Пилип'юк Василь Васильович (нар. 10.01,1950 p., c. Новоселиця, Снятинського району Івано-Франківської області) — визначний фотомайстер, президент видавничого підприємства „Світло й Тінь”, Майстер світлини, визнаний світовою спільнотою творець художніх фотографій, значна частини яких вже ввійшла до кращих надбань культурологічної спадщини. Його творчість і суспільно корисна діяльність стали вагомим внеском у розвиток та відродження української культури.
     Василь Пилип'юк пройшов шлях від фотокореспондента районної газети до відомого українського фотохудожника. 1973 року закінчив факультет журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка. Працював у районних газетах Снятина, Верховини Івано-Франківської області, в івано-франківських обласних газетах. Після переїзду до Львова працює у газеті „Львівський залізничник”, плідно співробітничає з обласними, республіканськими та тодішніми всесоюзними часописами. Згодом переходить на посаду власкора журналу „Україна”  у Львові та його англомовного видання „Ukraine” (1973—1989 pp.). Від 1990 року — головний редактор журналу „Світло й Тінь” (відновлено назву українського фотожурналу 1933—1939 років). Активно популяризуючи світлинство в Україні та за її межами, часопис отримав офіційне визнання найпрестижнішої фотомистецької організації світу — Міжнародної федерації фотомистецтва (FIAP), що є найвищою нагородою для видань аналогічного профілю в Європі. Учасник десятків фотовиставок, презентацій.
     Василь Пилип'юк — автор багатьох широко відомих фотоальбомів. З-поміж них „Львів”, „Живиця”, „До тебе плинуть”, „Пієта в камені”,   „Львівський Державний Академічний театр опери та балету ім. І. Франка”, ”Львівщина”, „Ровенщина”, „В краю Черемота й Прута”, „У світ широкий”, „Древній Галич”, „Львів. Пори року”, „Українська ікона XIV—XVIII cm.”, 2Львів. Барви міста”, „Івано-Франківщина”, „Івано-Франківськ”, „Долею подаровані зустрічі” І том, „Рубаї” у співавторстві з Д. Павличком, „Калуш”, „Львівська опера”, „Золота підкова України”, „Львів соборний”, „Львів з Високого Замку”, „Україно, ти моя молитва...”, „Крізь відстані й роки”, „Ласкаво просимо” (3 історії київських вокзалів), „Дім на Михайлівській, з якого видно весь світ”, „Де шум потоків і смерек”, „Лицар нації”, „Острів благодаті”.
     Василь Пилип'юк — це феноменальне явище сучасної журналістики. І не тільки журналістики, а й взагалі української культури. Бо сучасна українська культура без Василя Пилип'юка практично неможлива. Адже своїми художніми працями, своїми художньо-мистецькими світлинами він презентує Україну на світовій арені. Тобто іноземцям Україна доступна навіть тоді, коли вони не знають української мови. Бо мова фотографій — це є мова універсальна, вона зрозуміла, доступна до всіх. Василь Пилип'юк — не лише фотомайстер, не лише художник. Є й інші талановиті фотохудожники. Він великий організатор художньо-мистецького процесу в Україні. їв цьому йому немає рівних...
     Лауреат Національної премії України імені Т. Г. Шевченка (1994р.), Заслужений діяч мистецтв України (1998 p.), лауреат Міжнародної культурної премії „Золотий Ікар” (2004р.) та багатьох інших премій та почесних нагород.
     
     Світлиною почали називати фотографію в Галичині. Назва ця прижилася серед частини фахівців та дослідників і вживається й сьогодні паралельно із традиційним терміном іншомовного походження. Та не про слово зараз, а про явище досить поширене, навіть буденне та про ті зовні не дуже помітні суперечливі процеси, які в ньому нуртують. Отже, яка доля фотографії сьогодні? Чи виживе вона в умовах глобального телебачення? Кого називати майстром сучасної світлини? Чи може і чи повинен існувати сьогодні фотомистецький журнал? Нарешті, яка природа самої фотографії і чи можна говорити про неї, як мистецьке явище? Спробою відповісти на ці питання є діалог, який ведуть визначний український фотохудожник Василь Пилип'юк, президент видавництва „Світло й Тінь”, редактор відродженого в Україні під цією ж назвою часопису, автор сорока фотомистецьких книг, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, заслужений діяч мистецтв України, переможець багатьох міжнародних конкурсів і виставок, нарешті, володар Міжнародної культурної премії Михайла Стріхаржа „Золотий Ікар” і професор Володимир Здоровега.
