Сповідь. Молитва. Присяга.
     Ці слова спадають на думку, коли намагаєшся визначити внутрішню, глибинну сутність поезії Дмитра Павличка — класика новітньої української літератури, визнаного в світі майстра поетичного перекладу, визначного політика, дипломата, культуролога.
     Багатогранна змістом, різноманітна, вишукана формою, динамічна, енергійна, новаторська поезія Павличка ось уже півстоліття діє, впливає на українське суспільство. Здавалося б, її головні, націєвиховні масиви давно скристалізувалися в моноліт, на який поступово нарощуються похідні чи побічні теми, мотиви, образи. Але ніколи не встигнеш звикнути до цього, бо, керована потужним інтелектом, творча енергія цього таланту подвигає на нові, інколи суперечливі, та важливі творчі одкровення. Знак довершеності несе насамперед його думка-ідея, що приваблює читача не словесним оформленням (хоча це теж дуже важливо!), а тим, що пропонує можливість співмислення, співпраці з автором.
     Іван Франко, досліджуючи творчість Шевченка, визначив найістотніше її начало: поетове прагнення жити! Це просте й геніальне відкриття вражає глибиною і точністю. Та жити не тільки для себе! Шевченкове життєлюбство було спрямоване на визволення України з рабства, повернення її до повноцінного національного буття.
     Франко своїм твердженням повернув автора „Кобзаря” в конкретний історичний час; разом з тим усі поетові болі, пристрасті, сподівання поширив і на пізнішу добу, тобто на час надісторичний — на вічність, якої жадає народ.
     А Павличко пише:
                        Отче наш, Тарасе всемогущий,
                        Що створив нас генієм своїм,
                        На моїй землі, як правда сущий,
                        Б'ющий у неправду, наче грім.

                        Ти, як небо, став широкоплечо
                        Над літами, що упали в грузь;
                        Віку двадцять першого предтечо,
                        Я до тебе одного молюсь...
     Його „Молитва” (1965) ознаменувала наближення до Шевченка одразу декількох поколінь, стала ідейною програмою цілого руху — літературного та дисидентського шістдесятництва. Відторгнута від живого життя лукавим кривотлумаченням режимної ідеології, найгостріша, найактуальніша сутність Кобзаря, завдяки Павличкові, повертається на фронт порятунку нації.
     Духовна надламаність Тичини й максималізм Стуса далеко не вичерпують усіх особливостей існування творчої особистості в умовах україножерної більшовицької системи. Багатьом талантам доводилося „і рости, і діяти” немовби в декількох вимірах, навчатися новітнього валенродизму.
     Ця вимушеність у поета, який здатен самокритично оцінити свій доробок за півстоліття, цілком природно, викликає болісні рефлексії. Але сила мужнього таланту навіть біль перетворює в торжество духу, а гострі самоінвективи — в інструментарій очищення й оздоровлення.
     
