Художньо-естетичний світ Тараса Мельничука різноманітний, складний і суперечливий, в ньому найдивовижнішим чином поєднались літературна традиція й новаторство, гуцульський автентичний фольклор й авангард, глибока християнська віра, моралізм та пристрасне язичництво. Але це не становить жадної суперечності між природою поета та його етичними й творчими переконаннями, бо саме завдяки цьому Мельничук і створив образ часу, який вражає своєю переконливою правдивістю. Його творчість привертає увагу читача насамперед проникливістю художнього бачення. Це – не літературне плоскогір'я, а вершинний здобуток нашої драматичної в своїх духовних злетах й соціальних падіннях епохи.
     Поезія Мельничука постала на грунті протесту. Здається, так закономірно розпорядилась його Доля, бо міг Тарас вибрати й інший шлях – штатного радянського поета із солідними тиражами, постійним місцем в президіях, повним зібранням творів...
     Не вибрав. Не тому, щоб вирізнитись, а тому, що не бажав загубити власну сутність, прийняти олжу за істину, молитись не Богу, а системі. Це виокремило його з-поміж письменницького загалу, але одночасно поставило на межу життя і смерті.
     Т. Мельничук в умовах монополізації радянською державою всіх засобів і форм художнього життя країни зумів зберегти самоідентифікацію, він не був заражений так званим тоталітарним синдромом і не вписався в своєрідний загальний стиль, який можна назвати інтернаціональним стилем тоталітарної культури або тотальним реалізмом. Його символом віри не стала єдина і єдино дозволена державна ідеологія, що намагалась пронизати мистецтво й культуру загалом і з їх допомогою легітимізувати своє право на довічне існування.
     Тривале всевладання тоталітарної культури не звело його самодостійне мислення до безмежно малої величини, а, навпаки, народило опір знелюдненню особистості, прагнення до активної саморефлексії:
                    Великі знали завчасно,
                    Що їх жде ешафот.
                    Великі без бою не йшли
                    На ешафот.
                    Великі спокійно не ждали
                    На шию петлі –
                    Їі заробляли трудом,
                    Наче хліб, на землі.
     Значна частина віршів Т. Мельничука позначена мужньою стриманістю,           спокійною зосередженістю. В них відсутні навмисне порушення ритмічної й метричної схеми вірша, різкі інтонаційні смислові контрасти:
                    В усьому я, і все в мені
                    І швидкоплинне, й невмируще,
                    Йти по житті, як по вогні,
                    І не стоптати білі ружі.
                              І зберегтися в чистоті –
                              У тій   високій,   в   тій
                    єдиній...
                              Щоб у кінці мого путі
                              Промовив клен: „Пройшла
                    Людина”.
     Чи можна не бачити, що тексти Мельничука не придумані, не беззв'язно сконструйовані, а вийняті на світ Божий наскрізь метафоричною,            тонкою поетичною інтуїцією:
                    мені переказали
                     метелик хоче
                    зустрітися з тобою
                    я вийшов
                    метелик простягнув
                    мені
                    квітчасту лапку
                    я озирнувся
                    був день
                    був світ
     В асоціативній поезії Мельничука, здається, більше важлива не природа образів, а природа відношень, що їх зв'язує, не предмет, а функція предмета. Поетичний рядок, перестаючи бути одиничним, неповторним, тяжіє до формули:
                    простоволосе лоша
                    пильнує віз
                    сорочка знизує
                    білими плечима
                    мурашки пасуться
                    та іржуть
                    аж червоні
                    і хліб
                    як Київ золотий
     Йдеться тут, мабуть, не про гармонію чи дисгармонію – про алгебру. Можна, звичайно, і про „ребус”, але ребус цей занадто простий: кожний знак-символ має тут певну суму значень, з яких можна вже вибирати навмання, без страху помилитися.
                    я князь роси
                     я знаю
                    трави міцно
                    прикуті ногами
                    до галери степу
                    море босе
                              
                              писана земля
                              розколота кров'ю
                              а над гранітами
                              душа морозу
                              плаче квітами
     Гірка констатація суспільного клімату в умовах тоталітарної держави. І все одно ліричний герой (автор!) намагається ідентифікувати свою людську особистість, зберегти внутрішню свободу, висоту духу – бути князем роси! „Сумна іронія, – пише І. Пелипейко, – яке то вже панування над росою на прикутій траві!”
     Складні рядки асоціативних побудов поетичних текстів Тараса Мельничука дають змогу говорити про стильову неповторність, прагнення автора до принципово нових виражальних можливостей поезії. Йдеться про потік свідомості, колаж, образний монтаж, музикальні асоціації звукових поєднань, джерело яких – природна гармонія української мови.
     Все це разом переходить у новий естетичний вимір, принципово іншу організацію художньої реальності. І не має значення, як називати таку поезію – модерновою, асоціативною чи інтуїтивною, – головне, що „це – справжня поезія, а не заримовані гасла” (І. Пелипейко).
