Талант львівського прозаїка Романа Іваничука давно знайшов прихильників не лише серед українського читача, але й на всесоюзній арені. Цікаву й найвагомішу частину його творчості становлять історичні романи: порівняно недавно вийшли „Черлене вино”, „Манускрипт з вулиці Руської” (другий був удостоєний премії ім. А. Головка).
     У центр нового роману „Вода з каменю” автор ставить постать історичну: людину сильного духу і світлого розуму, талановитого поета і натхненного організатора „Руської трійці”, кола однодумців, яким випала важка і почесна місія — зачинати нову українську літературу в Галичині. Мова йде про Маркіяна Шашкевича. Коротким і нелегким було життя поета. І все ж в умовах духовного і соціального гніту цісарської Австрії він зумів правильно зорієнтуватись, обрати дорогу служіння своєму народові, рідній культурі.
     Для основної дії роману Р. Іваничук обирає 1830-1835 роки, і вже цей вдалий вибір свідчить про глибоку обізнаність письменника з історією краю, з біографією М. Шашкевича. Це період так званого перебування Маркіяна „на світі”, коли він, виключений за вільнодумство з семінарії, проклятий батьком і позбавлений засобів до життя, був у скрутному становищі. Але, як вважають дослідники, крім гіркоти, виключення мало і позитивні наслідки. Саме в цей час, поза мурами семінарії, формувався у юнака демократичний світогляд, і, звичайно, цей процес, його джерела і умови найбільше зацікавили романіста.
     Галичина першої половини XIX ст., зокрема її культура, – явище надзвичайно складне, суперечливе в соціально-історичному плані. Можливо, тому й не появлялися у нас досі художні твори про цей період, хоча історики й літературознавці досить детально висвітлили його. Тим важчим було завдання Р. Іваничука: не просто повторити, проілюструвати відомі  науці   факти,  а  оживити  їх.
     Іван Франко оцінив виступ „Руської трійці” як явище наскрізь революційне. Сучасний романіст матеріалізує цю оцінку, розкриває її в образах, картинах життя. Ця вихідна позиція є важливою запорукою успіху роману.
     Галицьке літературне відродження, провісниками якого були М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький, постало не на порожньому місці. Вісті про культурні здобутки слов'янського національного відродження, відчуття кровної єдності з народом Наддніпрянської України і братньої Росії, боротьба сусіднього польського народу проти поневолювачів, багата історія і фольклор галицьких українців будили у прогресивної інтелігенції стремління до самоутвердження, кликали подати голос на захист рідної мови і культури.
     Жадоба знань, прагнення осмислити місце і роль рідного народу в історичному процесі спонукали Маркіяна Шашкевича весь вільний час проводити у бібліотеці, шукати відповіді на наболілі запитання. І саме тут, за романом, юнак знаходить порадника і старшого товариша, який відіграв важливу роль у долі майбутнього поета. Образ бібліотекаря Павла Любимського, одного з кращих синів рідної землі, борця за свободу народу – вдала знахідка Р. Іваничука.
     У формі „напливів”, спогадів постає перед нами минуле, майстерно розробляє романіст другу сюжетну лінію — історію життя Любимського. Це життя трагічне і в чомусь незвичайне. Воно вмістило значимі історичні події, зустрічі з Костюшком, Сковородою, Котляревським, Капністом; воно нерозривне з ітсторією народів, і тому стає символом, набуває непересічного значення. Любимський – це предтеча наступних поколінь революціонерів.
     Велику науку життя і боротьби, де головна заповідь: плід своєї праці, своєї мислі віддати рідному народові,— передав старий бібліотекар Маркіянові. У ньому він вгадав гідного наступника.
     Велика французька революція і декабристи, Пугачов і опришківський рух, польське повстання і Турбаї — це ланки одного ланцюга. Народ же, коли в нього не стане меча, має уподібнитись кременеві, в якому притаївся вогонь,— так говорив Сковорода. Зберегти цей вогонь, а коли прийде час, розпалити з нього ватру,— завдання тих, хто має мужність і силу присвятити всього себе служінню народові.
     Історія — великий учитель. Але сучасність— це та ж історія зблизька, коли людина є її творцем і у значних, і у буденних справах. Становлення світогляду, змужніння головного героя відбувається у суспільстві, яке роздирають класові й національні протиріччя. Львів 30-х років XIX ст. був щодо цього явищем вельми показовим. На сторінках роману „Вода з каменю” бачимо представників усіх верств суспільства: від вуличного хлопчака до намісника краю. Але й всередині ці верстви неоднорідні.
