Івано-Франківська
обласна універсальна наукова
бібліотека ім. І.Франка

Адреса бiблiотеки:

76018
м. Iвано-Франкiвськ
вул. Чорновола, 22
тел. 0342 75-01-32
fax: 53-21-89
E-mail:

Відділ комплектування:
E-mail:
тел. 0342 752479

Відділ мистецтва:
E-mail:

Краєзнавчий відділ:
E-mail:

Науково-методичний відділ:
E-mail:
тел. 03422 53-32-31

Графік роботи:

Щоденно: 10:00 - 18:00
Субота - вихідний день
Cанітарний день - останній четвер місяця

ТО ВСЕ ТВОЄ, ЩО ТИ ВІДДАВ…



     Невідомі малюнки Василя Касіяна

     Так сталося, що вже й сторіччя минуло від дня народження Майстра, а деякі витвори його руки залишилися ніким небаченими в моєму архіві. Може, ще й лежали б у глухій шафі, якби не головний редактор „Української культури” Андрій Яремчук. Звернувши увагу на портрет жінки, що на стіні мого робочого кабінету, він запитав:
     —  Хто та жінка і хто її малював? Що означає „ВК-66”?
     Не стану наводити енциклопедичні відомості про Василя Ілліча Касіяна. Академік, Герой заслужений. Головне — народний художник. Художник світової слави!
     А звела мене доля з Майстром ще в далекому шістдесят шостому році. Щоправда, я й до того знав Василя Ілліча, але здебільшого як голову Спілки художників України. Бачив його на засіданнях Спілки, під час творчих дискусій, зустрічах з молоддю. І що завважив — скрізь він малював. А відтворивши сліпого кобзаря чи завзятого запорожця, а то й зобразивши із присутніх, тут же віддавав малюнок сусідові, що сидів поруч. Це мене вражало, бо знав не одного художника, який навіть незначні свої ескізи пожадливо зберігав — а мо' історія...
     — Та жінка — трагічної долі,— відповів я. — Клавдія Олександрівна Музика, яка свого часу врятувала мені життя. Завідувала вона тоді хірургічним відділенням в урядовій лікарні, що в Феофанії. Уяви: одержавши орден Леніна, вона через три місяці повісилася... Золоті руки! Тільки тим рукам надто вже заздрили... А змалював її сам Василь Касіян — „ВК”. До речі, в мене зберігаються ще з десяток малюнків Майстра. 3-поміж них — два автопортрети.
     Андрій Яремчук поклав не відставати від мене: все це має бути в „Українській культурі”.
     Певна річ, розповісти про Василя Касіяна в журнальній публікації — справа не з простих. Але в даному разі мають більше говорити його малюнки.
     Зблизився я з Василем Іллічем у тій же Феофанії. Мене саме готували до складної операції. Уже й необхідні уколи зробили, коли до палати у супроводі медсестри ввійшов високий, прогонистий сивий чоловік, у білій решітчатій ляхівці. Господи, та це ж — Касіян!
     Після кількох днів, проведених у реанімаційному відділенні, я знову повернувся в палату, звідки мене забрали на операційний стіл. Василя Ілліча застав біля вікна: у правиці він тримав олівця, в лівій руці — аркуш паперу, на якому був зображений веселий козарлюга.                                            
     — Я і вас намалюю. І неодмінно гарібальдійцем,— перегодом мовив він з трохи галицьким акцентом і доброю, лагідною усмішкою.
     Малював Василь Ілліч мене і сплячого, і за книгою, під крапеляркою. Проте так і виписався з лікарні, а „гарібальдійці” я не побачив.
     Та треба ж такому статися: рівно через рік (читач може це завважити за датами на рисунках) обоє ми знову потрапили у ту ж Феофанію, обоє — в хірургічне відділення, яке продовжувала очолювати Клавдія Олександрівна Музика. І знову я з Василем Іллічем в одній палаті, знову слухаю його легкий український гумор, розповіді про забутих художників, цікаві бувальщини, пісні січових стрільців. Уже тоді я збагнув: знати і так любити ті пісні міг тільки той, хто сам служив у безстрашних загонах.
     Особливо запам'яталася розповідь про художника Гаврила Пустовійта, який виявився моїм земляком — із Черкащини. Вчився він у Київському художньому училищі, а в двадцятих роках — у Київському художньому інституті. Працював у галузі станкової і книжкової графіки, здебільшого у техніці малюнка і літографії. З-поміж його численних праць — ілюстрації до творів Тараса Шевченка, зокрема поеми „Наймичка”, Івана Франка „Захар Беркут”. Власне, творчість митця стала значним етапом у розвитку українського образотворчого мистецтва.
     Та одного вересневого дня 1942 року Гаврила Михайловича заарештували. Його і художника Олександра Рубана органи НКВС звинуватили в тому, що буцімто вони в колі ідеологічно близьких їм людей обговорювали політику радянського уряду з національного питання, що врешті не вірять у перемогу Червоної Армії у боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками, а ще — мали намір перебратися на територію, окуповану гітлерівцями.
     Збиралися чи не збиралися художники перейти лінію фронту, а в травні сорок третього їм було відміряно по десять років неволі. Після астраханських концтаборів Гаврило Пустовійт недовго прожив. Помер у Києві. У Василя Ілліча збереглася фотографія митця, за яку і сам міг потрапити за грати. Пообіцявши переслати мені її, він це зробив, презентувавши з коротеньким листом: „...посилаю Вам обіцяний фотопортрет Г. М. Пустовійта, збільшений і відретушований з маленької подертої карточки. Може, пригодиться — також автографи його”.
