Життєвий та творчий шлях Ольги Дучимінської

Дучимінська (Решетилович) Ольга-Олександра Василівна (8 червня 1883, с. Миколаїв, нині Пустомитівського району Львівської області - 24 вересня 1988, м. Івано-Франківськ) - українська письменниця, поетеса, літературна критикиня, перекладачка (з чеської, німецької, російської), журналістка, народна вчителька, культурно-освітня діячка, одна з активних організаторів жіночого руху в Галичині, дослідниця фольклору, етнографії та мистецтва Гуцульщини й Бойківщини. Співробітниця журналу «Жіноча Доля».

Сучасниця і знайома Івана Франка, приятелька Ольги Кобилянської, Наталії Кобринської, Іванни Блажкевич, Олени Кисілевської, Олени Кульчицької, Богдана Лепкого, Олександра Олеся, Михайла Яцківа, Дениса Лукіяновича, Олекси Новаківського, Івана Огієнка, Софії Русової, Ірини Вільде, Наталени Королеви, Станіслава Вінценза, Єжи Єнджеєвича, Осипа Маковея, Соломії Крушельницької, Петра Обаля, Гната Мартинця, Антіна Лотоцького, Миколи Угрина-Безгрішного.

Ранні роки

Ольга-Олександра Дучимінська (Решетилович) народилася 8 червня 1883 року в селі Миколаєві Бібрського повіту (нині Пустомитівського району Львівської області) в сім'ї директора школи Василя Решетиловича і його дружини Броніслави з родини Литвинів. Була першою дитиною. Молодші сестри майбутньої письменниці Ярослава та Северина невдовзі після народження померли від дизентерії (наразі називають шигельозом).

1887 року Василя Решетиловича перевели працювати вчителем у село Лопушна того ж Бібрського повіту. 1888-го у подружжя Решетиловичів народилась донька Володимира. 1892 року сім'я перебралася до села Хороброва Сокальського повіту, куди батько був скерований на роботу, а 1894-го в село Кунин Жовківського повіту.

Початкову освіту Ольга отримала вдома. Продовжувала навчання в п'ятому класі жіночої виділової школи в місті Станиславові. Закінчити навчання тут не вдалося, бо 1897 року помер батько, якого вона надзвичайно любила.

Як напівсироту завдяки опіці маминого брата, катехита станиславівських шкіл Йосипа-Мар'яна Литвина, Ольгу влаштували у школу сестер-василіянок у Яворові, де вона закінчила восьмий клас. Тут дівчина почала займатися літературною творчістю. Ще в школі, прочитавши деякі твори Ольги Кобилянської, відважилася висловити про них свої думки у листі до «буковинської орлиці».

1899 Ольга поїхала до Перемишля, де продовжила навчання на вчительському семінарі, який закінчила 1902 року.

Ольга Решетилович захоплювалася письмом. Прагнула стати вчителькою, самовіддано служити народові: «Я так гаряче бажала бути вчителькою! (Навіть Христос був тільки вчителем).  Я хотіла бути вчителькою, і то не тільки в школі, але й поза школою, займатися дітворою, цікавитися селом - народом (заповіт мого батька) і працювати для них».

1902 року Ольга Решетилович стала вчителькою і працювала на педагогічній ниві майже 30 років у різних населених пунктах нинішніх Львівської та Івано-Франківської областей: у селі Залозах Жовківського повіту (1902-1903), Бутинах Сокальського (1903-1904), Лисовичах (1904-1905), Задеревачі (1905-1906), Тяпчому (1906-1919, 1925-1930)[1], Ценяві (1919-1925) Долинського повітів.

У с. Кунин 1905 року Ольга вийшла заміж за Петра Дучимінського, який вчителював у різних школах Жовківського повіту. У березні того ж року їх послали на роботу в Задеревач, а потім у Тяпче Долинського повіту. У цей період у молодого подружжя народилося двоє синів, які дуже рано померли. 08.07.1908 в Дучимінських народилася донька, яку назвали Оксана. 1914 року чоловік пішов на фронт. Пізніше, як член Української Галицької Армії, виїхав і не повернувся. Жив і помер у Чехословаччині.

Літературну діяльність розпочала, коли мала 16 років. Саме тоді з'явилися її перші поезії й саме тоді познайомилася з Іваном Франком, який допоміг молодій письменниці увійти у великий світ літератури.

Дебют О. Дучимінської як поетеси відбувся 1905 року, коли у львівській газеті «Діло» під псевдонімом «Ірма Остапівна» було видрукувано її поезію «Послідні звуки». Пізніше «Літературно-науковий вісник» (Львів) надрукував «Іронію долі!».

1911 року вийшла перша (і єдина за життя поетеси) збірочка із п'ятнадцяти віршів Ірми Остапівни «Китиця незабудьків». Збірку уклав і написав передмову до неї Микола Венгжин. Книжечка дістала схвальні відгуки критиків О. Коваленка у Києві, І. Нечуя-Левицького в Катеринославі, Н. Кобринської, С. Чарнецького і В. Ющишина у Львові.

Літературна і громадська діяльність

Ольга Дучимінська володіла шістьма мовами: українською, польською, німецькою, російською, чеською, французькою (у такій послідовності подавала знання мов сама письменниця) і перекладала з чеської, німецької, російської.

Народна вчителька була не лише поетесою. Вона відома як феміністка. Жіночий рух захопив її з першого ж року вчительської праці. У 1906 р. О. Дучимінська познайомилася з Наталією Кобринською. Своїй духовній неньці Наталі Кобринській вона присвятила новелу «Сніг». О. Дучимінська - автор низки літературознавчих статей про Н. Кобринську: «Жіночий рух у Західній Україні», «Тернистим шляхом», «Борець за долю жінок», які друкувались у виданнях Варшави 1967, 1968, 1970 рр.

