Віталій МАЛАХОВ: „Я поставив виставу про любов двох чоловіків”
Нещодавно театральна компанія „Бенюк і Хостікоєв” представила на суд публіки свій новий проект — „Про мишей і людей”
Вистава у постановці Віталія Малахова викликала бурхливу, однак суперечливу реакцію публіки і критики, що якраз і є однією з ознак успішного і запитаного проекту. Ми ж спробували з’ясувати у самого режисера, як вистава створювалася.
— Віталіє Юхимовичу, як виникла ідея постановки Стейнбека?
— У мене в будинку робили ремонт угорські закарпатці з Тячева, і ми щовечора за пляшечкою вина розмовляли. На живому прикладі побачив ситуацію, коли шлях убиває мету. Вони по 17 років працюють за кордоном з надією колись на батьківщині вибудувати будинок, хоч за цей час старший син виїжджає до Петербурга, молодший заробляє астму, дружина 17 років без чоловіка. Тобто духовний дім знищується геть. І я пообіцяв на їхню честь поставити виставу. Пропонував Хостікоєву давно цей матеріал, вважаючи, що він ідеальний для них із Бенюком. Вони не вірили: мовляв, трагічне, нуднувате. Для початку їм потрібна була комедія. Через рік вони самі звернулися до мене з проханням поставити «Про мишей і людей». Я відгукнувся на прохання, оскільки вважаю, що вистава актуальна, ігрова, а головне — добра. Коли у мене запитують: «Про що ваша нова робота? — я, не замислюючись, відповідаю: «Про любов двох чоловіків». Далі нехай кожен думає все, що завгодно. А любов батька і сина — це хіба не любов двох чоловіків?
— Часто робота режисера в антрепризі проводиться за принципом: «Здав і забув». Ви плануєте продовжити свою участь у виставі?
— Я завжди багато працюю з акторами після прем’єри. Записую дуже скрупульозно всі зауваження, як правило, вони на рівні тексту. Я дуже люблю працювати з текстом, щоразу знаходжу в ньому щось нове. Слова не безглузді, в них драматург завжди компресує реальність. Актори мого театру знають, що я прагну до досконалості глибини, а не форми. Вони так виховані. Тут виявилося дещо складніше. Тільки дуже розумні актори відрізняють ставлення до персонажа від ставлення до себе. Я завжди їм говорю, що вистава має бути злішою і жорсткішою. Мені здається, що навіть улюблений мій Богдан Бенюк не до кінця правильно грає фінальну сцену: він заливає підмостки сльозами. Але навіть це він робить талановито. Я, до речі, дуже радий, що Богдан, нарешті, вискочив із усіляких «папуг» та «холостяків», тому що єдине, про що говорить у перервах Женя Паперний, так це про нові анекдоти. Наташу Сумську дуже сильно заштампували в рідному театрі. Вистава зроблена дуже швидко, практично за місяць. І вона, звичайно ж, вимагає контролю, жорсткості. Я постараюся їх переконати, що вони не досконалість. Зрозуміють — тоді все буде добре, не зрозуміють…
Я вам скажу так: дуже важко працювати, коли на сцені така кількість народних артистів. У будь-якому випадку, я думаю, що вистава правильна. Радий, що все ж зробив її, а Толі з Богданом довів, що можна грати не лише комедії. Я не прихильник гучних слів, але все ж можна сіяти розумне, добре, вічне.
— Довелося почути думку одного глядача: «Навіщо за нашого сьогоднішнього важкого життя ставити вистави, після яких моторошно на душі»?
— Спірне питання. Сьогодні мелодрама — дуже модний жанр. Але я вважаю, що краще грати «Про мишей і людей», ніж театральний варіант «Бригади». Я відвик орієнтуватися на публіку. Як сказав хтось із великих: «Горе мені, якщо мої переконання коливатимуться залежно від мого пульсу». Може, у когось поганий настрій, і йому сьогодні не хочеться дивитися таке, а комусь — навпаки. До речі, мені на другий день після вистави зателефонувала знайома і сказала: «Ой, спасибі вам велике, я так наплакалася, голова досі болить». Оце комплімент! Печаль світла — це сум, який приносить звільнення. Не заперечую, що комедія краще сприймається публікою. Я зовсім не випадково ввів кілька легких моментів у виставу, оскільки глядачам треба давати передихнути.
— Але на ці моменти глядач занадто бурхливо реагує і аплодує часто зовсім невпопад.
