...ДУША ПРОЗОРИТЬСЯ ДО ДНА
Над сторінками книжки Д. Павличка «Любов і ненависть»
Том вибраного Дмитра Павличка з своєрідним підсумком 25-річної роботи поета (не рахуємо тут перекладацької діяльності) в українській літературі й, отже, дає можливість простежити шляхи становлення творчої індивідуальності, розширення його ідейно-тематичних обріїв та зростання майстерності.
Більшість критиків, що писали про поезію Д. Павличка, зазначали пов'язаність її з творчістю Івана Франка. Але, на нашу думку, поет, об'єднавши в своєму слові кілька стилістичних напрямів, які існували до нього (І. Франко, М. Рильський і, безумовно, Леся Українка), виробив свій власний стиль. І по ньому ми безпомильно вгадуємо митця.
У поезії Дмитра Павличка різких зламів не відбувалось. Учнівство передувало виходові його першої книжки. В цьому переконуємося, читаючи вірші першого розділу вибраного «Я син простого лісоруба», вірші понад двадцятирічної давності, з чіткими автобіографічними ознаками. Пригадаймо «Спомин»:
Дзвонив дзвінок. Скінчилися уроки.
Вертався я додому босоніж.
Здавалось, не хвилини — цілі роки
Я йшов, ступаючи з ножа на ніж.
Вірш чистий, щемкий, написаний рукою дорослої людини. Звучить трагедійно, мужньо, ніби вчорашній спогад, а насправді датований він 1950 роком. А який масштаб мислення, які узагальнення!
...Коли сьогодні шлях отой згадаю,
Гуцульщину я бачу дорогу,
Що йде до Вересня крізь даль безкраю,
Заплакана і боса, по снігу.
Від, мовити б, рельєфу воєнного і політичного розпочалась творчість Дмитра Павличка. Він сформувався в ту пору, коли в Карпатах утверджувалась радянська влада, коли нові ідеологічні гасла втілювалися в життя і ставали основними чинниками повсякдення. Це все знайшло прописку на сторінках перших книг Д. Павличка. Далі він перейде і до мотивів загальнолюдських, розповівши попередньо про болі та радощі родинні, про історію свого краю, про його міфи, опановані в дитячому віці.
У чотирьох перших розділах вибраного Д. Павличка, так само як і в перших книгах поета, домінуючі вірші гостропубліцистичні, вірші відкритого громадянського звучання, вірші часом оголені, декламаційні, — їм не бракує великої ідейної переконаності, наснаженості, соціальної визначеності.
Рушієм його слова була відкрита, емоційно проголошувана, як гасло, думка, проголошувана щиро, по-юначому, але сформульована по-дорослому.
Жест поета різкий, рішучий, тому що його любов і ненависть конкретні, адже друзі й вороги його також конкретні, конкретне добро і зло. Добро він обстоює, на зло веде наступ. Він знає друзів, учителів — їх можна назвати поіменно, бо їм присвячено полум'яні рядки: Шевченко, Франко, Леся Українка, Ярослав Галан, Муса Джаліль, Юрій Гагарін, Юліус Фучик. Це — лісоруби, землероби, бавовнярі Узбекистану, рибалки Куби, друзі й герої поетові.
Ворог також не безликий: Гітлер, скептики, лякливі лицеміри, запроданці... І поет їх таврує словом своїм, гнівом попелить, голос його чути далеко за межами України.
Синонімами до любові і ненависті в книзі стали воля й неволя, сонце й темінь, щастя та горе, правда й кривда, світ і антисвіт.
Один із віршів у циклі «Дві долі» якнайяскравіше підтверджує цю антитезу з неминучою розв'язкою цього протистояння, коли правда переможе кривду, а світло розжене темряву. Бо ці начала непримиримі.
Я і ти —
Два світи.
В мене єсть
Правда й честь...
В тебе злість
Мозок їсть...
В мене світ,
В тебе світ,
Йде двобій —
Згине твій!
Оптимізм, непохитна віра у перемогу людства над силами реакції — невід'ємна ідейна якість творчості Д. Павличка. Місця розпачеві, відчаю в його поезіях немає, бо не існує причин для таких почуттів. Слово поета постійно мобілізоване на боротьбу з тим другим світом, де панує темрява і лжа. Взагалі ми знаємо Д. Павличка перш за все як поета-трибуна, поета-публіциста, поета гостро соціального, з своїм колом тем і порушуваних проблем.
Словом він оперує вільно, не замислюючись над ним у хвилини творчості. В цьому розумінні поет вірний творчому заповітові Делакруа, який нагадував митцям, що їм необхідно настільки вивчати техніку свого мистецтва, щоб не думати про неї у хвилини творчості. І ця технічна досконалість, вільність у поводженні із словом допомагає Павличкові в його повному ідейно-тематичному та ліричному самовираженні. З допомогою точного слова конкретизуються почуття, поетична «матерія» упорядковується в струнку систему образів і означень. Слово ніби знаходиться підсвідомо, без зайвої напруги:
Моя душа над снігом стала,
Неначе яблуня в плодах.
З набуттям творчого досвіду Д. Павличко дедалі більше уваги і зусиль надає тому, щоб досягнути максимальної реальності, граничної зримості зображуваного. Ранній Павличко любив ефектні жести, вдавався до риторики, але з часом позбувався її, насичуючи поезії поліхромними барвами, щораз більше заглиблюючись у коло порушуваних проблем.
Для віршів перших розділів вибраного властиве намагання поета знайти образну систему, спроможну охопити ознаки часу, явища, епохи, відбити її соціальний та духовний зміст. Вірші ці в книзі розташовані за хронологічно-тематичним принципом: цикли «Я син простого лісоруба» (1950—1953 р.), «Моя земля» (1953—1955), «Дві долі» (1953—1958), «Пахощі хвої» (1953—1955), «Днина» (1958—1960), «На чатах» (1960-1961), «Жест Нерона» (1962 р.) та інші. Написані вони з властивою Павличкові напругою, ліричною схвильованістю, до них можна віднести слова Максима Рильського, сказані майже двадцять років тому: «Поетична манера Павличка проста, без претензії на якісь нечувані формальні досягнення, але і без тієї розхристаності, яка декому з наших «нестриманих молодих» видається новим словом в літературі. Одначе часом мені хотілося б бачити більшу уважність поета до форми, більшу метричну і ритмічну чіткість, більш тонше, розмаїтіше римування...» На ці саме зауваження і побажання великого поета Д. Павличко відповідає «Таємницею твого обличчя» та «Сонетами подільської осені» — віршами, органічно пов'язаними один з одним і цілісно задуманими...
