Гості літературно – мистецької вітальні. Вип. 4
ББК 85.03
Г 72
Гості літературно-мистецької вітальні. Вип. 4 : пам'ятка користувачу / Івано-Франків. ОУНБ ім. І. Франка, від. літ. з мистец. ; [упоряд. Г.І. Пристай, Ю.С. Михайлюк; комп. дизайн Ю.С. Михайлюк; відп. за вип. Л.В. Бабій]: - Івано-Франківськ, 2011. - 32 с.
У мистецтві Прикарпаття є яскраві особистості, які заслуговують на визнання і шану за творчу працю.
Бібліотека продовжує серію „Гості літературно-мистецької вітальні", яка ставить за мету висвітлювати актуальні питання мистецтва та ознайомити з творчим доробком і неординарними долями талановитих людей, зустрічі з якими організували та провели працівники відділу літератури з мистецтва, що відбулися в обласній універсальній науковій бібліотеці ім. І. Франка 2011 р.
Пропоноване видання рекомендується для працівників бібліотечних закладів та широкого кола читачів.
Зауваження, пропозиції та замовлення просимо надсилати на адресу:
м. Івано-Франківськ, вул. Чорновола, 22, обласна універсальна наукова бібліотека ім. І. Франка, відділ літератури з мистецтва, тел. 75-01-32
E-mail: libifua@gmail.com
Упорядники: Пристай Г.І. - завідуюча відділом літератури з мистецтва ОУНБ ім. І. Франка
Михайлюк Ю.С. - cоціолог ІІ категорії ОУНБ ім. І. Франка
Комп'ютерний дизайн: Михайлюк Ю.С. - cоціолог ІІ категорії ОУНБ ім. І. Франка
Відповідальна за випуск: Бабій Л.В. - директор ОУНБ ім. І. Франка
Світлана Бєсєда:
Талант, укладений для неї Богом
Мабуть, кожен хоч раз у своєму житті розмірковував, що ж таке насправді талант. Чи то людські гени, а чи то Божий дар. Вважають, що провідне місце все ж таки займає позиція "божественності". Проте не варто вилучати й людський фактор... Але якщо поглянути на цю проблему більш роздумливим оком, то талантом не є ані людське досягнення, ані Божественний дар... Талантом є митець, який йде по шляху, укладеному для нього Богом.
У розвитку свого неперевершеного таланту Світлану Бєсєду й справді за руку веде Бог. Адже в'язані шедеври, які створює майстриня тендітними руками, вражають своєю витонченістю, ліричною жіночністю, оригінальністю та стильністю.
Читачі обласної універсальної наукової бібліотеки ім. І. Франка мали змогу замилуватись в'язаними виробами пані Світлани, творча зустріч з якою відбулася у відділі літератури з мистецтва. У кожне своє створіння майстриня не тільки вклала душу, але й наповнила його своєю любов'ю і тонким баченням краси.
Приємно, що в такій затишній, наче родинній атмосфері, ми мали змогу поспілкуватись з пані Світланою.
- Пані Світлано, чому саме в'язані вироби? Чому сплетіння гачка і гнучкої нитки стало справою Вашого життя?
- Хочу сказати, що мода на в'язані речі завжди залишиться актуальною. Кожна жінка в них виглядає неперевершеною та чарівною і привертає погляд представників чоловічої статі. Тому мене й зацікавило в'язання як таке. Воно приносить мені не лише грошовий дохід, але й велике естетичне задоволення. Варто зазначити, що домашнє в'язання гачком і спицями - улюблений і масово поширений у наш час на всій території України вид творчості. І кожна талановита майстриня прагне створити щось оригінальне, щоб вразити свого клієнта. Тому і я намагаюся створювати вишукані в художньому відношенні светри, сукні, костюми, сумки, шарфи. Творчо переосмислюючи традиційні принципи декоративного вирішення одягу, розробляю сучасні зразки оригінальних виробів, оздоблюю їх різнокольоровими прикрасами.
- Скажіть, будь ласка, звідки черпаєте ідеї на створення того чи іншого оригінального витвору? І що для Вас є джерелом натхнення?
- Насамперед, ідеї черпаю з власної фантазії, проте також шукаю певні узори та моделі з журналів, які пропагує сьогодні преса. Коли починаю працювати над новим виробом, то перш за все малюю у своїй уяві певний ескіз - такий, щоб жінка в ньому не лише виглядала неперевершеною, але й почувала себе в ньому комфортно. Особливу увагу приділяю декору: це може бути вишивка ручної роботи стеклярусом, бісером, стрічками, мереживом та паєтками. Хитромудрі переплетіння, коси, шишечки і різні інші варіанти в'язки є модним оформленням речей у цьому сезоні. А джерелом мого натхнення була і залишається моя сім'я. Тільки завдяки родині я прагну творити, вона є моїм стимулом на звершення нових і нових виробів. І я їй цим завдячую. В сім'ї я знаходжу спокій, затишок, умиротворення, любов, а це і являється основним джерелом для плідної творчості.
