ВОЛОДИМИР КАЧКАН в літературно-критичному ореолі (фрагменти статей, рецензій, есеїв, нарисів, діалогів, листів)

ББК 83.3 (4УКР) 6

 К 30

Володимир Качкан в літературно-критичному ореолі (фрагменти статей, рецензій, есеїв, нарисів, діалогів, листів) / Івано-Франківська ОУНБ ім. І. Франка ; [уклад. О. Черепович, І. Бурда, М. Толстенкова ; відп. за вип. Л. Бабій]. - Івано-Франківськ, 2010. - 174 с. - (Серія „Визначні вчені Івано-Франківщини". Вип. 1).

Видання присвячене 70-річчю від дня народження вченого, письменника, суспільно-громадського діяча В. А. Качкана.

До нього включені фрагменти статей, рецензій, есеїв, нарисів, діалогів, листів, які були опубліковані в останнє десятиріччя.

Видання складається з розділів:

- фрагменти статей і рецензій

- фрагменти діалогів, інтерв'ю

- фрагменти листів

- вчені, літератори про українознавчі праці Володимира Качкана

Матеріал подається у зворотньохронологічному порядку.

Розрахований на вчених, літературознавців, викладачів, аспірантів та студентів.

Добір матеріалу завершено у березні 2010 року.

Укладачі: О. Черепович - зав. відділу краєзнавчої літератури,

 І. Бурда - головний бібліотекар відділу краєзнавчої літератури,

М. Толстенкова - бібліотекар відділу краєзнавчої літератури

Відповідальна за випуск: Л. Бабій - директор ОУНБ ім. І. Франка

 Ціхи до біографії

Качкан Володимир Атаназійович (псевдоніми й криптоніми: В. Павлів­ський; Павелчанин В.; В. Грайворон; Рибнянський В.; Вол. Кач.; В. К.) народився 12 серпня 1940 р. у с. Рибно Тисменицького району на Івано-Фран­ків­щині. Прозаїк, поет, фольклорист, історик і теоретик української літератури та етнокультури, пресознавець, педагог, громадсько-політичний діяч.

Навчався у Рибненській початковій, Павелчівській семирічній та середній школі № 11 м. Івано-Франківська; здобув спеціальність слюсаря у тех­нічному училищі № 2, а відтак, відслуживши три роки в армії, - професії філолога-викладача української мови та літератури (1967), журналіста (1974). Працював кореспондентом, редактором, старшим редактором в обласному телерадіокомітеті, викладав літературу, фольклористику, журналісти­ко­знавство у Києві, де проживав з 1972 до 1995 року.

Ставши на наукову дорогу, 1974 р. захистив кандидатську дисертацію на тему: „Михайло Павлик і уснопоетична народна творчість", а 1988 р. - докторську дисертацію на тему: „Проблеми традицій і новаторства в публі­цистиці". З 1990 р. - професор, з 1993 р. - академік АН Вищої школи України. 1990 р. здобув звання першого лауреата Республіканської премії в галузі публіцистики за розробку в періодичній пресі питань українського народознавства; 1995 р. став лауреатом академічної нагороди імені Ярослава Мудрого в галузі науки і техніки; 1999 р. здобув звання лауреата обласної премії ім. Василя Стефаника; 2000 р. - звання лауреата міської премії ім. Івана Франка; 2003р. - звання лауреата Міжнародної премії ім. Братів Лепких; нагороджений Міжнародною премією ім. Воляників-Швабінських (США, 2002); 2001р. - визнаний людиною десятиліття; 2002 р. нагороджений медаллю Всеукраїнського товариства української мови „Просвіта" ім. Тараса Шевченка - „Будівничий України", орденом Архистратига Михаїла Української Православної Церкви Київського Патріархату. 2006 р. присвоєно почесне звання „Заслужений діяч науки і техніки України"; Американський Біографічний Інститут оголосив обрання академіка Володимира Качкана „Людиною року", що репрезентує Україну за 2009 р.; 2010 р. став лауреатом Всеукраїнської премії ім. Івана Огієнка (в галузі науки).

Автор більше сімдесяти книжкових видань: монографій, художніх і докумен­тальних новел, оповідань, есеїв, повістей, романів, поезій, більше двох тисяч публікацій у журнально-газетній періодиці в Україні, інших країнах.

Упорядкував кілька фольклорних збірок народних пісень (у записках М. Павлика, О. Маковея), тематичних збірників, антологій з української літератури, зокрема про творчість М. Павлика. Випустив у світ книгу „Журавлі повертаються...: З епістолярної спадщини Богдана Лепкого" / передмова, упорядкування і текстологічна редакція листів, примітки й коментарі, покажчики та підготовка ілюстративного матеріалу. - Львів, 2001. - 920 с.; іл.

З вересня 1995 р. Володимир Качкан живе і працює в Івано-Франківську, завідує кафедрою українознавства національного медичного університету. Веде науково-просвітницьку роботу: є членом ради обласного об'єднання української мови ім. Тараса Шевченка „Просвіта"; правління обласної організації Конгресу української інтелігенції; редколегій журналів „Українознавець", „Українознавство", „Галичина", „Обрії", „Перевал", „Літопис Бойківщини" (США - Україна), низки серійних видань енциклопедичного характеру, зокрема, „Українська журналістика в іменах", Спеціалізованої вченої ради із захисту докторських та кандидатських дисертацій у Київському Національному університеті імені Тараса Шевченка; 2006 р. - обраний депутатом Івано-Франківської обласної Ради V демократичного скликання.

Коло наукових інтересів В. А. Качкана - історія і теорія української літератури; фольклористика; історичне й літературне краєзнавство; культурологія; пресологія. Він один з утверджувачів в українознавстві напряму персоналізації галузей науки. Основними на цій ділянці є монографічні дослідження: „Роман Федорів: літературно-критичний нарис" (К. : Рад. письменник, 1983. - 150 с.), „Михайло Павлик: літературно-критичний нарис" (К. : Дніпро, 1986. - 175 с.), „...І воскресне ім'я твоє: народознавчі студії про забутих" (К., 1993. - 128 с.), „У творчій майстерні визначних етнологів" (К. : Київ. ун-т, 1993. - 86 с.), „Хай святиться ім'я твоє: галицькі просвітницькі діячі, письменники, вчені - вихідці із священичих родин" (Чернівці : Прут, 1994. - Т. 1. - 196 с., іл.), „Українське народознавство в іменах. У 2 ч." (К. : Либідь, 1994. - Ч. 1. - 336 с. ; 1995. - Ч. 2. - 288 с.), „Українська журналістика в іменах: історичний досвід, майстерність. У 2 ч." (К. : Варта, 1995. - Ч. 1. - 40 с. ; Ч. 2. - 53 с.), „Хай святиться ім'я твоє: студії з історії української літератури ХІХ-ХХ ст." (Коломия : Вік, 1996. - Т. 2. - 307 с., іл.), „Хай святиться ім'я твоє: українознавство та пресологія (ХІХ - перша половина ХХ ст.)" (Львів : Фенікс, 1998. - Т. 3. - 368 с., іл.), „Хай святиться ім'я твоє: історія української літератури і культури в персоналіях (ХІХ - перша половина ХХ ст.)" (Івано-Франківськ : Сіверсія, 2000. - Т. 4. - 368 с., іл.), „Хай святиться ім'я твоє: історія української літератури і культури в персоналіях (ХІХ - ХХ ст.)" (Львів, 2002. - Т. 5. - 472 с.; іл.), „Хай святиться ім'я твоє: історія української літератури і культури в персоналіях (ХІХ - ХХ ст.)" (Львів, 2004. - Т. 6-7. - 720 с.; іл.), „Нариси історії української культури в персоналіях (ХІХ-ХХ ст.)" (Коломия : Вік, 2005. - 416 с.), „Хай святиться ім'я твоє: історія української літератури і культури в персоналіях (ХVІІІ - ХХІ ст.) : антологія одного листа" (Івано-Франківськ : Нова Зоря, 2006. - Т. 8. - 540 с., Т. 9. - 536 с.), „Хай святиться ім'я твоє: історія української літератури і культури в персоналіях (ХІХ - ХХІ ст.)" (Івано-Франківськ : Нова Зоря, 2007. - Т. 10. - 624 с.). „Віщі знаки думки, серця і руки : Антологія українського автографа" / за заг. ред. д-ра іст. наук, проф., члена-кор. НАН України М. Романюка. - Львів ; Івано-Франківськ ; Коломия : Вік, 2010. - 765 с. ; іл.

Основні праці висувалися на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка 2001 р.

Про життєвий і творчий шлях вченого і письменника писали Євген Баран, Михайло Вів­­­чарик, Олег Гринів, Роман Гром'як, Микола Дмитренко, Федір Зубанич, Ігор Кравченко, Ва­силь Лизанчук, Микола Мушинка, Михайло Пазяк, Анатолій Погрібний, Володимир Полєк, Олександр Рисак, Василь Скуратівський, Ольга Слоньовська, Іван Хланта, Роман Федорів, Михайло Шалата, Во­лодимир Шкляр, Наталія Шумада та ін. (див.: Полєк В. Володимир Качкан : біб­ліографічний покажчик творів. - Івано-Франківськ, 1990. - 62 с. ; Володимир Качкан - вчений, письменник, педагог : бібліографічний покажчик / укладач М. М. Романюк. - Львів, 2000. - 112 с. ; Володимир Качкан. Біобібліографічний покажчик / НАН України ; ЛНБ ім. В. Стефаника ; НДЦ періодики ; укладач і автор передмови М. М. Романюк. - Львів, 2005. - 204 с.).

Окремі художні твори перекладено польською, німецькою, чеською, болгарською, словацькою та англійською мовами.

Фрагменти статей, рецензій

КОМІТЕТ У СПРАВАХ ПРЕМІЇ ім. І. ОГІЄНКА
Павло Мовчан, голова комітету,
Микола Покропивній, заступник голови комітету,
Віктор Балюрко, відповідальний секретар
24 березня 2010 року

УХВАЛА

Про присудження премії їм. І. Огієнка 2010 року

Присудити Огієнківську премію 2010 року, засновану Всеук­раїнським товариством Івана Огієнка, Житомирськими облас­ними державною адміністрацією та радою, Національною спілкою письменників України, фондом сприяння розвитку мистецтв, Все­українським товариством „Просвіта" імені Т. Г. Шевченка:

... у галузі науки:

Качкан Володимир, літературознавець, м. Івано-Франківськ - за 10-й том монографії „Хай святиться ім'я твоє: історія літерату­ри і культури в персоналіях".

// Західний кур'єр. - 2010. - 8 квіт. (№ 14). - С. 3.

Мáрко В. (м. Кіровоград)

Пречиста купіль любові

Качкан В. Тасьма літа. Ліричні медитації. - Івано-Франківськ : Лілея НВ, 2009. - 55 с.

У телефонній розмові автор пообіцяв вислати збірку лірики. Після павзи загадково додав: „Прочитаєте - побачите". Що ж, книжку одержав (до речі, дуже гарно оформлена) і побачив. Інтимна лірика. Висока й ніжна. Як „Пісня над піснями". За великою традицією автор говорить про диво кохання: про те, що взаємини з жінкою не тільки секс, а й безмежний духовний простір, де живуть і єднаються душі закоханих.

Кохання, про яке йдеться в книжці, перетворює світ, надає йому нового змісту. Під дією чарівної купелі кохання звичайний жест набуває ознак ритуалу:

Ми тихо йшли, рука - в руці,

Перестук серця - на долоні...

А пейзаж наповнюється таїною:

Серпневий вечір теплих свіч

І музика скрипкового звучання...

Кохання в книжці В. Качкана, а саме про неї йдеться, ще не має минулого. Воно ще не обросло міфами. Бо саме є міфом - величним і вічним. Воно само задивляється в себе. У ньому самому є істина як момент вічності. У віршах мало побутової конкретики. Душа ліричного героя ширяє між землею і небом. А весь світ, означений сонцем, небом, морем, веселками й квітами, призначений їй.

Книжка „Тасьма літа" не лірична драма, тут панують гармонійні стосунки. Лише десь на обрії промайнуть, як застереження, „гріховності земні". Або серце защемить від чужої поетичної формули: „Покарай мене, Боже, любов'ю" (Олена Матушок). Від цього поштовху й поетове слово активізується, втілюючи новий досвід, який народився з підсвідомого прагнення тривалості в часі. І смиренний оксиморон Олени Матушок поет розриває щаблями сходження до ідеалу:

Покарай мене, Боже, любов'ю,

Як любов я зродити не зміг...

Помоли мене, Боже, любов'ю,

До котрої я ще не доріс...

Возроди мене, Боже, любов'ю,

Над любов'ю - любов вознеси..

Емоційні габи збірки накочуються на читацький берег - і ти піддаєшся їхній благодатній купелі. Але розум­-вартовий раптом зупиняє емоційні габи загатою думки, щоб осмислити стан ліричного героя, осягнути образ Коханої, утвердити любов у світі як найвищу цінність. Послухайте, як вишукано звучить слово пана Володимира, органічно ввібравши чисті голоси творців Великої Книги Любові І. Франка, О. Олеся, Д. Павличка:

Я гадав відлюбив і порвалися струни,

Деко скрипки гуде, мов ображений бас,

Та в вечер'ї моєму озвалися луни,

Вторять пісню гінку: ще не час, ще не час.

Не моя це пора: із пісень - в підголосся,

І пороги не ті, що сходились в меті,

У моєму люстерку - твоє розголосся,

І в короні любистку - слова золоті.

Я з Тих слів, як з відвабу, сплітаю намисто,

І тебе, наречену, я за обрій веду,

І, як янгола білого, в купіль пречисту

Піснеспівів святих я тремтливо кладу.

Читаю, перечитую книжку інтимної лірики В. Качкана й відчуваю, що емоційний рівень любові доспів до слова, адже йдеться про автора, що володіє великим потенціалом і вишуканим смаком.

 // Західний кур'єр. - 2009. - 26 листоп.

Сулятицький М. (м. Івано-Франківськ)

„Не моя це пора: із пісень - в підголосся"

 Качкан В. Тасьма літа: Ліричні медитації. - Івано-Франківськ : Лілея НВ, 2009. - 56 с. ; Небесія. - Коломия : Вік, 2009. - 96 с.

Зеленомайним відлиском глибокої медитативної лірич­ності, розцвіттям духмянопахних піль високохудожнього, закоріненого в народнопісенну основу слова, розповилися „Тасьма літа" - нова поетич­на збірка відомого вченого і письменника Володимира Кач­кана та ліричний роман у но­велах „Небесія". Авторське ес­тетичне переживання осягає глибоку сутність людського буття, витворює дійсність, виогранену за принципами ху­дожнього зображення краси.

Вірші велемайстерно змережані високопоетичним розмай-словом, відхиляючи засвічада авторських душевних переживань з витон­ченим інтимно-емоційним станом, вольо­вими імпульсами, ірраціональними враженнями та експресіями. Водночас впа­дає у вічі елегійність поетичного сти­лю письма, дистанційованого від ото­го так почасти розпоширеного „замус вимученого" віршоробства літератського підмайстер'я. Віршоперлини ніби вихоп­лені з хаотичного океану міріадозвуччя творчої думки та ментноперемінної павутинки художнього образу, вчасно не виловнена короткохвилева присут­ність якого призводить до безповорот­ної втрати іскорки-зблиску із божест­венного багаття творчості. Це своє­рідний виплеск некерованої і непри­борканої духовної енергії слова, сфо­кусованого у багатобарвне вогниво ви­сокохудожньої поезії.

Так, метафорична площина поезій В. Качкана засвідчує відображення інтуїтивного осяяння у раціональних мислеобразах. Тут і глибокосуттєве медитативне представлення власного життєвого кредо почерез яскраво зображальну динаміку тексту: „Котить моє сонце обручі червоні, А між ними диха золотава вісь, Розіпнулись роки - мо­ложаві коні, і на гривах грає діаман­та вість", і елегійне „серпнево-вечо­рове душ єднання" на „місяця посріблених дорогах", що „сягають ко­хання неба", і завесновійне зеленокрилля навстіж прочиненої брами серця, орошеної травневими щедротними дощами кохання таїни...

Віршозмисли Володимира Качкана тремують на тонкій павутинці словес­но-звукових вібрацій, де наскрізним мо­тивом є змузикована поетична стро­фа, коли мелодія і вербальне вира­ження думки сплетені в єдине лірич­не ожмуття. Це і молитвословний „музико-вибух" божественного органа кохання, і ніжний доторк музики кри­ла у райськім любові куточку, і „злотообруччя" пісень серця під „сонце­сяйні хори неба благодаті". Через душі мольберт розкриллям мчить „Весня­ний вихор бджіл із піль, Розвіяні октави пелюсток, Дівочі сукні - мов дзвінки Вплітаються у хори". А симфонію кохання творять „Дві травинки-різохи - це скрипка моя, Із листя дубового - бубон удався, Із жолудя жовтого клевчик до нього, А з хитан­ня трепети - вчинився оркестр, Що заповнив і поле, і гай, і діброву..."

У віршах Володимира Качкана антропоморфістична анімізація абстрактних понять уподібнюється до фізично-психічних властивостей людини, тво­рячи оркестрові поетичні хорали: „Твої пальчики - творять октави, Твої губи - в сопілку віщують, Твої очі покличуть в отави - Там акорди мої заночують". А „вишневодзвонне розвесніння вишневих зір" чинить своєрідну літераційну ідеографічну акустику ці­нного звукового образу, посилюючи тонаційну та інтерпретаційно-семантичну виразність лірослова: „Вишневоквіт - вишнева купіль, Вишнево пахне звідусіль, вишневу музику - під рій Вишневе сонце пахких піль Несе крилах теж вишневих".

Поетичне перо лірика вимережує дрібнов'язь зображально-виражальних словесних новоутворів, як на стеж­ках споришевих „конюшина рожева в аркані танцює..." під „Небесним дощопадом медодивного липня", а „Білий сніг і біла заздрість прядуть силемени, З білим снігом заздрість біла Сокотить небесне стадо..., щоб „лиш у музиці розсоння Твій подих ожиття принесла і зупинила шал зими Пора, я вже із струму дихання Вий­маю прожилки тієї озелені Що нею закосичу тобі вуста!.." А якою одуховленою метафоричністю леготить від „симфонії оркестру літа, що ще не висилав у твої долоньки рай", яким прижуром циготить осіннє роздвоєне скерцо у „розгону вітрів на веретах печалі", коли „з душі виносили пе­люстки лілові...".

Молодомузівською меланхолійністю присльозений вічнопроминальний коловерт життєвої незворотності буття: „Цвіла весна - та літа вже нема - Осінній жаль... Осінній жаль віщує хо­лод, А там - зимові холоди... О жалю, жаль, - Не перейди в печаль, Побудь зі мною, Білий жалю!..". А „Весняні діалоги" - це поетичні вигойди художньої уяви, так суголосні ху­дожній казковій палітрі Лесиної „Лісо­вої пісні" - з її одуховленою природ­ною велеобразністю: „ - Огой, спи­нись, не поспішай У музики напівжалісний рай!.. - А чом про жаль ти важиш? - Мені чомусь весна ще квітку не подала, а на подушці - роззимок тісний...", чи такому тремливому Мавчиному виспіву про верховіття безсмертя: „Ти маєш в серці те, Що не вмирає... і навіть завмирать воно не сміє!.. - А чи відчую те у літі цьому я?.. - Я вірю в музику земну. Оно - вона уже пливе до нас!.."

Ніби доповнюють поетичну метафо­ричну образність глибокосимволічні репродукції картин Марії Корпанюк, підсилюючи виражальну площину ліри­ки Володимира Качкана. Зокрема, отам свідомопригашуванням експресивної колористики робіт художниці з акцентацією в зеленуваті відтінки літньої пори (бо й назва така) досягається сфокусованість читача саме на тексті, на змістовій його площині, не відволікаю­чи колористичною гамою картин...

Вважаємо дуже вдалим нетради­ційне технічно-поліграфічне вирішен­ня форми книги - її своєрідна „широкоформатність", що засвідчує кваліфікований підхід до справи.

* * *

Лірична „Тасьма..." перевеслиться добірною високохудожньою прозою „Небесії" - нового роману Володи­мира Качкана, осердям якого є ре­альні життєві перипетії та фантасма­горичні візії, вознебесені таїною не­земного кохання. Письменник у при­таманному йому прозоліричному колоритостилі письма облагороджує і підносить вічні цінності любові і світ­лі, прямуючи до абсолюту стосунки двох, свідомо кидаючи виклик сучас­ним сокиротесним так званим текстам, у яких цей божественний дар вкину­то у багнюччя інстинктивного нату­ралізму, помноженого на квазімодальні патологічні візії неадекватних реакцій.

Автор свідомо прибирає для тво­ру специфічну жанрову оформленість - ліричний роман у новелах, де спос­терігаємо оригінальне поєднання, лі­рики й епіки. Роман постає як квантативна сумарність ряду новел, які, своєю чергою, теж балансують на стику суміжних малих епічних жан­рових форм - оповідання, нарису, опису, пейзажу тощо. У творі чітко простежуються жанрові ознаки нове­ли - однолінійність подій, контраст і паралелізм колізій, спостерігається напружена дія, глибокі переживання героїв, почасти несподіваний фінал.

Водночас новела збагачується га­мою інших жанротворчих ознак, що видно з авторського фантазійного мислення, семантики побутової дета­лі, цілющого простору природи, де пейзаж виступає як дійова особа, а персонаж - як тло у фіксуванні окремих ознак тощо.

Ідейно-тематична площина роману розкриває перед читачем широку гаму екзистенційних аспектів життя твор­чої особистості зі складною внутріш­ньою конфліктністю, пошуком самореалізації, осягненням духовних верховіть буття. Герой твору - професор Вірослав Буковий, особистість глибоко-духовних почувань і возвеличених стремлінь перебуває в пошуку гармо­нії із самим собою та довколишнім сві­том. Це почасти зумовлює його певну свідому інтравертність та самозаглиб­леність як шлях до вдосконалення і почування вищих вібрацій ноосфери: „А мо', - змислює герой, - йому спослано оте усамітнення як покута чи як страждання, через які маємо перейти кожен - хто у брід, а хто через бездонний вир. Гай, гай, люд­ська сутносте, людська доле, дорого і стежко буття! Хто вас годен ось так виписати-означити на мапі отого без­межжя й огрому, що зветься осягнен­ням суті, пізнанням..."

Письменник адорує отой вічний неспокій творчої людини у прагненні осягань нових непізнаних верховіть, коли тобою кермує якась невидима підсвідома і неозначена потуга: „ а пошо так хотіти, так бажати того, що ще десь за пругом пізнання, осягнен­ня розумом і духовними фібрами?.. Мо', й годі, уймися і лише спостерігай, як розроджується ранок, як витріпіцкується з пеленок весна, як оно вітри вишолоплюють дека змисних сонячних скри­пок - і лагодять музичні хорали!".

Героя роману гнітить тотальна байдужість сучасників до велетів національного духу минулого, що за полудою повсякдень засмоктуюючого побуту нехтуємо пам'яттю достойних предків і сучасників, і виводить своєрідну формулу-алгоритм нашого гро­мадського обов'язку: „...живи з пам'яттю про своїх попередників, сам пробувай у пам'яті - і незабутим зостанешся у Божій опіці..."

Письменник свято вірить у торжес­тво справедливості й розвитку цивілі­зації, „бо так закроєно земне буття людини, що які б не падали зверху катаклізми, яких би бездуховних ви­родків не продукував той чи той час, - все одно настає пора якоїсь месійності, - і тоді один другому знімає з очей полуду, хтось когось просвітлює.., а люди якось вивищуються собою, своїми діями, змістовосутністю".

І поміж всім возвеличується Лю­бов, омита чистотою почуттів, благословенна Божественним провидін­ням, прямуючи від особистісно-людських начал до висот універсальної трансформації. „Це відчуття гармонії душ, взаєморозуміння й доповнення один одного.., це метаморфоза люд­ських взаємин, коли претензійність іноді перевершує поверхи розмислу, можливості, потреб, реальної даності..." - ось вічна формула любові, ословлена Небесією.

Роман високомайстерно виписаний добірною метафоричною лексикою, незрівнянною образністю, „вишнурований" силянкою яскравої гами авторського новослова. Приміром, зароджен­ня дня поето-прозаїк бачить взором, коли „проклюнувся недільний досвіток", „повзоривши яскравими променями", „підповзає драбинкою неба ранок", „легкий вітерець грає на пізньоосінні арфі осені, потеленькує листям-литаврами міді.., а оголені чубки дерев... прошвигують своїми прутиками час". Глибоковнутрішні роздуми героя відна­ходять архаїчну словоформу - „розкантарювати гадку-думку", лампа „ці­дить під мої пальці тепло", розтривоженість думки - це „пранникування розкуйовдженої душі між лезами су­хої терлиці". Розбитий бездоріжжям гостинець - „роздрохотаний від часу асфальт", „сонце повіддечувало конов­ки, начерало дзбанком літепла"...

Літературно-художнє видання має належне естетичне, твердопалітурне обрамлення. На окреме слово заслу­говує художнє оформлення книги картинами коломийського митця Ми­рослава Ясінського, модернові робо­ти якого якнайкраще виповнюють змістову палітру твору.

// Галичина. - 2009. - 12 листоп.

Надія Шегда (м. Івано-Франківськ)

Качкан виграє лірикою

В обласній універсальній бібліотеці імені Івана Франка відбулася творча зустріч з письменником, поетом, академі­ком Володимиром Качканом.

В ошатно вбраній картинами залі було людно. Письменники, художники, журналісти, поціновувачі твор­чості Качкана ділили з ним радість спілкування, насолоджувалися піснями у виконанні Зої Слободян, Христини Фіцалович, тріо бандурис­ток „Намисто", співали і колядували з Богданом Кучером.

Критик Дмитро Юсип сказав таке: „Поезія Качкана адресована жіноцтву і саме цим вона виграє". А рядки „Я стільки слів тобі ще не сказав..." із недавно виданої збірки ліричних медитацій „Тасьма літа", рефреном звучали того вечора.

На презентації також йшлося про дві нові книги Володимира Качкана - ліричний роман у новелах „Небесія" та монографію „Екскурси і дискурси". Про кожну з них розпо­відав автор, враженнями ділилися читачі і фахівці-філологи.

// Репортер. - 2009. - 24 груд.

Микола Дмитренко (м. Київ)

Нові книги Володимира Качкана

Ім'я Володимира Качкана відо­ме в Україні та світі. Це потуж­ний багатогранний, винахідли­вий талант: письменник (поет, прозаїк), науковець (фолькло­рист, літературознавець, пресознавець), журналіст, педагог... Доктор філологічних наук, про­фесор, академік Академії вищої школи. Автор майже сімдесяти книг, з них - видатна праця в де­сяти фундаментальних томах „Хай святиться ім'я твоє", явле­на світові в останнє десятиліття.

Нещодавно опубліковано нові книги Володимира Качкана: „Хлопці, як соколи...": Літера­турно-документальний нарис. - Дрогобич: „Коло", 2008. - 148 с. та „Іван Хланта: Біобібліографічний покажчик". - Ужгород: Па­тент, 2008. - 458 с.

У вступному „Слові до чита­ча" мистецький керівник гурту „Соколи", народний артист Ук­раїни Михайло Мацялко відзна­чає: „Слава про „Соколів" проко­тилася містами і селами Вкраїни, пересікла океан, зігріла серце кожного українського патріота. Але з часом стираються у пам'яті деталі артистичного марафону, змінюється репертуар, дехто, на превеликий жаль, довічно поли­шив соколине гніздо... Тому фо­тоальбом, який Ти, дорогий Чита­чу, тримаєш у руках, є не тільки плодом довготривалої творчої праці давніх друзів „Соколів" - відомого фотохудожника Ігоря Фецяка та знаного літератора, публіциста й науковця Володи­мира Качкана. Ця книга - своєрідний звіт мільйонам шануваль­ників таланту „Соколів" у нашій країні і за кордоном сущих, запо­віт берегти і „як парость вино­градної лози плекати" рідну мо­ву, щиру українську пісню".

Це справді унікальне видання про знаменитий гурт, про творчі долі українських талантів: Івана та Михайла Мацялків, Марійку Шалайкевич. Володимирові Качкану вдалося натхненно розпові­сти про крила пісень, що підно­сять людину від глибини любля­чого серця до небес духовності й краси.

У біобібліографічному покаж­чику станом на 3 березня 2008 р. подано окремі видання та рецен­зії на них, фольклористичні, лі­тературознавчі, мистецтвознавчі статті, опубліковані у періодиці, тематичних збірниках, та літера­тура про життя і творчість заслу­женого діяча мистецтв України, доктора мистецтвознавства, кан­дидата філологічних наук Івана Васильовича Хланти, який понад п'ятдесят літ активно працює в ім'я України. Відомі його казкознавчі дослідження, записи фоль­клору, книги про письменників Закарпаття. Мені відрадно, що Іван Хланта побував у моєму рід­ному селі Зяткцівцях, вшанував пам'ять видатних земляків Гната Танцюри та Явдохи Зуїхи. При­ємно, що мені вдалося своєрідно віддячити закарпатському добродієві Івану - побувати в його рід­ному селі Копашнево, виступити перед учителями та учнями, по­бувати в шкільному музеї Книги. Нові книги Володимира Кач­кана закликають до пошануван­ня талантів за життя.

// Народознавство. - 2009. - лют.

Сулятицький М. (м. Івано-Франківськ)

Літературознавче розкрилля духу

Качкан Володимир. Іван Хланта: Біобібліографічний покажчик. - Ужгород : ВАТ „Патент", 2008. - 458с; іл.

Неперебутньою літературознавчою з'явою на наукових виднокругах сьогочасся є праця професора В. А. Качкана про відомого фольклориста, бібліографа, літературознавця, мистецтвознавця і педагога Івана Васильовича Хланту, творчо-наукове розмаїття якого далеко поза рідне серцю та глибоко знане до прадідівських етнічних джерел Закарпаття. Своєрідність укладання такого штибу видань полягає у тому, що сучасна філологічна наука модерних літературних експериментів почасти прагне екстраполюватися від такого скрупулістичного клопоту, спогірдливо спихує бібліографію на „пропахлонафталінне маргінесся". Безсумнівно, в тому нема рації, особливо, коли споглянено на такий творчо-науковий феномен, яким постають колосальні напрацювання І. Хланти - доктора мистецтвознавства, лауреата і ім. В. Антоновича, автора огрому наукових статей, рецензій, розвідок, фольклористичних монографій, бібліографічних покажчиків та численних ще не виданих книг.

Пірнувши у глибини народної мудрості, сутнісно, аж до генетичного рівня, пізнавши духовне єство своїх краян через пісню і таїну казки, і зібравши та видавши таке могуття книг - ось де секрет істинної народної любові і визнання, ось у чому нетлінне багатство! „Нагромадити силу-силенну різножанрових матеріалів, - відзначає автор передмови до книги професор В. Качкан, - і на відповідному рівні покласти цей багаж у „банк пам'яті" нації - значить, вирости духовним багачем, володарем капіталів, яким одна, найвища ціна - незнищенність...". Тому й закономірною є ота справжня, непідробна повага у людей, щиру наявність якого бачить укладач книги: „Мабуть, у вас, закарпатців, не так глибоко проростає корінець захланності, заздрості та запопадливості, бо, приміром, такої рясноти відгуків, навіть на покажчики - у наших краях [Галичан.- М. С.] - і уваги б не звернули. Ну, а вже при живому писати повісті, поеми та й укладати пісні - це просто диво! І дуже гарно, що можна і є кому скази дяку Авторові; у нашій стороні чекають, аби закрив очі, а тоді шукають епітетів: великий, видатний, визначний і т. п.".

Науково-популярне видання постає цілісним, тематично цікавим і змістово повновартісним і оригінальним згідно задуму розкриллям філологічної думки. Перш за все впадає у вічі композиційна продуманість книги, де спостерігаємо широку амплітуду наукової стилістики біографічних розвідок, рецензій, обрамлених розмаїттям поетичних присвят шанованому закарпатському науковцю.

Авторська передмова академіка В. А. Качкана, оглавлена красномовним мотто „Божі дари - чоловіцькі труди", повідає читачам про основні етапи науково-творчої стезі невтомного дослідника із широчезною літературно-мистецько-публіцистичною паводдю праць. А яким тонким душевним щемом пройняті та майстерно словом вимережані такі суголосні з отим казковим потаєм'ям народної душі високохудожні поетично-прозові слововзори, як от: „У селі-велетні, що сокотить славною історією та працелюбством тисячі люду, переметаються перевесла вічності - від зеленлисту - до червінно-оранжевого схлипу осені та білопінної чистоти неба, до якого зводять високість духу бані та шпилі пресвятих церков Покрови Божої Матері та Різдва Пречистої Діви Марії". Або ж освячені таїною родинного тепла майстерно ословлені такі близькодалекі кожному з нас візії минулого: „Моя уява і пам'ять десь взялися за руки і бродять вуличинами, мовби відпитують, а де тут хата, у якій серед молитов гойдалася колиска, у яку сама Діва Марія клала хлопчині Іванкові долю, а батько Василь через важку щоденну від зорі й до зорі роботизну замішував ситний і тривкий хлібець. Певно, та колисочка і нині камертонує сущим в сімейно-родинному колі роки та й роки, як Йванко випурхнув горобцем за поріг хати, бо Боже провидіння дало йому у торбу книжки, а не меч, вдарувало невидимий пергамен-наказ, де він згодом усвідомлено вичитав: „Треба йти мені дуже далеко, щоб до себе самого прийти...".

... І вже зовсім фантасмагорично-феєричними образами під мелодійно-тужливе розскрип'я колиски з ветхих прадавен постає предвічний Дідо-Всевідо, зображений у закарпатських казках як втілення духовної мудрості народної: „...І я, наче живого, бачу якогось велич-чоловіка, що, й не скинувши з плеча торбу, не розгладивши довге пасмо-волосся та сивезну, як світ, бороду, переводить розмову з путником, що, видать, перепитує про дорогу до села, дивиться з серцем великого навчителя, а відтак, умовно вказавши пальцем, пишіть, шукачі діамантів людського духу, нотуйте, побільшуйте в слові і через нього мудрість, мо', стане з вас хтось „чолом і серцем віку", творіть!".

Від багатоманіття науково-творчих зацікавлень І. Хланти котилися буйним повноголоссям хвилі добірного фольклорно-мистецького, публіцистичного збіжжя, пожнив'ям якого стала велетенська творча спадщина, переперевеслена в тугий сніп книгою-покажчиком.

Як вже спогадувалось, книга має добре продумане і вмотивоване змістове полотно, де автор чітко розподіляє за напрямами, жанрами, типами та способами відображення дійсності скарбівню визначеного у всеслов'янському просторі вченого-етнолога.

Розділ „Окремі видання" розповнений сімдесяти чотирма позиціями книжкового формату видань впродовж 1976-2008 рр. Тут і дослідницькі розвідки з фольклору та літератури; поліжанрові збірки усної народної творчості; мистецтвознавчі, літературознавчі шкіци та есеї; скрупульозно відредаговані і подані в готовому належному форматі труди численних вчених-філологів; ґрунтовні біобібліографічні покажчики; методико-навчальні програми, рекомендації та посібники; тематичні збірники; так само виділяється і з позицій уже готових до видання праць найрізноманітнішого тематичного наповнення і сюжетного характеру, а саме: збірки казок Українських Карпат, українські пісні румунського Багату, збірники нородних переказів та легенд, оригінальні за способом підбору форми монозбірні (книга пісень одного села чи ж казковий набуток одного оповідача); бібліографічні покажчики „Василь Густі", „Ласло Балла", „Пісні русинів-українців Сербії".

І не просто подається бібліографічний спис чисельних видань - професор В. Качкан детально описує змістову канву, виакцентовуючи сюжетні підрозділи, як ото маємо на прикладі опрацювань жанру народної пісні з її обрядовими, родинно-побутовими, баладними, жартівливими і танцювальними розквіттями. А представлене публіцистичне розмаїття рецензій та відгуків на праці І. Хланти свідчить про резонансність його напрацювань, щиру зацікавленість таким врожайним творчо-науковим полем дослідника.

Мабуть, немає жодного публіцистичного видання Закарпаття, де б більш як за сорокаріччя не друкувався шанований І. Хланта. А з улюбленого дітища дослідника - фольклорних записів, видавнича матеріалізація яких розпочалася з 1981р. й триває дотепер, - поназбирувалось аж 180, і чого тут тільки немає! Це і казково-сюжетні побутово-соціальні перипетії бідних і заможних, і як баба з нечистою силою воювала, й про добрих і лихих царів, і чому цигани не мають церкви, й співанки-коломийки, вертепні пісні, і всеможливі жарти й фіглі-несть числа отому тематичному обширу фольклорних надбань, зібраних по крапельці, схоплених чисторосяних відблисків народної мудрості!

У розділі „Літературознавчі статті та рецензії" виосібнюється понад дві з половиною сотні щонайрізноманітніших глибоко виважених науково-публіцистичних розмислів І. Хланти. Тут і глибоко фаховий аналіз ще молодого науковця над українською класикою (Панас Мирний, В. Стефаник) та білоруськими „мастаками пера", а вже коли на початку 90-х років з красного письменства впала пелена соціологізатарського облуддя, з-під пера дослідника на кін літературознавства лягли статті, нариси краєзнавчого характеру, як от розвідки про історика та літературознавця О. Довганича, поета Р. Офіцинського, класика закарпатської літератури Ю. Бортоша-Кум'ятського, краєзнавця і письменника В. Пагирю, письменника В. Шкірю, поета І. Чопея, драматурга П. Ходанича, літературознавця М. Зимомрю та багатьох-багатьох інших чарівників талановитого пера.

Двокрилля педагогіки, ім'я яким - доброта і вимогливість, - предмет аналітичного мудрування над близькими його серцю дидактичними версіями П. Лісового, Д. Поповича та вірного сина свого роду і народу О. Духновича. Щиро просльозилося перо патріота І. Хланти над стражденним життєвим „льосом" в рецензіях на літературну творчість репресованих закарпатців, курликнуло тужливим відскрипом над долею нашої письменницької діаспори. З духовних вершин йдуть творчі ужинки визначних літературознавців (рецензії І. Хланти на книги В. Качкана „Українське народознавство в іменах" і „Хай святиться ім'я твоє" та бібліографічний покажчик М. Мушинки).

Півторадесятколітнім ожмуттям перевеслено у збірнику понад сотню мистецтвознавчих статей. Це і фанатично відданий мистецтву творчий колектив Державного заслуженого Закарпатського народного хору, який із синівською любов'ю до рідної землі прокладає золоті мости взаєморозуміння між закоханими в пісню людьми; дивовижжя танцювального таїнства цього ж колективу та оркестрову групу - теж не оминув увагою І. Хланта.

Рясніють публікаціями про фольклорний ансамбль „Ґаздині" із с. Пацканьово Ужгородського району чи не всі закарпатські періодичні видання, а також і про те, як очищально-облагороджувальну місію сповняє духовна пісня, що благодатним іссопом низходить від Ужгородського Хресто-Воздвиженського кафедрального православного хору та дитячого хору духовної пісні с. Нижнє Селище Хустського району.

І. Хланта у своїх мистецтвознавчих студіях то поринає у кольоровий дивосвіт вишивки (рецензія на книгу Н. Ф. Герцег „Оксамитовий світ вишивки"), то вводить поціновувачів образотворчого мистецтва у світлий світ художників В. Гунгура, М. Конара, скульптора В. Олашина. Прекрасне продовжувати у плівці - звучить як благословення І. Хланти телевізійникам народної кіностудії „Едельвейс", бажаючи віднайти овиди творчих самоцвітів.

Автором книги наведено понад півсотні статей педагогічного та культурологічного характеру. Тут і досить сміливі як на початок реакційних сімдесятих років дописи про стан українського мовного питання в державі („Плекаймо рідну мову", „Про роботу мовно-літературного кабінету...", „Літературний матеріал на уроках мови" тощо), і відверті роздуми щодо непростого стану національного питання в Закарпатській Україні початку нового тисячоліття, і численні інформаційні довідки як про видатних культурологів і педагогів краю (В. Сможаника, В. Гуцило, О. Хланту, І. Кавку), так і про релігійну діяльність визначних духівників краю о. Ю. Кениза і о. М. Кениза. Доброго серця І. Хланти вистачає і для вболівання за геть далеко не філологічно-мистецькі чи подібного штабу проблеми, як бачимо з його публікації „Захистімо чотириногих друзів [собак]" // Трибуна. - 2005. - 30 лип. - С. 12.

Виокремлюються у виданні 38 статей про українців Румунії та Сербії: І. Хлантою були здійснені плідні фольклористичні експедиції на Балкани, а вже про культурне буття наших земляків на румунських теренах компетентнішого знавця годі й шукати. В кінці поміщено назви ґрунтовних дописів про українських краєзнавців, письменників, культурологів Румунії - О. Бевку, Ю. Павліша, М. Курелич, І. Лібера, П. Романюка, про українське земляцтво Банату й Мароморощини, їхнє духовно-культурне життя...

Більше півтисячі позицій нараховує розділ „Література про життя і творчість" - це величний ужинок вдячності і непідробної поваги до І. Хланти від численної громади гуманітаріїв України та зарубіжжя, які поофірували йому таку кількість статей, відгуків, рецензій за його копітку і невсипущу працю! Цю палітру прекрасно доповнюють поміщені в книзі „Відгуки про фольклористичні, літературознавчі, бібліографічні та мистецтвознавчі праці Івана Хланти", а суцвіття світлин яскраво унаочнює широчінь географіїі теплоту творчих зустрічей Майстра. У цьому академічному виданні є „Іменний покажчик", реєстр періодичних видань. І, як підсумок, - поважне літературознавче слово про культурологічний подвиг І. Хланти доктора філологічних наук, професора Кіровоградського державного університету ім. В. Винниченка - Василя Марка.

Біобібліографічна праця - вагомий внесок нашої філологічної науки, щедрий дарунок українській культурі і, безумовно, вартісне надбання української інтелектуальної еліти, що увіковічнить у друкованому слові безцінні коштовності етнонародної поетики всієї культурологічної ниви.

// Перевал. - 2009. - № 1-2. - С. 140-142 ; Слово і час. - 2009. - № 3. - С. 114-117 ;

Вечірній Івано-Франківськ. - 2008. - 4 верес. - С. 10.

Олексій Вертій (м. Суми)

Іван Хланта у світлі бібліографії

Качкан В. Іван Хланта. Бібліографічний покажчик / Володимир Качкан. - Ужгород: ВАТ „Патент", 2008. - 458 с.; іл.