— Усе правильно. Більш того, у фіналі, якщо ви помітили, не звучить постріл: це спеціально зроблено. Знаю з гіркого досвіду «Дяді Вані» —пострілу глядач лякається і починає… сміятися. Тут не хотілося б такого. Я можу на 90% передбачити реакцію залу, тому тут усі ходи вирахувані. Все-таки робилася вистава для широких верств населення. Вона не естетська, вона дуже проста, але одночасно — досить стильна, не «разлюли малина». Хоча знаю, як можна було б зробити, щоб плакали ну в кожній сцені. Насправді все просто. В основі вистави має бути хороша, глибинна література. Ось чому я вважаю, що на сцені треба відроджувати п’єси Горького, Брехта. Зараз від такої літератури почали відходити і ставити якісь концептуальні режисерські вистави — весь Чехов за один вечір, наприклад. Повертаючись до питання про роботу з акторами (завдяки майстерності Стейнбека), — в нашій виставі можна копати безмежно і знаходити щось нове, вигадувати.
— Розкажіть про роль, яка дісталася Володимиру Абазопуло. Адже у Стейнбека герой інший. Чому ви змінили, трансформували образ?
— Він не просто трансформований. Роль написано спеціально для Володі, у якого пройшла операція, і лікарі видалили горло. Актор насправді так розмовляє. Це не гра. Треба віддати належне Анатолію Хостікоєву, який побачив, що після операції Володя ходив як убитий. Актор без голосу — страшне покарання. Та Володя — сильна людина. Він не пішов із професії. Виявив бажання працювати у виставі. Я пообіцяв придумати мотивування. Трохи пізніше прочитав в інтернеті, що у випадку, якщо людину врятували після повішення, то страждає трахея. Це й стало легендою для героя Абазопуло. Спеціально для Володі в Америці було куплено апарат, який створює ефект деренькучого голосу. На кожну виставу ми ставили спеціальний підсилювач.
— Плануєте продовжити роботу з компанією «Бенюк і Хостікоєв»?
— Нічого конкретного поки не можу сказати. Зараз ставитиму твір сучасної англійської драматургії. Автор п’єси Келлі Черчілл. Це постановка для двох акторів. Одну з ролей я запропонував зіграти Анатолію Хостікоєву, а хто стане його партнером — поки думаю. Це буде історія про долю 52-річного лікаря. Він пережив трагедію. 30 років тому в автокатастрофі загинула його дружина, а їхній шестимісячний син опинився в дуже важкому стані. Герой п’єси — генетик. Він займався модною для Англії темою клонування. Проводячи досліди, він зробив на всякий випадок три десятки маленьких синів... І от через роки вчений зустрічається з п’ятьма дорослими хлопцями. Зовні абсолютно схожі, але виховані по-різному. Для вистави мені треба підібрати сильний акторський дует. П’єса представляє цікаві ролі для Батька і особливо для Сина. У Москві цю постановку грають Віторгани. У листопаді я маю намір приступити до репетицій.
Дуже хочу поставити горьківське «На дне». У мене поруч з будинком пункт прийому вторинної сировини. Щоранку, вигулюючи своїх собачок, я зустрічаю людей, які опустилися. Розмовляю, намагаюся зрозуміти, чому покотилося під укіс їхнє життя. Вони — наша реальність. Ми ще не розуміємо, до чого призвів капіталізм, ми тільки в нього вступаємо, і у мене є дуже серйозні побоювання. Моя донька живе в Англії, тому я з цим уже зіткнувся. Капіталізм — це непроста система. Вона нелюдська. Відбувається повне відторгнення. Коли в сім’ї моєї доньки проблеми — вони телефонують тільки мені, тому що «ті» хороші, позитивні, багаті мама і тато ніколи в житті нічим їм не допоможуть. Для них справді незрозуміло, як дві людини можуть одна за одну віддавати життя. Адже у нас теж сьогодні вже ніхто не позичає грошей і не говорить, яка у нього зарплата. Я не розумів, навіщо будується стільки ресторанів і кафе? Хто до них ходитиме? Раніше у мене люди вдома сиділи. Зараз усі зустрічі призначаються тільки в ресторанах. Я не консерватор і не вважаю, що треба повернути минуле, але необхідно все-таки пам’ятати про хороше, яке було там. Благополучний Захід убив усі прості людські почуття. Там усе зводиться до контролю суми на картці, знайомства, зустрічі діляться на «потрібні» і «непотрібні».
Малахов В. Віталій Малахов: „Я поставив виставу про любов двох чоловіків” : Нещодавно театр. компанія „Бенюк і Хостікоєв” представила на суд публіки свій новий проект — „Про мишей і людей” : [інтерв’ю з реж. Віталієм Малаховим / розмовляла Олександра Миронова] // День. – 2004. – 5 жовт. (№ 178).
