ДО 75-РІЧЧЯ ДМИТРА ПАВЛИЧКА

     Вихід хорошої книги – завжди свято. Вихід хорошої української книги – свято особливе. Тепер, на рубежі тисячоліть, коли добро і зло зіткнулися у смертельному двобої, коли українська нація вчергове стала перед вибором: бути чи не бути? Тепер, коли порятунок нації – в утвердженні духовності.
     Книга Дмитра Павличка „Засвідчую життя” (Львів, 2000) надзвичайно актуальна на нинішньому етапі утвердження Української державності. Це чесна розмова про найзлободенніші проблеми сьогодення. Автор, щирий і непідкупний, стоїть перед читачем, – і, як хліб насущний щоденний, дарує найвищі істини – істини духу.
     Туга світу у серці поета викристалізовується таїною безсмертя. Розриваються просторові і часові площини, звучить величний гімн непереможності людського духу. Суєта буднів не поглинає найважливішого: відсіяти дрібне і буденне від вічного і невмирущого. Знайти себе у Космосі людської гармонії, утвердити Україну в людських душах. Ради цього гартується Слово, відкриваються найважливіші таємниці людського єства – ради одного-єдиного: порятунку душі народу.
     Як дивовижна мозаїка, сплітаються картини сучасного і минулого народу. Чуттєво присутнє майбутнє. Автор підноситься до надвисоких сфер, аби застерегти сучасників від прикрих помилок. Він шукає найпереконливіші аргументи, аби захистити майбутнє своєї вистражданої держави.
     Книга складається з розділів: „Я є трудний народ”, „Я винен”, „Вірші з Рима”, „Грузинський триптих”, „Вірші з Перемишля”, „Портрети”, „Привиди”, „Задивлений в будущину”. Логічно переплітаючись і взаємодоповнюючись, вони утворюють картину буття народу, де поруч з величчю духу є нікчемність, мізерність, обмеженість і дріб'язковість. Цикл сатиричних поезій „Привиди” продовжує традиції Володимира Самійленка з його їдким висміюванням „патріотизму на печі”, Василя Симоненка з його сатиричними епітафіями „Мандрівки по цвинтарю”. Новітні бюрократи Української держави зазнають нищівної сатири Дмитра Павличка:
     Услід за своїм великим Учителем – Іваном Франком – Павличко нищить бур'яни, корчує хащі сьогодення. Адже великим мужам України ніби на роду написано бути чорноробами рідної ниви.
     Як барвистий вишиваний український рушник складає автор поезії книги. Тут і ліричні малюнки-спогади про рідне село, про найперше юне кохання, овіяні гордістю та болем картини боротьби за Україну, філософські притчі та балади, найрізноманітніші експресії та бувальщини, які розкривають пекучі проблеми вітчизняної реальності, громадянсько-політичні медитації. Автор осмислює минуле і сучасне, шукає виходу і прихистку для своєї багатостраждальної душі. Він шукає себе („сам себе надибую”), прагне знайти гармонію у світі, бо без цієї вищої сили неможливе буття.
     Ідейним епіцентром книги є цикл поезій „Вечірні молитви”. Автор виростає до найвищої досконалості Духу. Розмова з Богом – це й розмова із самим собою, це бажання осмислити своє життя, своє місце у житті свого народу. Бути почутим і бути вислуханим – це найвище досягнення душі. Тут уже не можна бути нещирим або примітивним, бо той, хто пізнав істинне світло у душі, – зробив крок до безсмертя.
     Письменник показує шлях становлення духовності, на цьому прикладі розкриває закономірності та взаємозв'язки духовних процесів у суспільстві.
