Як і кожен турист, я поспішив з аеропорту на Регістан — центральну площу Самарканда, де височать, причаровуючи красою, три медресе — вищі мусульманські навчальні заклади: Улугбека, який звели 1417—1420 років, Шир-Дор, споруджений 1619—1632 років, а також Тілля-Карі, збудований 1641—1660 років. Ходив затишними внутрішніми двориками, роздивлявся, намагаючись розгадати таїну художніх мозаїк, інтер'єри, спостерігав за різномовним натовпом, що хвилями накочувався в коридори і зали медресе, і весь час мені „муляла” думка: отут, попід стінами архітектурних шедеврів, мабуть, і стояли впереміж мольберти і гвинтівки.
     Адже з розповідей працівників Ташкентського музею мистецтв знав, що саме в Самарканді, в будівлях площі Регістан мешкали і працювали художники, евакуйовані з Харкова, Києва, Москви, Ленінграда... Отже намагався „побачити”, якою ж була обстановка тут сорок п'ять років тому, чим конкретно займався тоді визначний графік України, згодом перший серед художників республіки Герой Соціалістичної Праці Василь Касіян.
     І ось удача. Розшукуючи людей, котрі працювали разом з ним або навчалися в нього, потрапив у майстерню Григорія Улька, випускника Харківського інституту мистецтв (колишнього філіалу Московського учбового закладу), художника, котрий живе і працює весь час у Самарканді. Зайшов до майстерні — і остовпів, побачивши ескіз картини, яка щойно постала в моїй уяві там, в коридорах медресе. На фоні лазурової мозаїки культової споруди викреслювалися на ескізі обриси побуту часів війни: біля мольбертів стояли Василь Касіян, поруч Тетяна Яблонська, ліворуч Маркел Калантаров, інші художники в напіввійськовому одязі... На мольбертах палахкотіло полум'я пожеж, крізь яке проривалися червоноармійці з автоматами та гвинтівками в руках. Така сама зброя, що належала художникам, стоїть поруч з мольбертами. Не помилився я: живописці перебували в постійній бойовій готовності, могли будь-якої миті стати до лав захисників вітчизни.
     — Ні, особисто Василя Ілліча я не знав,— говорить Григорій Улько,— проте чимало розповідей про нього чув від старших товаришів. До слова, поруч з моєю майстернею працюють Маркел Калантаров та Сергій Редькін, вони майже однолітки Касіяна. Гадаю, дещо можуть розповісти.
     Велика Вітчизняна війна переінакшила долі мільйонів. Знаний графік та аквареліст Василь Касіян, що працював у Харківському інституті мистецтв, одразу зрозумів: час вимагає не акварелей, а бойового, закличного плаката. До нього тої днини звернулися навіть скульптори й живописці, котрі ніколи в житті не пробували свої сили в художній публіцистиці. Він же, хто мав досвід такої роботи, повинен бути першим.
     „Головний заклик часу,— згадував Василь Ілліч,— був „Все — для фронту!” Він об'єднував усіх художників Харкова. В клубі письменників утворився штаб по випуску „Агітвікон”. Я був членом штабу. Незабаром до Харкова евакуювалися видавництво „Мистецтво” та Управління в справах мистецтв України. Утворено художню раду, до складу якої ввели й мене. З виконаних тоді мною оборонних листівок і плакатів вийшли друком одна листівка і плакат „За Вітчизну! Вперед!”, що був, як мені сказали, розповсюджений у прифронтовій зоні”.
     Та Харків довелося залишати. Шлях художника проліг у станицю Талгар поблизу Алма-Ати, а звідти — у Самарканд, куди завів і мене пошук фактів про життя і працю митця.
     „Я приїхав до Самарканда,— писав у спогадах Василь Ілліч,— куди евакуювали Київський та Харківський художні інститути, в кінці січня 1942 року. Стояла тепла днина, танув сніг. Ми найняли гарбу, вклали багаж, а самі пішли пішки, поки не дісталися будинку, де жила родина директора Українського відділення Московського художнього інституту Іллі Штільмана. Зустріли нас щиро та радо. Ми жили комуною, мов одна сім'я”.
     — Енергії    й    працьовитості    Василя Касіяна, — розповідає старійшина самаркандських живописців  Маркел  Калантаров, — ми   всі   страшенно   заздрили.   