     Взяти хоча б польську аристократію. Одні існують, уподібнюючись тваринам, їх не мучать докори сумління за принижену, пошматовану вітчизну, за свою бездіяльність. Вони не соромляться влаштовувати бали й оргії під час пошесті у місті, обдурювати людей ради наживи і розваги, у них своя мораль і свій ідеал: багатство і панування. Яскраві типи у цій галереї — шахрай Соломон Бальзамін, який купив у міського юриста титул індійського князя, звироднілий шляхтич Едмунд Ржевуський, що пропиває неоціненні скарби духовної культури – книги і картини з палацу свого дядька, судовий кат Ігнаци Зайончковський, відомий винятковою жорстокістю, старий шамбелян пан Йов'яльський, який давно здитинів і веселить публіку на балах постійним запитанням: „Панове, де я є? А чи живуть тут люди?” Чіткими і влучними штрихами з елементами гротеску зображує письменник галерею цих типів.
     Чужими серед пересиченої юрби почувають себе люди, котрі пам'ятають про синівський обов'язок перед батьківщиною, котрим болить народна кривда. Цікаво, що до цього табору в романі потрапили в основному представники мистецтва, літератури: працівники бібліотеки, директор театру, піаністка. Відчуття достовірності всього, що відбувається, підсилюється й тим, що у романі виступає ряд відомих історичних осіб. Це драматург Олександр Фредро, поет Северин Гощинський, помічник і депутат сейму Тадей Василевський.
     Яскравим, історично достовірним і виразним є у романі образ польського поета Северина Гощинського. Науці нічого не відомо про його особисте знайомство з М. Шашкевичем, але воно цілком імовірне. Не познайомити їх у романі Р. Іваничук не міг: надто великий творчий потенціал закладений у співставленні двох поетів-романтиків, людей талановитих, палких патріотів, близьких душевним складом, але поставлених у різні суспільні умови.
     Гощинський, учасник повстання 1830 року, емігрант, активний підпільник, постає зі сторінок роману людиною вольовою, мужньою, цілеспрямованою. Така ж, в основному, і його поезія. Але врахуймо, що у польського народу були вже Костюшко і Лелевель, а у літературі створилася багата традиція, вже був Міцкевич! Тому зрозуміло, що передовим полякам, зокрема культурним діячам, було певною мірою легше: вони мали перед собою приклад великих сучасників, наперед знали своє місце у лавах борців. Зрештою, їхній народ, хоч і пошматований територіально, встиг утвердитись як нація.
     Український же народ в цілому, і особливо галицькі русини, відірвані від національного кореня, лише вступали на шлях самовизначення. М. Шашкевич зі своїми побратимами опиняються у становищі першопрохідців, зачинателів, великої справи. Їм нелегко визначити свій шлях, а ще важче втриматись на ньому, орати своє поле. Але свідомість обов'язку перед рідним знедоленим краєм, пісні й легенди народні, оті жаринки, що ясніють серед темряви, почуття спорідненості з Наддніпрянською Україною не дають схибити.
     Зображення народних мас у романі було завданням нелегким. Час, про який йдеться, для історії львівського простолюду нічим особливим не знаменитий. Як і віддавна, працювали в будень ремісники по своїх майстернях і розважалися в неділю, гинули від холерної епідемії і святкували іменини татунця-цісаря, гасала вулицями бідняцьких кварталів обдерта дітвора і закликав на чергову виставу бродячий цирк. З цієї панорами письменник освітлює окремі, найхарактерніші постаті, й читач переконується, що основне населення краю — не сіра маса, не робоче бидло, яким його вважали пани, а люди талановиті й мудрі, з яскравими і нелегкими долями. Кожен є живою часткою великого народу, втілює його основні риси, відбиває його соціальне становище.
     Дуже показовим з цього погляду є образ Міхала Сухоровського, Селянський син тягнувся до науки, мріяв стати вчителем. З творів Івана Франка знаємо, як важко було школярам-русинам іти в науку, які перепони ставили польські й австрійські владці. І у часи Шашкевича не допустили хлопця до вищої освіти. Міхал був і ярмарковим акробатом, і отаманом міських злодіїв, і автором віршованої п'єси, і учасником польського повстання. Основи народної моралі не дали Сухоровському опуститися на суспільне дно, але його сила, розум, активність не знаходять належного застосування. „Якби-то моя мати пісень не співала, якби я не пішов у парафіяльну школу... боже, яку б то робучу силу мав на своєму фільварку неслухівський дідич Дідушицький!” — каже Міхал, і у цих словах виявляється вся безвихідь становища русинів, цієї „пропащої сили”, яка складалася з „хлопів і попів”.