     Ліричний герой поезій Дмитра Павличка прагне до духовної досконалості. Але на терезах боротьби за українську державу – він ладен жертвувати всім, аби не втратити найдорожчого у житті народу. Вслід за Великим Кобзарем, який готовий „проклясти самого Бога”, погубити душу за Україну, письменник з душевним трепетом запитує:
     Письменник боїться чути відповідь – і, водночас, не допускає негативної відповіді: Бог повинен відчути бажання багатомільйонного народу – і не допустити біди:
     Водночас зауважимо, що твердження про атеїзм Шевченка, яке побутує в літературознавстві, має надуманий, ненауковий характер. Хіба можна у високохудожній метафорі, де сконцентровано найбільшу муку і найбільше вболівання поета, шукати такі спрощені аж до примітивізму міркування?! Д. Павличко використовує аналогічний Шевченковому художній прийом, трансформуючи його на якісно іншому рівні мислення: шляхетний діалог духовних світів не може завершитися нерозумінням – темрява не може перемогти світло.
     „Я є трудний народ”, – заявляє письменник у поезіях першого циклу.
     Тут доречно навести думку Оноре де Бальзака:”«Коли окремі твори якої-небуть нації утворюють дзеркало, де ця нація відбивається цілком, то великим поетам дано виразити думку народів, серед яких вини жили, одним словом, бути епохою, втіленою у людині... Нарешті, всі геніальні люди – це історичні пам'ятники, овіяні красою життя своєї епохи” (Оноре Бальзак, Думки про мистецтво. - К.: Мистецтво, 1981).
     Кожен письменник зв'язаний з певною епохою. Він уособлює собою тривання вічності. Якимись невидимими нитками зв'язує його доля з часом буття. Плин років, світові катаклізми цивілізацій, нові часові площини, які традиційно починаються із заперечення: заперечення того, що було до них. Традиційний конфлікт поколінь, що має не лише внутрішній, а й зовнішній характер.
     Оце нове вихрасте літературне покоління, кожен із яких – перший і останній геній, прихоплене „хворобою росту”. Зелень молодих паростків і сонцесяйні грози небосхилів. Добре, що воно є... Гірше, що воно не бачить і не хоче бачити отого могутнього грунту, на якому стоїть, на якому виросло. Так молодий птах, що вперше розгорнув крила, не помічає статечного і зваженого польоту досвідчених ватажків. Цей птах не знає, що на першому перевалі, коли стомляться його крила, свинцевою критою наповняться молоді м'язи, зважена мудрість досвідченого ватажка триматиме над ним небо. І переплетуться у людській долі, долі письменства два кольори житейських доріг – як знак, як символ уже для наступних поколінь. Як традиційні перехресні стежки Івана Франка. Бо ж є якийсь один-єдиний закон, притаманний і долі особистості, і долі книжки, і долі народу, і долі епохи. Найменша піщинка і наймогутніший ураган керуються цим законом: закономірність випадковості, одкровення вічності.
     І в один момент починаєш усвідомлювати отой закон вічності: коли душа піднесена на найвищий регістр страждання і муки. Коли по-інакшому сприймається і ковток джерельної води, і дружній потиск найріднішої долоні, і минуле, що присутнє у сьогоденні, і тремтливий подих сльози на віях. Так з-за полону мрій і надій знову маятимуть крилами мамині рушники. І доки триватиме їх одкровення – доти існуватиме Дух української душі у слові.
     Не кожному письменникові судилося переступити межу епох. Вкотре підкорити час, заявивши про свою непроминальну присутність у ньому. Бо так повинно бути: хтось має своїми крилами тримати небо над молодим пагінням нового письменства. Хай виростає воно у надійному захисті лелечих крил, навіть не усвідомлюючи: що то саме духовними стараннями отих старійшин слова тримається над ними небо, і вони можуть щебетати про модерн і постмодерн, про ізми і дискурси; бо лопотять над ними Малишкові і Павличкові рушники, бо гнівно-трепетним „Нате” нуртує поетичне слово Павла Мовчана, бо чаїним „тебенько” чарує душі Микола Вінграновський, щоранку сходить сонце із долоні мами Бориса Олійника, застигла над Рікою Вічності Ліна Костенко, несе оранжову кулю соняшника на плечі Іван Драч, палають купальські вогнища Ігоря Калинця, червоною калиною на морозі озивається поетичне слово Василя Стуса...
