонденція різними дорогами. Листи не діставалися завше до рук сестри, не всі їх діставала, бо, здається, конфісковував їх батько, і лиш ті доходили, котрі уважав батько за мож­ливі. Напевно, не можу сего твердити, однак такі здогади дійшли до мене намного пізніше, а хто мені се сказав, не пригадую собі. Через неточне одержу­ванє листів виходило непорозумінє.

     Листи доходили в такий спосіб, що часом Олеськів альбо Полянський присилали книжки (розумієся, від Франка), а в тих книжках були предовгі листи, в такий спосіб писані, на котрі треба було много часу, щоби їх зібрати в цілість. Треба було вишуковувати за порядком від початку до кінця книжки позна­чені пунктиками букви, переносити на папір, і ви­ходив ясно зрозумілий лист. Часом поштою прийшов лист в більшім форматі, а в нім заледво пару слів. Мене се здивувало, а сестра каже до мене, щоби я  єї приспособила спалений папір з смальцем. Я їй так зробила, она потерла по чистім папері, а, на велике моє здивованє, вийшов лист, густо писаний рукою
Франка. Іншим разом потералось соком з цитрини альбо соком з цибулі, але в той спосіб писані листи: треба було пригріти лиш над огнем. Розумієся, що
переписуваньом вакий спосіб мусіли порозумітися. Сестра відписувала поштою, а я висилала ті листи через довірочну дівчину з села. Лиш сказала-м: треба лист занести, а она: „До Франка?" - і радень-ко з листом побігла.       

Часом   так  бувало,   що  Полянський   приїхав  з книжками, привіз лист і якісь інформації для сестри, але я тих бесід не чула. Я не завше була таємничувана.

Десь навесні того року по першім засудженю, ко­ли Франко вийшов на волю, каже сестра до мене, що писав Франко, що він приїде до Долини, а звідтам прийде верхами направці до ліса (близенько за селом), щоби ми вийшли до ліса, там будемо бачитися з ним і він поверне назад верхами. Мені не було приємне таке обдурюванє родичів, але пішла-м. Сестра каже, що треба дати якісь знаки, щоби він знав котрими стежками ідемо, і поручила мені в'язати по смерічках червону волічку. То мусів бути умовлений знак, Мене то бавило, і я в'язала волічку і тішилася що з села будуть думати, що то які чари.

Ходили ми, але з Франком не здибались-мо ся. Приходимо до хати, а мама виходить напротів нас перестрашена і каже: „Франко єст, прийшов, може, перед годиною". Тата не було на той час дома. Сестра з Франком розмовляли довший час, але я не була тогди в тім покою. Був страх, принаймі мама і я бо-ялись-мо ся, що то буде, як тато приїде. Надійшла та хвиля. Мама тата упередила, тато був страшенно обурений, много і довго з ним говорив, але рішучо жадав того, щоби він всякі заміри уважав за зірвані, і вимовив, щоби в їх домі більше не являвся.

Такі то були часи. Франка уважали за проскрибованого з крестиком . Тато мій був чоловік деспо­тичний, безвзглядний. На другий день від'їхав, а, може, і піхотою пішов до Долини, але для сестри були то тяжкі, сумні часи, що я болесно відчувала, і самого Франка було мені дуже жаль.

І знов листи, і знов Полянський і Олеськів гра­ли ту ролю, а також і брат.

Того самого літа, т[о] з [начить] по тій пам'ятній весні, приїхав Олеськів на вакації, і було умовлено, що Франко приїде певного дня до Долини, а відтам прийде, як попередньо мав прийти, в ту сторону ліса. Порозумілися, і Франко означив день. Мені сказали день перед тим, коли мав приїхати. Рано він уже був на умовленім місці. Олеськів, брат і сестра пішли рано, а брат ще перед тим дуже рано заніс єму каву і булки, а відтак вернувся і сказав, що єст. То вже мій був уділ за провіантуваня. Я раненько приспособила обід так, щоби мама о тім не знала, насмажила-м курят і приспособила-м то, що знала-м, що він лю­бить. Не раз пізніше дивовала-м ся, як то звинула-м ся, щоби не звернути уваги. Але звинула-м ся. По обіді пішли ми вже всі вчетвірку. Мали-сьмо клопіт з малим братом, бо наперся з нами йти. Якось уда­лося нам вмовити в него, щоби він пішов з татом на противну гору, де тато ішов до робітників сіна. Як були-сьмо на горі, то тато нас бачив, але не причував, що там за горою Франко.

    Франко видався веселий, жартував, з густом  їв, а як ему на душі було, то я вже тогди уміла-м відчути. Питався, чому не взяли-сьмо малого брата, хотів по бачити, він єго любив. Сказали-сьмо, за якої при­чини: щоби дитина не виговорилась, що виділа Франка. Були-сьмо так близько заходу сонця, і так, як нині, бачу єго, як то ми попрощалися, пішли на­право, а він, бідачисько, наліво. Жаль мені тогди бу­ло дуже, і всі вертали-сьмо мовчки похнюпленими. Видався мені таким бездомним, і дійсно був ним. В пару день сказано татові, що жандарм бачив Фран­ка в Долині на стадії, що не пішов до міста, лиш по­прямував на схід. Тато занепокоївся, а мама обу­рювалася на такі сплетні.