Зміст, масштабність та значення будь-якої яскравої творчої особистості досить часто характеризуються багатогранністю її діяльності. Саме до таких особистостей належить і І. Хланта. Його життя склалося так, що довелося працювати учителем української словесності, директором сільської восьмирічки, викладачем університету, займатися видавничою і бібліотечною справою, культурологією, журналістикою, літературознавством, краєзнавством і т. д. Та найбільшої і цілком заслуженої слави він зажив як народознавець. Пішки обходив десятки, коли не сотні сіл, містечок і міст у своєму рідному Закарпатті, Бойківщині та Гуцульщині, на Кубані, в Румунії та Сербії. Виявив там талановитих знавців та виконавців українських народних пісень, оповідачів казок, легенд та переказів, носіїв інших жанрів української усної народної поетичної творчості, описав сотні звичаїв та обрядів, не один десяток естетично розвинутих особистостей з народу. А ще до того постійно виступає в періодичній пресі з рецензіями, статтями, публіцистичними роздумами, бере участь у зустрічах з учнівською та студентською молоддю, різного роду творчих вечорах, звітах тощо. Одне слово: ім'я І. Хланти ось уже близько 45 років не сходить зі сторінок газет, журналів, наукових збірників, книг, звучить по радіо і на телебаченні. Певне, й самому автору тих публікацій та передач уже важко звести їх до якоїсь цілісної системи, а відтак і відтворити в деталях грані своєї діяльності на ниві української духовності. Тим паче ще важче зробити це рядовому читачеві. Тож маємо щиро дякувати В. Качкану, що взявся за цю копітку справу і довів її до логічного завершення. У наслідку такої роботи й постала його фундаментальна праця „Іван Хланта: Біобібліографічний покажчик" (Ужгород, 2008), позначена не лише багатством зібраного, дослідженого і систематизованого матеріалу, а й новаторським характером її задуму, усієї сукупності її основоположних підстав.

Як досвідчений науковець-бібліограф В. Качкан не обмежився лише бібліографічним описом та упорядкуванням публікацій І. Хланти. Його задум передбачав подати духовний портрет ученого, культурно-освітнього та громадського діяча, у своєрідний спосіб охарактеризувати його життєві принципи та ідеали, його громадянську позицію у нелегкі часи підсовєтської дійсності. З цією метою у передньому слові „Божі дари - чоловіцькі труди" упорядник подав стислу, але змістовну біографію І. Хланти, охарактеризував його педагогічну, наукову та громадську діяльність, доповнивши це відгуками про його фольклористичні, літературознавчі, бібліографічні, мистецтвознавчі праці та статтею-післясловом В. Марка „Той, що слухає голос віків". Спроектовані на суто бібліографічний матеріал, вони не лише доповнюють його, а й повніше та докладніше розкривають глибинний зміст публікацій ученого, журналіста, культурно-освітнього і громадського діяча. Так, скажімо, на тлі біографічних даних, особливо відомостей про утиски, переслідування і звільнення за сфабрикованим звинуваченням з посади доцента кафедри української літератури Ужгородського університету, стають зрозумілішими зацікавлення І. Хланти бібліографією. У книзі добре показано, як він не скорився владі, не зрадив своїм раз і назавжди обраним принципам. Відтак те, що не можна було сказати прямо, говорив у підтексті. Принципи бібліографії вимагали насамперед, точності та докладності описів, а це зобов'язувало вивчати і, так би мовити, „незручні" матеріали у єдності суперечностей, отже, й готувати основу для ґрунтовних народознавчих та літературознавчих досліджень. Характерним у цьому плані є бібліографічний покажчик „Літературне Закарпаття у XX столітті" (Ужгород, 1995). Уже такі імена як С. Черкасенко, І. Чендей, П. Скунць, В. Ґренджа-Донський, Д. Кремінь, Ю. Шкробинець та інші промовисто характеризують справжню сутність зацікавлень укладача та сукупність його поглядів на діалектику літературного поступування досовєтського Закарпаття і за обставин підсовєтської дійсності. Тож цілком закономірно, що багаторічна праця бібліографа увінчалася небувалим успіхом. Переконливим прикладом того стало 39 рецензій та відгуків, які з'явилися у різних, від районних газет Закарпаття („Новини Мукачева", „Вісник Хустщини") до загальноукраїнських („Літературна Україна", „Дзвін", „Всесвіт") та закордонних („Eurypai utas", Будапешт; „Українське слово", Київ-Париж; „Нове життя", Пряшів), виданнях. На основі зібраного бібліографічного матеріалу було підготовлено і видано персональні покажчики „Володимир Ладижець", „Степан Жупанин", „Семен Панько", „Юрій Керекеш", „Василь Вовчок", „Василь Пагиря", „Омелян Довганич", „Микола Зимомря" та інші, які переросли в ґрунтовні літературознавчі розвідки, портрети та монографії. Так, мовою бібліографії В. Качкан показав нескореність І. Хланти, його багатий духовний світ, здатність протистояти найскладнішим обставинам і виходити у боротьбі з ними переможцем.

У всій повноті відображає бібліографічний покажчик і виняткову працьовитість та багатогранність діяльності І. Хланти. Десять розділів книги охоплюють окремі видання, підготовлені вченим, його фольклористичні статті та рецензії, публікації записів усної народної творчості, літературознавчі, мистецтвознавчі та бібліографічні праці, статті педагогічного та культурологічного характеру, матеріали про українців Румунії та Сербії, літературу про життя і творчість закарпатського сподвижника на терені української духовності. Прикметною особливістю цього видання є й те, що у ньому видруковано відгуки про фольклористичні, літературознавчі, бібліографічні та мистецтвознавчі праці І. Хланти, систематизовано і оприлюднено описи підготовлених до друку збірок народної прози, пісень українців Румунії та Сербії, фольклорні записи з голосу Ганни Опришко (с. Голобутів Стрийського району Львівської області), коломийок з Колачави Міжгірського району та рідного села Копашнево Хустського району на Закарпатті, нариси про життя і творчість коломийкарів Закарпаття, низку нових персональних бібліографічних покажчиків і т. д. Цінність цих праць виявляється у їх фундаментальності та неповторності. Не можемо скаржитися на брак наукових та розрахованих на широке коло читачів збірок соціально-побутових казок. Однак двотомник „Українська соціально-побутова казка", підготовлений І. Хлантою до друку, з-поміж них займає особливе місце. Насамперед це - підсумок його праці упродовж кількох десятиліть і як збирача, і як дослідника та видавця. Переданий упорядником зміст цих томів засвідчує глибоко науковий підхід фольклориста до добору художніх текстів та їх варіантів, за якого враховується не лише ідейно-тематичне спрямування твору, а й особливості побутування насамперед у даній місцевості та на тлі загальноукраїнського казкового звичаю. А це дає для майбутніх дослідників епічних оповідних жанрів багаті можливості з'ясування їх джерел, варіативності та типології сюжетів, своєрідності поетики та естетики побутування. Вельми цікавим з цього погляду є цикл, скажімо, антицарських казок. Те саме стосується й інших, ще неопублікованих праць, надто ж коли йдеться про записи від українців Румунії та Сербії. Сьогодні в українській фольклористиці звертається певна увага на проблему естетично розвинутої особистості в українському народному звичаї (М. Дмитренко, К. Черемський, М. Набок). Однак на її науковій розробці позначається відсутність концептуальних праць, зрештою, і зібраного первинного матеріалу. Тому нариси життя і творчості носіїв коломийкового жанру, твори з їх репертуару, які ввійшли до збірника „Сучасні коломийкарі Закарпаття", викликають особливе зацікавлення дослідників української народної психології та естетики, народознавців загалом, дадуть нові матеріали для розв'язання цієї винятково важливої проблеми.

Панорамно заявлені у покажчику й інші грані творчої діяльності, без вагань скажемо, видатного народознавця сучасності. Насамперед В. Качкан наголошує на своєрідному розумінні І. Хлантою такої діяльності. Спостерігаючи народні звичаї та обряди, слухаючи виконавців народних пісень, коломийок, оповіді казкарів, переказів та легенд, ми сприймаємо їх як звичайне побутове і повсякденне явище. Нам здається, що так було, є і буде. При цьому не зауважуємо, що це далеко не так, не задумуємося над долею наших національних духовних цінностей, їх призначенням в духовному розвої прийдешніх поколінь українців. І. Хланта розуміє і усвідомлює це по-своєму. Йому болить те, що у наслідку нашої байдужості та насильного витіснення національних звичаїв, свідомого і цілеспрямованого нищення основ нашого національного буття різного роду окупаційними режимами ми катастрофічно втрачаємо корені цього буття, що глобалізаційні процеси стали продовженням ідеології і практики отих окупаційних режимів, які звертають нас зі шляху природного національного розвитку. „Вважаю, що лише своєю натхненною працею щодня впевнено, рішуче, наполегливо ми повинні творити Вітчизну. Я бачу перед собою мету, до якої прагнули всі свідомі українці, і не сподіваюся, що воно саме собою, без нашої участі „якось зробиться". Твердо переконаний, що маємо своїми руками зробити, збудувати по цеглинці Українську державу, рідний дім. А для цього треба на кожній ділянці робити чесно і самовіддано трудитись", - говорить Іван Васильович. Конкретним виявом, конкретною ділянкою такої роботи для нього стало народознавство. Тому й поспішає зберегти для нащадків неоціненні скарби національної духовності. Наведемо лише один, але досить промовистий приклад. У покажчику під позицією 75 зазначено: Казки Юрія Баняка / запис текстів, упорядкування, вступ, ст., примітки та слов. І. В. Хланти; підгот. текстів М. Офіцинської; худ. М. М. Аронець. - Ужгород : Патент, 2008. - 650 с. Опис змісту цього видання засвідчує унікальну пам'ять оповідача казкового епосу, неповторність його репертуару, до якого входять не лише казки, а й перекази, бувальщини, притчі, билини, анекдоти. 205 казок, записаних від оповідача, дали фольклористові усі підстави вважати Ю. Баняса одним з найсамобутніших казкарів України, своєрідним явищем у всьому слов'янському світі. На жаль, тяжка недуга передчасно звела Ю. Баняса в могилу. Коли б не І. Хланта, він назавжди забрав би з собою все, що знав. Іван Васильович не дав загинути цим скарбам, зберіг і передав їх сучасним і прийдешнім поколінням. Завдяки невсипущій праці фольклориста ці покоління будуть співвідносити себе не з модерними та постмодерними штукарствами, не з псевдомистецькими викрутасами, а з історичною пам'яттю свого народу, закарбованою в „Легендах та переказах Іршавщини", „Легендах та переказах Міжгірщини", „Народних переказах Закарпаття", збірниках та дослідженнях різних уснопоетичних жанрів, яким учений-народознавець дав друге і вічне життя.

Докладно зібравши та опрацювавши публікації в районних, обласних, всеукраїнських та зарубіжних виданнях, В. Качкан усебічно розкрив і такі неповторні грані творчої особистості І. Хланти, як почуття морального обов'язку перед минулими, сучасними і прийдешніми поколіннями, уміння природно поєднувати в собі якості і досвід академічного вченого, дієвого провідника наукових ідей у широкі маси, на основі чого він формує духовний світ, національну свідомість своїх земляків, не дає згаснути в їх душах почуттю національної честі та гідности. Бібліографічні дані засвідчують, що І. Хланта робить це не нав'язливо, з почуттям міри і такту, виходячи зі свого багатого педагогічного досвіду і досвіду культурно-освітньої та громадської роботи. Численні його виступи в пресі, на радіо і телебаченні, зустрічі з учнями загальноосвітніх шкіл, студентами, у трудових колективах - то далеко не повний перелік форм такої роботи, роботи повсякденної, відповідальної, а тому зовсім не чорнової, як іноді вважають. Публікації народознавця, педагога, культуролога, журналіста І. Хланти та 625 позицій у розділі „Література про життя і творчість", світлини переконливо засвідчують правдивість сказаного вище. Важко знайти подібну постать в українській науці, освіті та культурі. А все тому, що в його роботі немає головного і другорядного. Він добре усвідомлює: 1) кожна публікація у районній газеті має своє призначення і доносить у найвіддаленіші, найглибинніші села українську національну ідею, доносить її до тих, для кого в іншій спосіб вона мало, а то й зовсім недоступна; 2) кожна зустріч навіть у невеличких колективах робить те саме. 625 згаданих позицій (а ще додамо до них книги, які пішли в народ), помножені на тисячі читачів та ще й за обставин нищення совєтською владою української національної духовності чітко окреслюють масштаби і значення наукової, педагогічної, культурно-освітньої та громадської діяльності І. Хланти, зміст його життєвих принципів та ідеалів, характеризують його як справжнього сподвижника української національної ідеї, як взірець практичної діяльності щодо її втілення в життя за найскладніших історичних та суспільно-політичних обставин.

Скрупульозна робота В. Качкана-бібліографа відкриває здатність і вміння І. Хланти організовувати навколо себе колективи однодумців, одержимих благородною справою. Це і музикознавці, які виконували розшифрування мелодій та підготовку текстів до друку (Ф. Копинець, А. Гайналій, М. Попенко, Т. Росул, М. Офіцинська), художники (В. Ковач, В. Петрецький, В. Вовчок, М. Аронець), учителі (М. Алмаші, Л. Ходанич, Х. Шкробинець, надто ж педагогічний колектив рідної Копашнівської ЗОШ І-III ступенів, за підтримки та дієвої допомоги яких відкрив Крайовий музей літератури, фольклору та мистецтва), рецензенти (В. Танчинець, В. Пагиря, І. Гарастей, І. Чопей), працівники (О. Люта, О. Закривидорога, М. Стойка). Усі вони покликані і об'єднані вченим на збереження і примноження джерел нашого повсякденного буття на нашому, рідному, національному ґрунті, до усвідомлення того, що в такій праці сила і міць, отже, й безсмертя нації. Зручності у користуванні книгою додають і подані вкінці іменний покажчик та список використаних періодичних видань.

Насамкінець зазначимо, що всебічне охоплення та ґрунтовне наукове осмислення зібраного матеріалу, продумана структура книги, своєрідність творчого задуму її автора дають усі підстави стверджувати: В. Качкан досяг поставленої мети, крізь призму бібліографії з достатньою повнотою розкрив світ наукових зацікавлень І. Хланти, створив яскравий духовний портрет одного з найвизначніших сподвижників на ниві сучасного народознавства і науки загалом, на ниві освіти та культури українського народу. Покажчик також стане доброю підмогою у дослідженні проблем теорії та історії вітчизняної фольклористики, освіти, культурології, бібліографії, краєзнавства, інших виявів духовного життя наших далеких пращурів та сучасників. Цим і визначається його непересічна цінність.

Руденко Юрій

Дослідник національних засад духовності

Помітним явищем у культурному, мистецькому й освітньому житті стала нещодавно видана книжка Володимира Качкана Іван Хланта: бібліографічний покажчик. - Ужгород: ВАТ „Патент", 2008. - 458 с.; іл.

Автор книжки розкриває суспільно важливий багатогранний творчий доробок Івана Хланти - знаного не лише в Україні, а й за її межами фольклориста, мистецтвознавця, бібліографа і педагога. І. Хланта працював вчителем, директором школи, викладачем Ужгородського університету. З 2001 р. завідує науково-культурологічною лабораторією Закарпатського обласного центру народної творчості.....

Важливо, що Іван Хланта зробив значний внесок в упорядкування та видання фундаментальних праць фольклористів минулого: Панаса Мирного та Івана Білика, О. Кольберга, В. Гнатюка, П. Чубинського та ін. Володимир Качкан має рацію, коли пише, що І. Хланта - гідний „спадкоємець і провідник ідей духовних цінностей нашого народу, значущості й славетності вікових національ­них спадків".

Часто виїжджаючи у творчі експедиції, зустрічаючись із мешканцями віддалених гірських районів, дослідник виявляє нові імена творців народної культури, яскравих носіїв української ментальності, самобут­нього національного духу, які засобами на­родних мистецтв збагачують скарби духов­ності рідного народу. І. Хланта виявив на За­карпатті таких талановитих майстрів-казкарів, коломийкарів, як Юрій Баняс (с. Боронява Хустського району), Дмитро Юрик (с. Вучкове Міжгірського району), Петро Куртанич (смт. Великй Березин).

І. Хланта уклав „Програму з літературно­го краєзнавства для шкіл Закарпаття: 10-11 класи", хрестоматію „Сині хвилі гір" для учнів старших класів і студентів ВНЗ, до якої увійшли найкращі твори письменників Закарпаття XX ст. Він бере активну участь у всеукраїнських і міжнародних наукових кон­ференціях, „круглих столах", симпозіумах, семінарах з проблем фольклору, мистец­твознавства, освіти.

Підкреслимо ще одну важливу особливість багатогранної творчості І. Хланти. Його друковані праці, культурологічна і громадська діяльність концентрують високі наукові й мистецькі здобутки. Просвітницьку роботу, участь у багатьох освітньо-виховних заходах він спрямовує на те, щоб учнівська і студентська молодь оволоділа науковими і мистець­кими цінностями. Збагачений народною мудрістю, І. Хланта пізнав закономірність: молодь отримує високу освіту і виховання тоді, коли наука і мистецтво глибоко вивчаються і гармонійно поєднуються в процесі навчання як рівноправні чинники, „крила", завдяки яким можна досягати моральних чеснот, вершин духовності.

Книжка допомагає широким колам і читачів глибше осмислити закони кра­си, постійно пізнавати джерела народної моралі, національної духовності. Вона сприяє пробудженню і формуванню в учнів і студентів патріотизму, національної свідомості, українського національного характеру, високої громадянськості.

Книжка містить відгуки відомих діячів ук­раїнської культури і науки М. Жулинського, М. Кагарлицького, М. Дмитренка, лауреата Національної премії України ім. Тараса Шев­ченка П. Скунця про плідність багатогранного таланту І. Хланти.

Аналізуючи книжку, доходимо висновку, що рідна мова, фольклор, народні мистецтва, віддзеркалені в них національна символіка, родинні цінності, історія отчого краю - першоджерела Любові, Добра, Гідності, Совісті, Патріотизму та інших моральних чеснот, а також першооснови навчання, виховання і розвитку підростаючих поколінь, основні засоби народної педагогіки, фундамент національної культури і духовності. Педагогічна наука, національна система освіти і виховання має все зробити для того, щоб на кожному етапі навчання та виховання дітей українська мова, фольклор, мистецтво, культура, історія нашого народу стали провідними засобами формування духовності поколінь.

// Слово Просвіти. - 2008. - 18-24 груд. (№ 51).

Курчій Д. (м. Івано-Франківськ)

Феномен Івана Хланти

Цього вченого з Ужгорода з розголосом у всеслов'янському світі та поша­нованого і на заокеанських материках образно називають новітнім Вінцензом чи Гнатюком. Визначний фольклорист, літературознавець, етнолог, культуролог та мистецтвознавець, доктор наук, професор, заслужений діяч мистецтв України - це далеко не повний перелік титулів і звань, які за­працював собі цей великий українець. Більше ста книг авторства Івана про­коментованих ним, до двох тисяч пози­цій, що фіксують його публікації в газет­но-журнальній та альманаховій періодиці світу, - про це інтелектуально-культуро­логічне надбання ширше довідуємося з монографічно-бібліографічної праці ака­деміка Володимира Качкана „Іван Хланта" (Ужгород, 2008. - 458 с. ; іл.).

Книгу відкриває обсяговий есей „Божі дари - чоловіцькі труди", відтак ідуть розділи: „Окремі видання", „Фоль­клористичні статті та рецензії", „Із фотолітопису", „Публікації фольклорних записів", „Літературознавчі статті та рецензії", „Мистецтвознавчі статті", „Статті педагогічного та культурологіч­ного характеру", „Статті про українців Румунії та Сербії", „Література про жит­тя і творчість", „Відгуки про фольклорис­тичні, літературознавчі, бібліографічні та мистецтвознавчі праці Івана Хланти". Завершують обсяговий том післямова професора Василя Марка з Кіровограда „Той, що слухає голос віків", іменний покажчик та список використаних пері­одичних видань.

Окрасою й збагаченням книги є вміщені 80 чорно-білих та 40 кольорових світлин, які допомагають зорово уявити різнобічну науково-громадську діяльність українсько­го вченого в контексті європейської науки та суспільного розвитку держави.

Ознайомитися з унікальним видан­ням можна в обласній науковій бібліоте­ці ім. Івана Франка.

// Галичина. - 2008. - 2 серп. - С. 7.

Сулятицький М. (м. Івано-Франківськ)

Соколине розкрилля пісні

Воплоченням ідеї мистецького керівника гурту „Соколи", народного артиста України Михайла Мацялка, автора фотоілюстрацій Ігоря Фецяка та численної плеяди спонсорів-доброчинців став літературно-документальний нарис „Хлопці, як соколи..." в художньо-публіцистичному викладі багаторічного шанувальника творчості артистів ака­деміка Володимира Качкана. Зрідненість щиромистецьких, душ творців проекту в дар сучасникам й наступним поколін­ням спрезентувала знамениту пам'ятку-фотоальбом про справжніх світочів національної музичної культури.

В інтродуктивній частині лірико-публіцистичне письменницьке перо В. Качкана веде борозну до прадідів­ських архіджерел гордобунтарського роду Мацялків, закроєного на лицар­ському дусі січового стрілецтва, на поденній невсипущій праці, зрощено на духовно-народній пісні - „жили, як Бог приказав, дружно, ростили ді­тей у мирі, злагоді й любові під крилом Господнім". У ретроспективному леті змигують шкіци-спогади такого близько далекого дитинства митців. Це і перше справжньомузичне хрещення малого Михайлика під склепінням Львівського оперного, це і солодкоп'янка оаза батьківської господи, де вечорами тремно перецигикувались про сокровенне смички скрипок, ска­пувались сльозодробом клевчики цимбал, розхристувались душі баянів, в саме серця денце пробиралися денцівки й сопілки. А хіба мож забути непо­вторну магію бойківського весілля, від­лиск новенького, з щедрої батьківської руки подарованого італійського акор­деона, душерозпираючу гордість за довірену самостійну інструменталістику чи першу „двопатичкову" скрипко­ву симфонію ще маленького Івася... Перемайнулися в пам'яті ті часи сту­дентської творчості, перші гурти, коли незамулене національне народне, чистоджерелля молодих душ творило український репертуар навіть у надто не­сприятливих часах і обставинах неволення нашої національної пісні.

З подувом перших вітрів волі забрунькувалася ідея творення музично­го колективу, бо ж сама пісня, розумі­ло мистецьке серце, саме її всеохопне розкрилля здатне просвітити й про­будити націю від дрімучо-зашкарубло­го похмілля національного безпам'ят­ства... Й соколиним летом полинули українськими просторами щиро ліричні мелоси хітів „Усі ми прагнемо любові", „Ой там, на тім вигоні", у засвіти зносився молитвоспів „Дари Божі", грімкотливо сурмила патріотично-по­встанська пісня, що перетворювала зманкуртілих „рабів німих" у націю державотворців, гордих за свою слав­ну минувшину. Ніяка агітація чи пропа­гандистське просторікування не йшли в порівняння з креативною пісенною потугою, здатною чинити дива націо­нального самоутвердження. Було якесь глибинне почування, що осно­вою їхніх концертувань, візитною по­свідкою і передумовою успіху має бути народна пісня, яка якнайкраще здатна злучити українців в єдиний національ­ний моноліт. Сама атмосфера галиць­кої суспільності, навіть у пору комуно-більшовицького підневілля, була проникнута духом ще таких свіжопам'ятних сторінок національно-визвольного змагу української зброї, де народна генетична пам'ять проростала пісенними нутами, які по крупинці виз­бирував опрацьовував творчий колек­тив й лелійно нанизував на репертуар­ну силянку, де звуковим переливом виіскрювало понад трьох сотень музич­них намистин-блискіток.

Не віднайти такого закутка Украї­ни, де б не гриміла запаморочлива слава колективу! Особливо незабут­ньо-хвилюючими були виступи на східних кресах нашої держави, де, за спо­гадами Марії Шалайкевич, „старші готові були нас нести на руках, а діти не­рідко створювали з квітів дивовижну арку, під якою ми проходили з Василем Зінкевичем. Ну як не захопишся і не зворушишся сам?.. Словом, треба час­тіше їхати до людей; треба любити всю Україну. „Соколи" - патріоти ве­ликої і неділимої України. Ми захоплю­ємось усім великим українським наро­дом, йому співаємо, йому і віддаємо на сцені душу, - таке наше покликання від Бога...". Як переконуємося, всена­родна любов і шана до співочого гур­ту була основана на міцному фунда­менті високовимогливості митців до щиросердної виконавської майстер­ності, органічності художніх перевтілень і слівпереживальне трактування співаками артистичної тканини пісен­ного матеріалу.

Автор книги влучно вихопив із жит­тя і майстерно перелив на папір цікаві сторінки творчого життєпису гурту, зосібна знакових його осіб. Мистецько­го керівника гурту Михайла Мацялка читач бачить як майстерного організа­тора, генератора ідей і послідовного їх втілювача в життя, досвідченого ме­неджера й опори колективу, особливо в позаконцертних, невидимих з першо­го погляду аспектах творчого життя „Соколів", що забезпечувало значну дещицю загального успіху їхнього про­екту, і це прекрасно проступає зі слів Марії Шалайкевич: „Михайло Мацялко - людина надто високого рідкісно­го організаторського таланту. Бо одна річ дивитися, коли співак-виконавець уже на сцені, а зовсім інша у щоден­них, часом важких побутових буднях... Михайла забрати на день-два - і „Со­колів" нема. Це треба всім збагнути й зрозуміти, що, як і в людському орга­нізмі, всі органи важливі, але без хреб­та - людини нема"...

З особливою теплотою вишкіцовано портрет творчої Музи колективу Марії Шалайкевич - надто тонкої, вразливої натури, яку, за словами її побратимів артистів, „треба чуйно сприймати як весняного ще не зміцні­лого метелика... Це талант, який ще до кінця так і не розкрив свій пахучий, бутон, особливо ж як композитор. А талант, звісно, не річ, яку можна захо­вати до шухляди. Талант видно, він сві­титься, виграє веселкує"... Автор ніби відхиляє завісу творчої лабораторії мисткині, вловлює щемні нути харизматичного спілкування з Музою, тор­кається глибоковтаємничених струн її материнського покликання: „Тільки душа може співати про те, як я люб­лю свою доню, як я вдячна Богові за цей безцінний дар", - молитвословить майстриня сцени. Своє життя пані Марія кладе на паперть божес­твенної офіри, почуває неабияку осо­бисту відповідальність за оті послані Господні і так прекрасно нею змузиковані „Дари Божі". „Якщо я підписала­ся перед Всевишнім, що буду артист­кою, то тепер мушу все підпорядкову­вати єдиному - високому мистецтву, аби нести людям радість, втіху, духовну полегшу", - з одержимою місійністю декларує власне життєве кредо співачка.

„Кожна моя пісня народжена в душі, вигойдана під серцем, вилюблена, як дитя..., бо у ній ніби висвічені промінцем радості болі чи тривоги часу, а може, всієї суспільності" - ось та творчо-духовна підвалина Івана Ма­цялка, співака від Бога, людини всеохопного глибинного народного талан­ту. З'явлений на світ теплопогідної різдвобогородичної днини, ще юний ма­естро повсякчас відчував її хранительний омофор, бо ж щастило на добре родинне виховання, щирих друзів, муд­рих наставників на життєвій ниві. Його богоданий талант, вимогливість і са­мокритичність та його щиросердна органічність не раз обзивалась у сер­ці щемним болем за швидкоплинну минущість нашого буття: „Боже-Боже, де ж ті невиказані мої слова... Чому ж ми якось-живемо часом встидливо, не­природно, боїмося чи не розуміємо, що байдужість відсуває якось невидимо нас від своїх найближчих, найрідніших, - і чужіємо".

Перев'язаний національним духов­ним перевеслом співоцький талант Івана Мацялка неперевершено творив чудопісенне диво. Хіба можна уявити когось іншого на місці виконавця молитвослова „Дари Божі", хто міг би краще оспівати чар слов'янської вро­ди („Слов'яночко-слов'янко"), дар любові („Коли приходиш ти", „Гілка ка­лини", „А зорі та зорі", „Така її доля"), славу національно-визвольного змагу українців („Гей, зі Львова до Мукачева", „На вулиці сурма грає", „Черем­шина", „Ой у лісі, на полянці" тощо), як не наш незабутній маестро, який старався виспівати так, аби аж сльо­за радості чи суму скапнула, а душа очистилася, подобрішала й відмолодшала.

Мав свою, загублену у всесвіті, планету щастя, може, й не так збагненну для інших, бо „щастя - безбе­режне, безвимірне, але воно має свої пороги, береги. У кожного щастя має якийсь конкретний, свій вимір. Я взагалі не знаю, чи й буду щасливим. Може, тому, що в моєму характері багато співпережиття". Тому розкраю­валось Іванове серце тугою за невигойні рани української історії, боліла душа за марнотратність людської су­єтності і знаходила спочинок у потаєм­них закутках спілкування з Музою, особливо в саморозмислах про сенс життя, коли вже заходила його зоря земного буття й душа потрапляла в смугу неземного, ірраціонального, неусвідомленого і непояснюваного. „І Муза торкнулася його руки - і ніби неземні струни з космічних високостей пробили його тіло. Він раптово таки зиркнув їй ув очі, але, зобачивши досі не відчувану глибінь внутрішнього самоаналізу, не став ані питатися, чи їй, часом, не зле, або ж, може, чи не дош­куляє цілоденна втома бути поруч з ним, гасити чи роздмухувати вогнем його міркування". Десь зараз у дале­ких засвітах Іванова співоча Муза посилає нам усім Божий дар доброти, лагідності та миру, що розіллється отим пантеїстичним ісопом всеохопної піснелюбові. Літературно-документальне видан­ня переперевеслене віночком листів, подяк, відгуків з усіх куточків нашої планети, де б'ються гарячі українські, залюблені в національну пісню серця. Тут і вияви захоплення творчістю ан­самблю, шкіци аналітично-музико­знавчого характеру, вихлюпи душев­ного жалю з приводу передчасної кон­чини Івана Мацялка... Книга просвіт­лена численною підбіркою світлин із широчезного океану творчих зустрі­чей, концертувань колективу, дещиця­ми про творців видання - автора тек­сту академіка Володимира Качкана і фотомитця Ігоря Фецяка та основних меценатів книгопроекту - Лідію і Во­лодимира Котеляків. Соколиного лету тобі, українська пісне!

// Галичина. - 2008. - 8 листоп.

Л. Загоровська (м. Івано-Франківськ)

Книги, які об'єднують всіх

Унікальна презентація відбу­лася минулого тижня у при­міщенні обласної універсальної наукової бібліотеки ім. І. Фран­ка. Тут зібралася величезна кількість письменників, митців, музикантів, мистецтвознавців на презентацію книги Володимира Качкана „Хлопці, як соколи", при­свяченої творчості відомого не лише в Україні, але й далеко за її межами гурту „Соколи".

Чим саме прославилися „Со­коли", пояснювати не треба. Більшість з нас пам'ятають 90-ті роки і перші концерти цього гур­ту, репертуар якого складали на той час повстанські і стрілецькі пісні.

І книга Володимира Качкана містить розповіді про родовід Михайла та Івана Мацялків, окре­мий розділ присвячений Марії Шалайкевич, інший складають відгуки світової мистецької пре­си про концертну діяльність „Соколів".

На жаль, головного персона­жа книги вже немає серед нас. Трохи більше року минуло, як Івана Мацялка не стало. Тому книга є особливо актуальною і по­трібною зараз, поки ще жива па­м'ять народу про один із найкра­щих голосів української естрад­ної пісні нашого часу. Звісно, ви­дання досить дороге, але це ви­правдовує і якість друку, і величезний фотоматеріал, і, звісно, написана ніби на одному поди­ху розповідь. Такі книги об'єднують усіх небайдужих до справжньої української пісні.

// Станіславська газета. - 2008. - 13 листоп.

А. Чемеринський (м. Івано-Франківськ)

Презентовано нові видання

В обласній універсальній бібліотеці ім. І. Франка відкрито книжкову виставку „Науковий та творчий доро­бок академіка Володимира Качкана", на якій представ­лені численні книжкові видання, історико-культурні дослідження, українознавчі і літературознавчі студії, прозові і поетичні твори визначного громадсько-культурного дія­ча Прикарпаття, доктора філологічних наук, професора, завідувача кафедри українознавства Івано-Франківсько­го державного медичного університету В. Качкана.

Життєвим подвигом академіка сучасники по праву вважають монографічне багатотомне видання „Хай свя­титься ім'я твоє: Історія української літератури та куль­тури в персоналіях (ХІХ-ХХ ст.)". Вже побачило світ 10 томів цього визначного культурологічного дослідження. Пошуки дослідника, які тривають понад три десятиліття, допомогли виявити чимало маловідомих фактів, доку­ментів, фотографій, листів, що дозволяють детально по­знайомитися з непересічними особистостями Галичини кінця 19-го початку 20-го століть, з їх поглядами, вчин­ками, здобутками, з долею багатьох галицьких родин, як от Лепких, Крушельницьких, Макогонів, Заклинських, Чайківських та багатьох інших.

Презентовано фотоальбом „Хлопці, як соколи...". Ви­дання є не тільки плодом довготривалої творчої праці давніх друзів „Соколів" - відомого фотохудожника Ігоря Фецяка та знаного літератора, публіциста й науковця Володимира Качкана. Ця книга - своєрідний звіт мільйонам шанувальників таланту самобутнього музично-пісен­ного гурту „Соколи" у нашій країні і за кордоном сущих, заповіт берегти і „як парость виноградної лози плекати" рідну мову, щиру українську пісню. Бо все, чим багаті, що у житті нас оточує, - то дари Божі, за які й намагаємося віддячити своєю скромною працею.

Одночасно презентовано бібліографічний довідник „Іван Хланта". У бібліографічному покажчику подано ок­ремі видання та рецензії на них, фольклористичні, літе­ратурознавчі, мистецтвознавчі статті, опубліковані у періодичній пресі, тематичних збірниках, та література про життя і творчість кандидата філологічних наук, доктора мистецтвознавства, заслуженого діяча мистецтв Украї­ни І. В. Хланти.

// Галицька Просвіта. - 2008. - 14 листоп.

Зеленюк І.

І слово є чин, якщо заряджене високим духом

Так вважає письменник, доктор філологічних наук, заслужений діяч науки України, завідувач кафедри українознавства медуніверситету академік Володимир Качкан. Днями в обласній універсальній науковій бібліотеці ім. І. Франка він презентував читачам, громад­ськості одразу два свої нові культурологічні видання. Наша газета вже друкувала широку рецензію на художньо-документальну книгу „Хлопці, як соколи...". Нагадаємо, що розповідає вона про гурт „Соколи", відомий не лише в Україні, а й навіть за океаном, знаковий для вітчизняної етно­культури майстерним виконанням і про­пагуванням серед українства народних, стрілецьких, повстанських пісень.

З керівником цього мистецького ко­лективу Михайлом Мацялком, його бра­том солістом світлої пам'яті Іваном Ма­цялком, співачкою Марією Шалайкевич В. Качкан познайомився тоді, коли вони ще не були заслуженими артистами. А торік Михайло, нині вже народний ар­тист, попросив письменника написати книгу про їхній гурт, ознайомив з публікаціями преси про гастрольні поїздки ко­лективу, світлинами з домашнього архі­ву, їх доповнив своїми фотоілюстрація­ми Ігор Фецяк. Отак і народилася ця книга, змістовна за своїм фактажем й авторським осмисленням фактів із біо­графій „Соколів", ошатна щодо дизай­ну, поліграфічного виконання (виданої в Дрогобичі).

І сьогодні доля гурту, котрий, переформатувавшись, як тепер кажуть, творчо відроджується, його новий при­хід до українських шанувальників пісен­ного мистецтва знаходять живий відзвук в душі автора книги - вірного друга „Со­колів". Володимир Атаназійович пред­ставляв народну артистку України Ма­рію Шалайкевич разом з її товаришами по гурту перед початком концертів у при­карпатських містах. На презентації він повідомив, що „Соколи" випустили не­давно компакт-диск із 12 творів, які заці­кавлять слухачів унікальними інтерпре­таціями вже знайомих багатьом із нас пісень і мелодій, новими нюансами голо­су улюбленої співачки.

Того дня академік В. Качкан, на ра­хунку якого вже понад 70 наукових ви­дань та художніх книг, виніс на суд гро­мадськості і своє довідково-бібліографіч­не видання про Івана Хланту, що поба­чило світ в Ужгороді. Цей закарпатський вчений, мистецтвознавець, фольклорист добре знаний як у нашій державі, так і далеко за її межами. Передусім завдя­ки тому, що впродовж свого життя зі­брав величезну, без перебільшення, скарбницю народної творчості - записував її зразки не лише в селах по оби­два боки карпатського перевалу, а й у місцях компактного проживання україн­ців у Сербії, Чехії, Словаччині, Угорщині. Високо оцінювали дві нові книги В. Качкана і загалом його внесок в ук­раїнознавство, етнокультуру нашого народу професор Київської міжрегіональ­ної академії управління персоналом Ро­ман Петрів, голова Клубу української ін­телігенції ім. Б. Лепкого Уляна Скальська, поетеса Любомира Гаврилів, про­відний науковий співробітник художньо­го музею, мистецтвознавець і письмен­ник Мирослав Аронець, вдова поета Ро­мана Юзви Ольга Юзва, заслужений працівник культури України, доцент Ін­ституту мистецтв Прикарпатського на­ціонального університету ім. В. Стефаника Ганна Карась, директор бібліотеки, де відбувалася презентація, Людмила Бабій. Пісенні вітання винуватцю урочистості адресували чоловічий вокаль­ний квартет „Коло" (художній керівник Петро Чоловський), бандуристка доцент згаданого інституту Віолетта Дутчак, жі­ночий вокальний гурт „Квіти ромена" під орудою Ореста Турка з обласної ор­ганізації товариства „Просвіта". Усі ба­жали Володимирові Качкану невичерп­ної снаги для подальших урожайних по­шуків у царині як науки, так і художньої творчості.

 // Галичина. - 2008. - 13-19 листоп. - С. 19.

Микола Сулятицький (м. Івано-Франківськ)

Узвишшя визнання

Український міжнародний комітет з питань науки і культури при Національній академії наук України, Міжнародна асоціація україністів понад 10 років щомісячно проводять у Київському будинку вчителя вечірні читання на теми наукового, політичного, соціального та культурного життя нашої держави - проект „Елітарна світлиця".

За цей час бажаними гостями „Світлиці" були державні діячі, письменники, видатні вчені, ака­деміки Борис Патон, Дмитро Гродзинський, Михайло Згуровський, Василь Кремень, Віктор Скопенко, Дмитро Зербіно, Любомир Пиріг, Микола Жулинський, Іван Драч, В'ячеслав Чорновіл, Лесь Танюк, Ігор Юхновський, Костянтин Ситник, Юлія Тимошенко, Ліна Костенко. Засі­дання „Світлиці" протягом 2006 р. були присвя­чені актуальній темі: „Українці у світовій цивілі­зації".

На запрошення голови Українського міжна­родного комітету з питань науки і культури при НАН України академіка Ярослава Яцківа 7 бе­резня гостем „Елітарної світлиці" був наш края­нин, заслужений діяч науки і техніки України, доктор філологічних наук, професор, академік, завідувач кафедри українознавства Івано-Фран­ківського державного медичного університету Володимир Качкан.

Такого здвигу київської еліти давно не ба­чили. Послухати проблемний виступ пана Качкана на тему: „Персоналізація українознавства у світовому контексті", взяти участь у презентації, авторського десятитомного серіалу „Хай святиться ім'я твоє: Історія української літератури і культури в персоналіях (XVIII-XXI ст.)" прийшли традиційні поклонники „Елітарної світлиці" академіки, доктори наук, професори університетів, письменники, редактори газет і журналів, радіо й телебачення, видавці, художники, політичні та громадсько-культурні діячі. Серед них - академіки, професори Любомир Пиріг, Олег Гринів, Іван Шендеровський, Микола Железняк, Микола Тимошик Юрій Ковалів, Лідія Копаниця, Олександр Коновець, Микола Сулима, Сергій Гальченко, Людмила Шевченко, Микола Дмитренко, лауреати Національної премії імені Тараса Шевченка, Всеукраїнських літературно-мистецьких премій Ярема Гоян, Віталій Карпенко, Микола Шудря, Володимир Денисенко, Борис Списаренко, Петро Осадчук, Віктор Жадько, заслужений художник України Микола Стратілат, політик, культуролог Богдан Горинь, друзі, приятелі пана Володимира.

Цій визначній акції, де у багатьох виступах була дана висока оцінка праці академіка як неповторному і знаковому явищу в національній гуманітарній науці, передувала участь Володимира Качкана у годинній ранковій прямоефірній авторській програмі „Знакова постать" на українському радіо, яку веде головний редактор тижневика „Слово Просвіти" поетеса Любов Голота.

Злива запитань до пана Качкана з різних куточків України засвідчила неабияке зацікавлення радіослухачами тими проблемами, які розробляє невтомний вчений-українознавець Володимир Качкан.

// Західний кур'єр. - 2007. - 22 берез. - С. 16.

Юсип Д. (м. Івано-Франківськ)

Пізнати час допомогли листи

У видавництві „Нова Зоря" в Івано-Франківську побачили світ восьмий і дев'ятий томи фундаментальної українознавчої праці Володимира Качкана „Хай святиться ім'я твоє", що суттєво відрізняються від попередніх праць авторського багатокнижжя. Цього разу пізна­ти ту чи іншу особистість допомагають листи. Власне вони склали змістовний формат видання, у величезному епістолярному масиві якого кожна кореспонденція пов'язана з певним іменем, що й ста­ло основою для створення задуманої автором кількатомної анто­логії одного листа. Без жодного перебільшення: у вітчизняному літературознавстві на сьогодні такого аналога немає. Всього до восьмої і дев'ятої книг „Хай святиться ім'я твоє" увій­шло майже півтисячі листів постатей на літери від „А" до „Я".

Загалом українська культура і літе­ратура мають багатий досвід збереження, архівування, публікування епістолярної спадщини, і це дуже важливо, адже часом один лише рядок листа чи неве­личкий абзац можуть сказати про лю­дину набагато більше, ніж розлога пуб­лікація або навіть окрема книжка. Хто знав, наприклад, світлої пам'яті Федора Погребенника, Романа Федоріва, Богда­на Бойка, Володимира Полєка, Івана Михайлюка, Володимира Хроновича, отця Ярослава Лесіва, Тараса Мельничука, Ольгу Дучимінську, інших трудівників культури і літератури з числа наших краян, тому неважко переконатися, на­скільки оті поодинокі листи, написані або їхньою рукою, або їм адресовані, дають можливість краще пізнати їхній життє­вий і творчий шлях і наскільки збагачу­ють наші знання про конкретну особис­тість, про маловідомі або й зовсім неві­домі факти з її життєдіяльності.

Сказане стосується абсолютно всіх листів видання. Зокрема висока наукова цінність наведених листів пояс­нюється тим, що вони майже всі публікуються за автографами і ми впер­ше маємо можливість прочитати без купюр, без скорочень листи Івана Франка до Ярослава Гординського, Пантелеймона Куліша, Івана Верхратського, Ольги Франко-Хоружинської, Августина Домбровського, Василя Стефаника, Лева Бачинського, Максима Рильського чи, скажімо, листи моло­дого тоді поета і прозаїка Олекси Ющенка, Миколи Бажана, Йосипа Струцюка...

Не кажучи вже про імена, котрі до вчорашнього дня перебували під суворою забороною, про які небезпечно було навіть згадувати. Надзвичайно ши­роке коло мистецьких та громадсько-політичних інтересів і зацікавлень про­читується з контексту листів Андрея Шептицького, Сергія Єфремова, Івана Огієнка, Уласа Самчука, Євгена Маланюка, Воло­димира Кубійовича, Воло­димира Доро­шенка, Мико­ли Євшана, Осипа Думіна, Андрія Жука, Богда­на Бори, Ми­коли Угрина-Безгрішного... Тут кожна наведена кореспонденція - це нова сторінка на­шої етнокультури, нашої непроминальної історії, нашого поступу до власної держави.

