Івано-Франківська
обласна універсальна наукова
бібліотека ім. І.Франка

Адреса бiблiотеки:

76018
м. Iвано-Франкiвськ
вул. Чорновола, 22
тел. 0342 75-01-32
fax: 53-21-89
E-mail:

Відділ комплектування:
E-mail:
тел. 0342 752479

Відділ мистецтва:
E-mail:

Краєзнавчий відділ:
E-mail:

Науково-методичний відділ:
E-mail:
тел. 03422 53-32-31

Графік роботи:

Щоденно: 10:00 - 18:00
Субота - вихідний день
Cанітарний день - останній четвер місяця

ДОРОГИ Й МАНІВЦІ ВАСИЛЯ КАСІЯНА



     Переглядаючи цьогорічний календар, я серед круглих дат знайшла прізвище художника Василя Касіяна – минуло 110 років від його народження і 30 років – від дня смерті. У коротенькій замітці мене зацікавив такий факт: закінчив у 20 років Празьку академію мистецтв і 1927 року переїхав до Радянської України. Тоді було йому 31 рік. Отже, зрілий чоловік, здатен приймати виважені рішення. Що спонукало його до цього? Адже був учнем видатного чеського художника Макса Швабінського, виставляв свої графічні твори, здобув популярність, а столиця Чехословаччини була одним з європейських мистецьких центрів. Став дійсним членом Спілки чеських образотворчих академіків. До того ж обіймав добре оплачувану посаду викладача. Мав гарну квартиру в центрі Праги, провадив світський спосіб життя, елегантно вдягався. Свій від'їзд згодом пояснював двома причинами: хотів „бути межи своїх” (родом з Івано-Франківщини, тодішньої Станіславщини), завжди співчував обездоленим людям, а в Країні Рад (так він був поінформований) безробіття не було. І справді, в його чеських роботах проступає тема жебрацтва – приміром, „Бездомні безробітні” (1925 p.), „Відпочинок робітників” (1926 р.) та ін.
     Але ж... Міг бути „межи своїх” і в Галичині, наприклад, у Львові, де тоді працювали митці європейського штибу: І. Труш, О. Кульчицька, С. Гординський, О. Новаківський, Я. Музика, С. Литвиненко та ін. У місті вирувало мистецьке життя, судячи хоча б з каталогу львівських виставок (до 1939 p.). Що ж до співчуття жебракам, безробітним... Знав про голод 1921-1922 років в Україні, ще навчаючись в академії, відгукнувся на цю подію: плакат „Допоможіть голодуючим!” та рисунок „Пієта” виставив біля парку „Стромовка”, щоб зібрати гроші для голодуючих.
     Чому цей тривожний сигнал не насторожив його? У Празі Василь Касіян познайомився з Миколою Морозом, комуністом, який працював у радянському торгпредстві – по суті, осередку НКВД, агентура якого закидала свої тенета по всьому світу. Очевидно, цей Мороз був резидентом-енкаведистом, який розповідав Касіянові про райське життя в СРСР. Василь часто бував у радянському торгпредстві (як дізнаємося з його спогадів), показував там свої твори: „Мені запропонували прийняти громадянство Радянського Союзу. У грудні 1923 року я заповнив анкету, мені згодом вручили паспорт і далі я навчався як громадянин СРСР”.
     Тут принагідно згадується ситуація, в яку потрапив Петро, син Івана Франка, інженер-хімік. Разом з групою польських фахівців зі Львова він приїхав до Харкова працювати. Країна Рад запрошувала іноземних спеціалістів (своїх знищила), добре їм платила. П. Франку згодом запропонували громадянство СРСР, але коли він відмовився, наказали за 24 години покинути Харків (згодом його розстріляли). В. Касіян обрав інший шлях, очевидно, під впливом М. Мороза. Він написав листа ректорові Київського художнього інституту І. Вроні щодо свого майбутнього працевлаштування. 1926 року одержав від нього відповідь, що конкурсна комісія затвердила Касіяна викладачем поліграфічного відділення.
     Отже, рубікон перейдено, Чехія залишилася позаду. „Газети і журнали повідомляли про мій приїзд з Праги, – згадував опісля Василь Ількович, – друкували портрет, писали про мене і про мої твори празького періоду”. Але незабаром починають проступати лиховісні ознаки совєтської дійсності. У художньому інституті оголошено збори професури, на які вперше прийшов В. Касіян: „Врона ходив по кімнаті вперед і назад, ми сиділи за партами, як учні, – згадував він. – То що ж, дорогі товариші! Ви що, бунтувати задумали? Ви проти кого йдете зі своєю заявою наркому Скрипникові – проти партії? Не вийде! Виявилося, що група професорів, а з ними й художники поза інститутом, такі, як Красицький, Селезньов, а головне – академік Всеукраїнської Академії наук Сергій Єфремов, підписавшись під скаргою „Українські громадські діячі”, звернулися до наркома освіти М. Скрипника з протестом проти засилля в інституті запрошених з Москви художників-формалістів, які запровадили в інституті вивчення формально-технічних дисциплін, ігноруючи, а то й заперечуючи національні традиції і не допускаючи до викладання українських митців, таких, як Красицький – учень Рєпіна, та ін. Громадські діячі вимагали усунути ректора й докорінно перебудувати навчання.