    2
     Побачити найголовніше у високому й стрімкому кряжі Павличкової лірики — означає разом з автором пройти непростий, але цікавий шлях від ранніх ліричних сповідей до принадливих вершин філософської поезії. Це означає — подивляти багатства традиційного і дещо незвичного для нас білого сонета, приймати чар екзотичного формою, але природного для української поетики рубайяту, після вольових інтонацій і відшліфованих до блиску катренів спіткнутися об больовий поріг поезії у прозі (збірка „Наперсток”). А якщо податися за течією Павличкових пісень, котрі давно співаються народом як свої, — то будемо мати майже повну картину дивовижно цілісного й гармонійного світу, без якого наша література другої половини XX і початку XXI століття була б значно збіднена. Але це — тільки погляд ззовні. Внутрішній, серцевинний „зріз” відкривається лише тоді, коли спробувати наблизитися до першоджерел творчості людини, котру Іван Дзюба назвав коротко і влучно — „подвижник”.
     Укладаючи „Вибране” з багатьох книг, перегруповуючи поезії за своїми суб'єктивними критеріями, автор свідомо опускає десятки творів, натомість вводить нові. Він приглушує одні акценти, підсилює інші. Традиційно усвідомлювана багатьма нашими авторами „ювілейна” збірка в розумінні Павличка є не сумарним підсумком, а книжкою-монологом, довірливим і сповідальним.
     Принцип контрастності („любов і ненависть”, „червоне — то любов, а чорне — то журба”) здавалося, — найголовніший первень у Павличковій поетичній світобудові. На протиставленні соціально-психологічних данностей будувалися перші збірки поета. Утверджувально-заперечувальний підхід до тодішньої дійсності, підсилений риторикою і патетичністю, імпонував читачам, бо як сам поет згодом згадував, —
                    З блаженних намірів робив я дзвін добра,
                    Щоб він горлав — „ганьба” або кричав „ура”.
     Забігаючи вперед, скажу, що пані Історія викине з його лексикону вигук „ура”, замінивши його вигуком „слава”, — але то буде знак довгожданної справедливості, загальнонаціонального „моменту істини”! Та до нього треба було йти і йти довгі десятиліття, воістину „ступаючи з ножа на ніж”. І чи не перші кроки було зроблено наприкінці 50-х віршами „Лист одному знайомому в справах філологічних”, „Ти зрікся мови рідної...”, „Лист прибиральниці до поета” і — особливо — „Не бійсь нічого, доки я з тобою...”, „Коли умер кривавий Торквемада...” (твори ввійшли до збірки „Правда кличе”, 1958). До цього ніхто із „сивочолих класиків” на подібний виклик не наважувався. Молодий Павличко тим часом почав набирати висоти справжньої, міцніти на силі. Не тільки талант, а й громадянську мужність „новобранця” помітили й оцінили на українському літературному Олімпі: Павло Тичина, приневолений критикувати Павличка, робив це так делікатно, щоб не поранити його; Максим Рильський, котрий радив не друкувати сонет про Торквемаду, невдовзі привітав автора з публікацією саме цього твору. Маючи на увазі книжку „Правда кличе”, Андрій Малишко дещо згодом скаже: „Він з перших своїх катренів став на ту тверду каменярську дорогу кропіткої впертої роботи, без зовнішнього блиску і словесної пишноти, без сухозлотиці дешевих метафор і рим, як стає молодий коваль до горна, певний своєї правоти і правди, з надією, що викуваний плуг прокладе борозну і знайдене, мужнє слово породить пісню”.
     „Новий прекрасний поет явився Україні, і його б шанувати нам, дарувати б йому дещо, а не переслідувати, до чого деякі наші українці такі сквапні. Але ти, Дмитре, стій, а ми будемо підпирати тебе, будемо всі одним стояти, аби не було в нас „горбатого духу”, аби всі ми, злившись в одне, стали нескореним велетнем, і де ще яка неміч появиться поміж нас, то ми її випхаємо зі всіх своїх радів на показ народові нашому як докір, аби він більше не плодив немочі, а народжував тільки сильних та нескоримих. Прекрасний Дмитре, будьте таким полум'яним, як ви є... Я міг би всього себе віддати тобі, аби ти став ще сильнішим, ніж є”.
     Пишучи ці слова для себе, у щоденнику, Василь Земляк не помічає, як з „Ви” переходить на „ти”.
     Метафора романтика в прозі характеризує романтичні зусилля тодішньої української еліти, позначені „каменярським” підходом до поборювання суспільного зла. З'явилися перші спроби потрактування зла як тупої й жорстокої камінної сили, персоніфікованої в образі „Камінного чоловіка”, який знайому „сіру військову шинелю” поміняв на цивільний одяг, але не змінив характер номенклатурної душі. Саму ж тоталітарну ідеологію поет заперечує в спосіб відвертий:
      У небесах схоластики
      Не видно мислі-ластівки,
      Не видно думки-блискавки,
      Що бігає навискоки.
      Я в інше небо вірую,
      Стаю його офірою.
      В 'яжу петлею мертвою
      Все, що йому я жертвую.
      Мій дух у нім літатиме
      З думками-ластів'ятами,
      І блискавкою-мислею,
      Своє життя я висловлю.
      Високе небо творчості,
      Ти повне ластівочості.
      Ти одягни чоло мені
      В свої священні пломені!
     Вірш датовано 1958-м роком. Подумати тільки: „Я в інше небо вірую!” То був сигнал для покоління шістдесятників.
     На тлі хрущовської відлиги Павличкові „думки-ластівки” викликали весну, розбудили українську інтелігенцію з довгого і марудного летаргічного сну. Та життя робило своє, вимагаючи від поета:
      ...обдумуй кожен крок,
      Бо чує подих твій змія —
      Твоя сестра і смерть твоя.
     Але і в той — на сьогодні вже давноминулий — час лицемірства і масок поет знайшов у собі силу: за набором „патріотичних” загальників ословитися любов'ю до рідної землі. Назва збірки „Моя земля” — це зашифрований символ України.
      У дитячому серці жила Україна —
      Материнські веселі й журливі пісні
      Та за мову мужицьку не раз на коліна
      Довелося у школі ставати мені.
      