Взяти всьо разом від початку знакомства до замужжя сестри, тягнулося все це через шість літ. А кілько то було від єго арештованя тяжких, дуже тяжких хвиль. Не пригадую собі, в якім то віддаленю були важніші переходи одні від других, досить на тім, що було в тих шістьох літах. Знов листи, знов поси­ланє книжок. Десь так на п'ятім році того знакомства приїхав до нас несподівано питомець Озаркевич з Белелуї. В тих часах, єсли якийсь питомець заїхав до дому, то вже уважалось, що не приїхав без цілі. Озаркевича не уважали родичі, щоби міг мати якісь плани, бо мій батько був споріднений з тою родиною в дальшім степені; а що за своїх молодих літ жив з тою родиною в близьких відносинах, а що сестра була близько в сусідстві Белелуї, в Устю над Прутом, у маминого вуйка через шість літ, де три­мали гувернантку для вуйкової дочки і сестри, то такі родинні відносини стало утримували-сьмо. Як коли поїхали мої родичі в Снятинськ  до родини, то завше уважали за свій обов'язок бути і в Белелуї. Таким чином, ніхто не уважав, щоби міг мати якісь заміри. Був пару день, а вітак по якімсь часі знов приїхав. Як вже старався, то родичі були дуже за тим, щоби згодилася вийти за него, і було їм тяжко прикро, як рішуче відмовила.

Стараня швагра о сестру тягнулося щось близь­ко два літа. Спочатку наклонювали сестру, а далі врешті   зрезигнували   всі,   ніхто   її   не   заохочував.

Восени того року поїхала сестра зі мною до Іваниківки коло Станіславова, де наш вуйко був парохом. Ми поїхали от так собі лиш на празник, а зістали-сьмо там майже цілу зиму. Писав Франко до Іваниківки цілком свобідно, без жодних перешкод. Несподівано з'явився в Іваниківці й Озаркевич і був через пару днів. Приїхав до Лолина, а дові­давшись, що ми в Іваниківці, з поворотом до Белелуї навернув до Іваниківки. Не лиш я, але і вуйко, і єго родина були переконаня, що сестра не вийде за Озар­кевича.

Тої зими порозумілися Франко з сестрою, і она поїхала до Львова з вуєчним братом, правником, сином вуйка. Вуйко а так само тета не противились тому. У Львові був мамин брат урядником, до него заїхали і в єго домі бачились з Франком, котрий при­їхав з моїм братом. Яке було їх порозуміння, того вже не знаю.

Тато довідався о тій їзді пізніше, вже вліті. Не знаю, чи се потрібне, однак хочу сказати, що сестра поводилася гідно, а мала таку повагу, що батько, як о тім довідався, не мав, що так скажу, відваги запита­тись сестри о повід їзди до Львова.

     Одного разу приступив тато до мене і дуже ла­гідно поспитався, чи то правда, що сестра їздила до Львова. Я дуже перестрашила-м ся, зблідла-м і сказала-м, що правда. Тато мене успокоїв і, зломаний, відійшов. Вітак робив гіркі викиди вуйкові, ма­миному братові, і єго жені, а своїй тіточній сестрі, що позволила на такий виїзд.

Листи одержувала сестра стало від Франка, а само він від неї. Навесні знов приїхав Озаркевич і вітак єго приїзди частіше повторялися. В тім писав Франко до Озаркевича, а що писав, то пізініше о много літ казав мені др. Озаркевич (Євген), і також Величкова, але то вже не потрібно повторяти, а впрочім, ті всі передаваня були часто перекрувані.   Як  сказала-м,   ніхто   не   наклонював   сестру.

 Одного разу каже до мене сестра, що рішилася і вже сказала Озаркевичеві, що вийде за него.  Не вірила-м в першій хвилі, а як зачала  переконуюче говорити, здивувала-м ся. На моє здивованя зачала  плести такі несенітниці, що-м ся обурила.

Восени у вересні відбувся шлюб, а мені вітак хтось оповідав (здається Олеськів, як приїхав до нес на другий рік на вакації), що Франко розрхорувався в день шлюбу і дістав вибух крові. Сестра твердить, що то неправда.

Не знаю, в який спосіб розійшлись. Сестра казала, що она прийшла до того переконаня, що, не будучи підготованою до якогось самостійного житя була би для него тягарем в єго ідейній праці. Рішучість наступила по одержаню такого листа: „Моя доля - вітер в полі, не можу я Тебе собою в'язати". Той лист спонукав, що сестра рішилась вступитися єму з дороги. До написаня такого листа мусіло спонукати єго якесь зденервуванє, а чи ту завинив батьі ко, чи, може, сестра - сего вже не знаю.

