СПІВЕЦЬ БОРОТЬБИ І ЛЮБОВІ
До 80-річчя від дня народження Д. В. Павличка
«Хто хоче пізнати поета, мусить піти в його край». До такої поради варто прислухатися.
Кажуть, що народжені в горах — люди особливої душі. Горді діти гір звичні до контрастів. Щось є у них від стрімкості й розмаїтості довколишнього ландшафту.
Живу, як той гірський потік.
На спокій — ні хвилини.
Іскрюсь від кременя в бігу,
Туманюся від глини...
— так писав Дмитро Павличко — поет, котрий зріс у Карпатах. Він гуцул — твердий і затятий, упертий і несамовитий, чуттєвий і пристрасний, як сама земля його.
Селянський син із села Стопчатова, що на Прикарпатті, він за будь-яку ціну намагався здобути освіту. Закінчив польську школу (українська мова була тоді забороненою), у Коломийській гімназії опанував німецьку, латинь і вирішив вступати до вузу. Після деяких вагань (вибирав між медициною, фізикою та філософією — таким широким був спектр уподобань молодого галичанина) поїхав вступати до Київського університету. Блискуче здав іспити на філософський факультет, але не пройшов: згадалося його ув'язнення 1945-1946 pp. у зв'язку з обвинуваченням у причетності до діяльності УПА. Талановитий хлопець подався до Львівського університету, де став студентом української філології. Його поезія – це пісня опришківської душі, гнівної, правдивої і нескорено-гордої.
Людина й космос, простір і час — усе це замкнулося для Дмитра Павличка на рідному слові, його глибинній суті. І коли в 1953 р. з'явилася перша книжка «Любов і ненависть», на неї звернули увагу всі шанувальники поетичного слова.
П'ятдесяті роки ще не знали таких яскравих дебютів. То був нелегкий час. Закінчилася зловісна пора сталінізму, коли догматизм і схоластика, фарисейство й лакування панували в літературі впродовж кількох десятиліть. Поетичне слово юнака помітно вирізнялося серед злагодженого хору. Він недотримувався правил тодішнього «літературного етикету», говорив живим, незачовганим словом, повним молодого завзяття:
Слово..... на чати! Очі ворожі
Спати забудь! Гострі, як ніж.
Будем стрічати Ти на сторожі
Всяку паскудь [...] Правди стоїш!
Згодом його дебют назвали «акустичним дивом», а 1954 p., за пропозицією М. Бажана, Д. Павличка (заочно!) приймають до Спілки письменників.
Наступні збірки «Моя земля» (1955) та «Чорна нитка» (1958) разом із розвитком відомих мотивів принесли й нові, інтимні почування. Нехай стилістично ці твори підпадали під вплив І. Франка, Т. Шевченка, В. Сосюри, та дедалі чіткіше вимальовувались ритми власного поетичного мислення, що згодом проглянуть у всіх жанрах і стануть особистим знаком митця.
1958 р. з'явилася поетична збірка, що стала духовним порогом шістдесятників — «Правда кличе». Її вісімнадцятитисячний тираж було вилучено з обігу й знищено. Саме в ній було надруковано знаменитий вірш Д. Павличка «Коли умер кривавий Торквемада», де справжнім ім'ям були названі «вождь всіх народів» зі своїми діяннями:
Пішли по всій Іспанії ченці,
Вони самі усім розповідали,
Що інквізитора уже нема.
А люди, слухаючи їх, ридали...
Не усміхались навіть крадькома:
Напевно дуже добре пам'ятали,
Що здох тиран, але стоїть тюрма!
Мужнє слово поета було почуте й оцінене. Поява збірки, нехай і перетвореної на попіл, показала, що Д. Павличко став однією з тих постатей в українській літературі, що визначають її моральний авторитет, творчий тонус і шляхи розвитку. Разом із Ліною Костенко й іншими шістдесятниками – В. Симоненком, М. Вінграновським, І. Драчем – він відстоював право поезії на чесність, дерзання, духовно-інтелектуальний пошук.
На зламі десятиліть провідною для поета стала громадянсько-публіцистична лірика, присвячена проблемам довкілля. історії народів та країн. Ці теми переважають у збірках «Бистрина» (1959). «Днина» (1960), «На чатах» (1961). Вірші, присвячені Кубі, зібрані в книжці «Пальмова віть» (1962), боротьбі за мир — «Жест Нерона» (1962), на історичному матеріалі створена поема «Іван Загайчук» (1960), в якій виявилась схильність митця до тонкого психологічного аналізу.
Поет ніби сходив за три моря, оком гуманіста окинув небокрай XX ст., висловивши своє розуміння соціально-етичних ідеалів. Багато що відійшло у світ ілюзій, соціальної романтики, натомість нагромаджувалися брили проблем, які вимагали осмислення. У цьому коріння «Гранослова» (1968), книжки виняткової художньо-філософської сили, з багатьох поглядів етапної. Ця збірка стала показником великого творчого злету десятиліття. Після неї вже не так важив спосіб висловлювання, як актуальність та проникливість думки, міра правди.