     Вона, його поезія, позбавлена сірої тривіальності, з якоюсь магічною силою впливає на читача своєю активною дієвістю, формою, багатством фактур і – чистотою. Грубе жорнове каміння радянської ідеології не змогло перетерти на муку живі зерна Слова, Істини і Любові, що ствердилися в Мельничуковій поезії, заставили його шукати морального закону в самому собі, прокладати правдиві містки між, як висловлюються філософи, „Я” та „Не – Я”. Поет шукає себе у просторі життя між Уїтменом, Лесею,                  гуцульськими мольфарами, і його духовні одкровення, його мука і радість стають скарбами й нашої душі.
     Мельничукові тексти – виразна противага офіційній літературі, що займалася насадженням загальнообов'язкових догм, „відображенням об'єктивної реальності” (такої реальності, як справедливо твердив Достоєвський, взагалі не буває). Найістотніше в Мельничука – звертання до універсальності простих цінностей: добра, любові, жертовності („Людина мусить хоч раз стати Ікаром”), довіри:
                    Оце і є найбільше в світі щастя,
                    Щоб срібний місяць в твоє сяйво
                    Вірив
                    Й не дав тобі, мов яблуку, упасти.
     Змістовий алогізм і незавершеність окремих текстів поета („Всюди люди, люди, люди”, „Поливає криниця м'яту”, „Я хочу по крилах погладити птаху”) – це свідчення кризи дійсності, „образи неготовності буття” (вислів М. Бахтіна).
     Не знаємо, наскільки цілеспрямовано Т. Мельничук переймався        філософською заданістю своїх віршів. Зазвичай, митець, натхненний повнотою своїх переживань, про таке не думає, але ж твір надалі починає існувати самостійно, незалежно від індивідуальності творчої біографії та суб'єктивних побажань: він починає існувати „для мене”, тепер – у контексті „мого” світовідчуття і відтоді кожен читач починає в ньому шукати зміст, „правду свою”, казав поет Євген Плужник.
     Одночасно бачимо, що ментальність Тараса Мельничука позбавлена стереотипів соціальної міфології, він бачить всю небезпеку             дегуманізації суспільства, втрату ним людських характеристик.
                    Норма – нуль.
                    Нуль – ти, нуль –  я.
                    Нуль – сто мільйонів
                    Таких, як ти і я.
                    Нуль!
                    А на нуль – триста тонн тротилу,
                    Три мільярди куль.
                    Норма.
                    Це норма.
                    Решта – на платформи.
     Тарас Мельничук не спирається на власні відчуття, не робить їх самоцінними, ігноруючи таким чином людей з несхожим внутрішнім світом, іншим духовним досвідом. Однак, як справжній поет, він відчуває тональність часу, найтонші порухи людської душі, перспективи соціальних перемін. Вони визначають його поетичну палітру й тематику віршів. На перший план виступає тема протесту проти несвободи, позбавлення людини її суверенних прав:
                    Я з кленового впав листа
                    В жабуринням покритий став
                    А сніжинка пурхнула свята,
                    а за нею сніжниця густа.
                    Мороз!
                    Замерзає зелений став.
                    Жабуринням покриті уста...
     Ємкі й точні образи змальованих Мельничуком драматичних конфліктів
повсякчасно приходиться переживати й іншим по-справжньому талановитим поетам (та й не тільки їм, і навіть не тільки поетам – ось що важливо! Ось що важить справжній поетичний образ!)
     Світ дисгармонії й трагедійного існування Людини, Поета  й  Слова,  роз'єднаних всепрониклою силою зла, змодельований Мельничуком настільки переконливо, що без усяких застережень, сприймається як реальна дійсність соціального буття епохи „розвитку соціалізму”:
                    Хто на оленя,
                    Хто на слово.
                    І поет боїться
                    Підійти до слова.
                    Щоб, бува, не подумали,
                    Що він олень.
                    Я сам бачив, як якось мисливці
                    Прийняли собаку за лиса,
                    На щастя,  собака    довго не
                    мучивсь:
                    Він же не поет.
     Складний вир життя, що дедалі увиразнював драматичний розрив між сутністю й видимістю, виявився таким очевидним, що для його розкриття поет не міг залишатись на позиції стороннього спостерігача. Надзвичайно переконливою є Мельничукова енергія устремління через смерть – до свободи:
                    До смерті! Лише туди!
                    Чи, може, інша є дорога?
                    Веди!
                    Ради Бога!
                    Будь за вождя і Бога,
                     Веди!
     Неспроможний скоритися приготованій йому долі, уражений до глибини свідомості викликом, кинутим почуттю справедливості, він не силкувався пристосувати власне життя до сміхотворних умов земного існування, – мабуть, так міг би сказати про Тараса Мельничука теоретик сюрреалізму А. Бретон, якби доля й час звели їх докупи. І подивувався б силі духу й потужній вітальній енергії нашого Поета, який наперекір ув'язненням і заборонам, гонінням і нужді, всім зустрічним і перехрестним вітрам, не став поетом відчуження, а, поставлений на межу життя і смерті, зумів написати:
                    Я вмію радіти,
                    Як радіє той,
                    Хто на небо дивиться
                    Перед стратою.
                    Я вмію радіти – й радію, що небо
                    І  після мене засвітить зорі.

Григору А. „Він жив у слові...” / Аделя Григору // АЛКОС. – 2003. - № 1. – С. 30-31.