 // Галичина. - 2006. - 2 листоп. - С. 8.

Неоніла Стефурак (м. Івано-Франківськ)

Повернені з минулого в майбутнє

Ім'я Володимира Качкана добре знане і в наукових, і в літературних колах. Академік, доктор філологічних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, завідувач кафедри українознавства Івано-Франківського державного медичного університету, голова Івано-Франківського відділення НТШ, лауреат міжнародних, всеукраїнських, обласних, літературно-мистецьких та наукових премій Володимир Атаназієвич Качкан - блискучий етнограф, публіцист, літературознавець, фольклорист, пресолог, педагог, прозаїк і поет.

Про це йшлося на творчо­му вечорі вченого і митця, що відбувся в обласній універ­сальній науковій бібліотеці ім. І. Франка з нагоди вихо­ду в світ восьмого і дев'ято­го томів його українознавчо­го серіалу „Хай святиться ім'я твоє" („Нова Зоря", 2006) та поетичної збірки „Вогонь твоїх очей", що по­бачила світ минулого року у видавництві „Місто-НВ".

Власне, поезією в автор­ському виконанні й розпочав­ся цей творчий вечір. Відтак Володимир Атаназієвич роз­повів, як йому працювалося над серіалом. Згадав про ті часи, коли готувався до друку двотомник „Українське народо­знавство в іменах" і багато кого доводилося переконувати, що є таке народознавство. „Я поста­вив собі за мету підняти і повер­нути на українське поле десятки, сотні, тисячі забутих постатей та імен, бо зрозумів, що лише тоді, коли наша наука на всіх галузе­вих рівнях поверне всіх видат­них вчених, ми зможемо побачити, яка інтелектуальна могуть нашої нації", - сказав вчений. 

У паузах між виступами шанувальників його таланту і колег звучали пісні у виконанні чоловічого вокального ансамблю „Черемош", а відтак посипались запитання, на які Володимир Атаназієвич ледве встигав відповідати. Вчений повідомив, що на Різдво має вийти 10-й том персоналій українознавчого серіалу „Хай святиться ім'я твоє", тож величезна праця, здавалось би, непосильна для однієї людини, буде завершена. Але розпочнеться нова - над наступним енциклопедичним виданням „Автографи великих українців". І так триватиме доти, поки в грудях буде битися серце, а рука триматиме перо.

// Галичина. - 2006. - 23-29 листоп. (№ 179-180).

Васильчук М. (м. Коломия)

Першовідкривач епістолярної Атлантиди

Щораз більше і більше подивовуюсь працелюбності Володимира Качкана. Десятки книг, сотні і сотні статей. Про огром і значення зробленого ним за час наукової і творчої праці свідчить хоча б науковий збірник на пошану професора Володимира Качкана „Як много слово важить..." (Івано-Франківськ, 2006).

Найпомітнішим кроком у творчому поступі останнього десятиліття у доробку Володимира Качкана є серія книг, об'єднаних спільною назвою „Хай святиться ім'я твоє". Започаткована ще 1994 р., ця серія представляє багатогранність української літератури і культури загалом, а водночас свідчить і про широту інтересів самого Володимира Качкана.

Дослідник, розпочавши з призабутих імен, подаючи про них студії з багатою джерельною базою, з часом виробив у себе особливі авторські прийоми роботи з матеріалом. Видно це і з двох найновіших томів книжкового серіалу „Хай святиться ім'я твоє" - восьмого і дев'ятого (Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2006). Вийшли книги під егідою Науково-дослідного центру періодики Львівської наукової бібліотеки імені Василя Стефаника НАН України та Наукового товариства імені Шевченка. Оба томи, кожен з яких має понад півтисячі сторінок, присвячено проблемам історії української літератури і культури XVIII-XXI століть; у підзаголовку зазначено, що це антологія одного листа.

Епістолярний жанр як джерело, в якому акумулювались важливі відомості просопографічного, суспільно-політичного, естетико-мистецького характеру тощо, на зламі тисячоліть почав зникати: новітні електронні засоби зв'язку, полегшуючи спілкування між людьми, заодно позбавляють нас можливості (точніше, об'єктивно обумовленої необхідності) фіксувати на папері інформацію, яку слід передати адресатові. Потреба передачі інформації листовно досягала водночас двох цілей: передусім скороминущої (оперативної), а також відтермінованої у часі (фіксації інформації для потреб дослідників історії літератури, культури, суспільно-політичних рухів). Тепер сучасний електронний зв'язок звів спілкування лише до першої функції - оперативної передачі інформації.

Читаєш книги, яким дав життя Володимир Качкан, і думаєш над багатьма проблемами епістолярію. Вироджуючись як жанр, епістолярій останніх років втратив цілу низку рис. Адже у попередні століття листування не зводилось до сухої передачі інформації. Це, передусім, була форма спілкування з притаманними їй певними особливостями, загальними для всіх кореспондентів, а водночас вони не нівелювали особи самого автора, розкриваючи глибоко індивідуальні риси людини.

Саме листи давали змогу пізнати справжнє обличчя особи, її думки, погляди, ставлення до тих чи інших фактів, явиш, постатей. Тому за життя авторів їхні листи старатися не публікувати. Існувати певні ритуали поводження з чужими листами: їх читати як одкровення, їх зберігали з любов'ю, через них розгорялися різноманітні скандали, вони ставати предметом шантажу. Нарешті, люди, між якими настав розрив дружніх взаємин, просили повернути їм листи, в яких вони відкрито висловлювати свої думки, а потім змінили своє ставлення до адресата. Добре розуміючи значення листування для характеристики життя епохи, сприймаючи епістолярій як багате джерело для оцінки культурного, літературного, мистецького рухів, Володимир Качкан з великою увагою ставиться до документів епістолярного характеру. Багаторічна дослідницька праця призвела до того, що вчений у власному архіві зібрав багатий документальний матеріал. Він також вторував шляхи в різноманітні збірки, де акумульовано архівні матеріали, в тому числі й епістолярні. Прикметно, що дослідник добре розуміє значення не лише зібраних воєдино листів тієї чи іншої особи, які в сукупності дають повновартісну картину її життя, творчості, інтересів, способу мислення тощо, а й цінує кожен окремий лист, який часто не становив інтересу дослідників у силу своєї нібито фрагментарності і маргінальності (йдеться передусім не про чільні постаті в історії літератури, де кожна знахідка стає подією, а про рядових, скромних, але також значущих, трудівників на ниві літератури). Саме пошук нових підходів до розуміння значення епістолярію штовхнув Володимира Качкана на думку створити антологію одного листа. Цим і продиктовано форму систематизації і подачі матеріалів в антології одного листа: за алфавітним принципом подано листи, які належать до різних часових пластів, однак, саме таким чином створюється певна система, яка дає змогу відтворити панораму літературно-видавничого життя в Україні за період тривалістю понад три століття.

Володимир Качкан робить справді важливу, копітку роботу, повертаючи науковій громадськості першоджерела. Подібну чорнову працю інші народи проробили вже давно, дбаючи про створення корпусу текстів, на основі яких і ведуть подальшу дослідницьку працю. Саме публікація джерел дає змогу ефективніше працювати наступним науковцям, не тратячи щораз час на відвідини архівів, на повторення того шляху, який здійснили попередники - публікатори текстів.

Першу частину антології відкриває вступна стаття Володимира Качкана, в якій він оглядає те, що зроблено на ниві збирання і публікації епістолярію українського письменства до цього часу. Він говорить про традиції архівування та збереження епістолярію в Україні. Робить огляд глибини та об'єктивності публікування епістолярної спадщини класиків української літератури в різні періоди нашої історії. Полемізує Володимир Качкан з тими, хто виступає проти публікації листів наших великих попередників як нібито творів, які з самого початку не було призначено для друку, отож це є вторгненням у їхній приватний світ. Дослідник, ведучи мову про здобутки в справі публікації листів наших письменників, громадських і політичних діячів, зазначає, що зроблено ще не все, багато листів опубліковано фрагментарно, зі значними купюрами, інші взагалі випали з поля зору дослідників. Тому вчений окреслює коло проблем, які мають вирішити наступні дослідники.

В обидвох томах антології одного листа вміщено 440 листів. Причому, кожен з томів складається з трьох частин: спочатку подано тексти листів, далі - автографи оригіналів, а в кінці - джерельно приміткову базу. Таким чином дослідник отримує вже відчитані упорядником тексти, які, при бажанні, може звірити з поданими тут же автографами (чи фрагментами автографів). А в світ реалій, згаданих у тому чи іншому листі, вводять коментарі, подані у джерельно-примітковій базі. Володимир Качкан, який має великий досвід публікації листів (скажімо, він упорядкував том епістолярію Богдана Лепкого, оприлюднив листування Мелетія Кічури тощо), здійснив повновартісну публікацію текстів з науковим їх опрацюванням. Відтворення оригіналів листів, як на мій погляд, для нас є новим кроком. Це дає змогу читачеві ніби перенестись в архівні збірки, навіч пересвідчитися в тому, наскільки сумлінно поставився до підготовки публікації дослідник епістолярію. Разом з тим, додаткову інформацію несуть печатки, штампи на автографах, бланки, на яких написано листи. Свою атмосферу творить почерк. Часто ця інформація при публікації опускалась, тепер же вона не губиться, а створює певний антураж, який дає можливість глибше пройнятися реаліями часу, коли було написано той чи інший лист.

Панорама імен авторів листів дуже широка. Вона торкається постатей більш чи менш знаних, однак, так чи інакше цікавих і помітних. У числі опублікованих тут листів - листи Іванни Блажкевич, Тимотея Бордуляка, Івана Вагилевича, Олеся Гончара, Катрі Гриневичевої, Бориса Грінченка, Михайла Грушевського, Ольги Дучимінської, Павла Житецького, Марії Заньковецької, Дениса Зубрицького, Петра Карманського, Климента Квітки, Павла Ковжуна, Михайла Коцюбинського, Агатангела Кримського, Михайла Старицького, Євгена Маланюка, Євгена Олесницького, Уласа Самчука, Микити Шаповала, Володимира Шухевича, Сильвестра Яричевського...

Незаперечною цінністю цього видання є те, що дослідник в антології здійснив власне першодрук листів. Володимир Качкан подає паспорти текстів опублікованих тут листів, які, крім усього іншого, засвідчують коло архівних пошуків науковця. Водночас, у коментарях дослідник прагне дати стислу, але вичерпну інформацію і про автора того чи іншого листа, і про інших осіб, згаданих там. Довідки він супроводжує бібліографічними покликаннями, що дає змогу зацікавленому читачеві знайти повнішу інформацію про ту чи іншу особу.

Взагалі ж, про цю працю можна писати багато, однак слід відзначити основне. Дослідник здійснив величезну роботу, яка, як мені здається, матиме вдячних читачів. Це, без перебільшення, наукове подвижництво, оскільки нині, в час тотального егоїзму, в тому числі й у науці, не кожен візьметься відчитувати не завжди добрий почерк чужих листів, упорядковувати і коментувати їх. На це потрібні бажання, час, самопожертва. Володимир Качкан до свого завдання поставився прискіпливо, сумлінно, фахово, що і дало змогу створити справді цінне видання, яке покликане заповнити прогалини в публікації українського епістолярію.

// Перевал. - 2006. - № 4 . - С. 236-238.

Юсип Д. (м. Івано-Франківськ)

„Як много слово важить..."

Коли в одному з інтерв'ю Во­лодимира Качкана запита­ли, ким він у першу чергу себе вважає: поетом, прозаїком, літературознавцем, фольклористом, краєзнавцем, культурологом, етнологом..., то у відповідь митець сказав: „Людиною творчої праці". Тобто, лю­диною, котра вміє і любить трудитися із словом і над словом і котра прагне засвітитися у ньому найнесподіванішими гранями таланту. І так є. Володимир Качкан є одним з тих майстрів, у кого талант поєднується з високою ерудицією та працездатністю, що допомагає йому сповна зреалізувати себе у найширших зацікавленнях та уподобаннях. А ще Володимир Качкан є одним з тих, чий шлях до себе і до людей пролягає через активну суспільно-громадську та культурно-подвижницьку діяльність. Він - голова Івано-Франківської філії Наукового Товариства імені Шевченка, член ради Івано-Франківської обласної організації „Просвіта", член редколегій ряду всеукраїнських та міжнародних літературно-мистецьких й академічних видань, а також член вченої спеціалізованої ради у Київському Національному Університеті ім. Т. Г. Шевченка... Немало часу, сил і енергії витрачає вчений для вирішення різних громадських справ - і як депутат обласної ради, образно кажучи, доводиться подовжувати межі часу і для активної громадської роботи і творчої праці.

Судіть самі: тільки за останні п'ять років вийшло сім книжок автора. Чергові чотири томи - шостий, сьомий та дев'ятий відомого українознавчого монографічного серіалу „Хай святиться ім'я твоє: Історія української літератури та культури в персоналіях (ХVIII-ХХІст.)", „Журавлі повертаються...: З епістолярної спадщини Богдана Лепкого", збірки поезій „Вогонь твоїх очей: ліричні медитації у розповні літа", „Як много слово важить...". А ще Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника НАН України випустила у світ обсяговий бібліографічний покажчик „Володимир Качкан - педагог, письменник, громадський діяч", де понад 1700 позицій. А ще... А ще додамо: нещодавно опубліковано Указ Президента України про присвоєння пану Володимиру Качкану почесного звання „Заслужений діяч науки і техніки". Читач, очевидно, знає, що згаданий історико-літературознавчий серіал „Хай святиться ім'я твоє..." започаткований двотомником „Українське народознавство в іменах", яким автор, по-перше, ствердив високу значимість поставленого перед собою завдання, зв'язаного з дослідженням історії української культури та літератури через призму розкриття духовно-інтелектуального чину конкретних творчих особистостей. І, по-друге, в подальшій праці над серіалом вчений остаточно утвердив один з пріоритетних напрямів у вітчизняному українознавстві - персоналізацію наукових галузей знань, показавши себе глибоким і ґрунтовним пошуковцем-дослідником, вдумливим і блискучим інтерпретатором історії рідної культури, літератури та етно­логії.

Що стосується, зокрема, восьмого і дев'ятого томів серіалу, які побачили світ у видавництві „Нова Зоря", то вони своєю побудовою суттєво відрізняють­ся від попередніх праць авторського багатокнижжя. На цей раз пізнати ту чи іншу особистість допомагають ли­сти. Власне, вони склали змістовний формат видання, у величезному епі­столярному масиві якого кожна коре­спонденція зв'язана з певним іменем, що й стало основою для створення задуманої автором кількатомної антологіі одного листа. Без жодного пе­ребільшення: у вітчизняному літера­турознавстві на сьогодні подібного аналога немає.

При слові нагадаємо: спонукаю­чим поштовхом для подальшого вивчення і опрацювання епістолярної спадщини представників різних галузей знань і до народження задуму, пов'язаного із створенням антології одного листа стала книга „Журавлі по­вертаються...", укладена виключно з п'ятисот листів Богдана Лепкого, ад­ресованих письменникам, вченим, громадсько-культурним та освітнім ді­ячам.

Всього у восьму і дев'яту книги „Хай святиться ім'я твоє" увійшло теж май­же півтисячі листів постатей на літери від „А" до „Я".

Весь епістолярний матеріал обох томів укладено в алфавітному порядку і оснащено докладною джерельно-примітковою базою, а також проілюстрований раритетами-зразками автографів, які ще глибше розкрикриють наші уявлення про ту чи іншу особистість.

Вартість видання - мистецька і науково-історична - надзвичайна. І за це потрібно віддати належне автору, людині діяльній, невтомній, багатогранній, талановитій. І - визнаній. „Радію, що Ви так високо пішли в українському науковому світі. Не кожний з науковців працює так для закріпленні нашого історичного минулого в укра­їнській науці й культурі, як Ви. Велике Вам признання", - писав з Лондона Володимиру Качкану відомий у діас­порі письменник, донедавна головний редактор „Української Думки" Святомир Фостун.

Хто-хто, а Святомир Фостун слів на вітер не кидав. Сам був також одним з трударів на ниві українського красного письменства, на полі історії українців.

 // Слово Просвіти. - 2006. - 19-25 жовт. - С. 9 ; Нова Зоря. - 2006. - 15 верес.

Мартинюк М. (м. Івано-Франківськ)

Нестримні пошуки себе, або „Несказане лишилось несказаним"

 Качкан В. Вогонь твоїх очей : Ліричні медитації в розповні літа. - Івано-Франківськ : Місто НВ, 2005. - 140 с.

Слова як сонце, ходили в мені.

Несказане лишилось несказанним...

 Ліна Костенко

Вони були майже ровесни­ками. І доля, либонь, колись звела й вела їх по життю за одним дороговказом невипад­ково. Обидва - науковці в крові-генах від Бога. І той, і інший - доктори філології. В обох - неспокійні серця. Обоє рано чи пізно відчули духовну спрагу до поезії. Обом праглося універсальності. Відтак земний шлях одного з мінорно обірвався на „Сьомій ноті печалі", а інший, тонко прочувши життєву то­нальність, творчий запал і не­вичерпну настроєвість побра­тима, уже немов за двох вписує життєствердні рядки в кий­ку людського буття - крок за кроком, рядок за рядком, об­раз за образом, слово за сло­вом наближаючись до пізнан­ня великої таїни-істини, що зветься філософією любові. У цьому сенсі поетична книга „Вогонь твоїх очей" Володимира Качкана і тематично, і жанрово, і ментально, і чуттєво, й звучанням, й енерге­тикою, і ще чимось таким, чого не передати ні звичними, ні найвишуканішими словами, дуже й дуже близька до збірок його брата по духові Олександра Рисака. Зрештою, чи одна й та сама унікально-феноменальна ноосфера підживлює упродовж земного життя інтелект усіх нас і чи не їй ми згодом, відійшовши у вічність, відаємо себе розумово до останку, тим самим десятикратно помножуючи її духовний потенціал - основу й неодмінну передумову існування цивілізації?

У першопрочитанні ця ре­цензія може видатись аж над­то патетичною, і то є сутою правдою, бо та патетика, при­родно, народжена безпосеред­ньо авторськими поетичними текстами, кожен рядок яких так і струменіє любовною і душев­ною енергією. Митець ніби по­всякчас перебуває у нестрим­них пошуках і пізнанні самого себе, своїх паралельних мікро- й макросвітів, вищих сфер, реінкарнацій в дум­ках і словах, почуттях. Первозданний акт творення усього сущого у слові - ось його мистецький дискурс. Його авторське кредо заманіфестоване в етимологіч­ному вірші „Розгойне дере­во каштан..." і звучить так: „Діять сьогодні, а не завт­ра!" (с. 63). Зрозуміло, що тепер, зважаючи на творчі пориви та потенції, йому стає затісно в зашорених прокрустових рамцях звич­ного наукового стилю, і він виклично вправно і легко розриває ті пута абстракт­ності і нарочито-удаваного формалізму, які дотепер сковували його творчу інди­відуальність. Говорити про вічне, найсвітліше і найсвятіше почуття сухо, академі­чно-книжно, всякчас стри­муючи себе, обмежуючи у щирості й зображально-виражальних засобах тощо, - не більше й не менше - свя­тотатство, спокути за яке не буде ні перед Всевишнім, ні перед людьми, ні перед собою ніколи. У цьому розумінні слова любити і жити для нього - водночас і воднораз контекстуальні й абсолютні синоніми. Любити життя, жити любов'ю і уміти про те недекларативно сказати - то справді великий і неоціненний Божий дар, який має бути належно поцінований і віддячений.

Власне, своєю книгою В. Качкан якраз і творить велич­ну сагу любові в усіх її іпоста­сях, проявах і виявах: земна, космічна, вища, вишня, свята, грішна, ідилічна, чуттєва, намріяна, потаємна, відкрита, відверта, плотська, духовна, платонічна, спокійна, рвійна, безкінечна, миттєва, швидкоп­линна, незаймана, жертовна, фанатична, самозречна, все­прощаюче, одержима, сердечна, материнська, синівсь­ка, правічна, кохання і т. д. - і тим щораз поновому цікавий і неповторний його ліричний ге­рой.

Представлена у збірці по­езія - то рівномірно-монотон­на за настроєвістю, то надміру імпульсивна. У першому ви­падку автор з якихось латент­них мотивів ніби охолоджує в собі явні проблиски експресії чи то боячись видатися над­міру некоректним, чи то через незрозумілу якусь свою при­родну сором'язливість. В окре­мих його текстах закони гра­дації відчутно потребують яко­гось вибухового новелістично­го розв'язання ситуації, натомість поет позбавляє читана очікуваного вихлюпу емоцій й відтак внутрішньо спалює-спопеляє себе недомовленим, ставлячи таким чином під серй­озний удар власне психічне здоров'я. В іншому разі діапа­зон його світовідчуттів розпро­сторений від миттєвих спалахів-знахідок на межі геніальності до врівноважених строф з тривіальними, на пер­ший погляд, ходами-вивертами думки та почуттів, які, аби сповна вловити і збагнути авторські порухи душі, неодмі­нно слід прочитувати ще й між рядків.

У В. Качкана пейзажна й інтимна лірика (і це засвідчує рецензована збірка) - напрочуд органічні: невіддільні, взаємо­доповнюють і непомітно пере­ходять одна в одну. Взагалі митець є вправним одухотво­реним живописцем краси пер­возданної та вічної природи прикарпатського краю: пей­зажі, акварелі, пастелі, натюр­морти, майстерні колажі - усе це калейдоскопічні багато­вимірні паралельні світи його збірки. Людське життя циклічне, як і сама природа, - підштовхує він до висновку свого читача; і той незаперечно вірить і йому, і в його щирість і банальність, і справжність, навіть у деяку місійність. Адже відомо: дум­ка, слово, особливо - впорядковане, мають властивість час від часу матеріалізовуватися, неодмінно виявляючи своє то творче, то руйнівне начала. І межа між ними настільки хист­ка, що, аби не ввергнути люд­ство у паніку, доводиться що­раз завуальовувати ту пагубну мінливість буття, коли не знаєш напевне - цієї миті знай­деш чи втратиш, добро чи зло довкола тебе, еволюціонуєш чи банально старієш. Отож, тепер зрозуміло, чому пори року у віршах поета змінюють одна одну так часто і швидко, що в бурхливому коловороті станів природи годі й розпізна­ти його улюблену серед них.

Бо то все позірна ілюзія, що на порозі осінь, хоч вона й „по­гойдується на вітті смереки і проситься ...в гості".

Поетика текстів В Качкана зазвичай традиційна, дотрима­на у класичних канонах, й він сам у цій збірці представлений радше як поет-традиціоналіст, аніж модний постмодерний новатор-експериментатор. Мабуть, дається взнаки бага­толітній академічний досвід літературознавця, який якраз намагається підігнати Качкана-лірика під прокрустове ложе загальноприйнятої класичної форми. Утім, бути тут надто категоричним в подібних суд­женнях теж не випадає, бо на­дибуємо серед текстів зрідка і білий вірш, дещо більше - верлібр, а де-не-де - навіть використання деяких східних класичних елементів форми і прийомів, як, скажімо, в поезі „Ранок не сходить - без тебе" - редифа. Разом з тим, авто­рові не варто бути заручником форми, бо ті нечисленні зраз­ки верлібру засвідчують, що саме у вільній формі він є відчутно сильнішим і майстер­нішим, аніж у будь-якій іншій, регламентованій строфікою і римуванням.

Надзвичайно вправний ав­тор у стилізаціях під народно-пісенний вірш. Найвдалішою в цьому сенсі бачиться поетич­на мініатюра „Явір, явір-яворина...". Саме такі зразки ав­торської поезії на перспективу здатні стати справді народни­ми, бути прийнятими й викону­ватися людом як улюблені, співані-переспівані за різний оказій і настроїв, пісні. Рідкісна щирість, простота, звернена до глибин народної філософії роблять такі тексти близькими, зрозумілими й прийнятними пересічному читачеві.

Безперечно, у збірці В. Качкана „Вогонь твоїх очей" зафіксовано багато душевних станів, безліч перевтілень та іпостасей авторського „я", і все ж чимало ще, переконані, словами незрівнянної Ліни Костенко, „лишилось несказаним", бо не можна до останку оголити людське єство, відкрити (хай навіть найріднішій людині) усі найпотаємніші фібри своєї душі, бо в такому разі сам неодмінно стаєш прогнозованим, а тому однозначно нецікавим. Нікому. Тобто - усім.

 // Вечірній Івано-Франківськ. - 2006. - 17 січ. - С. 3.

Теофіл Виноградник (м. Івано-Франківськ)

Посвята творчості Володимира Качкана

Цьогоріччя ввійшло в світову історію відзначенням славного ювілею 150-ліття від дня народження Великого Каменяра - Івана Франка.

По особливому цю дату святкували на Україні, в Європі і зокрема на При­карпатті, адже обласний центр но­сить Франкове ім'я. Насамперед усе розпочалось із торжества, що відбулось в обласному музично-дра­матичному театрі імені Івана Франка. Надовго запам'ятається глибоко змістовна доповідь про життя і твор­чість Каменяра відомого письмен­ника, академіка, доктора філологіч­них наук, професора, лауреата бага­тьох премій, завідувача кафедри на­родознавства Івано-Франківського національного медичного університе­ту Качкана Володимира Атаназійовича.

Ми, читачі й шанувальники твор­чості Володимира Атаназійовича, радіємо, що маємо такого знаного да­леко за межами України світоча науки та літератури. Це з його ініціативи як голови обласного відділення Науково­го Товариства імені Тараса Шевченка в обласній науковій універсальній бібліотеці ім. І.Франка проходили тематичні читання про творчість Великого Каменяра.

У святочно прибраній залі стенд під назвою „Науковий та творчий доро­бок академіка Володимира Качкана", а на поличках - його авторські книги. Їх більше тридцяти, різних за художнім оформленням та змістом. Та в кожній червоною стрічкою прохо­дить любов до Бога, української землі, людей: „Роман Федорів: літературно-критичний нарис", „Ганна Василащук", Михайло Павлик: літературно-критичний нарис", „Анатолій Мокренко", „Грона любові", „Українське народознавство в іменах", „Українська журналістика в іменах: історичний досвід, майстерність", „Журавлі повертаються..: з епістолярної спадщини Богдана Лепкого". Названі праці та сотні публікацій у вітчизняній і закордонній газетно-журнальній періодиці, авторська програма „Українське народознавство в іменах" спочатку на Українському, а згодом в ефірі Івано-Франків­ського радіо - результат багаторічних пошуків ма­теріалів про життєдіяльність визначних постатей української і передусім галицької духовної етнокультури.

Кожен, хто прочитає хоча б одну з цих книжок, побачить, що основне кредо письменника - під­няти просвітницьку роботу, сприяти національно-духовному відродженню українців. З допомогою В. Качкана, його послідовників маємо можливість заповнити істинно всі плями минулого України та її народу, про які ніхто не знав, не мріяв їх по­бачити й прочитати. Багаточисленні твори й десятитомне „Хай святиться ім'я твоє: історія української літератури і культури в персоналіях ХІХ-XX ст.)" побудовані на величезній фактологічній базі (епістолярна спадщина, щоденникові записи, автографи творів, архівні документи біографічного характеру, фотоматеріали, спогади. Вони повинні дійти до кожного учня, студента, педагога, нашої інтелігенції, свідомих громадян України з правди­вими сторінками на­ціональної історії, літератури, мистецтва.

Своїми книгами письменник і науко­вець прагне очисти­ти душі читачів, за­кликає до відвертої правди.

Невтомний пошук притаманний акаде­міку Володимиру Качкану. Він при­йшов до нас від Бога, від батьківських генів, які передали йому глибокий дух і гострий розум, любов до свого народу. Хто мав можливість не тільки читати його твори, а й особисто спілкуватися з ним, переконався, що це надзвичайно справед­лива, прямолінійна людина.

На презентацію восьмого і дев'ятого томів книг „Хай святиться ім'я твоє" прийшло чимало читачі і шанувальників творчості. Після виступу п. Ольги Папаш до присутніх звернувся сам автор. Володимир Качкан з трепетом розповідав про роботу над книгами, поїздки в Київські та Львівські архіви, невтомну працю в наукових бібліотеках, епістолярії, що нині стали доступними для дослідників. Переосмисливши значну кількість рідкісних матеріалів, авторитетних видань, він на цій основі створив нариси-есе. Неоціненна цінність книжок у їх документальності, архівно-джерельній основі.

Майбутнім дослідникам, ученим не потрібно буде вдихати архівну пилюку, дошу­куватись до джерел того чи іншого мате­ріалу, він у повному обсязі (навіть в оригіналі) зібраний у творах В. Качкана.

Читачів тішить, що до них надходять потрібні книги автора, які дають можливість поглибити свої знання з літератури, історії, краєзнавства, фольклористики і, звичайно, народознавства.

Відповідаючи на питання тих, хто побував на презентації книг, В. Качкан не лукавив, розтлума­чував ті чи інші події, що відбуваються в державі. Розумні відповіді п. Володимира неодноразово супроводжувалися оплесками, а студенти При­карпатського національного університету імені Василя Стефаника запросили його викладати пред­мет народознавства в їхній заклад.

Володимир Качкан активно взявся за підняття роботи наукового Товариства імені Т. Шевченка, головою якого нещодавно його обрали. А ще - депутат обласної ради, активно виступає в комісіях і на сесії, вносить слушні пропозиції щодо покра­щення роботи культурно-мистецьких закладів, особливо будин­ків культури і біб­ліотек у сільській місцевості, това­риства „Просві­та", музеїв.

Вечір зустрічі з Володимиром Качканом хоча й затягнувся, але проходив на­скільки жваво й цікаво, що при­сутні не хотіли розходитись. Змістовними були виступи ві­домих письмен­ників Ярослава Дорошенка, Дмитра Юсипа, Ольги Слоньовської, учених-викладачів ВНЗ нашого міста.

На зустрічі оплесками зустрічали виступи чоловічого ансамблю „Черемош" під керівницт­вом композитора Б. Юрківа, високими акорда­ми звучали пісні про Богдана Лепкого „Журавлі повертаються", „Карпатські дороги" та інші.

Схвально учасники вечора сприйняли про­позицію, висловлену заслуженим журналістом України Романом Фабрикою, який запропо­нував прислухатись до думки інтелігенції міста висунути В. Качкана на здобуття Національної премії імені Тараса Шевченка.

// Освітянське слово. - 2006. - 16 листоп.

Баран Є. (м. Івано-Франківськ)

Творчі пороги та узвишшя

Качкан В. Хай святиться ім'я твоє: Історія української літератури і культури в персоналіях (ХІХ-ХХ ст.). - Книга шоста-сьома. - Львів, 2004. - 720 с.

Говорити сьогодні про нову книгу Володимира Качкана - це вкотре дивуватися самому собі: невже можливо одній людині зробити стільки, як це вдалося зробити В. Качканові? Чому цього не вдається тобі? Ось і виходить - своєму неробству дивуєшся, а Качка­новій працездатності - ні. І якщо так далі піде, гадаєш собі: тоді, окрім народознавства, доведеться відкривати нову галузь літературознавчих дослі­джень - „качканознавство". Звичайно, що цей жарт аж ніяк не применшує зробленого В. Качканом, а навпаки - тільки підкреслює всю вагу й важливе значення наукового доробку вченого в галузі етнології і літературознавства.

Цю книгу можна назвати пошу­ковим літературознавством чи вагомим джерелознавчим виданням. Однак, прав­да полягає в тому, що В. Качкан дає друге життя рукописам відомих чи ма­ловідомих діячів української культури, зокрема літератури, фольклору та етно­графії. Він змушує їх говорити, розкри­ваючи невідомі чи маловідомі сторінки біографій письменників, проливаючи світло на події „давноминулих днів".

Книга складається з трьох розділів, ілюстрованого додатка, приміток, ко­ментарів, покажчиків і невеликої авто­біографії. Назви розділів у книзі В. Качкана мають публіцистичний характер, так само як і назви підрозділів, що зумовлено науково-популярним викла­дом матеріалів. Так, перший розділ - „У натужному леті" до „Журавлів..." (сто­рінки Лепкіани) - включає в себе пуб­лікацію декількох недрукованих раніше ліричних поезій Б. Лепкого, частину листів письменника, що не увійшли до попереднього видання, підготовленого тим же В. Качканом, „Журавлі повер­таються..." (усього 57 листів) і 161 лист до Б. Лепкого від різних адресатів (О. Барвінського, Катрі Гриневичевої, О. Кульчицької, Р. Купчинського та ін.).

Розділ супроводжується передмо­вою й післямовою В. Качкана, в яких розкриваються принципи добору мате­ріалів та їхньої класифікації. Дослідник справедливо твердить, що „епістолярна спадщина Богдана Лепкого, листи його адресатів - це широка панорама со­ціально-економічного, політично-право­вого, суспільно-культурного життя. У рамцях змісту пульсує амплітуда за­цікавлень - від фактів суто побутового, родинно-сімейного орієнтиру аж до прогнозів розвитку суспільства, майбут­тя української державності та її контактів із світовою спільнотою". Треба зразу відзначити, що В. Качкан врахував зауваження й побажання щодо видання „Журавлі повертаються...", тому нау­ковий коментар у цій книзі є вичерп­ним.

У другому розділі - „Ми - нація, сузір'я міліонів" - подаються матеріали про Катрю Гриневичеву, Марію Крушельницьку, Мелетія Кічуру, Степана Чарнецького - діячів української куль­тури кінця ХІХ - поч. XX ст., а також два матеріали про наших сучасників: сподвижника української культури й мецената, родича Б. Лепкого доктора Ро­мана Смика й джерелознавця, доктора історичних наук Мирослава Романюка В. Качканом використовуються архівні джерела, фрагменти листування з автор­ськими коментарями чи вперше опри­люднюється листування (96 листів Ма­рії Крушельницької до синів Івана й Тараса), друкуються художні твори (Катрі Гриневичевої, Марії Крушельни­цької, Мелетія Кічури, Степана Чарнецького). Усі названі матеріали супрово­джуються ґрунтовними науковими коментарями дослідника.

Деяке риторичне запитання в до­цільності друкованих матеріалів може викликати останній, третій розділ „Як слово думку у вінець вбира..." (критико-літературознавчий калейдоскоп). Тут подана одна рецензія на книгу мистецтвознавця Володимира Барана „Тернистий шлях Осипа Сорохтея" і ряд відгуків на докторські та кандидатські дисертації (усіх сім). Річ у тому, що в них не подано якихось оригінальних, відмінних від апробованих дослідниками, думок стосовно тих наукових проблем, які поставлені в дисертаціях. Зрештою, жанр дисертаційних відгуків є здебільшого внутрішнього наукового ко­ристування й не виноситься на широкий читацький загал. Хоча можна зрозуміти шанованого В. Качкана, якому стало жаль своєї праці, і він не захотів, аби вона припадала пилом у наукових архівах.

Однак це принагідні риторичні міркування, і вони в жодному разі не перекреслюють найголовнішого - шоста-сьома книга В. Качкана „Хай святиться ім'я твоє" є вагомим і значимим набутком українського літературного джерелознавства, а ширше - глибокою науково обґрунтованою панорамою суспільно-культурного життя України XIX-XX ст. І як така вона не може не викликати щирого захоплення й поваги до свого творця.

 // Етнос і культура. - 2005-2006. - № 2-3. - С. 272-273.

Олег Гринів (м. Київ)

З-під пелени забутості й намулу облуди

Роздуми над книгою Володимира Качкана „Нариси історії української культури в персоналіях (XIX ­- XX ст.)" (Коломия: Вік, 2005. - 416 с.)

Вже у вступному слові Володимир Качкан обґрунтовує свою позицію: „Без вивчення внеску у загальнонаціональному культуру її найяскравіших представників складно збагнути завдання культурології, її генезу, спосіб мислення й творення певних історичних суб'єктів, особливості менталітету" (с. 3). Свій навчальний посібник-хрестоматію дослідник назвав „Нарисами історії української культури в персоналіях (XIX-XX ст.)" і відповідно зосередив свою увагу на чільних постатях нашої духовності. Серед них такі відомі мислителі як Михайло Максимович, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Володимир Антонович, Михайло Драгоманов, Михайло Павлик, Іван Огієнко, Володимир Гнатюк. Досліджуються цілі родини, які потрудилися на царині культури, що засвідчують назви окремих розділів: „Родина Заклинських", „Родовід Барвінських", „Родина Лепких", „Іван та Юрій Липи", „Гординські".

На наш погляд, підхід В. Качкана слушний, адже нерідко випускники вищих навчальних закладів не уявляють внеску синів і дочок нашого народу у світову культуру, дивляться на культуру національну як на сільську, що опинилася на узбіччі цивілізованої магістралі. Нічого дивного в цьому нема. Упродовж цілих десятиліть учням і студентам нав'язували погляд на нашу духовність як похідну від російської, а останню трактували як пріоритетну в глобальному обширі. Пригадую своє навчання в технікумі ще піввіку тому. Тоді третє питання лекції завжди звучало приблизно так: „Приоритет русских ученых..."

1. У змаганнях за духовне оздоровлення

Тепер поволі, дуже поволі українці починають виходити на власну дорогу, що ще в Середньовіччі блищала вимощена бруківкою. Пізніше цю бруківку розбирали і перевозили в Москву. Хто скаже нині, яка частина Красної площі в Москві викладена відшліфованим камінням з львівських вулиць? А Львів ощасливлювали вулицями з асфальтом, як правило, не найвищої якості.

Нашу культуру червоні окупанти виставляли на глум. Так нав'язували українцям тарапунькізований жаргон, хоч російської мови для розваги ніколи не спотворювали. Навіть маститі дослідники писали про вплив Максима Горького на Михайла Коцюбинського, а про зворотний вплив не могло бути жодної мови. Володимира Сосюру називали „українським Єсеніним", Миколу Гоголя відривали від української духовної спадщини. Ідеалом для українця виставляли п'яницю і мародера козака Голоту. А лиховісний Корнійчук вже так намалював попа Гаврила, що одночасно оганьбив і запорозьке козацтво, і наше національне духовенство!

Минулося! Та ні! Студент з українським прізвищем питає свою сусідку: „Как это будет на хахлацком языке?" Не він один! Чотирнадцять років незалежності, а столиця нашої держави як була, так і залишилася російськомовною. У коридорах столичних вищих навчальних закладів панує російська мова. Навіщо майбутньому поколінню державотворців державна мова, якщо вона зведена до ритуальних функцій? А погляньмо на екрани телебачення, найбільшого нині руйнівника нашого майбутнього! Журналістка говорить українською, а всі інші - чужою мовою. А скільки галасу на захист російської мови! Треба надати їй державного статусу в Україні, бо загине бідна. Так вже її витіснили малороси і хахли з великих міст, а в селах підмінили малоросійським суржиком.

Кажуть, що на сході і півдні нашої держави вища школа перейшла на українську мову викладання. Та бійтеся Бога! Україномовна лише документація. А викладання таке, як і за часів маразматика Брежнєва. Приїжджають комісії - їх частують на найвищому рівні, ведуть у савну. Хто після цього наважиться написати щось не на користь гостинних хазяїв?

Ректор одного з технічних інститутів з індустріального регіону через офіціоз державної влади вимагає припинити викладання історії України, історії української та світової культури, релігієзнавства. Бачите, від цього страждає фаховий рівень майбутніх інженерів. Навчання без виховання! Чи не дешевше перейти на виробництво роботів?

Нерідко доводиться читати в пресі, що викладати українською мовою заважає відсутність підручників чи посібників. Та ні! Вони відсутні лише тому, що керівництво вищих навчальних закладів не хоче їх придбати. А не хоче придбати лише тому, що протидіє впровадженню в навчальний процес державної мови. А держава своєї мови не хоче захищати! Чому так? Відповідь дала попередня президентська адміністрація.

Все-таки в Україні не перевелися самовіддані трударі на інтелектуальній царині. Володимир Качкан - один з тих невтомних дослідників. Він відкриває нові імена, яких вироком компартійної влади було приречено на забуття: хай сміються з України стороннії люди! Велика європейська нація, а така безталанна: нічого не дала світові - саме до цього зводилися дії слуг тоталітарного режиму. А „чорнобородий адміністратор" намагався обґрунтувати збереження на урядових будинках тих символів, під якими знищили десятки мільйонів українців. Історія, мовляв. А чи засідав би законодавчий орган, приміром, в Австрії у будинку з нацистською символікою?

Праця В. Качкана пригодиться не тільки майбутнім філологам. І не тільки для вивчення культурології. Навіть відомі постаті нашого народу подаються в новому ракурсі. Список джерел у кожному розділі - переконливий доказ того, що дослідник доклав чимало праці для лаконічного викладу власного погляду. Зацікавлений читач має змогу ознайомитися і з іншими точками зору. Студентам подаються питання для контролю і самоконтролю.

Інакше кажучи, вчений не нав'язує власної думки, не наполягає на своїх оцінках, а запрошує до діалогу. З такого діалогу вилонюється істина. Звичайно, читач має право й не погодиться з образом Мирослава Ірчана, якого ще недавно в літературі зачисляли до пролетарських письменників. Справа особиста. Та дослідник показує нову грань письменника, а водночас запрошує задуматись над цитатою: „В усій постаті Мирослава Ірчана особливо приваблює глибока чесність перед революцією, перед комунізмом". Позиція В. Качкана однозначна: ці рядки він називає фальшивими (с. 370).

Особливо цінним у книзі є те, що в ній видруковані твори різних діячів нашої культури (поезія, проза, публіцистика, уривки з наукових праць). Дуже часто такі твори стали бібліотечною рідкістю. Вони видавалися досить давно, ще до часів тоталітаризму, інколи один чи два рази за минулі десятиліття. Навіть в університетських бібліотеках їх не знайти. А культурологія вивчається в усіх вищих навчальних закладах! Читач має змогу поринути в дух творів певного часу, зрозуміти його особливості, а це може дати більше, ніж читання наукової літератури.

Дехто з представників національної культури в книзі В. Качкана буде справжнім відкриттям. Назвемо визначного поета з когорти „народного спротиву" Богдана Бору (псевдонім Бориса Шкандрія). Дослідник уточнює, що поряд з поезією Богдан Бора „порушував актуальні питання українського шкільництва, виховання української молоді, комплесного українознавства; найширших аспектів діяльності журналістської та письменницької організацій в Україні та діаспорі; фахового критичного цеху та суто історичного літературознавства; риторики і полемізму в публіцистичній практиці; чистоти та літературної норми української мови тощо" (с. 383). Інакше кажучи, діяльність досить багатогранна і не обмежується лише поезією. Щоправда, в самій книзі видрукувані тільки поетичні твори. Обмаль паперу - хто не розуміє? Книга - більше 400 сторінок. Для нашого часу - це вже чималий здобуток!

Сам же дослідник звертає увагу на педагогічну спадщину Б. Шкандрія, зосередившись на певних проблемах, виокремлених у таких розділах: „У розбудові й обороні шкільництва", „Житейське море - рідна мова"; „У змаганнях за духовне оновлення". Педагогічні ідеї Б. Шкандрія висловлені у публікаціях, виголошених рефератах і доповідях. Їх актуальність просто дивовижна, хоч вони стосувалися української діаспори. А може їх цінність спричинена аналогічністю умов? Хіба життя тих, хто хоче бути українцем на батьківщині, відрізняється від умов у великих містах інших держав? Якщо й говорити, то відмінності стосуються лише мови. Скажемо, там англійська, іспанська, португальська, французька чи інша, а в нас - російська, якій хочуть надати статусу державної мови в Україні, щоби поздирати написи на будинках як свідчення деякої залишкової їх українськості, більше історичної, ніж реальної.

