Штрихи до портрета народної художниці, лауреата республіканської премії імені Т. Г. Шевченка Ганни Василащук

ЗУСТРІЧ
     У хаті Ганни Василащук нам пощастило мешкати кілька незабутніх днів, приглянутись ближче до її праці. Цей час був осяяний небуденною особистістю майстрині, повен цікавих розмов, спостережень та роздумів про її мистецтво.
     Зустріла господиня нас дуже гостинно і відразу повела по сходах своєї хати нагору: „Ось тут ваша кімната. Не лякайтесь, прошу, що під самим дахом. Гарно буде вам тут думати, вслухатись, як грає дощик по даху...” Ця випадкова репліка приємно і несподівано вразила, виказуючи поетичну вдачу нашої господині— простої і талановитої жінки.
     На прохання розповісти про себе, свої рушники Ганна Василівна з властивою їй скромністю відбивалась короткими фразами: „Та що там я можу вам розказати про себе цікавого? Таких, як я, у наших горах багато, може ще й кращих. У нас усі ткати вміють, усі потроху художники... і нічого в тім дивного. Мені просто пощастило, що мене знають більше”.
     Іншим разом на просьбу розповісти про себе майстриня винесла з хати товстий альбом, і, подаючи, сказала: „Ось тут усе моє життя записане...” То був альбом друкованих журнальних та газетних вирізок, зошити з численними записами людей, що протягом багатьох років побували в гостинній хаті народної художниці та цікавились її мистецькими надбаннями. До пізньої ночі ми розглядали цей альбом, усвідомлюючи, яку любов, визнання та популярність заслужила творчість народної майстрині, яку велику кількість шанувальників має її талант. Були тут вірші та пісні, написані на її честь, численні відгуки художників, письменників, відомих журналістів, вчених, простих людей. Своїми враженнями поділились туристи з усіх кінців країни — Росії, Прибалтики, Кавказу, Середньої Азії, Сибіру та Камчатки, гості зі Львова, Києва, Москви, Ленінграда. Були там і записи різними іноземними мовами. Усі в один голос висловлюють щире  захоплення   чудовими  рушниками   Василащук, відзначаючи її творчість як оригінальне та унікальне явище мистецтва. Альбом був дбайливо огорнутий рушником, про який Ганна Василівна сказала: „То моя перша тематична тканина”. Відома пісня про гуцулку Ксеню народного композитора Р. Савицького знайшла свій еквівалент у витканому Ганною рушникові. Глибокий темно-синій колорит рушника, на якому сріблястими відблисками виділяються зірчаті орнаментальні мотиви, і справді нагадує чари літньої карпатської ночі. Згодом Роман Савицький, шануючи талант ткалі, присвятив їй пісню „Анничка”. Її добре знають та співають у горах.
     
БУДНІ ТА СВЯТА
     Нарешті дочекались того дня, коли художниця показала свої рушники. Вона, звичайно, від ранку до вечора зайнята біля хатнього господарства. Нам страшенно нетерпеливилось, а Ганні Василівні треба було ще впоратись на кухні, подоїти корову, вигнати на леваду гусят, виполоти грядку, приспати онука... Ще й до райкому викликають — якась пильна справа, потрібна її порада. Та й у господарстві, як нам здалося, вона теж головна пружина: енергійна, кмітлива, невтомна ґаздиня. Усьому зарадить, усе до ладу доведе. Вона ж не тільки художниця і громадський діяч, а й мати, дружина, бабуся.
     Навколо неї гуртується уся її сім'я. Коли смеркає, вечеряють разом у садку. Парує запашна юшка із грибів, яку Ганна Василівна варить бездоганно. Про що тут тільки не говориться за вечерею: і про нову хату, що збираються будувати, і про дотепність малого Андрійка — улюбленця бабуні, і, звичайно, про мистецтво. Під впливом Ганни Василівни всі в домі займаються мистецтвом. Дочка Марія уже має цілу низку витканих рушників за власними композиціями. „Вона продовжить мене в мистецтві”, – з гордістю зауважує майстриня. Зять Василь Пітеляк – талановитий різьбяр. Працьовитий – подовгу не гасне світло в його майстерні. А біля нього вже й малий Андрійко приглядається, учиться тримати в маленькій руці батьків різець. А як допитливо він стежить за тканням бабусі Ганни, залюбки слухає, як вона читає „Кобзар”, наспівує давні-прадавні співанки, а ввечері і заснути не хоче хлопчина  без  бабусиної  колискової...