    Володимир Здоровега: Я вже не знаю, пане Василю, з чого починати цю розмову. Найсвіжіші враження від торжества вручення вам „Золотого Ікара” — Міжнародної премії. А з пам'яті ще не стерлися голоси іншої врочистості, пов'язаної із презентацією знакового, як мені здається, альбому „Лицар нації” про Миколу Колессу, якраз у день століття цього Майстра української музики. До речі, як реагував він, коли брав у руки цю прекрасну книгу?
    Василь Пилип'юк: Це важко передати словами. Він був настільки зворушений, що я навіть злякався. Це відбилось на його настрої. Він увесь сяяв, навіть просльозився. Повірте, що і я відчув якусь свою причетність до величного історичного факту. Не знаю, чи траплявся колись в історії будь-якої національної культури такий дивовижний факт. Перед тобою сидить столітній метр, генетично пов'язаний із нашою національною гордістю — Миколою Лисенком, а тобі разом із співавтором Яремою Гояном вдалося у світлині та слові укласти своєрідну поему гармонії звуку пісенного краю. І ось твою руку тисне, на твоє плече лягає рука столітнього творця чарівного музичного світу. І ти, виснажений до краю, — бо в єдиний клубок злились останні дні і ночі, — відчуваєш втому і те блаженство, яке важко виразити словами...
    В. 3.: До речі, це яка за рахунком книга?
    В. П.: 39-та. Та справа навіть не в тому. Вона не подібна до інших. Моїм співавтором була історія — зафіксовані безіменним фотографом постаті, родина. Це ті безцінні документи, яких сьогодні ніхто неспроможний зробити навіть з допомогою найфантастичнішої техніки. Ніхто не дізнається, з якими труднощами доводилось розшукувати і здобувати ці реліквії, долаючи відстані, родинні амбіції і т. д. Зрештою, їх треба було відібрати, відфільтрувати, а головне — змонтувати, зробити єдине ціле, створити збірний образ. Не кажу про те, що власні світлини Миколи Колесси та його оточення доводилось робити десятки років...
    В. 3.: Справді, не всі фотографії в альбомі ваші — і це зрозуміло, — як зрозуміло й те, що такого типу книга не може бути зроблена за місяць чи рік. Але це ваша книга, оскільки йдеться про мистецьку книгу, а не окремі світлини чи тексти, які є лише своєрідним матеріалом, камінчиками цілісної художньої мозаїки. Це ваш задум, ваша концепція, ваша архітектоніка, ваша мозольна виконавча праця, до численних поїздок до словацького поліграфічного підприємства включно. Насмілюся висловити припущення, що це лише перша книга нової серії „Постаті”. Не впевнений, чи усвідомлює наша культурна громадськість глибинність задуму. Наші недруги зробили все для того, щоб позбавити нас історичної пам'яті, пам'яті роду нашого. У високій мистецькій формі вам пощастило не просто розповісти про композитора, диригента, педагога Миколу Колессу, а про один з українських родів, який чудом вцілів, і продовжувачі цього роду творять і нині. Родовід інших був обірваний, винищений, висланий і зганьблений. То чи буде продовження цієї серії „Постаті”? Чи можна до цієї потрібної праці залучити інших майстрів України?
    В. П.: Про інших говорити не буду, а про себе скажу: є задуми створити інші „Постаті”. Увіковічнити образи достойних українців у колективному портреті. Йде робота над книгами про Емануїла Миська, Дмитра Павличка. На черзі виконання інших мистецьких проектів. Щоб вийшов зримий, художньо неповторний образ України у пейзажах, архітектурних шедеврах і людях, особистостях.
    В. 3.: Робота ця ведеться вами давно. Таких ідеальних за художньою досконалістю і дивовижним баченням краси Карпат, міст Галичини, пам'ятників культури, архітектури, простих людей, видатних діячів культури, політики, зрештою усього широкого світу картин, які створили ви, до цього не знало українське фотомистецтво. Це загальне визнання всіх фахівців, просто глядачів. Про це можна б говорити без кінця. Про вас, про вашу самобутню творчість написані сотні відгуків, статей, з'явилися і дві книги. До речі, мені вже довелось говорити про те, що сам лише перелік ваших звань, нагород, призів, перелік виставок і опублікованих альбомів зайняло до десяти сторінок тексту, а стислі довідкові статті про вас у найпрестижніших міжнародних довідниках за обсягом перевищують аналогічні статті про найвидатніших українських політиків. Але хотілось би попросити вас розкрити, наскільки це можливо, таємниці вашого ремесла.
