Багатогранність таланту
    Три слова до 75-річного ювілею Романа Іваничука

     Панегірики, урочисті промови, святочні тости — це не мій жанр. Є в них елемент фальші, вдавання, і мені здається, що той, з чийого приводу промовляють святочні та ювілейні тости, мусить почуватися ніяково, незручно, як міг би почуватися на царському троні в музейній тронній залі скромний сільський учитель. Однак нічого не порадиш — з приводу ювілеїв навіть до скромних сільських учителів хтось промовляє урочисте казання.
     Я б радніша сидіти при каві й сперечатися з ювіляром. У суперечках при каві, навіть якщо помиляєшся й говориш речі наївні, смішні, повсякденні, є більше істини, аніж в усіх докупи зібраних ювілейних промовах.
     А чом би й не уявити собі чергову (стотисячну!) розмову в кав'ярні? Підступність запитань, на котрі отримуєш очікувану — або ж зовсім несподівану відповідь; роздратування з приводу відмінності підходів до якогось зовсім простого життєвого випадку й утіха від того, що твій співрозмовник помилився.
     Випромінювання кавового запаху й заснований цигарковим димом простір — тисячу разів усіма описаний, змальований, бачений, сприйнятий...
     В університетських коридорах тепер курити заборонено. Нема табличок, які б підтверджували заборону, просто всі знають, що цього робити не можна.
     Уявляю, як Іваничукові хочеться затягнутись цигарковим димом, коли він стоїть біля дверей аудиторії, щоб за хвилю зайти в ту аудиторію й розпочати лекцію. Але йому теж заборонено курити; він приходить на заняття, здається, набагато раніше, аніж самі студенти, він завше при краватці, він взагалі ніколи не вдягає светрів, пуловерів, джемперів, мусять бути костюм і краватка, мабуть, інакше він не міг би нормально почуватися, постаючи перед студентами яко Професор. Перед тим, як іти на «пару», він ніколи не торкається келиха з вином — позбавляє себе такого права.
     Студенти тим часом доціловуються, доїдають хот-доги, допивають просто з пляшок пиво чи колу, домовляються про побачення, встигають лайнутися, навіть не помітивши цього, не пропускають вперед дівчат, не звертають уваги на викладачів, які намагаються пробитися крізь той стоголосий потік, — Професор також нарешті потрапляє до аудитори, скільки часу й скільки подій минуло від того дня, коли він, повернувшись з армії, напівреабілітований студент у військовій гімнастьорці без погонів, увійшов до університету — й цією миттю, коли переступає поріг своєї аудиторії в ролі Професора...
     Мабуть, це найтонша Іваничукова книжка — власне, більше схожа на брошуру, в зеленій обкладинці, видана в університетському видавництві — «Література і держава», в ті сто сторінок він — яко Професор — умістив свої розмисли з приводу української літератури, такої залежної від політики, від доносів, від окупацій, від парламентської боротьби, від браку фінансування, від самоцензури й цензури, від того, що нас не надто знають у світі, від того, що літературі доводилось заміняти собою філософію, історію, педагогіку, — що ще?
     Професор приносить своїм студентам книжки з власної книгозбірні, студентам це напевно зручно — не треба йти до університетської бібліотеки, усе так просто — цікаво, чи вони усвідомлюють, що це означає — Професор приніс книгу, щоб вони могли готуватися до заліків чи екзаменів, чи писати курсову роботу; здається, між нинішніми студентами й викладачами дистанція менша, аніж була відстань між студентом Іваничуком і професором Михайлом Рудницьким, академіком Михайлом Возняком... Професор Іваничук не намагається подовжити цю дистанцію, зрештою, навряд чи можна це зробити, адже щось таке залежить не лише від нього самого, і скільки б він не гнівався, не лютився на Андруховича, Іздрика, Забужко, Жадана — анітрохи це не допоможе, лексика нинішнього дня, нинішній світ, у який ще встигло потрапити наше покоління — вже не зовсім наш світ.
     А втім, спершу Іваничук прийняв їх — з тією ж лексикою, з тим віддзеркаленням нинішнього світу, з їхнім запереченням усього, що було до них.
     Ось тут починається суперечка. Як це — приймати, не приймати? Що ми запропонували їм? Чорнобиль, пострадянську психологію, забруднені ріки, півжебрацьке існування, уміння пристосовуватись задля того, щоб вижити? Хіба їхні «тексти» — це не реакція на те, що ми намагалися натягати на себе якусь там захисну шкіру — а тепер кажемо, що геть стягнули її з себе? Помацаймо добре свої душі — чи стягнули геть усе?