- Пані Світлано, а як відбувається поєднання декору та кольору у Ваших роботах?
- У цьому сезоні немає особливої переваги якомусь одному кольору. Фаворитами стали нейтральні відтінки такі, як бежевий, сірий, верблюжий, білий і колір слонової кістки або айворі. Якщо дівчині до душі спокійні тони, то можна надіти одяг бордового, синього, чорного або блакитного кольорів. Серед візерунків на в'язаному одязі перевага віддається квітковим принтам і смужкам.
- На кого розрахований Ваш одяг?
- На тих, хто любить практичні та екслюзивні речі. Ну, і звісно ж на тих, хто хоче стильно виглядати.
- Хто із покупців найбільше запам'ятався?
- Для мене дорогий кожен мій клієнт, адже ця людина знаходить у моїх роботах те, що я бачу і люблю.
- Пані Світлано, поділіться секретом, як можна стільки встигати зробити?
- Насправді секрету, як такого, немає. Просто не треба лінуватися. Багато зробиш тоді, коли праця приносить задоволення, коли ти можеш реалізувати себе, бути ефективним у тій чи іншій ролі.
- Кажуть, творчі люди повинні постійно перебувати у стані закоханості.
- Не тільки творчі, а й всі, бо коли в душі людини порожньо - це біда для неї і для серця. А воно - не вибирає. А в нашому модерному світі нині кожна людина особливо потребує ласки й любові.
- Який афоризм, пані Світлано, Ви найчастіше згадуєте у житті?
- Очі бояться, а руки роблять. Як сказав Владика Софрон Мудрий, вчорашній день - вже не наш день, завтрашній - ще не наш, тому добро ми повинні робити сьогодні.
- Пані Світлано, які, на Вашу думку, ідеальні стосунки між чоловіком та жінкою?
- Я не є прихильницею таких відносин, які будуються на образах, докорах, підозрах, недовірі, користолюбності. Між чоловіком і жінкою повинні бути гармонія, як душевна, так і тілесна. Тоді у такої пари і дітки народжуватимуться славні і щасливі. Між гармонією і любов'ю я ставлю знак рівності. Людина може любити себе, ближнього, Бога тільки тоді, коли перебуватиме у гармонії зі своїм внутрішнім єством.
- Українська жінка 21 століття - якою вона є?
- Та кожна жінка готова отримати подарунок, букет квітів чи бодай увагу з боку чоловіків чи своїх дітей. І за це вона, жінка, яку б посаду не займала, до якої б соціальної касти не належала, віддасть сторицею... Жінка у всі віки створена‚ щоб віддавати‚ ба‚ навіть дарувати ласку‚ вміння‚ тепло‚ любов‚ поцілунок‚ посмішку та‚ врешті‚ саму себе. Жінка здатна на самопожертву заради дітей‚ заради ідей‚ заради спасіння людства. І якщо вона прийняла рішення‚ то ніколи від нього не відступить. У кожної жінки свій характер, у кожної свій шлях до успіху, в кожної свої смаки.
P. S. Жінки - одвічні романтики‚ і вірять‚ що можуть зробити життя кращим. І роблять це! Кожна жінка‚ мов вічний двигун‚ не дає зупинитися життю, адже від неї неможливо відняти головного - творчого духу. Пригадалися слова одного філософа: "Без жінок початок життя був би позбавлений підтримки‚ середина - задоволення‚ а кінець - втіхи"‚ в якому і закладено глибокий зміст жіночого життя-буття.
Про Світлану Бєсєду‚ хранительку вогнища власної оселі‚ можна сказати десятки теплих слів. Ніжна‚ мудра‚ розважлива‚ золоторука... І це не просто слова‚ це спосіб життя жінки‚ яка‚ як не дивно‚ собі належить найменше. Пані Світлана своїми тендітними руками створює неперевершене. Її оригінальні в'язані вироби - це її стиль життя, сповнене краси та позитивних емоцій. Завдяки творчості Світлана Бєсєда відчуває себе жінкою, щаслива від того, що може поділитися часточкою краси з іншими. Певне, в цьому і полягає та життєва гармонія...
Марія Ігнатюк
Микола Сулятицький:
Свічадо зореслова
Перед іконою свічею Слова
Горить душа - то України код.
Затям: народ живе, допоки мова
Допоки мова є - живе народ!
Антонія Цвіт
Слово... Буденнiсть i значущiсть. Простота i таїна. Звичайнiсть i магiя. I все це вмiщається у словi. Мабуть, коли створювалась мова як засiб спiлкування, людство ще не усвiдомлювало до кiнця силу слiв. Слова щастя i горя, радості i смутку - усе може бути в одному словi.
Особливе значення в нашому житті відіграє художнє слово. Літературні твори з'являються завдяки тому, що є люди, які володіють даром мистецтва слова. Вони відчувають і розуміють красу і значення його краще за інших.