    В. П.: Фотографія у найрізноманітніших формах, в тому числі
рухома фотографія, змінила не просто обличчя преси. Вона у певній мірі змінила наші уявлення про світ. Вона позначилася на всіх видах образотворчого мистецтва, не ліквідувавши їх, як дехто побоювався у XIX столітті, а стимулювавши їх нову якість. У певних сферах образотворчого мистецтва вона змусила його „потіснитися”, віддати світлині свої окремі функції. Утвердилося, незважаючи на все це існуючі неоднозначні погляди, фотомистецтво як відносно самостійний вид творчості. Та може найголовніше, фотографія суттєво вплинула на спосіб бачення світу. Сучасна людина „фотографічно” сприймає оточуючий світ. У нашій свідомості цей світ формують, виховують зображальні способи комунікування.
    В. 3.: А як щодо нашої рідної, української світлини?
    В. П.: Ви знаєте, що я займався цим питанням, коли ми відроджували фотомистецький часопис „Світло й Тінь” у 1990 році і коли довелося редагувати оновлений журнал. У мене нагромадилася солідна кількість матеріалів про фотографію в Україні і зокрема про галицьку фотографію. До речі мені ближче до душі слово „світлина”. Воно рідніше. Росіяни у свій час теж користувались подібним словотвором „светопись”. Із появою портативних фотокамер світлинникарство стало предметом захоплення. Це було дороге задоволення. Лише окремі українці, порівняно заможні, могли собі дозволити придбати фотоапарат, купувати плівку, хімікати. Але такі фанатики цієї справи були. Вони створили Товариство українських фотографів і навіть заснували у 1933 році у Львові згаданий уже журнал „Світло й Тінь”. Як зізнався один з його організаторів Степан Щурат, пізніше відомий вчений, доктор філологічних наук, у кишені в них тоді було лише 50 злотих, і ніхто не вірив у цю авантюру. Але журнал вийшов і з величезними фінансовими труднощами видавався до 1939 року, коли був закритий з волі „визволителів”. Це був по суті перший і єдиний український фотомистецький часопис, визнаний у тодішній Європі. Я щасливий, що мені разом з колегами, при активній підтримці Ростислава Братуня, Романа Федоріва, Романа Іваничука та наших меценатів вдалось відновити вихід модерного журналу під цією ж назвою. Він здобув світове визнання...
    В. 3.: Багато ваших прихильників неодмінно поцікавляться, чому у даний час журнал не виходить?
    В. П.: Причин декілька. Може на перший план поставив би елементарно просту причину — руки не доходять. На мої плечі навалився такий огром праці, що особисто не маю змоги безпосередньо займатись часописом. Відійшов у вічність мій найближчий помічник, теж, до речі, випускник факультету журналістики, Дмитро Герасимчук. За віком і станом здоров'я не може займатися часописом його мистецька душа Маестро Роман Баран. Не вдалось знайти ентузіастів, гідної заміни іншим працівникам. При сучасних цінах на папір, поліграфічні видатки, розповсюдження часопис безнадійно збитковий.
    В. 3.: Як людина, причетна до мас-медійних студій, можу авторитетно заявити, що чудовий журнал чисто мистецького типу, яким є „Світло й Тінь” у нинішньому вигляді, рентабельним, не кажу вже прибутковим, ніколи не буде. Про це говорить світовий досвід. Потрібна концепція іншого мистецько-рекламного видання, тобто видання, яке б, не втрачаючи своєї художньої якості, могло, хай спочатку частково, компенсувати витрати за рахунок відповідного типу реклами. Отже, як мінімум, потрібний певний початковий капітал плюс поліграфічна база плюс винахідливий гурт видавців-ентузіастів плюс не менш винахідливі менеджери. Та тема нашої розмови — художня фотографія у сучасному інформаційному просторі. Які, на вашу думку її ознаки і місце на фоні телебачення, Інтернету, масового розповсюдження портативних фотоапаратів, фотокамер, в тому числі цифрових?
    В. П.: То такий масив обширних питань, що й книги замало, щоб дати на них вичерпну відповідь. Але спробую дуже стисло. Світлина буває різних типів: технічна, службова, побутово-професійно любительська, професійно-журналістська і, нарешті, художня. Між ними немає непрохідної межі. Старі та й нинішні професійні фотографи у своїх ательє чи навіть майстри-любителі творили нерідко художні портрети високої досконалості. Ви, мабуть, звернули увагу, якої вражаючої сили репортерські знімки переможців міжнародного конкурсу минулого року опублікували газети. А якими сильними, художньо неповторними документами епохи стали знайдені у бункерах світлини воїнів УПА, в тому числі ті, що друкувалися свого часу у нашому часописі.