Гірке зізнання героя його поеми «Поєдинок» (1978):
Боровся я з голодною звірнею,
В оваціях виходив на манеж.
Та скоро дух і слава Колізею
Мене у звіра обернули теж,
відлунює у «Покаянному псалмі» (1993) голосом самого поета:
Не був я, Господи, безбожним,
Але носив раба тавро,
Во ім'я правди словом ложним
Сквернив свої уста й перо.
Кормив я власним серцем звіра,
Щоб Україну менше жер,
І честь моя — страшна офіра —
Кричала, ставши на костер.
На місце бойової, відверто-публіцистичної лірики 60-х прийшли тонка філософічність «Гранослова», медитативна споглядальність «Сонетів подільської осені» (1973), висока еротична чуттєвість «Таємниці твого обличчя» (1979). Це не означає, що від певного часу Павличкова творчість втратила свою соціальну схвильованість; поет і далі гаряче переймався проблемами суспільного буття, та здебільшого його рефлексії і боління виливалися вже не у прямій інвективі чи декларації, а в символічній притчі, алегоричній поемі («Вогнище», «Поєдинок»), повитій серпанком задуми пейзажній замальовці. Особливої ваги в творчості Павличка набувають «канонічні» жанроформи сонета та рубаї, «позичені» відповідно із західної (європейської) та східної (орієнтальної) традицій, які привабили митця граничною чіткістю думки і вислову, лаконізмом, афористичністю, прихованим драматизмом, діалектичною єдністю мислення і почування. Однак поет не тільки досконало засвоював традиційні строфічні моделі, але й творчо їх модернізовував, шукаючи якнайбільш відповідної форми для своїх художньо-філософських осяянь. Чого варті хоча б його «Білі сонети» — справжня революція в цьому стійкому, майже «скаменілому» жанрі. Його прихильність до класичних взірців (виявлена, крім усього іншого, ще й у наполегливій перекладацькій праці: антологія «Світовий сонет», усі «Шекспірові сонети») — це не просто данина особистим смакам, а свідома націленість на граничну ясність і виваженість поетичного слова, цілковиту гармонію художньої форми та змісту.
Дмитро Павличко виступає активним борцем за впровадження української мови. Він вважає, що любов до рідної мови — це любов до здорової духовності, до знання, світла, інтелігентності, благородства, справедливості. Це почуття братерства між народами, бо який народ не радітиме з того, що поруч живуть люди, щасливі від пісні й мови своєї?!
О рідне слово, хто без тебе я?
Німий жебрак, старцюючий бродяга,
Мертвяк, оброслий плиттям саркофага,
Прах, купа жалюгідного рам'я.
Моя ти — пісня, сила і відвага,
Моє вселюдське й мамине ім'я ..
Цей гімн рідному слову — один із багатьох творів Дмитра Павличка на тему мови. «Ти зрікся мови рідної...», «Якби я втратив очі, Україно...», «Лист до одного знайомого в справах філологічних» — усе це поезії на захист українського слова як конденсату національного духу, без якого немислиме саме існування народу. Його твори — не просто зізнання в любові до материнської мови, не просто декларація віри у її незнищенність, а вияв рішучої готовності відстоювати ту любов, своєю працею здобувати ту незнищенність. Мабуть, невипадково саме Дмитро Павличко став першим головою Товариства української мови імені Тараса Шевченка (1988).
У 70-ті pp. Дмитро Васильович поринув у редакторську роботу: працював головним редактором журналу «Всесвіт», займався перекладами, піснярством, писав для дітей та про красу природи,
1973 р. виходить збірка «Сонети подільської осені» — повна малярських чарів, росяної свіжості, неспішної філософської задуми й тонкої лірики:
Зірки колючі і сухі, як стерні.
Земля і небо повні дивних зваб.
Митець звертається до минулого народу, його героїчних постатей, створюючи цілу галерею портретів: «Юліус Фучик», «Антуан де Сент-Екзюпері», «Ернесто Че Гевара». Естетичні характеристики видатних людей, віршовані послання до громадсько-політичних діячів і постів склали чималий цикл «Вчителям і друзям»: «Сковорода». «Маркіян Шашкевич», «Кожному (і собі) читачеві Лесі Українки», «Біля могили Конопницької», «На могилі С. Тудора і О. Гаврилюка», «Андрію Малишкові» та ін. У постаті кожного героя автор знаходить суттєві морально-етичні й естетичні риси, безмежжя їхнього духу.
1977 р. Дмитрові Павличкові була присуджена Державна премія Української РСР ім. Т. Г. Шевченка за збірку поезій «Любов і ненависть».