Педагогічні праці Б. Шкандрія, як пише дослідник, - „органічний синтез теоретичного і практичного ферментів" (с. 383). Як педагог він „по-своєму „анатомує" українське емігрантське суспільство", „членує його на відповідні категорії: пропащі, вихолощені батьки і діти для української еміграції; індиферентні (байдужі); скептики; зазнайки; невдахи" (с. 384).

Такий підхід підходить і до нинішнього українського населення, насамперед зросійщених міст. Ось перший тип українця в передачі В. Качкана: „коли йде мова не про чистий, прибутковий, підприємницький зиск, „крамничний бізнес", а про школу, де вигоди й нажива не мають під собою ґрунту, то наш чоловік, себто українець, „буде вам втовкмачувати, що одночасне навчання української й англійської мов „плутає мозки" дитині, що знання української мови не дасть хліба його дитині і т. п., або, щоб оправдати свою духову й національну вихолощеність, нагинає ковіньку в сторону партійщини, релігійної нетолерантності і всякої всячини" (с. 384). Хіба не так само діють в Україні нинішні товстосуми? Лише деякі з них пожертвують на українську книжку, хоч книжковий ринок заполонила книжка російськомовна, причому аж ніяк не класика, а звичайна макулатура, що тільки розбещує українську молодь. У наших умовах такі ще й тепер розмовляють лише російською мовою: щоби показати свою вищість над українськомовним плебсом!

Скептики, як третя категорія, не відчужуються цілковито від громадського життя, але ставляться до нього і до всього з недовір'ям, в усьому сумніваються. Хвороба скептицизму в нашому суспільстві була подолана у дні Помаранчевої революції, коли народ повірив у можливість змін. Проте після президентських виборів кожен недолік у роботі державних органів може стати ґрунтом для повернення скептицизму в певних регіонах і суспільстві в цілому. Адже населення прагне змін і неодмінних від них результатів.

Зазнайки не відчувають смаку в громадській праці. Вони не проявляють сумлінності в громадських справах, готові кожен раз покинути її, незважаючи на залишений безлад.

Більше шкоди, ніж користі у громадській роботі чинять невдахи. Попри добру волю й охоту до такої роботи „їм бракує такту, прозорливості й підходу до людей і проблем" (с. 384). Така категорія заявляє про себе в переломні часи. Згадаймо початок дев'яностих років. Чимало таких невдах вийшло на поверхню й під час Помаранчевої революції, сподіваючись отримати дивіденди, а тепер, у буденних умовах, вони не спроможні виконати доручених обов'язків.

На щастя, такі категорії людей не становлять більшості, яка „морально чиста, здорова й конструктивна", тому вона не може стати „наживою" поневолювачів й „ідеальним матеріалом для денаціоналізації". Серед української людності в діаспорі свідомі одиниці, особистості-проводирі становлять ядро, від сили якого залежить праця цілої громади, колективу, в тому числі й шкільного. Вони, за словами Б. Шкандрія, „носять у грудях вогонь. Цей вогонь - це вірність українським традиціям, вірність українському минулому, сучасному й майбутньому, вірність заповітам українських культурних і політичних світочів, вірність українській нації" (с. 384). Українське вчительство, зорганізоване цим ядром, демонструє ідейність, відданість справі, жертовність, проте його праця не поціновується належно, якщо порівняти з іншими видами діяльності. Так не лише в діаспорі, а й в Україні як незалежній державі вчительство опинилося за межею злиденності, без підтримки місцевих органів і різних організацій.

Б. Шкандрій виділяє певні групи української молоді залежно від знань української мови, зацікавлення українськими проблемами, рівня національної свідомості. До першої групи належить молодь, яка „свідома своєї національної приналежності" і прагне до праці в громадських організаціях. Друга група молоді „схильна до космополітизму" і відзначається „анемічним почуттям національної приналежності", а третя - „відщеплена від українського середовища". Така третя група становить значну частину молоді і в незалежній Україні. Вона ставиться з презирством до свідомої української молоді, розмовляє чужою мовою: в діаспорі - англійською (чи іспанською, португальською і т. ін.), а на батьківщині - російською.

Особливу увагу, на думку педагога, треба приділити другій групі молоді. На неї має спрямувати свою діяльність наше громадянство, але насамперед батьки. Однак самі батьки також зазнали негативного впливу середовища. Педагог зазначає: „Частина наших батьків не грішить ні своєю зрілістю, ні своєю духовною довершеністю. Вони потребують постійних спонук, порад, щоденної оливи до пригасаючого їхнього національного почуття. Без цих спонук і заходів їхні серця пригасають, їхня національна відповідальність притупляється, вони духовно яловіють, а ця яловість передається дітям" (с. 385). Писано для діаспори, але і в Україні справи не ліпші, бо не одне покоління наших краян зазнавало згубного впливу денаціоналізації, русифікації, яничаризації.

Педагог звертає увагу на творення культурної атмосфери. Щоби вийти з такого становища, треба використовувати різні дійові форми культурно-просвітницької роботи, зокрема дискусійні вечори, історичні і літературні гуртки, активізувати діяльність батьківських комітетів. Доконечна синхронність праці батьків, школи, церкви, громадських організацій. Б. Шкандрій узагальнює: „Боротьба з асиміляцією, як і кожна будь-яка боротьба, може дати надію на успіх, якщо її ведеться безкомпромісово, фахово, планово, організовано, спаяно і на всіх секторах нашого організованого життя" (с. 385).

Найважливішою частиною педагогічної праці Б. Шкандрія вважає лекції. Але подання лекційного матеріалу - це мистецтво, тому її завжди треба добре продумати. Молоді вчителі можуть відчувати невпевненість і розгубленість. Тут причини різні, зокрема недостатнє знання психології дитини, недостатній рівень підготовки самого педагога, а також відсутність досвіду, ініціативи, незадовільне ставлення до своєї праці тощо.

Разом зі школою родина має виховувати в дітей працелюбство, ощадність, релігійність, ідейність і непоказний патріотизм. Педагог бачить небезпеку пропаганди неморальної „нової моральності", посилення „матеріалістичної пропасті", приглушення почуття українського патріотизму. Українська людність вимагає духовного оновлення.

Не всі праці Б. Шкандрія опубліковані. Деякі залишилися в рукописному варіанті. Та вже порушені питання засвідчують цінність його думок як педагога.

Вже побіжний огляд педагогічних праць Бориса Шкандрія (Богдана Бори) засвідчує їхню актуальність. І навіть деякі видруковані поетичні твори переконують, що в його особі наш народ має справді визначного поета з когорти „народного спротиву".

2.Співці січового стрілецтва

Пісенна спадщина Українського Січового Стрілецтва поволі стає набутком нинішнього покоління. Залучення її творців до навчального посібника-хрестоматії В. Качкана не викликає заперечень. Почесне місце серед них посідає Лев Лепкий, автор мелодії славетних „Журавлів", слова яких написав його брат Богдан Лепкий. До речі, її виконували і в радянські часи, не називаючи творців. Вже цієї однієї пісні достатньо, щоби імена двох братів були записані золотими літерами в скарбниці нашого національного Духа.

В. Качкан пише з болем: „Якось так вийшло, що про вихідців культурницької родини Лепких знаємо поки що дуже мало" (с. 124). Наш сучасник дізнався про неї з праць М. Ільницького, М. Жулинського, Ф. Погребенника, В. Подуфалого та ще автора навчального посібника-хрестоматії. Серед представників цієї родини першість, безперечно, належить Богдану Лепкому. Про нього написано найбільше, зокрема низку праць присвятив йому й Качкан.

Життя „творця шедеврів усусусів" Левка Лепкого закінчилося далеко від рідної землі на 84-му році, але він назавше залишився молодим у народній уяві. Адже його твори вражають життєрадісністю. „Гей, видно село", „Маєва нічка", „Бо війна - війною", „Фіялки сині", „Ми йдем вперед", „Коби скоріше з гір Карпатів", „Чи пам'ятаєш ти, стара", „В нічку місячну", „Колись, дівчино мила", „Кладочка" - це, за словами В. Качкана, „та безкінечна силянка діамантів - пісень, з якими на вустах виростала, дорослішала, мужніла найкраща і найсвідоміша гілка галицької української молоді, інтелігенції" (с. 124). Пісню „Гей, видно село" співали й за радянських часів, змінивши ідейне забарвлення: „січові стрільці" стали „червоними стрільцями" або „червоним військом", і воно воювало не за Україну, а за невизначену свободу. Такі дива! Безумовно, пісню називали народною, а творця її замовчували.

Чому творилися такі дива? Збагнути неважко: про червоне військо народ пісень не складав, вважаючи його чужим. Доводилось лукавити. А Українське Січове Стрілецтво! В. Качкан пише: „Феномен, ще й досі глибинно не осмислений військовиками, педагогами-виховниками, культурологами, істориками. Це такий пласт української національної історії, аналога якому годі шукати серед європейських народів" (с. 127). Наше стрілецтво походить від спортивно-культурного товариства „Січ", перший осередок якої створив на Снятинщині 5 травня 1900 року відомий громадський діяч Кирило Трильовський, а в 1914 році їх налічувалося вже більше 900. „Січ" шліфувала нове покоління національно свідомої інтелігенції на галицьких теренах.

Діяльним січовиком став Левко Лепкий, що згодом як четар очолив сотню української кінноти. Воєнний вир заніс його аж до Києва. Він запропонував зразки однострою січовиків. Згодом його ідею використали для одягу в американській, англійській та інших європейських арміях. А ще за його проектами встановлювали пам'ятні знаки на могилах січовиків-побратимів. Величний пам'ятник стрільцям у містечку Винниках під Львовом також плід його творчої думки.

Літературно-мистецька спадщина Левка Лепкого надзвичайно різноманітна - це внесок у поетичне, публіцистичне, прозово-документальне, редакторсько-видавниче і композиторсько-виконавче надбання. Невтомна праця у видавництві „Сурма", гумористично-сатиричних журналах „Комар", „Будяк", „Жорна", „Зиз" говорить чимало. Але треба сказати, що кращі твори Л. Лепкий публікував у популярних тогочасних виданнях газетно-журнального типу, як „Діло", „Шляхи", „Нові Шляхи", „Митуса", „Вісті з Лугу", „Тризуб", „Літопис Червоної Калини", „Краківські Вісті" та інших. Поезії Л. Лепкого передруковувалися в різних збірниках, зокрема антології „Струни". Окремою книжкою вийшли його невеликі п'єси зі стрілецького життя. „Але найбільшої непроминальної сили, закодованої в національному патріотизмі, заслужила собі стрілецька пісня, творена упродовж численних літ Левком Лепким" (с. 131). Поряд з шедеврами М. Гайворонського і Р. Купчинського вона творила поетичну історію стрілецтва з трагічними сюжетами вояцького життя.

На жаль, цей шар нашої ліричної душі нині майже забутий, витіснений далекими від мистецтва витворами. Не так було ще півстоліття тому. Пісня Л. Лепкого „Чуєш, брате мій" підтримувала соловецьких в'язнів у години горя, а сини інших народів знали, що так українці вшановують пам'ять своїх братів, замучених енкаведистськими катами.

У прозовому доробку Л. Лепкого, за словами В. Качкана, „щасливо поєдналися історизм, документалізм та художність" (с. 133). Спогади про брата Богдана продовжили класичні традиції українського письменства, зокрема повістеву прозу, а рівно ж засвідчили велич і незнищенність національних ідеалів. До документалістики наближається епістолярна спадщина співця Січового Стрілецтва. „Практично кожен лист - то заповнення малознаних сторінок нашої національної історії, зокрема, історії Січового Стрілецтва, його незрівняної у своїм естетизмі культури" (с. 134). Слушна думка В. Качкана, що листи Левка Лепкого треба зібрати і видати як свідки нашої історії більше ніж піввіку завдовжки.

Сама доля Левка Лепкого віддзеркалює трагедію українського інтелігента, який не міг залишитися на рідній землі під п'ятою червоного окупанта. Він помер у 1971 році у шпиталі Трентона і там похований. А до цього на чужій землі доводилося працювати не лише для душі, а й бути замітачем офісів і носильником, щоби вижити. Проте навіть тоді він вірив у воскресіння рідної держави і державне пробудження нації.

Подібна доля ще одного співця Січового Стрілецтва - Романа Купчинського. Галицькі українці ще й тепер співають його тужливу пісню:

Заквітчали дівчатонька

Стрільцеві могилу,

Замість мали заквітчати

Стрілецькую милу.

Між двома словами „могила" і „мила" - ціла трагедія української молоді періоду національно-визвольних змагань 1917-1921 років. Ось на чому треба виховувати патріотів, а не на мажорних до цинізму, чужих мілітарних витворах.

Перша світова війна покликала двадцятирічного юнака Романа до легіону Українських Січових Стрільців, а через неповних п'ять років він вже командував пішим полком усусусів (українських січових стрільців) у боях за Львів. Як старшина Української Галицької Армії Купчинський був інтернований у польському таборі. Потім навчався у Віденському університеті та в Українському таємному університеті у Львові. З 1940 року - життя в еміграції аж до кінця своїх днів. Помер 1976 року у США.

Як пише В. Качкан, поетичний талант Романа Купчинського живився „соками із вікової товщі народнопісенних традицій" і всотував досвід попередників. „Поетичне розмаїття Р. Купчинського надто цікаве. Але якщо триматися думки, що він жив болями, втратами, радощами і надіями своєї батьківщини, то підставовим є твердження, що і віршований пласт його творчості переважно історично-конкретний, фактонаповнений, актуальний матеріалом, злободенний" (с. 357). Дослідник звертає увагу на „переважанні публіцистичного ферменту у багатьох його віршах". Зазначаю, в багатьох, але, звісно, не всіх. Як приклад, згадані рядки з „Оди до пісні", в якій нагромаджені історичні факти для публіцистичного пафосу:

Пісне! Велична, рідна Пісне!

В тобі є все: і древня наша слава,

Володимира хист, і мудрість Ярослава,

І наших прабатьків ворогування злісне,

І Богдана розвага,

І Богуна відвага,

І Дорошенка ум, і хитрощі Мазепи,

І гомін гір,

І блиски зір,

І шум лісів, і розговори степу.

Та не треба забувати про „дорогоцінні, повнозерні стеблини з ваговитого ліричного снопа високохудожніх поетичних творів" (с. 359). Яке весілля в галицькому селі обходиться без пісні Р. Купчинського „Як з Бережан до кадри"? Співали під час танцю.

Редагуючи „Сурму", поет давав до кожної пісні короткі примітки про її джерела. Він писав: „Стрілецька команда дуже швидко зрозуміла, що стрілецтво, а з ним і цілий народ потребує воєнних пісень, що без них історія визвольних змагань була б неповна та що треба дати змогу підійти до стрільців" (с. 359). Створені пісні ставали народними співанками.

Вершиною всієї творчості Р. Купчинського дослідник вважає невелику за обсягом драматичну поему „Великий день", яка вперше опублікована в 1921 році. Пророчо звучать такі її слова:

Зграє дзвін, Софії дзвін

У Києві старім

І вдарить той о небосклін

Як той весняний грім!

І хор у Львові задрожить

Від дзвонів і пісень,

І всему миру возвістить

Про твій Воскресний День,

Преславна наша Україно!!!

Крім поетичної спадщини, Р. Купчинський залишив вагомий прозовий доробок. Особливе місце в ньому посідає трилогія „Заметіль", „літопис стрілецької книги, до якої Р. Купчинський як творець, учасник, очевидець, документаліст - інтерпретатор фактами, думками, суперечками, помилками, охудожненням записує щомиттєві кроки-поступки" (с. 355).

У новому ракурсі постає ще один письменник, якого сімнадцятирічним хлопцем „вихор світової війни виніс на простогони історії" (с. 371). Це - Андрій Баб'юк, що увійшов у літературу під іменем Мирослава Ірчана. Як пише В. Качкан, „для нас сьогодні важливими є кожне слово, фраза, зрощені на новій документальній основі, на архівних знахідках" (с. 370). До більшовиків М. Ірчан примкнув лише 1920 року, а до того він - січовий стрілець, член радикальної партії, в Українській Галицькій Армії (УГА) на Наддніпрянщині, а згодом - у Червоній Українській Галицькій Армії (ЧУГА).

У творчій біографії Мирослава Ірчана, вважає В. Качкан, неабияке значення має неопублікована для нинішнього читача публіцистика та мемуаристика щоденникового типу періоду Січового Стрілецтва і творення УГА. У нарисі „Герої Маківки" Мирослав Ірчан пише: „З тої землі, политої кров'ю, заскородженої людськими кістками, виростає тривке насіння, що кормитиме собою цілі покоління. І всі, весь люд склонить поважно свої голови перед тими чорними могилами, а їх мешканців з шанобою спом'яне і впише у велику книгу мучеників і борців. Пропаде тьма і неволя, встане світ і усміхнеться, облитий сяйвом золотого сонця волі! Вірні сини України, що сплять вічним сном у тих могилах, вказали шлях, прояснили його, і підуть ним грядущі покоління до здійснення своїх мрій-надій!" (с. 380-381). Під цими словами дата: 15.03.1917 р. Так оцінив двадцятирічний січовий стрілець Андрій Баб'юк героїчну битву нашого юнацтва проти загарбницьких царських військ.

У листі до Володимира Гнатюка Ірчан пише, що до війни він був „ще напівсвідомим", а війна змусила його зайнятися фольклором та етнографією, пізнати „правдиву красу словесності" (с. 378). Дослідник згадує „документальні речі" Мирослава Ірчана, як приміром, „У Львові (уривок)" з циклу „Львів" (1918 р.). „Два тижні серед УСС: із листів з дороги", нарис „Хуртовина", „За ворожим фронтом (уривок з дневника УСС)", „Воля або смерть!", „Спіть, хлопці, спіть... (замість посмертної згадки Українським Січовим Стрільцям, що полягли в минулому році)" (1919 р.). В останній посмертній згадці побратимам він пише: „Могили Ваші розсіяні по всій широкій Україні. Це здорове зерно, з якого виросте наша свята воля. І прийде час, що посуне тисячами на Ваші могилки вільний народ і цілуватиме землю, що прикрила Вас, і сльозами буде зрошувати її... І дітям маленьким будуть Ваші могилки найвищою наукою. Виростуть вони на таких борців, як Ви. І як треба буде, віддадуть своє життя за рідний край-Україну, як Ви..." (с. 374).

Так писав Мирослав Ірчан 20 грудня 1919 року. Звернімо увагу: „рідний край-Україна" без якогось ідеологічного забарвлення. І ще запевнення, що живі стрільці підуть далі, перед ними далека дорога. Хоч вона „у тумані криється", та стрільці йдуть на боротьбу за Україну.

Історичну цінність має спогадовий матеріал „Махно і махнівці: вражіння очевидця", що опублікований у 1919 році. Очевидець подає аргументи проти усталених поглядів, що махнівці - „люди страшні, безпощадні". М. Ірчан згадує слова одного з махнівців: „Запишіть точно це, що бачите, щоб історія не говорила про нас як про бандитів. Ми боремося за Україну, а не за нікого іншого" (с. 375). Махнівці захоплювалися січовими стрільцями, з якими вже були знайомі, обіцяли прогнати з України „кадетів", тобто денікінців, а потім піти на поляків, що окупували Галичину. Нарис М. Ірчана, за передбаченням дослідника, „як правдивий документ історії повинен допомогти значній частині читачів зняти усталений хибний стереотип, що склався щодо Махна та його війська" (с. 375).

Про Січове Стрілецтво писав ще один поет у „зенітний час" - Степан Чарнецький. У своїй поезії він оспівує стрільця, що завтра піде в бій за рідний край, не залишає поза увагою своїх краян, що гинули за чужі справи:

Іване без роду, Іване без долі,

Куди не ходив ти, чого не видав?

У спеку і стужу, у лісі і в полі

Ти гинув, - а славу сусід добрий взяв.

Ще гірше те, що в боротьбі за чужі інтереси воювали між собою різні частини українців:

 І серед Поділля сіріє могила,

 Де впало в двобою двох рідних братів.

За станом здоров'я Чарнецький не міг воювати. Його літературну долю дослідники пов'язують з „Молодою музою". Та він залишив слід в українській літературі і культурі як поет, перекладач, прозаїк, публіцист, редактор, театральний критик, режисер. Спадщина Степана Чарнецького вимагає багатогранного дослідження.

Із Січовим Стрілецтвом асоціюється чимало інших імен на царині нашої літератури. У лавах Українських Січових Стрільців воювали сини письменниці Катрі Гриневичевої. Як раділа вона, коли вулицями Львова замарширувало рідне військо, а на ратуші замаяв блакитно-жовтий прапор! Чимало текстів стрілецьких пісень написала Костянтина Малицька („Герої", „В Січ ставай!", „Поставали козаченьки", „Вгору прапор!", „Взяв би я бандуру, настроїв, заграв...", „Січ у поході", „Січовий поклик", „У Січі, у Січі..."). На її слова Ярославенко створив „Січовий гімн", а Стеценко „Кантату". Гімном рідної землі стала пісня „Чом, чом, чом, земле моя..." завдяки славетному співакові Дмитру Гнатюку.

Доводиться шкодувати, що В. Качкан помістив у посібнику-хрестоматії лише одну пісню К. Малицької. А вони так потрібні нинішній молоді!

3. Нащадки воїнів старокиївських часів

Таке коріння двох славних борців нашої нації Івана Липи та Юрія Липи, батька і сина. Кожен з них - легендарна особистість. Діяльність обидвох багатогранна і ще вимагає комплексного осмислення. Їх предки, за словами Юрія Липи, - це „воїни старокиївських часів", „люди країни, що завжди готова до бою із світом дикості, що довкола, що творить життя поривами і смуткує в своїй перемозі, бачачи ще досі неподолані обрії" (с. 160).

Іван Липа належав до тих українців, яких ще у 80-х роках XIX століття охопив „напівсвідомий етнографічний націоналізм", що виосібнювало їх із середовища „хохлів" і „малоросів". Він, за словами сина Юрія, „ходить на всі українофільські зібрання, купує кожну українську книжку, задумується над сталевими словами давніх пісень, не вважаючи на книги своїх ліпших товаришів - толстовців і землевольців. Невиразна, в'яла форма тодішнього українства зневажала його, сильного" (с. 161). Студент Іван Липа вивчив напам'ять „Енеїду" Котляревського.

Відчувши себе сином великого народу, Іван Липа разом з Миколою Байздренком, Михайлом Баськевичем, Віталем Боровиком створює першу українську таємну організацію наддніпрянців „Братерство тарасівців", яка пориває з українофільством. Її програмні положення під назвою „Символ віри молодих українців" вимагав віддати усі сили на національно-визвольний рух, творення української культури, боротися „за вживання і розвиток тільки української мови". Жандармерія вислідила тарасівців і кинула в ув'язнення. Пізніше І. Липа говорив, що „найвищу освіту дістав у тюрмі" за тринадцять місяців.

Симпатиками тарасівців були Борис Грінченко, Михайло Коцюбинський, Микола Вороний, Володимир Самійленко, Мусій Кононенко, Микола Міхновський. Гуртки тарасівців існували в Києві, Одесі, Полтаві, Чернігові та інших містах.

Працюючи тривалий час в Одесі, І. Липа разом з М. Вороним, І. Луценком, С. Шелухіним створює „Просвіту", до якої залучили студентів. Крім того, І. Липа бере участь у створенні українських просвітницьких організацій „Український Клюб" та „Українська Хата", що проіснували до 1914 року. Часті мандрівки по українських землях (Чернігівщині, Катеринославщині, Херсонщині, Полтавщині, Криму, Кубані, Галичині, Буковині) допомогли запізнатися з відомими тогочасними діячами української культуру.

Незважаючи на ганебний характер Першої світової війни, Іван Липа вже з її самого початку пов'язував з нею визволення України. У вирі української революції 1917 року він проявляв високу толерантність до інших думок і водночас інтелектуалізм, показував зразок конструктивності в політичній праці, на перше місце ставив інтереси України, закликав іти „спільним національним фронтом", не схвалював міжпартійного протиборства. Як міністр віросповідань він доклав немало зусиль для утвердження Української Автокефальної Православної Церкви, а також займався питаннями охорони здоров'я та юстиції.

Іван Липа не мириться з поразкою національно-визвольних змагань. На першому засіданні Ради Республіки в Тарнові він виголошує привітання українському війську. Попри підупале здоров'я Іван Липа працює надалі міністром здоров'я для еміграції і українських військовиків. Згодом веде лікарську практику в містечку Винники, що біля Львова, де помирає 1923 року на руках Івана Огієнка від раку шлунка.

Володимир Дорошенко так оцінив діяльність І. Липи: „Не стало в нас не тільки одним визначним діячем менше, - не стало людини визначної, в повнім того слова значінню: чистої, характерної, вірної кращим ідеалам людськості, твердої в своїх переконаннях, відданої рідному краю, повної любови до людей, а заразом скромної щодо себе самої" (с. 165). Незадовго до своєї смерті Іван Липа писав: „Я ніколи не був меланхоліком, навпаки, завжди невиправним оптимістом. Може мені й пошкодило в житті, а, може, в тому і вся сила моя, - те, що я ще живу, що ще можу працювати, що ще надіюся й люблю" (с. 166).

Іван Липа, як пише В. Качкан, „постать різнобічна й багатогранна творчими виявами" (с. 166). Справді він - визначний теоретик і практик української державності, громадсько-політичний і культурний діяч, лікар, поет, прозаїк, критик, редактор, публіцист, видавець. Його праці вийшли під різними псевдонімами і криптонімами, серед яких, до речі, Петро Шелест.

Думки І. Липи вражають актуальністю. Він зазначає: „Журнали, навіть газети, взагалі література - це та ниточка, що зв'язує одиницю з цілим народом. Коли на протязі літ народ читає своїх письменників, він виробляє одностайні, однодушні ідеали. Складає Націю" (с. 167). У своєрідному поетичному маніфесті „Суд визволеного краю" І. Липа звинувачує бездушних маловірів:

Тепер і ви прийшли, що вам талан від Бога

На те призначено, щоб край свій рятують,

А ви з рабів раби, лінивії до всього,

Зуміли той алмаз в багнюці затоптать.

На царині прози позначилися особливості мислення Івана Липи. Він писав соціально-психологічні й філософські поезії в прозі, ритмічні фантазії, новели, оповідання. В. Качкан відзначає особливості його прозових творів: „Ясність і прозорість думки перевисає до конкретного читача, з яким спілкується автор; він наче розпанахує душу - і сповідується, бо вже немає довкіл нікого і нічого, лише він один-повірник. Надто вже філігранна пропорційність метафоризму, образності, змістового вияву, раціональної ощадності слова. На відміну від деяких соціально-епічних романів та повістей Панаса Мирного, Івана Нечуя-Левицького, Гната Хоткевича, де надто довільні описи, вступи дещо розрихлюють реалізацію авторського задуму, у „малій" прозі І. Липи маємо моментальність у часі, якусь негайність того чи іншого вчинку, акції" (с. 168). Його новели - це об'явлення, наче рефлексована фіксація подій.

Прагнення утвердити добро, чесність, порядність спонукали Івана Липу звернутися до казки. В. Качкан пише: „За змістом - це були філософські оповіді, де українськість дихала у всьому: від заголовка - до останньої смислової фрази, від імені героїв - до місцевості, де відбувається дія" (с. 170). Володимир Самійленко називав казки І. Липи особливим родом національної казки.

Цілком усвідомлено прийшов Іван Липа до жанру притчі. Так він утверджував український ідеалізм, усвідомлений і творчий, як протилежність пасивному ідеалізму Л. Толстого. У кожній його притчі - „міф одвічного боріння, міф духовних цінностей, міф гордості за свій народ" (с. 171). Велике призначення українців І. Липа передав такими словами: „Народ, що за одно століття вдвічі помножується, народ, що старанно плекає в своїх надрах геніальність, що береже її стихійно в своїй скарбниці до слушного часу, - той народ колись стане проводирем світа" (с. 170). Високі і святі ідеали нації, передані у формі притч, забезпечували тяглість українського Духа, примножували духовну силу народу, втілювали „безконечне змагання до вищого". Протиставлення сліпих і зрячих, прагнення полинути в світ ірраціонального, надлогічного, подолання земних законів - така філософська ідея багатьох притч І. Липи.

В. Качкан звертається до епістолярної спадщини Івана Липи, яка ще малодоступна і невивчена, хоч надзвичайно цінна для дослідника історії української культури початку ХХ століття.

Ознайомлення з творчістю Івана Липи дає підстави визнати слушність його характеристики в книзі: „Як бачимо, багато втратила наша історична, філологічна наука, що досі не ввели в контекст таку постать, як Іван Липа. Правда, окремі публікації, переважно у газетно-журнальній періодиці, натякнули на це ім'я; деякі автори у загальноінформаційному плані мовили про причетність цієї визначної постаті до зародження національно-визвольного українського руху ще в російсько-імперські часи початку ХХ ст. Маємо і деякі спроби „висіяти" з праць І. Липи здорові зерна до загальної теорії українського націоналізму як ідеології державності. Наступила пора глибше осмислити культурологічний, гуманістичний пласт творчого напрацювання І. Липи, відповідним чином сказати як у монографічній літературі, так і в підручниковій про місце і роль Івана Липи у всеукраїнському історичному поступі, національному відродженні, культурі та красному письменстві" (с. 179).

Про Юрія, сина Івана Липи, вже написано чимало. Особливо ним зацікавилися після проголошення незалежності, бо за тоталітаризму „Ю. Липа не просто був заборонений і вилучений з літературного процесу, він у контексті доби подавався як лютий ворог свого ж народу". Лише подумати: автор книги „Призначення України" про велике майбутнє свого народу - і його ворог! Чи може бути ще більший фальш?

Як і його батько Юрій Липа - унікальна особистість, в якій органічно з'єднані творчість і життя. Творець української „імперіальної" доктрини загинув як мученик енкаведистських катів. Лише 44 роки тривало його земне життя, що не знало відпруження, не кажучи вже про спокій. Подібно до батька він обрав своїм фахом медицину, але працював не лише для охорони здоров'я, намагаючись самореалізуватись в ідеологічній сфері і на царині літератури як поет, прозаїк, критик.

Без праць Юрія Липи неможливо уявити нині історію української політичної думки ХХ століття, ідеологію національного державотворення. Ю. Липа розуміє, що сучасність вимагає від українця знайти себе в історії, з'ясувати свою автентичність, без цього не збагнути теперішності. Так обґрунтовується велика українська національна ідея, яку не можна пристосовувати до чужих форм. Шукаючи коріння українства, він звертається до так званої Трипільської культури. У цьому особливість книги „Призначення України" на тогочасному ідеологічному тлі. Інші ідеологи намагалися перенести на український грунт модні закордонні ідеології, лише частково адаптувавши їх до українських реалій. Про Україну треба думати як про самоціль, а не як про засіб.

Чималу цінність для сучасника має праця Ю. Липи „Чорноморська доктрина". Якщо „Призначення України" присвячена пошукам автентичності українства і місця нашої батьківщини на мапі світу, то „Чорноморська доктрина" конкретизує її роль як великої чорноморської держави.

У час, коли СРСР став світовою імперією і претендував на світове панування, Ю. Липа передбачив її майбутнє у книзі „Розподіл Росії". Прогнози нашого мислителя здійснилися наприкінці двадцятого століття: світова більшовицька імперія розпалася, розділившись на 15 суверенних держав.

Внесок Ю. Липи в літературу також вагомий. Його поезії склали кілька збірок, а ще немало залишилося на сторінках газет і журналів. Треба сумлінної праці, щоби вони потрапили до нинішнього читача. Прозовий доробок Ю. Липи кількісно невеликий. Найважливішим його прозовим твором є роман „Козаки в Московії", що нарешті дійшов і до нинішнього читача. Після першої появи в світі в 1934 році роман зацікавив тогочасних читачів. В. Качкан пише, що „критика переважно відгукнулася позитивно" (с. 186). Однак не все так просто, але це вже питання для істориків літератури. Зрештою, треба зважати на його і художню цінність, і виховне значення.

„Мала" проза Ю. Липи відтворює реальні історичні події в художньому переосмисленні письменника. В. Качкан пише: „З кожного твору вибухає незвичайна і небуденна сила почуття тієї стихійної могутті, що несла в собі визвольна боротьба через героїзм українця. З кожного твору проростає непереборна віра в історичну місію України і її безцінної родини" (с. 187).

Збагнути наше письменство міжвоєнного періоду допомагає праця Ю. Липи „Бій за українську літературу", за оцінкою В. Качкана, „своєрідний симбіоз чисто критико-літературознавчого та публіцистичного, історико-філософського й суто політологічного" (с. 188). Вона дає ключ для розуміння творців нашої літератури, хоч в ній на першому місці живе спостерігання, а не теоретичний аналіз.

У доробку Ю. Липи є також книги з медицини.

Як завше, В. Качкан приділяє увагу епістолярній спадщині Юрія Липи.

Два представники однієї родини, батько і син, записали не одну славну сторінку в історію нашої боротьби за визволення, в історію національної культури. Їхня праця ще належно не поцінована, але час усе ставить на свої місця.

Книга В. Качкана не обмежується названими постатями. Всебічно розкрита трагічна доля Ольги Дучимінської, розповідається про цілі родини, які збагатили нашу духовну культуру.

При підході до книги треба зважити, що перед нами не підручник, а навчальний посібник, який доповнений оригінальними творами. Книга допомагає грунтовніше вивчити історію нашої культури, ознайомитися з творчістю її чільних представників, спонукаючи до самостійної праці.

Живу надією, що підхід В. Качкана стане прикладом для інших дослідників.

// Молодь України. - 2005. - 7, 8, 12 лип.

Мирослав Романюк (м. Львів)

„Збагнути сутність його ділання..."

Мовити про творчу постать - про Володимира Атаназійовича Качкана - і легко, і знову ж таки непросто. Легко - бо він чистий і ясний своїми помислами і словом, наче серед розповні літа; немов листок на оновленому весняними теплими дощами і лагідними, вітровіяннями, очищений і збагачений досвідом своїх пращурів, видатних попередників, вчителів, наставників, сучасників-побратимів, заглиблений у філософську сутність материзни, у невидимі фібри її пульсування. Може, найприкметнішим у різноаспектній іпостасі Митця є його змаг до творення, до пошуку, до відкриття. Видать, так уже закроєний природою й виогранений діалектикою часу цей чоловік, що, власне, і розуміє під категорією часу постійну і безперервну працю, як казали предки, ділання; у його життєвій парадигмі - не зупинись! Стишивши думку - зупиниш слово, а за цим перестанівком не випростаєш ходи.

А непросто ж говорити про Володимира Качкана хоча б з тієї підстави, що він не схожий на багатьох, на тих, що тримають у руці перо. Він, як у калейдоскопі, висвічується найнесподіванішими гранями: на стіл лягають поетичні рядки, які щойно добули з його серця, здавалося б, непомітні промені ранкового сонця, - і цей вибух може завершитися дивовижним лірико-філософським циклом. Пригоєні часом рани дитинства, неповторні людські долі й характери озовуться у нинішній потребі дня: осягнути, осмислити й органічно засвоїти, покласти собі глибокими зарубинами на серце, аби відтак, через переходи з соціально-історичних заборон у просторову відкритість вдарити такою заглибиною-публіцистикою, щоб при читанні являлись у читачів перед очима живісінькі постаті - ніби зліпки тих, що прострілили єство автора. Усе почуте, побачене-спостережене, віднайдене в архівних сховищах, перетрибоване власним досвідом попроситься на папір мускулястими рядками оригінальних у формі вислову новел, оповідань, повістей, романів. А відра, поналивані невтомним пошуком криниць народної культури, її носіїв та оберігачів, вихлюпуватимуть високу художність його нарисів, етюдів, есеїв, розвідок, оповідей та новелет.

І цим не вичерпується творча індивідуальність. Як педагог з багаторічним багатющим досвідом, Володимир Качкан, стоячи за престолом української науки, писав чимало навчальних підручників, посібників, уклав хрестоматій та антологій з пресознавства, фольклористики, літературознавства. Він - один з чолових напряму - українознавство. На цьому безконечному лані - уже повернуті сотні колись забутих, заборонених, поскрибованих постатей - письменників, журналістів, редакторів, видавців, фольклористів, етнографів, істориків, правників, філософів, літературознавців, мистецтвознавців, творців музеїв та хранителів старожитностей, архівістів і книгознавців, просвітницьких та громадсько-культурних діячів. Увесь цей науковий, пошуково-дослідницький, часто-густо першовідкритий пласт української культури, історії, літератури як на рідних материкових, так і поза її обширами став основою двокнижжя „Українське народознавство в іменах" (К.: Либідь, 1994. - Ч. 1. - 336 с.; 1995. - Ч. 2. - 288с.) та багатотомного серіалу „Хай святиться ім'я твоє: Історія української літератури і культури в персоналіях (ХІХ - ХХІ ст.)" (1994-2004), сім книг якого уже прийшли до читачів. Своєрідним доповненням до задуманого автором етнокультурологічного проекту є і такі видання: „...І воскресне ім'я твоє: народознавчі студії про забутих" (К., 1993. - 128 с.), „У творчій майстерні визначних етнологів" (К., 1993. - 86 с.), „Українська журналістика в іменах: історичний досвід, майстерність" (К.: Варта, 1995. - Ч. 1. - 40 с. ; Ч. 2. - 53 с.).

На орбіті поетичного кола Володимира Качкана - сотні, тисячі рядків, що їх авторська уява згрупувала у збірки під промовистими назвами: „Кетяги Рибнянської осені" (Івано-Франківськ, 1995), „Молитва опалого листя" (Коломия, 2000), „Вогонь твоїх очей" (Івано-Франківськ, 2005). Перечитуємо цикли „Павіття Слова", „Терцини душі", „Душі протуберанці" - і аж до опіку нерву сприймаємо думку автора, що несе глибокий філософський код, публіцистично замикається у дні сущому та прийдешньому:

...Бо лиш того із гурту німого людей

Наречуть вірним сином самітні,

Хто візьме у долоні вогонь орхідей

І освітить дороги всесвітні.

Хто народ поведе, як Ісус молодий,

Крізь пустелі томливі й гарячі,

Хто розсуне полуди туман віковий, -

І народ його знов стане зрячий.

Ці ж земносили нуртують у віршах „Люблю тебе, моя тортурнице-Украйно", „На День Незалежності", „Мій хрест, моя свіча", „Сини", „Бабусина хата", „Пошануйся, мужу земний", „Сумний схлип липня"...

Зачаровує легка мінористика лірики, що ніби скупана у чистій фольклорній ріці:

...Душа моя звільнилася від снігу,

Від болю білого і льодової муки,

Я знову на порозі в рідній хаті

І простягаю в білоквіту купіль руки.

Взагалі, багатством мови, образністю, внутрішньою мелодистикою чимало віршів В. Качкана - готові пісенні тексти. І дійсно на слова „Перший сніг", „Дівчині буде сімнадцять", „Ой, ти моя скрипко", „Туман гойдається", „Мамина рука - сонячна ріка", „Чомусь втікаєш від цілунку", „Липовий цвіт", „Мов вишневий туман", „Дикі ожини", „Вже опали меди" композитори Ярослава Мазурак, Богдан Юрків, Остап Гавриш, Іван Мацялко, Іван Фіцалович створили глибоколіричні пісні, романси, що їх мають у виконавському репертуарі визнані співаки Михайло Сливоцький, Михайло Кривень, Надія Шестакова, Христина Фіцалович, квартети „Явір", „Черемош".

Із прозового доробку В. Качкана вигідно виосібнюються книги новел, оповідань, повістей та романсів „Смерековий спів" (Ужгород: Карпати, 1972. - 48 с.), „Кадуб" (К.: Молодь, 1990. - 271 с.), „Каштанове свічадо" (К.: Веселка, 1992. - 167 с.), „Грона любові" (К.: Укр. письменник, 1993. - 271 с.), „Житні дзвони" (Коломия: Вік, 1995. - 270 с.), де в основу покладено непроминальні факти живої історії, пережитого самим автором, його добре знаним оточенням.

Доля документаліста, публіциста надто непроста. Коли „чистий" прозаїк: новеліст, повістяр, романіст, хоч і спирається у процесі творчої праці на життєвий досвід, знання, все ж визначальним для матеріалізації на папері його задумів, бажаних розв'язків колізій, у творенні типів і характерів є художня фантазія. Від її потужності, широти амплітуди виявлення і залежить, власне, повнота виогранення задуму, його художня зреалізація.

Митець, що працює з фактами реальної дійсності, передусім і перш за все має справу з конкретною людиною, її соціальним середовищем, з її минулим і сучасним. Весь цей огром конкретики у прямому сенсі тисне на автора нарису або ж есею, оповіді, чи нотатків. Він, автор, ніби перебуває у ціпких віжках; його уява прагне розгону, а раціо наче стримує, змушує час від часу озирнутися, аби не „перебрати", не перебільшити. І тільки дійсно великим майстрам пера вдається так „знотувати" найпосутніші факти біографії, що стала предметом осмислення й інтерпретованого вираження, так їх „перев'язати" домислом чи вимислом, так їх „скупати" у метафоричній мові, що написаний нарис або есей читається як чисто художній твір, ніби його герої - не конкретні люди, а виплекані уявою письменника.

Читаєш документально-художні речі Володимира Качкана і подивовуєш, як майстерно автор поєднав отой життєвий, первневий фактаж з його охудожненням.

Щонайбільше В. Качкан писав про носіїв і творців української народної культури в найрізноманітніших її виявах і проявах, видах і жанрах. Автор змушений був стати найборше вченим-дослідником того а чи іншого виду діяльності конкретного майстра народної творчості або ж цілої династії (Шкрібляки-Корпанюки, Василащуки, Джуранюки, Чонтоляки, Ватаманюки з Івано-Франківщини; Шевчуки з Рівенщини; Пошивайли з Полтавщини; Біласи, Павловські з Львівщини; Козаченки, Гончарі з Києва; Матвієнки з Житомирщини), а вже відтак шукати „золотих ключів" до тих художніх вибудов, до яких слід ввести зацікавленого читача. Так рік за роком з'являлися у всеукраїнських культурологічних газетах, тижневиках, у журналах „Дзвін", „Дніпро", „Вітчизна", „Київ", „Українська культура", „Народна творчість та етнографія", „Культура і життя", „Літературна Україна", „Галичина", „За вільну Україну", „Молодь України", „Сільські вісті" та ін. розлогі нариси-оповіді, есеї, документальні новелети і повісті („Голосні жбани", „Космацьке диво", „Гори і доли", „Мальовані косиці", „На Братковецькім гостинці", „Криниця для спраглого", „Таїна вогню", „Настині думи", „Журавлі летять у вічність", „Музика кленового падолисту", „Голос кедрових дверей", „Вогонь віщує добро", „Мед із затрутого зілля", „Скарбівничий"...), а відтак автор відбирав найкраще, найвагоміше й укладав з того книги - своєрідну енциклопедію нашої народної культури й духовності („Гори і доли" (Ужгород: Карпати, 1983. - 246 с.), „Ганна Василащук" (К.: Мистецтво, 1985. - 111 с.), „Дивосвіти" (К.: Молодь, 1986. - 256 с.), „Анатолій Мокренко" (К.: Муз. Україна, 1988. - 80 с.), „Світло високого дня" (Ужгород: Карпати, 1989. - 229 с.), „Чари верховинської книги" (К.: Веселка, 1990. - 199 с.), „Краси нев'януче пелюстя" (К.: Воєнвидав, 1991. - 336 с.), „Жива глина" (Опішне: Укр. народознавство, 1994. - 232 с.).

