Коли знав людину більше сорока років, а тим більше майстра, художника, то якось не можеш собі уявити, що людина ця пішла в інший світ. Так сталося — пішла від нас чудова, ласкава, завжди з привітною усмішкою Ганна Василівна Василащук. Познайомилась я з нею десь наприкінці 50-их років. У Косівщину я закохалась ще студенткою Львівського інституту декоративно-прикладного мистецтва. Найбільше заклав любов до народного мистецтва наш викладач Павло Миколайович Жолтовський, який викладав нам  „етили”. Найчастіше ті лекції проходили у музеї етнографії. Ми розкривали для себе надзвичайну красу кожного експоната і їх призначення в інтер'єрі – вивчали килимарство, вишивки, ткацтво, кераміку, вироби зі шкіри і, безумовно, різьбленого дерева. Це був казковий світ рукотворення. І то тільки з експозиції музею. Пізніше ми ввійшли в світ фондів. Сам Павло  Миколайович поступово вкладав не тільки знання, а й велику любов до народного мистецтва.  Навчаючись у Львові, ми вже знали тонке, чародійне мистецтво живих майстрів по дереву – Володимира Гуза, Івана Грималюка, Івана Балагурака; з ткацтва – Йосипа Джуранюка, братів Івана, Юрка, Ілька Бовичів, Романа і Ольгу Горбових,  Ганну Дреботюк; з кераміки – Павлину Цвілик, Ганну Вербівську; вишивальницю Ганну Герасимович. Так перелічувати можна і далі, бо в кожній хаті були таланти. Цей  куточок  України   Бог створював у дуже доброму настрої, дав кожному талант, але,  як кажуть,  „Бог дає одне, та не додає чогось іншого”. Так не всім дав доброї долі. Бо життя у гуцулів майже завжди було тяжке. Тільки велика воля та любов до землі й мистецтва допомагали долати лихоліття. А літа були лихі, і не зважаючи на тяжке існування, люди гір — гуцули, буковинці — творили прекрасне, радісне і ласкаве. В творах не відчуваєш злості, навпаки, кольорове поєднання, композиція, елементи орнаменту, техніка виконання свідчать тільки про доброту людську. Починаючи з 1954 року я щороку їздила до Косова, як до Мекки, ходила пішки від села до села. Знайомилась із майстрами, вивчала їхню творчість, ставлення до мистецтва, до життєвих подій. Багато мені розкрила про мистецтво Гуцульщини Зоя Сагайдачна — дружина того самого Сагайдачного, якого „не полюбила” влада і не давала йому вільно жити, де він хотів жити і передати знання студентам. А знав він ой, як багато. Так сталося, що притулок знайшов у Косові. Там він і розкрив свій талант. Із дружиною вони ходили по горах і за невеликі гроші купували, а іноді гуцули їм дарували, зразки народного мистецтва. Сагайдачний робив замальовки одягу, гуцульських кахляних печей, інтер'єрів. А найбільш цінна справа — він створив, зібрав зразки одягу, вишивок, виробів металу, дерева і шкіри, писанок та й ще весільних короваїв та венеціанського намиста з дукатами. Це був незвичайний музей — у двох кімнатах. Я не один вечір провела в оточенні казкових речей і казкової чаклунки-жінки, яка все розповідала, розповідала про красу Карпат, про відмінності мистецтва Косова, Пістині, Жаб'його, Яворова, Річки, Космача, Шешор. І ось коли зайшла її розповідь про Шешори, вона мені й каже: „А ви поїдьте у Шешори, там багато талановитих ткаль, але серед них є надзвичайна — це Ганна Василащук”. До Шешор від Косова не так уже й далеко. Але ходили тоді тільки два автобуси, один — вранці в Шешори, другий — ввечері з Шешор. Поїхала. Недалеко від центральної вулиці праворуч іде невеличка вуличка під гору. Знайшла бідненьку хату Ганни Василащук. З відкритою доброю усмішкою