      Непокривлену душу хотіли зламати,
      Та ламалися тільки болючі киї,
      Наді мною ночами відплакала мати,
      Я ж не зрікся ні мови, ні пісні її.
     Легко помітити, що поет оперує тільки минулим і майбутнім, але моделює ті форми часу так, що вони повертаються до читача у вигляді найболючіших питань сучасності: що діється з нами, чи вдасться врятувати рідну мову, чи зможуть нові покоління зберегти ідеал України незалежної, державної?
     Так, питання ці поставали дуже часто поруч з вихвалянням здобутків українського народу „в сім'ї республік-сестер”.
     Цензорам Павличкових публікацій не відмовиш в успішному дешифруванні підтексту, алюзій, натяків, що, зрештою, призвело до заборони його програмної збірки „Правда кличе” (1958). Про це свідчить архівний документ — доповідна записка: „Першому секретарю ЦК КПУ України товаришу Шелесту П. Ю. Про збочення т. Павличка Д. В. у літературній творчості”.
     У цьому розлогому доносі, підготовленому цілим колективом „павличкознавців” і підписаному партійним бонзою І. Грушецьким, звинувачення стосуються збірок „Правда кличе”, „Гранослов”, видання творів Б.-І. Антонича і навіть самої поведінки письменника. Промовистою є реакція на твори, в яких Павличко захищає рідну мову: „На постановку питання про роль російської мови в житті народів СРСР, зафіксовану у програмі КПРС, Павличко в книзі „Гранослов” реагує підступною формулою „двоязикі змії”(?). На те, що українці вчаться російської мови і, навчаючись, не лишають її для себе мертвою мовою, а в тій чи іншій мірі користуються нею, Павличко у вірші „В кабінеті Леніна” реагує інсинуаційним лементом — мовляв, у нашій дійсності існує онук царського міністра внутрішніх справ Валуєва — гнобителя і ліквідатора української мови засобами держави, і що наявна загроза вповзання душі цього онука „до нашого дому”. Вчення, теорію Леніна про неминучість і прогресивність зближення мов і націй Павличко розцінює як ласкаве закидання сьогодні на українську мову „петлі шовкових теорій”.
     Поет мав дві можливості — або замовкнути, або рухатися ризикованим шляхом, де підстерігає неприйняття як з боку „чужих”, так і „своїх”. Павличко вибрав іншу дорогу. Віддаючи певну данину офіціозові, він головну потугу творчості спрямує на творення свого роду плацдарму для оборони рідної мови, утвердження державницьких настроїв. Апелює при цьому до „возз'єднання” українських земель 1939-1940 pp. Розуміючи трагізм події, бачив у ній історичний шанс України, що виник і справді зіграв визначну роль в час проголошення самостійної Української держави, що не могло відбутися без того попереднього об'єднання Заходу й Сходу наших земель.
     Павличко віддав також іншу данину часові — і в нього є атрибути „куфайчаної неволі” — руки, потріскані від праці, є і данина українському космізмові:
                                 Коли мій батько руки вмиває,
                                 Б'ють у скелі долонь моря зелені,
                                 Плаває сонце, немов черешнина,
                                 У величезній батьковій жмені.