Значний внесок в українознавство як науку зробив В. Качкан згаданим двотомником та багатокнижжям серіалу „Хай святиться ім'я твоє...".

Ці книги та сотні публікацій у журнально-газетній періодиці, збірниках та альманахах, авторська про­грама „Українське народознавство в іменах", спо­чатку на Українському радіо, а з вересня 1995 р. - в ефірі Івано-Франківського обласного радіо - результат сорокап'ятирічних систематичних пошуків маловідомих ма­теріалів про життєдіяльність визначних постатей ук­раїнської, зокрема галицької, духовної етнокультури. На величезній фактологічній базі (епістолярна спад­щина, автографи творів, архівні документи біо­графічного характеру та фотоматеріали, спогади, раритетні видання в Україні та за рубежем) і було створено названі праці. На ці книги позитивно відгукнулися авторитетні вчені, письменники: (Анатолій Погрібний, Роман Федорів, Олег Гринів, Ігор Кравченко, Степан Пушик, Тарас Салига, Микола Мушинка, Михайло Пазяк, Петро Кононенко, Петро Хропко, Володимир Шкляр, Василь Лизанчук, Святомир Фостун, Микола Дмитренко, Федір Зубанич, Володимир Полєк, Василь Скуратівський, Ольга Слоньовська, Наталія Шумада, Олександр Сизоненко, Віктор Лупейко, Микола Тимошик, Надія Пазяк, Олександр Русак, Галина Александрова... - ряд називаємо довільно).

Ось кілька оцінок, вихоплених з розлогих рецензій та відгуків на книги В. Качкана. „Навіть добре знаючи навдивовижу високу працездатність автора, не перестаєш дивуватися, як встигає оцей непосидющо-допитливий чолов'яга перелопачувати „тисячі тонн" архівних матеріалів, систематизувати і належ­но потрактовувати знайдене, вибудовуючи цікаві жанрові різновиди: аналітичні статті та есеї, нариси-роздуми і глибокодумні рецензії, проникливо-щемні спогади тощо.

Автор справді-бо докопується до самісінької суті, крок за кроком наближаючись до осмислення цілісної картини досліджуваного явища крізь призму його генези, до відтворення повнокровного життєпи­су наших духовних предтеч, посилюючи характеристики емоційними спа­лахами дослідницької думки. Глибока аналітика вдало поєднана зі схвильо­ваністю, романтичною окриленістю науковця, який час від часу може собі дозволити натхненно проголосити: „Еврика!". Бо ота небайдужа нарація просвітлює значеннєву сутність його потужного cogito („Cogito, ergo sum!"). Бо оте cogito оперте на потужну джерельну базу, на неабиякий досвід науковця і викладача, митця з ласки Божої.

Вражає широкий спектр таких розмаїтих особистостей, об'єднаних причетністю до творення духовної оази України" (Рисак Олександр. „Дивнії перли виносить..." // Філологічні студії. - Луцьк, 2003. - № 1. - С. 181).

„Незважаючи на явну кризу в українській видавничій справі, в Україні і зараз виходить велика кількість добрих книжок. Правда, їх тиражі (в порівнянні з українськими радянсь­кими виданнями) жалюгідно низькі. А вихо­дять вони здебільшого на кошти авторів та спонсорів. Великим плюсом цієї літератури є її розкованість, відсутність цензури, автоцензури, „заборонених" тем та відсутність вказівок зверху.

До такої літератури належить і п'ята книж­ка Івано-Франківського професора-літерату­рознавця Володимира Качкана „Хай свя­титься ім'я твоє", видана Львівською нау­ковою бібліотекою та Науковим товариством ім. Шевченка. Її наклад - 500 примірників.

Серіал „Хай святиться ім'я твоє" є про­довженням двотомної праці В. Качкана „Ук­раїнське народознавство в іменах". Кожна книжка цього серіалу представляє читачеві низку невідомих, призабутих, репресованих і навмисне замовчуваних імен визначних лю­дей української історії і культури. Все це по­дано не на основі якихось куценьких інформацій, а глибокого вивчення архівів та епі­столярної спадщини цих людей, що знахо­дяться в державних установах (колишніх су­воро засекречених архівах КҐБ), але й в ар­хівах приватних людей, головним чином, ро­дичів представлюваних осіб. Часто він подає детальні біографії цілих родин. В додатках наводить фотографії, факсиміле документів, листів, протоколів, судових вироків тощо.

...26 визначних представників української культури в один голос заявляють, що Володимир Качкан в сучасності є одним з найвизначні­ших українознавців. П'ята книга його історії української літератури в персоналіях це повністю стверджує" (Мушинка Микола. Персоналізатор сучасного українознавства // Дукля (Пряшів, Словаччина). - 2004. - № 4. - С. 67, 69).

„Незаперечним пріоритетом книг, створених професором В. Качканом практично за десятиліття незалежної України і якими без перебільшення міг би потішитися цілий академічний інститут, є їхня історико-джерельна, архівна база, могутня епістолярна спадщина визначних українських діячів різних галузей знань, що перебували під заборонами, в небутті.

Кожен з томів серіалу „Хай святиться ім'я твоє" , які освітлюють імена письменників, вчених, публіцистів, громадських діячів, цебто інтелектуалів нації, її самовідданих орачів і сіячів, має специфічне призначення...

Дослідник піднімається вище й вище, натхненний процесом під­корення духовних вершин. Він не йде протореними дорогами. Коли львівські наукові бібліотеки й архіви не втамовують спраги шукача, він звертається до найбагатших бібліотек і архівів у столиці. Вербалізовані духовні перлини повертаються новими гранями, зворушуючи і серце, і розум. Читач неодмінно погоджується з думкою київського професора Михайла Пазяка: „Слова виважені, оцінки об'єктивні. А головне - внутрішня співзвучність портретів (мистець­ких, політичних) працює на тему, на процеси, які оздоровлюють нині наше суспільне життя"...

На противагу імітаторам, В. Качкан не просто заповнює „білі плями" у біографіях діячів минулого, а підходить до них з погляду переосмислення і переоцінки їхньої праці, об'єктивного зваження внеску кожного з них у нашу духовну скарбницю, не допускаючи при цьому безпідставної глорифікації. Як знаємо, інша практика, практика ідеологічної „переоцінки" під новими прапорами, вже завдала чимало шкоди шкільництву, коли дітей позбавляли мож­ливості вивчати шедеври письменників, на яких ставили вже нову „печать" заборони. Як сумлінний дослідник, автор монографічного серіалу орієнтується не на подібні „табу", а на „нове (сьогоднішнє) прочитання", яке не викидає письменницького доробку і не знецінює чиєїсь ролі в нашій духовній скарбниці - лише допомагає утвердити справедливість" (Гринів Олег. Передслово // Качкан Володимир. Хай святиться ім'я твоє: Історія української літератури і культури в персоналіях (ХІХ - ХХ ст.). - Львів, 2002. - Кн. 5. - С. 3, 7, 10).

І дійсно, невгамовний шукач нових матеріалів кожного разу приємно дивує нас відкриттями, адже студії, якими вивершується чергова книга задуманої автором украї­нознавчої серії „Хай святиться ім'я твоє", - це дослідження багатовиявних у своїй життєдіяльності постатей. Навіть важко уявити, хто переважає у тій чи іншій біографії: історик України чи галицький краєзнавець; літописець національно-визвольних змагань чи пошуковець-копач пластів козацької ми­нувшини; публіцист, редактор, організатор редакційно-видавничих процесів чи популяризатор науко­вих знань; гімназійний або ж університетський про­фесор, просвітницький діяч чи історик літератури; чоловий суспільно-громадського, політичного руху, а чи „чистий" вчений - так органічно сплелися-зли­лися воєдино у концептуально-посутнє кредо де­сятків і сотень тих, які закладали свій потужний інтелект і відважний чин у підмурівок національної освіти і виховання, національного духовного відрод­ження.

Опрацьовуючи архівні фонди (благодатний і щас­ливий час для науковців нової генерації іти до пер­шоджерел - там-бо захована у страшні часи ко­муністичного тоталітаризму істина, жива історія нації, її творців!) у Національній бібліотеці України ім. Вернадського, Львівській науковій бібліотеці ім. В. Стефаника НАН України, фонди багатьох історичних архівів (центральних та обласних), при­ватних колекцій, В. А. Качкан на цьому джерель­ному матеріалі пише історико-культурологічні, лі­тературознавчі розвідки, де все базується (від уточ­нення часто-густо помилкових відомостей у різ­ного типу енциклопедичних виданнях до нового прочитання творчої спадщини, сучасного поці­нування) на історичних фактах, прижиттєвих оцінках, публікаціях, віддалених у часі видруках тощо.

Перед читачами постають групи постатей. Так, Іван Брик, Юліан Романчук, Іван Кревецький, Ми­кола Андрусяк, Володимир Навроцький - це коло істориків, істориків літератури, що так чи інакше були пов'язані з іменем М. Грушевського. Інша пле­яда - Михайло Галущинський, Антін Лотоцький, Осип Назарук, Зенон Кузеля, Улас Самчук, Богдан і Лев Лепкі - була безпосередньо причетна до Січового Стрілецтва, до творення унікального пласта літератури січовиків, яка, на жаль, ще досі комп­лексно не вивчена. А ще була значна кількість осо­бистостей (Федь Федорців, Степан Сірополко, Ана­толій Вахнянин, Антін Крушельницький, Дмитро Николишин, Михайло Мочульський), що безпосередньо прилучилася до творення українських періодичних видань різного типу.

Скажімо, особливого поцінування вдячного читача вартують великі історико-літературознавчі студії про Пантелеймона Куліша (його взаємини з га­личанами та оцінки Михайла й Олександра Грушев­ських), Антона та Марію Крушельницьких (нове прочитан­ня), сильвета культурологічного світу Богдана Бо­ри, історико-пресознавчий огляд-нарис „Рак моск­вофільства на тілі Галичини: Сторінками газет „Діло", „Нова Зоря" (1900-1939)"; пастельно-літературознавчі есеї про Катрю Гриневичеву, Степана Чарнецького, Мелетія Кічуру.

А ще не втомлюється вчений практично у кожному томі згаданого серіалу бодай дрібку нового додати до життєпису родини Лепких: то він вибудовує студію про духовну Говерлу Богдана Лепкого на основі новознайдених поезій; то прочиняє нам вікно пізнання життєтворчості Сильвестра, Миколи та Лева Лепких за архівними джерелами; то видає окремим томом півтисячі листів Б. Лепкого (Журавлі повертаються: З епістолярної спадщини Богдана Лепкого (Львів, 2001. - 920 с.); то доносить до читачів майже двісті листів визначних культурних діячів, вчених до Богдана Лепкого (див.: Хай святиться ім'я твоє... - Кн. 6-7. - С. 38-205).

У наукових працях Володимира Качкана приваблює стиль, що вдало поєднав документалізм та дохідливість вик­ладу.

Цінність наукових студій посилюється ще й тим, що у них репродуковано кілька сотень документів (листи, фотографії, родинні та службові документи, титули численних журналів, газет, раритетних видань тієї доби), - і це, як правило, публікується вперше!

У час творення і утворення суверенної незалежної держави українознавчі праці вченого В. А. Качкана - це очевидна протидія різного типу фальсифікаторам історії української культури, літератури, національної ідеї, ду­ховного відродження.

// Перевал. - 2005. - № 2. - С. 49-54.

Микола Сулятицький (м. Івано-Франківськ)

„ ...І знову іменем твоїм молюсь"

Благодатна нива української культури заколосилася досліджен­ням відомого вченого-культуролога, академіка, письменника Во­лодимира Качкана „Нариси історії української культури в персоналіях (ХІХ-ХХ ст.)", що побачило світ під егідою Львівської наукової бібліотеки ім. Василя Стефаника Національної академії наук України, яка протягом багатьох років випускає книги мо­нографічного історико-літературознавчого серіалу В. Качкана під назвою „Хай святиться ім'я твоє: історія української літератури та культури в персоналіях (ХІХ-ХХ ст,)" (до читачів надійшло вже сім книг із задуманого десятикнижжя).

Книга засвітила новий 2005 рік за науковою ре­дакцією директора бібліо­теки, професора Миросла­ва Романюка. У науковій апробації тексту взяли участь відомі вчені-гуманітарії професори Григо­рій Семенюк, Вікторія Ларіонова та Анатолій Гуляк.

Неперебутня зацікав­леність такими високими науково-дослідними інституціями і поважаними в наукових колах ученими зумовлюється важливістю й актуальністю дослідження. В основі пра­ці - видатні постаті різних галузей культури, літератури, ет­нографії, фольклорис­тики, видавничої та редакційної діяльності, просвітництва, що вже стало предмет­ним почерком пошу­кового методу акаде­міка В. Качкана, який переконує, що куль­тура в якнайширшому розумінні є проявом духовно-творчого життя окремої особи та суспільства загалом і без вивчення внеску в загальнонаціональну куль­туру її найяскравіших представників складно збагнути завдання культу­рології, її генезу, спосіб мислення й творення певних історичних суб'єк­тів, особливості менталітету нації.

Відрадно, що пропонована чита­чам книга є своєрідним продовжен­ням, узагальненням попередніх ви­дань автора: „І воскресне ім'я твоє: Народознавчі студії про забутих", „У творчій майстерні визначних етнологів", „Українська журналістика в іме­нах: історичний досвід, майстерність: У 2-х ч.", двокнижжя „Українське на­родознавство в іменах", багатотом­ний серіал „Хай святиться ім'я твоє". Пропоноване видання відзначається новою якістю - хрестоматійністю, що значно й посутньо розширює пізна­вальні обрії. Вибірки художніх тво­рів, публіцистики, доповнені запитан­нями для закріплення знань, само­контролю та можливої підготовки ре­фератів з означених тем, спорядже­ні кандидатом педагогічних наук, доцентом кафедри українознавства Івано-Франківської державної медич­ної академії Олександрою Кузенко, що помітно поліпшує інформативно-прак­тичний аспект рецензованої книги.

Поряд із потужним фактажним пластом матеріалів, добутих із центральних архівів, наукових бібліотек, раритетного епістолярію, що вже однозначно виступає самодостатнім дос­лідницьким явищем, приємно вражають публіцистично-художня манера письма, лінгвістична наповненість тек­сту, фразеологія думки-вислову. Пи­сана добірним словом, з використанням сучасних методів і підходів до культурології проблематики, ця книга має не лише наукову, але й суспіль­но-політичну вартість, повертає із небуття титанічні постаті українсько­го національного духу, чим, безумовно, впише золотими літерами черго­ву сторінку у книгу нашої культуро­логічної самобутності.

// Галичина. - 2005. - 31 берез. - С. 10.

Ольга Слоньовська (м. Івано-Франківськ)

„Я відстань відстанню пригорну до тепла" (щоденне подвижництво Володимира Качкана)

У наш час, мабуть, уже навіть у найприскіпливішого песиміста в світі не викликає сумніву: Україна надзвичайно врожайна на таланти. Чи причиною цього явища є феноменально родючі українські ґрунти, чи, за Іваном Франком, „дух, що тіло рве до бою" - невситима потреба метафізичної душі нації зберегти себе в екстремально несприятливих історичних ситуаціях, чи це прояв внутрішнього аристократизму народу, який є улюбленцем Божим, а тому й випробовується Господом на міцність і силу щоденно, а за витримані випробування й нагороджується відповідно, - ніхто не знає. Відомо тільки, що в найпрестижніших ВНЗ Європи й Америки професор чи академік як не єврей, то українець. І якщо й досі Україна з причини багатолітньої своєї бездержавності й штучного відсунення то на периферію Польщі, то Росії не має жодного нобелівського лауреата, то це ще нічого не значить: половина удостоєних Нобеля або родом з України, або були чи є пагонами з українського коріння могутнього дерева батьків, дідів або прадідів. Дивні діла Твої, Господи!..

Та ця інформація так, для наведення загальних контурів стану справ і для вступу. Конкретно хочеться сказати про подвижника, невтомного вченого, працелюбство якого межує з дивовижною фізичною здатністю вергати брили, дослідника нашої безмежної пустелі минулого, де в гарячих пісках й досі зберігаються такі шедеври, перед якими торопіє світ, - Володимира Атаназійовича Качкана. І йдеться не про знахідки матеріальні: не про золоті злитки, саркофаги і мумії, якими й нині приголомшує відкривачів Сахара, а про вічно живі й спонукаючі нащадків до наслідування пориви духу кращих синів і дочок України. Кожного разу, коли розгортаю одну з кількох фундаментальних книг Володимира Качкана „Хай святиться ім'я твоє", подумки кажу собі: „Це неможливо: скільки опрацювати, перегорнути в архівах, переосмислити, не збитися на загальні фрази, вибрати найдоцільніше й найважливіше. Тут роками цілі наукові установи не дали б ради! Це непосильний труд. Ця людина одержима працею! На таких у всі віки трималася справжня наука..."

Моє перше особисте знайомство з Володимиром Атаназійовичем відбулося років десять-дванадцять тому. З першої зустрічі вразило розумне, аристократичне обличчя, чіткий бездоганний профіль, гострі очі, в яких світився високий інтелект з ледь вловимою іскрою тієї галицької насмішкуватості, яка завжди допомагає нашим талановитим краянам найбільші випробування сприймати трішечки іронічно. Тоді, в середині дев'яностих, Володимира Качкана запросили з Києва в Івано-Франківськ, наобіцявши золоті гори. Чи вірив він у реалізацію цих обіцянок високих можновладців? Лукавинка в очах видавала: ні. Інша річ, що напрацювавшись до сьомого поту в столичних внз і збагнувши, що адміністративна робота вимотує, та достойного сліду залишити по собі не дає, спрагло забажав додому, в рідну Малу Батьківщину, де міг, нарешті, всього себе присвятити науці, улюбленій справі, де ще можна було надолужити те, що в радянські часи робити не дозволялося категорично, а згодом хоч офіційно вже й не перечили, та так навантажували обов'язками то заступника з наукової роботи декана, то заступника директора інституту, що й вгору глянути не було коли.

Кажуть, античний титан тримав небо на плечах, поки ногами впирався в рідну землю. У казках, щоб перемогти ворога, герой набирає в чоботи рідної землі й завжди відповідає супротивникові, що на своїй землі стоїть. Цілюща, життєдайна сила Галицького П'ємонту подесятерила потугу творчості Володимира Качкана. Хоч і до цього часу він мав чим похвалитися: натхненний доробок у журналістиці, відкриття імен таких нині відомих талантів, як Оксана й Ігор Білозіри, Василь Зінкевич, Павло Дворський, Христина Фіцалович, Михайло Сливоцький, Михайло Кривень, десятки книг, сотні наукових публікацій, чудових виступів, високо оцінені спеціалістами наукові монографії, а критиками - поетичні збірки, та саме Івано-Франківськ надихнув нашого краянина на монументальну працю його життя - історію української літератури та культури в персоналіях. Скільки буде томів цієї книги, поки вона виллється в монолітну багаторічну працю, один Бог відає, але задум геніальний, і робота не стоїть на місці (то в невдах і ледарів не стоїть на місці час, у трударів і самородків - робота).

А коли архіви й щоденний труд в Медичній академії, де Володимир Качкан очолює кафедру українознавства й де на його лекції студенти йдуть, як по свячену воду, адже майбутній лікар мусить бути не просто рятувальником від хвороб і мук, а ще й високодуховною особистістю, здатною усвідомлювати, якого народу він жива гілка і якій нації зобов'язаний завдячувати й гостротою свого розуму, й майстерністю рук, висотують до решти, вчений завжди має нагоду почерпнути животворящі сили з тих найкращих у світі сільських місцинах, де народився й виріс. Рибне, звідки родом батько, й Павельче, звідки мама, завжди готові приготувати цілющий напій кришталевого повітря для свого струдженого сина, зачарувати знайомими з дитинства й такими несподівано ніби наново відкритими дивними краєвидами, війнути запахом білої черемхи чи достиглої малини, одухотворити спогадами, утвердити у думці: ми, українці, тут жили тисячі років і житимемо ще тисячі, і ніякому самовпевненому зайді чи хитрому перевертню не віддамо ні цю райську красу, ні свої чорноземи, ні могили батьків, ні живі, ні навіть зруйновані кадебістами села та храми, ні мову, ні своє право в скорому майбутньому бути чільним народом на планеті.

Минуле батьків і цілого роду, що не ламав присяги і не кривив душею (дід був війтом, заможним господарем, не здатним на компроміси, за що й поплатився життям, яке забрали в нього ковпаківці в кривавому сорок четвертому; тітка Маруся, зв'язкова сотенного УПА, яка маленькому хлопчикові старалася розповісти, що таке Україна і чому вимагає самопожертви доти, доки не стане соборною і самостійною), органічно підсилило Богом даний Володимирові Качканові талант. Його патріотизм природний і глибинний, бо це не тільки вишиванка, яка, до речі, дуже й дуже личить Володимиру Атаназійовичу, не тільки сповідування звичаїв і обрядів рідного народу (бачила, які одухотворені, просвітлілі обличчя були в пана Володимира та його дружини Ольги в церкві під час Всенощної на Великдень), не тільки вишукана й чиста українська мова, не тільки стиль поведінки, уклад життя, а й глибинна потреба бути зі своїм народом в горі й радості й говорити від імені народу правду, якою б тяжкою вона не була.

Гортаю нову поетичну книжку В. Качкана „Вогонь твоїх очей" - і дивуюся великій кількості справжніх поетичних знахідок: „пізньовечірнім храмом" постає літня ніч, коли з-поміж хмар витикається місяць-молодик, обнімаються молоді коні в білих туманах, тривожиться через роки серце за тією коханою, яка була „посутньою", бо одною-єдиною на все життя, для розуміння, відчування, навіть осягнення якої в митця свої привілеї („Навіщо мені окуляри - я бачу тебе тілом"), а перед огромом зоряного Всесвіту чи залитого сонячним промінням, золотого-золотого і вічного в порівнянні з людським життям, „стоїть, як сірничок, мала людина", яка, попри всі випробування й життєві втрати, „дякує долі, що ходить повз неї", і в молитві просить хоч найважчого, та водночас і найважливішого гарту:

Покарай мене, Боже, любов'ю...

Возроди мене, Боже , любов'ю,

Над любов'ю - любов вознеси...

Відомий в Україні та за її межами вчений, доктор філологічних наук, академік Академії Наук Вищої школи України, громадсько-культурний і просвітницький діяч, талановитий письменник Володимир Атаназійович Качкан нагороджений Міжнародною премією імені Воляників-Швабінських (США), Республіканською премією імені Братів Лепких, Американським Біологічним Інститутом відзначений Золотою медаллю за визначні досягнення в галузі українознавства, за плідні труди протягом короткого часу став лауреатом літературно-мистецьких премій імені Івана Франка, імені Василя Стефаника, академічної премії в галузі науки і техніки імені Ярослава Мудрого. Але це земні нагороди. Найвища небесна нагорода Володимира Качкана - це дана Богом висока працездатність, гострий розум, непересічний талант, справжня людяність, щира доброзичливість і вроджене вміння дивитися на світ оптимістично й упевнено.

Ювіляр відсвяткує дату, подякує друзям, прийме квіти і побажання. Це буде гарний день підбиття підсумків. День, коли Велика Людина переводить подих, дає собі короткий відпочинок, щоб назавтра знову приступити до виснажливої, але такої дорогої, бо улюбленої, праці, яка вже зачекалася, яка не стоїть на місці.

// Галичина. - 2005. - 11 серп.

Василь Заяць

Повертайтеся, імена славних українців

Неабияку увагу науковців, сту­дентів, вчителів, усіх, хто не бай­дужий до історико-культурного минулого і сучасного України, привернув вихід у світ шостої і сьомої книг (у одному томі) праці Володимира Качкана „Хай свя­титься ім'я твоє. Історія українсь­кої літератури в персоналіях (XIX-XX ст.)".

Серед невтомних і таланови­тих трудівників на ниві україноз­навства письменник і науковець, журналіст і педагог Володимир Качкан - постать знана і шанова­на.

Народився він 1940 року в се­лі Рибне нинішнього Тисменицького району на Івано-Франківщині. Починав топтати рідну землю в тяжкі для неї часи, коли за по­сідання її багатствами та скарба­ми в смертельній сутичці зчепи­лися два найжахливіших імперіалізми - німецько-фашистський та російсько-більшовицький. Над Володиною колискою схилялося ніжне обличчя тітки Марусі, яка була зв'язковою Української Пов­станської Армії. Звуки повстансь­ких пісень пробуджували генетич­ний потяг до добра, справедли­вості, любові і творчого ставлен­ня до життя. І те, що непомітни­ми зернами западало в душу хлопчини, зацвіло буйним цвітом і принесло рясні плоди в пору змужніння і зрілості.

1962 року Володимир стає сту­дентом історико-філософського факультету Івано-Франківського державного педагогічного інсти­туту імені Василя Стефаника. В студентську пору дописував до газет, журналів, співробітничав з редакцією обласного радіо. В ро­ки праці в обласному телерадіокомітеті об'їздив, сходив усі стежки-доріжки рідного краю. Справжнім святом душі ставали зустрі­чі з жителями далеких гірських сіл носіїв нашої етнокультури, зберігачів національного предковіч­ного коду, народної мудрості.

1972-1995 роки були віддані праці в Київському державному університеті на факультеті журна­лістики доцентом кафедри теорії і практики преси, а потім - в Ін­ституті журналістики Київського Національного університету іме­ні Тараса Шевченка, де Володи­мир Качкан став доктором філо­логічних наук, професором, ака­деміком АН Вищої школи, завіду­вачем кафедри журналістської майстерності.

Нарешті настало омріяне по­вернення на рідне Прикарпаття. На новоствореній кафедрі украї­нознавства Івано-Франківської державної медичної академії на­роджувалися нові плани і вивер­шувалися нові твори талановито­го діяча української історіософії та культурології. Він має найтісніші стосунки з філологією: його запрошують читати лекції вчителям області. Працює в докторській вченій спеціалізованій раді в Інституті філології Київського Національного університету ім. Т. Шевченка, в експертній раді з філологічних дисциплін ВАК України, є членом редколегії ряду фахових видань журнального типу.

Перед очима науковця і пись­менника, наче живі, постають Олександр Барвінський, Іван Кревецький, Сильвестр, Богдан, Ми­кола та Лев Лепкі, Микола Бутович, Ольга Дучимінська, Іван та Юрій Липи, Володимир Залозецький, Олена Кульчицька, Ро­ман Купчинський, Іван Раковський, Іларіон Свінціцький, Воло­димир Січинський, Мелетій Кічура, Степан Чарнецький та багато інших визначних постатей, що за­лишили глибокі сліди в націо­нальній духовній скарбниці та, на жаль, і досі не вибралися з-під товщі колишніх комуно-заборон, малознані дотепер через звичай­не людське лінивство, нерішу­чість духу.

Поверненню з небуття славних імен і присвятив себе Володимир Качкан. Його перу належать такі праці, як „Параска Хома", „Роман Федорів: літературно-критичний нарис", „Ганна Василащук", „Дивосвіти: книга про творців краси", „Михайло Павлик: літературно-критичний нарис", „...І воскрес­не ім'я твоє: народознавчі студії про забутих", „У творчій майстерні визначних етнологів: навчальний посібник", „Хай святиться ім'я твоє: галицькі просвітницькі дія­чі, письменники, вчені - вихідці із священицьких родин", „Укра­їнське народознавство в іменах", „Українська журналістика в іме­нах: історичний досвід, майстер­ність".

Вивчаючи свого часу народне мистецтво у найрізноманітніших видах та проявах, життєтворчий шлях найвизначніших його пред­ставників, Володимир Качкан ви­дав документально-художні рома­ни, повісті, нариси, есеї „Барви веселки", „Гори і доли", „Анато­лій Мокренко", „Світло високого дня", „Чари верховинської книги", „Грона любові", „Жива глина" та інші.

З 1996 року почав виходити серіал „Хай святиться ім'я твоє".

В останні роки Володимир Кач­кан займається дослідженням епістолярної спадщини Богдана Лепкого. В результаті появилася книга „Журавлі повертаються" (2001 рік), де вперше опубліко­вано 500 листів видатного пись­менника, великий ілюстративний розділ. Обсягові студії вміщено у 5-й, 6-й та 7-й книгах серіалу „Хай святиться ім'я твоє. Історія української літератури і культури в персоналіях (XIX-XX ст.)". Все почалося з того, що років п'ят­надцять тому, працюючи в архі­вах, дослідник надибав листи Б. Лепкого до В. Стефаника, О. Кульчицької, І. Раковського, З. Кузелі та інших. Вони давали мож­ливість познайомитися з незна­ними рисами характеру письмен­ника, з деталями його особисто­го життя, з його політичними та естетичними прогнозами. Поча­лося захоплене „полювання" за листами Б. Лепкого. Коли ж наг­ромадився солідний масив мате­ріалу, відбулося щасливе знайом­ство з Романом Смиком зі США, який охоче підтримав лепкознавчі студії.

Не любив тебе я, Україно моя,

Як пес любить свою темну

буду,

Але поки життя, так, як маму

дитя,

Щирим серцем любить тебе

буду.

Так писав Богдан Лепкий в од­ній зі своїх проникливих поезій. Така ж, Франкового типу, любов притаманна і Володимиру Качкану. Це вона спонукає його нев­томно працювати в ім'я рідного краю.

// Культура і життя. - 2004. - 1 груд.

Ротач П. (м. Полтава)

На полі культури

Володимир Качкан - автор численних монографічних праць із українознавства. Тут і студії про маловідомих або забутих діячів літератури, етнографи, і портре­ти „творців краси", діячів науки, освіти, культури загалом. Пол­тавцям, можливо, краще, ніж ін­шим, відома праця вченого „Жива глина: мандрівка в минуле та сьогоднішнє Опішного" (1994), назва якої сама за себе говорить.

Але на перше місце слід по­ставити грандіозний задум багатокнижжя - українознавчий мо­нографічний серіал, який корот­ко можна охарактеризувати як „українське народознавство в іменах". Яких зусиль вимагає по­шукова праця маловідомих (а частіше - невідомих) матеріалів про життєтворчу діяльність забу­тих постатей літератури, науки, культури, знає лише автор. Коли знайомишся з цими виданнями, то вражає, щонайперше, факто­логічна база, на основі якої писа­лися книги. Автор використав до­сі невідомі листи й щоденники, автографи творів, архівні доку­менти біографічного плану, спогади, українські та зарубіжні ви­дання, унікальні фотографії.

Щойно вийшла 6 - 7 книга згаданого серіалу: В. Качкан „Хай святиться ім'я твоє: Історія укра­їнської літератури і культури в персоналіях (XIX-XX ст.)". Обсяг її - понад 700 сторінок великого розміру. До книги ввійшли поста­ті українських письменників, уче­них, культурологів, публіцистів, редакторів і видавців. Це - Бог­дан Лепкий, Катря Гриневичева, Марія Крушельницька, Степан Чарнецький та ін. Досі, тобто до часу незалежної України, говори­ти про цих діячів не було можли­вості. Тепер про них говорять до­кументи, архівні джерела, давня газетно-журнальна періодика, великі, досі не використовувані пласти листування. Усе це подано укладачем і автором із винятково науковим підходом, із поглибле­ним коментарем. А ще ж - понад сто світлин, видрукуваних на пер­шокласному папері. Всі ці матеріали дають можливість зацікавле­ному читачеві осмислити життя і творчість маловідомих діячів літе­ратури, культури XIX-XX ст. Книга поділена на чотири розділи, пер­ший із яких присвячений Б. Лепкому і має назву „У натужному ле­ті до „Журавлів".

Як наукове видання, книга має примітки й коментарі, для зручності користування - імен­ний покажчик. У ньому немало імен полтавських діячів. За алфа­вітом, це - М. Бутович, М. Гаврилко, М. Гоголь, М. Драгоманов, А. Жук, М. Зеров, О. Кониський, В. Королів-Старий, І. Котлярев­ський, М. Лисенко, М. Номис, Г. Нудьга, О. Пчілка, Рудченки, Старицькі, П. Чубинський та ін. Цей список свідчить про давній духовний зв'язок обох частин України - Задніпрянської та Наддніпрянської.

Книга завершується не менш цікавою автобіографічною заміткою В. Качкана „Мої пороги та узвишшя". Ще в юнацькі роки автор усвідомив, що має „усі зусилля й знання покласти на поле рідної культури та літератури, їх історії через повернення заборонених, поскрибованих та забутих постатей". Це „призначення" він успішно реалізував у процесі багаторічної невтомної праці. А ще ж не вечір... Автобіографічні нотатки В. Качкана не лише цікаві, корисні, а й повчальні для молодої людини, яка свідомо обирає свій шлях у науку й письменство.

// Слово Просвіти. - 2004. - 26 серп. ; Вечірня Полтава. - 2004. - № 31 (29 лип.). - С. 6.

Микола Мушинка (м. Пряшів, Словакія)

Персоналізатор сучасного українознавства

(П'ята книга енциклопедичного серіалу Володимира Качкана „Хай святиться ім'я твоє..." (Львів, 2002. - 470с.)

Незважаючи на явну кризу українській видавничій справі, в Україні і зараз виходить велика кількість добрих книжок. Правда, їх тиражі (в порівнянні з українськими радянськими виданнями) жалюгідно низькі. А виходять вони здебільшого на кошти авторів та спонсорів. Великим плюсом цієї літератури є її розкованість, відсутність цензури, автоцензури, „заборонених" тем та вказівок зверху.

До такої літератури належить і п'ята книжка івано-франківського професора-літературознавця Володимира Качкана „Хай святиться ім'я твоє" виданого Львівською науковою бібліотекою та Науковим товариством ім. Шевченка накладом 500 примірників.

Серіал „Хай святиться ім'я твоє" є продовженням двотомної праці В. Качкана ,,Українське народознавство в іменах". Кожна книжка цього серіалу представляє читачеві низку невідомих, призабутих, репресованих і навмисне замовчуваних імен визначних людей української історії і культури. І все це подано не на основі якихось куценьких інформацій, а на основі глибокого вивчення архівів та епістолярної спадщини цих людей, що знаходяться в державних установах (колишніх суворо засекречених архівах КҐБ), але й в архівах приватних людей, головним чином, родичів представлюваних осіб. Часто він подає детальні біографії цілих родин. В додатках наводить фотографії, факсиміле документів, листів, протоколів, судових вироків тощо.

В першому томі він подав огляди життя і творчості визначних священичих родин в Галичині. На першому місці це - вісім братів священичої родини Заклинських (з яких двоє - Богдан та Корнило жили в Чехословаччині). Далі йдуть нариси про Антона Могильницького, Антона Петрушевича, Василя Ільницького, Омеляна Огоновського, Юліяна Целевича, Євгена Желехівського, Володимира Шухевича, Наталії Кобринської, Євгена Олесницького, Івана Крип'якевича, Олени Кисілевської, Володимира Охримовича та Ярослава Весоловського. Кожен з тих людей вніс неабиякий вклад в українську культуру.

Другий том представляє нам 18 портретів людей, що за тоталітарного режиму не сміли навіть згадуватися. Це - Богдан Дідицький, Омелян Партицький, Андрій Чайківський, Степан Смаль-Стоцький, Олександр Колесса, Василь Доманицький, Василь Сімович, Ольга Дучимінська, Петро Франко (син Іван Франка, замовчуваний радянською владою).

У третьому томі поміщено понад сотню українських документів про життя і творчість 24 українських учених, письменників та публіцистів, більшість з яких змушена була жити за межами України: Юліана Романчука, Степана Сірополка, Антона Крушельницького, Івана Брика, Зенона Кузелю, Михайла Галущинського, Уласа Самчука, Євгена Пеленського та інших. Але є тут і обкладинки, заголовки або перші сторінки понад сотні рідкісних часописів, видаваних у Західній Україні в міжвоєнний та воєнний період, часописів, які в радянський період знаходилися лише у спецфондах.

Четвертий том є продовженням попередніх. В ньому подано нове прочитання біографій відомих людей (Анатолія Свидницького, Михайла Павлика, Богдана Лепкого, Олекси Іванчука), але й розвідки про цілі родини галицьких просвітян Цегельських, Макогонів, Купчинських та інші. Книжка закінчується розділом „Галицькі греко-католицькі священики - носії національної ідеї" (с. 345-351), в якій крім А. Шептицького, Павла Василика, Софрона Мудрого, А. Петрушевича, названо кілька десятків імен.

Починаючи третім томом, кожна книжка має іменний покажчик та інші покажчики, які дуже облегшують користування виданням.

І ось перед нами п'ята книжка цієї оригінальної персональної енциклопедії, її концепція така ж, як і попередніх книжок. У передмові Олег Ґринів подав огляд ціложиттєвого доробку автора.

В першому розділі, озаглавленому „Будителі соборницькоґо українства" (с. 11-255), подані статті про Анатолія Вахнянина, Сильвестра Лепкого, Івана Липу, Богдана Лепкого, Романа Сембратовича, Миколу Лепкого, Василя Верховинця, Осипа Назарука, Юрія Шкумеляка, Мирослава Ірчана та Юрія Липу. Навколо кожного з цих імен згуртовані десятки інших.

Вже перша стаття про Вахнянина подає пластичний образ композитора, диригента та громадського діяча, засновника студентського товариства „Січ" у Відні, але і львівської „Просвіти" та хору „Боян" (який в рік свого заснування 1891 р. з великим успіхом виступив на сцені празького Національного театру). Та він був і непересічним письменником, автором цілого ряду історичних оповідань, з яких В. Качкан на перше місце ставить оповідання з лемківської історії „Три неділі" (1863). Чималий слід він залишив у літературознавстві, історії, географії (автор кількох підручників). Неабияке значення для історії мають „Спомини" А. Вахнянина, які він почав писати під час лікування у Карлових Варах 1907 року. В. Качкан із „Споминів" Вахнянина цитує дослівно цілий розділ про заснування „Січі" у Відні, з якого виходить, що безпосереднім поштовхом до заснування такого товариства була чеська і словацька студентська молодь, що вчилася у Відні.

Окремий розділ в книзі присвячено просвітницько-народознавчим студіям в галицьких періодичних виданнях кінця XIX і початку XX ст. (с. 88-104). Пишучи його, автор детально виексцерпував журнали „Друг", „Батьківщина", „Товариш" та інші. (Праці М. Драгоманова, М. Павлика, його сестри Анни, О. Огоновського тощо).

Є тут статті про трьох Лепких: Сильвестра (що виступав під псевдонімом Марко Мурава) та його двох синів: Лева (поета-пісняря, композитора, музиканта, публіциста, редактора, активного учасника Українських Січових Стрільців) та Миколу. Якщо імена перших двох загально відомчі (однак В. Качкан подав невідомі сторінки їх біографій і творчості), то імені Миколи Лепкого нема навіть в „Енциклопедії українознавства", не говорячи вже про радянські довідники. А все ж таки, як виходить із ґрунтовної розвідки В. Качкана, Микола Лепкий був визначним педагогом та письменником-документалістом. Цікаво відзначити, що останній період його життя пов'язаний з Криницею на Лемківщині, звідки він разом з іншими біженцями зі Сходу потрапив у Пряшів, а звідти через всю Словаччину - у м. Просмеріц в Австрії, де й помер 1 січня 1945 року.

Майже зовсім забутим в українській літературі є ім'я Юрія Шкрумеляка, хоч у 20-30 роках він видав у Львові понад двадцять книжок, за які КҐБ засудило його на десять років сибірських таборів. Правда, після 1957 р. його реабілітували, навіть у Спілку письменників УРСР прийняли та після його смерті 1965 р. забули знов.

Справжньою перлиною першої частини книги В. Качкана є стаття про Мирослава Ірчана, якого ми досі знали, як робітничого письменника, що повернувся із капіталістичної Канади на радянську Україну, де наповно розкрився його талант. В. Качканом виявлені документи, головним чином, його листи, представляють Ірчана активним Українським Січовим Стрільцем, студентом Українського вільного університету в Празі, який там 1924 р. одружився з чешкою Зденькою Младієвською. Дружина разом з ним поїхала в Канаду, однак після народження доньки Майї повернулася до батька у Прагу, а в 1929 р. виїхала за чоловіком в Харків. Коли в 1933 р. Ірчана арештували, а (згодом і розстріляли) вона з малими дітьми подалася в Сибір, щоб, таким чином, уникнути неминучому арешту (як „член сім'ї ворога народу"). Там дуже скоро померла. Із статті довідуємось, що Ірчан під час Першої світової війни записував фольклор від „угорських руснаків" (народні оповідання, пісні тощо). Доля цих матеріалів, на жаль, невідома.

В другому розділі книги (с. 256-336) В. Качкан подав розвідки про своїх учителів, колег та друзів-однодумців: Володимира Полєка, Романа Федоріва, Олександра Сизоненка, Олега Гриніва, Степана Пушика, Володимира Ляхоцького, Степана Ґеника та Анатолія Грицана. Як і в попередньому розділі і тут автор бере в основу не славослов'я (чи пустослов'я), а факти, чим оці статті набувають документального характеру. В окремому додатку в кінці книги до кожної статті долучено добірку ілюстрацій: фотографій, обкладинок книжок, автографів, листів і т. п. Все це подано на крейдяному папері на високому поліграфічному рівні.

Третій розділ, озаглавлений „Вчені, літератори про українознавчі праці Володимира Качкана" (с. 337-374), містить 13 рецензій на праці автора. На першому місті поміщено огляд ціложиттєвого доробку В. Качкана „У фундамент українознавства" автора цих рядків (передрук з „Урядового кур'єра"). 26 визначних представників української культури в один голос заявляють, що Володимир Качкан в сучасності є одним з найвизначніших українознавців. П'ята книга його історії української літератури в персоналіях це повністю стверджує.

// Дукля (Пряшів, Словакія). - 2004. - № 4.

Н. Стефурак (м. Івано-Франківськ)

Щасливий у праці

Презентація шостої і сьомої книг монографічного серіалу академіка Володимира Качкана „Хай святиться ім'я твоє" зі­брала в обласній науковій універсальній бібліотеці ім. І. Франка наукову і творчу еліту Івано-Франківська. Промовці (начальник управління культури облдержадміністрації Роман Іваницький, про­ректор Прикарпатського університету ім. В. Стефаника Богдан Остафійчук, письменник Степан Пушик, краєзнавець Петро Арсенич, критик Євген Баран, мистецтвознавець Володимир Ба­ран, професори Івано-Франківської державної медичної акаде­мії Романна Волосянко, Ірина Купновицька, Степан Геник) го­ворили про титанічну працю автора монографії, величезну джерельну базу його наукових досліджень, які відкривають нашим сучасникам імена славетних українців і допомагають зберігати пам'ять про них.

