Художньо воскрешати біографію людини, що жила понад сто років тому... Облікувати важливі з погляду сьогоднішнього дня її діяння, намагатися збагнути закономірності того, чому саме так складалося те життя, виокремити в ньому суто індивідуальне й загальносоціальне, дошукатися логіки там, де її почасти може приховати то велемовний, то мовчазний документ... Автори історичних романів і романів-біографій знають, що таке блукання в лабіринті минулого і що таке шукання в ньому тих орієнтирів, які можуть вивести до істини давно згаслого життя, котре лишилося в пам'яті поколінь іменем, символом чи асоціативною спорідненістю з історичним фактом.
     Іваничук — досвідчений майстер у жанрі історичного роману — взявся за художнє прочитання біографії людини, аж до прикрості мало знаної нами. Людини з оточення Тараса Шевченка і неординарної самої по собі.
     Микола Гулак. Що знаємо ми про нього? Один із засновників Кирило-Мефодіївського товариства, прибічник його лівої, революційно-демократичної групи, очолюваної Шевченком, в'язень Шліссельбурзької фортеці, вчений, педагог... „Краткий биографический словарь ученнх и писателей Полтавской губернии с половини XVIII века”, укладений І. Ф. Павловським і виданий у Полтаві 1912 року, дуже стримано подає факти життя Миколи Гулака. Походить із зубожілих дворян Золотоніського повіту (нині Черкащина). Закінчив Дерптський (тепер Тартуський) університет. Написавши дослідження „Юридичний побут поморських слов'ян” (німецькою мовою), здобув учений ступінь кандидата права. Ще згадується там, що, перебуваючи в Шліссельбурзі, перекладав на російську мову творіння славетного Евріпіда. З 1863 року оселився (певна ж річ, не зі своєї волі) в Тифлісі, де був учителем математики і латинської мови. Основні наукові праці — окрім уже згадуваного дослідження — „Про розв'язання трансцендентних рівнянь”, „Про четвертий вимір”, „Про персидського поета Нізамі”, „Про грузинського поета „Барсової шкури” (так тоді іменували автора „Витязя в тигровій шкурі”) і „Про місце, що його посідає грузинська мова в сім'ї індоєвропейських мов”.
     Для звичайної, канонічної біографії, особливо ж на зразок тих, що виходять у серії „Уславлені імена”, фактів ніби й задосить: вишикуй у хронологічній послідовності — від народження й до смерті — події цього яскравого життя, зроби максимально спопуляризоване експозе наукових праць героя, приправ усе це архіважливими сентенціями — і твір готовий.
     Але Роман Іваничук не той автор, щоб міг іти шляхом  найменшого опору матеріалу. Збагатити читача інформацією про життя історичного героя – то найлегше. Це з цілковитим успіхом здатна зробити навіть невигадлива белетристика. Осягнути ж подвиг і трагедію людини в історії, побачити ту історію в ній самій, в її долі, в її мисленні, в кожному духовному її капілярі – ось те „над завдання”, що його ставить перед собою письменник, вивчаючи мікроклітинку конкретного людського життя в неоглядному океані історії.
     Роман Іваничук, як мені здається, підходив до того, що ми так прозаїчно називаємо матеріалом художнього твору, саме з таким серйозним заміром. Белетризований колаж з документів, де література присутня лиш у своєму ембріональному стані, його, ясна річ, не цікавить. Художницька позиція Іваничука близька до творчих самонастанов Юрія Тинянова, який, полемічно загострюючи свою думку, писав: „Є документи парадні, і вони брешуть, як люди. У мене нема ніякого пієтету до „документа взагалі”. І так пояснював свій принцип: „Уявлення про те, що все життя задокументоване, ні на чому не засноване: бувають роки без документів. Окрім того, є такі документи: реєструється стан здоров'я дружини, дітей, а сама людина відсутня. І потім сама людина — скільки вона приховує, як подеколи схожі її листи на поспішні відписки! Людина не говорить головного, а за тим, що вона сама вважає головним, є ще головніше. Тож доводиться зайнятися її справами і договорювати за неї, доводиться обходитися найменшими документами... Якщо ви ввійшли в життя вашого героя, вашої людини, ви можете іноді багато про що здогадуватися самі...”
     Так, „Четвертий вимір” починається з найменш задокументованого періоду життя Миколи Гулака Періоду його тифліського мовчання. Попервах навіть видається, що впродовж усього роману відчуватимеш двоїсте ставлення до героя. Бо ж надто смиренним, упокореним долі видається цей – непоказний зовні – чоловік, що замолоду був однодумцем непохитного в своїх переконаннях Кобзаря. Отже, повага до його минулого і подив щодо сучасного скромного і тихого анахорета, якому, здається, вже нема ніякого діла ні до чого, крім книжок. Невже зламали його дух каземати Шліссельбурга і похмурі роки заслання? Невже зневірився в доцільності боротьби, в самій можливості переінакшити цей – так несправедливо влаштований! – світ?