Вистава у постановці Віталія Малахова викликала бурхливу, однак суперечливу реакцію публіки і критики, що якраз і є однією з ознак успішного і запитаного проекту. Ми ж спробували з’ясувати у самого режисера, як вистава створювалася.
— Віталіє Юхимовичу, як виникла ідея постановки Стейнбека?
— У мене в будинку робили ремонт угорські закарпатці з Тячева, і ми щовечора за пляшечкою вина розмовляли. На живому прикладі побачив ситуацію, коли шлях убиває мету. Вони по 17 років працюють за кордоном з надією колись на батьківщині вибудувати будинок, хоч за цей час старший син виїжджає до Петербурга, молодший заробляє астму, дружина 17 років без чоловіка. Тобто духовний дім знищується геть. І я пообіцяв на їхню честь поставити виставу. Пропонував Хостікоєву давно цей матеріал, вважаючи, що він ідеальний для них із Бенюком. Вони не вірили: мовляв, трагічне, нуднувате. Для початку їм потрібна була комедія. Через рік вони самі звернулися до мене з проханням поставити «Про мишей і людей». Я відгукнувся на прохання, оскільки вважаю, що вистава актуальна, ігрова, а головне — добра. Коли у мене запитують: «Про що ваша нова робота? — я, не замислюючись, відповідаю: «Про любов двох чоловіків». Далі нехай кожен думає все, що завгодно. А любов батька і сина — це хіба не любов двох чоловіків?
— Часто робота режисера в антрепризі проводиться за принципом: «Здав і забув». Ви плануєте продовжити свою участь у виставі?
— Я завжди багато працюю з акторами після прем’єри. Записую дуже скрупульозно всі зауваження, як правило, вони на рівні тексту. Я дуже люблю працювати з текстом, щоразу знаходжу в ньому щось нове. Слова не безглузді, в них драматург завжди компресує реальність. Актори мого театру знають, що я прагну до досконалості глибини, а не форми. Вони так виховані. Тут виявилося дещо складніше. Тільки дуже розумні актори відрізняють ставлення до персонажа від ставлення до себе. Я завжди їм говорю, що вистава має бути злішою і жорсткішою. Мені здається, що навіть улюблений мій Богдан Бенюк не до кінця правильно грає фінальну сцену: він заливає підмостки сльозами. Але навіть це він робить талановито. Я, до речі, дуже радий, що Богдан, нарешті, вискочив із усіляких «папуг» та «холостяків», тому що єдине, про що говорить у перервах Женя Паперний, так це про нові анекдоти. Наташу Сумську дуже сильно заштампували в рідному театрі. Вистава зроблена дуже швидко, практично за місяць. І вона, звичайно ж, вимагає контролю, жорсткості. Я постараюся їх переконати, що вони не досконалість. Зрозуміють — тоді все буде добре, не зрозуміють…
Я вам скажу так: дуже важко працювати, коли на сцені така кількість народних артистів. У будь-якому випадку, я думаю, що вистава правильна. Радий, що все ж зробив її, а Толі з Богданом довів, що можна грати не лише комедії. Я не прихильник гучних слів, але все ж можна сіяти розумне, добре, вічне.
— Довелося почути думку одного глядача: «Навіщо за нашого сьогоднішнього важкого життя ставити вистави, після яких моторошно на душі»?
— Спірне питання. Сьогодні мелодрама — дуже модний жанр. Але я вважаю, що краще грати «Про мишей і людей», ніж театральний варіант «Бригади». Я відвик орієнтуватися на публіку. Як сказав хтось із великих: «Горе мені, якщо мої переконання коливатимуться залежно від мого пульсу». Може, у когось поганий настрій, і йому сьогодні не хочеться дивитися таке, а комусь — навпаки. До речі, мені на другий день після вистави зателефонувала знайома і сказала: «Ой, спасибі вам велике, я так наплакалася, голова досі болить». Оце комплімент! Печаль світла — це сум, який приносить звільнення. Не заперечую, що комедія краще сприймається публікою. Я зовсім не випадково ввів кілька легких моментів у виставу, оскільки глядачам треба давати передихнути.
— Але на ці моменти глядач занадто бурхливо реагує і аплодує часто зовсім невпопад.