Посібник-хрестоматія «Свічадо зореслова», авторами якого є Марія Ігнатюк, та Микола Сулятицький - це не лише прагнення збагатити й розширити культурний і духовний рівень майбутніх фахівців театрального мистецтва, а й виховати в них високий художньо-естетичний смак, залучити до репертуру класичну спадщину українських письменників, пропагувати доробки талановитої молоді та дати їм сценічне життя.
Досить вагомо, що художні твори, вміщені до хрестоматії «Свічадо зореслова», сприяють вихованню національної самосвідомості, передбачають набуття високої професійної кваліфікації спеціалістів, які б стали справжніми носіями новочасної української культури та мистецтва.
Завдяки творчій презентації, яка відбулася у відділі літератури з мистецтва обласної універсальної наукової бібліотеки ім. І. Франка, ми мали змогу поспілкуватися з авторами посібника Марією Ігнатюк та Миколою Сулятицьким.
- Озирнувшись назад і поглянувши на свій багатогранний педагогічний і творчо-концертний досвід, що Ви можете сказати про навчально-виховний процес вищої театральної школи, значення в ньому науково-методичної літератури?
- Марія Ігнатюк: Дякую Вам і всім працівникам обласної універсальної наукової бібліотеки ім. І.Франка, яких дуже шаную за достойно проведену вами презентацію посібника-хрестоматії «Свічадо зореслова» та за запрошення до такої важливо-проблематичної розмови.
Видання книги не тільки наша велика радість, а й приємна користь для багатьох викладачів-словесників та студентів вищих навчальних закладів культури і мистецтва України.
Знаємо, як важко появляються на світ подібні посібники. У час кризового економічного стану, будемо відверті, певне ослаблення відчувається і в гуманітарній освіті. Зокрема, чимало проблем є у становленні сьогоднішньої української театральної школи. Про це часто йдеться на шпальтах фахових журналів, газет, приміром, у статтях та дискусіях-виступах М. Резніковича, Ф. Стригуна, О. Кужельного, В Віктюка. І це попри високе визнання української мистецької школи на світовому рівні (Шекспірівський театральний фестиваль у Румунії (2007), подібних фестивалів у Іспанії (2008), Китаю (2010). Перспектива національної системи підготовки акторів, режисерів, як бачимо, є. Адже гідно презентували нашу школу на міжнародному рівні студенти КНУТКіТ ім. І. Карпенка-Карого, представляючи кращі зразки сценічної інтерпретації «життя людського духу» в театральній формі. Їхньому успіхові сприяло майстерне поєднання слова і психологічно вмотивованої пластики, вибудоване «за системою Станіславського».
Слово - вінець творчості актора» - говорив В. І. Немирович-Данченко, а словесна дія - фундамент техніки перевтілення. Актору, який не володіє майстерністю сценічного мовлення нічого робити в драматичному театрі. Докори вищезгаданих відомих сучасних діячів театрального мистецтва про значні огріхи в мистецьких закладах - справедливі й стосуються, перш за все, периферійних навчальних закладів: відсутність висококваліфікованих педагогів, тісного зв'язку між вищими навчальними закладами та професійним театром, брак підручників з фахових дисциплін...
Вважаю дуже доцільним і доречним видання посібника «Свічадо зореслова», у якому представлено усі роди та жанри художньої літератури, що для студентів-театралів є предметом глибокого осмислення, опрацювання й сценічного втілення. У ньому - кращі твори 242 авторів ( з них 57 лауреатів Національної премії України ім. Т. Шевченка), чимало шедеврів...
Щоправда, немає в хрестоматії третього роду літератури - драми, уривки з якого переобтяжували б посібник. Тому, як навчальний драматургічний репертуар, взято лише монологічне мовлення. Усистематизувавши його, ми видали цей матеріал окремою навчальною книгою під назвою «На кону вічності» («Нова зоря», 2005 р.), де презентували монологи античних драматургів Есхіла, Софокла, Еврипіда та класичних і сучасних європейських і українських авторів.
Хоч мусимо визнати, що монологічного мовлення (до речі, вдячного матеріалу для опанування мистецтва сценічного слова) дуже мало в сучасних українських п'єсах, як і самих їхніх постановок. Наших молодих драматургів не вельми підтримують театри. Звідси й дефіцит сучасної української драми...
- Як Ви ставитесь до проблем сучасної української драматургії, які вони?
- Микола Сулятицький: Проблема не стільки у відсутності драматургії, а почасти в деякому, можна так сказати, комплексі меншовартості. Так само існує думка, ніби питання сучасної драматургії - це виключно клопіт самих тільки драматургів. В Україні написано сотні п'єс, та лише невелика їх кількість втілені на сцені. Насправді, якість і кількість нашої сучасної драматургії - доказ, наскільки цікавий, оригінальний і сучасний наш театр (і кіно). Бо ці два чинники є чи не найефективнішою формою відображення нашого життя. І допоки у нас до цих видів мистецтва будуть ставитись як до залишкового аспекту - важко говорити про якісь світлі перспективи. Хоча маємо, безумовно, яскраві приклади належного рівня театрального мистецтва, взяти хоча б молодих митців сцени Прикарпаття.
