Володимир Качкан : Весна хоче змін...

Прозаїк,  поет, критик, літературознавець, фольклорист, етнолог, культуролог, журналістикознавець, краєзнавець... Доктор філологічних наук, професор, академік Академії наук Вищої школи України, член експертної Ради ВАКу, член докторських спеціалізованих рад у Києві, голова Івано-Франківського відділення Наукового Товариства імені Шевченка, завідувач кафед­ри українознавства Івано-Франківського державного медичного університету, лауреат міжнародної, всеукраїн­ських та обласних літератур­но-мистецьких та наукових премій... Таких високих виз­нань удостоєний уродженець села Рибного, що не­подалік обласного центру, Володимир Качкан. Нині він - гість нашої газети.

- Дуже влучним є відоме східне прислів'я: коли учень готовий - вчитель прийде. Навіть незалежно від віку...У Вашій особі маємо той щасливий випадок, коли у долю здібного юнака ввійшли одразу два великі вчителі і повели його одночасно двома життєвими шляхами. Перший з них журналістика...

- Гадаю, що журналістика, особливо на початках, була не стільки вчителем, як специфічним ґрунтом, у який висівалися перші зерна на­уки, що їх дав мені Творець з моло­ком матері. Тепер, через гони літ, бачу, усвідомлюю: материне слово і пісня, батьків суворий помах пальця - то стежка до справедливости. Як і бабусина мудра селянська дидактика, щоби до родичів звертатися  на „ви" і пам'ятати, що буква „я" - прикінцева в алфавіті людського діяння. Ось це попервах, а відтак дитячо-юнацькі спроби збагнути трагічні й величні сторінки історії мого родоводу, села, краю - ото і був той величний Навчитель, який весь час розсипав довкіл мене такі чесноти як: не ґанити людину, допомогти, підтримати, подати руку, сказати їй добре слово... А ще зі студентської пори пробива­лася якась непояснима потреба братися за перо. Звідки воно, це нестримне бажання? Може, відгомін повстанської пісні про те, що „хрест березовий несуть, на цвинтар його кладуть, а за ними дівчатонька дрібні сльози ллють...", а мо', то вертепні проби під ору­дою тата із заспівом: „Вставай, народе, з тяжкої неволі розкутий, пімсти кайдани, жорстокі рани, Ісусе!". Оце і є ті найвищі вчителі, які невидимо вкладали між пальці перо і кудись вели! Тим „кудись" і стала радіо- та газетна журналісти­ка, що наклубкувала у моїй долі не один рік. Відтак публіцистична прак­тика розпагінилася на суто прагма­тичне себевиявлення у друковано­му чи ефірному слові та на передачу теоретичних основ і закономірностей творчости студентству, яке опановує журналістику як про­фесію. Отож  Київ забрав у мене 23 роки. Але скільки подарував!

-  А хто розпізнав у Вас потяг до науки?

- Професор Володимир Полєк і письменник Роман Федорів - то знакові постаті у моїй біографії. Володимир Теодорович Полєк, знаний у світі бібліограф, підмітив у мене, студента-другокурсника історико-філологічного факульте­ту, потребу йти до бібліотек, шукати непізнане, системно й систематично працювати. Отут і впіймав мене одного разу (під дату з дня народження І. Франка) „на гачок": зацікавив, дав настанови, допоміг з ходом думок - так і з'явилася у мене грандіозна за обся­гом - на газетну шпальту - науково-публіцистична розвідка „Мед із затрутого зілля (І. Франко і молоді таланти)". Це трапилося у львівській регіональній молодіжці рівно 40 літ тому! А Роман Федорів, тоді власний кореспондент найпопулярнішого періодичного видання - „Молоді Ук­раїни", познайомився зі мною телефоном і, як кажуть, взяв „бика за роги" - одразу замовив нарис про студентського ватажка педінститу­ту Михайла Голянича. Небавом „Ціна іскри" розродила багаття у студен­тському середовищі, а мене повела під мудрою орудою Романа Федоріва, уже головного редактора жур­налу „Жовтень" (згодом - „Дзвін"), горами і долами Прикарпаття. Най­перше: що і кого я шукав? Нипав родинами з давніми культурно-про­світницькими традиціями, дошуку­вався старих книжок, часописів, до­бирався до носіїв глибокого націозмісту в нашій культурі... І, як наслідок, запруджував нарисами, есеями, статтями, рецензіями, оглядами численні газети і журнали - „Мо­лодь України", „Літературна Украї­на", „Дніпро", „Вітчизна", „Київ", „Друг читача", „Культура і життя"... Проривався навіть до польської, канадської, американської, чеської, словацької, англійської преси. Але недремне око на якомусь етапі при­гасило мій стрімкий біг... Краще з набутого в періодиці відтак лягло у численні книги есеїстики, художньої документалістики, повістей. І сьо­годні тішуся своїм відкриттям скуль­птора Івана Гончара, велемайстрів опішненської кераміки, дивоспівів Ніни Матвієнко, Василя Зінкевича, Михайла Сливоцького, родоводів Корпанюків, Швеців, Вербівської, історика-краєзнавця Олександра Феданка... 