У кожного митця є свій власний стиль. Свій, неповторний він у Павличка. Читаю: «Нема в рабів облич, лишень тіла — страшні створіння ці безумислові Чому ж творець покинув на півслові свій труд — рабам не вирізьбив чола?» Естетична емоція тим триваліша й інтенсивніше, чим більша ударна сила означеного елементу. Й оцей «акцентований елемент «лишень тіла» суто павличківський, так само як у рядку «Збудити мисль із темного живла» слово «мисль» є піком всього контексту.
Впевнений словесний малюнок поєднується з багатою інструментовкою. Він вільно переймає будь-які застарілі, здавалось би, формули, оновлюючи їх, виявляючи свої високі технічні можливості незалежно від того, чи це східні рубаї, чи новоутворений версет... І від того, що поет уміє вільно користуватися усіма ресурсами мовних засобів, усіма мовними шарами (від діалектизмів до власних неологізмів), його вірші пластичні, насичені. Вони помітні і відмінні вже з першого погляду від творів інших авторів. Тема громадянської і моральної відповідальності, краса гуманістичних ідеалів стали своєрідним лейтмотивом Павличкової творчості. Навіть вірші з останньої книги, що складають у вибраному окремий розділ, вірші суто ліричні, незавуальований ліризм яких не контрастує із суспільно-етичними мотивами книги, а зливається з ними, навіть ці вірші відбивають реальну складність навколишнього світу, драматизм взаємозв'язків людини і природи.
Ми вийдем з тобою на листя опале,
Де сяє повітря, як сиві опали,
Ми станем з тобою, як олень і ланя,
Вслухатися в лісу бентежне волання.
Очиститься подих і голос від диму,
Я пісню з тобою високо нестиму,
Трава нам заграє, і вітер затрубить,
І постріл мисливця нас раптом розбудить...
Вірш, як бачимо, невеликий, але місткий, довершений. Жодного слова тут не переставити, нічого не віднімеш і не додаси — все на своєму місці. Ліричний сюжет, розвиваючись, нарощує асоціації, рухає думку, при цьому емоційний драматизм не зникає, а, навпаки, загострюється. «Постріл мисливця» переростає у символ тривоги, у силу антигармонійну, зрештою, сприймається як руйнівне начало. Все це, безперечно, домислюється, та саме цим і визначається міра майстерності митця, який і натяком стимулює розвиток нашої думки.
У віршах Д. Павличко завжди дотримується ритмічної та інтонаційної цілісності рядка, що надає їм особливої піднесеності, щирого ліризму. Синтаксичний рух фрази завдяки плавному переходові інтонації із рядка в рядок стає елегійно-випуклим. Почуття у вірші повільно розгортаються в сюжет, інтенсивна енергія слова наростає, збільшується, щоб вияскравити думку в прикінцевих рядках:
Сховавшись у гілля зелене,
Чекаю на своє дівча.
Воно вже йде, вже серце з мене
Виймає, як гніздо з куща.
Особливо це помітно в Павличкових сонетах, де слово переливається в слово, рядок у рядок, згущуючи почуття, збільшуючи експресію; емоційний об'єм ніби зменшився, але ж, ущільнившись, стає виразнішим й потужнішим.
Наприклад:
Вдихну у груди пломінь блискавиць, —
Щоб перед ворогом не падать ниць,
Щоб дихати в його лице вогнем!
Або:
Не стануть святами ніколи будні,
Хоч як би там не мудрували трутні,
Трудитись має кожен, як бджола!
Або ж:
Лиш хто народу рідного не любить,
Піде по світу тихим жебраком
І, просячи, до щастя шлях загубить.
Творча зрілість, засвідчена уже попередніми книгами поета, принесла з собою нові інтонації, завдяки яким у віршах Павличка пролунала оголена до класичної простоти істина:
Звістуй про все. Чи радість,
чи біда.
Мелодія ж твоя назавсігда
Повинна буть не чорна, а червона!
Прозорий мелодійний малюнок, благородне перетворення природної мови в музику — не лише це приваблює Павличка в сонеті, а й гармонійність, емоційна напруженість, урочистість чистих ліній, свіжість почуття, стрункість думки. Всі ці компоненти в межах сонетної форми окреслюються тонко і виразно. У сонеті «Юліус Фучик» це засвідчується чи не найяскравіше:
Душа побита в скалки, як вітраж,
Та не згасає світло в ній червоне;
І крізь тюремні засуви й бетони
Проб'ється твій останній репортаж.
Скутий, здавалось би, традиційною формою (а вона вимагає високої дисципліни слова), Павличко вільно імпровізує в межах заявленої теми, тонко відчуває нові повіви і впливи, використовуючи все краще і зберігаючи при цьому оригінальність. Сонет, в якому все підпорядковане звуковій системі катренів та асиметрії терцетів, є формою, де найшвидше може стертися індивідуальне. Проте, за авторитетними свідченнями М. Рильського та С. Маршака, сонет з його особливо відчутною системою обмежень, сонет, що своєю класичною пластикою, строгим контуром мовби сковує автора, саме й визначає міру майстерності. І неможливо переплутати сонети Петрарки з сонетами Шекспіра чи сонети Франка з сонетами Рильського. У кожного з них свій цеховий знак.
У сонетів Павличка виразно відчувається свій голос, своя особлива інтонація. Ось рядки з сонетного «Гранослова», присвяченого М. Рильському. Рядки свіжі, живі, гостропубліцистичні:
Навчіть перо тримати, друже мій,
До спазм, до зомлівання,
до каліцтва,
Щоб видати всю силу чоловіцтва.