     І нехай ці названі постійні духовні величини нашого письменства протестують проти моїх рефлексій – її величність Поезія вибрала ж бо саме їх, нарекла обранцями, аби вони боліли за долю народу. Уже близький час духовного взаєморозуміння. І зведення порахунків – не що інше, як данина (чи пожертва?) тій системі, у якій вони жили і творили. Це – рудименти старої епохи, епохи залякувань і підозрінь. Найдостойніші вслід за Шашкевичем, Шевченком, Франком, Лесею Українкою, Тичиною, Рильським, творили і тримали над нами усіма отой храм духовності. Вони продовжують його тримати.
     Яким прийшов до нас Дмитро Павличко, які вони – витоки його високих духовних почуттів?.. Запах гірських плаїв і смерічок над потоками, дзвін гірських водоспадів і небесні хороводи хмаринок, осяяне сонцем обличчя рідкісної вроди українця, гуцула, сина простого хлібороба.
     Він вийшов зі школи Івана Франка. Упродовж усієї літературної творчості звертався до образу великого Каменяра. Розуміння художньо-естетичного кредо Івана Франка формувало письменницьку позицію Дмитра Павличка.
     Пам'ятаю, як в актовому залі Львівського національного університету імені Івана Франка золотої осінньої днини 2001 року Дмитро Васильович читав напам'ять пролог із „Мойсея”. Того дня його було удостоєно звання почесного професора Франкового вузу. Коло поколінь замкнулося. Жила і пульсувала присутність Духу Каменяра. Д. Павличко уособив продовження високих духовних устремлінь та ідеалів.
     На зламі тисячоліть, коли час ніби зупинився у запитанні: що ми беремо із собою у вік новий, з'являється етапна книга Дмитра Павличка „Засвідчую життя”. Книга-підсумок, книга-одкровення, книга-сповідь, книга-заповіт. Собі і своїм сучасникам. А найперше – собі самому...
     Бо усвідомлення найважливіших життєвих орієнтирів, переплетіння особистої долі і долі народу, звернення до найважливіших духовних традицій народу, усвідомлення необхідності національного поступу, проблема осмислення свого часу і себе у ньому – далеко не повний перелік проблем, порушених у поетичній книжці.
     Ідеї Франка актуальні у нашому часі, бо проблема державотворення актуальна як ніколи. Історія вкотре дає Україні шанс і вкотре ми не годні випростатися з колишнього рабства. Своєю невпевненістю, половинчастістю дій, нездатністю рішуче протистояти світу темряви і облуди. „Отакий ми народ, що нас нищили голодом, мільйонами вивозили в концтабори, розстрілювали в казематах, змушували продавати один одного, готували з нас яничарів, а ми й сьогодні віримо – вона можливо, суверенна, демократична Українська держава... Для України ми всі однакові, тим більше, що ми однаково скривджені. Тотальницькою брехнею, чиновницькою бездушністю, знеосібленням національного обличчя кожного з нас, дефіцитами й примарністю нашого майбутнього”. (Володимир Яворівський).
     Поетичне омислення української історії, проблеми державотворення, формування нового типу українця, звернення до знакових постатей нашої історії – проблематика книги Дмитра Павличка.
     Фрагмент із виступу Дмитра Павличка на презентації книги (наводжу довільно, по пам'яті):
     „За неповний рік мого перебування на посаді посла у Польщі я відправив в Україну 286 (здається, я не помилилася у цифрі, бо врізалась вона мені у свідомість з якоюсь особливою гостротою – М. Я.) цинкових домовин із українськими громадянами.
     Десь із зовсім близького минулого простягає розпачливо руки Стефаник: „Сини мої, куди ви їдете шукати долі?” Ось він – подих сьогодення. Жорстокий, навіть страшний у своїй мовчазній смиренності: шукати долі у світах. Хіба на своїй землі не потрібні нікому працьовиті руки і люблячі серця?! Так, саме люблячі. Бо ж виїжджають – найкращі. Ті, які прагнуть якось порятувати родину, шукаючи виходу із безвиході. Терплячи не лише фізичні випробування (а не дай Бог захворіти!), а ще більш моральні – вони, окрім жменьки долярів, привозять звідтам замучені серця, зламані (на підсвідомості – що найстрашніше) хребти. І чекає їх тут – руїна родинного щастя. Бо родина потребує щоденної уваги. Без цього дихання вона задихається, як без кисню, – і гине.