     Ту ніби западає куртина, а, властиво, не запала, відслонювалась від часу до часу бодай на хвилину...

   Швагер зістав сотрудником у свого батька, котрий послував у Відні. Часом перебувала-м у сестри в Белелуї, то у вуйка в Снятині, котрий був там

парохом. Зауважила-м, що від часу до часу Франко пише, а швагер доручає сестрі листи не нарушені. Сест­ра   відписує.   Здивувала-м   ся,   але  брала-м   то   на карб високопарнихроздумувань. Наостаток поїхали до Коломиї, бачилисч там з Франком. Мене вже та комедія іритувала.

      Як сестра з швагром вертали з Коломиї, то ще не доїхали до Снятина, а вже Франка арештували. Тогди-то він написав „На дні".

      По тім кореспонденція устала.

      Був він раз у Белелуї, заїхав з українцями закордонними, котрі, єсли завітали до Галичини, не минали Белелую, дім посла Озаркевича, і Яворів, дім Окуневських, а близьку родину Озаркевичів.

     Ту мушу справити, що Франка не арештували того дня, котрого мали стрічу в Коломиї. Єго арештували в тиждень пізніше в Березові, а може, Яблунові. Впрочім, Франко сам о тім згадує.

По якімсь часі перенеслися родичі швагра до Болехова, близько Лолина. Зараз напиасла  Кобринська до мене, щоби-м приїхала, і я поїхала. Прикро їм було за Белелуєю, і раді були, щоби я була з ними. Часто їздила-м до них. Кобринська була вже тогди вдовою, зачала заниматись загальними справами, а передовсім питанням жіночим.

     Переписувалася з Франком, а як їздила до Львова, то завше стягала на такий виїзд. При такій нагоді бачилася з Франком і мусіла-м так їхати до Львова, що батько о тім не знав, лишень мама. Мій батько був москвофіл і противний тому, щоби-м була на концерті Шевченкаі т. п. Ми їздили звичайно до Львова на два-три дні, а тогди відвідував нас Франко два-три рази. Приходив сам, а часом з Терлецьким, Андрієм Косом і иншими. Кобринська мала різні справи літературні тощо. Час сходив на диспутах, але і звертався до мене Франко з різними споминами от так про самий Лолин, про причину смерті мого наймолодшого брата, жалував єго і нагадував не одній хвилі з єго дитячого житя, що мене дивувало, що такі дрібниці пам'ятає. Раз про­сив мене о якусь там прислугу, а вітак додав з прикусом: „Скажіть лиш свому татові, а він так мене любить, що певно для мене зробить". І засміявся злобно.

В той спосіб наша стріча повторювалась, а як коли запрошували єго до Болехова, то звичайно не була-м на той час, а принаймі не пригадую собі. Часом по візиті Франка Кобринська була поіритована, розводила свої жалі передо мною, єсли не згоджувалася при якісь квестії, а Франко рішучо обстоював при своїм. Була то жінка тклива, прослезилась, а я брала-м Франка в оборону.

Раз брат подав мені якусь вість, що Франко єму говорив, але сего не буду повторювати.

Як бачила-м єго на концертах і комерсах, то зауважувала-м, що панночки поступові (таких не було багато) і заміжательні шукали радо Франкового то­вариства, радо з ними розмовляв, панночкам зале­жало на єго взглядах, а Франко так якби сего не бачив.

Врешті дійшла до нас відомість, що Франко оже­нився на Україні. Так якби здивувались всі, що мали з ним ближчі зносини, а принаймі ті, з котрими схо­дився. Вкоротці в тім часі мій батько помер, а хотяй з Болеховом мала-м все стичність, якось так про Франка якби призабулося.

Як ми випроваджувалися з Лолина, мама виїха­ла на мешканя до Сілець коло Станіславова, де швагер був вже парохом, а мене не пустили від себе ро­дичі швагра, а так само Кобринська, і я зістала в Болехові.

     Тогди знов зачала-м стрічатися з Франком і єго жінкою. Пізнала-м єї в Болехові, де-то Кобринська запросила до себе на вакації. Она там була з своїм найстаршим сином Андрушком через шість тижнів. Франко приїздив щосуботи, а в неділю вечером він від'їздив. Франкова не чула до мене симпатії, сикувала мене і до тої степені допровадила, що єсли я до покою, чи там до города входила, де она була, то она остенційно виходила. Різними дотепками так мене розіритувала і я впала в таку пасію обуреня, що раз мало я була би-м єї сцену зробила. Кобрин­ська і єї мама успокоїли мене, то і не прийшло до якоїсь прикрої стички межи нами.