     Ганна Василівна запросила нас до чепурно прибраної світлиці, яка нагадувала справжній домашній музей. Готуючись показати нам свої рушники, вона святково зодяглася, стала якась підтягнута і струнка, немов помолодшала. Урочисто викладала зі скрині нові рушники і, здавалося, оживали на них барви карпатського лісу, зелених царинок і того квітника, що красувався під вікном, де художниця дбайливо доглядала мальви, чорнобривці, айстри. І враз перед нашим зором розгорнулась дивної краси виставка, що супроводжувалась до того високоартистичним імпровізованим концертом художниці-декламатора. Майстриня з особливою ніжністю торкалась своїх рушників. Вона трепетно водила рукою по орнаментальних стрічках, розповідаючи про життєві враження, спогади та ситуації, які спонукали її до створення того чи іншого рушника. То знову багатозначно замовкала і несподівано для всіх стала читати вірші, уривки народних легенд, одну за одною співала народних пісень приємним, м'яким голосом.
     —  Того дня, коли я можу побувати з своїми рушниками, у мене справжнє свято,— сказала Ганна Василівна, а очі її у цю мить випромінювали дивне душевне зворушення і радість. Пожалілася, що за хатньою роботою тільки якусь годину чи дві може „урвати” для творчої  праці — удосвіта  або  пізно  ввечері.
     —  А ще святковий в мене той день, коли я можу побувати в моїх горах, – замріяно мовила майстриня. Бувало частенько, упорається з роботою і непомітно для всіх зникає та й подаєтеся у ліс. Тут виношує свої твори, обдумує. Усе їй до вподоби. Кожна билиночка привертає увагу художниці, милують око кольори та форми дерев, кущів, листочків, примхливі узори гілок, тіней і сонячних зайчиків. У горах вона знає кожну стежину, здається, і вночі не заблудила б. Ганна Василівна знається на лікувальному зіллі. Часом повертається з гірської мандрівки, несучи оберемок пахучого зілля, уся немов оновлена, із сонцем з очах.
     Ганна Василащук народилася у серці Карпат, на Косівщині, у селі Шешори. Її ім'я та слава нерозривно пов'язані з рідним селом. Той, хто хоч раз побував у Шешорах, зрозуміє, чому саме тут народжуються і виростають такі обдаровані люди. Чарівний світ природи наповнює душу відчуттям поезії та краси. Мальовничі гори лагідними силуетами видніють на обрії, милують око і манять у неосяжні простори і далі. Усе це від колиски оточує гуцула і формує високий естетичний смак, постійно дає наснагу естетичним переживанням, збуджує уяву, поетичне світосприймання, яскравий життєдайний оптимізм, що є основою усієї народної творчості горян. Вона і в давнину, і в наш час не перестає дивувати своїм багатством форм, щедрістю барв. Про це ми не раз переконувалися, зустрічаючись із багатьма мешканцями цього чарівного гірського села, такими, як, скажімо, Оксана Палагняк – талановита аматорка сцени самодіяльного народного театру і поетеса, вівчар Василь Соколик – народний музика, сопілкар і трембітар та ін.
     Зростала майбутня художниця у дружній селянській родині, в оточенні народної культури, що пронизувала все життя гуцула, у будні й свята, супроводжувала радісні і трагічні його хвилини. Народна дерев'яна архітектура, віртуозна різьба, кераміка і писанковий розпис, вишивка, живописний одяг і чудові тканини – пухнасті ліжники, барвисті верети, рушники... – усе це не могло не залишити відбитку у вразливій душі, не навчити радісного відчуття краси. Запали в серце і ритми троїстих музик, дотепних, мудрих і поетичних коломийок,   історичні   пісні  та  перекази   про героїчне минуле народу, його визвольну боротьбу. А люди рідного краю, їх душевна щедрість, чесність, мужність і витривалість, працьовитість і доброта – чи ж не досить того, щоб  під тим впливом сформувався талант?
     Праця Ганни Василащук – природне продовження народних традицій та ідеалів, їх новий, що сприяє розквіту, творчому змужнінню.
     Ще змалку навчилася Ганна ткати. Навчала її бабуся, а згодом мама. У роду всі жінки займалися ткацтвом — це було споконвічне жіноче заняття. Ще бабуся відкрила їй таємниці ткацького ремесла: значення окремих узорів, народну символіку барв. Старенька, розглядаючи кожну тканину, імпровізувала образні порівняння, розкривала походження окремих ткацьких термінів, що мали часто казковий зміст. Згодом, уже зрілим майстром, Ганна розкаже це людям на весь голос свого неповторного таланту у своїх диворушниках, що нині є окрасою музеїв країни. У них ті ж самі узори, таємницю яких розкрила їй бабуся...