Слово академіка, лауреата багатьох премій, завідувача кафед­ри українознавства Івано-Франківської медакадемїі Володимира Кач­кана було сповнене вдячності до всіх, хто поруч з ним у творчос­ті, науковій діяльності і в житті. Розкриваючи секрети своєї твор­чої праці, він торкнувся багатьох проблем, притаманних, сьогод­нішній науці і літературі. Говорив і про принизливе для письмен­ника вишукування коштів на видання своїх книжок, і про мізерні тиражі видань, і про недоступні для пересічного читача ціни на монографії. Поділився і своїми задумами стосовно наступних то­мів монографічного серіалу. Зокрема повідомив, що спробує зі­брати своєрідну антологію одного листа, де буде використана епістолярна спадщина видатних українців, які відійшли у вічність.

„Я щасливий у праці, з друзями і родиною", - сказав на завершення зустрічі Володимир Качкан, приймаючи вітання з на­годи виходу його нових книг, які, до речі, вже є в багатьох бібліотеках світу.

// Галичина. - 2004. - 27 трав.

Віктор Лупейко (м. Тетерів, Київщина)

Освячення рідних імен (триптих-роздум про академічну книгу та її автора)

У науковому Львові вийшла друком нова праця Володимира Качкана - книга шоста-сьома „Хай святиться ім'я твоє..." Ваго­ма частина із задуманої- запла­нованої автором десятитомної серії „Історія української літератури і культури в персоналіях" (ХІХ-ХХ ст.). Вельми поважний обсяг праці - 45 умовних друкованих аркушів, естетична тверда обкладинка, 720 сторінок гарного паперу, глибокий академічний зміст. Є що прочитати у розділах фундамен­тальних досліджень, є чим збага­титися не лише нашим літературознавцям, культурологам, студен­там, є що взяти на озброєння із праці академіка. У книзі - коло­сальний національний фактаж, де - тисячі персонажів, десятки тисяч першоджерел. Варто це національне багатство доносити до молодого мислячого студентства. Хоча б для спростування отого недолугого словосполучення: „Національна ідея не спрацювала..." Є чим її, нашу національну ідею, стверджувати!

Років п'ять тому автор цього роздуму у книзі „Кайдашизм, або Доки ж будемо самоїдами?" кар­тав нашу віковічну розбратаність, незгуртованість, котрі звалювали у прірву нашу державність та вист­ругували на наш великий народ ярма... Але разом з тим на цій же сторінці звучала й осанна рідному народові з думкою: варто було б у центрі України воздвигнути велич­ний пам'ятник нашим славним предкам. За те, що у темних століттях неволі українці ви­терпіли русифікацію, полонізацію, мадяризацію, германізацію, румунізацію та інші -зації й не зник­ли ми, „акы обре", не розчинились ми у чужинецькому морі, як полабяни у германстві чи латини в італійстві. Скільки чужинців за­брідало у наші терени, а ми все-та­ки вижили й маємо державу! Та чи все, народжене попередниками, ми взяли на свої життєві гони?

Десять років тому побував у Росії. Дивувався: з яким пієтетом вшановують росіяни своїх видат­них співвітчизників та й людей, які опинилися у межах імперії й подарували свій внесок до роз­маїтого їхнього інтелектуального поля. Згадаймо постаті Миколи Гоголя, Іллі Рєпіна, Володимира Вернадського, Сергія Корольова, Бориса Грабовського, Архипа Люльки... Ми донині все обме­жуємось тим, до чого нам велико­душно дозволяли прилучатись ще років 80 тому. А ми ж маємо такі багатющі інтелектуальні пласти, котрі чужинці у минулому майже прилучили до своїх надбань або ж частину з них викинули на маргінеси потолоченої нашої культурології. Чому ще не належно звучать у нас імена Івана Пулюя, Сергія Подолинського, Михайла Тугана-Барановського, Агатангела Кримського, Михайла Остроградського, Дмитра Чижевського?.. Повільно, але впевнено кро­кують до нас Іван Мазепа, Михай­ло Грушевський, Симон Петлюра, Ісаак Мазепа, Микита Шаповал, Григорій Ващенко...

Але все ще бовваніють на на­ших вулицях та площах погруддя антиукраїнців Якова Свердлова, Станіслава Косіора, Григорія Петровського, Дмитра Мануїльського... Не кажучи вже про одіозні кам'яні та металеві фігури „вождя світового пролетаріату". На цих образах та їхніх діяннях ми не зміцнимо національної ідеї, бо з-під їхніх п'єдесталів донині капле кров українців...

У нас у кожному регіоні стільки видатних людей минулого! Яскравих, цікавих, працьовитих, бойових. Козаків, мислителів, воєначальників, повстанців, педа­гогів, письменників, митців. Ось би щоденно освячувати їхні імена, складати нескінченний реєстр виз­начних людей України, популяризовувати їхні діяння, щоб вихову­валася наша молодь не на подвигах рейнджерів із Техасу, не на вічному дівуванні Пугачової, блюзнірстві Вєрки Сердючки, при­колах Задорнова, таємницях пе­тербурзького криміналітету, бра­зильському „милі", „випивонах" „ментів"... Втім, ми таки відхили­лись від книги академіка Володи­мира Качкана. Погляньмо хоча побіжно на цю колосальну наукову працю. Й подивуємось глибинності подвижництва вченого.

Володимир Атаназійович не­втомно й послідовно досліджує багатющий пласт нашої літератури й культури. У центрі його уваги нині - переважно явища культурології наших західних теренів. Цей пласт, не вивчений ніким поки що, міг би бути гордістю духовного світу кожної цивілізованої європейської країни за обсягом та змістом. У минулому (пригадай­мо!) нашим науковцям не рекомен­дувалось виходити за межі твор­чих здобутків (далеко не всіх!) Івана Франка, Ольги Кобилянської, Юрія Федьковича, Михайла Павлика, Василя Стефаника, Мар­ка Черемшини, Леся Мартовича, Осипа Маковея. Вже дрібнішим шрифтом інколи згадували ще кілька імен. А творчість сотень талановитих українців Галичини, Волині, Буковини все залишалась на тих маргінесах. Нам треба зна­ти і шанувати всі наші надбання, бо всі вони - наші! Варто згадати й краще зрозуміти тривогу видат­ного письменника-мислителя Бог­дана Лепкого, котру наводить Во­лодимир Качкан (с. 215): газета повинна бути „народною трибу­ною", а не засобом гешефтярським. До газетярства мають братися люди відважні, готові на самопо­жертву, що: „Без запалу і без щирого підйому духа ми станемо народом галапасів, трийцять мілійоновою чередою, добре вгодованою, чесаною, навіть милом митою, в порядних стайнях та під порядною пугою двох пастухів...". Колорит­ний ескіз для змалювання багатьох сучасних періодичних видань, поз­бавлених національних почуттів, одваги та самопожертви. Творча спадщина незабутнього Богдана Лепкого ще мало досліджена науковцями, а значна частина шкільних педагогів поки що не вирушила далі від журли­вих журавлів Богдана Лепкого... Володимир Качкан після Федора Погребенника сказав і своє вагоме слово до лепкіани, яка нині множиться. Академік опублікував на 220 сторінках книги не знані нами матеріали, з яких Лепкий постає перед нами не лише як видатний поет, а й про­заїк, науковець, літе­ратурознавець, істо­рик. Вчений цитує тривогу Лепкого - політика (с. 8), яка без жодних коментарів зрозуміла всім нам і звучить так сучасно: „Я не відка­зую свойої участи там, де ходить о народну справу, о ідею ук­раїнську, котрої я є безусловним прихильни­ком... Так собі думаю, що всі наші партії, хоть би як ворожі собі, повинні консолідуватися там, де ходить о Україну...". Не відомі нам патріотичні поезії Лепкого, його яскрава епістолярія, синтезований погляд академіка Качкана на творчість видатного українця мо­жуть не лише послуговуватися як важливий додаток до лепкіани, а і як своєрідний путівник до інтелектуального життя українців кінця ХІХ та початку ХХ століть. Звісно, мовимо про наші західні терени.

Науковець нагадує нам: „Історія української літерату­ри, а також культури, кількість сторінок якої ще не злічив жоден із її дослідників. І, мабуть, ніко­ли не дочекаємося того урив­ку часового поступу, на зару­бині якого можна буде покла­сти відмітку...".

Зі сторінок академічної книги постають образи літе­ратора, педагога й громадсь­кого діяча Олександра Барвінського, письменника-літературознавця Олексія Бабія, композитора Василя Барвінського, журналіста й громадського діяча Павла Богацького, художника Миколи Бутовича, письменника й композитора Романа Купчинського... Ця славна плеяда нас захоплює, хоча й відтворена вона ескізно - через листи та різні примітки. На різних околичних маргінесах зустрічаємось ми з істориком-фольклористом
Іваном Кревецьким, братами Богданом та Львом Лепкими,
істориком літератури Кири­лом Студинським, письмен­ницею Уляною Кравченко, педагогом і художницею Оленою Кульчицькою, публіцистом Степа­ном Бараном, істориком літерату­ри Володимиром Дорошенком, публіцистом Андрієм Жуком, письменником Михайлом Рудницьким, філософом Іваном Мірчуком, поетами Микитою Мандрикою та Василем Пачовським, мистецтвознавцем Володимиром Залозецьким, письменником Андрієм Крижанівським та інши­ми колоритними постатями.

Ці (та багато інших) зви­тяжців нашої культури стояли на сторожі рідного слова, невтомно множили українську духовність. І все це - в умовах клаптевої Авст­ро-Угорщини, на котру Іван Франко у сонеті 4 жовтня 1889 року по­ставив тавро: „Багно гнилеє між країв Європи...", де повзала облу­да, плакав люд та процвітала бездушність. Незважаючи на утиски з боку чужинецьких шовіністичних кіл, терени Західної України не мали чогось подібного до Валуєвського циркуляру 1863 р. та Емського указу 1876 р. Українське письменство західних теренів все ж було щедрішим ніж на Наддніпрянщині.

 У книзі є гарна розповідь про Катрю Гриневичеву (Катерину Банах), майже невідому для широкого загалу нинішніх читачів. Майстрині красного писемного слова, сучасниці Івана Франка та Василя Стефаника академік присвятив десятки сторінок праці. Письменни­ця залишилась у нашій культурі, як „...визначна інтелектуальна по­стать, поетеса нашої драматичної історії, незрівнянний літописець доби формування української нації княжих часів, безпосередня учас­ниця й художня інтерпретаторка подій могутнього періоду національно-визвольних змагань в роки Першої і Другої світових воєн, блискучий прозаїк..." (с. 222).

Про болючі сторінки життєво­го і творчого шляху Марії Крушельницької Володимир Качкан вів ґрунтовну розмову на десятках сторінок, адже письменниця зали­шила глибокий слід у прозі, дра­матургії та публіцистиці. Його розповіді супроводжуються „жмутками" творів та епістолярної спадщини всіх митців, на котрих зосереджена пильна увага дослідника.

...Років шість тому автор цього роздуму побував у Прикарпатсько­му університеті, де із зачудуван­ням спостерігав, з яким рвінням молоді науковці прагнуть досліди­ти всі „коми й титли" нашої дух­овності, котрі все потужніше сяють для нас із минулого. Володимир Атаназійович впевнений, що: „...молода поросль ось-ось набли­зиться до ще вчора заблокованих важких дверей архівних сховищ - і видобуде на світ пізнання нацією унікальні документи про життєтворчість Антона й Марії Крушельницьких, їхніх синів Іва­на, Тараса, Остапа, Богдана, доч­ки Володимири..." (с. 277).

Трохи незвичайний (як для ба­гатьох науковців) обраний метод досліджень Володимира Атаназійовича: через персоналії - вивчення творчості, через творчість - глибоке пізнання осо­би митця. Сотні сторінок присвя­тив вчений різноплановому поетові-страднику Мелетію Кічурі, літератору, публіцисту, критику, режисеру Степанові Чарнецькому... Монографії про цих чесних і працьовитих сівачів і женців нашої культурологічної ниви теж вража­ють образністю, тематикою та ба­гатим змістом. Читач збагатиться розповідями дослідника (науко­вець називає їх „сильветами") про подвижника й мецената із США доктора Романа Смика, львівсько­го вченого, редактора й організато­ра наукової та видавничої справи Мирослава Романюка, а також низкою критично-літературознав­чих статей академіка. А ще ж - якщо долучити до сказаного вище оприлюднення невідомих 120 фо­тознімків та інших документаль­них свідчень і 75 (!) сторінок „Приміток та коментарів", котрі посилюють наукове освячення рідних імен, то будемо дивуватись і складати глибоку подяку ака­деміку за звитяжну його працю. „Вчитуватись" у Качканові сторінки - радісно, цікаво і приємно. Володимир Атаназійович один із дуже небагатьох те­перішніх науковців давно й різко відійшов від усталеного раніше „наукового стилю", де важко мож­на почути трепетний пульс „ака­демічної" людини. Мабуть, лише у Качкана можна зустріти „узвиш­шя", „сріблясту траву", „поріжки дитинства", „нев'януче пелюстя", „возрадованість долі", „далекозорця України", „мінорну прикрапинку спогаду", „критичні роз­мислі", заклики бути „щедротником, а не скупарем" тощо. Яке розкішшя для молодого претенден­та на звання кандидата української філології, котрому можна поради­ти: опрацюй фразеологію, морфо­логію та синтаксис творів Володимира Качкана!

Академік Володимир Качкан калейдоскопічно (чи можна так сказати?) розмаїтий. Він - блис­кучий журналіст, публіцист, літературознавець, фольклорист, пресолог, педагог, прозаїк, поет... Чи не унікат, який вже подолав 40-річчя наукової праці і зовсім не­давно (у серпні) відзначив свій неювілейний день народження (ви­повнилося лише 64).

Починав життя на рідному Прикарпатті, зростав, навчався. Увійшов до культорології як радіо нарисовець, незабаром сміливо перейшов на поважнішу прозу, захистив кандидатський ступінь, до нього прилучилось звання док­тора та академіка АН вищої шко­ли. 23 роки невтомний Володимир Атаназійович плідно трудився в Києві. Його ім'я з повагою й нині вимовляють студенти Інституту журналістики Київського універ­ситету ім. Т. Шевченка, де в ми­нулі десятиліття вчений навчав мо­лодь журналістської майстерності, працював заступником керівника вузу.

Та судилося дев'ять літ тому одержимому подвижнику поверну­тися до рідного Прикарпаття. Не­мов журавлеві Богдана Лепкого... Вісім років тому очолив (заснова­ну ним же) кафедру українознавства в Івано-Франківській медичній академії... А ще ж - актив­на участь в громадсько-політично­му житті рідного краю, почесні звання та обов'язки, глибока поша­на земляків, винагородження...

Десятиліття так швидко зник­ли у бистріні прикарпатської Бис­триці та у величному плині полянського Дніпра, та не щезли у суєті суєт, а відкарбувались вони у десятках книг та тисячі (!) наукових публікаціях, до котрих ваго­мим томом прилучилася й книга шоста-сьома „Історії української літератури і культури"... Авторові цього роздуму цікаво знати, які ж науково-мистецькі плани в ака­деміка на найближчий час? Знай­шлась відповідь на це традиційне питання у тижневику „Слово Просвіти" (ч. 23, 2004 р.), якою завершував розповідь про час та самого себе Володимир Атаназійо­вич: „Завершується робота над ве­ликим навчальним посібником-хрестоматією „Нарис історії ук­раїнської культури в персоналіях", проситься до видавництва рукопис поетичної книжки „Во­гонь твоїх очей (медитації у розповні літа)". А на столі... На столі - все нове й нове до наступного тому серіалу „Хай святиться ім'я твоє..." А ще час від часу вкраду­ся та й піджену розділ роману „Небесія"„...

Невтомності у подвижництві Вам, друже-академіку!

// Освіта. - 2004. - 8-15 верес.

Рудковський М. (м. Івано-Франківськ)

Світять нам зі свого далека...

Побачили світ шоста і сьома книги серії „Хай святиться ім'я твоє" нашого краянина академіка Володимира Качкана.

Книги з цієї серії - резуль­тат його багаторічних, сис­тематичних, наполегливих по­шуків маловідомих матеріалів про жит­тя і діяльність визначних постатей ук­раїнської, а передусім, галицької духов­ної етнокультури.

Сімсотсторінковий том - 6 і 7 книги - виданий з великим художнім смаком на радість усіх поціновувачів само­відданої праці інтелігенції у довоєнні часи на ниві галицької культури. Бо су­часній інтелігенції, на мій погляд, дуже бракує цієї жертовної, безкорисливої праці на благо народу, як це робили у набагато важчих умовах наші поперед­ники.

Володимир Качкан присвятив нинішнє дослідження видатній особистості і літератору, добре знаному й шанованому на наших теренах - Богдану Лепкому. Вони основані на листах відо­мих культурних діячів Галичини до про­фесора Богдана Лепкого. Зі сторінок книги перед нами постає любимий усі­ма - від селянина до державного діяча - чоловік. Ми дізнаємося, який він був усміхнений і світлий від Бога, як бажав допомогти кожному, хто потребував цієї допомоги, хоч і не раз страждав від своєї довіри до людей.

Велике спасибі Володимиру Качка­ну за те, що з нових досліджень ми пізнаємо „великого подолянина" як лю­дину з її тривогами, болями, сумнівами і надіями. Доповнює розширене вра­ження про Лепкого і публікація його ма­ловідомих віршів, особливо тих, які про Тараса Шевченка. Адже нинішнє поко­ління майже не знає, як багато зробив Богдан Лепкий у царині шевченкознав­ства та популяризації й видання його творів за межами України.

Скільки щирості й теплоти, ду­шевних побажань Лепкому в листах Олесі Кривіцької, ще однієї нашої краянки Олени Кульчицької! А також - у листах Р. Купчинського, М. Менцинського, М. Рудницького, В. Січинського, М. Угрин-Безгрішнього, М. Яцківа, В. Щурата, Ю. Романчука, О. Колесси та бага­тьох інших...

Закінчити цю невеличку розповідь-враження від книги В. Качкана хочеться його словами: „І, мабуть, ніколи не до­чекаємося того уривку часового посту­пу, на зарубині якого можна буде покла­сти відмітку - все: і глибин та обширів сягнув людський допитливий розум, і минулість з прийдешністю почерез су­часність осмислена й спрогнозована, і, немов роботящою бджолою, заповнено соти - клітинки на безконечному полі національної духовності та визначено імена тих ратаїв, що від давніх давен стояли на поконеччі писемних ланів ук­раїнської історії, день при дні здобрюваних спрагою пізнання".

// Рідна земля. - 2004. - 2 верес.

Тебешевська Т. (м. Івано-Франківськ)

„До книги і з книгою..."

Качкан В. Хай святиться ім'я твоє: Історія української літератури і культури в персоналіях (XIX - XX ст.). - Книга шоста-сьома. - Львів, 2004. - 720 с.

Саме така була „накреслена Всевишнім стезя" (с. 713) Володимиру Качкану. Наповнений „духом українства" письменник присвятив себе науково-дослідній роботі, а перш за все - рідній культурі, її історії, повертаючи заборонені, поскрибовані та забуті імена. А свідченням цього є „Українське народознавство в іменах", багатотомний монографічний серіал „Хай святиться ім'я твоє: історія української літератури та культури в персоналіях (XIX-XX ст.)" та тисячі інших публікацій автора.

Багато зібраних матеріалів автор публікує вперше, даючи читачам „унікальну можливість осмислити життя і творчість визначних суспільно-гро­мадських, національно-патріотичних, просвітницьких діячів, літераторів, культорологів, істориків, фольклористів, етнографів, редакторів, публіцис­тів, пресо- і книгознавців" (с. 4). Зібрані і опубліковані тексти - це результат багаторічних систематичних пошуків маловідомих матеріалів. Це повер­нення до національних джерел, до традицій, які завжди є актуальними, незважаючи на моду та епатаж сучасної епохи. Богдан Лепкий, Катря Гриневичева, Мелетій Кічура, Степан Чарнецький, Марія Крушельницька, Роман Смик, Мирослав Романюк - постаті, які стають центральними у шостій-сьомій книзі українознавчого монографічного серіалу В. Качкана „Хай святиться ім'я твоє...". Їх „образи" автор вибудовує, вивчаючи епі­столярну спадщину, щоденникові записи, автографи творів, архівні доку­менти біографічного характеру, фотоматеріали, спогади, раритетні матеріали в Україні та за її межами.

Так, у 2001 році вийшла друком праця автора „Журавлі повертаються...: З епістолярної спадщини Богдана Лепкого". Її своєрідним продовженням є перший розділ рецензованої книги „У натужному леті до „Журавлів...". Тут В. Качкан надалі відкриває для нас „сторінки Лепкіани", подавши кілька ліричних поезій Б. Лепкого, а також окремі листи письменника і листи до нього, які не були ще надруковані. Важливе значення має вступне слово („Безмежжя болю словами описати годі..."), де дослідник групує і подає оцінку епістолярію, а також примітки й коментарі, що допомагають не тільки зрозуміти самі тексти, а й з'ясувати, ким був той чи інший адресат. Наприклад, вивчаючи листи Б. Лепкого до О. Барвінського, автор виразно і чітко формує характеристику Лепкого-політика, „реаліста-мислителя", а також його позиції поета-україніста. А листи до М. Коцюбинського висвітлюють питання перекладу на польську мову і друк окремих творів останнього, презентують деякі теоретичні спостереження над станом української літератури. Але якщо більшість листів Б. Лепкого була опублі­кована у праці „Журавлі повертаються...", то листи, адресовані письмен­нику, стають доступні широкому колу читачів фактично вперше (серед них листи від Олеся Бабія, Олександра Барвінського, Катрі Гриневичевої, Станіслава Дністрянського, Ольги-Олександри Дучимінської, Олени Кульчицької, Романа Купчинського, Івана Мірчука, Василя Пачовського, Василя Сімовича, Романа Смаль-Стоцького, Михайла Яцкова та ін. - всього 114 листів). В. Качкан зазначає: „Фактично кожен з надісланих йому листів - то неоціненна сторіночка нашої проминулої та, на щастя, непроминальної історії, поступу нації до власної держави" (с. 10-11). У них від­кривається світ (мистецькі зацікавлення, коло автури, з якою підтримував певні стосунки) як Б. Лепкого, так і світи багатьох, хто довіряв свої „думки та сум'яття душі" Б. Лепкому. Хочеться закцентувати на листах Романа Купчинського, в яких є і „погляд на художню творчість та поезію, зокрема, і малознані деталі до його ж таки та Богдана Лепкого життєписів, і прогностичні погляди як на літературний рух, так і на суспільний розвиток" (с. 13), а також на „листи-сповіді" Катрі Гриневичевої, оскільки „кожен лист, а чи навіть окремий рядок - це ті таємниці, до яких ще і не підступався жоден історик літератури, а чи дослідник її мови і стилю" (с. 15).

В. Качкану вдалося, зберігаючи в основному авторську стилістику, максимально відтворити зміст, характер листування, „дати можливість і, що найважливіше, документальний матеріал дослідникам". А чітке структурування та хронологічна систематизація листів, покажчик їх місцезнаходження ще раз засвідчують високий науковий рівень праці В. Качкана. Коротка автобіографія, а також „ювілейний погляд-синтез на Богдана Лепкого через епістолярій" („Якби я мав сто рук...") забезпечують цілісність і повноту такого дослідження, а також презентують авторську інтерпретацію поданого епістолярію, своєрідну візію-бачення постаті письменника через призму його біографії. Увагу зосереджено як на художній, так і на „історико-літературознавчій, редакційно-видавничій і публіцистичній, суспільно-політичній, просвітницько-культурологічній амплітуді життєтворчості Богдана Лепкого" (с. 211). І навіть деяка пафосність „ювілейного погляду-синтезу..." не позбавляє текст наукової ваги і цінності.

Зрештою емоційність, чітка національно-патріотична позиція, шанобливе ставлення до традицій та історії української культури - невід'ємні риси мислення і стилю В. Качкана. Всі персонали, які потрапляють в поле зору його досліджень, розкриваються у новому ракурсі, як яскраві самобутні цікаві особистості, що є своєрідною ланкою у розвитку української літератури і культури.

Так, у розділі другому автор запрошує нас у „біографічну мозаїку", творчість, світ листів і „голос оповідань" Катрі Гриневичевої („Вкинула світла на далекі дороги суспільності..."). В. Качкан прослідковує різні лінії взаємин письменниці із І. Франком, В. Стефаником, А. Шептицьким та іншими визначними діячами того часу. Цінними є список джерел, які містять матеріали до біографії Катрі Гриневичевої, логічний і виважений, професійний літературознавчий аналіз її творчого доробку (від першої і до останньої книжки), а також розгляд і оцінка масиву листів. Додані окремі художні твори („Під чужим небом", „Параска Гоголь", „Як згасне день...", „Із книг вигнаного народу", „Зустрічі з поетом") є цікавою і доречною ілюстрацією авторського дослідження творчої манери та стилю Катрі Гриневичевої.

Ще однією постаттю, яку представляє В. Качкан, „постаттю у терновім вінку", є Марія Крушельницька. Центральним у її біографії виокремлено трагічний мотив „перекопаної долею дороги" (увірування у міф щасливої великої радянської України і переїзд на схід). У підрозділі „Мережила словом і гори, і доли..." виведено жанрово-тематичну та образно-стильову типо­логію драматичної, прозової та публіцистичної творчості М. Крушельницької. І знову маємо нагоду безпосередньо опинитися у художньому світі письменниці, перечитуючи зразки оповідань, новел, етюдів, статей, підібраних В. Качканом („Прокляття", „Прощання", уривок із статті „Нова жінка" та ін.), а також епістолярну спадщину (листи до чоловіка Антона Крушельницького, до сина Івана, до сина Тараса.

„Нове прочитання Мелетія Кічури", зроблене дослідником, інтригує „незачовганістю", цікавими фактами біографії письменника, а також високою оцінкою його поезії, про яку читаємо: „у його палітрі гарно й мирно сусідують мітингово-заклична плакатна публіцистика й тонка лірика; раціонально-філософські строфи з метафорично-образними етюдними малюнками та ескізами - все це розкриває багату кольорами гаму поетичної стилістики автора". І якщо в цій розвідці головною концепцією аналізу стають біографічні факти та твори письменника, то в наступній розвідці постать Степана Чарнецького повніше презентована „в культурному оздобленні свого часу", зокрема у контексті „Молодої Музи". Його поетичні твори проаналізовано у тематичному та формальному планах, згадано й про досягнення письменника у галузі прози та розвитку театральної справи в Галичині (що засвідчують опубліковані окремі поезії, прозові та публіцистично-критичні твори)."

Розділ третій „Як слово думку у вінець вбира..." (критико-літературознавчий калейдоскоп) складають рецензії на книги та відгуки на дисертації, автореферати.

Ілюстрований додаток містить фотоматеріали, відбитки документів, копії листів, які разом з примітками та коментарями, іменним покажчиком, а також покажчиком періодичних видань та списком скорочень є суттєвим доповненням до праць, професійно створених автором „на основі архівних джерел, раритетів, давньої газетно-журнальної періодики та епістолярію". Про В. Качкана ж маємо можливість дізнатися із резюме та фрагментів автобіографії („Мої пороги та узвишшя").

Рецензована книга В. Качкана, як і всі його попередні публікації, позначена тайною відкривання - висвітлення нових і досі невідомих сторінок історико-культурного минулого України. Актуальність таких досліджень і публікацій очевидна.

// Перевал. - 2004. - № 2. - С. 177-179.

Олег Гринів (м. Київ)

За плугом на перелогах історії

Провідне місце у багатій різножанровій творчості письменника і вченого Володимира Качкана займають українознавчі студії - це сотні публікацій у періодиці та фундаментальні книги „Українське народознавство в іменах" (К.: Либідь, 1994. - Ч. 1; 1995. - Ч. 2) і чотирикнижжя, обсягом до 100 друкованих аркушів під назвою „Хай святиться ім'я твоє" (йдеться про історію української літератури і культури в персоналіях ХІХ - першої чверті ХХ ст.). Незаперечним пріоритетом книг, створених професором В. Качканом практично за десятиліття незалежної України і якими без перебільшення міг би потішитися цілий академічний інститут, є їхня історико-джерельна, архівна база, могутня епістолярна спадщина визначних українських діячів різних галузей знань, що перебували під заборонами, в небутті.

Кожен з томів серіалу „Хай святиться ім'я твоє" , які освітлюють імена письменників, вчених, публіцистів, громадських діячів, цебто інтелектуалів нації, її самовідданих орачів і сіячів, має специфічне призначення. Перший том окреслюється одним регіоном і орієнтується на конкретне соціальне походження трудівників на царині нашої духовності. Вчений творить галерею портретів вихідців з галицьких священицьких родин, які працювали на ниві письменства, освіти і науки. Вже другий том - це студії з історії української літератури ХІХ і ХХ століть. Не тільки соціально, а й географічно дослідник розсуває обрії своїх наукових пошуків. Українознавство та пресологія - стрижень третього тому. Четвертий том має уточнення: „Історія української літератури і культури в персоналіях (ХІХ - перша половина ХХ ст.)". У п'ятій книзі автор поглиблює наші знання про цілий родовід Лепких, зокрема, подає блискучі студії про Сильвестра, Богдана і Миколу Лепких. Маємо чимало нового у пізнанні таких постатей, як Анатоль Вахнянин, Іван Липа, Юрій Липа, Роман Сембратович, Мирослав Ірчан, Юрій Шкрумеляк, Василь Верховинець, Володимир Полєк та ін. Приємно відзначити, що від тому до тому дослідник утверджується на новій висоті.

Дослідник піднімається вище й вище, натхненний процесом підкорення духовних вершин. Він не йде протореними дорогами. Коли львівські наукові бібліотеки й архіви не втамовують спраги шукача, він звертається до найбагатших бібліотек і архівів у столиці. Вербалізовані духовні перлини повертаються новими гранями, зворушуючи і серце, і розум. Читач неодмінно погоджується з думкою київського професора Михайла Пазяка: „Слова виважені, оцінки об'єктивні. А головне - внутрішня співзвучність портретів (мистецьких, політичних) працює на тему, на процеси, які оздоровлюють нині наше суспільне життя". Сказано про третій том, але стосується всього серіалу, адже всі вони - частини одного монументу.

У таємниці робітні вченого допомагає проникнути відомий письменник і громадський діяч Роман Федорів. У своєму благословенні третього тому монографічного серіалу він наголосив: „Володимир Качкан належить до науковців-трудівників, він прагне черпати матеріали для своїх студій безпосередньо з архівів - цих бездонних і ще мало вивчених джерел, до яких донедавна дослідники не мали доступу". Працюючи останні п'ять років завідувачем кафедри українознавства державної медичної академії в Івано-Франківську, вчений ущільнює час, намагається викроїти з нього години, щоби вирушити на пошуки скарбів до Львова. Чи не приклад для збайдужілого до науки тубільного (і не тільки) вченого люду, мрії якого не сягають вище доцентського диплому, а претензійні виплоди обмежені повторенням думок з діаспорних видань, які ще не дійшли до читача на рідних землях?

Насамперед В. Качкан звертається до незнаних і малознаних у національній культурі імен. Дослідник задумується над питанням: чому стільки незнаних, малознаних і призабутих постатей прийшло до нас тільки після проголошення незалежності України? Причина в тому, що „хвалена комуністична держава з її брехливо-фарисейською ідеологією усе те, що мало стійкий національно-патріотичний стрижень у своєму виявленні, або ж нищила, або замовчувала".

Неупереджений підхід до абсолютної більшості заборонених творів спонукає до висновку, що з духовного обігу їх вилучили українофоби. Як знаємо зі шкільних років, окремі твори затаврованих письменників друкувалися в читанках для молодших класів, але без прізвищ авторів. Популярні пісні зазнавали ідеологічної кастрації: замість „січових стрільців" співали про „червоних стрільців" чи „червоне військо", а нерідко ці твори позбавлялися батьківства як начебто „народні". Доходило до анекдотів. У повоєнний час знаний ленінградський фольклорист видав у північному місті повстанські (!) пісні, бо на Волині, де він збирав „партизанський фольклор", кмітливі селяни наспівували йому улюблених пісень українських повстанців, бо інших партизанів та їхніх пісень не знали і знати не хотіли.

Треба підкреслити, що замовчування не зводилося до примітивного ідеологічного „очищення", як могло здаватися при поверховому підході. Воно мало стратегічну мету: спотворити уявлення про українську культуру як меншовартісну, відсталу, селянську, що не підходить для індустріального суспільства. Пересічний випускник школи запам'ятовував з українських письменників Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку, Михайла Коцюбинського та ще, напевне, Павла Тичину, який „пише вірші, та все гірші"... Порівняно з великою російською літературою наше письменство видавалося за блазня, розумово відсталого штубака, який вічно і невдало мавпував північних сусідів, намагався наздогнати їх, але марно.

Навіть ідеологічно „канонізовані" письменники обсмалювалися до невпізнання. Праця В. Качкана дописує портрети Івана Франка, Михайла Павлика, Василя Стефаника, Марка Черемшини, Ірини Вільде... Та чи тільки їх? Вже заголовки говорять чимало. Як у краплині роси вони віддзеркалюють суть життя, сенс праці тих, хто в найтемнішу для нації ніч освітлював манівці, виводив її на магістраль світового розвитку. М. Павлик кличе, за словами вченого, на „верховини людського поступу". Письменник Андрій Чайківський „поклав серце у фундамент української нації", а громадсько-політичний діяч і публіцист Л. Цегельський картав українських політиків за „кайдашизм". Кілька містких слів - і ціла картина людської (і рівно ж національної) трагедії: „зів'яв, мов непідлита мірта" (Лесь Гринюк), „згаслі крила натужного лету" (Антін Крушельницький), „по кременистій дорозі з терновим вінком" (Ольга Дучимінська).

Читаєш - і щемить серце. Згадуються слова В. Винниченка, але в іншому контексті. Не тільки українську історію не можна читати без брому! На жаль і на сором нам, синам і дочкам великої (за чисельністю) європейської (за географією) нації, яка страждає ще й нині від „кайдашизму в українській політиці". Справді має рацію професор М. Пазяк, що книги В. Качкана „оздоровлюють нині наше суспільне життя", застерігають від творення „нової релігії" з поганським божеством на ім'я Економіка. Чи економічні інтереси спонукали до каторжної і найчастіше неоплаченої невдячними сучасниками праці?

Може, й не завше явно, зі сторінок книг сумлінного дослідника вибухає докір українцям кінця ХХ століття. Дуже скоро вони забули про голгофу письменниці Ольги Дучимінської. 105 років її життя - ціла історія нації. Страдниця не дожила до державного воскресіння нації, та покинула грішний світ у рік перших масових мітингів, які з Галичини окрилювали золотоверху столицю. У похилому віці вона уболіватиме за змарнованими літами, бо лиха доля перешкодила їй реалізуватися в мистецтві і науці, віддати свої знання, час, снагу і любов літературній праці. В. Качкан пише: „Хвора, знесилена постійними конфліктами з повітовим старостою та поліцією, О. Дучимінська змушена 1930 р. піти на пенсію, маючи за плечима тридцятилітній досвід вчителя". Її рукопис монографії, підготовлений в умовах компартійного тоталітаризму за роки праці науковим співробітником Львівського музею етнографії і художнього промислу, привласнений і виданий іншою особою під своїм прізвищем. Під час трусу енкаведисти брутально знищили три рукописні збірки її прози. І найтяжче - вирок про 25-річний термін позбавлення волі, недоречність і безпідставність якого не викликала сумніву - і його згодом скоротили до 10 років. Після звільнення 75-річній письменниці забороняють повернутися в рідні краї. Хоч фізичні розправи і моральні тортури не вирвали „з її благородної душі гуманістичної людської сутності, інтелігентності у найзмістовнішому сенсі", вони згубно вплинули на долю цієї, за словами вченого, „невеличкої й слабосилої жінки". Дерев'яний хрест на її могилі символізує важкий хрест нації з колючим вінком.

Життя Івана Білинкевича - ще одна трагедія, бо його творча спадщина, невідома для наукової громадськості, залишається в архівах родини. На перший погляд, біографія І. Білинкевича - цілком нормальна, та не для такої непересічної людини, яка за життя мала всі підстави стати одним з провідних франкознавців. Та ба! До Другої світової війни вчений, за покликанням, змушений працювати в Окружному союзі кооператив, а з 1939 року - головним бухгалтером у Коломийській райспоживспілці, начальником планового відділу щіткової фабрики і, нарешті, до виходу на пенсію в 1967 році - на паперовій фабриці. В. Качкан з болем пише: „Майже 91 рік прожив Іван Білинкевич скромно і тихо. Бог дав йому достатньо часу для реалізації всіх його задумів. На жаль, основні праці його життя - рукопис монографії „Дорогами Каменяра на Івано-Франківщині" та франкознавчий словник (обсяг і зміст якого могли бути під силу хіба що цілій науковій інституції) - так і залишилися невиданими, хоч франкознавчих публікацій І. Білинкевича в періодиці було чимало. Окрім цього, він опублікував ряд статей на літературно-мистецькі теми, був неперевершеним знавцем історії Коломиї, патріархом місцевого краєзнавства". У цьому - суть трагедії: літературознавець і краєзнавець за покликанням вимушений марнувати дорогоцінний час на сухій для творчої натури роботі в бухгалтерії чи плановому відділі, а плоди його науково-дослідницької праці без тіні сорому використовують „маститі".

У четвертому томі монографічного серіалу з найвищою інтелектуальною наснагою В. Качкан відтворив життєвий і творчий шлях Осипа Турянського, який увійшов у нашу літературу, за словами дослідника, „з вершин світового модерну". Нинішній український читач вже мав змогу ознайомитися з творчістю письменника, який заслуговує на почесне місце серед класиків нашої літератури. Не так давно у Львові вийшов його найвизначніший твір - повість-поема „Поза межами болю", твір з печаттю геніальності. О. Турянський як митець став прообразом героя у блискучій повісті Романа Федоріва.

Життєпис О. Турянського під пером В. Качкана сприймається як вирок нашій національній байдужості, тому ще раз перечитаємо рядки: „Ось, шановний читачу, перегорнуто останню сторінку життєпису Осипа Турянського. Правда, рояться думки, зринають запитання: чому так доля розпорядилася, що талантові відмірялося, по суті, п'ятдесят літ; що зробила тодішня суспільність, а властиво національна інтелектуальна еліта, аби загоїти письменникові болі, перебрати їх бодай виїмково, частково - на себе; чому наші стовпи-естети не чули, не бачили, не відчули успіху модернового, новаторського, може, й справді у світовій літературі визначного твору „Поза межами болю"; врешті-решт, чому замовчувала цю постать радянська історіографія й історіософія, літературознавство; і востаннє: чому ж наші псевдомодерністи, малоосвічені й недолугі культурники з новостворюваних кололітературних угруповань не беруть сьогодні до рук твори О. Турянського. Оцих „чому", „що", як докучливої комарні, є і ще буде доста, аж поки наша філософська наука не схаменеться і не спрямує нові загони молодої дослідницької сили на безмежне і безкрає поле повернення на його загінки сотень і тисяч імен визначних постатей - письменників у тому числі. Після цих натхненних питань розуміємо самовирок Івана Куценка з роману О. Турянського „Син землі": „Я хочу вмерти!..". Зливаються в одне русло трагедія письменника, трагедія його літературного героя і трагедія цілої нації.

Ще про одну трагедію. За часів тоталітарного режиму Миколу Євшана (справжнє прізвище - Федюшка) таврували не інакше як „буржуазний націоналіст". Та, відверто кажучи, для цього були певні ідеологічні підстави: адже він, як старшина Української Галицької Армії, помер від тифу після її походу у Велику Україну. „Так, - пише В. Качкан, - доля повернула життєву стежку цього естета, що він не дожив і тридцяти літ. І хоч це коротка в часі стезя, вона була на подив виповнена працею. За неповних десять років потужного творення Микола Федюшка залишив до двох сотень надрукованих і найпопулярніших газетно-журнального типу рецензій, оперативних бліц-відгуків, оглядів, полемічних статей, розвідок, есеїв, невеличких за обсягом книжок". Уже по смерті його возвеличили і називали учнем І. Франка і М. Грушевського.

Микола Євшан - це один з тих наших героїв, які не були у прямому значенні слова мучениками чужоземних поневолювачів. Єдність його життя і чину - приклад для українських патріотів. Та водночас відчуваємо полиновий присмак трагедії. Чому молодий талант з таким невичерпним потенціалом поміняв перо на зброю? Страшно згадати, бо і в останній війні, а ще більш в повстанській боротьбі немало таких талантів, які мали стати зіркою на національному духовному небі, впали із зіркою крові на серці.

А скільки українських талантів стало жертвою власної кришталевої чесності, яку приписували також і своїм майбутнім вбивцям! Цілком оправдано нове прочитання творів Антона Крушельницького автор монографічного серіалу назвав „Згаслі крила натужного лету". „Антін Крушельницький, - зазначає В. Качкан, - якраз належав до тих, хто був чесним перед своїм народом помислами та діями, хто прагнув волі особи, можливості говорити про болі душі, не оглядаючись позад себе", тому так щиро повірив тодішній радянській Україні, яка запросила відомого літератора приїхати на Східну Україну, до Харкова. Вже за п'ять місяців після переїзду до Харкова його проголосили „ворогом народу"; а ще через півтора місяця, 17 грудня 1934 року, у підвалах будівлі, що її називали Жовтневим палацом культури, розстрілюють його двох синів - Івана і Тараса. Самого ж А. Крушельницького стратили на Соловках 28 жовтня 1937 року „на вшанування" 20-х роковин більшовицького перевороту в Петрограді.

Отже, 59 років життя, а з них майже двоє десятиріч - переслідування польської окупаційної влади й енкаведистські тортури. Так дочасно і польські, і московські українофоби перервали життя письменника, літературознавця, громадсько-політичного діяча, блискучого редактора і видавця, який „репрезентував у національній культурі новий напрям художнього мислення". Гіркота поразки відродженої Української держави і брутальність польських окупантів призвели до того, що А. Крушельницький почав пов'язувати майбутнє свого народу з вірою „в якусь спасительну революцію", а з нею - ощасливлення нації при „соціалістичному устрої". Та дуже скоро, вже після переїзду за Збруч, він переконався, що більшовики не огорнули Україну сподіваним „єдиним національним теплом" і не принесли жаданого щасливого життя. У радянській Україні люди вмирали від штучного голоду, але довірливий митець, який розчарувався в інших можливостях національного визволення, не знав про справжні жахіття на „обітованій землі" під більшовицьким чоботом.

Проникнення у творчу лабораторію дослідника спонукає до висновку, що В. Качкан ставить перед собою два основних завдання: перше - збагатити українську наукову скарбницю новими фактами, а друге - підійти з нових позицій до відомих і маловідомих діячів нашої культури. Приміром, читач дізнається, що батько Ірини Вільде, письменник Дмитро Макогон, був активним („очним") членом Української Військової Організації (УВО), товариств „Пласт", „Луг", розповсюджувачем видань „Червоної Калини", мати - активісткою товариства „Просвіта", брат - притягався в 1934 році до польського суду за „приналежність до ОУН та пропагандистську антидержавну особливо активну діяльність", а сама майбутня письменниця належала до діяльних членів товариства „Сокіл" та, як підтверджують достовірні матеріали в архіві за 1932 і 1934 роки, ще й до організаційної управи ОУН.