Раз до мене сказала Франкова, щоби я постара­лася о всі листи, котрі єї муж писав до моєї сестри, і їй доручила. Я на се: „Нащо вам?" А она: „Хочу знищити, спалити, щоби їх зовсім не було. Як ко­лись будуть писати спомини про мого чоловіка, то не хочу, щоби она там була згадана". Якби Фран­кова поводилася була зглядом мене інакше, то і я була би-м говорила з нею інакше, а так сказала-м їй: „Ви до тих листів не маєте жодного права; тогди, ко­ли ваш муж писав до моєї сестри, то за вас ніхто не знав, чи ви жиєте на світі".

Не пригадую собі, що Франкову спонукало, але раз раптом змінила фронт до мене, все трималася мене прихильно, розмовляла зо мною, шукала мого товариства, і так межи нами унормувались відно­сини.

Як вже сказала-м спочатку, що Франко не звер­тав уваги на всякі форми, що випадає, а що не ви­падає. Він на то був вищий, під тим взглядом любив цілковиту свободу. За часів, як перебував у Лолині, то приймав від брата мого деякі уваги і стосувався до них, але все треба було пригадувати єму.

Раз вибралися обоє на рибу і просили мене, щоби-м вийшла до них. Я вийшла, як міркувала-м, що вже повинні вертати. В самім центру міста виджу з моста, що они недалеко бродять по воді і ловлять   риби   руками   попід   каміням.   Скрутила-м  вбік і не мала-м охоти зближатися до них; я гадала-м, що они будуть ловити рибу на вудку. Они заздріли мене і вже спрямували з поворотом. Франко мав підкочені сподні по коліна, в одній руці ніс черевики, сурдут, закинений на однім плечі, в другій руці - рибки, посиляні на ключку.

Франкова також дуже негліжово несла на вудці на лівім рамені перевішену свою мокру сорочку, а в правій руці мокрі калісони далеко від себе, бо ка­пала невикручена вода. Я собі подумала, що от зда­ла би ся була Франкові жінка, котра би уважала на зверхність. Она, але, стосувалася цілком до него, на котрого була під той час дуже горда.

Я йшла від них на малу відстань, а Франкова ска­зала мені з прикусом: чи, може, встидаюся, що они не убрані відповідно? Я на се відповіла, що мене чере­вики тиснуть, то не можу поспішати, а она: „Баришня хоче, щоб нога мала видавалась?" Франко ішов задуманий, і як облишувала-м ся, він приставав, щоб порівнятися зі мною. Дійшли-сьмо так до плебанії, а на фіртці стояв др. Геньо Озаркевич, котрий був по укінченю медицини, і обсервував нас, підсмі­хаючись. Обміняла-м ся з ним поглядом, і було нам ніяково, що от місто, а нам і так доводилось чути від пань  польок:  «"Jaki to waszFrankodziwny!"

Могло се смішити, але не могло нарушувати єго поваги, ані авріолі, якою був оточений.

Не пригадую, в якім то часі, але десь в тім, коли то я вже стало перебувала в Болехові, Франко повзяв був гадку виїхати з жінкою до Америки. Недовго та гадка у него мріла, але досить на тім, що зробив мені пропозицію і наклонював до того сам і через когось там, щоби-м з ними виїхала. Я до сего

не наклонювалась, і Кобринська була тому противна, її впрочім, всі, судячи по моїм успособленю, знали напевно, що не поїхала би-м. Сестра, але, була за тим, щоби-м їхала, що мене глибоко вразило.

       Рідко,   але   їздили-сьмо   собі   з   Кобринськ₀ю   до  Львова, а завше були-сьмо при тій нагоді у Франків. Франко все стало на мене налягав, щоби-м далі пи­сала, і під таким напором  написала-м новелку і повезла-м ніби до оцінки. Він просив прочитали  собі наголос, при тім була Кобринська і єго жінка, мене се мішало, але він такий якийсь був задоволений і так  мене заохочував, що остаточно прочитала-м.  Пізнала-м по єго очах, як єго се радувало, взяв і в корот­кім часі десь там помістив. Був він до мене приязно успособлений, а я до него, тілько літ знались-мо ся і в таких обставинах. Коли ми лиш прийшли до Фран­ків, то майже завше заставали-сьмо єго при писаніо. Діти були маленькі, Андрушо і Тарас, і раз застали-сьмо, що тримав одно на однім коліні, а друген а дру­гім, і так писав.

        В році 1889 приїхали деякі академіки до Болехова, а з ними Деген, котрий гостив два дні. Деген при­їхав в гори Турчинецькі, де єго дві сестри перебували, котрі з ним разом приїхали до Галичини. Деген заявив Кобринській, що з поворотом на Україну за­вітає ще до них до Болехова. Під той час перебувала цілі вакації у Кобринської Ольга Кобилянська. Кобринська каже, щоб ми всі три, т. є. Кобилянська, сестра Кобр [инської], пізніше Величкова, і я, напи­сали до тих Дегенівних, щоби разом з братом при­їхали до нас. Ми написали, а наш лист нім міг дійти до їх рук, то вже рухнула вість, що Дегена з сестрами і Франка арештували. Тогди став великий перепо­лох межи нами в Болехові, бо сподівались-мо ся кождої хвилі ревізії, помимо того, що батько Коб­ринської все казав, що в його домі не може бути ре візія, бо єго дім, яко посла, нетикальний. Ми, але, інакше думали. Кобринська мешкала зі мною в офіцинах,  тож могли перевести у Кобринської, помимо того, що ті офіцини до батька належали.