     Гулак мовчить. Важко мовчить, як мовчав колись „Бетховен селянських душ” Василь Стефаник. І ніхто того не відає, що в нього на мислі і що діється в душі. Зрештою, те незбагненне навіть і для нього самого. І намагається утекти від болісного внутрішнього  сум'яття  у   вир  абстракцій  і  софістики: „Нізамі сказав: усе багатство світу створене для людини. Великий мудрець вірив... Та це зовсім не так. Бо коли на землі жили бронтозаври і якби тепер заселяли планету лише мухи та щурі, то ця краса існувала і існувала б заради них. Наївний антропоцентризм... Усе створено природою для її самовдоволення, вона – велика егоїстка – сама себе і народжує, і любить, і нищить, а людина — необов'язкова її частка... І людину створила, щоб та її хвалила, оспівувала, пізнавала й існувала у рабській від неї залежності. Рабом!.. Не впізнаю себе сьогодні: чому мені, шістдесятирічному дідові, стало враз жаль самого себе. Таке почуття ще ніколи не діймало душу... Марк Аврелій сказав: найостогидніша жалісливість – це до самого себе...”
     Жалісливість до самого себе – так, він теж, як і багато людей, спіткнувся на цьому камені. Безжальна рука царської сатрапи скалічила його життєву долю, наукову кар'єру, його полишила єдина потрібна йому в житті жінка – Тереза, котру він любив і котра могла стати духовною опорою. І стільки многоликого зла, жорстокої наруги над людиною бачать його очі в світі, і як болить його душа за це послідовне, безжальне упослідження самої природи людської на кожному кроці. Від бачення цього не врятує його ні містика, ні софістика, ні чиста наука на зразок розв'язання трансцендентних рівнянь... І яка реальна користь уярмленому народові од енциклопедичності знань і важливих наукових відкриттів одного з його синів? Рідний його душі Тарас став символом і прапором боротьби за „сім'ю вольну, нову”, а він, Микола Гулак, що не поступився тоді, на суді кириломефодіївців, ні на йоту, своїми переконаннями, гідно пройшов каземати й заслання, чи не уподібнився він — аж сьогодні, на схилі своїх літ,— тим „братчикам”, які ще на процесі швидко зорієнтувалися, скільки ускладнень у їхні життя принесуть упертість і непоступливість під час слідства? Вони без зайвих зволікань зреклися всього, виставили себе безневинними жертвами заразливого революційного фанатизму й магічного авторитету Шевченка й Гулака. Цим купили собі прощення, живуть, благоденствують; відбулися їхні наукові й життєві кар'єри; за ними не ходить, як тінь, репутація неблагонадійних.
     Ні, Гулак жодною мірою їм не заздрить. Якби йому довелося починати своє життя спочатку, він усе залежне від нього знову робив би так, як робив у минулому. Для нього найвищим ідеалом людини, борця, громадянина, інтелігента назавше лишився безкомпромісний Тарас. Біда Гулакова, як йому самому здається, інша: він ослаб духом, у нього вселилась ракова пухлина зневіри в можливість соціальної перебудови світу, бо ж такі, здається, неприступні мури той світ захищають, і тому в кратері боротьби безслідно щезають найкращі сини людства...
     Отже, велична благородними соціальними ідеалами молодість, багата грандіозними прожектами перебудови всього сущого („Дайте мені точку опори — і я переверну світ!”), і зниділа, осоружна сама собі старість, що розгубила на непростих життєвих гонах усі величні ідеали й поривання, зневірилася в тому, що було для неї святим?
     Ні.
     Всі соціальні злигоди, особисті біди, важка життєва втома не зламали й не розчахнули його душі. Цей період біографії героя, яким розпочинається „Четвертий вимір”, не був його духовною еміграцією чи періодом вигіднішої переоцінки цінностей. Це була просто депресія вимученої і виболеної душі, яка завжди дивилася на світ очима совісті. А совість, як казав Гулакові Тарас, не заколише, не дасть заснути, бо совість недремна. Совість – єдиний вічний двигун на світі.
