Серед лауреатів Шевченківської премії уже вдруге за останні роки зазоріли імена митців, які представляють українське народне мистецтво: слідом за Марією Приймаченко на п'єдестал високої відзнаки цього разу піднялися ткалі Ганна Василащук із села Шешор Івано-Франківської області і Ганна Верес із села Обуховичів на Київщині. Підкреслена увага Урядового комітету до нашого народного мистецтва засвідчує дедалі зростаючу шану до цього виду художньої творчості і є визнанням його великої ролі в будівництві культури. Сучасне народне образотворче мистецтво — одна з найяскравіших форм прояву творчих сил українського народу, воно гідно демонструє перед усім людством безмежну щедрість його таланту, високорозвинену художню культуру.
     Цьогорічні лауреати премії ім. Т. Г. Шевченка є талановитими носіями кращих досягнень українського народного мистецтва. Їхнє неабияке художнє обдарування яскраво проявилося в декоративному ткацтві — галузі народної мистецької творчості, що є однією з найбільш традиційних і дуже поширених на Україні. У кожної з майстринь цей мистецький хист виявився по-свойому, оригінально. Обидві вони представляють самобутні місцеві художні школи ткацтва: Ганна Верес — іванківський стиль декоративного ткання, а Ганна Василащук — оригінальне мистецтво гуцульського краю. У їхній творчості багато й спільних рис, що випливають із загальної художньо-стилістичної єдності, властивої усім локальним школам українського декоративного ткацтва. Ця спільність проявляється у властивій народному ткацтву поперечносмугастій композиційній будові малюнку, в характері геометричної стилізації орнаментальних мотивів, у яскравій барвистості, емоційній наснаженості колориту.
     Водночас роботи однієї майстрині помітно відрізняються од виробів іншої. Особливо відчутна ця різниця у колориті творів. У гуцулки, наприклад, багатобарвні строкаті тканини, в яких переважає коричнево-оранжева гама з вкрапленням чорного, червоного, зеленого і жовтого кольорів. Ці барви зливаються в єдиний гармонійний лад, такий характерний для народного мистецтва та природи Гуцульщини. Барвистість загалом властива для більшості видів художньої творчості Прикарпаття. У поліщучки — більш стримана гама, в якій домінує червоновишневий колір, що є провідним у народному мистецтві всього Полісся.
     Самобутнім залишається у кожної з ткаль і принцип побудови орнаментів. У Ганни Василащук — мотиви дрібних форм з дуже розвиненими елементами, що робить її орнаменти густонасиченими і ажурними; Ганна Верес оперує крупними формами, простішими за своїми обрисами, але площинно наповненими і монументальними. Коли уважно вдивляєшся в надзвичайно точні ритми орнаментів, милуєшся дивовижною гармонією кольорів на їхніх тканинах, то мимоволі задумуєшся над секретами такої високої майстерності і напрочуд витонченого естетичного чуття художниць.
     Звідки така наснага? Де корені цього могутнього річища творчості?
     Пошуки розгадки цих таємниць неодмінно приводять до чистих джерел народномистецьких традицій, якими живиться їхня вмілість. Обидві майстрині — вихідці з прославлених осередків українського художнього ткацтва. Мистецтво Ганни Іванівни Верес розвивалося під благотворним впливом оригінальних традицій іванківського узорного ткання. Вона успадкувала творчі набутки своїх попередників безпосередньо від матері, широко уславленої на Поліссі майстрині Марії Пособчук. У Шешорах, на Гуцульщині, звідкіля родом Ганна Василівна Василащук, виготовлення художніх речей для побуту здавна було важливим заняттям його жителів. У процесі багатовікової колективної творчості виробились певні художні прийоми оздоблення тканин, склались традиційні типи орнаментів, принципи поєднання кольорів. Усе це стало естетичною нормою праці багатьох і багатьох майстрів. На благодатному грунті цих традицій зростав талант і Ганни Василащук. Образно називаючи узори на своїх рушниках співанками, вона справедливо зазначає, що бере їх з народу і виспівує своїм власним голосом.
     З народу, з його глибинних мистецьких традицій вийшла творчість обох художниць. У ній, як у чистому джерельному струмку, що живиться щедрими земними водами, сконденсувались високі естетичні уподобання не одного покоління народних умільців.