Кобринська мала листів споро від Франка, Пав-лика, Драгоманова, Терлецького і инших. Боялися всі о Франкові листи, а також боялася і Кобилянська. Она лишень перед тим що вернула зі Львова, де їз­дила з Величковою умисне лиш для того, щоби по­знайомитись з Франком лично. Взяла Кобринська ті всі листи і віднесла до одної пані-польки на переховок, з котрою жили в приємних відносинах. Та взя­ла, а вітак десь по десятій годині увечері принесла; була   поденервована   і   сказала,   що   она   віддає   ті листи, бо єї старенька мама  перестрашилася тим, боїться і каже, що ще через тоє може стратити поса­ду. То була на становиську жінка, і мама Кобрин­ської була неспокійна, що Кобр[инська]  зрадилася перед полькою. Ми успокоїли, що то жінка чесна. Але що тепер з листами зробити? Кобринська з Кобилянською урадили, щоби закопати, і викопали ямку коло шпіхлера і закопали. Я і Величкова стояли-сьмо на  варті, чи хто не підглядає.  Як докопалися,  то сподівалися  щохвилі  ревізії, зауважили,  що  вогка земля може зрадити.  Викопали і засумувалися.  Я прийшла на дотепну гадку, з чого вітак мали поті­ху, і листи забезпечили-сьмо.

В тих часах був у Долині староста, котрий пере­слідував українців. Єсли в якім домі священика по­явилися студенти з закордонними українцями, то вже можна було чекати на ревізію. Не без того, що в деяких домах не раді були таким гостям, а навіть від­пекувалися. Я мала страх, що через той лист, що ми писали до паннів Дегенівних, то готові арештувати нас. Величкова сміялася. Кобилянська називала мене „Наssenfuss". Передовсім обходила всіх нас доля Франка, жаль нам було Франкової і їх дрібних дітей. Знали-сьмо, як вона побиваєся, як етараєся бачитися з ним.

Ревізія не відбулась, а, певно, лишень через тоє що дім посла нетикальний. Для переслуханя Коб­ринської приїхав судія слідчий зі Львова. День перед тим повідомив о тій несподіванці один зичливий панок суду, під позором, що іде на полюваня, навіть не вступив на подвір'я, лишень з-поза брами подав ту вістку. Се належало до приємності.

На другий день, сполудня, завізвали Кобринську до суду. Довго не вертала, родичів і мене непокоїло се (більше нікого не було дома). Я заявила, що піду напротів Кобринської і довідаюсь де о чім. Здиба­лася з Кобринською, як вертала з суду, підсміхаю­чись. Питався о знакомство з Франком єї: „Сzу раnіwie? co to gest socgalizm?"  Кобринська, але, завела на ширший диспут, котрий судія слідчий старався перервати, заширокий виклад не зробився.

      Не пригадую, як довго сидів Франко в слідстві; впрочім, то вже єст знане. Скоро вийшов на волю, а з ним і українці, то зараз написав до Кобринської і до мене, і просив нас на хрестини своїх синів - Андруша і Тараса. Писав, що рад би тепер охрестити, коли ще тут українці у Львові. Кобринська поїхала, а я не схотіла-м. Сказала-м,  що маю доста тих   всіх арештовань Франкових,  вже  не хочу там  бути,   де готові   всіх   арештувати. Кобринська   розповіла   се Франкові, а він сміявся. Кобринська була за  куму. При хрестинах, як діти розплакались, Франко взяв ті цукерки, що я дітьом передала  (а були якісь то  цукрові обарвіночки), позакладав дітьом на пальчики і тішився, як діти, здивовані, успокоїлися. Гості забавлялись до пізна, був батюшка (діти одержали хрест православний зі взгляду на жінку), а Франко мав бути в надзвичайнім гуморі.

    Одногоразу дістала-м телеграм, щоби-м приїхала до Львова на похорон тети, старенької сестри мого тата, котра померла в монастирі у Василіанок. Поїхала зі мною Кобринська. Тогди мешкав у Львові др. Лонгин Озаркевич, а що був вже жонатий, то всі заїхали до них. Приїхала тогди і сестра з швагром. По похороні зауважили-сьмо, що др. Озаркевич був щось дуже зденервований, нічого не говорив, зденервування було то, що в той день мав відбутись поєдинок межи д-ром Теофілем Окуневським та польським шляхтичем Розвадовським. Як поєдинок покінчився щасливо для д-ра Окуневського, тогди він виявив причину свого зденервування. Межи українцями зчинився великий рух, і зараз такой того вечора урядили бенкет на честь д-ра Окуневського. Гості були запрошені, число обмежене. Явився тогди Франко з жінкою. Франкова виглядала тогди зовсім добре, відповідно була убрана. Франко був оживлений, представив жінку сестрі і розмовляли. При вечері попросив мене Франко, щоби-м сіла поруч него, розмовляв щиро, а межи иншим казав, що моя одна новела надається на драматичну сцену. Він відносився до нас щиро, він вcе рад був мене піднести.