     Історія порятувала Романа Іваничука. Зараз поясню, що це означає. Почавши від новелістики, котра торкалася його власного часу, він здобув справжню славу завдяки тому, що знайшов інший шлях. Як довго міг би він існувати в тому короткому жанрі, де є небезпека самоповторення, де довелось би писати — а таки довелось би! — про тих дідусів та бабусь на призьбах, котрі так дратували Іваничука в новелістиці його ровесників і трохи молодших, — загублені між селом і містом, між селом, покинутим у юності, й містом, якого так і не зуміли до кінця зрозуміти й прийняти письменники нашого покоління саме через цю загубленість, а звідси — розгубленість — вони багато не додали літературі. Історія порятувала Іваничука. Тема вимагала зміни жанру. Роман — як народжене з крихітного зернятка новели потужне дерево. Іваничук почувся в історичній романістиці як відважний капітан на надійному кораблі у морських просторах. (Звичайно, трохи закучерявлене порівняння, але нехай так буде).
     Романтика «Мальв» обернулася філософією «Четвертого виміру» і жорсткою правдою «Мандрівок вольних і невольних». Іваничукові мемуари — це також історія, ще кілька кроків далі — і нинішні десятилітні третьокласники сприйматимуть День проголошення незалежності України далекою історією.
     Комп'ютер — світ Іваничукових онуків. Колись-то я почала рахувати: як довго добиралися ми від пергаментних сувоїв до Гутенбергового верстату, а опісля ще до лінотипу — і потім так враз і несподівано — комп'ютер.
     Іваничукові онуки дають собі раду з комп'ютером. Він для них — не загадка, а звична й звичайна забавка, якою можна скористатися ще й роблячи уроки. Увійти в Інтернет — як увійти до сусідньої кімнати. Віртуальний світ — картинка-розмальовка.
     Іваничук пише дотепер тільки чорнильною ручкою. І коли стара ручка ламається, падає на підлогу, коли стирається перо й коли треба купувати нову — для нього це чимала проблема. Забобон: нова ручка не писатиме так добре, як та, донинішня, й перо шкребтиме, й чорнило не таке —до всього, ще й папір має бути звичайний, не білий, газетний папір — переписувати треба декілька разів, щоб потім самому передрукувати на старенькій, мудрій, стукотливій друкарській машинці — передрукувати й аж тоді почути, відчути, побачити — от власне, побачити, що ж таки написалося.
     Почерк в Іваничука — неповторно чіткий, дрібненький, рівний; Іваничук не викидає, не нищить своїх рукописів, як не нищить листів, надісланих йому хтозна ким і хтозна звідкіля — все творить якийсь особливий образ Письменника, де слово «писати» лежить в основі існування — це не просто робота, це життя, це необхідність, обов'язок, задоволення, самоутвердження, захисток і захист, тема для розмов, підґрунтя віри в необхідність власного існування, Іваничук — не літератор, не автор, — лиш Письменник. Що таке — дискета, диск, принтер, сканування? До дідька, нехай собі буде, увесь цей «прогрес» має право на існування, але це не народжує письменства, це — тільки тексти, звичайні тексти, письмено — початок письменства, і слово — на кінчику пера, — запевняє Іваничук.
     Я маю вдома смішний каламар, якого не бачили в очі нинішні студенти, а ще також дерев'яну ручку з пером-жабкою. Якби мені не було так приємно торкатися тієї дерев'яної ручки, я б, може, подарувала її Іваничукові на день народження. Але ні, не подарую, залишу собі. Однаково він не буде нею писати. Для нього це — як гусяче перо. Він визнає тільки авторучку. Й чорне чорнило.
     Перше, ніж почати цей панегірик, я укладала безліч планів, перегорнула десятки сторінок Іваничукових «текстів» (він того слова не любить); до речі, то тільки так здається, що панегірики писати легко, справді неймовірно важкий жанр, тим більше, що я взагалі так давно нічого не писала. Поміж пунктами того плану, про який було згадано, вирисовувалися й такі: «Жовтень» («Дзвін»), «Трач», «Мандри», «Просвіта», «Нагороди», «Бомжі», «Егоцентризм», «Слава», «Учителі», «Читання»; направду, усе це дуже цікаво, і з того могла би вийти навіть ціла книжка, і це дивно, що досі про Іваничука написано, здається, лише одну книжку, автор її — Михайло Слабошпицький; бібліографією, що стосується Іваничукової творчості (знову красиве слово!), належить зайнятися справді поважно, початок уже було зроблено — чи не п'ятнадцять років тому, і започаткувала це Луїза Ільницька, — як же то було п'ятнадцять років тому?