А там його в запеклості німій
Прив'язувать мотуззям до зап'ястя,
Писати і писати, доки вдасться.
Ніби і не сонетна тема. Але Д. Павличко на «випробуваній віками зброї» ставить свій карб, сповнюючи сонет гострою закличністю.
У передмові до книги сонетів М. Рильського Павличко так визначає роль цієї форми у творчості кожного поета: «Хто має, крім амбітності, бажання гімнастикувати своє слово, плекати в нього тугі мускули і довести його до атлетичної сили, той береться за сонет, як спосіб розвитку свого поетичного хисту». Можна погоджуватись чи не погоджуватись з таким твердженням: «сонет — найкраща форма» для виявлення «своїх взаємин з природою, ідеями та образами, що постають у процесі осягання сенсу свого життя і своєї епохи», — проте заперечувати конденсуючі, дисциплінуючі властивості сонета, в якому лаконічно і чітко, з повнотою і завершеністю зафіксована поетична матерія, навряд чи можливо.
Стислість, ємкість сонетної форми вимагає відповідного драматизму думки та почуття, щоб вірші не видавалися одноманітними, вторинними. Культура сонета, гранована віками, не терпить ніякого відхилення в бік загальників, як і надмірної метафоризації. Павличко це розуміє, йому притаманне почуття міри, і він ніколи не дозволяє собі оздоблювати сонетні рядки складними образами, які стоять на крайній грані жанрових ознак і можуть руйнувати нестійкі окреслення форми. Його образна система нескладна і не переобтяжена метафорами:
Я слухаю, як свищуть, ніби реї,
Антени на дахах у ніч бліду.
Як днина йде, подібна до лілеї.
І рідна пісня, як бджола з косиці,
Бере з душі напої для віків.
Д. Павличко насичує сонет новими темами, новими образами. Разом з темами вічними (життя, смерть, любов) поета цікавлять теми, на перший погляд, вужчі, так би мовити, локальніші. Ось сонет, який починається прозово-буденно, так, ніби розповідь буде йти про незначне:
Машину мив я вчора. З-під крила
Виборсував чорнозему букати —
Шляхи, що ними довелось блукати
Вночі, коло подільського села.
Далі стає зрозуміло, що ці ознаки — машина, крило, скати — зберігали ілюзорне уявлення «сюхвилинності». Вони, ті знаки реальності, були відправним моментом в осмисленні одвічного, неперехідного. Відчуваючи, як з рук тече земля, заливаючи рапуваті скати «так, ніби я зап'ястя мав розтяте, і кров'ю захлиналася жила», поет «відвічної причетності земної» раптом, ніби вийшовши з глибокої задуми, побачив: на долоні в нього рана світиться «тим поблиском, що в полі з-понад рана на скибі залишають лемеші». В розтривоженому мозку, до якого дійшов больовий імпульс, постає нова істина:
Так я відкрив,
що полум'я любові.
Плачі і радощі в моїй душі —
Все з єдності землі моєї
й крові.
Майже хайямівська сентенція, збагачена новим осмисленням єдності всього сущого у світі.
Стриманий ліризм, спокійна замисленість виходять з точного визначення свого місця на землі і своєї причетності до всього істотного й дорогого. Співзвучність і єдність з природою, чистою і простою, дає право на таку заяву:
Щасливим був я двічі: як на сіні
Мене віз батько в присмерки осінні
І як відчув, що в мене в серці є
Те, що належить
тільки Батьківщині.
Ліричні образи поета ваблять своєю свіжістю і невимушеністю, вони вибудувані з не властивою для попередніх творів Д. Павличка стриманістю, що прийшла з віком, з досвідом.
Незвичайна насиченість, напруженість і ємкість його поетики, її широкий розмах з одночасним заглибленням у внутрішній світ людини, роздуми про сучасне, соціально вагоме, про багатство життя поставили Дмитра Павличка на одне із чільних місць у сучасній українській поезії. Арсенал сучасної поетики йому знайомий, і він ним вільно орудує: від класичних традицій та фольклорних стилізацій до власної міфотворчості, що зафіксована в нервовому верлібрі.
Не треба також забувати того, що Д. Павличко приніс нову концепцію ліризму, з ним пов'язане нове розуміння поезії і різноманітність поетичних формул, які були ним запропоновані і підхоплені іншими, молодшими авторами. Поезія для Павличка — духовний документ сьогодення, а не хроніка фактів.
Стислість експресії, вишуканість емоцій — це сьогоднішні наслідки поступу. Шлях його еволюції — від поезії фольклорного характеру, від обробки деяких літературних та історичних мотивів, інколи з ефектами гри словом, до максимального ліризму та стилістичної різноманітності, до відмовлення від зумисної ускладненості експресії. Віддається перевага чіткості, ясності.
Широкі узагальнення, що домінували в «Бистрині» (1959) і в «Жесті Нерона» (1962), поступаються конкретизації в «Сонетах...» (1973), масштабність — локалізації подій, явищ тощо. Життєві реалії стали знаками його почуттів та медитацій:
Жінки співали на далекім полі,
Пливли в блакитних небесах пісні.
Стояв осінній вечір на стерні
В молодику — неначе в ореолі.
Умовно-драматична декларативна тональність з часом змінювалась, поступалась місцем спокійнішій. І причина такої переміни зрозуміла. Хоча поет і вважає, що «ще не скінчилося празникування в гостинах юності», одначе, вимірюючи себе іншим поглядом, він помічає часові зміни, які стосуються і до його ліричної особистості.
Моя душа прозориться до дна,
Любові сяйвом повниться вона,
Як сонцем плід у пору дозрівання.