Нові факти з життя письменників, вчених, громадсько-політичних діячів - підтвердження сумлінності В. Качкана як дослідника, про що писав Р. Федорів. Сам вчений так обґрунтовує напрям своїх пошуків: „Персоналізація студій - це той безумовний етап, не пройшовши який, ми і кроку не зможемо зробити далі у бік видання творів незнаних досі, забутих та поскрибованих, пофальшованих літераторів, а відтак і написання повновартісних, капітальних монографій, академічних біографій". Проти цього марно заперечувати. В. Качкан одним з перших у нашій науці дав справді наукову біографію такої ще малознаної постаті як Юрій Кміт, який трудився як письменник, літературний критик, історик української та європейських літератур, етнограф, школознавець, громадський діяч. Пригадую, коли ще наприкінці 80-х років одну з Кмітевих новел наважилися надрукувати в книжці, то не було відомо навіть року його смерті. Називали то 1946, то 1944, то 1949 рік. Дослідники не були однозгідні про місце його поховання. Лише тепер знаємо достеменно.

На противагу імітаторам, В. Качкан не просто заповнює „білі плями" у біографіях діячів минулого, а підходить до них з погляду переосмислення і переоцінки їхньої праці, об'єктивного зваження внеску кожного з них у нашу духовну скарбницю, не допускаючи при цьому безпідставної глорифікації. Як знаємо, інша практика, практика ідеологічної „переоцінки" під новими прапорами, вже завдала чимало шкоди шкільництву, коли дітей позбавляли можливості вивчати шедеври письменників, на яких ставили вже нову „печать" заборони. Як сумлінний дослідник, автор монографічного серіалу орієнтується не на подібні „табу", а на „нове (сьогоднішнє) прочитання", яке не викидає письменницького доробку і не знецінює чиєїсь ролі в нашій духовній скарбниці - лише допомагає утвердити справедливість.

Нова праця серіалу - це непересічний пам'ятник нашого часу. Вона лягає у фундамент нової культури, яка не хизується селянською свитою на посміх гонористих сусідів, а показує українську культуру як своєрідний прояв європейської духовності.

// Галичина. - 2003. - 26, 30 квіт. ; Літературна Україна. - 2001. - 1 лют.

Олександр Рисак (м. Луцьк)

„Дивнії перли виносить..."

Вкотре порадував Володимир Качкан, подарувавши допитливому читачеві п'яту книгу дивовижно медитативної хроніки-оповіді „Хай святиться ім'я твоє" (Львів, 2002).

Навіть добре знаючи навдивовижу високу працездатність автора, не перестаєш дивуватися, як встигає оцей непосидющо-допитливий чолов'яга перелопачувати „тисячі тонн" архівних матеріалів, систематизувати і належно потрактовувати знайдене, вибудовуючи цікаві жанрові різновиди: аналітичні статті та есеї, нариси-роздуми і глибокодумні рецензії, проникливо-щемні спогади тощо.

Автор справді-бо докопується до самісінької суті, крок за кроком наближаючись до осмислення цілісної картини досліджуваного явища крізь призму його генези, до відтворення повнокровного життєпису наших духовних предтеч, посилюючи характеристики емоційними спалахами дослідницької думки. Глибока аналітика вдало поєднана зі схвильованістю, романтичною окриленістю до науковця, який час від часу може собі дозволити натхненно проголосити: „Еврика!". Бо ота небайдужа нарація просвітлює значеннєву сутність його потужного соgitо („Cоgitо, егgо sum!"). Бо оте соgitо оперте на потужну джерельну базу, на неабиякий досвід науковця і викладача, митця з ласки Божої.

Вражає широкий спектр таких розмаїтих особистостей, об'єднаних причетністю до творення духовної оази України. А ще - дослідницьким пафосом В. Качкана. Тут Анатоль Вахнянин та Іван Липа, Юрій Липа та Мирослав Ірчан, Осип Назарук та Юрій Шкрумеляк, Роман Сембратович та Василь Верховинець, тут і розлогі роздуми про Сильвестра, Богдана та Миколу Лепких.

Щемним болем і синівською ласкою перейнятий спомин про Володимира Полєка, у сумовитому ключі „на відстані болю" ведеться оповідь про Романа Федоріва. Доволі цікавою є спроба заглибитись у творчу лабораторію митця через своєрідний діалог дослідника з письменником Олександром Сизоненком з виразними акцентами на художніх смаках та вподобаннях митця, зокрема, на пієтетному ставленні маестро до Михайла Коцюбинського.

Глибокою аналітикою позначені рецензії на книгу професора-філософа Олега Гриніва „Спокута Малоросії: державотворення без парадоксів", на „Вибране" Степана Пушика.

З великим інтересом читаються роздуми над книгами Володимира Степана Геника, переконлива аналітика про полум'я „Просвіти", а також просвітницько-народознавчі студії в галицьких періодичних виданнях кінця XIX - поч. XX ст.

Подані у III розділі висловлювання відомих вчених та літераторів репрезентують сукупну характеристику Володимира Качкана як автора українознавчих праць. Маємо тут судження Миколи Мушинки, Тараса Салиги, Івана Денисюка та Василя Івашківа, Миколи Кугутяка та Олега Жерноклеєва, Михайла Шалати, Михайла Вівчарика, Євгена Барана, Степана Пушика, Лариси Крушельницької, Михайла Присяжного, Івана Хланти та багатьох інших. Всі оті „штрихи до портрета" складають цікавий образ потужної творчої особистості, „невтомного ратая" на ниві етнокультури, справжнього першовідкривача несправедливо забутого, належно не поцінованого. Як усяке гонорове видання, рецензована книга споряджена покажчиками - іменним (до речі, обіймає 1078 назв!) та періодичних (164 позиції) видань українською, російською, польською, чеською та німецькою мовами. Доволі цінним є ілюстрований додаток.

Враховуючи сказане, автор рецензованого видання має всі підстави повторити фразу, сказану ще до нової ери Квінтом Горацієм Флакком:

Ехеgі monument aere регеnіus!

Пам'тник собі і Україні!

// Філологічні студії. - Луцьк, 2003. - № 1. - С. 181-182.

Галина Добош (м. Івано-Франківськ)

Ґрунтовність історика і талант письменника

В обласній бібліотеці ім. І. Франка відбулася презентація одразу трьох книг завідувача кафедри українознавства медичної академії, академіка АН Вищої школи України, доктора філологічних наук, професора Володимира Качкана - четвертого тому монографічного серіалу „Хай святиться ім'я твоє: Історія української літератури і культури в персоналіях (ХІХ - першої половини ХХ ст.)", краєзнавчої книги „Незнищенне село: сторінки історії Рибного Тисменицького району у слові і фотодокументах" та поетичної збірки „Молитва опалого листя".

Володимир Качкан - відомий не лише на Прикарпатті прозаїк, поет, фольклорист, історик української літератури та етно­культури, пресознавець, автор більш як 50 книг - монографій, художніх і документальних но­вел, оповідань, есе, повістей, романів, поезій, не однієї сотні публікацій у журнально-газетній періодиці України та інших країн; перший лауреат Республіканської премії в галузі публіцистики за розробку в періодичній пресі питань українського народознавства, лау­реат академічної премії імені Ярослава Мудрого в галузі на­уки і техніки, лауреат премій імені Василя Стефаника та літературно-мистецької імені Івана Франка.

Зал бібліотеки виявився замаленьким для всіх бажаючих прийти на зустріч з науковцем. Та й часу, відведеного на спілку­вання, було замало - багатьом хотілося поділитися думками, сказати слово. А це були думки колег по перу (письменник Сте­пан Пушик, поет Ярослав Дорошенко) і краєзнавців, істориків, філологів (академік Володимир Грабовецький, професор Микола Кугутяк, доцент Степан Хороб, професор Роман Яремійчук), колег з кафедри, земляків з Павлівки і просто друзів, як-от Ярослав Оленюк, який ілюстрував поетичну збірку, представ­ників влади (Ганна Карась) і тих, хто випустив книгу у світ (видавництво „Сіверсія"). І всі виступи - справді щирі. Ще більшої щирості додавали їм концертні номери у виконанні Михайла Сливоцького, Христини Фіцалович, Олеся Семчука.

Степан Пушик, аналізуючи монографічний серіал „Хай святиться ім'я твоє", що став продовженням двотомної праці „Українське народознавство в іменах", порівняв ці дослідження із „затопленим материком Атлантидою", яку автор піднімає із забуття.

Співголова осередку НТШ професор Роман Яремійчук підкреслив, що „націю пізнають по визначних її людях". А скільки їх - забутих і заборонених, невідомих не через свою малозначущість, а волею системи, що існувала довгі роки, перекручених, затертих, применшених!

Розповіді про них базуються на величезній фактологічній основі - архівних матеріалах, листах і щоденниках, спогадах, автографах авторів, малодоступній журнально-газетній періодиці, приватних колекціях в Україні та поза її межами, фотоматеріалах. І знову дивуєшся: скільки „руди" перелопачено!

А книгу про історію рідного села Рибного Володимир Качкан написав, бо переконаний, що з маленьких літер складається „алфавіт національної історії", а літери ці - історичні відомості про села і селища, міста і містечка, про великих та визначних людей, цілі родоводи.

Загалом вся дослідницька діяльність Володимира Качкана спрямована на те, аби відтворити українську історію в іменах, довести її гідне місце в світовому контексті, навчити нас її знати і пам'ятати.

// Освіта. - 2003. - 2-9 лип. (№ 31).

Рудковський М. (м. Івано-Франківськ)

Слово про того, хто володіє словом

Будуй найбільше - душу,

Будь із людьми, як в морі, їх пізнай,

І все, що ліпше, забери для себе...

Юрій Липа

Як на мене, то саме ці слова „апостола новітнього" можна адресувати нашому краянину, письменникові і вченому, лауреату багатьох премій Володимиру Качкану. Здається, що слова Ю. Липи є для п. Володимира програмою, наказом. Саме так виховувалася духовність української нації упродовж ХХ ст. Це ж завдання стоїть перед нашою елітою і тепер, у час продовження окра­дання нашої духовності.

Володимир Качкан не просто заповнює „білі пля­ми" у життєписах діячів минулого, а підходить до них з погляду переосмислення і переоцінки їхньої праці, об'єктивного виваження внеску кожного у нашу духовну скарбницю. Як сумлінний дослідник, автор монографіч­ного серіалу при сьогоднішньому прочитанні не знеці­нює чиєїсь ролі в нашій історії, лише допомагає утвер­дити справедливість.

Все це безпосередньо стосується п'ятої книги серії „Хай святиться ім'я твоє...". Спробуймо й ми насолоди­тися та разом з автором пізнати жертовну діяльність на ниві розвитку нашої культури як відомих широкому за­галу, так і незнаних, у першу чергу - галичан. У п'ятій книзі академік Володимир Качкан суттєво поглиблює наші знання про родовід Лепких, зокрема, він подає блискучі студії про отця Сильвестра Лепкого та його синів Богдана і Миколу.

Переді мною дослідження про Сильвестра Лепкого „Fides et Ratio". Вже сама назва - надзвичайно вдала, нею схоплено зміст життя о. Сильвестра, батька трьох синів: Богдана, Миколи і Лева - громадсько-політичних діячів загальнонаціонального рівня.

Типовим для Галичини кінця XIX - початку XX ст. було: син священика студіює теологію. Але отець Сильвестр, добре розуміючи нагальні потреби тогочасного українського суспільства, дає своїм синам університетсь­ку освіту. І це, як на мене, найвдаліше рішення батька, найбільше досягнення за життя.

У дослідженні наводяться спогади Богдана Лепкого про стиль щоденного життя на приходстві в с. Поручин, що на Бережанщині. З цього фрагмента отримуємо цінну інформацію про те, що Сильвестр Лепкий разом зі своїм священичим оточенням ніколи не шкодували жертовної праці і за своє недовге життя перетворили Бережанщину „з глухого кута на голосний повіт". І дійсно, Бережанщина, Рогатинщина й Підгаєччина творили тоді виїмко­во свідому українську округу. Крім читалень, „Січей" та інших товариств, отець вів ще і „шкілку", де розводив щепи. Щеплені саджанці щедро роздавав селянам.

Який це взірець для наслідування!

Справедливо дослідник звертає увагу на те, що на­вколо о. Сильвестра гуртувалося чимало письменників, вчених, громадських діячів. Зрозуміло, що знайомство з Андрієм Чайківським, Осипом Маковеєм, Миколою та Корнилом Устияновичами, Іваном Франком мало „обопільні результати".

Важливо, що літературознавець повністю подає спогад Богдана Лепкого „До гєнези Франкового „Мойсея", з котрого довідуємося, як під час перебування 1892 р. Івана Франка на приходстві в с. Жуків між ними зав'язалася суперечка про уже написаний і намальова­ний „Мойсей" Кирила Устияновича. Як же треба було знати предмет (біблійного Мойсея), щоб аргументовано заперечувати Франкові.

Слід звернути увагу, особливо ж аспірантів, сту­дентів, на дослідження В. Качкана „Мала проза Богдана Лепкого", „Із Шевченкіани Богдана Лепкого", „Василь Стефаник у проекції Богдана Лепкого".

А ось і погляд на феномен Івана Липи та Юрія Липи - батька й сина.

Ще й досі керманичів сусідньої „братньої держави" мучить безсоння - не можуть змиритися з тим, що „менший брат" почав згадувати та вивчати власну істо­рію.

В контексті нашої історії минулої й грядущої значне місце займає така постать, як Юрій Липа. Без його праць сьогодні годі серйозно вести мову про минулу історію України, прогностично будувати її майбуття - справед­ливо констатує автор книги.

Хочеться подякувати дослідникові, що він, не шко­дуючи часу та праці, приділив належну увагу феномену українства. Не було б Івана Липи, міністра віросповідань в УНР, що доклав багато зусиль до утвердження автоке­фальної української православної церкви (був у нашо­му місті в 1919 р.), не було б і Юрія Липи, теоретика та будівничого української державності...

Багато зроблено автором, щоб приростити чима­ло знань у п'ятій книжці монографічного серіалу. Спра­ведливі висновки автора про українську культуру як своєрідний прояв європейської духовності.

// Рідна земля. - 2003. - 25 верес.

Дирда Н. (м. Бережани)

Премію імені братів Лепких - письменникові В. Качкану

12 липня в Тернополі відбулися урочистості з нагоди вручення Всеукраїнської літературно-мистецької та громадсько-політичної премії імені братів Богдана і Лева Лепких. За наукові дослідження життя і творчості родини Лепких за 1992 - 2001 рр. диплом і нагрудний знак лауреата вручено письменникові і вченому-академікові Володимирові Качкану.

У церемонії пошанування лауреата взяли участь голова обласної ради, міський голова, голова обласної організації Національної спілки письменників України, науковці, представники преси, телебачення і громадськості.

// Галичина. - 2002. - 18 лип.

Яковенко В. (м. Київ)

Дві нагороди Володимира Качкана

„Галичина" вже повідомляла про презентацію книги „Журавлі повертають­ся: З епістолярної спадщини Богдана Лепкого" в Івано-Франківській обласній науковій бібліотеці ім. Івана Франка. Такі ж акції відбулися й у Бережанах на Тернопіллі, у Волинському державному університеті ім. Лесі Українки та в Ака­демічному домі в Луцьку.

Недавно у переповненій великій залі Будинку літераторів Національної спілки письменників України літератор і вчений Володимир Качкан презентував четвер­тий том власного українознавчого серіа­лу „Хай святиться ім'я твоє: Історія ук­раїнської літератури та культури в персоналіях (ХІХ-ХХ ст.)" та підготовлену ним і видану на кошти родича Лепкого доктора Романа Смика (США) книгу з епістолярної спадщини Богдана Лепкого.

Про внесок ученого-академіка в ук­раїнознавство мовили професори Дмит­ро Степовик, Володимир Погребенник, Володимир Ляхоцький, Анатолій Погріб­ний, Олександр Пономарів, Сергій Горєвалов, редактори, письменники Володи­мир Петрук, Анатолій Денисенко, Леонід Федорук, Микола Карпенко, директор музею Богдана Лепкого у Бережанах Надія Дирда, друзі, приятелі, шануваль­ники талановитого пера В. Качкана.

Від імені президії Всеукраїнського товариства „Просвіта" ім. Тараса Шев­ченка академік Анатолій Погрібний вру­чив Володимирові Качкану посвідчення і медаль „Будівничий України".

Указом патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета за заслуги з від­родження духовності в Україні завідува­ча кафедри українознавства Івано-Фран­ківської державної медичної академії академіка Академії наук вищої школи нагороджено орденом Святого Архістратига Михаїла.

// Галичина. - 2002. - 16 лют.

Любов Білуник

Чого вимагає нинішній читач

Над цим питанням за­кликав задуматися доктор філологічних наук, професор, дійсний член Академії наук вищої школи України, завідувач кафедри українознав­ства Івано-Франківської медичної ака­демії Володимир Качкан на черговому науковому читанні із циклу „Україна. XXI вік", яке відбулося в обласній науковій бібліотеці ім. І. Франка. Тема „Українознавство. Витоки і су­часність" зібрала чималу аудиторію. Директор бібліотеки Марія Альба привітала Володимира Атаназійовича з Всеукраїнською літературно-мистецькою та гро­мадсько-політичною премією братів Богдана і Лева Лепких.

Володимир Качкан вів мову про стан українознавства і перспективи його розвитку, акцентував увагу на трьох про­блемах. За його словами, українознав­ство трактують як предмет і навіть почи­нають вводити у школах. А на його думку, українознавство - це система знань, бо навчанню і науці початок є, але немає кінця. Говорилося про те, що вчитель незалежно від того, який предмет викладає, повинен вводити українознавчий елемент. Академік порушив також питання видавництва, зокрема підручників, посібників, монографічної літератури і забезпечення ними читача. На жаль, сьогодні в Україні немає упорядкованої системно організованої служби, яка б займалася цими питаннями. 

// Рідна земля. - 2002. - 7 листоп. (№ 46).

Євген Баран (м. Івано-Франківськ)

Володимир Качкан: життя як покликання

Переглядаю бібліографічний покажчик „Во­лодимир Качкан. Вчений. Письменник. Педагог", який уклав кандидат історичних наук М. Романюк до 60-річчя з дня народження та 40-річчя дослідницької і літературної діяльності ювіляра. Обсяг зробленого вражає: близько 700 різнома­нітних публікацій, 67 з яких мають монографіч­ний характер. Коли зважити, що більша части­на цих робіт вимагала авторського пошуку, дос­лідження, опертя на документ (суспільно-історичного та літературознавчого характеру), то доводиться і дивуватися, і заздрити авторській насназі й енергії.

Розквіт дослідницького таланту В. Качкана припадає на 90-ті роки XX століття. Це знаменно, бо збіглися вони із політичним само­ствердженням України. Потрібно було запов­нювати штучні прогалини в культурно-історичному житті, аби українці відчували себе не просто звільненими, але й вільними. Аби вони позбулися як комплексу вторинності, так і ком­плексу самоїдства. Це тривалий процес, зумов­лений не лише індивідуальним, а й державно-національним самоусвідомленням. Володимир Качкан був серед тих „перших хоробрих", які розуміли всю вагу й відповідальність свого покликання, ставши подвижниками національ­но-освітянської роботи.

1994-1495 рр. В. Качкан видає навчальний посібник із двох частин „Українське народознавство в іменах", відновивши на культурній карті України постаті багатьох діячів минулого: А. Могильницького, А. Петрушевича, О. Огоновського, В. Ільницького, В. Шухевича, Г. Цеглинського та ін. Крім того, дослідник подав багато невідомих раніше матеріалів із життя та діяль­ності М. Костомарова, В. Антоновича, С. Єфремова, В. Винниченка, І. Огієнка. Цілком заслужено робота В. Качкана була відзначена 1995 року академічною нагородою ім. Ярослава Мудрого в галузі науки і техніки.

Паралельно автор розпочав роботу над своїм нарисово-дослідницьким циклом „Хай святиться ім'я твоє". Перша книга з'явилася 1994 року й охоплювала постаті західноукраїнського регіону: галицькі просвітницькі діячі, письменники, вчені - вихідці із священицьких родин. Через два роки виходить друга книга із ширшим підзаголовком: „Студії з історії української літератури XIX-XX ст.". Цього разу до читача повернулися імена Б. Дідицького, С. Смаль-Стоцького, К. Малицької, В. Сімовича, П. Франка, О. Целевича та ін. Третя книга цього циклу - „Українознавство та пресологія: XIX - перша половина XX ст." вийшла у Львові 1998 року. Її геро­ями стали П. Куліш, Ю. Романчук, М. Мочульський, Є. Пеленський, Б. Бора, Т. Мельничук та ін. Нарешті, 2000 року виходить четверта книга - „Історія української літе­ратури і культури в персоналіях: XIX - перша половина XX ст.", яка розкриває невідо­мі або маловідомі сторінки життя і творчості А. Свидницького, М. Кордуби, І. Джиджори, Л. Лепкого, Р. Купчинського, І. Білинкевича та ін. Загалом, В. Качкан повернув до скарбниці національної культури близько 100 імен. Річ навіть не в переліку, бо крім відновлен­ня біографічної канви маємо розгляд і аналітичну оцінку творчого доробку тієї чи ін­шої постаті. Фактично В. Качкан спромігся на створення об'ємного авторського довідни­ка з історії української культури XIX - першої половини XX ст. „Енциклопедія Володи­мира Качкана" - так можемо охарактеризу­вати зроблене дослідником.

Глибока джерельна база, аналітичність, ґрунтовність, фаховість поєднуються з лег­кістю письма. Нарисово-есеїстичний виклад робить дослідження В. Качкана загально­доступним. Практична доцільність безумовна: середня і вища школи отримали скон­денсовано аналітичний матеріал з україн­ського народознавства. Знання минулого по­трібне, аби йти вперед і думати про май­бутнє. Державотворчий пафос і актуальність книг В. Качкана очевидні. Тому цілком заслужено подвижницька праця ака­деміка В. Качкана претендує на відзначен­ня Національною премією ім. Тараса Шевченка.

// Галичина. - 2001. - 25 січ. - С. 10.

Микола Мушинка (м. Пряшів, Словакія)

У фундамент українознавства

Я давно стежу за науковим доробком Володими­ра Качкана, доктора філологічних наук, завідую­чого кафедрою українознавства Івано-Франківської медичної академії, і щиро дивуюся не лише величезній кількості його публікованих праць, а й передусім їх науковій глибині.

„Бібліографічний покажчик В. Качкана" (Львів, 2000) охоплює 67 окремих видань, 135 публікацій в колективних виданнях та 665 - в газетно-журнальній періодиці. І кожна праця науковця - оригінальне дослідження, написане на підставі першоджерельних матеріалів, головним чи архівних та рідкісних публікацій.

Я особисто найбільше ціную з його доробку двотомник „Українське народознавство в іменах" (1994-1995) та чотиритомник „Хай святиться ім'я твоє: історія української літератури та культу­ри в персоналіях (XIX-XX ст.)" (1994-2000).

Перша - це вузівський підруч­ник історії українського народоз­навства, і підручник неабиякий. У ньому автор увів у вжиток мало­відомі або навмисне замовчувані імена людей, які ще не так давно підлягали означенню „буржуазний націоналіст". Завдяки В. Качкану студенти мають змогу познайомитись із народознавчою ді­яльністю О. Грушевського, М. Го­лубця, М. Бучинського, М. Сумцова, О. Киселівської, закарпатських будителів Ю. Венеліна-Гуци, О. Духновича, письменників-емігрантів Є. Маланюка, С. Гординського, З. Кузелі та інших.

Чотиритомник „Хай святиться ім'я твоє" містить понад двісті літературних портретів визначних представників літератури і куль­тури XIX-XX століття. І тут пе­реважають малознані або неві­домі імена, що за радянських ча­сів були вилучені з історії україн­ської культури.

Критика вважає ці видання ен­циклопедією проскрибованих ді­ячів української науки та культу­ри. Та це більше, ніж енциклопе­дія. Енциклопедії подають сухі гасла зі стислим переліком фактів, позбавлених будь-яких емоцій. Розвідки В. Качкана - це ви­черпні монографії, побудовані майже виключно на невідомих архівних матеріалах, написані надзвичайно живим стилем, ілюстровані рідкісними фотогра­фіями, репродукціями невідомих документів, багатим переліком літератури. Кожне твердження в них задокументоване конкрет­ним джерелом і прокоментоване автором.

В особі В. Качкана гармонійно переплітається суворий науко­вець з емоційно настроєним пуб­ліцистом, а результат такого по­єднання - наукова праця, що однаковою мірою відповідає критеріям науки і художнього твору.

Харктерно те, що майже всі ці праці написані не в столичних центрах, а на „периферії" - в Івано-Франківську, причому в основу їх покладено матеріали з розсекречених архівів Києва, Львова та інших міст. Своїм науковим доробком В. Качкан переконливо довів, що справжню науку можна творити всюди.

У сучасній Україні В. Качкан є провідним науковим спеціалістом у кількох дисциплінах - літературознавстві, історії, журналістиці, культурології, народознавстві тощо. Знаючи його величезний науковий доробок, я щиро підтримую кандидатуру науковця на присвоєння йому звання лауреата Національної премії ім. Тараса Шевченка.

// Урядовий кур'єр. - 2001. - 13 лют. - С. 8.

Дмитренко М. (м. Київ)

Володимир Качкан: на здобуття премії України ім. Т. Шевченка

В країнознавстві останніх тридцяти літ чи не найяскравішою зорею сяє ім'я Володимира Атаназійовича Качкана - доктора філології, професора, академіка АН Вищої школи, члена Національних спілок письменників і журналістів. Він - автор майже шістдесяти книг із журналістикознавства, фольклористики, літературознавства, художньо-документальних повістей, романів, поетичних збірок. Володимир Качкан потужно й ефективно реалізовує свій багатогранний талант. Належить до непосидючих, невгамовних, подуховно спраглих трудівників на теренах української науки, літератури, журналістики. Франкового типу людина, Володимир Качкан завжди в натхненній праці, нових пошуках, задумах. Його діяльність - енергійне втілення задумів у монографії, збірники, антології, брошури, есеї, що оперативно з'являються з-під розгонистого талановитого пера не стільки на суд читачів, як на розсуд, на пізнання нового чи забутого старого, на вивчення невідомого чи поглиблення й розширення знань.

Домінантою всіх писань (трудів і днів) Володимира Качкана була й залишається Творча Особистість, Людина-Автор, Народ-Автор. Чи то були нариси, до­кументальні повісті про народну співачку й фолькло­ристку Настю Присяжнюк із Погребища на Він­ниччині, вишивальницю Ганну Василащук із Гуцульщини, майстрів Петриківки, гончарів Опішного, бандуриста Володимира Перепелюка з смт. Вороновиці на Поділлі, славетних співаків і співачок Ніну Матвієнко, Марію Стеф'юк, Анатолія Мокренка, Павла Дворського, художника Миколу Стратілата; чи то були літературні портрети Михайла Павлика, Ірини Вільде, Петра Козланюка, Романа Федоріва; чи то були наукові студії в двох книгах „Українське народознавство в іменах" (кн. 1. - 1994. - 334 с., кн. 2. - 1995. - 288 с.).

Володимир Качкан ще з молодості взяв собі за девіз настанову генія Тараса Шевченка: „Щоб знать людей, то треба пожить з ними. А щоб їх списувать, то треба самому стать чоловіком, а не марнотрателем чорнила і паперу. Отоді пишіть і друкуйте, і труд ваш буде трудом чесним". І після цитати автор під­креслив: „Справжній публіцист завжди додержує запо­віту Кобзаря" („У творчій лабораторії публіциста". - К., 1977. - С. 74).

Уже своїми двома монографіями „Українське народознавство в іменах", що затверджені Міністер­ством освіти України як навчальні посібники для студентів гуманітарних факультетів університетів і педагогічних інститутів, двома книгами „Українська журналістика в іменах" (1995) Володимир Качкан переконливо засвідчив правильність обраного шляху.

Унікальним явищем в українській науці та куль­турі кінця XX ст. стала поява чотирьох монографічних книг Володимира Качкана „Хай святиться ім'я твоє" (кн. 1. - 1994. - 196 с.; кн. 2. - 1996. - 307 с.; кн. 3. - 1998. - 368 с.; кн. 4. - 2000. - 368 с.).

Перша книга висвітлює життя та доробок галиць­ких просвітницьких діячів, письменників, учених - вихідців із священицьких родин. Друга вміщує майже два десятки студій з історії української літератури XIX-XX ст., зокрема про Омеляна Партицького, Степана Смаль-Стоцького, В'ячеслава Будзиновського, Сте­пана Томашівського, Василя Доманицького, Ольгу Дучимінську та ін.

До третього тому з підзаголовком „Українознав­ство та пресологія XIX - першої половини XX ст." залучено малознані імена письменників, учених, гро­мадсько-культурних і суспільно-просвітницьких дія­чів, публіцистів, редакторів, організаторів редакційно-видавничого процесу, пресо- і книгознавців, які за умов тоталітарного суспільства, облудної ідеології перебували за межами національної історіософії та етнокультури. Чи не найцінніше в книзі - залучення нових даних, використання архівних джерел, раритет­них видань, епістолярію, публікацій старої періодики, фотоілюстрацій і вперше оприлюднених документів.

Володимир Качкан розвіяв чимало „димових завіс" над видатними постатями українознавців, систе­матизував оцінки про них. Висловив своє розуміння й ставлення до геніїв і талантів - живих людей, чиї імена мають бути святими для кожного українця.

Есеї третього тому мають промовисті назви з конкретизацією в підзаголовках та зазначенням сла­ветних імен: „Рвав кайдани з думки і волі (Юліан Романчук в українській історії)", „Добути або дома не бути! (Ще одна „біла пляма" в творчій біографії Михайла Павлика)", „Проводир у пустелі людського духу (ювілейний погляд на Івана Франка - художника слова)", „Електризував цілу суспільність (дещиця до життєтворчості Степана Сірополка)", „Проти блудного блиску чужої ідеї (культурологічні рефлексії Осипа Назарука)", „Сліди до вежі Вавилона (малознаний Микита Думка)", „Із редакційно-видавничої теки Євгена Пеленського (за епістолярієм)" тощо.

Автор подає тисячі імен, фактів, осмислює огром різноманітного матеріалу в контексті аналізованої епохи, в еволюції поглядів діячів науки і культури, в оцінках представників різних напрямів, шкіл, теорій. Таким чином актуалізується не лише діяльність того чи того героя есею, а й роль критика, історика науки, відповідальність вченого за сказане. В багатьох випадках Володимир Качкан бере на себе сміливість заперечити усталені оцінки, традиційні погляди. Шлях переоцінки, переосмислення - історична й наукова необхідність. В есеї „Рак москвофільства на тілі Га­личини (сторінками газет „Діло", „Нова Зоря": 1910-1939)„ автор з'ясовує генезу виникнення москвофіль­ства, зазначає, що воно „прищепилося від російського панславізму, одним з ідеологів якого був професор Московського університету М. Погодін. Це він, прибувши 1835 і 1839-1840 рр. до Львова..., пропа­гує... ворожу концепцію етнічної і мовної єдності Га­лицької Руси з Великоросією" (с. 281). Висновкує автор так: „...Новітнє москвофільство перероджується, видозмінюється, але корені його ще не відмерли" (с. 293).

На закінчення книги кілька есеїв присвячено прозаїкові Уласу Самчуку та поетам Богданові Борі й Тарасові Мельничукові. Вміщено „Іменний покаж­чик" (більше тисячі імен), „Покажчик періодичних видань" (чимало стародруків, а також видань зару­біжних - із Австрії, Швейцарії, Німеччини, Франції, Чехії, Польщі, Канади, США). Ілюстрований додаток презентує „Українські періодичні видання газетно-журнального типу XIX - першої половини XX ст."

Володимир Качкан часом провокує на дискусію, полеміку, а це також позитивна якість дослідника, якщо нею не зловживати. Не може бути все беззасте­режним, прокоментованим, аргументованим, зведеним до канону чи догми. „Огонь в одежі слова" (І. Франко) і просвітлює, і зігріває, і пече. Бо живий. Цього животворного вогню, здається, ще більше в останній, четвертій книзі „Хай святиться ім'я твоє: Історія української літератури і культури в персоналіях (XIX - перша половина XX ст.)". Тут уміщено есеї про українських письменників, громадсько-культурних і суспільно-просвітницьких діячів, учених, визнаних публіцистів, редакторів, організаторів редакційно-видавничого процесу, пресо- і книгознавців.

Володимир Качкан, ніби вправний лоцман, прокла­дає маршрути океаном невідомих фактів, довідок, архівних свідчень, цитат із раритетів, епістолярної спадщини, бібліографічних джерел тощо. Зміст книги розкривають дослідження про фольклоризм Анатолія Свидницького, нове бачення Михайла Павлика, Осипа Турянського, Остапа Луцького, Левка Лепкого, Ми­коли Євшана, Романа Купчинського та ін. На глибоке переконання Володимира Качкана, нинішній час, потреба історико-філософської науки змушують розширювати знання про персоналії, адже за цим на­прямом - продуктивна результативність українознав­ства. Логічно в цьому контексті сприймаються вміщені наприкінці відгуки вчених, письменників про автора - Володимира Качкана. Зокрема, високі оцінки наукової та творчої діяльності Володимира Качкана висловили доктори наук Михайло Пазяк, Олег Гринів, Святомир Фостун, письменники, лавреати Національної премії ім. Тараса Шевченка Олександр Сизоненко та Роман Федорів.

У серпні 2000 року Володимирові Качкану випов­нилося шістдесят літ. Автор порадував новими кни­гами: поетичною „Молитва опалого листя", історико-краєзнавчою „Незнищенне село" (про рідне Рибне Тисменицького р-ну Івано-Франківської обл.). Поба­чив світ бібліографічний покажчик „Володимир Кач­кан: Вчений, письменник, педагог" ( Львів, 2000. - 112 с.).

Вершинне досягнення Володимира Качкана - дві книги „Українське народознавство в іменах" та чотири книги „Хай святиться ім'я твоє". Вони підсумовують багаторічні наукові та письменницькі студії і заслу­говують якнайвищого поцінування - відзначення Національною премією ім. Тараса Шевченка.

// Народознавство. - 2001. - № 59. - С. 1-3.

Ільницький М. (м. Львів)

Те, що передає живий спогад

Книга „Журавлі повертаються...'", що вміщує листи Богдана Леп­кого до своїх сучасників, розкриває перед читачем невідому грань життя і діяльності видатного письменника. Знаний літературознавець Володимир Качкан, що упорядкував книгу та склав до неї примітки, справедливо зауважує, що якби дослідники творчості Б. Лепкого були ознайомлені з його епістолярною спад­щиною, то їх студії про нього напевне були б ґрунтовнішими і глибшими, і справа не тільки у „відслоненні" листом позатекстових рамок, а й у тому, що епістолярія є своєрідним видом літературної критики, листи вводять читача в творчий процес: у листах письменник розкриває свої творчі задуми, дає оцінку творам інших письменників, причому у більш відвертій, аніж робив би не в статті чи рецензії, позначеній для друку: в листах найбільш повно виявляються і творчі симпатії та антипатії. Ще один важливий аспект: у певних обставинах листування якоюсь мірою компенсує відсутність публічної критики, а таких обставин у житті Лепкою було немало, зокрема в час Першої світової війни та в перші міжвоєнні роки, коли письменникові довелося зазнати долі вигнанця. Свого часу історик Дмитро Дорошенко відкреслював, що коли наші сусіди „цінять все те, що допомагає створенню і збере­женню традицій - різні мемуари, спомини, записи, листи, все те, що переховує і передає від покоління до покоління живий спогад і традицію", то в нас такої уваги не було. Це мало, щоправда, вагомі причини: розірваність українських земель між різними державами, вимушену розки­даність діячів культури по різних континентах, а відтак і розпорошеність листів у різних архівах, що утруднює їх збирання та систематизацій!. Ці труднощі відчув і упорядник листів Б. Лепкого В. Качкан, але він усе-таки зумів подолати їх і створити корпус документів, крізь призму яких не тільки виразніше вимальовується постать самого письменника - автора листів, але й просвічується атмосфера суспільно-культурного життя Гали­чини першої половини XX століття.

До появи книги „Журавлі поверта­ються..." частина листів Б. Лепкого до літературознавця і культурного діяча Кирила Студинського була опублікована в збірнику „У півстолітніх змаганнях. Вибрані листи до Кирила Студинського (1891-1941)" (Київ, 1993). Книга „Журавлі повертаються..." укладена за тим самим принципом, з тією, щоправда, різницею, що містить не вибіркові найхарактерніші зразки листування, а все, що вдалося виявити з епістолярної спадщини письменника.

У листах Б. Лепкого можна виділити кілька тематичних ліній. Зокрема, у багатьох із них йдеться про обставини особистого життя письменника, праце­влаштування, видавничі та фінансові справи. Саме цей аспект листування містить найбільше „відкриттів". Вияв­ляється, що кожний крок на життєвій дорозі Б. Лепкого був пов'язаний і нема­лими труднощами: йому доводилося долати важкі перепони, щоб влаштуватися лектором у Кракові, пережити роки нелегкого життя у Відні, Вецлярі, Берліні, доки знову вдалося повернутися до Кракова - на цей раз на посаду професора Ягелонського університету. А при цьому всьому - постійна фінансова скрута, за­тримки скромного гонорару за видання книжок та публікації в періодиці.

Через передчасну смерть батька Богданові як найстаршому і синів доводилося постійно підтримувати родину коштами, а потім дбати про влаштування на роботу брата, сестри, тітки...

Усі ці житейські клопоти найповніше постають у листах до двох найближчих письменникові людей, по суті його опікунів - суспільно-культурного діяча і вченого Олександра Барвінського, який був радником Двора, послом до австрійського парламенту, а потім до сейму Галичини, та вже згадуваного вченого філолога, голови НТШ К. Студинського. Власне, листи до цих двох впливових діячів займають більшу частину всієї книги. Якби не постійна підтримка цих людей, невідомо, чи зміг би Б. Лепкий стати таким, яким ми його знаємо сьогодні. Саме в листах до них він найповніше розкриває свою душу, ділиться своїми планами, висловлює свої політичні переконання та естетичні погляди. Людина, яка безпосередньо не займалася політикою, не належала до жодної партії, Б. Лепкий дуже гостро переживав непорозуміння і чвари в українському політичному середовищі, вловлював ті болючі точки, які роз'їдали національний суспільний організм. „В історії ми були м'ячом між Польщею, Москвою і Туреччиною, Іваном-перекидьком, безглуздником і спомин тої дільчої гри остався, мабуть, у нас донині, - писав він у листі до О. Барвінського 8 листопада 1908 року. - Не один у нас скоріше змосковщиться, обусурманиться, зляччиться, ніж погодиться зі своїм братом, нім простить йому дійсну або мниму обіду".

Цікавими для сучасного читача будуть і міркування письменника про творчі справи. Так, на початку своєї діяльності він болісно переживав, що критика обходила мовчанкою його перші збірки, вважає це не тільки несправедливістю, а певною, висловлюючись сучасною мовою, корпоративною солідарністю. До цієї теми він повертався у багатьох листах. „Про критику не згадуй, - писав 3 серпня 1900 р. К. Студинському. - То така висока пані, що носом перед нею пори, на колінах до її престола лізь та стій мирно і терпеливо ходи, щоби тобі „дурень і єть" сказала. Та я їм за їх ласку дякую красно, хай її для себе сховають та хвалять одні других аж до скуки. Я обійдуся".

Особливо вражало авторське само­любство молодого письменника мовчання І. Франка, і саме цим можна пояснити тодішню недооцінку деяких Франкових творів. На основі вміщених у збірнику листів можна було б винести враження, що таке ставлення не змінилося. Насправді це не так. Згодом письменник утвердився на своїх позиціях, став на міцний ґрунт, і його оцінки стали більш виваженими. Б. Лепкий зрозумів, що був несправедливий щодо ставлення Франка до нього, коли той високо оцінив його польський переклад: „Слова о полку Ігоревім", а в новелах і віршах відзначив „м'який, вразливий і поетичний характер", „м'якість колориту і ніжність почуття". Уже в зрілому віці Б. Лепкий написав книжку „Три портрети", присвячену трьом постатям, які відіграли в його житті і творчості найважливішу роль, - І. Франкові, В. Стефанику та польському письменникові В. Оркану.

В. Стефаникові адресовано тільки одного листа - привітання з шістдесяти­літнім ювілеєм, до якого через роки зберіг якнайтепліші почуття.

Хоча період міжвоєнного двадцяти­ліття не відбився так повно в епістолярії Б. Лепкого як перше двадцятиліття, усе ж за спорадичними листами бачимо, що не знизилася інтенсивність його творчої праці (тоді творилася художня епопея про гетьмана Івана Мазепу), не послабилося зацікавлення літературним процесом. Так, у листах до В. Гнатюка бачимо захоплення стилем К. Гриневичевої, її психологізмом, з поетів він виділяє Р. Купчинського, О. Бабія, з перекладачів Ю. Липу, триво­жить його довге мовчання М. Яцківа, який „сам себе підкосив".

А яку діяльну участь узяв Лепкий у підготовці Української Загальної Енцик­лопедії, що виходила у 30-ті рр. за редак­цією Івана Раковського, обстоюючи при ньому перевагу українського матеріалу у цьому виданні.

Одне слово, листування Б. Лепкого збагатило і поглибило наше уявлення про життя і творчість найпопулярнішого на теренах Галичини після І. Франка україн­ського письменника.

Збірник „Журавлі повертаються..." може бути прикладом і зразком для цілої серії видань такою характеру, переконливо доводячи, що листи - важливий жанр художньої літератури, який розкриває те, що стоїть текстом чи поміж текстом і таким чином допомагає глибше зрозуміти і художній твір і перипетії літературного процесу.

// Жайвір. - 2001. - № 7 (листоп.).

З народженням книги!

Обласна наукова бібліотека імені І. Франка любить і вміє з великим тактом та повагою робити людям приємне. Її працівники уважно стежать за подіями в культурно-мистецькому, науковому житті краю і влаштовують з цього приводу маленькі свята, привертаючи тим до них увагу. Не пройшло мимо їх пильного ока і те, що недавно вийшла у світ книга доктора філологічних наук, професора, академіка Академії наук вищої школи України Володимира Качкана „Журавлі повертаються...: З епістолярної спадщини Богдана Лепкого", про яку ми вже розповідали в одному з номерів „Галичини". У затишній вітальні бібліотеки відбулася презентація цього видання, що стало приємним святом не лише для інтелігенції міста, а й для самого автора, який мав мож­ливість відзначити вихід книжки у приємному товаристві, котре склада­лося з письменників, науковців, студентів, митців, журналістів. Володи­мир Качкан розповів про свою роботу над книгою, про особистість Богдана Лепкого, яка відкрилася з листів письменника. А потім про книгу, про подвижницьку працю Володимира Качкана говорили міський голова Зіновій Шкутяк і його заступник Ганна Карась, науковці Степан Пушик, Володимир Грабовецький, Ольга Слоньовська, Степан Хороб, Роман Яремійчук, голова обласної організації Спілки письменників України Ярослав Дорошенко, голова Клубу української інтелігенції імені Б. Лепкого Уляна Скальська та інші. Народна артистка України Христина Фіцалович і заслужений діяч мистецтв України Михайло Сливоцький виконали пісні на слова Б. Лепкого. Співак Олесь Семчук навіяв на учас­ників презентації романтичний настрій своїми відомими романсами. Атмосфера вечора була надзвичайно тепла і щира. Відрадно, що книга Володимира Качкана зацікавила стількох людей, що їх не могла вмістити мистецька вітальня бібліотеки. Але це була приємна тіснота.