     Щезає депресія, обважніла гнівом душа просить дії. Тепер йому навіть здається, що його захоплення чи не всіма науками відразу – як в Арістотеля! — було майже дезертирством од тієї соціальної боротьби, яка триває скрізь і тут, на грузинській землі, що стала йому вже рідною. (Не можна втриматися, щоб не навести такий факт. Свого часу Гулак подав куратору навчального округу прохання на дозвіл читання йому лекцій на теми: про метеорити і спектральний аналіз, про землетруси й північне сяйво, про роль живих організмів у природі, про основні концепції дарвінізму, про систему Канта і Лапласа, про епос „Пісня про Нібелунгів”, про Шопенгауера й Монтеня, про історію християнства і бюхнеризм! Вищу математику він, виявляється, самотужки вивчив у Шліссельбурзі!). Тепер Гулак прагне, щоб од його наукової діяльності був соціальний ефект, щоб усі його зусилля вливалися в русло соціальної і національно-визвольної боротьби грузинського народу. Лекції з космографії, фізики, математики, грецької і латинської мов одходять на задній план. Як великий наш орієнталіст Агатангел Кримський відкрив очі арабам на витоки їхньої культури й історії, Гулак стає першим із усіх слов'янських учених, що створили фундаментальні праці з історії та культури Грузії, він розвінчує шовіністичні міфи про художню вторинність „Витязя в тигровій шкурі”, критично проаналізувавши все зарубіжне й грузинське руставелезнавство. З сарказмом поіронізувавши над багатьма його наївними постулатами, він публічно заявляє: „Сьогоднішнє руставелезнавство надто підсолоджене екзотикою, ніби йдеться про сенсаційні знахідки золотих статуеток інків. Це — про чужоземне. А грузинські дослідники трактують Руставелі більше як співця цариці Тамари... А був Шота насамперед речником ідей перемоги справедливості над сваволею... Був він речником братерства народів проти спільного ворога. Я не маю наміру відкривати новий континент, але думаю, що пропаганда цих ідей нині, коли заборонені книги Бєлінського, Герцена, Чернишевського, Шевченка, дуже актуальна”.
     Роки не змінили Гулака. Він лишився той же, що й тоді, коли разом з Шевченком і Навроцьким настояли на тому, щоб у програму Кирило-Мефодіївського товариства було вписано такий параграф: „3мінити деспотичний лад мирним способом неможливо. Повстання доконче відбудеться – якщо не в нинішній час, то в майбутньому поколінні”. Так, він разом зі своїми однодумцями був гідним спадкоємцем ідей героїв грудневої Сенатської площі 1825 року. Зрештою, сам того не підозрюючи, він лишався тим же Гулаком і в „чистій” науці. Коли нікому не відомий казанський учений Микола Лобачевський заперечив евклідову геометрію і був одразу ж освистаний офіційними апостолами наук, наречений шарлатаном од геометрії, його чи не першим підтримав Гулак, котрий на той час уже дійшов до ідеї четвертого виміру — цього революційного відкриття в науці.
     Скрупульозно реконструює чи, точніше сказати, витворює Іваничук усю духовну одіссею Миколи Гулака, послуговуючись документом і заперечуючи його, безсило впираючись у документ і, як висловлювався Тинянов, „продірявлюючи” його. Такими слідами боротьби художника з конкретним фактом позначено весь „Четвертий вимір”. І там, де Іваничукові не стає снаги обминути якийсь третьорядний документ, коли він, раптом ніби зрадивши обраний принцип дивитися на документ не як на медаль, що має дві сторони, це психологічно насичене, філософськи „навантажене” повістування раптом впускає в себе деренчливі ноти хронікально-репортерського переказу, і тоді на очі читача являє свій піснуватий лик художньо „не перетравлений” факт – ніби невміло нашита латка на найвиднішому місці одягу.
     Частково це зумовлено й тим, що письменникові треба дуже багато розповісти про свого героя саме в плані інформативному, бо читач не знає навіть докладного біографічного перебігу життя Миколи Гулака, не кажучи вже про його наукові студії та саму атмосферу громадсько-політичної діяльності історичного героя. Все це Іваничук вивчив на такому глибокому рівні, що, гадається, йому цілком посильно було б написати наукову монографію про того, хто став головним персонажем „Четвертого виміру”. Як на мене, чимало речей суто пізнавального, інформативного плану, що їх автор має неодмінно повідомити можна було б винести або в переднє слово до роману, або в автокоментар на його завершення, як, скажімо, зробив це Павло Загребельний у післямові до своєї „Роксолани” – „Втішання історією”.
     Зрештою, ці хронікально-довідкові „випадання зі стилю” не такі численні, що могли б зруйнувати художню канву твору, внести в нього стильову какофонію. Авторське повістування здебільшого йде на регістрі тривожного роздуму Миколи Гулака, тривожного монологу його совісті, уявного діалогу з відступниками — тими, хто ціною зради і компромісів купив собі благополуччя, але все-таки не убезпечив себе од гострих докорів сумління. І це психологічно особливо глибоко показав автор на образі Миколи Костомарова, який боїться зустрічі  з Миколою  Гулаком,  бо  відразу  ж за таких випадків відчуває своє ренегатство, і ніяка самоапологія не допомагає йому позбутися того принизливого для поважного професора-історика відчуття. Що ж, кожен — свідомо чи несвідомо — обирає собі майбутнє, прирікає себе бути або чистим перед своєю совістю, або поставати її підсудним. Гулак чистий і перед совістю, і перед пам'яттю Тараса, Костомаров — підсудний совісті і пам'яті, і їхній вирок не визнає ніяких оскаржень.