Вірші Д. Павличка стають своєрідним критерієм, можна сказати, певним художнім еталоном для поетів молодшого покоління. Поезія відбила всі рухи суспільної думки в післявоєнний період, у ній особливо чітко загострилося почуття майбутності, яке пов'язане з мирним будівництвом у нашій країні, з неухильною боротьбою народу за мир. Світогляд його майже ідентичний із світоглядом авторів, молодших за віком, і цей збіг не випадковий. Він свідчить про мобільність поета, про його загострене відчуття часу, здатність до асиміляції нових поетичних структур. Він еволюціонує, стає «осяжнішим» і глибшим, тематично збагачується. Він уже не ставить собі за мету бути нервовим підсилювачем больових імпульсів віку, а обирає категоричну позицію в боротьбі за добро, за удосконалення світу. Він певен, що література покликана служити життю, і прагне переконливо довести, що духовний світ народу формується при спільному зусиллі його представників, устремління яких є спільними із зусиллями інших братніх народів. Виявляючи дивовижну інтуїцію в оцінках конкретної соціальної дійсності, її напрямку і розвитку, він глибоко відчуває свою спадкоємність,
Д. Павличко оспівує, возвеличує радість праці, що єдина і дає втіху людині і є сенсом її існування. Силу, поетичну енергію він черпає як з народних джерел, так і з власної індивідуальності. Позначаючи собою весь світ, поет пізнає його. Філософська широчінь його творів не в формулюваннях, а в поставлених запитаннях, він розширює свій кут зору, охоплений стремлінням вийти із стану суб'єктивності, розширити внутрішній простір, щоб досягти об'єктивного зображення дійсності. Поет категоричний у висновках, послідовний і наполегливий в обстоюванні своїх духовних ідеалів. Він цінує досвід, прагне самовдосконалення, постійно перебуває в русі.
Фрагменти пам'яті, накладаючись на дійсність, видозмінюються, перетрансформовуються у нову мистецьку якість. Це не спогади, це висновки.
На попелищі я стою.
Бундючні втікачі з Варшави
Палили тут ганьбу свою,
Білизну мертвої держави.
Три дні в Стопчатові горів
Життєпис пишної катівні.
Скляні зіниці шандарів
На погарі клювали півні.
Хоча поет буде не раз повертатись до рідної землі, обертатиметься до дитинства, до його чистоти і простоти (розділ «Дитинство»), усвідомлюючи, що він сформований остаточно, — період наповнення завершено. Це нові джерела смутку, а водночас і енергетичні джерела, що живлять його мажорність. Про дитинство і про Вітчизну він може говорити зворушливо, пише ці слова з великої літери:
Повертається флот до мене
Із далеких країв Дитинства
І везе він мені коштовні
Вантажі у високих трюмах.
Його зір вбирає гірські пейзажі, що народжують озонні рядки:
Горить суницями поляна,
Як запаска. Гуде бджола
І так літає, наче п'яна
Від запахучості й тепла.
Пейзажі Д. Павличка конкретні, краєвиди його розпізнаються відразу, істотним чинником поезії тут є простір, який можна озвучити словом, а тим самим і опанувати.
Поетична мова Д. Павличка містка, пластична, вона дає змогу йому формулювати за допомогою аналогій, порівнянь, протиставлень дійсно нові і цікаві сентенції та ідеї, утримувати реально-життєвий зміст в образній символічній структурі вірша. Іншими словами — досягає діалектичної тотожності художньої мови і думки, що не часто зустрічається в поезії:
Час на байдужість обертає муку,
А тіло й кров — на камінь чи
на мідь;
Ненависна ж мені одноманіть,
Де не буває світла ані звуку.
Або:
Сивіють люди з холоду, як скло.
Як пляшечки. Щасливі, доки повні.
Побито їх, як з них життя стекло.
Універсальна проблематика життя і смерті, їх співвідношення цікавлять поета, глибоко хвилюють, тому що людина для нього не складова частина природи, а вінець її — зосереддя її сили та її продовження. Звідси — мажорність і оптимізм:
Я рідним полем вічно буду йти.
Не виймуть з мене сонця й доброти
Сльотаві дні, вимові холоднечі.
Звідси — віра у людське безсмертя, яке витлумачується поетом як наслідок активності людини, моральної її довершеності, що виявляється в ставленні до інших. Задля тих «інших» поет поривається «у світ, у людську веремію», задля них він «відродиться в пшеничному зерні». І задля них же ніколи не прийме «ласку супокою, блаженство дорогої самоти».
Словом своїм людина видозмінює світ, увічнюючи себе в світі і світ у слові. Воно ототожнюється із самою людиною. Слово, як казав Поль Елюар, бере участь у витворенні істини. Слова злагоди, любові, добра, радості приносять людині почуття замир'я з скороминущістю життєвою. Слово покликане організовувати світ, і через те прямий обов'язок поета не деформувати його, а утверджувати.
Почуття і думки кристалізуються в словах, і чим об'ємніше почуття та глибші думки, тим частіші і прозоріші слова-кристали. В тих словах, у своїй творчості поет виходить за сфери індивідуальні, оскільки слово загальне вселюдське,
В останніх творах Д. Павличко піднісся до високого рівня розмови. Тема часу стала наскрізною темою його нових книжок. Час як синонім руху виступає не лише контрастом до статики, він стає тлом для будь-якої драматичної дії. Він асоціюється у поета з гармонією душі, зі станом рівноваги та розважливості.
Я у такому віці, що якраз
Було б чудово зупинити час.
Проте віра в творчу силу, в силу пізнання породжує думку про безсмертя людського духу: «Життя — це шлях, що переходить в шлях, — кінця не має ні одна дорога. Смерть — тимчасовий міст, що на вітрах ледь-ледь стоїть і наганяє страх»; час «скоряється лиш нашим дітям, що завжди прагнуть перегнати нас».
Метафорична енергія слова, матеріалізувавшись у нашу віру, переконує в тих висновках, до яких приходить поет.
Поезія Д. Павличка широких обріїв і твердого тембру. Вона позначена гарячим почуттям причетності до історії, до народу, до Батьківщини.
Несуєтне творче зростання від книжки до книжки, від вірша до вірша, в яких просвічує і спокій, і тривога, і щирість ліричної особистості, органічна народність і змужніння думки, — все це дає підстави стверджувати, що постійно оновлювана поезія Д. Павличка плідно розвивається. І книга вибраних віршів «Любов і ненависть» — найкраще свідчення правдивості цих слів.