                                Нігті, як десять чорних місяців,
                                Ходять по еліпсах та по колах,
                                Виливає на землю дощі та бурі
                                Мозольної тверді найменший сколих.
     Не задля протиставлення: „космосові труду”, а для втілення його повноти торкається поет малопомітних „доль забутих”, котрі, зрештою, вирішили і далі вирішуватимуть долю України. Це — незнайома жінка, яка зустрілася по дорозі до вмираючої сестри, збитий на автотрасі і покинутий напризволяще чоловік, і навіть колона дрібних мурашок, зайнятих важким своїм переходом, розчавлена тупою людською силою. Скільки болю, співчутливості, пронизливої трагедійності відкривається у принагідно вирваних із парадно-банальної буденщини спостереженнях і рефлексіях, незвичних і небажаних у тодішніх умовах.
     В одному з ранніх віршів („Мені приходять телеграми”), по-юнацьки безтурботно-бравурному, автор утішався тим, що „не випав з воза літ рівно двадцять п'ять назад”. Тоді він і не думав, що ці рядки, приналежні до метафоричного ряду нашої літератури, зроблять диво — навертатимуть до дитинства, а відтак знову і знову демонструватимуть світ, де панує злагода і сумирність, печаль і надія, співчутливість і ранимість. Осердям цілого тематичного пласта послужив йому цикл „Дитинство”, в якому є все: і груба проза життя із „соціально-класовими” акцентами, і казково-романтичні сюжети, і жадоба юнацьких перевтілень, і перші відкриття не тільки добра, а й зла та жорстокості. Мальовничі картини підгірської весни змінюються тонким живописанням літа, осені й зими, а „масові” селянські сцени (весілля, похорони, толоки, різдвяні й великодні свята) увиразнюються через крупні плани, яскраві деталі, перепади настроїв — від піднесеного до трагічного. На цьому барвистому тлі вимальовуються образи батьків, виписані з душевністю шевченківською, а подекуди подані в романтично-баладному ключі. Така ж і „географія”: до камінчика знайома Лючка, близькі й дальші зарінки, ліси, стопчатівські вишні й черешні. Всюди панує злагода й гармонія. Але ось уже перше „заробітчанське” колядування кидає на себе тінь гріха, а колядування у „самого” Довбуша залишає якусь до кінця не з'ясовану тривогу. Приходить усвідомлення, що в цьому прекрасно влаштованому світі є місце для кривди й несправедливості. Найболючіше відкриття – неспроможність „зняти біль” із найрідніших людей – підсилюється цілком несподіваним, як на „тодішнього” поета, намаганням надати розповіді сюрреалістичне насвітлення: мучитель сестри, якийсь загадковий „чоловік”:
                    ... узяв молоденьку сивину з її чола
                    І почав натягати на свій інструмент.
                    На скрипку,
                    Зроблену з велетенського людського
                    черепа...
                                                                („Чоботи”)
     Тепер зрозуміло, що цей загадковий персонаж – із ряду „камінного чоловіка”, „манекенів” та „анонімів – людців без голів”. Незалежно від способу зображення – це „дійові особи та виконавці” Системи, отже, викриття їх – справа не лише моральна, а й політична. Категорія зла, видозмінюючись у формі, не змінює своєї антилюдської суті, що проникає в найглибші морально-етичні сфери буття, де власне відбувається найгостріша боротьба за людину і людяність.
     Першопричина „головного” в житті має свою параболу – від народження („Я народився на землі від батька, що орав ту землю”) до символічного лету пелюсток – душ матері і батька:
                    Одна пелюстка над могилами
                    Отця і матері клякне,
                    А друга — золотими крилами
                    Овіє в чужині мене.
                                         („Стопчатівські вишні”)
     Так у просторі й часі позначає поет своє місце і свою людську приналежність до „батьківщини” й „чужини”.
     
    3
     Любовна лірика Д. Павличка має ту щасливу прикмету, що, будучи глибоко особистісною і винятково суб'єктивною, вбирає в себе особливості доби – аж до найболючіших, зокрема політичних, невідривних від поетової долі і невід'ємних від його духовного життя. У ряду „прекрасних” дам, оспіваних поетом, бачимо „Мадонну” Рафаеля і Рембрандтову „Данаю”, повнотілих красунь Рубенса, і велично-скорботну Оранту – символ величі, краси і надії України.
     Як признається автор, „допитливий читач знайде тут і деякі вірші-символи, котрі писалися начебто як любовні поезії, але йдеться в них про щось інше. Наприклад, вірш „Не знаю, хто мене зробив орлом” є водночас образом стражденної жінки й України. Це стосується й таких речей, як: „Так, ти одна, моя любове...”, „На цій землі жили ми споконвік...”, „Заснути так, бодай на волосок...”.
     Завдяки авторському ключеві отримано можливість відкрити для себе ще одну сферу, котра існувала лише в часових вимірах. Мова йде про тематичні цикли: „Пахощі хвої”, „Таємниця твого обличчя” та „Золоте ябко”. Перший – рефлексійно-медитативний – приваблює юнацькою безпосередністю і чистотою; відлуння цих чуттів переходить у „Таємницю...” як гіркий досвід. Тут – набагато ширша гама думок і настроїв: мудрість, дозрівання душі конфліктують із „дозволеною” всім укладом життя мірою любові до жінки.
                    Твоя душа звіздаста і смаглява,
                    Як ніч, що світер віхоли зняла.
                    Твоє волосся пахне, як отава
                    З-під скатерті різдвяного стола.
                    