     Виголошувались там різні тости, бесіди, промови, а Франко так красно промовляв, мала-м вражінє,що перла сипляться.

   Через забуте опустила-м дещо, то не шкодить додати.

    Коли перебував Франко ще в домі моїх родичів,то вбились в мою пам'ять диспути з перших літ про соціалізм. Тато хотів переконати Франка, що теорію можливо погодити з практикою. Не сподівався тато, що аже тілько доведеться пережити через ідею, котрою Франко був перейнятий.

    Були то такі часи, що священницькі родини відносилися до селян звисока, не позволено дітям бавитися з селянською дитиною, відтягати цілковито, щоб не стикалися з їх способом життя. Єсли часом позволено, то була вже то велика ласка для  допущеної селянської дитини на „покої".

     Виховання в той спосіб вбилося в мою пам'ять тим більше, що сестра і брат ввідані були до шкіл, я сама-одна бавилася і тужливо споглядала-м у сторону розбавленої дітвори. Як були-сьмо старші, то вже самі не чули-сьмо потреби ані приємності стикатися з народом. Спосіб говорення Франкового про наш нарід упадаючий, про єго темноту, про єго терпіння і єго відчуванє недолі ділав на мене освідомляюче. По випровадженню ся родичів швагра з Белелуї швагер був ще там рік на адміністрації. Того року під час вакацій заїхав був Франко з Кониським і ще одним українцем з Херсонщини до Белелуї. О їх приїзді повідомив телєграфічно швагра др. Теофіл Окуневський, просив о висланє коней на станцію Снятина. Гостили через два дні. Я там не була тогди, був мій брат і сестра швагра - Величкова. Сестра уникала стрічі сам на сам, але були хвилі, що він мав замір заговорити. Бесіда велась в товаристі загально, але були хвилі, що Франко хотів своїм зором проникнути душу сестри. Таке здали мені справозданє Величкова і брат.

    Впрочім, стріч несподіваних сестри з Франком було більше, але що ж, коли їх пригадати не можу. Раз в Коломиї на вечірку вандрівничім, коли-то

академіки уряджували по  містах концерти,  явився несподівано для всіх Франко з українцями закордонними. Тогди він з сестрою много розмовляв, говорив про Сінкевича, котрий вже в тім часі мав славу великого писателя.  Не можу передати  єго  критику, бо, сестра не сказала і не скаже. Говорив на темат минувшого, але того також не довідала-м ся.

Коли бачила-м ся з Франком на бенкеті на честь д-ра Окуневського, то вже по тім в короткім часі вийшла-м замуж, а тим самим виїхала-м з Болехова. Були-сьмо далеко від Львова, то і не бачила-м ся і Франком, а також мало до мене вісті про него дохо­дили.  По  кількох літах зістав  мій  муж  парохом в Ременові близько Львова, що мимохіть зачала-м ся знов   стискати   з   Франком.   Кобринська   мешкала якийсь час у Львові, то і пропонувала мені часом такі відвідини.

По привітаню він мені сказав: „Запропастили-сьте свій талант". Я єму на то: „Не умію ні читати, ні пи­сати, хотять мене за короля обібрати". Він мені на то:  „Я  вам  раджу - пишіть,  мені треба  ще одної  но­велки   до   цілості,   щоби-м   міг   видати   всі   разом".

Одного разу пересиділа-м у Франків ціле пополудне. Питаюсь Франкової, де їх діти, а она: „Нащо вам?" Були то вже всі четверо, і то старші вже учи­лися. Кажу, що цікава-м побачити їх, а она: „Десь, по каменицях ходять, лиш цілими днями не в хаті". Висказала-м свої здивування і такой того дня не ба­чила-м їх.

Раз прийшла-м по тім, як злодії обікрали, за­брали всьо срібло. Они ще тогди не мали власного дому, мешкали в партері . Столик стояв в кухні під вікном, а в тім столику в шуфляді всьо срібло. Я робила-м увагу, що такі річи не тримаються так.

    Франко на ту шкоду був цілком обоятний, а Франкова сказала, що злодій бідний мусить також з чогось жити. Потому каже до мене, показує мені шафу що в тій шафці мають 7 000 руб., її  посаг, котрий дістала в тім часі, і хочуть дім будувати. Я на то сказала-м, що  най  голосять далі,  аж   поки бідний злодій не прийде і не закраде.

Такі мої відвідини повторялись від часу до часу, нічим не замічательні. Був довший час такий, що не заходила-м до них.