- Хотілося б почути Вашу думку стосовно можливостей вияву артистичного таланту випускників театрального відділення Вашого Інституту мистецтв.
- Марія Ігнатюк: Це дуже цікава, але й болюча тема, бо не все так складається як гадається... Вона вимагає окремої розмови. І все ж я безмежно рада, що багато моїх студентів залишились саме у Івано-Франківських театрах і успішно працюють на професійній сцені.
- Що можете сказати про молоде покоління акторів у театрі?
- Микола Сулятицький: Молодь повсякчас була і буде рушієм змін тих чи інших суспільних явищ, культури і театру зосібна як найбільш чутливого фактору національної самосвідомості. Відрадно, що саме у нашому краї цей постулат дійсно зреалізований на практиці чи не найяскравіше, адже в основному молодіжний склад Івано-Франківського обласного академічного музично-драматичного театру ім. І. Франка створив резонансні вистави «Солодка Даруся», «Нація» за творами М. Матіос, які вчинили справжній фурор на багатьох сценах як України, так і зарубіжжя. Сміливість сценічних вирішень, неординарність, жага експериментування повсякчас були цариною молодіжних уподобань. Інсценізація таких художньо високоамплітудних речей, де зображається комплекс як національних, так і суб'єктивно індивідуальних, особистісних людських перипетій, вимагає неабияких творчо-інтерпретаційних ходів, де аж ніяк не можна « впасти в трафарет», нібито театр, це щось на кшталт вже унормовано звичного різновиду мистецтва, розрахованого на масове сприйняття, в якому актори на сцені грають перед глядачами вже написану драматургом п'єсу. Тут не обійтись без інтерсеміотичних прийомів видозміни літературного тексту чи сукупності сценічних зображально-виражальних засобів та прийомів, притаманних театру як особливому мистецтву гри. На наше тверде переконання, творчий колектив Івано-Франківського академічного обласного українського музично-драматичного театру в ім. Івана Франка, а особливо режисер-постановник заслужений артист України Ростислав Держипільський, не те що справились із вкрай складним постановним завданням поліжанрового новело-драматичних творів Марії Матіос, але й сотворили неповторну сценічну симфонію людського і загальнонаціонального, увійшовши у глибини українського генокоду, неперевершено реалізувавши його театральними засобами гри, слова, художності. Хочеться відзначити таких молодих артистів театру як Г. Баранкевич, Н. Левченко, О. Гнатковський, Р. Луцький, І. Захарчук, О. Пасічняк, С. Винарчук та інші.
- А що Ви скажете, чи й справді театральна школа молодих акторів нашого театру ім. І. Франка вирізняється своєю грою, творчою манерою, своєрідністю режисерського вирішення?
- Марія Ігнатюк: З усім сказаним я абсолютно згодна. Хочу тільки додати, що й Івано-Франківський обласний академічний театр ляльок ім. М. Підгірянки теж рясніє чималими творчими успіхами, серед яких нові інтерпретації-постановки: «Ксеня і 12 місяців» за Б. Лепким, «Егле-Королева Вужів», Соломеї Неріс, «Скрипаль на даху» Дж. Бока, «Цахес» за Е.-А. Гофманом (головний режиссер театру В. Підцерковний, директор - заслужений працівник культури України Р. Братковський).
Мене завжди приємно дивує цей молодіжний творчий колектив (майже усі актори мають вищу мистецьку освіту, або завершують заочне навчання у вищих навчальних закладах) своєю ансамблевістю, артистизмом, виразністю слова, вокалу і пластики, відчуттям відповідальності за свого партнера. Зацікавлюють грою і самовіддачею у створенні казкових образів у живому чи ляльковому плані актори Н. Деркач, Т. Винник, Л. Йосифів, В. Кочмар, С. Нечипорук, Ю. Полєк, Г. Савчин, С. Савчин, Ф. Януш, Л. Пронь. Скільки у нас талановитої мистецької молоді! Глядач у нас вдячний... Тож завжди мучить думка про необхідність створення в місті молодіжного професійного театру.
- Що Ви можете сказати про проблеми українознавства на сучасному етапі?
- Микола Сулятицький: В основі концепції українознавства як цілісної системи науки, мають бути засади про комплексність розвитку народу, взаємозв'язаність історії, мови, культури, ідеології та національної місії. Cпливають на думку роздуми визначного громадсько-культурного діяча, поета Богдана Бори (псевдонім Бориса Шкандрія) над ментальним розшаруванням української емігрантської людності, яке достоту співпадає із сучасними реаліями материкової України, де вчений виділяє ряд соціальних груп: група „відщеплена від українського середовища", група „схильна до космополітизму" і відзначається „анемічним почуттям національної приналежності" та група , яка „свідома своєї національної приналежності". Саме перша і друга номінації, які із сумом констатується, становить більшість нашої суспільності та членується на відповідні категорії: пропащі, індиферентні, скептики, зазнайки, невдахи тощо.