     
У ВІНОК МИСТЕЦЬКОЇ  ШЕВЧЕНКІАНИ
     Ганна Василащук як художник виростає під впливом   творчості   Т.   Г.   Шевченка.    Вона   захоплено   декламує   вірші   поета,   а   „Кобзаря” майже всього знає напам'ять. Єдиною розрадою   її  дитячих  та   юнацьких  років   часто  був „Кобзар”, з яким вона ніколи не розлучалась. Тримала під подушкою і читала при світлі каганця, брала з собою на пасовище  і забувала про все на світі, поринаючи у світ Шевченкових образів.  Чи  могла  вона тоді   гадати, у ті далекі роки, що мине час і вона стане одним з  найоригінальніших  „перекладачів”  творчості Шевченка,   автором    незвичайних    перекладів, бо витканих на рушниках. Ніхто не міг тоді ще передбачити, що Ганна стане одним з перших у західноукраїнських  областях  народних  майстрів лауреатом Державної премії імені  Шевченка, здобуде високий авторитет та визнання.
     У часи шляхетського  поневолення   Гуцульщини,  до  історичного  возз'єднання,  бідна  селянська  дівчина  не могла мріяти  про  широку освіту.  У  школі  вона навчилася   читати – і то було великим щастям. „Кобзар” у тих умовах замінив їй систематичне навчання і став поряд із карпатською   природою та побутом гуцулів її  естетичним університетом,  джерелом  знань про рідний народ, його історію, боротьбу, моральну    красу   та   ідеали.    Змалку    зріднилась Ганна з поезією Т. Г.  Шевченка, крізь  призму якої стала бачити навколишній світ.
     Село Шешори здавна мало славу одного з найкультурніших сіл на Гуцульщині. Ім'я Шевченка тут було у великій пошані. З вікон рідної хати Василащуків виднівся пам'ятник поета,  що  величаво  височів   край   дороги,  серед росохатих лип, на тлі синіх гір. Його поставили селяни ще 1933 року, як символ власної гідності, шани до поета, віковічної мрії про возз'єднання. Це був один із небагатьох пам'ятників поетові на Гуцульщині. Селяни заснували тут також читальню і народний театр. Ганну знали у селі як талановиту декламаторку.
     Поезія Шевченка для Ганни Василащук стала   джерелом   її   власної    творчості.    Численні мотиви   творчості   Кобзаря   вона   перекладала на мову кольорів та ритмів у своїх рушниках. Можна   навести   довгий   список  віршів і поем Шевченка,  що  надихали Ганну на створення численних творів: „Думи мої, думи”, „Заповіт”, „Мені тринадцятий минало”, „Ой, одна я, одна”, „Зоре моя вечірня”, „Тополя”, „Причинна”, „Катерина”, „Гайдамаки”, „Єретик” та багато  інших.  Художниця  має  у  своєму  творчому    доробку    понад сорок рушників – цілий цикл, витканий за мотивами Шевченкової поезії, що становить тематичне ядро її творчості. Саме за них художниця  була удостоєна  1969 року  високого  звання   лауреата   Республіканської   премії ім. Т. Г. Шевченка. Ці рушники широко відомі з численних   репродукцій,  виставок, музейних  експозицій.   Цикл    рушників дуже   вдало   використав    київський    художник В.  Юрчишин,  оформляючи    експериментальне ювілейне видання „Кобзаря” (К.: Дніпро, 1972). Це   подарункове,   ілюстроване   творами   Ганни Василащук   видання   стало   оригінальним   надбанням   у   галузі   мистецтва   оформлення   радянської   книги і започаткувало  новий   метод оформлення поетичного тексту творами народного мистецтва.
     Поезія Шевченка виробила в художниці виняткову душевну вразливість, емоційне сприйняття дійсності, розбудила активне образне мислення. Майстриня не тільки глибоко розуміє суть віршів поета, а й їхню досконалу художню форму, відчуває тонкі нюанси їх настроєвого багатства, віртуозну музикальність поетичної фрази, красу слова. Поет мислив живописними образами, палітру поетичних барв як у живописі, так і в літературній творчості знаходив і черпав у рідній природі, в народному побуті, фольклорі.
     В орнаментальному мистецтві гуцульської ткалі нема точних ілюстративних аналогій поетичних образів. Але не можна заперечити, що декоративні твори Ганни Василащук часто співпадають настроєм, напругою кольорів, ритмікою орнаментальних композицій з віршованим текстом, який лягає в основу творчої трансформації роздумів талановитої ткалі.
     Творчість Ганни Василащук, народжена поезією Кобзаря, є ще одним доказом високої естетичної вартості спадщини поета-революціонера, геніальної сили його поетичного слова,  здатного  розбуджувати  творчі   імпульси.
