Такої емоційної сили і чистоти образного самовираження, писав Микола Жулинський, які я відчув і пережив, учитуючись у поезії Тараса Мельничука, мені в останні роки не доводилося пізнавати. Та ні, кривлю душею. Доводилося, коли готував статтю про життя і поезію Василя Стуса...
     Тарас Юрійович Мельничук народився 20 серпня 1939 року в селі Уторопи Косівського району на Прикарпатті. Після закінчення десятирічки працював коректором районної газети, лісорубом, валовідбійником на Донбасі, служив ув армії. 1958 року вступає до Чернівецького держуніверситету, та на третьому курсі покидає навчання. Їде на будівництво Криворізького гірничо-збагачувального комбінату, впродовж двох років працює теслею на будовах Красноярського краю. Року 1964 поновлюється в університеті, з якого через півтора року його, однак, відраховують. Після цього працює в редакціях районних газет Глибокої, Хотина, Косова, Верховини, в івано-франківській обласній молодіжній газеті. В 1967 році у видавництві „Карпати” виходить перша збірка віршів „Несімо любов планеті”. В 1968 році вступає на заочне відділення Московського літературного інституту. З 1972 по 1975 за „антирадянську діяльність” був несправедливо позбавлений волі. Далі – два роки адміністративного нагляду, поневіряння у пошуках роботи.
     У 1990 році, після більш як двадцятирічної перерви, виходить друга збірка поета „Князь роси”. В 1992 році Тарасові Мельничуку за цю збірку присуджена Державна премія імені Т.Шевченка.
     29 березня 1995 року закотилася за обрій зоря одного з найвидатніших поетів. За заповітом Тарас Мельничук похований в селі Уторопах, на горі Ділок, побіля рідної хати, яку за життя спалили „доброзичливці”, поруч із батьківським обійстям... І не від мене залежить, що чомусь обов'язково у серпні беру до рук його першу збірочку, чотирилінійчатий „метелик” „Несімо любов планеті”, яку благословив у світ редактор ужгородського видавництва „Карпати” Петро Скунць. На титулі два написи: перший – журналіста, колишнього партійного працівника Олександра Шеремети – „Великому любителеві поезії Іову”, а другий, на звороті обкладинки, власне Тарасів – „Братаймося! Жду від Тебе березневих громів, жду Твоєї ластівки, кращої, ніж моя! Тарас Мельничук. 17 жовтня 1967 року”. Вірите, це одна із небагатьох збірок, що збереглася з мого івано-франківського архіву. Нещодавно для мене несподіваним, справді „княжим дарунком” стали надіслані поетом Василем Рябим із Коломиї оригінали віршів Тараса, а невдовзі й збірка „На княжих росах побратимів карб” (антологія присвят Тарасові Мельничуку), де вміщено кілька віршів і автора сих рядків. Та ще більшою несподіванкою була публікація Василя Клічака поезій Тарасових, де була й закриптограмована присвята мені.
      Іванові І.
                    Я знаю,
                    що я приречений.
                    Та це десь там - за дверима.
                    Я знаю таке Слово,
                    таке Речення,
                    що Смерть од мене сховається в глечику.
                    А я собі – я,
                     я стаю незримий.
                    Я на Різдво –
                              щедрий вечір,
                    а на Великдень –
                              дощик із ринви.
                    Я накидаю зиму
                              на плечі
                     і припираюся, і тулюся
                     до згорілої печі,
                    немов до золотого Криму...