     Ми майже однолітки були з Василем,— продовжує   спогади   Калантаров. — Але він випромінював стільки сили й емоцій, що я почувався поруч з ним учнем. Він і мене переконав, що такої тяжкої години я просто зобов'язаний полишити живопис і взятися до графічного плаката. Пригадую,    якось    увечері      місто    геть    не освітлювалось, берегли електроенергію, я проводжав його додому, а квартирував Касіян   в   Павла   Платунова,   і   він   каже: „Маркеле,   чи   не   хотів   би   ти   створити плакат    „Місячна    ніч    у    Самарканді”? „Місячна   ніч”? — перепитав   я,— і   плакат?   „Так,   саме   плакат.   Щоб   людина зрозуміла:  бої  від Самарканда далеко, проте й тут витає тривога... Ні яскравих вогнів,   ні   пісні,   ні   святково   вдягнених людей...    Подумай”.    Зробив    я    цього плаката. Дякувати Василю зробив. А потім  ще  створив   під   його   керівництвом „Узбецьку   мадонну”.   То — образ   моєї землячки,   чиї  сини   воюють   на  фронті. Високо оцінили глядачі ці дві мої роботи. Вони для мене дорогі й тепер. Адже не будь поруч мого українського побратима, не було б їх. Ці плакати — згадка про Василя.
     Розповів Маркел Калантаров і про те, що Василь Ілліч був неодмінним учасником випуску „Агітвікон”, котрі щотижня випускав Будинок Червоної Армії. На превеликий жаль, жодного з аркушів, виконаних пензлем і тушшю, не збереглося. Проте у спогадах художника знаходимо свідчення, що всі вони були присвячені інтернаціональному вихованню, закликали спільно боронити рідну землю од ворога. Випуск „Радянські патріотки! Не залишайте сиротами дітей, у яких ворог відняв батьків, матерів і рідну домівку!”, згадує Калантаров, надрукували узбецькі газети, бо в місцевих сім'ях виховувалися десятки і сотні дітей-сиріт, вивезених з окупованих фашистами територій.
     Дізнавшись про цей випуск „Агітвікна”, зроблений Василем Касіяном, зовсім іншими очима дивився я на пам'ятник узбецькій родині, що височить на площі Дружби народів у Ташкенті. Це подружжя,    що    не   мало   своїх   дітей,— Бахрі й Шаахмет Шамахмудови — виховало і вивело в люди 15 хлопчиків і дівчаток. Серед них були росіяни, білоруси, молдавани, узбеки... і двоє українців. Загалом же сім'ї Узбекистана прийняли в свої родини понад 100 тисяч дітей, евакуйованих з прифронтових зон.
     Гортаю особисту картку художника, котру зберіг колишній москвич, який з часів війни живе і працює в Самарканді, викладає в архітектурному інституті, живописець Сергій Редькін. Нотована власноруч Василем Касіяном, вона підбиває підсумки його творчого життя аж до зими 1942 року.
„Ілюстрував і оформляв,— пише Касіян,— 102 книги (Шевченко, Франко, Маяковський, Гоголь, також дитячі). І продовжує: „На сьогодні виконано 500 офортів, 100 акварелей, 250 малюнків празького пролетаріату, цикли з Дніпрельстану на ХТЗ”. „У музеї Леніна в Москві експонується 6 робіт,— зазначає далі Василь Ілліч,— в музеї живописного мистецтва в Москві — 30 робіт”. А ось ще одне вагоме свідчення: „Мною написано біля 30 статей з питань шевченкознавства”.
     Щиро дякую Сергію Васильовичу за збереження цього унікального документа з автографом художника Василя Касіяна і чую у відповідь монолог-спогад:
     — Усім    нам — і    москвичам,    і    ленінградцям,   і   українцям,   і   узбекам — передалося   захоплення   Василя   Касіяна творчістю великого співця українського народу Тараса Шевченка. І ми безмежно вдячні йому за те, що побачили Кобзаря його очима, відчули його серцем. Ідеться насамперед про цикл робіт Касіяна „Гнів Шевченка — зброя   перемоги”,   що   народжувався   в   Самарканді,   вперше   виставлений    тут,    вперше    дістав    високу оцінку місцевої громадськості. Підготовлені до вечора пам'яті Тараса Григоровича, ескізи так сподобалися присутнім, що всі  разом бажали  художникові   продовжувати роботу над циклом. Тоді ж, після вечора, здається, викреслилася в Касіяна ідея   циклу:   Великий   Кобзар — учасник боротьби радянського народу проти фашистських загарбників, а його влучне та гнівне слово — зброя, з якою наш народ переможе ворога.