запросила вона мене увійти. І тут я зрозуміла, що попала в царство ткацтва. Ткання було на ліжках, лавах, ткані портьєри, ткані доріжки, ткані рушники і серветки. І все це однієї майстрині — Ганни Василащук — всі вони були поєднані мотивами орнаменту, композицією, кольоровою гамою. В Шешорах для загального тла більше використовують темно-вишневий колір. „У Ганни Василащук цей колір бачимо в мотивах орнаменту, а загальним тлом більше білий. Тому її твори святковіші, радісніші. Всі майстрині Гуцульщини використовують мотиви „жучок”, „вітряк”, „гречечка”, „шашечки”. Ганна Василащук відтворює ці ж елементи, але вона їх поєднує так, що твір виходить властивий тільки їй. Вона стала поетом у нитках. Вона стала поетом у ткацтві. Я часто бувала спочатку в старій хаті, а потім і в новій. Вона дуже любила поезію і особливо Тараса Григоровича Шевченка. Знала майже всю його поезію, цитувала вільно. І це вплинуло на її творчість. Це було її життя. Вона на вірші Т. Г. Шевченка створювала поеми в ткацтві — рушники. Брала в руки якось по-особливому тепло рушник, розгортала його і кожну смужку орнаменту цитувала рядками вірша. А треба сказати, що всю поезію Шевченка вона знала напам'ять. Це було щиро, від серця. Її іноді відмовляли так робити. Але майстриня створила чудову серію рушників, присвячену найулюбленішому поету. Вона боляче переживала, коли в 70-ті роки однієї темної ночі хтось вчинив злу справу — зруйнував пам'ятник Тарасу Григоровичу, той пам'ятник поставили односельці на свої власні гроші. Це був біль усього села, та Ганна Василівна виткала нову присвяту поетові — чудові рушники „Буває в неволі” та „Розрита могила”. Її творчість, її чудові рушники, верети примітили не тільки у Шешорах, у Карпатах. Дедалі частіше твори з виставок не поверталися додому. Вони знаходили постійне місце не тільки в Україні — в музеях Ленінграда, Білорусі, Москви, Лодзі, Торонто. Саме в музеї текстилю у Лодзі, куди мене запросили на відкриття, я зустрілась із творами Г. Василащук. Без прізвища авторки, а як простий експонат ткацтва Гуцульщини. Було прикро і за свої твори-верети, а я на той час виконала їх вже не менше десяти. Прикро тому, що енергійні поляки в сімдесяті роки на Гуцульщині всі твори мистецтва скуповували, бо колись гуцули були, як вони кажуть „під Польщею”, так усе, що мала найкращого Гуцульщина, — скуповували. А в музеї Лодзі твори виставляли під назвою старих „польських” регіонів. Наші музейники про цю „польську” акцію знали і сприймали те якось спокійно, а треба, мабуть, їм активніше збирати твори Гуцульщини саме для музеїв України.
     Ганна Василащук щодня тримала в руці кольорові цівки, які прокладала в поезію своїх творів. Мені яскраво запам'яталося одне спілкування. Я приїхала до неї, коли вже стояла ще не добудована нова хата, ще верстат був у хатчині. Вона сиділа за меншим верстатом і ткала рушник. Увійшовши до хатчини, я стала на стару ткану ганчірку. Це було чудо — частина геніальної за малюнком і кольором верети, яка хоч і стара, але скільки краси було в ній. І я кажу: „Ганнусю, як може таке чудо лежати на долівці?”. Вона розсміялась: „Людмило, Ви завжди в старому бачите красу”. Я їй довела, що ту красу неодмінно треба повторити. Через деякий час вона таки виконала свою обіцянку і привезла верету на виставку. Міністерство культури придбало цей твір, і він зараз знаходиться в Музеї українського народного декоративного мистецтва в Києві. На наше замовлення вона створила таких виробів багато.