     Вісточка від нього надійшла через пекло-прірву літ. Не відкидаючи біблейного походження мого прізвища, але зважаючи на „москальське” закінчення „ов”, Тарас любив називати мене „Іван І”. А може, ця криптограма належить комусь іншому?.. Якось, на вшануванні пам'яті подільського,  правда,  російськомовного поета,  поважний,  в літах, літератор, якому із якихось причин не дали слова, у колі родичів гнівно обурювався:   „Скажіть,  хто із  присутніх на вечорі  більше,  ніж я, випивав із ним...”  Може, з цієї причини йому і не надали можливості виступити. Хто зна! Упевнений, що „приятелів” такого гатунку вистачало в Тараса не тільки на Прикарпатті... Та мова не про них! Хоч харчівня-забігайлівка „Бомбей” у Станіславові, де Іван Якович читав свою поему „Мойсей”, відігрувала не останню ролю в житті піїтів, малярів, акторів, газетярів. У ній часто читав свої нові вірші й Тарас. Годі й пригадати,  коли зазнайомилися.  Щиро зізнаюся,  що мене шокувала, „збила” з пантелику його уолтуїтменівська борода – аж патріарша борода в публікації Василя Шкляра чи, скажімо, портрет під вусом і в капелюсі у публікації Ніни Гнатюк... Запам'ятав же на все життя – високим, вродливим, витонченим, гордим, молодим! Се був час,  коли він навчався заочно в Московському літературному інституті й працював кореспондентом ув івано-франківській „молодіжні” „Комсомольський Прапор”. За його не такими вже й кремезними плечима було багато чого... Звичайно, мандри гули у його опришківській, непокірній, зухвалій крові. Але це був насамперед і пошук чесного шматка хліба. Він, Тарас Мельничук, як ніхто, знав і бачив білий світ, якось відчайдушно і відверто закодовуючи його у метафори: „Де я тільки собою не сіяв, зацвітав-відцвітав...” Бо й справді у житті був Великим Блукальцем. І Великим Поетом, який над усе любив Дощ...
     Я навмисне не хочу лукавити з переліком прізвищ, які в Україні та за її межами стали іменами. Але не бачив і не уявляю в ті божевільні роки Тараса самотнього. Без перебільшення заявляю, що завше був душею будь-якого товариства. Забігаючи дещо наперед, аж у 1987 рік, коли після Малковичевого весілля, у Львові, біля сумно- і славнозвісної „Вежі”, зустрівся із Юрком Винничуком, то відразу ж запитав: „Чи був Тарас Мельничук на весіллі?”
     – Був, – відповів Юрко, – такий дотепний, веселий вуйко-гуцул.
     Повесільні гості, „львів'якуючи”, вельми скептично вислухали мій патетичний монолог про те, що Тарас Мельничук – геній XX століття і т. д. і т. п. Чого ж там! У той час щедро друкувалися інші, а хтось вже поквапився й викреслити Тарасове ім'я із розлогого реєстру буцімто- і справжніх поетів. Я усвідомлюю, що вибагливий читач сподівається на якісь несподівані деталі з життєпису непересічної Людини. Я вже обмовився, що Тарас із перших рук знав білий світ. Але не загрубів, не очерствів душею. Пригадую, як він мріяв про звичайнісіньку друкарську машинку. Відомо ж, що перебивався випадковими заробітками, мізерними гонорарами з райоблгазет. І він гайнув десь аж у Прибалтику (хоч про цей період ніде не згадується), щоб заробити на друкарську машинку. З часом він придбав „Москву”. Хоч і почерк мав красивий, із тією особливою каліграфією, яку можна прирівняти до мистецького твору. У травні ц. р., на Міжнародному Шевченківському святі, що проходило на Поділлі, ми говорили із Ярославом Дорошенком про шалену енергетику Мельничукового письма, яке чимось ледве вловимим подібне до старовинного письма у літописах, де перша буква майже малюнок. І тоді, в молоді літа, Тарас справді ніс любов планеті! Пригадую, як у тому ж „Бомбеї” читав поему „Мольфар”. Пізніше його манеру читання нагадував Григорій Чубай. А може, мені хочеться, щоб у них було щось спільне? З рукописами в одній, з незмінною дешевою цигаркою в іншій руці, якийсь окрилений і водночас приземлений, годинами читав тексти, не звертаючи уваги на невибагливу їжу. І, певно, чаркуючи і читаючи, не раз залишався напівголодним. Не пам'ятаю, щоб у такі хвилини хтось зі слухачів міг жувати. Се була злива метафор, в яких Слово мало колір, потужні м'язи, здавалося, що його можна торкнутися. Вражала Тарасова дикція, взагалі, своєрідна манера читання НЕ-ВІД-СВІТУ-СЬОГО. І так до знемоги! Навіть не вірилося, що у цій засидженій мухами, просоченій нікотином і алкоголем харчівні можна піднятися до рівня Карпат. Здавалося, що Говерла вибухала і текла гарячими вулканічними лавами із вуст побратима. Вірші звучали, як молитва. Та й Тарас скоріше був Мольфаром – за гуцульським повір'ям – духом Добра. Як правило, випадкове і невипадкове товариство німувало, бо вірші звучали несподівані, щирі, талановиті, справжні. Тоді так майже ніхто не писав.