А тому-то у наших невтішних сьогоденних реаліях весь тягар відстоювання національної самоідентифікації у час, коли, як зазначає літературознавець Анатолій Погрібний, „йде боротьба за культурний простір на наших теренах, яка є лише одним з виявів боротьби за геополітичний простір", перекладений на невеликий, зате стійкий прошарок борців за українську справу, на українську інтелігенцію, зокрема творчу.
- А яка Ваша думка стосовно відстоювання національної самоідентифікації та виховання у студентів розуміння своєї національної приналежності?
- Марія Ігнатюк: Вважаю, що цей аспект навчально-виховного процесу архіважливий. Професійне навчання і виховання особистості - нерозривні складові. Багаторічна копітка праця над посібниками-хрестоматіями стала для мене найдостойнішим шляхом фахового удосконалення і становлення своєї національної свідомості. Адже щоденно спілкуєшся з геніями: Т. Шевченком, І. Франком, Лесею Українкою, В. Шекспіром... Й не дивно, що серед огрому крилатих поетичних висловів, які я люблю цитувати студентам, знайшла безсмертні віршовані рядки, що стали девізом мого життя. І хоч написані ще в 1980 р., актуальні й сьогодні:
О лихо, що Ненці на голову впало!
О скрута, якої повік не забути!..
Молитись і плакати - це ще замало
Синів треба вчити - вкраїнцями бути.
Це слова Миколи Руденка, чарівника українського прозового і поетичного слова, економіста, державотворця, що десятками років страждав за Україну в мордовських таборах і, якого, на жаль, так рідко згадують представники літератури.
- Які плани на майбутнє? Чи буде видання ще однієї книги? Якщо так, то якою Ви її бачите?
- Микола Сулятицький: Безперечно, що планів чимало, творча інтелігенція просто зобов'язана в наш час працювати на українському інформаційному полі саме через книговидання. Бо книга - це дух нації, її обличчя і сутність. Є ряд задумів щодо видання добірки літературознавчої критики (зокрема театрознавства), бо саме ця ніша українського гуманітарного знання ще достатньо не заповнена, тут дійсно є чимало праці і будемо у цьому напрямі старатися чимскоріш реалізовувати власні наміри.
- А які Ваші плани, пані Маріє, на майбутнє?
- Марія Ігнатюк: Здійснення моїх мрій-задумів у Божій руці. Усе залежить від Господнього благословення. Тому й прошу щоденно у Нього «непроминаючої молодости духа» та доброго здоров'я. А матеріалу зібрано чимало. Час біжить невблаганно... І «років тягар ляга мені на плечі». Ніколи не чекаю, що хтось за мене щось зробить, як і не люблю багатословити про свою відданість Україні. Просто стараюся в міру свого таланту зробити для неї щось вартісно необхідне, ревно оберігаючи Її найдорожчий скарб - мову, код нації. Бо у мові наша вічність. Під голубим українським небом засіваймо золотим зерном, свято вірячи у пророчі слова Тараса, що «добрі жнива колись-то будуть», бо «сонце йде і за собою світ веде».
З висоти свого життєвого і творчо-педагогічного досвіду скажу на закінчення нашого спілкування, знову ж таки звертаючись до Руденка (бо саме ці поетичні рядки найточніше віддзеркалюють сутність мого сьогоднішнього буття!):
А ні хвали, ні пишних нагород,
Ні ювілейних величань не треба, -
Даруй мені, природо, клаптик неба,
Де владне Слово поселив народ.
P. S. Марк Аврелій сказав: «Наше життя - це те, що ми думаємо про нього». Та тут пригадується ще й інша влучна сентенція: «Мудрість людська - не у словах, а у вчинках». Так говорив «древній» Сократ. І це дійсно прописна істина. Видання посібника-хрестоматії «Свічадо зореслова» Марією Ігнатюк та Миколою Сулятицьким - це доказ високого інтелігентного духу, багаторічного професійного досвіду та любові до української книги.
Євген Баран:
"Життя потребує любові..."
Людина доти не справжня, доки власними зусиллями не стане відкриватись, щоб вийти на простори своєї душі. Євгена Барана й справді можна вважати справжнім, адже щоденною наполегливою працею досяг значних успіхів і зумів стати переможцем багатьох літературних нагород. Митець обрав своє життя як творчість: бути собою, не підкоряючись правилам. Такий закон його життя. Певно, в цьому і є феномен постаті Євгена Барана.
Євген Баран - відомий український письменник, літературний критик, есеїст, перекладач, кандидат філологічних наук, доцент кафедри української літератури Прикарпатського Національного університету імені Василя Стефаника, голова Івано-Франківської обласної організації Національної спілки письменників України, член редакційної ради журналів «Перевал», «Дзвіночок» та заступник головного редактора журналу «Золота Пектораль».