Мешкали они в своїм домі, аж ту пише Кобринська до мене з Болехова, що коло Франківвелика біда матеріальна, щоби я зараз навідалася до них а при тім подала вказівки, як маю поступати.

Від того часу знов зачала-м навідуватися. Такої великої біди не зауважила-м, впрочім, були вже такі, що подбали про єго матеріальні відносини,  то вже не знаю, яких він мав людей, прихильних собі   і котрі занималися ним. Уважала-м то за  нещастє, що от жінка нервово хора, син найстарший  так тяжко хорий, а мимо того він не упадав, вічно працював, писав; і так, як нині, бачу єго при важкім столі, повно заложеним книжками, під столом великі купи всяких брошурок, а як єму треба було - якісь   записи робити, то в тій хвилі витягав ту брошуру, котру єму  потрібно. То вже мене дивувало.

До моїх відвідин ще зачислю, що пішла-м до Франків з своїм найстаршим сином, а було то при кінці 1913 року. Франкова була тогди поважніше хора і в своїм нервовім розстрою говорила много напасливого на свого мужа. Син з того всього сів при столі і ніби щось рисував, я старалася повести бесіду на иншу тему. Франко мав вигляд спокійного. По хвилі питався мене про сестру, сестра була тогди в Ременові, бо швагер помер вже був. Я розповідала єму про ию. Він просив, щоби я з сестрою прийшла до них, я відповіла, що ніколи в світі не прийде, а він мені на се: „На то я сам приїду до вас".

Як виходила-м з сином, то Франко сказав, що відпровадить нас. Син ішов боком, а ми порівну. Тогди став Франко нарікати на свою долю, а межи иншим сказав: „Каже она (т.є. жінка), що мала много партій до вибору, але чого та доля мене чекала, чому то иншому не припала?" 

    Після мене, такі спомини повинно виявлятись принаймі по 50-тьох літах зі взгляду на жиючі особи, а передовсім зі взгляду на діти Франка. Я досить розповіла-м, мала би-м ще дещо сказати, хоть вже не много, принаймні своє мнініє, як я задивлялась на то всьо. 

    В короткім часі поїхала сестра до Львова, просив її др. Озаркевич о приїзд, бо єго жінка була тяжко хора. Під весну поїхала до дочки до Рудна.

      Настала війна, в перших місяцях не стрічала-мся з Франком. Доперва, як наші сини були вивезені на Сибір, а муж був конфінований у Львові, ми були тогди в великій розпуці, я не раз забігала на Понінського, якби по якусь пораду. Франко потішав нас, що діти не загинуть на Сибірі, що повернуться, що москалі заосмотрять їх у всьопотрібне, в теплі кожухи на зиму і т.п.

     Ми мешкали на Зофії, в тій камениці, де Велички, в тім часі і Кобринська була з нами, але в тих часах не відвідувала Франка.

     Підупав був на силах, пізнати се було по ході. Нас потішав, а сам був такий самітний. Сини на войні, жінка на ліченю, мав лиш тілько розради, що від дітей листи ішли. До заряду вдома була там старша женщина. Тогди, коли зближалась єго смерть, не бачила-мся з ним. Провалився Луцьк, а з тим прийшов до нас великий переполох. У нас повно війська, повно евакуйованих з=під Бродів, здавалось, що туй-туй вже неприятельські війська, а що ми тілько добра зазнали за російської інвазії, - просто трухліли-сьмо.

     Дійшла вістка, що Франко помер. Ми не звинули ще мешканє на Зофії, мешкала, там сестра з нашою старенькою мамою. Оповідали мені Велички о величавості похорону. Питала=м ся мами, яке вражінє зробив на сестру той похорон.

    На такий вид складалось много нещасть. Треба, щоби швагер помер, війна, щоби ми мали зайняте мешканє у Львові, і то при вулиці Зофії.

    Похорон Франка пересувався вулицею Зофії, а сестра споглядала з другого поверха.

     Пізніше, як сестра мешкала у своїх дітей на Підваллю, то Франкова заходила до них пару разів. Була хора, але все ж її вертало туда. Переважно говорили про свої діти. Я з нею бачилися на похороні нашої мами, в пару місяців стратила-м мужа і вже перестала-м інтересуватися нею. Якби не моє нещастя, була би-м нещасну хору відвідувала.

 Не вадить подати, як постали деякі вірші у Франка, н. пр. «Галаган». В першій нашій знайомості розповідала-м Франкові пригоду ще з діточих літ. Я з трашим братом були-сьмо самі в кухні одної пополудневої неділі. Прийшов хлопець з села лишень в сорочці-«довганьці», як звичайно гірські діти ходили. Була зима, великі сніги запали. Брат мав у руці чотири крейцари вкупі, такий гріш називали селяни «галаганом». Брат сам закопувався в сніг і сказав до того хлопця, що як він так зариється в сніг, то дістане «галаган». Хлопцеві заіскрилися очі  і виконав ту штуку, за що дістав «галаган». Сказала-м се мамі, мама гнівалася на брата, а та пригода зістала в моїй пам'яті. Чому оповідала-м се Франкові, нащо і по що  не знаю. Хлопцеві нічо не сталося, не був з тої причини хорий. В короткім часі появився «Галаган» у віршу, а я вітак вказувала-м того хлопця, що от чень не вмер, великий виріс, пощо так трагічно представляв.