1912 року Наталя Кобринська разом з Ольгою Дучимінською і Вірою Лебедевою (Костянтиною Малицькою) відновили видання в Коломиї «Жіночої бібліотеки».

Працювала у державному апараті ЗУНР (1918-1919).

Тривала дружба єднала О. Дучимінську з О. Кобилянською. Присвятила їй новели «Співачка» (1927), «Сумний Христос» (1927), «Дзвони» (1917), спогад «Мої розмови з Кобилянською» (1937). 1963 року написала спогади «Поранкова душа».

О. Дучимінська належала до тієї ж когорти жінок-письменниць, що й Уляна Кравченко, Віра Лебедова (Костянтина Малицька), Ольга Рошкевич, Олена Кисілевська, Ольга Ціпановська. З Н. Кобринською і К. Малицькою 1912 року започаткувала видання «Жіночої бібліотеки», у якому пропагувалися найкращі зразки світової літератури.

Провадила активну громадську діяльність серед галицького жіноцтва, особливо сільського. По селах вона організовувала так звані жіночі курси, на яких навчала жінок читати і писати, економно вести господарство, допомогти хворому. Ця праця принесла їй визнання і популярність у Галичині 30-х років.

Після 1939-го Ольга Дучимінська - серед організаторів музею етнографії та художнього промислу у Львові. Їздила у наукові експедиції, збирала матеріали про духовну та матеріальну культуру бойків і гуцулів, досліджує етнографічну діяльність І. Франка, Ф. Колесси.

Кілька разів їздила до Чехії, де її цікавив жіночий рух. Тут виголошувала реферати з життя українського жіноцтва. Саме в цей час написала ряд цікавих статей та досліджень про народні звичаї, збирала матеріал про духовну й матеріальну культуру гуцулів і бойків, готувала до друку кілька монографій, але ця робота письменниці залишилась незавершеною.

Друкувалася під різними псевдонімами й криптонімами (Барвінок Олег, Лучинська Ольга, Ольга Д., Остапівна Ірма, Поважна, Поважна О., Рута, Рута О., О. Д., О. Д-ка) у різних виданнях: часописи «Бджола», «Дажбог», «Діло», «Жіноча доля», «Жіноча воля», «Літературно-науковий вісник», «Мета», «Народна справа», «Наш світ», «Нова хата», «Новий час», «Нові шляхи», «Рідна школа», «Самостійна думка», «Час», «Шляхи» (до Другої світової війни), журнал «Наша страна» (1939-1941), «Львівські вісті», «Наші дні» (1941-1944), журнал «Радянський Львів», газета «Вільна Україна» (1945-1949).

Арешт і заслання

Сповнена надій і творчих задумів, зустріла О. Дучимінська 1949 рік, який круто перемінив життя письменниці.

23 листопада 1949 року 66-річну О. Дучимінську заарештували, нібито у справі замаху на Ярослава Галана. Два роки, які тривало слідство, перебувала у в'язниці. 25-26 травня 1951 року її судив військовий трибунал. Вирок - 25 років таборів за статтями 54-1а та 54-11 Карного кодексу УРСР .

Багато знущань зазнала в сибірських спецтаборах, але ніколи не втрачала людської гідності. На зоні за клаптик паперу та олівець - карцер. Тому складені в таборі вірші Ольги Дучимінської вивчали напам'ять і разом із звільненими вони потрапляли на волю, на Батьківщину.

Після смерті Сталіна, 19 червня 1956 року, справа Ольги Дучимінської була переглянута. Строк скоротився до десяти років. 19 грудня 1958 року напівжива Ольга Дучимінська вийшла на волю. Їй було 75 років. Деякий час самотньо жила у Львові. Не мала місця, де могла б спокійно доживати віку. Тихо переносила періодичні безпідставні образи преси, яка навішувала на неї всякі ярлики.

Життя після звільнення

На повернення додому була накладена заборона. До Львова приїхала нелегально восени 1959 року. Її прихистила у себе Ірина Вільде. Згодом їй вдалось приписатись у Самборі в Ірини Турчан - родички Катрі Гриневичевої.

Після Самбора Дучимінська знайшла притулок у Чернівцях у родині Ольги Кобилянської, чи, як сама казала, «у паньства Панчуків».

Після звільнення друкувалася рідко, лише в коломийській газеті «Червоний прапор» і варшавських українських виданнях («Український календар 1967 року», «Наше слово»).

4 грудня 1972 року померла в Мюнхені дочка Оксана Дучимінська-Мигул. Похована на українському кладовищі в Баунд-Бруку, Нью-Джерсі, США.

Наприкінці життя (1977-1988) проживала у Мирослави Антонович - двоюрідної сестри Степана Бандери, яка опікувалась нею до смерти, оточила її любов'ю і родинним теплом, хоч була цілком чужою їй людиною. Але цькування тривали і тут. Постійно погрожували виселити, не прописували. Мізерну пенсію нарахували аж у Самборі - по неї їздила М. Антонович.

В останні роки життя мріяла віднайти всі друковані та рукописні вірші і видати збірку поезій. 24 вересня 1988 року, в суботу, на 106-му році життя Ольга Дучимінська померла. Похована на цвинтарі в Чукалівці, біля Івано-Франківська.

За її творче довголіття (1905-1988) окремими виданнями вийшли, на жаль, лише поетична збірка «Китиця незабудьків», нарис «Наталія Кобринська як феміністка» і невелика повість «Еті».

Реабілітована лише посмертно в 1992 році.

Пам'ять

Громада села Тяпче та педагогічний колектив прийняли рішення найменувати школу іменем Ольги Дучимінської. У Львові та Івано-Франківську названо вулиці на честь Ольги Дучимінської.