     Львівська опера. Промови. Квіти... Так буває зазвичай. Не зазвичай — як на той час — стрілецькі пісні. «Чотири скельця» — Роман Біль і Ярослав Мука. Юрко Брилинський зі своїм неповторним читанням Іваничукової новели про батька. І — «Не пора, не пора». Чи я помиляюсь? То тільки Іваничук міг написати свої мемуари, не маючи жодних щоденникових записів. «Нещоденні щоденники» — це для нього новий, щойно винайдений жанр.
     Цікаво, чи пригадає Роман Іваничук, де він це писав?
     «Нині перше вересня, як-не-як, а таки робочий ювілей, і хоч Ти знову скажеш, що я про себе думаю тільки з великої літери, — я цим ювілеєм горджусь. Бо якби не я у «Жовтні», то, може, не було б Тебе, і не було б багатьох із Твого покоління, а не було б вас, то був би інакшим я. Пам'ятаєш, я на своє десятиріччя в «Жовтні» склав був список своїх авторів, їх було майже тридцять, а на двадцятип'ятиріччя маю їх дуже мало. Але вони вже Є! І ще я тоді мріяв про нинішній ювілей, бо не міг повірити, що, битий-перебитий, досиджу в «Жовтні» до такої дати, і клявся, що зразу ж піду на пенсію, а тепер не знаю, що робити: i nichce, а musze, — боюся втратити робочий ритм, який мені дає робота в редакції, і хотів би пожити трохи вільно, бо й на смак не знаю, не відаю, що то таке для письменника творчі хліби.
     Достукує шістдесятка, ніяк не можу у неї повірити, і тішусь нею, і подібний я зараз до цього тихого, задуманого й світлого, але чомусь печального осіннього дня. Гей, автори мої невдячні, хоч ви там зібралися удвох, утрьох.., щоб випити за моє здоров'я?» Щоразу, віддаючи людям Книгу, Іваничук буває сповнений тривоги й непевності: що люди скажуть? Часом бувають несподіванки. Розраховував на розголос, рецензії, множество похвал (а чом би й ні?) — а тут якось мовчать. Книга поринає в тишу. Думаю — себто я думаю, не Іваничук, — замало було говорено про глибоко філософські, не надто характерні для літературного нашого потоку романи «Ренегат» і «Євангеліє від Томи». Чи не мали би про ті книги писати й Іваничукові невдячні автори? Часом дорікаю собі, що — і я могла б. Та не все встигаєш, на жаль. Кудись утікає час — чим далі, тим швидше. А втім — чому «кудись» — можна чітко окреслити, у що він перетворюється, в які наші діла й наші помилки, чи то пак успіхи й радощі.
     А «Дзвін», сиріч тодішній «Жовтень», збирав нас разом, може, насамперед, що був там у ту пору Іваничук. Збирала Спілка, й журнал так само, і звідти були початки літературного життя й роботи для багатьох із нас насправді тому, що хотілось зустрічей, розмов, суперечок з приводу написаного й прочитаного, ми там не оглядалися якось так поза спини — чи не з'явився поміж нас хтось такий, хто — непевний, нечесний, з-поза нашого гурту? Чомусь там не бувало боязко, — принаймні я там страху не спізнавала. І взагалі, саме «Жовтень» був для мене тим прихистком, куди я без остраху приходила не так на бесіди, як із написаним — може, якби не «Жовтень», то й не відважувалась би віддавати для привселюдного оглядання (чи то пак прочитання) написаного на папері слова.
     А щодо невдячності — то не така вже це й правда.
     Скажімо, щось з Іваничукових «текстів» навіть редагувала — звичайно, добрий текст і редагувати хочеться, і робити це приємно, часом навіть — легко й натхненно, так було з «Вогненними стовпами», де навіть у видавництві («Літопис») поставили моє наймення яко редактора. Гонорово, бо ж з найновіших Іваничукових видань саме це мало найбільше розголосу. Не через те, звичайно, що там моє ймення поставили, але ж однаково приємно...
     Гарно, жарти жартами, але «Вогненні стовпи» — то дійсно якийсь Іваничуків спалах, момент піднесення, горіння й незгорання.
     І ще одна загадка для Іваничука: коли це писано і де?