     Ось так, у сплетінні людських доль, у соціально-політичних і моральних конфліктах, у голосах совісті і пам'яті звучить історія; конкретна людська біографія ніби розсувається в широку панораму тодішнього життя, побаченого оком художника в найнесподіваніших зрізах, а також у виразній проекції на наш сьогоднішній день. Бо ж „Четвертий вимір” Іваничука збагачує сучасника новими знаннями всього многотрудного шляху буднів боротьби, які повільно готували свята соціальних перемог, бо ж роман водночас нагадує і про „вічні” цінності життя людського, поставленого в контекст історії, про те, що в усі часи зберігає стабільну вартість, не підлягаючи ніяким переоцінкам. Це та історія, яка робить сучасність зрячою і в минуле, і в майбутнє. Історія, побачена крізь побільшувані лінзи літератури, „мисляча історія”, а не просто довідково-пізнавальна.  Вона  збагачує, виховує, творить.
     Роман Іваничук чутливий до літературних віянь і художніх шукань часу, його історичні романи — та й не тільки історичні, „Місто” теж, — написані „з поправкою” на багатющий досвід жанрово-стильових особливостей багатонаціональної нашої прози. І характерно, що ці твори такі не схожі один на одного у плані їх художнього вирішення; читаючи їх підряд, помічаєш, як, боячись самоповторень, паразитування на ще вчора знайденому, автор „утікає” від себе вчорашнього, з допитливістю експериментатора шукає щораз новий принцип композиційно-стильової організації матеріалу. Якщо „Черлене вино” виразно тяжіє до типу традиційного історичного роману, що склався в шістдесяті-сімдесяті роки, то вже „Манускрипт з вулиці Руської” вбирає в себе елемент „химерності”, літературної містифікації, як це, наприклад, бачимо й у творах Отара Чіладзе, Яана Кросса, Моріса Семашка, Павла Загребельного. „Четвертий вимір”, маючи позірну схожість із його ж попереднім романом „Вода з каменю”, що теж несе на собі всі зовнішні ознаки традиційного роману-біографії, оскільки сюжетна канва твору все-таки продиктована перипетіями одного конкретного життя, все ж випадає з ряду таких біографій. І передовсім завдяки покладеним в основу принципам вибудовування фабули й оригінальності авторського погляду на документ, несподіваній його інтерпретації. У „Воді з каменю” класична лінія Агасфера додає новий символічний вимір діяльності Маркіяна Шашкевича, концентрує в образі героя глибокий ідейний заряд. Мозаїчна композиція „Четвертого виміру” засвідчує, як глибоко засвоїв   Іваничук   художній   досвід  Чабуа Аміреджібі з його роману „Дата Туташхіа”, всуціль зітканого з новел-монологів. Сам головний герой у творі грузинського письменника безпосередньо автором ніби й не зображується — про нього розповідають різні люди, характеризуючи водночас і себе самих. В Іваничука Гулак теж загалом мало показаний сам по собі: його зображення йде здебільшого крізь призму сприймання різних людей. За всієї розкиданості подій автор то вдається до ретроспекцій, то забігає далеко вперед — „Четвертий вимір”, за такої, ніби безсистемної, нагромадженості різних психологічних етюдів, є, сказати б, майже еталонним зразком типу „центробіжного роману” (термін Д. Затонського) з його так званим лабораторним розщепленням характеру головного героя, йдеться тут, ясна річ, не про запозичення Р. Іваничука у Ч. Аміреджібі і не про вплив (впливологічні „експертизи” — річ часто доволі схематична й ризикована), йдеться про суголосність творчих шукань. Ту суголосність, яку, скажімо, можемо побачити в романах „Дервіш і смерть” югославського письменника Меші Селімовича і „Отчий світильник” Романа Федорова – творах самобутніх і водночас чимось ледь уловимим споріднених між собою – можливо, особливо характерними прикметами суто сучасних фабульних принципів організації прозового повістування.
     ... „Четвертий вимір” має сюжетну рамку: герой виходить на очі читача в хвилину важливого внутрішнього монологу і з таким же монологом зникає з поля читацького зору у фіналі твору.
     Микола Гулак іде в історію, щоб озватися з неї до нас своїм голосом, який ми не можемо не почути  крізь гуркіт століть.

Слабошпицький М. Озватися голосом з історії / Михайло Слабошпицький // Вітчизна. – 1984. - № 2. – С. 196-199. - Рец. на кн. : Четвертий вимір. Роман / Р. Іваничук. - К. : Рад. письменник, 1984. - 207 с.