     Звичайно, Тараса любили всі, хто його знав, хто з ним спілкувався. Хоча і тут спрацьовував відомий „джентльменський” набір якостей, що притаманний богемі. Ось і того разу. Спочатку був чималенький гурт друзяк. А потім він непомітно танув-танув... І пізньої години ми залишилися із Тарасом удвох, наодинці. Тож запросив до себе, на Галицьку, переночувати, хоч і сам мешкав у старшої сестри Тетяни.
     Саме після цього випадку Тарас запросив до себе в Уторопи. Те було восени 1967 року. Напитуючи дорогу до його оселі, відчув, що Тарас тут помітна особа, всі знають його. Доброзичливість людей імпонувала настрою, який навіювала справді золота карпатська осінь. І ось біля загадкової хати, на споришевому подвір'ї, усміхнений, наче осяяний, в якійсь „дуже домашній зодяганці” він – Тарас. Я вже мав повістку до війська, тобто за кілька днів і безсонних ночей мав іти на службу в армію. Він хотів показати мені все! Таку мав щедру душу. Обидва розкошували в розмовах із матусею Анною, яка на знак особливої прихильності тоді змила лугом мою буйну кучеряву голову. Певне, була гуцульською чарівницею, бо коли залюбки виконувала се артистичне дійство, гукала до Тараса: „Ой, що я бачу, сину!” Та що навістила-провістила-наворожила прекрасна Жінка-Мати хай залишиться таємницею. А в пам'яти ще одна жінка – дружина Маруся. Згодом до війська вона обов'язково дописуватиме всі Тарасові листи. В той же час зазнайомився і зі старшим Тарасовим братом – Василем, який, на мою думку, був талановитим сільським умільцем, водночас людиною сильною і поміркованою. Може, через те, що був я ще юним, його родинне життя мені видавалось ідилічним. Над подвір'ям із криницею, яку на цій горі викопав Батько Юрко, витав Добрий Ангел. Одного ранку ми простували гірською стежиною і раптово у сонячнім промінні спалахнули роси. Я зупинився вражено, не здатний вимовити ані слова. Про це у нього є такі рядки:
                    Роси пахнуть фіалками,
                    фіолетові роси, і білі,
                     і (од зорі) червоні.
                    Роси сяють сонцями,
                    а не сонця уламками.
                    Сяють, немов торжество,
                    неначе безсмертя...

                    Сяють роси.
                    І це так розумно:
                    сяють роси.
                    І це так радісно:
                    сяють роси,
                    сяють безумно,
                    сяють райдужно.
                    Сяють роси –
                    і жінки не голосять.
                                Зб. „Несімо любов планеті”
     Звісно, князь роси...
     Набігавшись полонинами-верховинами, нагорнувши в легені медвяного диму з ватр, начитавшись віршів ув якихось оборогах, навідавши, чомусь обов'язково поночі, Тарасових друзів, ув оселях, що одна від одної „кілометр із гаком”, якимось дивом „прибивалися” до затишної батьківської світлиці. Не можу не сказати кілька слів про неї. Якось Тарас обмовився, що якби не писав віршів, то обов'язково малював би ікони. Вже пізніше я довідався, що Тарас із Марусею заради заробку різьбили пейзажі та портрети Франка-Лесі-Шевченка. Я бачив майстерно вирізьблений портрет Сергія Єсеніна з люлькою. Брався й за пензель. Створював образи Богородиці, Ісуса Христа та святого Миколая. Про це пише Дмитро Гриньків у повісті „Політ в'язня”.