     Якими соціально-психологічними катастрофами вибухне наша національна ментальність від цих „заробітків”? І чи здатні будуть оплатити їх ті злиденні заробки. Чомусь знову пригадується „Добрий заробок” Івана Франка...”
     Скажете, ці мої роздуми не стосуються книги Дмитра Павличка – вишуканої, філігранно витонченої, класично довершеної? Якщо іти лише по поверхні художніх текстів – згідна. Але якщо заглянути у глибинні шари творчості, то побачимо там біль... Синівський біль... Не пояснивши якого, не зрозумієш ані цієї загадково-таємничої доби, ані архетипу творчого поступу письменника.
     Широко розплющеними очима він дивиться на свій час, притискаючи руку біля лівого куточка грудей – там, де серце. Бо ж – болить. Болить нестерпно. Але треба жити. Бо якщо Бог дав такого віку, такого хисту, – то спитає, як ти розтратив свій талант. Чи порятував пристрасним словом хоч одне змучене і страждаюче серце? І рятує письменник. Виносить на руках із руїн духовності наші змучені душі, відігріває їх своїми теплими долонями, творить молитву щоденності – аби відігріти, аби ми повірили. Бо заким жива віра – живий народ.
     Голос письменника лунає то заклично-тривожно, то таємниче-лірично. Тут і сльози радості від несподіваних відкриттів, і гнів відчаю, і гіркота невдач, і спалахи устремлінь...
     І найвище одкровення – розмова із Всевишнім.
     Ліричний герой поезії просить одного-єдиного у Бога: навчитися сприймати горіння світу власним серцем. Він простежує шлях свого духовного становлення. Не намагається виправдатися, але пояснює, чому саме таким постав його дух, постійно придавлюваний „кущем терновим”, і змушений був сипати у бур'яни зерно.
     Дмитро Павличко говорить від імені цілого покоління. Того покоління, котре, як могло, тримало прапор духовності народу у часи тоталітарного тиску. І однаково потрібні були для того, аби вижити та вистояти: і безкомпромісність прометеїв, і зважена непоступливість гулаків, і поміркованість костомарових. Згадаймо роман Р. Іваничука (найближчого приятеля студентських літ Д. Павличка) „Четвертий вимір”. Письменник у художньому творі приводить до діалогу Костомарова (який покаявся) і Гулака (який не покаявся). Завдяки зваженому компромісу першого творився духовний світ українства. Завдяки прометеїзму другого – творився міф України, психологія національного характеру. І той, і другий були потрібні Україні.
     „І ніхто нас не спровокує на ворожнечу, бо вирішити все це зможемо лише разом” (В. Яворівський). В історії кожного народу є різні періоди. Час розкидати каміння і час його збирати. Збирати – набагато важче, як засвідчує досвід та історія. Нині маємо саме такий момент нашого національного поступу. Книга Дмитра Павличка – це утвердження принципів єднання народу за законами злагоди і честі. Во ім'я майбутнього.
     Книга „Засвідчую життя” – це філософське осмислення епохи, суперечливої, непростої; відстежування взаємовпливів різних часових зрізів, обстоювання позиції громадянства, дослідження складних взаємозв'язків долі конкретної особи і долі народу.
     Важливим символом у збірці Д. Павличка постає образ хліба – як символ істини, засіб творення художнього світу, утвердження непроминальності буття і необхідності чину.
     Печальна візія буття, сьогодення, де поет повинен відповідати за все – навіть за провини інших. Бо така вже місія художньої творчості, що „коли назвався ти поетом – за все відповідай у цім житті”. Омріяна Незалежність повернулася до людей негараздами, злиднями, безвихіддю, відчаєм. І згорблена бабуся із брудного смітника кидає вирок ліричному героєві: ось де я – „в раю для хробака”.