Том вибраного Дмитра Павличка з своєрідним підсумком 25-річної роботи поета (не рахуємо тут перекладацької діяльності) в українській літературі й, отже, дає можливість простежити шляхи становлення творчої індивідуальності, розширення його ідейно-тематичних обріїв та зростання майстерності.
Більшість критиків, що писали про поезію Д. Павличка, зазначали пов'язаність її з творчістю Івана Франка. Але, на нашу думку, поет, об'єднавши в своєму слові кілька стилістичних напрямів, які існували до нього (І. Франко, М. Рильський і, безумовно, Леся Українка), виробив свій власний стиль. І по ньому ми безпомильно вгадуємо митця.
У поезії Дмитра Павличка різких зламів не відбувалось. Учнівство передувало виходові його першої книжки. В цьому переконуємося, читаючи вірші першого розділу вибраного «Я син простого лісоруба», вірші понад двадцятирічної давності, з чіткими автобіографічними ознаками. Пригадаймо «Спомин»:
Дзвонив дзвінок. Скінчилися уроки.
Вертався я додому босоніж.
Здавалось, не хвилини — цілі роки
Я йшов, ступаючи з ножа на ніж.
Вірш чистий, щемкий, написаний рукою дорослої людини. Звучить трагедійно, мужньо, ніби вчорашній спогад, а насправді датований він 1950 роком. А який масштаб мислення, які узагальнення!
...Коли сьогодні шлях отой згадаю,
Гуцульщину я бачу дорогу,
Що йде до Вересня крізь даль безкраю,
Заплакана і боса, по снігу.
Від, мовити б, рельєфу воєнного і політичного розпочалась творчість Дмитра Павличка. Він сформувався в ту пору, коли в Карпатах утверджувалась радянська влада, коли нові ідеологічні гасла втілювалися в життя і ставали основними чинниками повсякдення. Це все знайшло прописку на сторінках перших книг Д. Павличка. Далі він перейде і до мотивів загальнолюдських, розповівши попередньо про болі та радощі родинні, про історію свого краю, про його міфи, опановані в дитячому віці.
У чотирьох перших розділах вибраного Д. Павличка, так само як і в перших книгах поета, домінуючі вірші гостропубліцистичні, вірші відкритого громадянського звучання, вірші часом оголені, декламаційні, — їм не бракує великої ідейної переконаності, наснаженості, соціальної визначеності.
Рушієм його слова була відкрита, емоційно проголошувана, як гасло, думка, проголошувана щиро, по-юначому, але сформульована по-дорослому.
Жест поета різкий, рішучий, тому що його любов і ненависть конкретні, адже друзі й вороги його також конкретні, конкретне добро і зло. Добро він обстоює, на зло веде наступ. Він знає друзів, учителів — їх можна назвати поіменно, бо їм присвячено полум'яні рядки: Шевченко, Франко, Леся Українка, Ярослав Галан, Муса Джаліль, Юрій Гагарін, Юліус Фучик. Це — лісоруби, землероби, бавовнярі Узбекистану, рибалки Куби, друзі й герої поетові.
Ворог також не безликий: Гітлер, скептики, лякливі лицеміри, запроданці... І поет їх таврує словом своїм, гнівом попелить, голос його чути далеко за межами України.
Синонімами до любові і ненависті в книзі стали воля й неволя, сонце й темінь, щастя та горе, правда й кривда, світ і антисвіт.
Один із віршів у циклі «Дві долі» якнайяскравіше підтверджує цю антитезу з неминучою розв'язкою цього протистояння, коли правда переможе кривду, а світло розжене темряву. Бо ці начала непримиримі.
Я і ти —
Два світи.
В мене єсть
Правда й честь...
В тебе злість
Мозок їсть...
В мене світ,
В тебе світ,
Йде двобій —
Згине твій!
Оптимізм, непохитна віра у перемогу людства над силами реакції — невід'ємна ідейна якість творчості Д. Павличка. Місця розпачеві, відчаю в його поезіях немає, бо не існує причин для таких почуттів. Слово поета постійно мобілізоване на боротьбу з тим другим світом, де панує темрява і лжа. Взагалі ми знаємо Д. Павличка перш за все як поета-трибуна, поета-публіциста, поета гостро соціального, з своїм колом тем і порушуваних проблем.
Словом він оперує вільно, не замислюючись над ним у хвилини творчості. В цьому розумінні поет вірний творчому заповітові Делакруа, який нагадував митцям, що їм необхідно настільки вивчати техніку свого мистецтва, щоб не думати про неї у хвилини творчості. І ця технічна досконалість, вільність у поводженні із словом допомагає Павличкові в його повному ідейно-тематичному та ліричному самовираженні. З допомогою точного слова конкретизуються почуття, поетична «матерія» упорядковується в струнку систему образів і означень. Слово ніби знаходиться підсвідомо, без зайвої напруги:
Моя душа над снігом стала,
Неначе яблуня в плодах.
З набуттям творчого досвіду Д. Павличко дедалі більше уваги і зусиль надає тому, щоб досягнути максимальної реальності, граничної зримості зображуваного. Ранній Павличко любив ефектні жести, вдавався до риторики, але з часом позбувався її, насичуючи поезії поліхромними барвами, щораз більше заглиблюючись у коло порушуваних проблем.
Для віршів перших розділів вибраного властиве намагання поета знайти образну систему, спроможну охопити ознаки часу, явища, епохи, відбити її соціальний та духовний зміст. Вірші ці в книзі розташовані за хронологічно-тематичним принципом: цикли «Я син простого лісоруба» (1950—1953 р.), «Моя земля» (1953—1955), «Дві долі» (1953—1958), «Пахощі хвої» (1953—1955), «Днина» (1958—1960), «На чатах» (1960-1961), «Жест Нерона» (1962 р.) та інші. Написані вони з властивою Павличкові напругою, ліричною схвильованістю, до них можна віднести слова Максима Рильського, сказані майже двадцять років тому: «Поетична манера Павличка проста, без претензії на якісь нечувані формальні досягнення, але і без тієї розхристаності, яка декому з наших «нестриманих молодих» видається новим словом в літературі. Одначе часом мені хотілося б бачити більшу уважність поета до форми, більшу метричну і ритмічну чіткість, більш тонше, розмаїтіше римування...» На ці саме зауваження і побажання великого поета Д. Павличко відповідає «Таємницею твого обличчя» та «Сонетами подільської осені» — віршами, органічно пов'язаними один з одним і цілісно задуманими...