Митець є автором літературно-критичних текстів «Зоїлові трени» (1998 рік), «Звичайний читач» (2000), «Читацький щоденник-2005» (2006), «Навздогін дев'яностим» (2006), він розширив свої творчі обрії книгами есеїстики: «Порнографічна сутність правди» (2007), «Наодинці з літературою» (щоденникові нотатки та есеїстика (2007), «У полоні стереотипів» (2009) тощо.
Євген Баран - лауреат кількох літературних премій, зокрема, ім. О. Білецького в галузі літературної критики (1999), Івано-Франківської міської премії ім. І. Франка (2001), обласної премії ім. В. Стефаника (2006), ім. Д. Нитченка (2008), ім. Івана Кошелівця (2011), а серед інших - трьох міжнародних: ім. М. Гоголя «Тріумф» (2003), імені Богдана-Нестора Лепкого (2007) та ім. Григорія Сковороди «Сад божественних пісень» (2009).
У доробку літературного критика є і переклади поезій з польської мови (книги Божени Боби-Диги, видані у Львові 2008 року, переклад разом з Олександром Гордоном).
З нагоди 50-літнього ювілею Євгена Барана, ми мали змогу поспілкуватись з відомим літературним критиком.
- Пане Євгене, сьогодні Ви відомий український письменник та літературний критик. Розкажіть, будь ласка, з чого розпочалося Ваше письменницьке життя? В який момент Ви усвідомили, що потрібно взяти ручку і щось написати?
- Хочу сказати, що спеціального усвідомлення писати не було, любов до літератури мене переповнювала завжди. Так як було бажання говорити про книги, з кінця 80-тих років почав «активно» читати українську літературу і друкувати свої відгуки в українській періодиці. Так і розпочалась моя дорога у літературу.
- Не могли б Ви розказати про свої літературні уподобання? Хто належить до Ваших улюблених письменників?
- Свої уподобання змінював постійно. В один період читав історичну прозу і детективи. Згодом помінялись смаки і захопився сучасною літературою. Передусім, цікавлюся авторами, які приваблюють мене своїми естетичними горизонтами. Багато читаю з польської літератури, а саме поезії Чеслава Мілоша, Збігнєва Герберта, Юзефа Барана, прозу Ольги Токарчук тощо.
- А що для Вас значить "добра поезія"?
- Вважаю, що добрий вірш - це монолітний, цільний вірш, що відповідає певним світовим поетичним канонам і має багату метафору. Талановита поезія - коли мінімальною кількістю слів вдається передати максимум змісту. Кожен рядок варто читати вголос, і він має створити приємне енергетичне поле для душі. Також звертаю увагу на літературні традиції, тобто в який період написана поезія. Адже, будучи компетентним в поетиці, розумію, що не можна співставляти чи протиставляти вірші, написані в різний літературний час. Адже кожен період несе в собі певну літературну моду. Окрім того, потрібно брати до уваги ще й авторські можливості, які допомагають поетам якнайкраще висловити себе у слові.
- Сідаючи писати критичну статтю, Ви вже маєте чітко розроблений план, сюжет, чи навпаки - сюжет сам Вас веде? Як Ви пишете свої книги?
- Ні, плану немає ніякого. Поштовхом до написання може бути інтонація, яка переповняє той чи інший твір, його настрій або ж просто потреба щось написати. Зазвичай звертаю увагу на назву, яка визначає для мене зміст написаного. Слідую правилу, що, якщо твір написаний в іронічному плані, то й рецензія буде відповідною і навпаки.
- Чи вдасться у цю нову епоху поєднати духовне і матеріальне? Чи потребує сьогодні світ літератури? Адже загальновідомо, що навіть молодь в усьому світі читає сьогодні набагато менше, ніж, скажімо, 20 років тому.
- Сьогодні брак духовності в суспільстві, проблема виховання молоді перетворилися на глобальну кризу, наче проблема озонового шару або потепління. Молоді люди мають дуже багато грошей, але батьки не навчили дітей мудрому ставленню до цих грошей. Сьогодні у світі дуже багато підліткової злочинності та набагато менше дисципліни у суспільстві. Тому молоді потрібно не забувати про культуру виховання і читання, а розвивати свої естетичні смаки, будувати власний світогляд, виховувати певні життєві принципи, читаючи при цьому кращі зразки художньої літератури.
- Пане Євгене, якими мистецькими стандартами Ви керуєтеся у роботі?
- Існує прописна істина, що мистецтво має на меті захищати загальнолюдські цінності. І це так. Для своїх читачів стараюся писати доступно, зрозуміло та цікаво. А жанр рецензії допомагає мені в цьому, адже він дозволяє писати про те, що хочеться, те, що прагну донести до людей.
- Як би Ви могли прокоментувати приклад із освітою Джона Майджора - незакінчена середня школа не завадила йому стати прем'єр-міністром Великобританії, та й він ніколи не приховував, що покинув школу у 16 років, що його не взяли на роботу кондуктором автобусів через слабкі знання арифметики?Що ще, окрім вищої освіти, потрібно, щоб здобути хорошу кар'єру чи просто досягти певних життєвих успіхів?
