150 років служіння Богові та Україні

Сучасна гуманістична парадигма історичного й політичного процесу стверджує, що ключовими акторами процесу проблематизації культури міжетнічної взаємодії (і, додамо, культур типово національних) є представники „вільних професій", діячі культури, науковці. Тому-то на історичному шляху кожної нації час од часу мусить з'явитися тип лідера-просвітника, жертовна праця якого „розкриватиме очі" представникам „своєї" етнічної групи або „своєї" конфесії щодо „своїх" та „чужих".

Безпосередніми чи опосередкованими творцями таких настроїв й „вихователями" міжетнічної толерантності є, зазвичай, духовні пастирі, від священиків до ієрархів церкви. Нині таким украй актуальним є виховний ідеал станиславівського єпископа, а згодом Первоієрарха УГКЦ, Слуги Божого Андрея Шептицького (1865-1944), 150-річчя народження якого Україна та усі люди доброї волі відзначають у липні 2015 року.

Відтак таким собі „домашнім завданням" для усіх - і науковців, і мирян, і читачів книгозбірень - є належне упорядкування своїх знань про цього Великого Українця, Пророка України ХХ-го століття, Мойсея не лише галицьких українців, а й Поєднувача націй та релігій. У такому от „упорядкуванні" першість належатиме ґрунтовному аналізу його життя і діяльності як церковного та політичного лідера, промовистого носія ідей міжконфесійного миру та толерантності, передвісника вселенського екуменічного руху, актуалізованого Католицькою Церквою лише після Другого Ватиканського Собору у другій половині ХХ ст.

Хто і як мусить усе це робити? Не вистачить тільки зібрати воєдино його писання, проповіді, промови, листи тощо, не вистачить молитися за його душу у храмі, ба більше, у нашому Соборі мислі мусимо віднайти місце для розуміння А. Шептицького і як церковника, і як політика, і як мецената і хресного батька модерної української культури, а найперше - місце для нього як простої людини, звичайного християнина і звичайного українця.

Не треба його ставити на високий п'єдестал, часом недосяжний для звичайного обивателя, не треба у Його рік високих, патетичних промов, не треба на кожному кроці упадати ниць перед Його величчю. Працюймо тихою і святою працею, результатом якої стане зрозуміння Його чину і любові до України і українців. І не лише до них. До його „знайомих" євреїв, караїмів, вірмен, поляків, німців, австрійців, росіян - творців нашої бездержавної історії у ХХ ст. Бо тільки поєднавши у єдине ціле, навіть те, що з точки зору людини початку ХХІ ст. (яка користується інтернетом та читає електронні книжки...) ніколи не поєднається, зможемо на кілька кроків наблизитися до нашого Великого Державника, Будівничого єдиної Української церкви.

А ті 150 кроків до Владики Андрея мусимо пройти разом з нашими елітами, нашими давніми і новітніми інтелігентами, яким, якщо не слід пам'ятати, то, щонайменше, подумати над думками А. Шептицького про власне їхню місію у спільноті громадян, витвореній Революцією Гідності та гібридною російською агресією на сході нашої Вітчизни.

Твердо пам'ятаймо, що українську інтеліґенцію його часу А. Шептицький вважав як таку, що підтримує його з політичних, а не з релігійних міркувань. А що взаємини А. Шептицького з науковою і культурною елітою галицьких та наддніпрянських українців були не безхмарні, то завдяки своїм винятковим людським властивостям, благодійній діяльності і служінню інтересам власного народу він завоював їх авторитет.

У своєму пастирському посланні „До руської інтеліґенції" А. Шептицький зауважував, що він працюватиме „для добра української суспільности", а його переконання „ставляє ... в ряді громадян-патріотів". Адже ще як станиславівський єпископ він заявляв: „До тебе, руска інтеліґенціє, моє слово! І ви давайте народові примір житя христіяньского; і ви з нами священиками разом працюйте для добра народу!". Тому в контексті послання до української громадськості найважливішими є такі думки А. Шептицького:

1. „Добро нашого народу каже мені шукати порозуміння з людьми, що в цьому народі який-небудь мають провід. Найліпша воля і найбільша посвята в суспільній праці принесе мало овочів, може бути зовсім без користи, якщо в цій праці забракне порозуміння, якщо одні будуть протидіяти другим". (Головна теза: наявність українського національного проводу, проповідь національної консолідації українців, роз'єднаних ідеологіями, політичними партіями, релігійними конфесіями).