     
ДИВО НА РУШНИКУ
     Рушник у житті народу — не тільки декоративно-побутова тканина, яка використовується у побуті, в інтер'єрі, це щось значніше, величніше. Це небуденне явище в народній культурі, пов'язане з особливо дорогими і священними для людини ритуалами. Рушник супроводжує людину від народження до останніх її днів, прикрашаючи поетичною суттю найважливіші етапи людського життя. Рушник дарували, коли приходила на світ дитина, ним перев'язували на щастя наречених; стають на рушник молодята. На рушнику підносять хліб і сіль дорогому гостеві. Рушниками прикрашають портрети близьких людей, незабутніх героїв, які полягли смертю хоробрих за волю рідної Батьківщини. Про рушник складають пісні, їх із натхненням створюють народні майстри-ткалі та вишивальниці, професійні митці, вкладаючи в них глибокі почуття, любов до добра і краси. Рушник — символ щастя, людської долі, дружби і миру, вірності та кохання, шанобливості і поваги, доброзичливості й гостинності, доброї пам'яті та безсмертя... Тому і не дивно, що не меркне мистецтво рушника, яке так тісно пов'язується з людським життям, не меркне диво рушника! Воно не тільки набирає у наш час нового змісту, а й нових форм. Яскравим прикладом цього можуть бути рушники Ганни Василащук.
     В основу композиції творів майстрині лягає традиційний тканий або вишиваний рушник з орнаментальним декором на двох кінцях поздовжного полотнища, який вона майстерно поєднує з характерними особливостями смугастої гуцульської верети. Художниця сміливо експериментує, уводить у свої рушники новий матеріал – пофарбовану вовну інтенсивного забарвлення, металічну нитку, позолоть. Тонко відчуваючи символіку традиційних колірних зіставлень, художниця вирішує рушники у виразно декоративних тонах — червоному, багряному, смарагдово-зеленому, бузковому, сонячно-оранжевому, відповідно до сюжету і настрою тих поетичних першоджерел, які, звичайно, надихають художницю.
     Основним декором рушників Василащук є різної величини і колірної насиченості орнаментальні смуги-забори. Вони виконані з використанням типових для гуцульського ткацтва мотивів: ромбів, трикутників, геометричних зірок, відповідно ускладнених так званими „гребінцями”, „павучками”, „фасульками”. Мотиви ці взяті часто ткалею у нових масштабних співвідношеннях,  ритмах  та  колориті.
     Заслуговує на увагу ритмічне вирішення рушників Ганни Василащук. Ритміка у творах художниці багатопланова, вона розгортається по вертикалі й по горизонталі, але сприймається просто, невимушено, природно. Горизонтальні ритми створює динаміка окремих мотивів у смугах-заборах, чергування їх кольорів та форм. Вертикальну ритміку дає повторення окремих декоративних смуг, їх співвідношення до гладких площин кольорового тла. Останні сприймаються, як паузи-інтервали, що підсилюють декоративні контрасти, збільшуються і наростають до кульмінації, то знову зменшуються, тануть, щоб перейти у гладку, спокійну поверхню рушникового полотнища, де ритмічний рух заспокоюється і щезає...
     Ткаля добре володіє усіма засобами композиції орнаментального малюнка, бездоганно відчуває ритмічні зміни, володіє почуттям декоративності, тонким смаком і фантазією. Саме це і дає можливість на основі типових народних ткацьких мотивів створювати все нові й нові декоративні узори, рушники Ганни Василівни неповторно індивідуальні. Вони то святкові та урочисті, життєрадісні і мажорні, то елегійно спокійні, сумовиті, а то знову драматично напружені, активні. Вони ваблять око феєрією барв, змушують думати і хвилюватися.
     Як художник-громадянин Ганна Василівна відгукується на найбільш актуальні події життя нашої країни. Її хвилює усе, чим живе народ-трудівник. Вона намагається лише їй властивими мистецькими засобами відобразити душевні настрої нашого сучасника. У її творчому доробку є рушник, присвячений тріумфальній перемозі — підкоренню радянською людиною Космосу. Ганна Василівна уважно вслухається до пісень, які співає народ. Вона переклала на мову орнаментального мистецтва сучасну пісню „Два кольори” на слова Д. Павличка. Запам'ятовується рушник за мотивами пісні „Степом, степом” А. Пашкевича.
     Чимало рушників виткала ткаля за мотивами творчості не тільки Т. Шевченка, а й Івана Франка, Василя Стефаника, Марка Черемшини, Ольги Кобилянської... Багато задумів ще виношує художниця, багато творчих планів чекає ще свого втілення.
     ...Ми з жалем покидали привітне карпатське село Шешори, що не тільки приворожило нас красою, а й подарувало чудові естетичні переживання і незабутні спогади про зустріч із мистецтвом Ганни Василащук. Цій простій селянській жінці випало на долю справжнє щастя — бути творцем.

Саноцька Х. Майстриня : Штрихи до портр. нар. худож., лауреата респ. премії імені Т. Г. Шевченка Ганни Василащук / Христина Саноцька // Жовтень. – 1982. - № 11. – С. 101-104.