     «Їду до столиці вже другий раз. Минулого тижня подзвонив мені Рагойша й запросив до себе на ніч, ми утрьох з ним і з Танею проговорили за чаркою майже до ранку, було цікаво і корисно, він підказав, між іншим, цікаву для мене (для мого роману) білоруську лінію: Якуб Колас під час Першої світової війни воював у моїх коломийських краях в складі російської армії. Оце вже виконаю заповіт Короткевича.
     На другий день ми пішли до сестри Володі — Наталі, дуже до Короткевича подібної, вона з сім'єю живе в його квартирі... Якесь сумне і урочисте враження: я приїхав до Володі, а його нема. Всі мої книжки стоять на стелажі з моїми автографами, в кабінеті все так, як було при ньому...»
     Щойно подумала: всі Іваничукові Книги — з мандрів. Він справді мусить помацати, побачити, торкнутись, відчути — щоб потім записати словом.
     Здається, Іваничук нікому не дозволяв ступати тими ж стежками, котрими сам ходив у пошуках своїх — героїв? персонажів? Не ті окреслення. Мабуть, у пошуках тих людей, котрі мали з'явитися в Слові. Хочеться всі ці слова писати таки з великої літери. Наприклад, Василь Ґабор пише тільки ось так —- «Книга». Ба навіть вимовляє саме так: « Книга». Й слово теж хочеться вимовляти — «Слово», а ще коли поряд треба поставити наймення автора.
     Іваничук часто називає своїх Людей з Книги — Майстрами. Звичайно, думає при тому, очевидно, й про себе. Зрештою, здається, він десь пояснював — йдеться про працю, ремесло, намагання виконати роботу досконало. Якнайкраще. Бог подарував уміння, знаття, є добрі наміри — їх треба здійснити. Якнайкраще.
     «Ґражда», «Замок», «Море» — теж мандри. Ближні й далекі. А потім — замкнений простір, чітко означений, щоб розташувати там події, людей, думки, ідеї. Але замкнений простір — тільки для самого себе, щоб нарешті усамітнитись, богувати в тиші, писати. Нормальний стан для Письменника. Усе це легко вичитати з самих книг.
     Іваничук не любить велелюдних, шумних мітингів. І виступів на мітингах також не любить. Мегафон, мабуть, не взяв би до рук.. І все ж, коли це необхідно, коли обов'язково, він іде у те велелюддя. Від парламенту — до стояння під будинком Спілки письменників у Києві.
     Це неймовірно трудно — писати про Іваничука, який так багато й відверто, майже сповідально, пише про себе. Поєднати панегірик із розмовою в кав'ярні — теж майже неможливо.
     В «Нещоденному щоденнику» (якщо не помиляюсь) Іваничук каже, що йому не щастить з театром. Чому — не щастить? Безліч разів не щастило, а один раз — був справді вдоволений. Це коли на ювілейному вечорі з нагоди його 60-ліття на оперній сцені з'явилась розкішна Льонця — то була спроба інсценізувати сторінки із «Манускрипту з вулиці Руської», звичайно ж, розділ, де з'являлась Льонця. її — у кількахвилинній сцені — зіграла Наталка Лань, чарівна й витончена, інакше й бути не могло.
     Пам'ятаю ще іншу «ситуацію з інсценізацією», чи, радше, екранізацією — здається, про це Іваничук ніде ще не писав (о Господи, невже я натрапила на «золоту жилу» й розповім читачеві щось таке, чого він ще не відає із творчої біографії Іваничука?
     Отож, йдеться про замовлення, яке Роман Іваничук отримав з кіностудії Довженка: п'ятисерійний фільм про Франка, — хто краще від Іваничука напише сценарій для такого фільму? І раптом Роман Іваничук заявляє, що сам він того не може, що він — прозаїк і хіба дрібочку — поет, але ніяк не драматург ані сценарист, тому готовий поділитися славою й гонораром з товаришами, котрі напевно погодяться прийняти цей дар, а за те попрацювати належним чином.
     Ми з Романом Кудликом погодились, а чом би й ні? Поділили майже порівну п'ять серій, проштудіювали Іваничукові «Шрами на скалі» й майже 20 томів Франкових творів. Звичайно, матеріал притиснув нас, як тоненький папірець під тим же 20-томним виданням Франкових творів. Кудлик був менш багатослівний, мене ж розпирало від бажання переказати усе прочитане. Але це я тільки тепер розумію; тоді ж — ніякої критики, ані самокритики не було, Іваничук підступно запевняв, що він «на сценаріях не розуміється», режисер старанно намагався пояснити, чим сценарій відрізняється від повістей, а також пробував переконати (мене, зокрема), що йому не бракує фантазії і режисерських задумів — отже, нема необхідності в ремарках і описах... Звичайно, я трохи перебільшую, але нас не похвалили.
