На згадку ювіляру

Людині не досить пити,
замало людині спати,
людині, щоб справді жити,
аж в небо треба злітати.
А там - хоч до сонця руки
разом із вітром - у серці,
без лету - душевні муки
і біль шкарубкий на серці.
Бо в леті - одвічна сутність,
бо в леті - і весь смисл страждання...
В польоті - твоя присутність,
В польоті - моє чекання.

                          Володимир Качкан

Мабуть, за цими рядками можна побачити більше, ніж просто прочитати, що Володи­мир Атаназійович - завідувач кафедри українознавства Івано-Франківської державної медич­ної академії, доктор філологіч­них наук, професор, академік.

За цими рядками ховається незборима жага поета і науко­вця - жага Людини до життя, прагнення досягти вершин, од­вічний пошук сенсу в буденно­му і скороминущому. Словом, такий собі політ душі, окриле­ної піснями і турботою про лю­дей. І це не є перебільшення. „..У його душі надто багато горін­ня, надто він має велике бажан­ня охопити своїм писанням якомога ширше коло тем і про­блем", - пише львівський пись­менник Роман Федорів у перед­мові до однієї з його численних книг.

Гортаю поетичну збірку - зошит лірики, писаної болем душі, „Кетяги рибнянської осені" (1995) й озиваються жу­равлиним кличем роки...

У саду під вікном три вогні
                                    орхідеї...

...

Я встав з колиски і майнув на
                                    люди
З одним одніським сухарем,
Бо знав, що мамі спокою не буде,
Не стихне довго в серці щем.

...

Казала бабця - полошила
                                  дітлахів, -
не лізти у бузину: там чорт
                                 рогатий,
мене ж кортіло бодай кілька
                                 прутиків
зламати й кинути під хату...
                                   („Сопілка")

...

Дай мені, Боже, наснаги й сили...

...

Не вірю в безсилля людини,
якщо вірить вона в силу інших,
якщо в чорну життя годину припаде до рідної вишні..
Схрестила осінь руки - банує...

Творчий доробок ювіляра ся­гає більше п'ятдесяти книг: мо­нографій, художніх і докумен­тальних творів, не однієї сотні публікацій у журнально-газетній періодиці України, інших країн. Найбільшу популярність здобув працями з українознавства „Українське народознавство в іме­нах" та „Хай святиться ім'я твоє".

„Темою „Народознавство і проблеми духовного відроджен­ня України" - професор Качкан В. А. захворів, в доброму розумінні цього слова, давно, насправді і надовго, - пише про свого колегу Михайло Пазяк, доктор філологічних наук, професор з Києва. - Портрети забутих постатей, великих і ве­личних, української культури і науки виписані саме з непохит­ністю віри автора у незнищеність морального здоров'я народу. А також впевненістю, що немає остаточного безвихіддя, що всього можна добитися, аби лиш бажання. Добитись не чогось суто зовнішнього, а ладу й гар­монії в собі самих". Читаючи ці сповнені сердечного щему ряд­ки про науковця і письменника Володимира Качкана, чомусь спадають на згадку слова Івана Франка, адресовані Миколі Во­роному:

Ах, друже мій, поет сучасний
Він тим сучасний, що нещасний.
Поет - значить, вродився  хорим,
Болить чужим і власним горем.

Можливо тому у творчій біог­рафії ювіляра тісно переплелись історико-літературні розвідки й сила поетового слова, глибинне проникнення письменника і нау­ковця у внутрішній світ людини. Забуті імена істориків, письмен­ників, публіцистів, фолькло­ристів, етнографів, культурно-громадських діячів І. Крип'якевича, І. Огієнка, Ю. Целевича, М. Павлика, Б. Лепкого, М. Кордуби та інших повертаються до нас, воскрешають пам'ять наро­ду. Це плідний ужинок багато­річних досліджень, а передусім - глибинний пласт духовної етно­культури галицької землі, ук­раїнської батьківщини. „На ве­личезній фактологічній базі (епі­столярна спадщина, щоденни­кові записи, автографи творів, архівні документи біографічно­го характеру, фотоматеріали, спогади, раритетні видання в Україні та за її межами) і були створені згадані праці", - зау­важить ювіляр.

„Ось, шановний читачу, пе­регорнуто останню сторінку життєпису Осипа Турянського, - промовляє до своїх читачів із сторінок монографії „Хай свя­титься ім'я  твоє" академік Качкан. - Правда, рояться думки," зринають запитання: чому так доля розпорядилася, що талан­тові вимірялося, по суті, п'ят­десят літ; що зробила тодішня суспільність, а властиво національна інтелектуальна  еліта, аби загоїти письменникові болі, перебрати їх бодай виїмково, частково - на себе; чому...". Бо „в українців, здається, уже ста­ло традиційно-спадкоємним пра­вилом: при житті замовчувати, недобачати, недослухати...". „Персоналізація студій, - читаємо далі, - це той безумовний етап, не пройшовши який, ми і кроку не зможемо зробити у бік видан­ня творів незнаних досі, забутих, знищених та поскрибованих, пофальшованих літераторів, а відтак і написання повновартісних капітальних монографій, акаде­мічних монографій".

О. МАРИНОВСЬКА

// Обрії. - 2000. - № 2. - С. 72-74.