- У нинішній нелегкий для науковця та письменника час Ви не стали менш плодовитим...

- Пане Богдане, Ви знаєте, що у пресознавців є такий вираз: інформаційний привід. Так ось, це якраз зараз має реальну підставу, оскільки переді мною ще теплі дві книги: „Володимир Качкан: Бібліографічний покажчик" (202 с., більше 1700 позицій) і „Як много слово важить...": Науковий збірник на пошану Володимира Качкана" (360 с.; серед 27-ми авторів - вчені України, Польщі, Угорщини, Словаччини). З першої довідуюсь сам,  що з-під мого пера пішло у світ більше 70 книжкових видань  - поезії, прози, художньої докумен­талістики, фольклористики, історії літератури, пресології, культуро­логії...

- Спробуймо вичленити з обширу Ваших наукових інте­ресів актуальну для ниніш­нього українського суспільства тему - повернення забутих і призабутих імен тих наших попередників, які рухали впе­ред національну культуру. Бо саме вона є знаковою для вас.

- Так, так, Ви якраз заторкнули найболючіший нерв мого твор­чого організму. Стежка пошуку не просто забутих, а понищених, пофальсифікованих комуноідеологією сторінок нашої історії і її творців ось уже 40 літ, як біблійного Мойсея, водить мене до архівів, академічних бібліотек, приватних колекцій, у дивовижні силою духу „сейфи" українських родоводів, де час таки не затер правди й до кінця так і не знищив епістолярної спадщини визнач­них, великих, незабутніх...

Свої задуми я спробував зреалі­зувати у двотомнику „Українське народознавство в іменах" (К., 1994-1995). Київський університет ім. Т. Шевченка, де я завідував ка­федрою та був заступником директора Інституту журналістики, відкрив мені зелене світло - і на наше етнополе повернулися ро­дини Заклинських, Огоновських, Лепких, Целевичів, Русових, Левицьких, Кисілевських, Студинських, Рудницьких, Пеленських, Сембратовичів, Липів, Назаруків, Цегельських, Макогонів, Калиновичів, Купчинських, Гриневичів, Крушельницьких, Чарнецьких, Кічур...

Ця багатолітня праця має своє продовження у задуманому 10-томному монографічному серіялі „Хай святиться ім'я твоє: Історія української літератури і культури в персоналіях (XVIII-XXI ст.)", восьма і дев'ята книги якого ось-ось здивують спраглого читача у видавництві „Нова Зоря". Це велетенські, майже по 600 сто­рінок, фоліянти. Ну, і з Божої лас­ки - на викінченні том 10-й...

- Український інтелігент завжди був патріотом. Здається, ви мали керува­тися високими принципа­ми, якщо згодилися йти на цьогорічні вибори до об­ласної ради.

- Для мене завше патріотизм був не позлітковою обгорткою, а генною суттю. Людині дано чо­гось досягати, але щоб дістатися верховин по многотрудних стеж­ках, доводиться наражатися на ями, каміння, охабини. Моя пар­тійна приналежність, моя ідея - у чесній праці, у книгах, які про все виказують. Ніколи мене не ваби­ли ні крісла посадові, ані депу­татські мандати. Але цього разу я таки дав згоду йти на вибори до обласної ради з Блоком Юлії Тимошенко, бо вірю у високий зміст самого поняття, цього філософсь­кого феномена - Батьківщина.

Сумно, щоправда, від того, як брудом обливає журналіст письмен­ника, як чиновник з одного кабінету переклеює свій „патрет" на паркані на лик колеги - і це вночі! Упідлення частини можновладців, нахабство багатьох чиновників, які ховаються за помаранчеві гасла, а самі чинять зло. Обіцяльництво, обнадійництво, биття себе в груди, солодке щебе­тання усюди, де тільки можна про­сунутися, - і все це фальшиве сло­воблудство під покровом нібито розбудови! Гидко було споглядати, як на Шевченків уродинний день 9-го березня деякі мовці біля пам'ят­ника так уже демонстрували своє українство, що, приміром, один кер­манич не міг вимовити кількох рядків, які хтось йому вивів, та й збився, біда­ка, на передвиборну плоску агітацію. Другий демонстрував „апостольсько-місійну" промову аж до хрипоти, забувши, що вже „люд потомлений" його загальниками. Третій так уже пропихався до чолових, аби бодай порекомендувати, за кого ж нам віддати свої голоси. А четвертий...

О Боже Великий! Або додай  - або відніми!.. У нашому місті та й в краю - безліч проблем, що їх на­криває гуманітарний спектр у життєдіяльності. Треба небайдужого, фахового, професійного крила у депутації, аби щось зрушувати з місця, закодованого облесливістю й відкритою брехнею. Весна хоче змін і змусить усіх мислячих до цього!

- Сердечно дякую за щиру розмову для наших читачів. Успіхів Вам!

Богдан ФІГОЛЬ

// Газета if.ua. - 2006. - 6 квіт. (№ 14).