                    В моє житло ти з неба прилетіла,
                    Закрив я очі в радості німій,
                    Щоб у вогні твого сяйного тіла
                    Не спопелів гріховний погляд мій.
(„Твоя душа звіздаста і смаглява...”)
     Святе і гріховне – ці два начала людської природи, – однаковою мірою присутні в поетичному еротиконі поета. Наш автор безмежно одвертий, але й тактовний у „Золотому ябку”, цій розкішній „Пісні пісень” новітньої поезії. Воістину – це пеан буттю, гімн незнищенності життя, що бере свій початок від закоханого погляду:
                    Заспівай, кохаючи... Будь ласка.
                    Бо з печалі біля тебе вмру.
                    Будь не як жона, а як любаска,
                     Що горить, мов пломінь на вітру.
                    
                    ...Не боюсь ні туги, ні розлуки
                    В світі, що від горя не прочах;
                    Голосу твого єдвабні руки
                    Чую на затулених очах.
                    
                    Голос твій, як світ в небеснім лоні,
                    Як твоєї плоті розкриття...
                     Може, він, як Господа долоні.
                    Що вертають мертвому життя.
      („Заспівай, кохаючи...”)
     Ці рядки, напевно, можуть відповісти на питання, чому в любовних віршах Павличка так багато говориться про радість буття, незмиренність із блискавичним проминанням часу, неприйняттям, але ж і розумінням неминучості смерті.
     Неможливо байдуже перечитувати вірш, у якому образ жінки – коханої, дружини і матері – з'являється вже не в юнацьких сновидіннях, не в романтичній уяві коханця, а в буденних подіях – „на перших мітингах і вічах, коли вставали ми з могил...”
     Ліричний герой „Золотого ябка” переживає, можливо, найщасливіші хвилини, бо відкриває для себе найдорожче:
                    Як жінці, матері, дружині,
                    Як грішниці і божеству,
                    Відповідав я в тій хвилині
                    Навіщо на землі живу.
                    
                    Я пильно стежив за тобою,
                    І чудом не було мені,
                    Що ти злетіла над юрбою.
                    Розкривши крила світляні,
                    
                    Що ти сипнула із намиста
                    Зірками й стала в небесах,
                    Як над Почаєвом Пречиста,
                    З державним прапором в руках.
      („На перших мітингах і вічах...”)
     Ця, одна з багатьох сторінок „Таємниці твого обличчя”, засвідчує: на зоряних небесах української любовної лірики Павличко закодовує земні й духовні вияви найніжніших почуттів людини на зламі епох.
     
    4
     „Покаянні псалми” – то інша „Пісня пісень”. Апофеоз гідності духа людського, довірлива й відверта розмова людини з Господом. Формою – це переважно монолог, та діалогічність присутня в усьому циклі, бо нові й нові апеляції поета виникають як відповіді на запитання Творця.
     Дві традиції – українська і світова – переплітаються між собою і стають єдиним потужним рушієм „Покаянних псалмів”.
     Цикл розпочинається (і це симптоматично) сюжетом, у якому виводиться визначення гріха як суспільної категорії:
                    ... там, де з мстивою злобою
                    Невільники вчорашні між собою
                    Шукають винних, кожне слово — гріх!
     Важливим є і „наставлення” автора в діалозі із Всевишнім:
                    Я Тебе величаю.
                    Та, одначе, жадаю
                    Бути вільним, як Ти.
Виповідаючи „історію ненависті”, що споконвіку супроводить зло, автор торкається широкого спектру „провин” – від „вавилонських плачів” до „ідеологічних” болячок:
                    Я вірив неправді,
                    Як сліпець вожаю...
                    