     Проблема Мойсея, пророка, генія і юрби; їх суперечності і протиставлення, їх взаємодію і спільний порив до волі Дмитро Павличко виводить у розряд найважливіших. Ось у Римі він дивиться на сходи, якими піднімався на Голгофу Ісус – і завмирає від болю. Офіра пророка в ім'я людей не була усвідомлена як необхідність самоочищення. Страждання за народ упродовж століть залишається пріоритетом одиниць, які залишаються самотніми на вершині своїх страждань.
     Цикл Дмитра Павличка „Я винен” – це сповідь цілого покоління, яке несло на своїх плечах тягар національного розвою у всі часи: і у часи відносного потепління 60-х, і у часи руйнації - 70-х, і у часи національного пробудження 80-х, і у добу незалежності, коли боротьба за українство перемістилася в іншу площину – набагато важчу, небезпечнішу; бо підступність іуд набула нового забарвлення, бо вони взяли на озброєння національні гасла, вони навчилися правильно говорити, але дії їхні спрямовані проти українства. Вони продовжують топтати українські святині, принижувати лідерів, вишуковуючи у їхніх біографія найменші погрішності і розглядаючи їх у збільшувальне скло. Це – нові рубежі відстоювання українства. Вони нелегкі. Бо потрібно навчитися відстоювати своє право на думку, на чин, на дію уже на новому повороті історії.
     Принижування національних лідерів – тих, які в умовах задушливої тоталітарної атмосфери, стиснувши серце у кулак, рятували духовність – як могли... Адже ж судилося комусь жити принижуваним і гнаним, нести стражденну душу, вогник рідного слова, свічечку рідного неба – аби не загасили їх страшні буревії. Прорив 80-х і утвердження 90-х виросли на полі, угноєному нервами і духом отих одержимих трударів людського поступу.
     Творчість – це насамперед спосіб думання. Поетична творчість – це високе одкровення, стиль життя. Невипадково у світовій історії великі поети були одночасно і національними поводирями. А в українській – за словами Євгена Маланюка – література змушена була замінити храм держави. Держава буде, коли утвердиться отой озоновий шар нації – її духовність. Жодні економічні здобутки не можуть залатати озонової діри, залишеної тоталітаризмом у спадок.
     Духовним оберегом Д. Павличка залишається тепло рідного дому, зоря над гуцульськими полонинами, запах маминої долоні і подаленілий лелека над батьківською оселею.
     І знову з'являється образ хліба. Як у довершеній поезії класичного взірця, де кохана топче колосочки на золотому полі... Тільки тепер цей образ виринає з-за туману прожитих літ світлим променем, тихою втіхою дитинства і юності, коли зорі світили по-особливому щемно, а вранішнім чи вечірнім зарошеним полем линула на побачення до юнака кохана дівчина.
     Поетична творчість – це особливий стан душі, розмова з Богом, у якій знаходяться і відкриваються найпекучіші істини. І оце усвідомлення своєї доби та місця у ній – насущний хліб, яким ділиться поет із сучасниками, „буханку взявши з Божого коша”.
     Іще один раз зрине образ хліба, коли Дмитро Павличко розповідатиме про свого найбільшого Учителя – Івана Франка. Образ Каменяра постійно присутній у творчості письменника. Він існує у різних часових площинах, у різних інтерпретаціях. Чимало віршів написано як конкретні сюжетні замальовки з філософським узагальненням. Ось змучений рудоволосий юнак біжить пішки з Дрогобича до Нагуєвичів, бо йому сказали, що помирає мати. Минуть роки – а не зупиниться цей біг. Поруч з ним прошкує по ямах, збиваючи до крові босі ноженята, ліричний герой. Картина набуває узагальненого звучання.
     Смерть матері – недоля України... Хтось мусить стати в її обороні. Хтось мусить рвонути з багна загрузлий державницький віз національного поступу. Дивовижні життєві паралелі.