   Що хотіла-м додати, що в тім часі, коли-то я мала такий привид, що мав сестру забити, сказав раз, а мене се сильно перелякало: « Маю щось в собі такого, що в який дім ввійду, то нещастя вношу». Було сказано от так собі без застановлення, а вражіння було прикре.

     Хочу ще додати, що сестра много листів попалила, і здається мені, що межи иншими всі, котрі писані були вже по замужжю.

     Жаловала-м по смерті Франка, чому-то я не поспитала єго, що їх головно розлучило. Поки був ще нежонатим, не мала би-м відваги поспитатись, щоб не дразнити заскоруплу рану, а впрочім, належала-м до несміливих. Пізніше, як був жонатий, не поспитала би-м ся була зі взгляду на жінку. По смерті подумала-м, що я знаю все докладно. Сестра моя була все замкнена в собі, скрита, уважала за відповідь не об'ясняти.

      На мій погляд, іважаю за головну причину, що наше галицьке жіноцтво, котре в тих часах потрафило ся перейняти якимись ідеями, перенималось доти, поки се не загрожувало їх спокійному проживаню. На тій точці могла-м поговорити з Франком, а не учинила-м того.

 ДОПОВНЕННЯ ДО СПОГАДІВ ПРО ФРАНКА

                                                                                           Беримівці, 6/8 926

 Високоповажаний Пане Професор!

Рада би-м допомогти Вп. Пану Професорові, та нкось не удалось мені. Сестра не хоче о нічім чути і говорити, а певна річ, що она сама могла би, єсли би хотіла, докладніше всьо розповісти. То вже пропало, не можу на то нічого порадити. Думала-м, що як сестра рішилась доручити через мого сина листи Франка, то тим самим уповажнила і друкувати. Те­пер противиться тому. Фотографія з часів по матурі залишилась у сестри, котру передаю рівночасно з листом. По правій стороні Франка сидить мій брат, а по лівій - братів товариш Погорецький. Фотогра­фії сестри з тих часів нема, бо межи иншим під час війни запропастилась.

Хочу об'яснити, для чого сестра не рада, щоби єї давні відносини до Франка, а єго до неї, були при­людно трактовані. Сестра відчувала вітак жаль до Франка і підозрівала єго, що він єї щиро не любив, єс­ли загнав єї в многі великі прикрості. Як згодом ви­йшла замуж, прив'язалась до свого мужа, тим біль­ше, що він на то заслужив. Як она єго стратила, котрого має завше в своїй пам'яті, то певна річ, що не мило єї, єсли з-поза могили мужа вихиляєся Франко.

Як любов Франка до сестри постала і як розхо­дились, то подала-м всьо вірно. Розумієся, що сестра могла би докладніше представити, єсли би могла на тілько запанувати над собою і розповісти яко о тре­тій особі.

       Листів Франка до швагра Озаркевича нема з цілою певністю. Міркую, що більше не було, як два-три, а оден єст доручений враз з тамтими листами.

То, що я дещо промовчала, то після теперішньої моєї думки не належить до річи, бо я так много наторочила непотрібного. Ту головно ходить о відносинах франка до сестри, а єї до него, а я там випровадила на сцену тільки осіб без потреби. Так якось виходило в моїх одно з другого.

Одно промовчала-м відносно того, як-то Франко в своїй тузі і порожнечі по недовгім часі, як сестра вийшла замуж, звернувся до мойого брата з думкою, посталою у него щодо своєї женячки. Ту, власне, замовчала-м. От що можу ще додати. Тогди, коли-то Франко висів в Долині на станції і не удався до міста, лиш пішов в гори в напрямі Лолина. Тато, занепокоєний, розповів се мамі, а мама була обурена, що то неправдиве. Видно, як єго стежили.

Друге, може, трохи смішніше, пригадалось мені, як Франко мав здавати матуру. В тім часі, коли матура вже розпочалася, Франко заснув на возі - десь там недалеко фіра була з Нагуєвич. Коли на него прийшла черга здавати, єго збудили, мій брат обібрав солому з єго кучерів, і Франко преспокійно пішов здавати.                                            

                                                                    З поважанєм Міхаліна Рошкевич

Л-ра:       Спогади про Франка // Михайлина Рошкевич . Таку вже Бог долю судив: оповідання, спогади / упоряд. і післямова Р. Д. Горака. - Л. : Каменяр, 1983. - С. 54-82.

               Михайлина Рошкевич (Іванець). Спогади про Івана Франка. // Спогади про Івана Франка ; упорядкування, вступна ст. і примітки М. Гнатюка. - Л. : Каменяр, 1997. - С. 571.