У кожного митця є свій власний стиль. Свій, неповторний він у Павличка. Читаю: «Нема в рабів облич, лишень тіла — страшні створіння ці безумислові Чому ж творець покинув на півслові свій труд — рабам не вирізьбив чола?» Естетична емоція тим триваліша й інтенсивніше, чим більша ударна сила означеного елементу. Й оцей «акцентований елемент «лишень тіла» суто павличківський, так само як у рядку «Збудити мисль із темного живла» слово «мисль» є піком всього контексту.
Впевнений словесний малюнок поєднується з багатою інструментовкою. Він вільно переймає будь-які застарілі, здавалось би, формули, оновлюючи їх, виявляючи свої високі технічні можливості незалежно від того, чи це східні рубаї, чи новоутворений версет... І від того, що поет уміє вільно користуватися усіма ресурсами мовних засобів, усіма мовними шарами (від діалектизмів до власних неологізмів), його вірші пластичні, насичені. Вони помітні і відмінні вже з першого погляду від творів інших авторів. Тема громадянської і моральної відповідальності, краса гуманістичних ідеалів стали своєрідним лейтмотивом Павличкової творчості. Навіть вірші з останньої книги, що складають у вибраному окремий розділ, вірші суто ліричні, незавуальований ліризм яких не контрастує із суспільно-етичними мотивами книги, а зливається з ними, навіть ці вірші відбивають реальну складність навколишнього світу, драматизм взаємозв'язків людини і природи.
Ми вийдем з тобою на листя опале,
Де сяє повітря, як сиві опали,
Ми станем з тобою, як олень і ланя,
Вслухатися в лісу бентежне волання.
Очиститься подих і голос від диму,
Я пісню з тобою високо нестиму,
Трава нам заграє, і вітер затрубить,
І постріл мисливця нас раптом розбудить...
Вірш, як бачимо, невеликий, але місткий, довершений. Жодного слова тут не переставити, нічого не віднімеш і не додаси — все на своєму місці. Ліричний сюжет, розвиваючись, нарощує асоціації, рухає думку, при цьому емоційний драматизм не зникає, а, навпаки, загострюється. «Постріл мисливця» переростає у символ тривоги, у силу антигармонійну, зрештою, сприймається як руйнівне начало. Все це, безперечно, домислюється, та саме цим і визначається міра майстерності митця, який і натяком стимулює розвиток нашої думки.
У віршах Д. Павличко завжди дотримується ритмічної та інтонаційної цілісності рядка, що надає їм особливої піднесеності, щирого ліризму. Синтаксичний рух фрази завдяки плавному переходові інтонації із рядка в рядок стає елегійно-випуклим. Почуття у вірші повільно розгортаються в сюжет, інтенсивна енергія слова наростає, збільшується, щоб вияскравити думку в прикінцевих рядках:
Сховавшись у гілля зелене,
Чекаю на своє дівча.
Воно вже йде, вже серце з мене
Виймає, як гніздо з куща.
Особливо це помітно в Павличкових сонетах, де слово переливається в слово, рядок у рядок, згущуючи почуття, збільшуючи експресію; емоційний об'єм ніби зменшився, але ж, ущільнившись, стає виразнішим й потужнішим.
Наприклад:
Вдихну у груди пломінь блискавиць, —
Щоб перед ворогом не падать ниць,
Щоб дихати в його лице вогнем!
Або:
Не стануть святами ніколи будні,
Хоч як би там не мудрували трутні,
Трудитись має кожен, як бджола!
Або ж:
Лиш хто народу рідного не любить,
Піде по світу тихим жебраком
І, просячи, до щастя шлях загубить.
Творча зрілість, засвідчена уже попередніми книгами поета, принесла з собою нові інтонації, завдяки яким у віршах Павличка пролунала оголена до класичної простоти істина:
Звістуй про все. Чи радість,
чи біда.
Мелодія ж твоя назавсігда
Повинна буть не чорна, а червона!
Прозорий мелодійний малюнок, благородне перетворення природної мови в музику — не лише це приваблює Павличка в сонеті, а й гармонійність, емоційна напруженість, урочистість чистих ліній, свіжість почуття, стрункість думки. Всі ці компоненти в межах сонетної форми окреслюються тонко і виразно. У сонеті «Юліус Фучик» це засвідчується чи не найяскравіше:
Душа побита в скалки, як вітраж,
Та не згасає світло в ній червоне;
І крізь тюремні засуви й бетони
Проб'ється твій останній репортаж.
Скутий, здавалось би, традиційною формою (а вона вимагає високої дисципліни слова), Павличко вільно імпровізує в межах заявленої теми, тонко відчуває нові повіви і впливи, використовуючи все краще і зберігаючи при цьому оригінальність. Сонет, в якому все підпорядковане звуковій системі катренів та асиметрії терцетів, є формою, де найшвидше може стертися індивідуальне. Проте, за авторитетними свідченнями М. Рильського та С. Маршака, сонет з його особливо відчутною системою обмежень, сонет, що своєю класичною пластикою, строгим контуром мовби сковує автора, саме й визначає міру майстерності. І неможливо переплутати сонети Петрарки з сонетами Шекспіра чи сонети Франка з сонетами Рильського. У кожного з них свій цеховий знак.
У сонетів Павличка виразно відчувається свій голос, своя особлива інтонація. Ось рядки з сонетного «Гранослова», присвяченого М. Рильському. Рядки свіжі, живі, гостропубліцистичні:
Навчіть перо тримати, друже мій,
До спазм, до зомлівання,
до каліцтва,
Щоб видати всю силу чоловіцтва.
А там його в запеклості німій
Прив'язувать мотуззям до зап'ястя,
Писати і писати, доки вдасться.