- Варто сказати, що крім освіти, людина повинна мати розуміння цінності освіти. Ви знаєте, є люди, життєва програма яких відрізняється від програми інших. Головне - зрозуміти свою програму, керуватися принципами життя і Бога. Джон Майджор не єдиний приклад успішного діяча без вищої освіти: у світі часто можна прочитати в автобіографіях провідних бізнесменів та політиків про те, що вони не відвідували лекцій у вищих навчальних закладах. Вважаю, що потрібно мати чітку мету і характер. І не думаю, що людина, яка не має вищої освіти, не може пройти той самий шлях чи досягнути успіху особисто без сторонньої освітньої допомоги. Але й не варто забувати, що університет виховує джентльмена. Це дуже давнє англійське прислів'я, яке має глибокий зміст.
- Пане Євгене, скажіть, вважаєте Ви себе щасливою людиною? І що, взагалі, оте щастя? Чи існує воно?
- Ви знаєте, я щасливий... Я люблю свою матір, дружину й своїх дітей, друзів, те середовище, в якому виріс. Я щасливий, тому що Бог дав можливість мені говорит з людьми і підказав, як це найкраще зробити. Я щасливий, бо у цей складний час займаюся тим, що люблю. Сподіваюсь, прийде час, коли моє щастя можна буде помножити на вічність...
- Якби Бог викликав до себе і запитав, чи хочете Ви щось змінити у своєму житті, прожити його ще раз, що б Ви відповіли перед обличчям Всевишнього? Чи хотіли б Ви прожити іще одне таке саме життя?
- Ви знаєте, може, я б і хотів щось змінити, але коли знаєш, що насправді Бог керує долею, твоїми вчинками, що життя веде тебе своїм шляхом, - хіба тоді можна думати про те, щоб щось змінити? Ніколи не потрібно боятися помилок, адже тільки тоді не втратиш бажання творити і відчувати смак життя.
Ми повинні піклуватися один про одного, про Всесвіт, який нас оточує. І тоді наш світ буде вічним. Життя потребує любові, хіба ні?
P. S. Хтось з мудрих сказав, що всілякі премії - це лише "золоті іграшки", не більше. Мистецьку душу не можна виміряти ніякими нагородами та орденами. Найбільша винагорода ж - визнання хоча б однією людиною твоєї праці. Багатогранну творчість і громадську діяльність Євгена Барана оцінила не одна людина і не одна вдячна йому за щирі слова.
Кажуть, життя - це дивовижне поєднання понять "потребувати чогось" і "як цього досягти". І творчість Євгена Барана - це яскравий приклад як іти до мети наперекір життєвим обставинам та складним випробуванням. Він любить життя, цінує свою сім'ю, а література - вершина його буття.
Тетяна Павлик:
„Я в серці маю те, що не вмирає"
Якщо охарактеризувати Тетяну Павлик одним словом, то це буде - Стиль. І - Стильність. Її неможливо сплутати ні з ким іншим: вона достоту єдина. Вона належить до тих художників, хто проживає свою картину, як проживають життя, вміючи до того ж відчути хвилини ейфорії і поділитися нею з іншими. Її полотна - своєрідні: суміш глибокої філософії, тонкого мазка, чіткої структури, приправленої гармонійною кольористикою, роблять пані Тетяну особливо близькою та щирою.
Тетяна Павлик - івано-франківська художниця, член Національної спілки художників та член Національної спілки фотохудожників України, працює в галузі акварельного живопису, книжкової та станкової графіки.
Здобула мистецький фах у Львові - в 1990 р. закінчила відділ оформлення та ілюстрації книги Українського поліграфічного інституту ім. І. Федорова. В тому ж році у Львові відбулась перша персональна виставка - серія акварелей за драмою-феєрією „Лісова пісня". За оформлення та цикл ілюстрацій до збірки лірики Лесі Українки „Хвилі моєї туги" (1991р., видавництво „Каменяр", м. Львів) удостоєна диплому ІІ ступеня на республіканському конкурсі книги у м. Київ.
Творчість Лесі Українки дала пані Тетяні своєрідний поштовх у становленні та утвердженні в мистецькому світі. В 1998 р. художниця стає першим лауреатом всеукраїнської премії ім. М. Дерегуса в галузі графіки.
2011 рік став для мисткині ювілейним, адже вона відзначає 20 років своєї творчої діяльності.
Полотна Тетяни Павлик відзначаються глибоким змістом, своєрідною технікою виконання та художньою оригінальністю.
У царині краси, серед робіт художниці, ми мали змогу поспілкуватись з пані Тетяною.
- Чому Ви Вирішили присвятити своє життя живопису? Що стало поштовхом до такого професійного вибору?
- Ще з дитинства з цікавістю розглядала хусткові орнаменти, милуючись оригінальними тонкими лініями вишуканих узорів. Тому батьки ствердно говорили, що обов'язково стану художницею. У родині професійних митців немає, проте дідусь мав велику здібність до малювання, створював красиві ескізи замків та веж.