     Ще змалку майстрині навчилися виготовляти різноманітні ткані речі, необхідні в побуті. Та найповніше їхній талант розкрився у тканні декоративних святкових рушників.
     Український рушник... Серед творів декоративно-вжиткового мистецтва важко знайти іншу річ, яка б акумулювала у собі стільки величного образного змісту, стільки душевної краси і так багато значила б для нашого народу!
     Від далеких часів наших пращурів рушник займав важливе і вельми почесне місце в житті українського народу. На ньому підносили хліб-сіль дорогим гостям, мати дарувала його синові, проводжаючи в далеку життєву дорогу, дівчина пов'язувала рушниками сватів у знак згоди побратися з нареченим. Рушником приймали новонароджених і проводжали (й досі де-де проводжають) небіжчиків в останню дорогу, обв'язуючи їм хреста на свіжій могилі. Довгими зимовими вечорами рушники вишивала або ткала кожна господиня, щоб напровесні пишно вбрати свою оселю, дівчата рясно розквітчували їх веселковими узорами, щоб стати з милим „на рушничок щастя”. І кожна переливала в них свою душевну чистоту, своє розуміння краси, тим самим вкладаючи індивідуальний внесок у загальнонародну скарбницю прекрасного.
     Природньо, що, зрісши в умовах українського села,  Г.  Верес і Г. Василащук змалку прилучилися до мистецтва виготовлення рушників.
     Їхні рушники — це глибоко традиційні, народні тканини. В своєму стилістичному строї вони є безпосереднім продовженням і розвитком уже вироблених прийомів образних узагальнень. У більшості з них бачимо усталену в народному мистецтві схему побудови малюнку, коли в рушниках прикрашаються лише його кінці переважно трьома-п'ятьма орнаментальними смугами, а середня частина полотнища залишається вільною від узору або ж оздоблюється вузенькими просмужками чи рідкою розвилкою.
     Характерним щодо цього є святковий рушник Ганни Василащук з головним мотивом декору в зорі. Тло його чисто біле, орнамент поміщено на обох кінцях рушника трьома барвистими смужками. Середня смужка виділена як центр композиції — вона майже вдвічі ширша бічних. Всі вони між собою розділені полями білого тла і вузенькими одноколірними стрічками. Дотримання чітких ритмів смуг і точно віднайдене місце їх розташування (вони займають дещо менше четвертої частини полотнища) створює враження дивної рівноваги і гармонії всієї композиції. Ця рівновага і стилістична єдність підкреслена також вибором головного орнаментального мотиву — всі три смуги заткані однотипним зірчастим узором. Виконані технікою перебірного ткання, кожна в різний колір, зірочки орнаменту яскраво горять на білому полотні рушника,  мов зорі на чистому небі.
     У побудові  орнаментів   майстрині   користуються   широко   вживаними у їхніх місцевостях мотивами. В арсеналі кожної авторки бачимо величезну кількість узорних фігур. Така широка ерудиція дає змогу використовувати кожен раз все нові й нові елементи і завдяки своєрідному поєднанню їх між собою домагатися щораз нового оригінального ефекту.
     Так, наприклад, у Ганни Василащук орнаментальні композиції, кількість яких здається безмежною в постійному творенні нових варіацій, походять від трьох головних типів, здавна поширених в українському народному мистецтві мотивів — ромбовидних, зірчастих і хрестоподібних. Особливо часто трапляється мотив ромба. Але ткаля майже ніколи не трактує його в простих лінійних обрисах,— його внутрішнє поле заповнюється дрібнішими елементами, і особливо пишно розробляються зовнішні контури. Розквітчання його гострих кінців кучерявими крючкоподібними елементами створює надзвичайно ажурний мотив, який на Гуцульщині має назву кочіла. Цей детально розвинений декоративний мотив вживається майстринею у багатьох зразках тканин, він посідає провідне місце у композиціях її орнаментів.
     У рушниках Ганни Верес мотиви також сприйняті від народної орнаментики. Зірочки, ромби, рожі, рачки — це орнаменти-символи, дуже поширені в тканинах і вишивках Полісся.
     Глибоко своєрідний і колорит тканин у кожної з художниць, колорит, що неначе підказаний домінуючими барвами рідної природи.
     Як бачимо, художньо-образні засоби майстрині почерпнули з народних глибин; їхнє мистецтво несе яскраві ознаки локальних художніх особливостей.