                    А ставши видющим,
                    Я зненавидів лож,
                    Та ховав свою душу
                    Від партійних вельмож...
     Душа поетова в рідному українському чистилищі найбільше страждає від історичної несправедливості, народженої чварами і розбратом і „прадідів великих”, і їхніх „правнуків поганих”:
                    І впало на мене
                    Сто сотень Полтав
     Історична панорама наближається до нових часів і приводить до найвищої події українського „битія”, — дня 24 серпня 1991 року:
                    Я жив для однієї дати,
                    Коли, як світу сяяття,
                    Вставала з мертвих наша Мати;
                    Тому я мушу оправдати
                    Це двічі програне життя.
     Жорстока самооцінка власних вад і падінь дозволяє заглянути в безмежжя (де простір згортається і розгортається подібно до того, як це зображено на старих українських іконах):
                    Ти — Вічний, але й вічні люди,
                    Вони полюблять і розпнуть,
                    І знов полюблять без облуди,
                    І знов розпнуть, і знову буде
                    Рости в минувшину майбуть.
                    Воістину —
                    ...нікуди
                    Не пропадає битіє...
     Так, але сам же автор не бажає для свого народу звичної „природи речей”, одноманітної плинності „безназовного” часу. Йому у світовому битії дорогий час український. Отож він запрошує Господа на береги Дніпра, де колись побував Андрій Первозванний, немовби закликаючи знову поблагословити Україну і її людей, котрі тисячолітніми випробами здобули право на
...благословення
      На труд стражденний, на гірке натхнення,
      Що повертає людям людський лик,
      Дух волі тому, хто до рабства звик.
     Заключний вірш (L) звучить апофеозом досягнутому порозумінню з найвищою Істиною:
                    Прийди і стань, де кров пролито,
                    Стань на розорані серця,
                    Що родять волю, наче жито,
                    І ждуть жорстокого женця.
                    Прийди, як грім в безоболоччі,
                    Зірви з нас залишки труни!
                    І не карай, а глянь нам в очі,
                    І дух наш твердістю натхни!
     Безкомпромісна вимога „не карай – глянь нам в очі – твердістю натхни” – імператив. І не лише авторський. А загальнонаціональний і загальнолюдський. Таким чином автор „Покаянних псалмів” виходить на духовні висоти авторів „Заповіту” і „Мойсея”, з повним правом перебираючи від них високу патріотичну й духовну місію.
     Отже, не тільки покаянні псалми людини, а й проекція особистого на єдність людства з Богом, який так само є відповідальним за історію, в якій від меча Ахілла до атомної бомби доходить розвиток жорстокості й братовбиства, — такий сенс псалмів. В умовах нової епохи глобалізму з її цинічним прагматизмом, де на перший план виступає безоглядна сила уніфікації не лише зла, а й добра, автор шукає „невинного духу, непорочного мов немовля”. Відкриває той дух у процесі самовдосконалення як окремої особи, та і цілого народу. Питомий український характер діалогу з Господом разом з тим набуває прикмет універсальності. Сам автор слушно вважає „Покаянні псалми” найкращим своїм творінням.
     
    5
     Збірка „Наперсток” займає особливе місце в творчості поета. Особливе, бо кличе автора в небувалий, віртуальний час, де можливими є і повернення в минуле, і погляд на події збоку, і найдивовижніші перевтілення, і розшифрування забутих письмен, і оживлення замовклих голосів. Це книга запитань без відповідей і відповідей без питань. Таке враження, ніби перебуваєш у майстерні скульптора: впереміш зліпки й початі роботи; посередині – стіл, що, обертаючись, демонструє форму, композицію, фактуру.
     „Наперсток” – не якийсь кардинальний злам у моїй творчості в розумінні відходу від класичних форм поезії,— запевняє автор у передмові.  – Від них я відходив і раніше, але не так послідовно, як це сталося в „Наперстку”. Поезія такого роду має сповідальний характер, не терпить прикрас, зайвих слів, емоційних збурень. За формою – це вільне записування мислі, а за духом – правда, яка не любить приоздоблюватися, але й не набридає своєю наготою... „Наперсток” – це жаль за правдою мого і взагалі людського життя, найстрашнішою і найкращою прикметою якого є те, що воно проминає”.
     Точніше не скажеш. Справді, це книга жалю (згадується давнє: „Лишився тільки жаль в моєму серці”). Особисте і загальнолюдське тут скріплюється воєдино такою силою думки, що власне пережиття набуває універсальності, близької і зрозумілої для кожного:
                    В якому столітті
                    Ти не народився б,
                    Завжди буде запізно і заскоро.
                    Запізно, бо все найважливіше
                    вже сталося без тебе,
                    заскоро, бо все найважливіше
                    на цьому світі
                    ще станеться без тебе.
     І цей наче відсторонений та беземоційний погляд на власне життя висловлює людина, котра півстоліття тому вдавалася до патетики, коли йшлося про час і місце народження!
     Що ж сталося з „ліричним героєм”? А те, що часто біографічні атрибути, як само собою важливі й зрозумілі, немовби розчиняються у плавильні життя, де існують інші критерії, до того, що було і що буде. І тут виходить на кін таке природне почуття – жаль, аби слугувати провідником нероздільності минулого з майбутнім. Здаєть