У ліричній мініатюрі з його книги «Таємниця твого обличчя» (1974) — збірки любовної поезії, гідної стати поруч з Франковим «Зів'ялим листям»,— сконцентроване ціле людське життя. Чотири фрагменти вірша (по чотири рядочки кожен) побудовані за одним принципом (паралель між порами року, кожна з яких символізована певним деревом, та станами душі) і послідовно нанизані на нитку наскрізного ліричного «сюжету», мов намистини. Напрочуд простий, але такий свіжий і гармонійний асоціативний ланцюжок образних триєдностей: зима — самота — дерево безлисте; весна — щаслива доля — зелена тополя; літо — любов — черешня в цвіту; осінь — дружба — яблуня в плодах. Людська душа, мов дерево (у кожному фрагменті є це порівняння), змінює свій стан; та чому ж у всі «пори душі» лежить сніг? Може, це символ невідворотної смерті, абсолютного фіналу всякого проминання? Тоді і доля, і любов, і дружба — не що інше, як форми подолання холоднечі небуття, ставання «понад смертю». Втім, можливі й інші тлумачення — адже цей твір справді незглибимий у своїй позірній простоті, як і найкращі народні пісні. Недарма його поклав на музику чудовий композитор — Олександр Білаш, котрий так багато пісень подарував своєму народові у щасливому творчому дуеті з Дмитром Павличком. Чи не найвідоміший шедевр Павличкової пісенної музи, окрилений музикою О. Білаша — «Два кольори» (1965).
70-90-ті pp. для Дмитра Павличка — час освоєння нових обширів, відкритих у 60-х. Цей шлях можна окреслити так: від простоти до вишуканості й повернення назад до простоти, але вже в новій якості. Поет стилістично залишається напрочуд простим (але не спрощеним), зрозумілим.
З благословення М. Рильського Д. Павличко почав займатися поетичним перекладом ще з 1953 р. Найбільш значна й цікава його робота — «Сонети» (1983) — збірка, до якої ввійшли перлини цього жанру, вибрані постом з різних літератур — переклади з Норвіда й Еліота, Чавчавадзе й Хосе Марті, Війона і Негоша. Її поява ще раз переконала, що між поетичним і перекладацьким талантом Дмитра Павличка можна ставити знак рівності.
Митець плідно працює також у вельми нелегкій і делікатній галузі дитячої літератури. Популярні його поеми «Золотий Олень», «Пригода кота Мартина», в яких прозирає поетика народної байки, відчуваються традиції, започатковані І. Франком. Дитячі вірші поета, як і дорослі, відзначаються неординарністю, образною своєрідністю, в них переливається неілюзорне відчуття моменту життя:
Це дивина: вода прозора,
По дну застелена блакить,
І щука — мов ракета скора,
Яка до Місяця летить.
Варто відзначити науково-літературний доробок Павличка в галузі критики й літературознавства, який складається нині з сотень публікацій, переважно портретного характеру. «Магістралями слова» (1978), «Над глибинами» (1984), «Біля мужнього слова» (1988) — не просто збірки статей, а довготривала експедиція в глиб української та світової культур, яка потребувала від автора великих зусиль, але дала таку широту мистецького світогляду, якою міг похвалитися хіба що М. Бажан.
Як депутат Верховної Ради вій брав найактивнішу участь у формуванні й прийнятті Акту проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р. У 1995 р. Дмитра Павличка призначають Надзвичайним і Повноважним послом України у Словаччині. З його ініціативи у Пряшеві відкрилося консульське агентство України, завдяки йому вдалося відстояти Свидницький музей українського мистецтва (нині це Музей українсько-руської культури).
Сьогодні Павличко-письменник виступає ще в одній важливій для нашого часу іпостасі — політика, державного діяча, який пристрасно й рішуче відстоює інтереси суверенної України, її народу. Його обрано Головою української всесвітньої координаційної ради на IV всесвітньому форумі українців. І хоч державна діяльність забирає багато часу, так потрібного для творчої роботи, все ж він залишається постом. З'являються, хоч і не дуже часто нові вірші і ті, що «з шухляди», і щойно написані.
Павличко підготував до друку антологію словацької поезії у своїх перекладах, надрукував низку розлогих статей, продовжує писати вірші. Один з останніх — «Курінний» — присвячений бійцям УПА.
Дмитро Васильович завжди перебуває в епіцентрі культурного процесу, там, де відбувається найголовніше для нашого духовного буття. І в цій ролі, очевидно, ніхто не зможе його дублювати, оскільки він, як і будь-яка постать такого калібру, – явище абсолютно унікальне.
Дмитро Павличко — по-справжньому глибокий, поет розуму і серця, поет любові й ненависті, боротьби і кохання.
Співець боротьби і любові : до 80-річчя від дня народж. Д. В. Павличка // Знаменні дати : календар. – 2009. – С. 186-192.