2. „Ми всі думаємо про ... поступ і бажаємо своєму народові всесторонно кращої будучности. Всі здаємо собі справу з того, на чому цей поступ має полягати. Розуміємо, що треба нам звертати особливішу увагу на стан рільників, яких надмірне зубожіння й темнота видаються часом непоборною перепоною до поступу. Мусимо піднести і скріпити на цілій лінії правдиву просвіту, що дала б цьому народові спроможність здобути собі ліпше буття". (Головна теза: визнання бідности та неосвічености головними ворогами суспільного прогресу, необхідність національної освіти українців, яка змінить усе на краще).

3. „Мусимо вжити всіх можливих способів до здвигнення промислу, без якого рільництво в наших часах майже не може утриматися. Мусимо на цілій лінії взяти в руки торгівлю, організувати в усіх селах всі ті установи, що яким-небудь способом помагають людям у їхньому житті і праці". (Головна теза: пропагування ідеї етнічного бізнесу українців, який дасть змогу нам стати на власні ноги, самоорганізуватися у сучасну і сильну економічно націю).

4. „Нема одної галузі культурного й економічного життя в нашому народі, в котрому ми зробили б хоч сотну частину того, що потрібне. Сто разів більше, як у кожного іншого народу треба нам іще думати про поставлення самих підвалин нашої хати, про ту цілу економічну сторону народного життя, без якої навіть найсвітліше політичне положення завжди буде безглузде й безхосенне". (Головної тези тут власне немає: тут усе Ним мовлене - правда і застереження).

У своїх міркуваннях про завдання української інтеліґенції на сучасному йому етапі А. Шептицький сповідує догмати католицизму, зауважуючи: „Як на цілому світі наука Ісуса Христа лагодить боротьбу різних народностей і стереже людей від братньої війни й від ненависти, яка більше шкодить тим, що зненавиджена, так само і у взаємних відношеннях поодиноких частей суспільних верств, одна і та сама віра католицька, одні і ті самі принципи етичні не можуть причинитися в великій мірі до остереження людей від партійного шовінізму. То ж і всякі ріжниці, що находяться між нами в поняттях і принципах, чи то народних чи політичних, перестануть нас провадити до боротьби і замінятися на емуляцію і суперництво, що буде важко заохочувати до якнайітензивнішої праці, але не доведе до цілковитого роздору, бо не буде ділити людей, що в основних принципах віри ідуть за одною і тою самою провідною гадкою Христової любови, батьківщини і Христової акції...".

Мудрому, мабуть, досить. Міркуймо, читаймо, гортаймо сторінки цього покажчика, який підготували бібліографи Івано-Франківської обласної універсальної наукової бібліотеки імені Івана Франка, і дивуймося силі духа нашого великого церковного Отця і Батька, а водночас простого і смертного, як і кожна людина, чоловіка Ідеї і Чину. А коли нам, як читачам будуть цікаві праці А. Шептицького, чи дослідження про нього, вказані у цьому виданні, упевнений, що їхній зміст вкотре переконуватиме вдумливих читачів у пророчих мислях Слуги Божого, який вже за свого земного перебування серед українців став не лише символом незламної віри, а й святим у людському розумінні.

Переконаний, що проголошення Андрея Шептицького святим Вселенської церкви та Праведником народів світу вже не за горами, а от пройти з ним і його творами шлях довжиною у півтора століття його фізичної та духовної присутности зі своїм народом - Пастиря зі своїм стадом - мусимо вже тепер. Тоді вповні станемо справжніми, а не „святочними" (великодніми, різдвяними...) вірянами, а слово Андрея Шептицького назавжди увійде у наше суперечливе й оманливе буття як євангельська вість віри, надії та любові.    

Іван Монолатій,

академік Академії наук вищої школи України,

доктор політичних наук, професор,

член Національної спілки краєзнавців України,

Наукового Товариства імені Тараса Шевченка.