Івано-Франківська
обласна універсальна наукова
бібліотека ім. І.Франка

Адреса бiблiотеки:

76018
м. Iвано-Франкiвськ
вул. Чорновола, 22
тел. 0342 75-01-32
fax: 53-21-89
E-mail:

Відділ комплектування:
E-mail:
тел. 0342 752479

Відділ мистецтва:
E-mail:

Краєзнавчий відділ:
E-mail:

Науково-методичний відділ:
E-mail:
тел. 03422 53-32-31

Графік роботи:

Щоденно: 10:00 - 18:00
Субота - вихідний день
Cанітарний день - останній четвер місяця

ШЕВЧЕНКО – СТЕФАНИК



Через Шевченка говорить українська душа, Стефаник говорить через душу українського селянина. Індивідуальний ліризм Шевченка є формою для душі народу, мистецький об'єктивізм Стефаника є формою для його індивідуального слова та почуття. Обидва в абстракції від рідного грунту втратили б цілком свою геніяльну вагу. Шевченко ще більше ніж Стефаник, який зв'язав свою українську стихію новелістичним малюнком і тим зробився більше пластичним, вловимим, доступним навіть чуткому читачеві. Між Шевченком і Стефаником є та різниця, що суб'єктивізм Шевченка вибухає і горить свобідно, Стефаник шукає для могутніх своїх почувань епічної форми, статичного монументу, щоб зробити їх по можності найбільш об'єктивними і від творця незалежними. Тим зусиллям опанувати себе осягає Стефаник формальну дисципліну (суворість) і вираз портрету. На цій нормативній ролі форми й стилю не тратить нічого сама душевна динаміка творів, яка - навпаки, виступає тим більше напнята, чим більше обмежують її рами слова, композиції, стилю.

ВІН СТАВ БЛИЗЬКО НАЙБІЛЬШОГО З ВЕЛИКИХ

У ряді чолових подвижників українського духа він став близько найбільшого з великих. На життєвий овид своєї землі не злинув світлим духом із вільних піднебесних просторів, але пробився назверх із глибоких надрів тугого чорнозему і став на ньому як законний син землі - її кров, вогонь, радість і біль, її одвічна потуга, краса і доля. Червоний блиск прометейської снаги різав пітьму ночі, порошив холодний туман, що густо навис над широким плесом нив і падав на них кривавою росою слова.

Слово його глибоке, як міт, і сильне, як сонце. Захованою в собі потугою воно таке важке, немов би в нього влилось незмірне багатство самого життя. З уст його, титана землі, зірвалось воно в ту хвилину, як він зусиллям всієї душі двигнув тягар життєвої долі, і як вулкан видобув його з нутра розтопленою лявою. І ось мури темного склепіння, що довго давили могутні груди титана, розсунулися від ударів його дужого серця, і він... промовив.

Слова, вагітні призначенням, падали вривисто у простір і запалювали його вогнем своєї правди. І лячно, і блаженно було від звуку тієї мови призначення і об'явлення! Так говорить життя лише раз, коли виректи - значить для нього здійснитися. Хто зумів би дивитись спокійно в душу в далекий для неї час найбільшої проби, коли саме вона мусить сказати останнє своє слово? А що ж тоді, як віще прочуття каже їй, що перше слово - це насправді останнє слово!? Нема ж бо вибору, коли треба говорити про себе, як на Божому суді - саму голу правду, щиру і мужню. Для цього не раз замало бойової хоробрости героя, що боронить правду свого життя ціною його, бо хоче вибороти їй перемогу і рукою смерти оповити спокійне чоло вінком зеленого лавру. Цей рід відваги кріпить героїчну самоту тугим кормом переможної чесноти, що знайде в собі найвищу нагороду в годину скону героя і заквітне чарівним квітом, що не зів'яне. Із посіву міцного зерна людської мужности виросте для ефірного сіяча буйне жниво слави, і будуть діти і нащадки його вдихати повними грудьми запах квітучих ланів і пити з батьківського дзбана вогнисте вино хороброго духа предків. Щоб передану спадщину вчинити для себе святим заповітом і мостити дорогу життя подвижним змістом власних чинів. Бо органічна мораль людей землі сповнена покликом рідної крови так владно, що не потребує щойно шукати поза нею спонук та основ для своїх наказів і прямувань. Ще більш наочно проступає містична влада землі в суворій душі її жерців, що покликані сторожити її зелених вівтарів і батьківським оком обняти далекий перстень життя, яке виростає із землі і в неї назад повертається. Відповідальність жрецької служби, щоправда, безумовна, та тягар її не давить душі прокльоном життя, і воно не знає на своєму шляху сумнівів. Жерцем священних заповідей стає людина не з доручення чи наказу і не із свобідного вибору життєвого звання, але єдино з призначення долі, тієї вищої в людині конечности, що говорить голосом покликання і не допускає ні вибору, ні сумніву, ні спротиву. Свою повинність виконує жрець як Божий воїн, якому довічна вірність на сторожі святого вогнища є найвищою цінністю власного життя. Тоді службова відповідальність міряється ступенем відданости та з приходом смерти досягає стану свого сповнення.