     Запам'яталася і розповідь про Олександра Довженка...
     Ідуть по київському Печерську Олександр Довженко і він, Василь Касіян. Всесвітньо відомий кінорежисер і народний художник. Наблизившись до будинку Верховної Ради, Олександр Петрович несподівано мовив:
     — Зверніть увагу на оцю убогість! Велика Україна, незбагненно самобутній народ, а дім Верховної Ради як приземкувата хата в селі. Слава Богу — з призьбою. А народ наш вартий головного будинку не з призьбою, а з високим підмурком-постаментом: історія ж яка!
     Василь Ілліч стишив ходу, поправив на переніссі окуляри, які він рідко поправляв, уже не зводив погляду з будинку, над яким випнувся скляний купол. Й справді, де, в яких країнах він не побував, будинки парламентів ніби виривались із землі. Та такі стрімголові, а то й масивні, що вже своїм видом засвідчували: тут влада, тут творяться закони.
     — Ви маєте рацію, Олександре Петровичу. Дійсно, продумали, куди дивилися архітектори, коли таке зводили? Хата з призьбою, а той скляний купол нагадує ботанічну оранжерею. Певне, я звернуся до Микити Хрущова, аби усунути це неподобство. Збудували Дніпрогес, а належного будинку Верховної Ради не спромоглися.
     Довженко нічого не відповів на ці слова Касіяна. Похмуро ще раз кинув погляд на скляний купол й узяв Василя Ілліча під лікоть: пора завершувати прогулянку.
     Не минуло й тижня, як під час чергової прогулянки Довженко мовив до Касіяна:
     — А знаєте, Василю Іллічу, мені подобається наша Верховна Рада. Без помпезних підмурків — цоколів, щиро — сердечно — як українські хати, з яких вийшли Тарас Шевченко, Іван Франко — наші генії...
     Гордий Василь Касіян обняв не менш гордого Довженка й розцілував.
     Уже тяжко хворий Василь Ілліч повсякчас продовжував малювати: медсестер, хворих, розмалював вугіллям десятки метрів бетонної огорожі лікарні.
     Тоді ж, сімдесят другого, намалював він мене „гарібальдійцем” з дарчою присвятою: „Дорогому Миколі Сороці — В. Касіян”.
     Тут же, в палаті, Василь Ілліч багато працював, редагуючи різні художні видання. Скільки-то сердечної теплоти він додавав у сухі рядки оповідей про художників й ревно гнівався, коли це було неможливо. Саме тоді він за моєю порадою взявся за книгу спогадів, рукопис якої склав понад тисячу двісті сторінок.
     Звичайно, між нами точилися дискусії. Особливо про молодих художників. Адже в кулуарах творчої інтелігенції часто можна було почути, що Василь Ілліч ставиться до молодих нетерпимо. Більше того, доклав руки, особливо в шістдесяті роки, коли не одному з молодих відкрився семафор у сталінські концтабори. Я довго не наважувався стурбувати Майстра. І щоб якось здалеку підійти до розмови, запитав:
—  Василю Іллічу, як Ви ставитеся до Володимира Куткіна?
—  Дуже добре. А що таке? — здивовано.
—  Просто мені хотілося б знати...
—  Дуже добре... Це художник потужного таланту й неймовірної сили волі.
     І вже питав мене: чи маю Шевченкового „Кобзаря” і „Тронку” Олеся Гончара в оформленні Куткіна, чи бачив його гравюри із серії „Моя Батьківщина”. Переконавшись, що все це я бачив, замислено:
     — Дуже правильно, що Куткіна удостоїли премії Островського. Похвально! Що ж до молодих художників, то для мене таких не існує. „Старий”, „молодий” — все це відносно. Мистецтво — єдине, хоча живе і хвилює тільки те, у яке влита молодість. Я прихильник саме такого мистецтва і таких майстрів.
     Що мені ще впало в око — дивовижна пам'ять Василя Ілліча. Він міг годинами декламувати поетичні і прозові твори напам'ять. Може, цим пояснюється і його знання іноземних мов, з яких вільно володів німецькою, французькою, чеською, польською. У всякому разі читачі п'ятого тому „Історії мистецтв України” мають завдячити його неофіційному редакторові за численні мовні поліпшення. Пагони рідної мови там — великою мірою завдяки Василеві Іллічу, який любив її і дорожив нею.
     ...То твоє, що ти віддав... Ці слова, здається, Шота Руставелі, щоразу нашіптувалися мені, коли говорив з Василем Іллічем. Одного разу я попросив у нього власний автопортрет, певне, не маючи наміру публікувати його. А Василь Ілліч подарував мені аж два. Один — виконаний фломастером, другий — кульковою ручкою.
     Воістину тільки великий талант міг узяти для своєї творчості такий вимір: усе твоє, що пішло у люди. Якщо воно варте, неодмінно повернеться до тебе добром і славою.
     Аби додати до портрета Василя Ілліча Касіяна саме ці штрихи, я віддаю даровані мені Майстром тридцять років тому його автопортрети для оприлюднення.
Микола СОРОКА

Сорока М. То все твоє, що ти віддав..: Невідомі мал. Василя Касіяна / Микола Сорока // Українська культура. – 2002. - № 11-12. – С. 26-28.

Оновлено 21-06-2024
© 2020. ОУНБ iменi I. Франка