      Виступ цей оцінили як вияв українського буржуазного націоналізму. А найгірше, мовляв, було те, що заяву підписав академік С. Єфремов – колишній член Центральної Ради, а це вже, бачте, пахло петлюрівщиною! Дискусія була гострою, однак більшість висловилася за те, щоб Врона не подавав у відставку”.
     Власне, в новім Касіяновім житті сталося, як у прислів'ї: „Назвався грибом – лізь у козуб”. Це вже потім на схилі літ він напише з гумором (що був йому властивий) про цей випадок: „Коли на 1 травня я прийшов до інституту в світлому костюмі, білих рукавичках і лакованих черевиках, та ще й зі світлим макінтошем, перекинутим через руку, то мене як буржуя сховали в натовпі, щоб не вирізнявся й не ганьбив колективу... Мене цікавило все, що відбувалося в Україні, я хотів більше дізнатися про революцію і почав переглядати документи того часу. Я був глибоко вражений фотографіями страшних звірств, учинених на українській землі. Чи міг я тоді думати, що голод знову повториться в Україні й мені доведеться тяжко пережити його, бачити на власні очі лихоліття, яке впало на рідний народ. Таке не забувається, і я на виставці в 1936 році, після голодомору 1932-1933 років, насмілився експонувати свій дереворит „Голод”, за що мало не поплатився життям”.
     Важливі документальні свідчення про художні виставки 30-х років подає доктор історичних наук Сергій Білокінь  у  книзі  „Голод  1932-1933 років в Україні”: „Василь Касіян відважився виставити дереворит „Голод” – вчинок, який не може не викликати подив і пошану. У повоєнному виданні свого зразкового Каталогу митців дав докладне пояснення: „Голод. Дереворит. Київ, 1927. Дошка загинула в Харкові в 1941-1943 роках. Естамп – унікум з фондів Державного музею українського мистецтва у Львові”. Захищаючи себе, Василь Ількович заявив, що цей твір не має нічого спільного з подіями 1933 року, мовляв, він створений раніше, а отже, в цьому деревориті немає нічого антирадянського. Але ж ми розуміємо, що це не так. Створив, може, й раніше, але ж виставив „Голод” саме 1936 року, і цей його вчинок стоїть серед подій того часу зовсім одиноко”. У СРСР лютував терор, масові арешти набирали обертів, людей розстрілювали, катівні НКВД були переповнені „ворогами народу”.
     Василь Касіян уцілів. Але якою ціною! „У під'їзді будинку, де я жив на п'ятому поверсі, кожної ночі когось забирали”. Він перебрався до майстерні, завжди мав з собою торбину з одягом, сухарями. Ось такі перипетії долі – блискуча, благополучна Прага і замордований червоною ордою Київ. Щоб вижити, треба було всіляко демонструвати свою прихильність до влади: „Ми, художники і письменники, намагалися врятуватися серед того терору (1937 рік), проявляли час від часу лояльність до системи та її вождів”. До цих слів Касіяна треба зробити поправку: „не час від часу”, а весь час. Пошлюся на зауваження щодо цього С. Білоконя: „Залежні від державних замовлень офіційні митці (серед них опинився й Касіян) палко оспівували соціалістичні перетворення в Країні Рад: саме тоді на вимогу партії на художніх виставках з'явилися нещирі пейзажі з квітучими садами, безкраїми полями, повногрудими молодицями”. Тож Касіян створює роботи „на злобу дня” – „Герой Перекопу”, „Артем”, серія „Дніпрельстан” та ін. Йому першому з митців присвоїли Шевченківську премію, він став головою Спілки художників України, Героєм Соціалістичної Праці, депутатом Верховної Ради, академіком. Але поруч з кон'юнктурними творами були цінності нетлінні – українська художня класика. „Ілюстрування „Кобзаря”, – згадував художник, – найдорожча справа мого життя, якого я знаю напам'ять. Складалося так, що з того дня, як я пішов з рідної хати у світ, слово Шевченка було зі мною”. Касіянова графіка доповнює поезію Шевченка, настільки органічним є поєднання художнього слова і мистецького штриха. Шевченкіана Касіяна охоплює 40 років його творчої праці – це шість видань „Кобзаря”, прижиттєві публікації. Касіян казав: „Є два майстри слова в нашій літературі, яких я не міг читати без сліз. Це Шевченко і Стефаник”. В. Касіян – автор сотень високохудожніх гравюр книжкової графіки, портретів, акварелей. Він створив галерею діячів української та світової культур, перший дослідив, зібрав і описав офорти Шевченка. Василь Ількович не раз казав: „Не знаю, як би склалася моя мистецька доля, якби я не зростав на народному грунті. Це я добре відчув у далині від рідних місць”.