     Фільм не вийшов — не тільки тому, що сценарій виявився не аж такий геніальний, як нам хотілося, а й з безлічі інших причин: бракувало грошей, знайшлися інші ідеї, режисер захопився новою темою. Зрештою, Франко тоді був «не на часі».
     Тоді було сумно, гірко, безнадійно: фільм не зніматимуть. Тепер думаю: добре, що фільм не з'явився. В сценарії бракувало незліченної кількості тем, ліній, імен, і тому бракувало б правди про Франка, хоч ми й не робили його Каменярем, та однак не згадували ні Січових Стрільців, ні трагедії Франкової родини. У фільмі не звучало б — «Не пора, не пора»... То були інші часи, які не відкривали таких можливостей. Словом — було «не пора».
     От тільки хочеться (і, мабуть, не лише мені) воззвати привселюдно й голосно: а чи зробимо ми колись фільм про Франка? Чорний сумнів огортає, бо не станеться цього найближчим часом, навіть якщо хтось і напише першорядний сценарій. Пояснювати причини нема потреби.
     А втім, може, Р. Іваничук думає інакше: він тим і відрізняється від нас усіх на тлі нинішнього буття, що йому не бракує оптимізму навіть у найприкріших і найважчих ситуаціях. І я, безнадійна песимістка, готова вступитися і сказати: дай, Боже, перемоги оптимістам. Хай буде по їхньому Слову.
     Часом мені здається, що Іваничук сприймає, оглядає і бачить світ абсолютно прагматично. З одного-єдиного погляду: чи то знадобиться для його літературної роботи. Повз його погляд проскакують, прослизають, перебігають, зникаючи, сотні таких деталей, які творять обличчя нашого міста — він відмахується від них, оскільки вже наперед знає, що має сказати-написати.
     Він бачив безліч разів, ще на початку 90-х, коли «Просвіта» оселилася на Друкарській, юних, обшарпаних, немитих, з бездумним поглядом — наркоманів. Дівчатка сиділи, поспускавши вділ тонкі синюваті руки, нечесані пасма волосся прикривали їхні обличчя, хлопці курили якісь смердючі цигарки, їхні попродирані й попротирані джинси ледь трималися на худих сідницях — усе це було навпроти просвітянських вікон, два життя пливли недотично одне до одного, довести, що вони «сидять на голках», ніхто з нас не міг, просто видно було, що вони таки «сидять на голках», та й по всьому.
     Іваничук їх бачив, але — й не бачив, вони випадали з поля його зору, він писав тоді «Орду», він справді робив тоді надзвичайно багато, я не дорікаю йому, зрештою, я так само могла б і себе запитати, чому — обходила той гурт на східцях навпроти вікон «Просвіти» — не дорікаю, а все ж жаль, що він опускав такі деталі саме в таких ситуаціях. Він не чує, як шарудить, осипається, шурхотить кожен будинок Львова, і нема порятунку від повільної загибелі львівських брам, балконів, вікон, мозаїки й вітражів —  він може відмахнутися різко: «всі старі міста поволі руйнуються», але ж це не та реакція, якої від нього сподіваєшся. Він не хоче вірити у можливість хабарництва, зради, обману там, де він того всього не хотів би бачити; може, саме з цих причин Іваничук не сприймає опису бруду в «текстах» молодших літературних колег. Він майже ніколи не поступиться своїм літературним часом задля того, аби допомогти комусь у суто побутовій ситуації; я вічно його допитуюсь: невже легше любити народ, аніж окрему людину, особливо тоді, коли та людина не вельми тобі до вподоби; невже легше обстоювати ідею, аніж захистити просто якогось індивідуума? А опісля міркую: якщо хтось до дна дочитує те, що пише письменник, — то, мабуть, знаходить собі захисток вищий, захисток духовний, порятунок і одкровення. Чому ж домагатися від когось одного більше, ніж те, до чого він покликаний?
     На площі супроти обласної Ради — тисячний здвиг народу. Раптом здається — Львів повернувся у ті роки, коли все вирішувалось великою громадою, коли люди стояли впритул з'єдинено у своїх вимогах і сподіваннях. Пригляньтесь до фотографій на початку 90-х (минулого століття): багатотисячна людська маса, де, здається, ніхто не має бажання виокремлюватись, виділятись і відділятись. І тільки на вимогу, з потреби самої маси наче піднімались, наче підносились обличчя, різьбились постаті: В'ячеслав Чорновіл, Михайло Горинь, Ірина Калинець, Ігор Калинець. І — Роман Іваничук.