     У 1968 році Ганні Василівні Василащук було надано найвищу нагороду України – премію ім. Т. Г. Шевченка, пізніше – звання „Заслужений майстер народної творчості”. Народне мистецтво тоді щиро оцінювалось і розвивалось. Єдине, вже з поглядів сьогодення на розвиток народного мистецтва тих часів, вважаю, що давали зависокі плани і недооцінювали вартість рукотворної праці. Мені довелось двічі бути в 2003-му році в Норвегії, твори народного мистецтва, саме ткацтва, плетіння, цінували в сотнях доларів. Держава шанує своїх майстрів, і гості їх поважають, бо купують.
     Та повернімось до Ганни Василівни Василащук, до жінки, майстрині, красивої і в сивині, і дуже емоційної. Вона завжди щиро зустрічала гостей. У 2000 році заїхали до неї після святкування ювілею Дмитра Федоровича Шкрібляка (він був вражений, що у мене є свій любительський фільм про нього. Ми з ним теж часто спілкувались). Така тепла, щира була тоді зустріч у Ганночки.
     Останній раз ми з нею випадково зустрілися на фестивалі Гуцульщини 2001 року. Косів, як завжди, був чудовий, мистецтво сяяло. І раптом я побачила на лаві знайомі рушники, а потім зустрілись очима з хазяйкою тих рушників. Вони були такі ж гарні, та щось нове з'явилось у них. Чуже. Я спочатку не зрозуміла в чому справа, та отой блискучий люрекс руйнував „високість” творів. Ми знов мали довгу розмову про справжність у мистецтві, та гірка відповідь Ганни Василівни розкрила все: „Купують краще з люрексом”. Щось робиться з Гуцульщиною не те. Вікова культура не підтримується, а навпаки – падає. Хати вкривають блискучою та ще й з поганим карбуванням, бляхою. Черепиця десятиліттями оберігала хату і надавала тонкої краси будівлі, вписувалась у пейзаж із буками та смереками. Згадайте пейзажні полотна А. Коцки, Й. Бокшая. Тепер тонка співучість червоної фарби черепичних дахів зникає. Якась дешевість „турецького золота” у всіх виробах і навіть у взутті, заполонила нашу Україну. А норвежці навпаки — сучасні будівлі шкіл у горах, приватні будинки, мотелі вкривають дереном, до того ж трава ще й росте. У цьому неповторна краса і поєднання з пейзажем.
     Як нам не важко з нашим народним мистецтвом, проблем вдосталь, але воно живе, і попри все, виживе. Нема відомого далеко за межами України магазину у Києві „Українське народне мистецтво”, знищені центри народного ткацтва в Богуславі. Навіть журналіст, якого я поважаю, в статті "”Богуславина” („Зеркало недели”) не згадав про всім відоме ткацтво Богуславщини. Решетилівську фабрику килимарства, ткацтва, вишивки (якої теж немає) знали як фабрику ім. Клари Цеткін. Згодна, причому тут Клара Цеткін, та нової дошки не повісили, і немає фабрики Гуцульщина” — теж загинула. Та народне мистецтво в Україні невмируще, воно переживає нову форму. Зникли артілі, фабрики. Живе мистецтво поодиноких майстрів. Кожен виконує твори в своїй приватній майстерні. Такий процес існує в багатьох країнах світу — Італії, Македонії, Швеції, Норвегії. До цього прийшли в Естонії, Латвії. І народне мистецтво існує, і головне, немає масового штампу, більше розкривається індивідуальність кожного майстра.
     І, безумовно, творчість Ганни Василащук найде своїх продовжувачів, вони будуть використовувати кращі її мотиви, її техніку, неодмінно привнесуть щось своє. Так було в усі віки. Але головне — ім'я Ганни Василівни Василащук залишиться в історії українського народного мистецтва як однієї з геніальних майстринь ткацтва України.

Жоголь Л. Ткацтво Ганни Василащук / Людмила Жоголь // Народне мистецтво. – 2005. - № 1-2. – С. 25-27.