     А народився він у селі Микулинці Снятинського району. На Покутті багато років тому селилися втікачі з Вірменії, про що свідчить вірменська церква у Снятині та прізвища із суфіксом „ян”. Місцеві мешканці пам'ятали, що колись дід Василь правив службу в дерев'яній церкві, критій соломою. Хата ж його батька Ілаша стала центром просвітництва, а також сільського товариства „Січ”. Родина Касіянів була працьовитою, діти змалечку були привченими до роботи: „Хлопчиком я ходив із мамою та сестрою жати на чуже поле за сніп. Тоді багато галичан емігрувало за кордон. Виїхав до Канади мій брат Іван. Під час мого навчання у Празі допоміг мені значною сумою грошей”. Брати зустрілися 1927 року, але більше не зійшлися у житті: Іван повернувся до Канади, Василь обрав Совєтську Україну.
     Батьки віддали його в науку до цісарської „королівської” реальної школи. А 1915 року 19-річним юнаком його забрали до австрійського війська. Йшла Перша світова війна. Василь три роки воював, був поранений. У Польщі закінчив офіцерську школу, дістав звання молодшого лейтенанта. 1918 року потрапив до полону в Італії, де „гнітили голод, апатія, знесилення дизентерією”. Серед в'язнів табору в Кассіно було майже три тисячі полонених українців. Тут діяла українська громада, яка організувала хор, він славився на всю околицю.
     „У таборі я енергійно взявся за малювання з натури. Щоденні студії при сонячному освітленні змінювалися вечірніми при електричній лампі. Вони відкрили красу кольорових контрастів, гармонію темних і холодних тонів. Відчути диво барв допомагали досвідчені художники з полонених. Дехто з них був прихильником імпресіоністичної манери і дотримувався такого ж погляду на живопис. Теми моїх малюнків підказувало табірне життя: холод і голод у бараках, враження від виходів у місто та в монастир, гора Каїра в різні пори року, руїни Рокка-Янула”. До речі, в таборі Касіян зробив свої перші ілюстрації до „Гайдамаків” Т. Шевченка. Забігаючи наперед, зазначу, що Василь Ількович не сприймав модерних київських художників: К. Малевича та його послідовників – В. Пальмова й О. Богомазова. Його не раз звинувачували в консерватизмі. Він плекав прихильників реалістичної форми, не визнаючи навіть її стилізації. Зрештою, кожному своє: якщо мистецьку Україну в 20-30-х трохи знали, то завдяки Касіяну. Він створив потужну графічну школу. Його учні – такі відомі майстри, як В. Авраменко, О. Данченко, О. Івахненко, Р. Ліпатов, В. Лопата, І. Малахов, О. Мікловда, В. Чебаник та ін. В. Чебаник згадує про свого вчителя: „Кипуча енергія, енциклопедичні інтереси, знання мов, музикальність, талант оповідача, екзотичні сторінки біографії”.
     Було ще в житті Касіяна таке диво, як розписи на бетонній огорожі Феофанівської лікарні, де він час від часу перебував. Поет Б. Олійник назвав їх легендою: „На стіні зводилися його рідні гори, трембітали гуцули, розкошували здорові, в соку молодиці, темпераментно розкручували „Аркан” файні легіні, молодо дзвеніла бандура під пальцями сивого кобзаря... Він повернувся на „круги своя”. Він був справжній європеєць за масштабністю поглядів і за поінформованістю в своєму фаху та суміжних мистецтвах, в літературі ж особливо. Шевченка він знав у такому обсязі й у такій глибині як поета і маляра, що ледве чи знайдеться йому рівня навіть серед кар'єрних літературознавців”.
     ...Ювілей В. Касіяна минув непомітно: Спілка художників України, головою якої він був, не відзначила його, немає колишніх стипендії та премії художника, старіє музей у Снятині.
     Свого часу поет М. Рильський написав присвяченого Василю Ільковичу вірша, де є такі рядки:
     
          Служи народу, Касіяне,
          Йому бо тільки
          й варт служить.

     Він це розумів, але не завжди міг це зробити...
Ольга МЕЛЬНИК

Мельник О. Дороги й манівці Василя Касіяна / Ольга Мельник // Українська культура. – 2006. - № 10. – С. 28-29.

Оновлено 21-06-2024
© 2020. ОУНБ iменi I. Франка