Окрім того, я активно займалась спортивною гімнастикою, навіть була призеркою численних конкурсів. Проте, вступивши до художньої школи у Кам'янці-Подільському, зрозуміла, що акварельний живопис - це справа мого життя. Хочу зазначити, що акварельна техніка - дуже рідкісна і примхлива, до неї потрібне неабияке терпіння та тонке чуття, як з нею поводитись. Та у свої 12 років я легко опанувала її і навіть була однією з кращих учениць.
- Ми вже знаємо і бачимо, що Ви - талановита художниця, присвятили своє життя мистецтву. А до чого, окрім живопису, лежить Ваша душа, пані Тетяно?
- Обожнюю танцювати. Це особливий вид мистецтва, який завжди приносив і приносить мені задоволення. Але, розумієте, протягом життя в мене завжди була якась внутрішня потреба творити, робити людям приємне, а в цьому мені допомагає живопис, мистецтво, яке я творю сьогодні.
- Пані Тетяно, а чому саме Вам припала до душі творчість Лесі Українки? Чим причарувала Вас ця мужня і водночас тендітна жінка?
- Ще під час навчання у художній школі зацікавилася темою „Лісової пісні" Лесі Українки. Згодом моя дипломна робота теж була побудована на її творчості, а перше моє державне замовлення було оформлення збірки Лесі Українки „Хвилі моєї туги". Та й загалом мені дуже імпонує образ Мавки, її вольовий характер та лірична душа. Мабуть, тому і прозвали мене Мавкою в житті, і хочу сказати, що прижилася з цим ніжним образом. У творчості Лесі Українки мене завжди приваблювала її філософія, сакральність, духовне начало. Можливо, у творах української поетеси я відшукала і шукаю те, чого потребувала і потребує сьогодні моя душа.
- Для художника, напевно, існує якийсь еталон - той, на кого він прагне бути схожим. Чи є у Вас такий еталон? І чи існує автор, порівняння з яким було б для Вас утішним?
- Декілька разів порівнювали мене з литовським художником Мікалоюсом Чюрльонісом, Миколою Реріхом та Врубелем, помічаючи в полотнах подібну витонченість, в деяких випадках навіть на межі божевілля. І все, що стосується акварельного живопису, я стараюся черпати саме з їх творчості.
- Коли Ви малюєте, уявляєте собі свого глядача? Який він - Ваш глядач?
- Перш за все це глибокий глядач. Чуйна людина, яка б відчувала ледь „вловиму мелодію" полотен.
- Як Ви вважаєте, що чекає українського глядача? Чи є майбутнє в українського арту?
- Варто зазначити, що сьогодні українське мистецтво переживає непростий час. Сучасний арт став занадто комерційним, обмеженим, формальним та поверхневим. А коли воно одноразове, то тоді це вже, на жаль, не мистецтво. У сучасному українському арті відсутня глибина, та позитивна енергетика, яка б дарувала українському глядачеві ідейну сутність.
- Наскільки незалежною людиною Ви себе вважаєте? І чи є люди, від яких залежати навіть хочеться?
- За характером я вважаю себе незалежною свобідною, соборною жінкою. Тому образ Лесі Українки завжди мені імпонував, а саме своєю стійкістю, міцним духовним стержнем та внутрішньою свободою. А щодо людей, від яких хочеться залежати, то, мабуть, як кожна жінка, прагну опертися об сильне чоловіче плече, хочу залежати від людини, яка віддано тебе любить, зігріє порадами і заспокоїть ніжними обіймами.
- У якому місті Ви відчуваєте себе повною мірою вдома? Чи притаманне Вам почуття прихильності до конкретного місця?
- У майстерні за творчою працею. Тоді мені найкомфортніше. Особливо, коли я завершую певну роботу, я почуваю себе окриленою, щасливим піднебесним птахом. Це особливе відчуття, і саме його мені приносить творчий процес.
- Ви успішна жінка. Ви гарна, розумна, талановита. Займаєтеся улюбленою справою. А що ж для Вас успіх: це, насамперед, зовнішня атрибутика (машина, квартира, дача, модний одяг) або внутрішній стан людини?
- Для мене формула успіху - це самореалізація та гармонія: гармонія з собою та з середовищем, в якому знаходишся.
P. S. Сила мольфара - у його словах. Сила художниці Тетяни Павлик - у кольорах її живопису. Чаклуючи кольором, мисткиня створює експресивні, глибокі, насичені барвами полотна, що притягують глядача магією природної енергетики. Все це характеризує індивідуальну манеру та неповторну стилістику робіт пані Тетяни.
Кажуть, усе велике в мистецтві - драматичне. Вміння переживати життя як драму та відчувати драму в усіх життєвих вимірах - від побутових епізодів до історичних реалій - здатність, що характеризує творчість справжнього Майстра. Художні полотна Тетяни Павлик не вкладаються в рамках щоденних подій, вони - екзистенційні: образи в роботах художниці висвічують у життєвих контекстах найважливіші, сутнісні виміри життя Людини.