Життєвий шлях українського Алтея не такий простолінійний, щоб дався без опору замкнути в правильний колобіг життя синів землі, виповнений службою воїна і сторожа. Хоч ця служба була впродовж усього життя його насущною потребою і жертвою, то замало про нього сказати, що він лиш "воїн і жрець". Не тому, щоб він занедбував своє післанництво для інших цілей і перед кимсь іншим поступався запалом, відданістю і жертовністю. Такого "двоєння" себе і ставання на службу різним богам він не знає, не розуміє і не може зрозуміти. Многобожність - йому чужа, він, сказати б, - чистокровний монотеїст. Але Бог його з'являється йому не в рідку годину одуховлення, щоб лише відкрити з надземних висот велич своєї всепотуги. Ні, - цей Стефаників Бог насправді всеприявний і в постаті споконвічної стихії живої землі і промовляє до нього не з висот небесного престола, як володар і суддя, але відкривається в його душі повнотою сил життя і розливає у світ стихійну снагу росту, радости і плоду. Об'ява найвищої волі чергою наказів і заповідей, ритих громами на кам'яних скрижалях серед блискавиці і жаху - не зустріла б у крем'яній душі титана землі ні відгуку, ні послуху. Він надто могутній сам, щоб слухати і коритися волі іншій, ніж та, що її заповідь носить у своїй крові від самого світанку життя.

Почалось воно у любовному сплеті незайманих потуг, і довго росло в утробі землі, і родилось серед тяжких мук, бо вийшло з лона матері з печаттю великого призначення. Його всотувала мати-земля з терпким кормом своїх грудей у кожну тканку молодого тіла, що росло її неспожитою силою і виростало... в титана. Всотувала і благословила!

А благословення її було чудодійне, бо де лиш падав його гарячий подих - росло багатство, краса і сила.

І земля має свою заповідну мрію, і їй дано дочекатися приходу світлого дня, побачити величний овоч своїх дум і звеселити офірне серце тихою гордістю матері. Бо вона перша промовить устами сина, як тільки проб'є година його виступу в широкий світ. Післанництво цілого життя усвідомить син уже на самому початку важких дужань із світом і долею. Не знатиме втоми і буде непоборний у змагу з найбільшими силами, доки міцно стоятиме на землі і черпатиме з неї живу силу. Як довго в його крові гримітиме бойовий гімн земного бога, буде ступати переможцем уперед і ніяка лиховісна тінь не впаде смерканням на ясну дорогу його призначення. Прапор свого первородства нести буде гордо і не випустить із своїх рук, поки не запише його вщерть своєю кров'ю, і так завершений літопис вірного життя виснаженою рукою покладе сам на власний гріб. Як живий доказ і вічний символ, що земного свого первородства він не проміняв ні за які дари і надії неба, але двигнув його первісною силою душі так високо, щоб промінило власним блиском рідні простори і тривало певно у самобутній величі.

Юліян ВАССИЯН

Оновлено 03-02-2023
© 2020. ОУНБ iменi I. Франка