     ... Біля причілкової стіни стояла дерев'яна скриня, вщерть набита його рукописами. Я знеможено засинав на якомусь невибагливому гуцульському ліжку, не встигши здивуватися, що Тарас ставить на долівку, застелену ряднами, гасову лампу. Потім спросоння, упівока, бачив, що він лежить на тій же долівці і, квапливо вмочаючи перо у чорнильницю-невиливайку, мережить і мережить рядки на жовтому газетному папері. Для мене сей „творчий процес” був дивним і несподіваним. До речі, тоді ж переписав вірші для молодіжної газети, які я передав до редакції і які були   видрукувані.
     Мимоволі просяться на папір спогади про зустрічі в сумнозвісній уторопівській „забігайлівці”. Їх на Гуцульщині чимало. Тут можна було і цигарок купити, і пива випити в колі учорашніх однокласників, сусідів. За браком записника, на порожніх коробках із-під „Ватри” чи „Гуцульських” (були й такі сигарети!) я ретельно записував соковиті, барвисті слова, які мені подобалися. Іноді перепитував, обриваючи нетактовно розмову. Несподівано товариство вибухнуло реготом. І вдруге починало братися за животи. І вже по дорозі до хати Тарас попрохав, щоб я закреслив кілька слів, бо то була... лайка. На нього неможливо гніватися. Пізніше у цьому буфеті спровокують бійку, щоб замаскувати криміналом політичну суть гонінь і цькування Поета. Відомо, „злісне хуліганство”.
     Тарас Мельничук – опришок, горянин, гуцул. Ніжний і бунтарський. Десь підсвідомо порівнюю його із Василем Симоненком. Хай естети дарують за зовнішню неподібність. Та йдеться про серце, душу. Про серце, в якому був Ісус, про душу, переповнену Поезією. Можна і навпаки!
                    Скільки того дзвону на горі,
                    скільки того дзвону по долині.
                    То траву з росою косарі
                    косять на Вкраїні.
     У наш не вельми поетичний час, коли, за словами Леоніда Череватенка, навально сунуть, наступають хозари, коли в долі одного Поета відбивається, як у краплі роси, доля Народу. З одного боку і ніби воля, і ніби тюрма.
     Перше покарання відбував Тарас Мельничук за вірші. Вони виливалися із усього його єства. Він утікав од них, та хіба від себе самого втечеш? Привозив вірші не з „притулку тиші й самоти”, а з-під коліс поїздів, де за письмового стола правили зашмуляні вокзальні лави, аркуші рукописів були пересипані й порохом причорноморських степів, вони, здається, у себе ввібрали тумани лиманів... І недбало, а то й з гіркою іронією, складав власний доробок до родової скрині. На Тарасове п'ятдесятиріччя згоріла не хата Поетова, а той символ, що виростає до рівня України, а може, й вище, де „малий Шевченко дніє і росте”.
     Знаю, що в Коломиї, в драмтеатрі, де Поет увостаннє працював літературним консультантом, відбуваються літературні читання. Упевнений, що вони, ці читання, розкуті, щирі, яскраві, бо таким був Поет. Сподіваюся, що на них не конче присутні ті, що любили його мученицьку прижиттєву славу, ще не усвідомлюючи, що спілкуються з неординарною особистістю, яка б зробила честь будь-якому народові світу. Я навмисне обмежився цитуванням віршів із першої збірочки „Несімо любов планеті”. Життя закинуло мене на Поділля. І тільки чутки долинали про Тарасове життя-буття. Правда, якось з'явилася публікація в часописі „Україна” (колишньому часописі, № 6, 1989), а 1990-го у „Молоді” „Князь рос”, яку редагував Іван Малкович, а передмову, уривок із якої цитував, написав Микола Жулинський. На виступі у будинку літераторів на вечорі Поета, він сказав: „Справжній Тарас Мельничук у своїй Поезії. Там його і шукаймо!”
     
Іов І. „Мої думи і в сонце вкраплені...” / Іван Іов // Кур’єр Кривбасу. – 2001. - № 136. – С. 166-171.