     А широке громадське визнання цикл отримав одразу ж по створенню. „Журнал „Україна”, що виходив друком у Москві, опублікував на початку 1943 року репродукції з трьох плакатів цього циклу — „...Здається, кращого немає нічого в світі, як Дніпро та наша славная країна...”,    „Мені    однаково,    чи    буду я жить в Україні, чи ні...”, „Свою Україну любіть! Любіть її... Во врем'я люте”. Тоді ж Укрвидав при випустив ці плакати багатотисячним тиражем. І їх розкидали з літаків над окупованою територією нашої республіки. Шевченкові слова „Свою Україну любіть! Любіть її... Во врем'я люте” на цих плакатах, що розкидалися в тилу ворога, замінили іншими його рядками: „Не дайте матері, не дайте в руках у ката пропадать!” І це закономірно: створений художником образ матері сприймався як образ уярмленої України.
     Завершенням цієї серії мистецтвознавці вважають плакат Василя Касіяна „Україна вільна! Слава Червоній Армії!” Створив його художник у Києві, в стінах художнього інституту. На ньому митець зобразив усміхнену щасливу дівчину, яка щиро вітає радянські війська, котрі простують на захід добивати ворога. Виконаний технікою художньої літографії, плакат вийшов друком в інституті тиражем 350 примірників. А за кілька днів Укрдержвидав випустив його тиражем 28 тисяч. У своїх спогадах Василь Касіян писав, що перших повоєнних років кількаметрова копія з плаката, мальована клейовими фарбами, стояла на бульварі Тараса Шевченка, навпроти Бессарабського ринку.
     Художник Григорій Улько пригадав, що 1985 року на виставці „40 років Великої Перемоги”, відкритої в Самаркандському музеї-заповіднику, експонували чотири роботи Василя Ілліча Касіяна. Це ж підтвердив і директор музею К. Хасанов. Виставили, як він повідомив, роботи — акварель „В сім'ї новій”, „Розповідь про подвиг”, а також плакатні — „Полонені фашисти” й „Свої прийшли”. Крім них, у фондах музею зберігаються й роботи „Напад партизан на фашистів, що зайняли село”, „Всі сили народу на розгром ворога”.
     — Це прекрасно,— заявив Улько,— що роботи класика радянського живопису та графіки Василя Касіяна зберігаються в музеї Самарканда. Поодинокі полотна, акварелі, плакати інших художників час від часу виставляють. Але... Вам сподобався ескіз мого майбутнього полотна про художників-воїнів у Самарканді? Замислив це полотно як один із експонатів майбутнього музею „Дружба народів”...
     Цю ідею Григорія Улька гаряче підтримали й Маркел Калантаров та Сергій Редькін.
     Справді: минули роки, ті, хто захищав дипломи художника в культових спорудах площі Регістан, роз'їхалися по всій країні, багатьох з числа викладачів серед живих уже немає. Навіть списки тих, хто тут малював плакати, поставивши гвинтівку в куток, важко зараз встановити з точністю. На медресе, що перетворилися під час війни на навчальні класи, до цього часу немає навіть меморіальної дошки, яка б розповідала численним туристам, що тут під час Великої Вітчизняної війни створювалися шедеври патріотичного мистецтва великим і дружним інтернаціоналістським колективом художників, скульпторів, графіків, коли митці різних профілів стали на воєнну годину плакатистами.
     Всі, хто тут навчався, а також родичі тих, кого серед нас уже немає, звичайно б, охоче подарували музеєві „Дружба народів” у Самарканді свої твори. Треба лиш кинути клич. Його організовують самаркандські художники. Зробити це зобов'язує їх пам'ять.
     Я також приєднуюсь до ідеї. Треба не лише створити такий музей, що стане неабиякою подією у культурному житті народів СРСР, складовою нашої інтернаціоналістської духовності, а й створити літопис діяльності митців у Самарканді. Докладаю до нього ці сторінки з біографії Василя Касіяна.

Лепша І. Самаркандські етюди Касіяна / Іван Лепша // Наука і суспільство. – 1988. - № 9. – С. 46-49.