     Тепер він стояв на балконі. Поруч — Іван Плющ, Віктор Ющенко, свої львів'яни. Мені промова здалась чи не найконструктивнішою з-поміж усіх. А він записав її до « Нещоденного щоденника». «Австріяцька» звичка — такі промови мусять бути зафіксовані на папері; запал, емоції — у самій манері мовлення, а поза тим — не можна в складних ситуаціях додавати чи поминати якесь слово, бо поруйнується уся мудро вибудувана конструкція—логічна, політично прозора, чітка — майже незаперечна. Однак в описі ситуації у «Щоденнику» бракує однієї деталі: львівського балкона над площею. Звичайно, то був момент, коли — не до балконів. Видать, я геть не політик, і мій Львів — дещо інший, аніж Іваничуків.
     Подарунки до ювілеїв бувають розмаїті. Скажімо, портрет Іваничука від Романа Безпалківа. Або — інакше: п'ять літ тому Катерина Шевченко спішила до травня з редагуванням й публікацією «Мандрівок вольних і невольних». Встигла — до самісінького празника, мала в руках солідний том, перший екземпляр, завше найдорожчий для автора. «Нещоденний щоденник» — своєрідне продовження мемуарного циклу; зав'язано все так само туго і яскраво, і знову — читацьке зацікавлення, розмови з приводу публікацій і нетерпляче очікування — а що ж там далі?
     Бо на початку — спокійний і врівноважений тон, звіряння і добра бесіда: «Повертаюся до мемуаристики й буду в цьому жанрі до кінця свого життя, оскільки романні теми в мене вичерпалися».
     Але ж неправда це, не вичерпалися. Хочете — чи не хочете, але Іваничук таки відкрив для себе ще одну, здається, вельми романну тему, і вже не годен відірватися від неї, і вже поглинула його нова робота, котра становить сенс його життя і є його покликанням...
     Наталі, Іваничукової доні, зараз немає у Львові. Електронна пошта — мій зв'язок з Наталею. Вона тепер прозивається «малою лапландкою», а насправді — обіймає поважну посаду: культурний аташе при посольстві України у Фінляндії. «Просценіум», театрознавчий журнал, який видається при кафедрі театрознавства та акторської майтерності, не обходиться без цікавих матеріалів від Наталі: той суворий північний світ, ті мовчазні скандинави і непересічна драматургія, оригінальний театр, талановиті актори — знання мови (норвезької та шведської) дає змогу Наталі розповісти про них українським театралам.
     А втім, Наталя — перекладач — з солідним доробком і пошуками власної дороги в літературі — чи не міг би Іваничук вписати і її до тієї громади авторів, про яких уже сказано?
     ...Перша новела Романа Іваничука була видрукувана п'ятдесят літ тому. Перша новела, перша книжка — і перша радість од визнання. Ніщо не може з тим зрівнятися. Навіть якщо потім, з віддалі часу, бачиш, скільки дитинного було в тому баченні світу доволі дорослої людини. П'ятдесят літ науки на Майстра. Нехай говорить про себе з великої літери — Бог із ним. Врешті-решт, Іваничук випрацював собі те право, виборов його і заслужив на нього. Щось не так? То нехай критики скажуть інакше (чи навіть більше): Микола Ільницький, Тарас Салига, Іван Дзюба...
     Я знаю: Іваничук має жаль до мене, що не написала дотепер про відвідини Трача. Адже зумисне їхала у ту мандрівку в Карпати. І не написала. Так сталося з різних причин, може, тому, що тими дорогами не міг з усіма ходити Євген Іваничук. Але то вродиться, думаю; принаймні, сподіваюсь, що так буде. Я мушу той Трач по-своєму побачити.
     Романе, Ти, здається, давно не ходив до театру — в ролі глядача. Візьми афішу — заньківчанську — піди й подивись — скажімо, «Загадкові варіації», «Професіонал». А ще — прем'єра, «Оргія» — хіба не цікаво? Не мусиш же цілий час тільки писати, хоч то і добра робота.
Бічуя Н. Горіння й незгорання : Багатогранність таланту : Три слова до 75-річного ювілею Романа Іваничука / Ніна Бічуя // Дзвін. - 2004. - № 5-6. - С. 130-135.