Ніби і не сонетна тема. Але Д. Павличко на «випробуваній віками зброї» ставить свій карб, сповнюючи сонет гострою закличністю.
У передмові до книги сонетів М. Рильського Павличко так визначає роль цієї форми у творчості кожного поета: «Хто має, крім амбітності, бажання гімнастикувати своє слово, плекати в нього тугі мускули і довести його до атлетичної сили, той береться за сонет, як спосіб розвитку свого поетичного хисту». Можна погоджуватись чи не погоджуватись з таким твердженням: «сонет — найкраща форма» для виявлення «своїх взаємин з природою, ідеями та образами, що постають у процесі осягання сенсу свого життя і своєї епохи», — проте заперечувати конденсуючі, дисциплінуючі властивості сонета, в якому лаконічно і чітко, з повнотою і завершеністю зафіксована поетична матерія, навряд чи можливо.
Стислість, ємкість сонетної форми вимагає відповідного драматизму думки та почуття, щоб вірші не видавалися одноманітними, вторинними. Культура сонета, гранована віками, не терпить ніякого відхилення в бік загальників, як і надмірної метафоризації. Павличко це розуміє, йому притаманне почуття міри, і він ніколи не дозволяє собі оздоблювати сонетні рядки складними образами, які стоять на крайній грані жанрових ознак і можуть руйнувати нестійкі окреслення форми. Його образна система нескладна і не переобтяжена метафорами:
Я слухаю, як свищуть, ніби реї,
Антени на дахах у ніч бліду.
Як днина йде, подібна до лілеї.
І рідна пісня, як бджола з косиці,
Бере з душі напої для віків.
Д. Павличко насичує сонет новими темами, новими образами. Разом з темами вічними (життя, смерть, любов) поета цікавлять теми, на перший погляд, вужчі, так би мовити, локальніші. Ось сонет, який починається прозово-буденно, так, ніби розповідь буде йти про незначне:
Машину мив я вчора. З-під крила
Виборсував чорнозему букати —
Шляхи, що ними довелось блукати
Вночі, коло подільського села.
Далі стає зрозуміло, що ці ознаки — машина, крило, скати — зберігали ілюзорне уявлення «сюхвилинності». Вони, ті знаки реальності, були відправним моментом в осмисленні одвічного, неперехідного. Відчуваючи, як з рук тече земля, заливаючи рапуваті скати «так, ніби я зап'ястя мав розтяте, і кров'ю захлиналася жила», поет «відвічної причетності земної» раптом, ніби вийшовши з глибокої задуми, побачив: на долоні в нього рана світиться «тим поблиском, що в полі з-понад рана на скибі залишають лемеші». В розтривоженому мозку, до якого дійшов больовий імпульс, постає нова істина:
Так я відкрив,
що полум'я любові.
Плачі і радощі в моїй душі —
Все з єдності землі моєї
й крові.
Майже хайямівська сентенція, збагачена новим осмисленням єдності всього сущого у світі.
Стриманий ліризм, спокійна замисленість виходять з точного визначення свого місця на землі і своєї причетності до всього істотного й дорогого. Співзвучність і єдність з природою, чистою і простою, дає право на таку заяву:
Щасливим був я двічі: як на сіні
Мене віз батько в присмерки осінні
І як відчув, що в мене в серці є
Те, що належить
тільки Батьківщині.
Ліричні образи поета ваблять своєю свіжістю і невимушеністю, вони вибудувані з не властивою для попередніх творів Д. Павличка стриманістю, що прийшла з віком, з досвідом.
Незвичайна насиченість, напруженість і ємкість його поетики, її широкий розмах з одночасним заглибленням у внутрішній світ людини, роздуми про сучасне, соціально вагоме, про багатство життя поставили Дмитра Павличка на одне із чільних місць у сучасній українській поезії. Арсенал сучасної поетики йому знайомий, і він ним вільно орудує: від класичних традицій та фольклорних стилізацій до власної міфотворчості, що зафіксована в нервовому верлібрі.
Не треба також забувати того, що Д. Павличко приніс нову концепцію ліризму, з ним пов'язане нове розуміння поезії і різноманітність поетичних формул, які були ним запропоновані і підхоплені іншими, молодшими авторами. Поезія для Павличка — духовний документ сьогодення, а не хроніка фактів.
Стислість експресії, вишуканість емоцій — це сьогоднішні наслідки поступу. Шлях його еволюції — від поезії фольклорного характеру, від обробки деяких літературних та історичних мотивів, інколи з ефектами гри словом, до максимального ліризму та стилістичної різноманітності, до відмовлення від зумисної ускладненості експресії. Віддається перевага чіткості, ясності.
Широкі узагальнення, що домінували в «Бистрині» (1959) і в «Жесті Нерона» (1962), поступаються конкретизації в «Сонетах...» (1973), масштабність — локалізації подій, явищ тощо. Життєві реалії стали знаками його почуттів та медитацій:
Жінки співали на далекім полі,
Пливли в блакитних небесах пісні.
Стояв осінній вечір на стерні
В молодику — неначе в ореолі.
Умовно-драматична декларативна тональність з часом змінювалась, поступалась місцем спокійнішій. І причина такої переміни зрозуміла. Хоча поет і вважає, що «ще не скінчилося празникування в гостинах юності», одначе, вимірюючи себе іншим поглядом, він помічає часові зміни, які стосуються і до його ліричної особистості.
Моя душа прозориться до дна,
Любові сяйвом повниться вона,
Як сонцем плід у пору дозрівання.