    В. 3.: То кожна людина може зробити досконалу в художньому плані світлину?
    В. П.: Такі випадки трапляються у результаті збігу обставин чи стихійного таланту людини. Я ж хочу вести мову про певні загальні закономірності. У самому процесі творчості задіяно декілька компонентів: реальна дійсність, об'єктив, око художника, за яким його талант, творча уява, інтуїція, досвід. Світлина — найдокументальніша із усіх видів мистецтв. З нею може конкурувати хіба що скульптура, художній портрет. Художник-фотограф не може не рахуватися з натурою...
    В. 3.: Ось у тому й справа. Багато мистецтвознавців каже: мистецтво неможливе без творчої уяви, фантазії, такої комбінації життєвих вражень, якої нема в реальному житті. Мистецтво — плід фантазії...
    В. П.: Дозвольте закінчити думку. Мистецтво фотохудожника в тому, що він шукає, вміє побачити оту комбінацію життєвих реалій у самому житті, тобто ті щасливі миті, коли ніби природа творить образ, здатний викликати естетичні емоції. Другий етап — це вміння схопити мить з належної точки, у бажаному ракурсі. Далі в цей процес вступає техніка — тонкощі об'єктива, чутливість плівки, чаклування у лабораторії, використання різних технік тощо. Зрозуміло, жоден фотомайстер у процесі роботи не задумується над усім цим. Все це реалізується миттєво, інтуїтивно. Хоч з власного досвіду знаю, як довго треба шукати об'єкт, іноді місяцями, їду, бачу якісь незвичні комбінації стовбурів дерев, гілок на фоні пагорба чи схилу гори. Але це може заграти лише у відповідну пору року, при належному освітленні. Нотую у блокноті, що тут треба побувати у таку-то пору року, при сонячній погоді, на схилі дня і т. д. Ніколи не бігаю, не метушусь при репортерській зйомці, спокійно обираю позицію і терпляче чекаю потрібного моменту. Необхідна, зрозуміло належна апаратура...
    В. 3.: Про неї якраз і хотілось би спитати. Сьогодні дивовижна фототехніка. Маса портативних фотоапаратів, які називають „мильницями”. Фотографують усі. З'явилась чудова цифрова фотоапаратура. Але чомусь ви і ваші колеги — професійні фотожурналісти користуються іншою, спеціальною апаратурою.
    В. П.: „Мильниці”, як ви кажете, — для фотолюбителів. Вони надзвичайно зручні у користуванні. Але зроблені з їх допомогою
знімки не відповідають критеріям, які ставлять перед світлиною фахівці. Цифрова апаратура — справді диво техніки. Вони дають миттєве і дуже адекватне зображення, його легко передавати відповідними каналами. Тому цією технікою широко користуються фоторепортери. Для фотографа-художника вони не підходять. Над таким знімком не почаклуєш, бо це напрочуд точна, дуже красива кольорова копія того, що є. Але не більше.
    В. 3.: А може ми, пане Василю, надто перебірливі, такі собі естетствуючі мудрагелі. Народ ось буквально плаває у телевізійному ефірі. Жодне порядне весілля не обходиться без касети із його відеозображенням. Маса людей робить щоліта і щозими масу знімків, часто цікавих і навіть пікантних, а ми з вами про якесь елітне фотомистецтво.
     В. П.: А хто сказав, що елітне мистецтво будь-коли було масовим, доступним для всіх, зрозумілим для всіх? Чи багато навіть сьогодні людей, які ходять в оперу, слухають симфонічну музику, насолоджуються Шопеном чи Бахом? Так і художня світлина сьогодні в масовому комунікаційному просторі, на тлі телебачення, розважальної поп-музики і масової фотографії „на пам'ять” є елітним мистецтвом. Воно доступніше, ніж образотворче мистецтво, зрозуміліше для публіки. На фотовиставках, презентаціях, у фотогалереях більше публіки, ніж на художніх виставках чи на балетних спектаклях. І все ж, на моє переконання, художня фотографія, а не телевізор, піднімає, облагороджує людину, робить її духовно багатшою, вчить бачити прекрасне у житті і в людині. Такою вона залишиться.
    В. 3.: Додам, що вона, як і інші види мистецтва, пробуджує, якщо користуватися науковою термінологією, естетичні емоції. Художня світлина, на відміну від звичайного знімка, володіє здатністю довготривалої дії. Нею можна користуватись, отримуючи естетичне задоволення. А це високий дар не природи, а людини.
     
     Здоровега В. Чарівний світ очима Василя Попадюка / Володимир Здоровега // Пам’ять століть. – 2004. – № 3-4. – С. 52-58.