     Персональні виставки творів обох ткаль, експоновані в 1966— 1967 pp. у Києві, показали широкому загалу, які глибинні скарби народного мистецтва зринають у їхній творчості, які великі й сильні образи розкривають вони перед глядачем. Причому роблять вони це з великим хистом; у їхніх роботах вражає висока мистецька культура, знання технології та прекрасне володіння матеріалом. Але заслуга їх не тільки в тому, що вони зберігають і доносять до нас кращі набутки народного генія, чим духовно збагачують нас, пробуджують високі почуття і приносять естетичну насолоду. Кожна з художниць талановито продовжує й розвиває питому мистецьку спадщину минулого.
     Заслуга Василащук і Верес полягає в тому, що вони немов би заново відкривають перед нами дещо призабуту велику образно-змістовну значущість орнаментальних форм і кольорів у народному мистецтві. Усі ці лінії, ромби, квадрати, зірочки, рожі здавна були образними й багатозначущими символами. Так само певний зміст мають різні кольори та спосіб їх поєднання. Світлі пробуджують радісні почуття, темні барви і контрастні сполучення вносять напруженість, тривогу.
     Ось рушник Ганни Верес, який авторка назвала „Нічна гроза”. Кінці його заткані неширокими червоними смужками з дрібними рожами-узорами, як у традиційному народному рушникові. Решта полотнища густочорного кольору зрідка переткана червоними й білими нитками, причому ці два кольори поєднані між собою не в простому лінійному сполученні, а зубчастими виступами, що підсилює динаміку образної структури твору. Вдивляєшся в напружений темний колір рушника, протканого ритмічними червоно-білими стрічками, і перед тобою постає образ розбурханої стихією темної грозової ночі з вогненно-білими блискавками.
     У іншому її рушнику домінує вишневий колір, спокійна гармонія світлих кольорів. Тут, мов у мелодійній пісні, велично звучать теми чарівної української природи — вишневий сад, квітучі луки, безмежні поля. Ганна Іванівна — тонкий колорист, вона з великим хистом добирає барви. В її тканинах головне художнє навантаження несе колір тла, який виступає лейтмотивом задуманого художнього образу, а точні ритми барвистих узорних смуг підсилюють і збагачують його.
     У створенні художніх тканин майстрині користуються найрізноманітнішими технічними засобами. В цілому як іванківські, так і гуцульські рушники є поперечно-смугастими тканинами ремізно-човникової техніки. В них більша частина орнаментальних смуг виробляється прокиданням кольорових ниток на всю ширину тканини. Поєднуючись у складному переплетенні з основою, ці нитки створюють фігури орнаменту, що неодноразово повторюються в ряду. Щоб виткати кожен новий елемент такої фігури, узорну нитку прокидають у спеціальні щілини між нитками основи, набраними на дощечку, через що техніка має назву під дошку. Володіння цією технікою дає змогу виконувати мотиви орнаменту з чіткими геометричними обрисами, що мають скісний напрямок. Орнамент, що має двобічний малюнок, як у вишивці низзю, рівномірно лягає на тло полотна і виразно поєднується з ним. Фігурні смуги човникового узору часто обрамлюються однобарвними стрічками простішого, переважно полотняного переплетення.
     Але, крім цих засобів, якими Г. Верес і Г. Василащук володіють віртуозно, в їхній творчій практиці все частіше натрапляємо на техніку перебірного ткання, яка раніше порівняно менше використовувалась майстрами у їхніх місцевостях. Причому, перебірні мотиви у них виступають не допоміжними, а провідними елементами декору і займають головне місце в орнаментальних композиціях. Справа в тому, що ця техніка, при якій узор може вільно розміщуватись на полотні і кожен його елемент виконуватись різним кольором, менше сковує можливості ткача і відкриває простір для широкого розвою його фантазії. Тим-то так часто й звертаються художниці до перебору, по-новаторськи, використовуючи його перевагу, щоб урізноманітнити і збагатити технічні засоби для вираження своїх думок і почуттів, для втілення на полотні образного бачення світу.