     Тривання в часі має свій імпульсивний відлік. Присутність ліричного героя Д. Павличка у часі Франка і присутність Франка у часі нашому. Він десь зовсім поруч – отой ліричний герой, який стоїть біля вечірнього свойого дому, тримаючи під пахвою буханку хліба. Руки спаралізовані, складені, як свічечки. Він не може покласти її на стіл, бо руки сплетені, „мов ялівцю коріння вузлувате”.
     Хліб духовності, який щедро дарують для майбутнього світочі рідного народу, виступає художньою деталлю, яка зустрічається у багатьох поетичних циклах.
     Дмитро Павличко звертається до досвіду інших народів. Грузинський триптих логічно доповнює тему національного визволення.
     Знаки національного українського розвою письменник шукає у кожному куточку землі. Ось печальні лемки, що змушені блукати рідною землею, залишаючи за собою привиди батьківських могил:
     Споконвічні блукальці, що шукають прихистку у вічних мандрах. Виселені з рідної землі, відірвані від рідних могил, – вони голубими зорями стоять над рідним видноколом.
     Автор музики знаменитої пісні, національного гімну України „Ще не вмерли...” – Михайло Вербицький – похований у селі Млини, на території Польщі. Химерно трагічні зигзаги української історії, писані болем і мукою багатьох поколінь. Минуле трансформується у сьогодення. Воно продовжує жити у кожному наступному поколінні.
     Ідеї національного державотворення є провідними у поетичному циклі Дмитра Павличка „Портрети”. Письменник звертається до найзнаменитіших постатей української історії. На конкретних прикладах показує, який нелегкий шлях народу до свободи. Ось Данило Галицький на колінах повзе до шатра хана; а, повернувшись звідти, переживши наругу і приниження, починає закладати міста-фортеці, шикувати полки і кувати мечі, аби збудувати державу на віки.
     Іван Виговський, який віддає гетьманську булаву „в слабенькі руки, в помисли мізерні”. Олексій Розумовський – серце якого донині плаче в ударах дзвонів у церкві в рідному селі Козельці; Пилип Орлик, який складає Конституцію прийдешньої України:
     Симон Петлюра, Юліуш Словацький, Андрій Потебня, Микола Лукаш, Августин Волошин, Богдан-Ігор Антонич... Усі вони – світочі української історії, творці її духовного простору. Вони своєю одержимою потугою тримають небо України. Обрані долею або самим Всевишнім, вони зуміли покласти свої сили на олтар державотворення. І у дзвонах нинішнього гімну Незалежності звучать їхні урочі голоси.
     Правдиве осмислення своєї доби диктує письменнику саркастичні ноти. Бо історія вчить, що революцію роблять романтики, а конкретні будні не раз наповнюються гіркотою та сумом.
     Та десь, ніби із-під товщі століть, пробиваються паростки нової доби, нового мислення, нової епохи українства. І оте потужне „ми” – це злютовані плече до плеча. Предтечі новітньої України – вони постануть як закономірність необхідності, як Божий перст, як знамення сонця.
     „Я вірю в дух, що переходить в Дух”, – заявляє письменник у розмові з Всевишнім. І це святе одкровення спонукає до наступних відкриттів.
     Шевченківські мотиви найвищих регістрів знаходять художньо-естетичне продовження в художніх осягненнях Дмитра Павличка.
     Доля України тривожить письменника. Він забуває про свої особисті кривди і печалі, коли мовиться про її майбутнє. Вирватися за межі тиску потрібно во ім'я утвердження високої духовності. Щоб звільнитися фізично від гноблення, потрібно передусім усвідомити себе вільним.
     У творчості Дмитра Павличка в єдиний жмуток переплітаються проблеми конкретної людини і цілого народу, бо ж у долі народу відображається доля кожної особистості.
     Молитва до Всевишнього – це світла розмова про долю народу і людини. Це внутрішня необхідність автора. На супротив злу він виводить свою страждаючу душу – і виходить переможцем. Бо хто служить законам світла і добра – не буде переможеним. Хто усвідомив себе вільним – ніколи не буде рабом.
     
Якубовська М. Народ воскресатиме в тобі / Марія Якубовська // Вітчизна. – 2004. - № 9-10. – С. 144-149.