— Усе правильно. Більш того, у фіналі, якщо ви помітили, не звучить постріл: це спеціально зроблено. Знаю з гіркого досвіду «Дяді Вані» —пострілу глядач лякається і починає… сміятися. Тут не хотілося б такого. Я можу на 90% передбачити реакцію залу, тому тут усі ходи вирахувані. Все-таки робилася вистава для широких верств населення. Вона не естетська, вона дуже проста, але одночасно — досить стильна, не «разлюли малина». Хоча знаю, як можна було б зробити, щоб плакали ну в кожній сцені. Насправді все просто. В основі вистави має бути хороша, глибинна література. Ось чому я вважаю, що на сцені треба відроджувати п’єси Горького, Брехта. Зараз від такої літератури почали відходити і ставити якісь концептуальні режисерські вистави — весь Чехов за один вечір, наприклад. Повертаючись до питання про роботу з акторами (завдяки майстерності Стейнбека), — в нашій виставі можна копати безмежно і знаходити щось нове, вигадувати.
— Розкажіть про роль, яка дісталася Володимиру Абазопуло. Адже у Стейнбека герой інший. Чому ви змінили, трансформували образ?
— Він не просто трансформований. Роль написано спеціально для Володі, у якого пройшла операція, і лікарі видалили горло. Актор насправді так розмовляє. Це не гра. Треба віддати належне Анатолію Хостікоєву, який побачив, що після операції Володя ходив як убитий. Актор без голосу — страшне покарання. Та Володя — сильна людина. Він не пішов із професії. Виявив бажання працювати у виставі. Я пообіцяв придумати мотивування. Трохи пізніше прочитав в інтернеті, що у випадку, якщо людину врятували після повішення, то страждає трахея. Це й стало легендою для героя Абазопуло. Спеціально для Володі в Америці було куплено апарат, який створює ефект деренькучого голосу. На кожну виставу ми ставили спеціальний підсилювач.
— Плануєте продовжити роботу з компанією «Бенюк і Хостікоєв»?
— Нічого конкретного поки не можу сказати. Зараз ставитиму твір сучасної англійської драматургії. Автор п’єси Келлі Черчілл. Це постановка для двох акторів. Одну з ролей я запропонував зіграти Анатолію Хостікоєву, а хто стане його партнером — поки думаю. Це буде історія про долю 52-річного лікаря. Він пережив трагедію. 30 років тому в автокатастрофі загинула його дружина, а їхній шестимісячний син опинився в дуже важкому стані. Герой п’єси — генетик. Він займався модною для Англії темою клонування. Проводячи досліди, він зробив на всякий випадок три десятки маленьких синів... І от через роки вчений зустрічається з п’ятьма дорослими хлопцями. Зовні абсолютно схожі, але виховані по-різному. Для вистави мені треба підібрати сильний акторський дует. П’єса представляє цікаві ролі для Батька і особливо для Сина. У Москві цю постановку грають Віторгани. У листопаді я маю намір приступити до репетицій.
Дуже хочу поставити горьківське «На дне». У мене поруч з будинком пункт прийому вторинної сировини. Щоранку, вигулюючи своїх собачок, я зустрічаю людей, які опустилися. Розмовляю, намагаюся зрозуміти, чому покотилося під укіс їхнє життя. Вони — наша реальність. Ми ще не розуміємо, до чого призвів капіталізм, ми тільки в нього вступаємо, і у мене є дуже серйозні побоювання. Моя донька живе в Англії, тому я з цим уже зіткнувся. Капіталізм — це непроста система. Вона нелюдська. Відбувається повне відторгнення. Коли в сім’ї моєї доньки проблеми — вони телефонують тільки мені, тому що «ті» хороші, позитивні, багаті мама і тато ніколи в житті нічим їм не допоможуть. Для них справді незрозуміло, як дві людини можуть одна за одну віддавати життя. Адже у нас теж сьогодні вже ніхто не позичає грошей і не говорить, яка у нього зарплата. Я не розумів, навіщо будується стільки ресторанів і кафе? Хто до них ходитиме? Раніше у мене люди вдома сиділи. Зараз усі зустрічі призначаються тільки в ресторанах. Я не консерватор і не вважаю, що треба повернути минуле, але необхідно все-таки пам’ятати про хороше, яке було там. Благополучний Захід убив усі прості людські почуття. Там усе зводиться до контролю суми на картці, знайомства, зустрічі діляться на «потрібні» і «непотрібні».
Олександра МИРОНОВА
Малахов В. Віталій Малахов: „Я поставив виставу про любов двох чоловіків” : Нещодавно театр. компанія „Бенюк і Хостікоєв” представила на суд публіки свій новий проект — „Про мишей і людей” : [інтерв’ю з реж. Віталієм Малаховим / розмовляла Олександра Миронова] // День. – 2004. – 5 жовт. (№ 178).