     До глибокого узагальнення підноситься у романі образ юродивого старця, який не пам'ятає ні роду, ні племені, не знає свого імені і навіть рідної мови. Люди прозвали його Агасфером, і він повірив, що живе ще з біблійних часів і карається за те, що не подав води Ісусу, коли той ніс хреста на Голгофу. Врятувати Агасфера може лише людина з палким серцем і чистим сумлінням ціною важкої праці і самозречення. Весь русинський народ був подібний до цього старця: цісарські піддані – така їх основна характеристика. Агасфер запитує городян: „Хто дасть спраглим цілющої води і пам'ять їм поверне?” Він зазирає людям у вічі і лише тужний, допитливий погляд Маркіянових синіх очей викликає його довіру. У цьому виборі юродивого є якийсь  містичний елемент, ніби призначеність звище. Але сам Маркіян довго йшов до твердого рішення: „Я подам воду спраглим!” Першим кроком на цьому шляху була проповідь, виголошена Шашкевичем по-українськи, і вірш „Голос галичан”. Цей виступ, нечувано сміливий щодо мови, викликав „піднесення руського духу на сто процентів”, як згадували сучасники. Шашкевич, а з ним і його товариші, виходять зі своїми ідеями на люди. Попереду у них – велика робота, важка боротьба, але свій обов'язок вони виконають. Вийде у 1837 році книжечка „Русалка Дністровая”, від якої почнеться літочислення нової української літератури на Прикарпатті. Це був подвиг, і здійснити його було так нелегко, як добути воду з каменя.
     Пишучи про життя письменника, не можна оминути його творчість. Р. Іваничук щедро і вміло використав найдостовірніше джерело інформації про М. Шашкевича — його поезії. Це допомогло осягнути внутрішній світ поета, його настрої, уподобання. Звичайно, не можна забувати, що у романі створено художній образ, але художній домисел не суперечить відомим фактам. Запропоноване трактування постаті вожака „Руської трійці” оригінальне і правдиве. Навіть спеціалісти знайдуть для себе нові цікаві моменти.
     Вдало використовує романіст художній вимисел для пояснення не зовсім зрозумілих моментів з біографії Шашкевича. Читач дізнається, чому Маркіян виключений з семінарії і проклятий батьком, чому запальний юнак не пішов у ряди польських повстанців, як розуміти його виступ на честь іменин цісаря.
     Дія твору розвивається динамічно і напружено. Р. Іваничук уникає широких описів, помітне прагнення стислості вислову, афористичності думки. Роман насичений проблемами, роздумами, промовистими символами і узагальненнями, і весь огром охопленого матеріалу неможливо відобразити у короткій рецензії. Хоча твір історичний, питання, підняті у ньому, важливі для сучасників. Роль і місце митця у суспільстві, наступність поколінь, обов'язок перед   рідним народом, вибір шляху – ці та інші проблеми постають знову і знову перед кожним поколінням, тому досвід минулого не повинен забуватися.
     Надзвичайно колоритна мова роману. Р. Іваничук тонко відчуває українську розмовну мову початку XIX ст., виявляє обізнаність з іншими слов'янськими мовами, а також із латинською, німецькою, французькою.
     Зрозуміло, що від творів такого типу не вимагається виключної наукової достовірності, та все ж не можемо втриматись від кількох зауважень. Ведучи мову про збірник „Син Русі”, романіст говорить, що Шашкевич сам уклав збірку, а на титульній сторінці підписалися також Вагилевич і Головацький. Цей рукописний збірник зберігся, і у ньому немає ні підписів, ні творів Вагилевича й Головацького. Натомість у ньому різними почерками інших друзів Маркіяна вписано їхні вірші. Ця неточність викликає і друге зауваження: до 1835 року коло Шашкевичевих друзів та однодумців було вже значно ширше, ніж це зображено у романі. Також варто було Р. Іваничукові використати той факт, що па початку 30-х років Маркіян захопився перекладанням „Слова о полку Ігоревім” зі староруської мови. Щодо перекладу поеми Гощинського „Канівський замок”, то хоча у сюжет роману вдало вплетено мотиви, що спонукали Шашкевича до роботи над перекладом, і висвітлено сам творчий процес, все ж відомо, що уривок з поеми він переклав не раніше 1838 року і при інших обставинах.
     Проте ці зауваження не применшують вартості нового роману Р. Іваничука. Твір свідчить про подальше зростання письменника, його великий творчий потенціал. Останні історичні романи його творять широку панораму життя українського народу в Галичині.
     Приємне враження справляє поліграфічне оформлення книги, малюнки художника Л. В. Прийми.
     Роман „Вода з каменю” – цінне надбання нашої літератури. Твір примушує думати, виховує громадянина, патріота й інтернаціоналіста.

Бурлака Г. З глибин історії / Галина Бурлака // Донбас. – 1983. - № 4. – С. 118-120. - Рец. на кн. : Вода з каменю. Роман / Р. Іваничук. - К. : Дніпро, 1983. - 242 с.