Вірші Д. Павличка стають своєрідним критерієм, можна сказати, певним художнім еталоном для поетів молодшого покоління. Поезія відбила всі рухи суспільної думки в післявоєнний період, у ній особливо чітко загострилося почуття майбутності, яке пов'язане з мирним будівництвом у нашій країні, з неухильною боротьбою народу за мир. Світогляд його майже ідентичний із світоглядом авторів, молодших за віком, і цей збіг не випадковий. Він свідчить про мобільність поета, про його загострене відчуття часу, здатність до асиміляції нових поетичних структур. Він еволюціонує, стає «осяжнішим» і глибшим, тематично збагачується. Він уже не ставить собі за мету бути нервовим підсилювачем больових імпульсів віку, а обирає категоричну позицію в боротьбі за добро, за удосконалення світу. Він певен, що література покликана служити життю, і прагне переконливо довести, що духовний світ народу формується при спільному зусиллі його представників, устремління яких є спільними із зусиллями інших братніх народів. Виявляючи дивовижну інтуїцію в оцінках конкретної соціальної дійсності, її напрямку і розвитку, він глибоко відчуває свою спадкоємність,
Д. Павличко оспівує, возвеличує радість праці, що єдина і дає втіху людині і є сенсом її існування. Силу, поетичну енергію він черпає як з народних джерел, так і з власної індивідуальності. Позначаючи собою весь світ, поет пізнає його. Філософська широчінь його творів не в формулюваннях, а в поставлених запитаннях, він розширює свій кут зору, охоплений стремлінням вийти із стану суб'єктивності, розширити внутрішній простір, щоб досягти об'єктивного зображення дійсності. Поет категоричний у висновках, послідовний і наполегливий в обстоюванні своїх духовних ідеалів. Він цінує досвід, прагне самовдосконалення, постійно перебуває в русі.
Фрагменти пам'яті, накладаючись на дійсність, видозмінюються, перетрансформовуються у нову мистецьку якість. Це не спогади, це висновки.
На попелищі я стою.
Бундючні втікачі з Варшави
Палили тут ганьбу свою,
Білизну мертвої держави.
Три дні в Стопчатові горів
Життєпис пишної катівні.
Скляні зіниці шандарів
На погарі клювали півні.
Хоча поет буде не раз повертатись до рідної землі, обертатиметься до дитинства, до його чистоти і простоти (розділ «Дитинство»), усвідомлюючи, що він сформований остаточно, — період наповнення завершено. Це нові джерела смутку, а водночас і енергетичні джерела, що живлять його мажорність. Про дитинство і про Вітчизну він може говорити зворушливо, пише ці слова з великої літери:
Повертається флот до мене
Із далеких країв Дитинства
І везе він мені коштовні
Вантажі у високих трюмах.
Його зір вбирає гірські пейзажі, що народжують озонні рядки:
Горить суницями поляна,
Як запаска. Гуде бджола
І так літає, наче п'яна
Від запахучості й тепла.
Пейзажі Д. Павличка конкретні, краєвиди його розпізнаються відразу, істотним чинником поезії тут є простір, який можна озвучити словом, а тим самим і опанувати.
Поетична мова Д. Павличка містка, пластична, вона дає змогу йому формулювати за допомогою аналогій, порівнянь, протиставлень дійсно нові і цікаві сентенції та ідеї, утримувати реально-життєвий зміст в образній символічній структурі вірша. Іншими словами — досягає діалектичної тотожності художньої мови і думки, що не часто зустрічається в поезії:
Час на байдужість обертає муку,
А тіло й кров — на камінь чи
на мідь;
Ненависна ж мені одноманіть,
Де не буває світла ані звуку.
Або:
Сивіють люди з холоду, як скло.
Як пляшечки. Щасливі, доки повні.
Побито їх, як з них життя стекло.
Універсальна проблематика життя і смерті, їх співвідношення цікавлять поета, глибоко хвилюють, тому що людина для нього не складова частина природи, а вінець її — зосереддя її сили та її продовження. Звідси — мажорність і оптимізм:
Я рідним полем вічно буду йти.
Не виймуть з мене сонця й доброти
Сльотаві дні, вимові холоднечі.
Звідси — віра у людське безсмертя, яке витлумачується поетом як наслідок активності людини, моральної її довершеності, що виявляється в ставленні до інших. Задля тих «інших» поет поривається «у світ, у людську веремію», задля них він «відродиться в пшеничному зерні». І задля них же ніколи не прийме «ласку супокою, блаженство дорогої самоти».
Словом своїм людина видозмінює світ, увічнюючи себе в світі і світ у слові. Воно ототожнюється із самою людиною. Слово, як казав Поль Елюар, бере участь у витворенні істини. Слова злагоди, любові, добра, радості приносять людині почуття замир'я з скороминущістю життєвою. Слово покликане організовувати світ, і через те прямий обов'язок поета не деформувати його, а утверджувати.
Почуття і думки кристалізуються в словах, і чим об'ємніше почуття та глибші думки, тим частіші і прозоріші слова-кристали. В тих словах, у своїй творчості поет виходить за сфери індивідуальні, оскільки слово загальне вселюдське,
В останніх творах Д. Павличко піднісся до високого рівня розмови. Тема часу стала наскрізною темою його нових книжок. Час як синонім руху виступає не лише контрастом до статики, він стає тлом для будь-якої драматичної дії. Він асоціюється у поета з гармонією душі, зі станом рівноваги та розважливості.
Я у такому віці, що якраз
Було б чудово зупинити час.
Проте віра в творчу силу, в силу пізнання породжує думку про безсмертя людського духу: «Життя — це шлях, що переходить в шлях, — кінця не має ні одна дорога. Смерть — тимчасовий міст, що на вітрах ледь-ледь стоїть і наганяє страх»; час «скоряється лиш нашим дітям, що завжди прагнуть перегнати нас».
Метафорична енергія слова, матеріалізувавшись у нашу віру, переконує в тих висновках, до яких приходить поет.
Поезія Д. Павличка широких обріїв і твердого тембру. Вона позначена гарячим почуттям причетності до історії, до народу, до Батьківщини.
Несуєтне творче зростання від книжки до книжки, від вірша до вірша, в яких просвічує і спокій, і тривога, і щирість ліричної особистості, органічна народність і змужніння думки, — все це дає підстави стверджувати, що постійно оновлювана поезія Д. Павличка плідно розвивається. І книга вибраних віршів «Любов і ненависть» — найкраще свідчення правдивості цих слів.
Павло МОВЧАН
Мовчан П. ... Душа прозориться до дна : Над сторінками кн. Д. Павличка „Любов і ненависть” / Павло Мовчан // Вітчизна. – 1977. – № 2. – С. 171-178.