     Поетичними символами оточуючого світу і точно знайденими образами природи промовляють до нас з полотен художниць форми і барви орнаментів. Ці образи вони розкривають тонко, з високою емоційною силою. Довколишня природа в творчості митців має величезне значення як одне з найжиттєдайніших джерел їхньої творчої наснаги. Наприклад, риси чарівних пейзажів Карпат постійно вчуваються як в орнаментальному строї, так і в колориті Ганни Василащук. Її багатобарвні рушники, верети, запаски, наволочки неначе увібрали в себе всю принадність гуцульського краю. Серед кращих її робіт— верета „У горах Карпатах”. Увесь її композиційний лад із вдалим поєднанням характерних для Карпат зелених, коричневих і червоно-оранжевих кольорів, з чітким розміщенням вишуканих барвистих орнаментів на зеленому полі тканини навіває спомин про дивовижно прекрасні гірські ліси і полонини, про неповторний ранковий серпанок осені.
     Останніми роками Ганна Василівна виконала багато робіт під враженням творів великого кобзаря України Тараса Шевченка. В гармонії барв і ритмів узорів вона намагалась передати ті глибокі почуття, які пробудили в неї Кобзареві думи. Мов пінясті хвилі, перекочуються на синьому полотнищі кучері-узори в рушнику, який авторкою названо „Реве та стогне Дніпр широкий”. Глибокосиній колір тла рушника перегукується із кольором річкових вод, кучеряві узори, нанизані один на оден, співзвучні річковим хвилям, а ритмічне чергування смуг на всій довжині тканини створює враження безмежності, як простори могутнього Дніпра.
     Великої напруги досягає авторка у одному з найяскравіших своїх творів,  тематично  присвяченому  Шевченковому  віршеві   „Ой   чого  типочорніло, зеленеє поле?” Гостроконтрастне поєднання чорного з яскравочервоним і зеленим звучить трагічно і символізує тяжку одвічну боротьбу українського народу за своє визволення:
      Ой чого ти почорніло,
      Зеленеє поле?
— Почорніло я од крові
За вольную волю.
     Це, власне, уже не рушник у своїх звичних формах і призначенні, як дехто його трактує, а тематично-декоративне панно невеликого розміру з новою орнаментально-кольоровою структурою, зміст якого виражено специфічною мовою народного мистецтва.
     Обидві художниці нерідко відходять від традиційних форм декоративного рушника. Білий фон полотна вони часто замінюють кольоровим, що іноді підсилює образну значущість твору, а оздоблення його полотнища тільки на двох кінцях розвивають на все поле рушника. Це дозволяє створювати складні ритми і нову структурну організацію орнаменту. Більшість нових робіт, виконаних до персональних виставок, мали саме такий характер. Це оригінальні тканини, кожна з яких має самостійне емоційне звучання.
     Народні майстрині, шевченківські лауреати перебувають нині у розквіті творчих сил і, сподіваємось, ще не раз порадують нас новими роботами, приносячи кожному високу естетичну насолоду. Для таких сподівань є всі підстави. Їхній мистецький хист і майстерність, що мають міцне народномистецьке підґрунтя, викристалізувалися в процесі багаторічної практики в галузі українського народного художнього ткацтва.
     Ганна Василащук, ставши на самостійний творчий шлях у повоєнні роки, виготувала багато різноманітних тканих виробів як для свого вжитку, так і на замовлення. А останніми роками ткаля працювала особливо інтенсивно, виконуючи значне замовлення Міністерства культури України і готуючись до персональної виставки.
     Ганна Верес також має більш ніж двадцятирічний творчий стаж. Понад десять років вона працювала на фабриці художніх виробів ім. Т. Г. Шевченка у Києві, де й зробила ескізи багатьох зразків рушників, доріжок, наволочок, штор, які впроваджено у масове виробництво, її твори не раз відзначені на республіканських та всесоюзних художніх виставках і гідно представляли наші кращі національні здобутки на міжнародних виставках-ярмарках у Марселі, Загребі, Монреалі. Вона член Спілки художників України. Нагороджена орденом „Знак пошани”.
     Ганна Верес і Ганна Василащук є представниками величезної армії талановитих творців сучасного українського народного мистецтва. І відзначені вони шевченківською премією як правофлангові цієї армії, як кращі виразники талановитості народу, які плідно продовжують і розвивають багатющі традиції українського народного декоративного вжиткового мистецтва.
    
Кравець І. Рушники Ганни Василащук та Ганни Верес / Іван Кравець // Народна творчість та етнографія. – 1968. - № 4. – С. 13-17.