Знав я Тараса Мельничука, який народився 20 серпня 1938 року в с. Уторопи на Косівщині, зі шкільних років. Він був старшим від мене, але мені, як і моїм однокласникам, було відомо, що він вчився на „відмінно”, що писав вірші, що прекрасно малював ікони. Та ближче познайомився з ним уже в Яблунівській середній школі. Тарас навчався тоді у 10-му, а я у 8-му класі. Ми проживали разом у пришкільному інтернаті. Він відрізнявся від нас усіх своїм широким світоглядом і, безперечно, глибокими знаннями. Дуже часто вигадував смішні історії, любив поспівати, чи не першу скрипку грав у різних хлоп'ячих витівках. Був рішучим, різким і точним у висловлюваннях, а слово його звучало переконливо і мало якусь неймовірну силу впливу на оточуючих. Це, скажемо з погляду нинішнього дня, була в основних рисах сформована особистість.
     Мабуть, тут, у Яблунівській школі, за три роки він прочитав усю наявну в районній бібліотеці українську і зарубіжну класику. Стосовно творів письменників, які вивчалися за шкільними програмами, мав свої міркування, які часто не збігалися з трактуваннями, поданими у шкільних підручниках. Це іноді призводило до гарячих дискусій учня з учителями. Такі дискусії, без сумніву, були корисні для обох сторін, а також і для слухачів. Я пригадую такий обмін думками Тараса з учителькою російської літератури В. Т. Зацеркляною (єдиною на той час у школі вчителькою з університетською освітою). Йшлося про критичні статті Бєлінського, про які ми і не чули, бо вони не вивчалися у школі. Це було для нас цікаво, і ми раділи за свого товариша.
     Тарас був сильним і в точних науках. Та ореол такого собі відмінничка його не приваблював. Нам здавалося, що він спеціально ускладнював собі життя. Через кілька місяців після вступу (добровільно-примусового) в комсомол Тарас, ідучи додому, цілком свідомо викинув свій комсомольський квиток. Він, мабуть, думав глибше і бачив дальше за нас. Та в скорому часі секретар комсомольської організації дізналася про відсутність квитка. Тарасові довелося сказати на зборах, що квиток загубив. Звичайно, він одержав стягнення, але я пригадую, як уся шкільна комсомолія відправилася в Уторопи шукати квиток, якого, звісно, не знайшла.
     Незважаючи на те, що він мав відмінні знання з усіх предметів, раптом у четвертій чверті перестав відвідувати школу. Обклався книжками, читав і писав. Чи це була реакція на нерозділене перше кохання, а чи якісь інші мотиви спричинили цей протест – ми не знали, але всі бажали одного: щоб Тарас пішов на випускні екзамени. Ми дійсно переживали, бо знали, що переконати його у чомусь було важко. Але він давно вирішив про себе, що екзамени складати буде. І хоч вчителям не сподобалась така поведінка випускника, Тарас закінчив школу з відмінними оцінками.
     Згодом він працював: вантажником, молотобійцем, будівельником. Був журналістом, працівником верховинської і косівської районних газет. Вчився у Чернівецькому університеті, в Московському літературному інституті. Але насамперед він був поетом, якому боліли людська кривда, неправда, несправедливість, який прагнув до людяності, добра, краси, правди. Цими почуттями пройнята його перша збірка „Несімо любов планеті” (1967). Поет знав, чим ризикує, мовлячи про любов до планети в державі-монстрі, яка утверджувала ідеологію класової боротьби, насильства, диктатури, ненависті до будь-якого інакодумства і мала хворобливу ідею-фікс – перемогу комунізму в усьому світі. Знав, але заявляв:
                    ...мені сили вистачить
                    іти по дорозі, якої нема.
     Ота дорога завела його в тюрми та концтабори. Двічі його кидали за грати: в 1972 та 1978 роках. За найстрашніший у комуністичній імперії злочин – одверто висловлену любов до України. За це передчасно пішли з життя В. Симоненко, В. Стус, О. Тихий, В. Марченко, не рахуючи сотень і тисяч діячів літератури, мистецтва, культури, науки, знищених у попередні десятиріччя. Але й за колючим дротом муза Т. Мельничука не змовкла. У 1983 р. в США вийшла збірка його тюремних поезій „Із-за ґрат”. У 1990 р. в Україні, через 23 роки після першої, побачила світ друга збірка „Князь роси”, удостоєна Шевченківської премії (1992). Одночасно у Великобританії з'явилася книжка „Строфи із Голгофи”.
     Тюрми, концтабори, переслідування зруйнували здоров'я поета, а невлаштованість життя, бездомність після виходу з ГУЛАГу доконали його. Злі, підлі люди спалили в 1990 р. його рідну хату, і він, хворий, змушений був поневірятися по чужих квартирах.
     29 березня 1995 року не стало Тараса Мельничука, поета-страдника, лауреата Державної премії України ім. Т. Шевченка та премії ім. В. Сосюри.
     Його життєвий шлях був важким і тернистим. Він мав достатньо розуму, щоб створити для себе легше життя, але він мав ще й талант, а талант Бог вручає людині, щоб вона поділилася з іншими.
     У 2000 році у Вижниці відбулася презентація книжки антології присвят Тарасові Мельничукові „На княжих росах побратимів карб”. Випуск такої антології – вшанування пам'яті нашого сучасника, провісника нового часу, подвижника українського духу, поета-страдника, поета-бунтаря, Князя Роси – Тараса Мельничука. У вступному слові антології редактор-упорядник Манолій Попадюк написав: „Тарас був для всіх нас дорогим. Його поезія – то спраглий ковток святості, духовної наснаги і для поколінь нового тисячоліття”.
     А подружжя Володимир та Марина Римари створили скульптурний пам'ятник поета, встановлений на подвір'ї Уторопської школи, втілений у вигляді свічки, спалаху, яким було і життя, і творчість Тараса Мельничука. На наш погляд – це дуже вдале втілення нашого сучасника – Князя Роси.
     Як віддяку поетові, перевидаються його твори, встановлюються Меморіальні дошки. Пам'ять про Тараса бережемо, його творчістю наснажуються ті, хто припадає до скарбів народного світогляду, до незамуленої української душі. Літературну відзнаку його імені під назвою „Князь Роси”, уже отримало чимало поетів.
     Мельничукові пристрасне поетичне слово, його гуцульське бунтівне життя, любов до рідного народу надихатимуть й наснажуватимуть ще багатьох творців, хто не збайдужів до народних фольклорних глибин, не відцурався своїх коренів.

Курищук В. Князь Роси / Василь Курищук // Гуцульський калєндар. – 2008. – Вип. 13. – С. 40-41.