// Галичина. - 2001. - 30 жовт. (№ 165).

Баран Є. (м. Івано-Франківськ)

Коріння й крона таланту

Небагато сьогодні є людей, які могли б сказа­ти про себе так, як академік Володимир Качкан. Поставити перед собою таку високу й благородну мету, якій не зрадив на довгих життєвих дорогах. Кожний день свого життя сповнити працею, не тільки засіваючи, але й збираючи багатий уро­жай на культурно-освітянській ниві. Аж не віриться, що цій людині сповнилося 60. Для кожного така дата є серйозним підсумком зробленого, осмислення пройденого й скоригуванням майбутнього.

Уже „Бібліографічний покажчик: Качкан Во­лодимир Атаназійович", укладений професором Володимиром Полєком до 50-літнього ювілею автора, вражав обсягом зробленого: близько 600 ав­торських позицій, з яких 35 - художньо-доку­ментальні нариси, літературно-критичні дослід­ження, посібники з журналістики, публіцисти­ки, белетристики тощо. Здавалося б, що В. Кач­кан може тепер спочивати на лаврах: захищені кандидатська й докторська дисертації, є визнан­ня й авторитет у науковому й літературному колах. Але, мовби перекреслюючи всі можливі й неможливі прогнози, Володимир Качкан у це десятиліття, що збіглося із здобуттям Україною політичної незалежності, показав взірець небу­валої працездатності, заповнивши його новими книгами й публікаціями у вітчизняній та закордонній періодиці.

Тут ще раз нагадаємо основні штрихи життєвої і творчої біографії Володимира Качкана. Народився майбутній дослідник і письменник 12 серпня 1940 року в с. Рибне Тисменицького району Івано-Франківсь­кої області. Навчався в Павлівській семирічці та се­редній школі № 11 м. Івано-Франківська. Здобув спеціальність слюсаря в технічному училищі № 2, а відтак, відслуживши три роки в армії, - професії викладача української мови і літератури в Івано-Франківському педагогічному інституті (1967), 1974 р. -журналіста (м. Київ). Того ж року захистив кан­дидатську дисертацію на тему „Михайло Павлик і уснопоетична народна творчість", 1988 - докторсь­ку „Проблема традицій і новаторства в публіцистиці". З 1990 р. - професор, 1993 - академік АН Вищої школи України. 1990 р. здобув звання першого лауреата республіканської премії в галузі публі­цистики за розробку в періодичній пресі питань українського народознавства. 1995 р. став лауреатом премії імені Ярослава Мудрого в галузі на­уки і техніки. Цього ж року повертається до Івано-Франківська, завідує кафедрою українознав­ства Івано-Франківської державної медичної ака­демії. 1999 р. здобув звання лауреата обласної премії імені Василя Стефаника, а 2000 р. - лау­реата міської премії імені Івана Франка.

Нині Володимир Качкан є автором більше 50-ти книжкових видань, серед яких „Смерековий спів" (1972), „Барви веселки" (1981), „Параска Хома" (1983), „Ганна Василащук" (1985), „Анатолій Мокренко" (1989); монографічних праць з літературоз­навства, фольклористики, пресології -„Народні пісні в записах М. Павлика" (1974), „Народні пісні в записах О. Маковея" (1981), „Петро Козланюк" (1980), „Роман Федорів" (1983), „Михайло Павлик" (1989), „Ірина Вільде" (1991), „Традиції і новатор­ство публіцистики" (1984), „Жанри публіцистики" (1988); романів „Кадуб" (1990), „Житні дзвони" (1995); поетичних збірок „Кетяги Рибнянської осені: зошит лірики, писаний болем душі (1974-1994)" (1995), „Молитва опалого листя" (2000) та інші.

Однак не буде перебільшенням сказати, що наукове ім'я В. Качкана утвердили українознавчі дослідження 90-х років: „... і воскресне ім'я твоє: Народознавчі студії про забутих" (1993), „У творчій майстерні визначних етнологів: навчаль­ний посібник" (1993), „Українське народознавство в іменах: У 2 ч." (Ч. 1 - 1994; Ч. 2 - 1995, відзна­чені медаллю імені Ярослава Мудрого), „Украї­нознавча журналістика в іменах: історичний досвід, майстерність: У 2 ч." (1995).

Окремої розмови заслуговує 4-томне дослід­ження „Хай святиться ім'я твоє". Перша книга вийшла 1994 р., у підзаголовку підкреслювалася тематика „Галицькі просвітницькі діячі, письменники, вчені - вихідці із священних родин". У центрі життєві й творчі долі родини Заклинських, Антіна Могильницького, Антіна Петрушевича, Василя Ільницького, Омеляна Огоновського, Юліана Целевича, Євгена Желехівського, Володимира Шухевича та ін.

Друга книга (1996) має підзаголовок „Студії з історії української літератури XI-XX ст.". У ній розповідається про Богдана Дідицького, Омеляна Партицького, Андрія Чайківського, Степа­на Смаль-Стоцького, Олександра Колесу, В'ячеслава Будзиновського, Василя Щурата та ін.

Третя книга (1998) „Українознавство та пресологія (XIX - перша половина XX ст.)" охоплює маловідомі сторінки життя і творчості Пантелеймона Куліша, Юліана Романчука, Осипа Назарука, Уласа Самчука, Тараса Мельничука та ін.

Нарешті, четверта книга (2000) теж із широ­ким тематичним окресленням „Історія українсь­кої літератури і культури в персоналіях (XIX - перша половина XX ст.)". У ній розкрито життє­во-творчий шлях таких постатей, як Анатолій Свидницький, Богдан Лепкий, Мирон Кордуба, Наталія Семанюк, Роман Купчинський, Лев Леп­кий, Юрій Кміт, Іван Джиджора, Іван Білинкевич, Володимир Залозецький.

Фактично ця 4-томова праця є авторською енциклопедією української літератури і культу­ри XIX-XX ст. в персоналіях. Володимир Кач­кан виконав роботу наукового відділу. Якщо зва­жити, що всі матеріали були малодоступними широкому загалові читачів і потребували значної дослідницької, пошукової праці, то можемо тільки подивуватися творчому неспокоєві акаде­міка. При цьому автор аж ніяк не нагадує нудно­го кабінетного вченого. Він постійно в русі, по­шуку. Його універсальність захоплює й викликає повагу. Він справді ніколи не належав собі, а тій химерній державі, ім'я якій - література!

// Обрії. - 2000. - № 2. - С. 71-74.

Добош Г. (м. Івано-Франківськ)

Ґрунтовність історика і талант письменника

В обласній бібліотеці іме­ні Івана Франка відбулася презентація одразу трьох книг завідувача кафедри ук­раїнознавства медичної ака­демії, академіка АН Вищої школи України, доктора філо­логічних наук, професора Володимира Качкана - четвер­того тому монографічного се­ріалу „Хай святиться ім'я твоє: Історія української літе­ратури і культури в персоналіях (XIX -перша половина XX ст.)", краєзнавчої книги „Незнищенне село: сторінки історії Рибного Тисменицького району у слові і фотодо­кументах" і поетичної збірки „Молитва опалого листя". Володимир Качкан - відомий не лише на Прикарпатті про­заїк, поет, фольклорист, істо­рик української літератури та етнокультури, пресознавець; автор більше 50 книг - мо­нографій, художніх і докумен­тальних новел, оповідань, есеїв, повістей, романів, по­езій, не однієї сотні публіка­цій у журнально-газетній пе­ріодиці в Україні, інших краї­нах; перший лауреат Респуб­ліканської премії в галузі публіцистики за розробку в пе­ріодичній пресі питань укра­їнського народознавства, ла­уреат академічної премії іме­ні Ярослава Мудрого в галу­зі науки і техніки, лауреат премії імені Василя Стефаника, лауреат літературно-мис­тецької премії імені Івана Франка.

Зал бібліотеки був замаленьким для всіх бажаючих прийти на зустріч з науков­цем. Та і часу, відведеного на спілкування, виявилося за­мало - багатьом хотілося по­ділитися своїми думками, сказати слово. А це були думки колег по перу (письменник Степан Пушик, поет Ярослав Дорошенко) і краєзнавців, істориків, філологів (академік Володимир Грабовецький, професор Микола Когутяк, доцент Степан Хороб, профе­сор Роман Яремійчук), колег з кафедри, земляків з Павлівки і просто друзів, як от Ярослав Оленюк, який ілюс­трував поетичну збірку, пред­ставників влади (Ганна Ка­рась) і тих, хто випустив кни­гу у світ (видавництво „Сіверсія"). І всі виступи - дій­сно щирі. А ще більшої щирості додавали концертні но­мери у виконанні Михайла Сливоцького, Христини Фіцалович, Олеся Семчука.

Степан Пушик, аналізую­чи монографічний серіал „Хай святиться ім'я твоє", який став продовженням двотомної праці „Українське народознавство в іменах", порівняв ці дослідження з „затопленим материком Атлантидою", яку автор підні­має з забуття. Співголова осередку НТШ професор Ро­ман Яремійчук підкреслив, що „націю пізнають по виз­начних її людях". А скільки їх - забутих і заборонених, не­відомих не через свою малозначимість, а волею існу­ючої довгі роки системи, пе­рекручених, затертих, при­меншених. Володимир Кач­кан сказав у книзі краще: „Скільки їх було..., скільки ще застигло імен, присипаних порохами недозволів, забут­тя у товстелезній книзі укра­їнства!" І тут же не лише обґрунтував мету своєї вели­чезної праці (здогадуватись про її обсяги може лише той, хто хоч раз працював в архі­вах), а й поставив завдання нам усім: „...донести жеврі­ючу свічу знань до незнаючих, до невміючих, та що найосновніше - до збайдужілих, а тих армія, на жаль, побіль­шується", „повернути ниніш­нім і майбутнім поколінням правду..."

На разі ця правда про життєдіяльність визначних постатей української, пере­дусім галицької, духовної ет­нокультури - письменників, громадсько-культурних і сус­пільно-просвітницьких діячів, учених, визначних публіцистів, організаторів редакцій­но-видавничого процесу. На­віть про порівняно відомі осо­бистості - Михайла Павлика, Богдана Лепкого, Романа Купчинського, Миколу Євшана відкриваємо для себе ма­ловідомі факти. А про деякі постаті багато хто дізнаєть­ся вперше - Юрія Кміта, Мирона Кордубу, Осипа Турянського, Івана Джиджору, Дмитра Макогона (батька Ірини Вільде), Остапа Луць­кого, Володимира Залозецького, Богдана Бору та інших. Розповіді про них базуються на величезній фактологічній основі - архівні матеріали, листи і щоденники, спогади, автографи творів, малодоступна журнально-газетна пе­ріодика, приватні колекції в Україні та поза її межами, фотоматеріали. І знову оте здивування: скільки „руди" перелопачено...

А ще дивуєшся, що у кни­зі ота „фактографія" не тис­не, не пригнічує своєю об'єм­ністю і сухістю. Втім, пояс­нення просте - писав публі­цист, письменник. І не одна розповідь розпочинається публіцистичними відступами про те, що болить. А читаю­чи матеріали про дружину Марка Черемшини Наталію Семанюк, про поета і компо­зитора Лева Лепкого, який написав музику відомої пісні „Чуєш, брате мій...", про франкознавця з Коломиї Іва­на Білинкевича (особисті емоції і оцінки, описи приро­ди, майстерні діалоги, ціка­ві поетичні „родзинки", ав­торська небайдужа присутність), відчуваєш, що писав майстер пера.

На саму поезію під час презентації часу випало не­багато. Все-таки кілька сво­їх віршів автор прочитав.

Поезіє-слово,

поезіє-дзвоне,

У мені є твій корінь

й павіття твоє...

А книгу про історію рідно­го села Рибно Володимир Качкан написав, бо переко­наний, що з маленьких літер складається „алфавіт націо­нальної історії", а літери ці - історичні відомості про села й селища, міста й містечка, про великих та визначних людей, цілі родовіди. Тим більше, що історія у Рибно­го важка і одночасно славна. Зруйноване 1951 р. комуніс­тичним режимом, воно від­родилося. І живуть в ньому діти та онуки тих, чиї імена названі у книзі. Чи не шану­ватимуть вони більше і свою історію, і свою малу батьків­щину?

Загалом і вся дослідниць­ка діяльність Володимира Качкана спрямована на те, аби відтворити українську історію в іменах, довести її гідне місце в світовому кон­тексті, навчити нас її знати і пам'ятати.

// Колега. - 2000. - 6 лип.

Мариновська О.

На згадку ювіляру

Людині не досить пити,

замало людині спати,

людині, щоб справді жити,

аж в небо треба злітати.

А там - хоч до сонця руки

разом із вітром - у серці,

без лету - душевні муки

і біль шкарубкий на серці.

Бо в леті - одвічна сутність,

бо в леті - і весь смисл страждання..

В польоті - твоя присутність,

В польоті - моє чекання.

Володимир Качкан

Мабуть, за цими рядками можна побачити більше, ніж просто прочитати, що Володи­мир Атаназійович - завідувач кафедри українознавства Івано-Франківської державної медич­ної академії, доктор філологіч­них наук, професор, академік.

За цими рядками ховається незборима жага поета і науко­вця - жага Людини до життя, прагнення досягти вершин, од­вічний пошук сенсу в буденно­му і скороминущому. Словом, такий собі політ душі, окриле­ної піснями і турботою про лю­дей. І це не є перебільшення. „..У його душі надто багато горін­ня, надто він має велике бажан­ня охопити своїм писанням якомога ширше коло тем і про­блем", - пише львівський пись­менник Роман Федорів у перед­мові до однієї з його численних книг.

Гортаю поетичну збірку - зошит лірики, писаної болем душі, „Кетяги рибнянської осені" (1995) й озиваються жу­равлиним кличем роки...

У саду під вікном три вогні

орхідеї...

...

Я встав з колиски і майнув на

люди

З одним одніським сухарем,

Бо знав, що мамі спокою не буде,

 Не стихне довго в серці щем.

...

Казала бабця - полошила

дітлахів, -

не лізти у бузину: там чорт

рогатий,

мене ж кортіло бодай кілька

прутиків

зламати й кинути під хату...

(„Сопілка")

...

Дай мені, Боже, наснаги й сили...

...

Не вірю в безсилля людини,

якщо вірить вона в силу інших,

якщо в чорну життя годину припаде до рідної вишні..

...

Схрестила осінь руки - банує...

Творчий доробок ювіляра ся­гає більше п'ятдесяти книг: мо­нографій, художніх і докумен­тальних творів, не однієї сотні публікацій у журнально-газетній періодиці України, інших країн. Найбільшу популярність здобув працями з українознавства „Українське народознавство в іме­нах" та „Хай святиться ім'я твоє".

„Темою „Народознавство і проблеми духовного відроджен­ня України" - професор Качкан В. А. захворів, в доброму розумінні цього слова, давно, насправді і надовго, - пише про свого колегу Михайло Пазяк, доктор філологічних наук, професор з Києва. - Портрети забутих постатей, великих і ве­личних, української культури і науки виписані саме з непохит­ністю віри автора у незнищеність морального здоров'я народу. А також впевненістю, що немає остаточного безвихіддя, що всього можна добитися, аби лиш бажання. Добитись не чогось суто зовнішнього, а ладу й гар­монії в собі самих". Читаючи ці сповнені сердечного щему ряд­ки про науковця і письменника Володимира Качкана, чомусь спадають на згадку слова Івана Франка, адресовані Миколі Во­роному:

Ах, друже мій, поет сучасний

Він тим сучасний, що нещасний.

Поет - значить, вродився хорим,

Болить чужим і власним горем.

Можливо тому у творчій біог­рафії ювіляра тісно переплелись історико-літературні розвідки й сила поетового слова, глибинне проникнення письменника і нау­ковця у внутрішній світ людини. Забуті імена істориків, письмен­ників, публіцистів, фолькло­ристів, етнографів, культурно-громадських діячів І. Крип'якевича, І. Огієнка, Ю. Целевича, М. Павлика, Б. Лепкого, М. Кордуби та інших повертаються до нас, воскрешають пам'ять наро­ду. Це плідний ужинок багато­річних досліджень, а передусім - глибинний пласт духовної етно­культури галицької землі, ук­раїнської батьківщини. „На ве­личезній фактологічній базі (епі­столярна спадщина, щоденни­кові записи, автографи творів, архівні документи біографічно­го характеру, фотоматеріали, спогади, раритетні видання в Україні та за її межами) і були створені згадані праці", - зау­важить ювіляр.

„Ось, шановний читачу, пе­регорнуто останню сторінку життєпису Осипа Турянського, - промовляє до своїх читачів із сторінок монографії „Хай свя­титься ім'я твоє" академік Качкан. - Правда, рояться думки," зринають запитання: чому так доля розпорядилася, що талан­тові вимірялося, по суті, п'ят­десят літ; що зробила тодішня суспільність, а властиво національна інтелектуальна еліта, аби загоїти письменникові болі, перебрати їх бодай виїмково, частково - на себе; чому...". Бо „в українців, здається, уже ста­ло традиційно-спадкоємним пра­вилом: при житті замовчувати, недобачати, недослухати...". „Персоналізація студій, - читаємо далі, - це той безумовний етап, не пройшовши який, ми і кроку не зможемо зробити у бік видан­ня творів незнаних досі, забутих, знищених та поскрибованих, пофальшованих літераторів, а відтак і написання повновартісних капітальних монографій, акаде­мічних монографій".

// Обрії. - 2000. - № 2. - С. 72-74.

Салига Т. (м. Львів)

„Не належу собі - я належу народу"

Народився він улітку 1940 року в селі Рибно на Станіславщині. Через рік батька Атаназія Качкана заберуть на фронт, а мати Марія перейде жити до своєї матері у с. Павелча. Тут і закінчить Володимир семирічку. Батько, повернувшись з фронту, працював службовцем, а мати пішла санітарити до обласного диспансера.

Згодом Володимир закінчив середню школу № 11, профтехучилище № 2, відслужив три роки у війську, два з яких - у Німеччині, а потім... А потім стежки повели у життя й по житті: так, з відзнакою завершив студії на історико-філологічному факультеті Івано-Франківського державного педагогічного інституту імені В. Стефаника, згодом поринув у журналістські дебрі - спочатку кореспондентом, згодом редактором, старшим редактором Івано-Франківського обласного телерадіокомітету. А далі - час продовження науки в Києві: поглиблював знання із журналістикознавства, а в Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнографії ім. М. Т. Рильського Національної академії наук України 1974 р. під керівництвом професора Олексія Дея захистив кандидатську дисертацію на тему: „Михайло Павлик і уснопоетична народна творчість".

Ще багато й багато щаблів на творчому сход­женні ювіляра: уже маючи дружину Ольгу і двох синів Олега та Святослава, він продовжує науково зростати, ставши завідувачем кафедри, заступником директора Інституту журналістики Національного університету ім. Тараса Шевченка.

З осені 1995 р. Володимир Качкан знову на своєму рідному Прикарпатті. З Франковим містом пов'язує свої надії, мрії, ним тішиться, у ньому леліє творчі задуми на день прийдешній...

Чи можемо собі уявити суспільно-культурне, громадське, наукове життя міста, краю, всієї України без цієї людини, - доктора філологічних наук, про­цесора, завідувача кафедри українознавства Івано-Франківської державної медичної академії, академіка Академії наук Вищої школи Володимира Качкана? Відкриймо газету „Галичина" чи столичний тижневик і „Українська мова та література", івано-франківські журнали „Перевал", „Галичина", „Обрії" чи львівські або київські газетно-журнально-альманахові, енцик­лопедичні книжкові видання „Дзвін", „Пам'ять століть", „Студії з архівної справи та документознавства", „Бойки", „Освіта", „Українська журналістика в іменах", „Українська періодика: історія і сучасність"... - і всюди він як автор або член редко­легій.

Мабуть, дуже важко сьогодні змагатися з бібліог­рафами, які, укладаючи покажчик творчої діяльності В. Качкана до його 60-річчя від дня народження й 40-річчя творчої праці, зафіксували понад тисячу позицій, де є більше 50 книжкових видань, а серед них - доб­ре знані у світі та пошановані університетською бра­тією Львівського, Київського національних, Ягелонського (Краків), Варшавського, Празького, УВУ (Мюнхен), Сорбонського, Кембріджського та ін. уні­верситетів Європи й американського континенту його фундаментальні концептуальні українознавчі праці: „Українське народознавство в іменах" у 2-х томах, що з грифом Міністерства освіти вивчається на всіх гу­манітарного профілю факультетах вищих навчальних закладів України і далеко поза її межами; „Хай свя­титься ім'я твоє: Історія української літератури і куль­тури в персоналіях (ХІХ-ХХ ст.)" у 4-х томах. Саме завдяки вченому В. Качкану у нашій вітчизняній історико-філологічній науці, загалом, в етнології відбувся кардинальний поворот до персоналізації як напряму. Володимир Качкан, працюючи не одне десятиліття на полі пресології, фольклористики, історії літератури й культури, утверджувався сам і переконував своїх ко­лег, що невідкладним - і то першорядної ваги - зав­данням української науки є повернення за архівними, першоджерельними матеріалами, раритетами на на­ціональне етнополе сотень і тисяч імен визначних українських істориків, літераторів, фольклористів, ет­нографів, редакторів, видавців, суспільно-громадсь­ких та просвітницьких діячів, церковнослужителів, чий інтелектуальний досвід, публікаторський набуток то­талітарною ворожою ідеологією минулого був пофальшований, проскрибований, а імена їх творців - забо­ронені...

Так, книги Володимира Качкана з українознав­ства - це вже велика кількісно й безцінна бібліотека, що сьогодні потужно працює на національно-патріо­тичне виховання нашої молоді, формування у неї істинно-наукового світогляду. Недарма ж краще з на­укового поля вченого відзначено Республіканською премією в галузі публіцистики, академічною премією в галузі науки і техніки ім. Ярослава Мудрого, літера­турно-мистецькою премією ім. Василя Стефаника, літературною премією ім. Івана Франка. Його наукові дослідження цитують вчені багатьох навчальних і наукових інституцій в Україні й далеко поза її межами. Професори багатьох університетів світу дякують вченому за його сумлінні й історично правдиві книги. Навіть сам святіший отець Папа Римський подяку­вав Володимирові Качкану за капітальні досліджен­ня. А ось доктор філології, професор Київського на­ціонального університету ім. Тараса Шевченка, ака­демік АН Вищої школи Анатолій Погрібний у перед­мові до першої книжки двотомника „Українське наро­дознавство в іменах" (К.: Либідь, 1994) акцентував, що „народознавство - то цілісна система, спектр проблем, що обрамлюються воєдино отим високим багатомірним поняттям - духовністю.

А ще імена... Імена! Скільки їх, на жаль, стало для нас незнаними, невідомими, скільки щирого зо­лота нашої праісторії, нашого славного поступу кану­ло у безпам'ять!..

Тож наш синівський обов'язок повернути кожне ім'я народові, його культурі; час змушує багато що перечитати, заново переосмислити - й сказати чи­тачам слово Правди.

Ось такою спробою заповнити не одну прога­лину в нашому народознавстві в царині етнології, ет­нокультури і є ця книжка, котра, сподіваюсь, стане своєрідним підручником для шкіл, гімназій, педагогі­чних інститутів, університетів...

Автор опрацював багатющі матеріали київсь­ких і львівських архівів, наукових бібліотек, епістолярії, що нині стали доступними для дослідників, переос­мислив значну кількість рідкісних матеріалів, рари­тетних видань - і на цій основі створив есеї, в яких щасливо сусідує дослідницьке, аналітичне начало й прозора філософсько-публіцистична форма обрам­лення думки-вислову. Незаперечна цінність книги - в її документальності, архівно-джерельній базі".

Дуже близькою до цієї грані багаторічної діяль­ності є його науково-документальна творчість. Це та ділянка дуже нелегкої і складної роботизни, коли спо­чатку на стіл лягають численні записи, виписки з різних джерел, родинні документи, спогади або й за­фіксовані диктофоном живі свідчення, „шматочки" непідробної біографії, листи. Вся оця „руда" висто­юється, вилежується, вивіряється попервах часом, автор енну кількість разів підступає до неї і чекає якоїсь благовісної хвилі, коли до серця проб'ється невидимий стукіт: можна, пора! Тепер настає ніби дру­гий етап: слід увесь огром матеріалу „прожорнувати" в голові, перепустити через триби раціонально-емоці­йного, „окропити" теплом душі, і, знайшовши відпові­дну форму, - „розродитися" словом. Як непросто писати документально-художній нарис, есей, повість про визначну постать у сфері культури (письменник, артист, художник, майстер народних ремесел, вче­ний, композитор, режисер) - треба на якийсь час ніби перевтілитися, перебрати на себе усю таїну осмис­люваного виду творчості, необхідно справді стати вченим на цій ділянці, а вже згодом, пірнувши з головою у колодязь натхнення, зачерпати з глибин народного й власного досвіду те найсокровенніше, найцінніше й найвідвабніше слово, яке і понесе, мов корону, зблиск і оксамит думки...

Про книжки Володимира Качкана мовлять доб­ре слово вдячні читачі на презентаціях і конференці­ях, його працю високо поціновують літератори, вчені-літературознавці, історики, філософи, етнологи Федір Погребенник, Роман Гром'як, Володимир Панченко, Віталій Дончик, Микола Жулинський, Михайло Пазяк, Петро Хропко. Так, приміром, благословляючи у світ книгу портретів, есеїв, документально-художніх по­вістей „Світло високого дня" (Ужгород: Карпати, 1989. - 229 с.), лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка, головний редактор журналу „Дзвін" Роман Федорів підкреслив таке: „Про письменника і вчено­го Володимира Качкана можна сказати, що в його душі надто багато горіння, надто він має велике бажання охопити своїм писанням якомога ширше коло тем і проблем...

Хіба наприклад, хтось колись чув, хіба знав про Параску Хому - звичайну трудівницю з села Чернятин, яка ціле своє життя обробляла буряки і кукуруд­зу, а у вільні години замальовувала стіни, печі, клапті паперу дивовижними квітами, які милували око й душу, аж поки не приїхав до неї Володимир Качкан. Він поз­бирав її малюнки в альбом, написав про Параску Хому цікаву розповідь і видав про неї у Києві книжку. Відтоді ім'я Параски Хоми стало відоме не тільки на Прикар­патті, і не тільки в Україні, її малюнки можна побачити на всесвітніх виставках, про неї тепер пишуть мистецтвознавці у багатьох країнах світу, її твори знахо­дяться в експозиціях десятків музеїв.

Першим, хто „відкрив" Параску Хому, усе-ж-таки був всюдисущий Володимир Качкан. І таких прикладів можна навести багато... прикладів, які свідчать про його велику патріотичну, просвітницьку діяльність, про його постійну потребу відкривати й прославляти та­ланти, доносити до людей їхні здобутки".

Але Володимир Качкан за характером - гли­бокий лірик. Народнопісенна українська стихія села (любов до народнопоетичної творчості прищепила мати Марія і бабуся Софія, відтак ця квітка розросла­ся в душі, коли Володимир став записувати, вивчати, публікувати фольклорні надбання та наукові студії: він видав книги: „Народні пісні в записах Михайла Павлика", „Народні пісні в записах Осипа Маковея"), пізніше усвідомлене заняття на терені української фольклористики як науки, певно, поглибили той ро­мантичний струмінь характеру, що проявляється щед­ро у художній творчості - поетичній і прозовій. Воло­димир Качкан видав дві збірки філософської лірики: „Кетяги Рибнянської осені", „Молитва опалого лис­тя", кілька книжок новел, оповідань, повістей та ро­манів („Смерековий спів", „Краси нев'януче пелюстя", „Житні дзвони", „Грона любові"). Нині на його письмовому столі „робиться" складний історико-сучасний соціальний роман „Новітній вертеп", де пе­реплітаються складності життя людини: її високий ду­шевний пієтетизм і гуманізм, раціоналізм і жорсткість буття.

Не забудьмо і цього: Володимир Качкан - ще й педагог за покликанням. 25 літ він віддав вищій школі України, пройшовши довгий і звивистий шлях від викладача до професора. Як вчений-педагог був заступником голови вченої докторської спеціалізова­ної ради у Київському національному університеті, де підготував більше двадцяти кандидатів і докторів філологічних наук. І сьогодні він - член докторських рад у Київському національному університеті ім. Тараса Шевченка та Львівському національному університеті ім. Івана Франка. А скільки зусиль, ста­рань лягло на проведення численних науково-теоре­тичних та практичних конференцій, редагування сто­личного вісника „Журналістика", різнохарактерних збірників тощо. Він пишається, що мав пряму при­четність до „одокторення" нині відомих в Україні вче­них Олександра Пономаріва, Миколи Тимошика, Володимира Шкляра, Олександра Канівця, Василя Лизанчука, Івана Крупського, Володимира Панченка, Ольги Куцої, Богдана Мельничука, Лідії Дунаєвської, Олени Таланчук та багатьох інших.

Цей нарис про Володимира Качкана комусь може видатись дещо „підфарбованим", бо, мовляв хіба не він навчався у Вищій партійній школі і не там свого часу працював, хіба ж не писав він прокомуні­стичних речей і т. д. Нехай і так... Хоч добре знаю, що за покликом серця червоним ідеологом він ніколи не був. А якщо хтось хотів звести розмову саме у це рус­ло, то хай дасть відповідь собі самому на таке питан­ня: „Чому Володимир Качкан в умовах тоталітарного часу, коли мав найменшу змогу, так припадав до на­ших національних перводжерел? Чому він сьогодні трудиться для незалежної України, скажу висловом І. Франка, „як повний чоловік"? Моя відповідь: „Його кличе патріотичне сумління служити рідній землі і подарований нею його талант!"

Тому його запрошують до слова, коли йде мова про поважні ювілейні дати, про видатні постаті, коли треба засісти в комісії з присудження премії; коли нас зобов'язують визначні події в історії національної цер­кви. Звідси його поетичні рядки:

Не належу собі -

я належу народу,

Хай кепкує заздротник,

нехай плеще базіка,

Я виймаю з свідомості

цвяхи іржаві,

Аби не проходив повз мене каліка.

Не належу собі,

ані - дому, ані - жінці.

Я від досвітку в потемок

в шлеях іду,

Я давно приготовлений стати у стінці,

Лиш аби відвернути червону біду -

найглибше і найтонше відбивають внутрішній зміст, саму суть Володимира Качкана як особистості.

// Дзвін. - 2000. - № 9. - С. 135-137 ; Вперед. - 2000. - 11 серп. - С. 7.

Салига Т. (м. Львів)

„Йому до всього діло є"

Саме завдяки вченому В. Качкану у нашій вітчизняній історико-філологічній науці, зок­рема в етнології, відбувся кардинальний по­ворот до персоналізації як напряму. Володи­мир Качкан, працюючи не одне десятиліття на полі пресології, фольклористики, історії літератури й культури, утверджувався сам і переконував своїх колег, що невідкладним - і то першорядної ваги - завданням українсь­кої науки є повернення за архівними, першоджерельними матеріалами, раритетами на національне етнополе сотень і тисяч імен виз­начних українських істориків, літераторів, фольклористи, етнографів, редакторів, ви­давців, суспільно-громадських та просвітниць­ких діячів, церковнослужителів, чий інтелек­туальний досвід, публікаторський набуток то­талітарною ворожою ідеологією минулого був пофальшований, поскрибований, а імена їх творців - заборонені.

Важка науково-пошукова архівна, акаде­мічно-бібліотечна праця над текстовими ма­теріалами та фотодокументами, починаючи з далекого 1963 року, коли він, студент другого курсу історико-філологічного факультету Івано-Франківського державного педагогічного інституту ім. Василя Стефаника, розшукуючи на Солотвинському терені могилу літератора священика Антона Могильницького, продов­жувача традицій „Руської трійці", зіткнувся з „охоронцями" державного спокою, які і „по­вернули" відповідними методами з журналу „Радянське літературознавство" уже підготов­лену до публікації його розвідку „Боян га­лицької раті: причинки до біографії А. Могиль­ницького". Та він своє робив. Роками й деся­тиліттями повертав українській культурі спо­чатку через шпальти найпрогресивніших газет та журналів, авторські радіо- і телепрограми „Українське народознавство в іменах" на Ук­раїнському радіо, а з 1995 р. - на обласному радіо, відтак - через названі книги, численні публікації в колективних монографіях, нау­кових збірниках, альманахах, матеріалах все­українських та міжнародних конференцій, „круглих столів" і симпозіумів - імена ви­датних синів і доньок нації своїй же ук­раїнській історії і культурі. Омелян Партацький і В'ячеслав Будзиновський, Василь Щурат і Петро Франко, Сиверина Кабарівська й Ольга Дучимінська, Василь Доманицький і Олег Целевич, Юліан Романчук і Володимир Навроцький, Михайло Мочульський і Антін Лотоцький, Осип Назарук і Іван Кревецький, Микола Андрусяк і Євген Пеленський, Богдан Бора і Володимир Залозецький, Іван Джирджора і Юрій Кміт, Іван Брик і Роман Купчинський, Олекса Іванчук і Лев Лепкий, Василь Ільницький і Кость Горбаль... За цим переліком імен - важкість пошуку, але щедрість вивертів, чи­тацька вдячність за талановиті книги.

Дуже близькою до цієї грані багаторічної діяльності є його науково-документальна творчість. Це та ділянка дуже нелегкої і склад­ної роботизни, коли спочатку на стіл лягають численні записи, виписки з різних джерел, родинні документи, спогади або й зафіксовані диктофоном живі свідчення, „шматочки" не­підробної біографії, листи. Вся оця „руда" ви­стоюється, вилежується, вивіряється попер­вах часом, автор енну кількість разів підступає до неї і чекає якоїсь благовісної хвилі, коли до серця проб'ється невидимий стукіт: можна, пора! Тепер наступає ніби другий етап: слід увесь огром матеріалу „прожорнувати" в голові, перепустити через триби раціонально-емоційного, „скропити" теплом душі, і, знай­шовши відповідну форму, - „розрадитися" словом. Як непросто писати документально-художній нарис, есей, повість про визначну постать у сфері культури (письменник, артист, художник, майстер народних ремесел, учений, композитор, режисер) - треба на якийсь час ніби перевтілитися, перебрати на себе всю таїну осмислюваного виду творчості, необ­хідно справді стати вченим на цій ділянці, а вже відтак, пірнувши з головою у колодязь натхнення, зачерпнути з глибини народного й власного досвіду те найсокровенніше і найвідвабніше слово, яке понесе, мов корону, зблиск і бархат думки.

Ніхто не скаже сьогодні однозначно скільки часу „спалено", скільки доріг і стежок сходжено горами і долами України за не одне десятиліття, щоб на своєрідній, тільки ним Володимиром Качканом, твореній гілці нашої літератури заяріли, як дозрілі плоди, „Барви веселки", „Гори і доли", „Дивосвіти", „Світло високого дня", „Чари верховинської книги", „Каштанове свічадо", „Жива глина" ... Завдяки його послідовній науково-творчій увазі „узаконювалися" в нашій етнокультурі нині такі видатні майстри опішненської кера­міки, як Олександра Селюченко, широко зна­на в цілому світі школа петриківського роз­пису, художники з великої літери Олександр Саєнко та Іван Гончар, Анна Василащук і Параска Хома, Марія Приймаченко та Ва­силь Заяць, династія Корпанюків і Михай­ло Мурафа, Валентина Джуранюк і Василь Пилип'юк; маги українського мелосу Ніна Матвієнко й Анатолій Мокренко, Василь Зінкевич і Михайло Сливоцький, Оксана Білозір і Павло Дворський; „Росинка" Хри­стиян Михайлюк і Марія Стеф'юк, Михай­ло Кривень; знані у світі чаклуни народної музики Василь Верховинець і Анатолій Авдієвський, Петро Терпелюк і брати Мартищуки...

Про книги Во­лодимира Качкана мовлять добре сло­во вдячні читачі на презентаціях і кон­ференціях, його працю високо по­ціновують літерато­ри, учені літературознавці, історики, філософи, етнологи.

// Українська мова та література. - 2000. - № 34 (верес.). - С. 11.

Дмитренко М. (м. Київ)

Щедрий ужиток народознавця та історика культури України

В українознавстві останніх тридцяти років однією з яскравих постатей є Володимир Качкан - доктор філології, професор, академік АН Ви­щої школи, член національних спілок письменників і журналістів. Він - автор понад п'ятдесяти книг із журналістикознавства, фольклорис­тики, літературознавства, художньо-документальних повістей, романів, поетичних збірок. Володимир Качкан потужно й ефективно реалізує свій багатогранний талант, належить до непосидючих, невгамовних, духовно спраглих трудівників на теренах української науки, літератури, журналіс­тики. Він завжди у натхненній праці, у нових пошуках, які втілюються у монографії, збірники, брошури, есеї, що оперативно з'являються з-під розгонистого талановитого пера не так на суд читачів, як на розсуд, на пізнання нового чи забутого старого, на вивчення невідомого чи поглиб­лення й розширення знань.

Як на мій погляд, домінантою всіх писань (трудів і днів) Володимира Качкана була і залишається Творча Особистість, Людина-Автор. Чи то бу­ли нариси, документальні повісті про народну співачку й фольклористку Настю Присяжнюк із Погребища на Вінниччині, вишивальницю Ганну Василащук із Гуцульщини, майстрів Петриківки, гончарів Опішного, бан­дуриста Володимира Перепелюка з смт. Вороновиця на Поділлі, славетних співаків і співачок Анатолія Мокренка, Павла Дворського, Ніну Матвієнко, Марію Стеф'юк, художника Миколу Стратілата; чи то були літератур­ні портрети Михайла Павлика, Ірини Вільде, Петра Козланюка, Романа Федоріва; чи то були наукові студії в двох книгах „Українське народо­знавство в іменах".

Володимир Качкан ще з молодості взяв собі за девіз мудрі слова Тара­са Шевченка, які цитує у своїй книзі „У творчій лабораторії публіциста" (1977): „Щоб знать людей, то треба пожить з ними. А щоб їх списувать, то треба самому стать чоловіком, а не марнотрателем чорнила і паперу. Отойді пишіть і друкуйте, і труд ваш буде трудом чесним". І після цитати автор підкреслює: „Справжній публіцист завжди додержує заповіту Коб­заря" (С. 74). Оця увага до людини-творця згодом привела Володимира Качкана до серйозного наукового студіювання в галузі журналістикознав­ства, фольклористики, літературознавства, етнології. Вчений прийшов до висновку про надзвичайну важливість висвітлення наукових проблем, іс­торії науки, письменства не через якісь факти, положення, концепції, а через особистість науковця, літератора, діяча культури. Персоналізація науки - той напрям, який у центрі дослідницької уваги ставить найсут­тєвіше: Людину, непересічний науковий, мистецький талант із власною долею, вразливим серцем, чутливою душею. Нехтування оцим „людським фактором" у радянській науці призвело до забуття багатьох унікальних постатей, до знецінення вітчизняних набутків гуманітарної думки, забо­рони публічної згадки імен, до порушення тяглості української наукової традиції тощо.

Уже своїми двома монографічними книгами „Українське народознавство в іменах", що затверджені Міністерством освіти України як навчальні посібники для студентів гуманітарних факультетів університетів і педаго­гічних інститутів, двома частинами „Української журналістики в іменах" (1995) Володимир Качкан переконливо утвердив свою наукову й життєву домінанту, сповнену щирого гуманізму й спроектовану в майбутнє.

Яскрава ілюстрація тези - поява трьох монографічних книг з емоційною назвою „Хай святиться ім'я твоє" (Кн. 1. - 1994. - 196 с. ; Кн. 2. - 96. - 307 с.; Кн. 3. - 1998. - 368 с.).

Перша книга висвітлює життя та доробок галицьких просвітителів, письменників, учених - вихідців із священицьких родин. Друга вмістила майже два десятки студій з історії української літератури XIX-XX ст., зокрема про Омеляна Партицького, Степана Смаль-Стоцького, В'ячеслава Будзиновського, Степана Томашівського, Василя Доманицького, Ольгу Дучимінську та ін.

До третього (найбільшого за обсягом) тому, що має підзаголовок „Українознавство та пресологія XIX - першої половини XX ст.", залучено малознані імена письменників, учених, громадсько-культурних і суспіль­но-просвітницьких діячів, публіцистів, редакторів, організаторів редак­ційно-видавничого процесу, пресо- і книгознавців, які за умов тоталітар­ного суспільства, облудної комуністичної ідеології перебували за межами національної історіографії та етнокультури.

Чи не найцінніше в книзі - публікація нових даних, використання архівних джерел, раритетних видань, епістолярію, старої періодики, фотоілюстрацій і вперше оприлюднених документів. Недаремно на цій рисі на­голошує у своїй передмові („Записані на скрижалях нашої історії") лауре­ат Державної премії ім. Тараса Шевченка, головний редактор журналу „Дзвін", письменник Роман Федорів: „Володимир Качкан належить до науковців-трудівників, він прагне черпати матеріали для своїх студій без­посередньо з архівів - цих бездонних і ще мало вивчених джерел, до яких донедавна дослідники не мали доступу. На багато імен, які воскрешає в своїй книжці Володимир Качкан, тоталітарний режим наклав заборону через їхню „буржуазність" чи махровий „націоналізм". Заслуга вченого в тому, що він і в попередніх своїх книгах з українознавства, і в цьому тре­тьому з черги томів вводить у науковий обіг і знайомить просто зацікавле­ного читача з тими діячами культури, громадської думки, імена яких фак­тично були викреслені з історії духовного розвитку українського народу" (С. 5). Більше того, Роман Федорів підкреслює ще й політичне значенні книги Володимира Качкана, яка стане „своєрідним проводирем для бага­тьох національно незрячих. Хай отворить їм очі і омиє їм душу гордість за нашу минувшину" (Там само).

Справді, Володимир Качкан розвіяв чимало „димових завіс" над видатними постатями українознавців, систематизував оцінки про них, висловив своє розуміння й ставлення до геніїв і талантів - живих людей, чиї імена заслуговують шани.

Есеї третього тому мають промовисті назви з конкретизацією в підзаголовках та зазначенням славетних імен: „Рвав кайдани з думки і волі (Юліан Романчук в українській історії)", „Добути або дома не бути!" (Ще одна „біла пляма" в творчій біографії Михайла Павлика)", „Проводир у пустелі людського духу (ювілей­ний погляд на Івана Франка - художника слова)", „Електризузав цілу суспільність (дещиця до життєтворчості Степана Сірополка)", „З печаттю небуден­ного духа (генеза мотивів європеїзму Зенона Кузелі)", „Проти блудного блиску чужої ідеї (культурологічні рефлексії Осипа Назарука)", „Сліди до вежі Вавилона (малознаний Микита Думка)", „Із редакційно-видавничої теки Євгена Пеленського (за епістолярієм)" тощо.

Автор подає тисячі імен, фактів, осмислює огром різно­манітного матеріалу в контексті аналізованої епохи, в еволюції поглядів діячів науки і культури, в оцінках представників різних напрямів, шкіл, теорій. Таким чином актуалізується не лише діяльність тієї чи іншої особи, а її роль критика, історика науки, відповідальність самого автора за сказане. У багатьох випадках Володимир Качкан бере на себе сміливість заперечити усталені оцінки, як було, зокрема, з осо­бою Пантелеймона Куліша в есеї про взаємини великого по­движника нації з галичанами та в оцінках Івана Франка, Михай­ла й Олександра Грушевських.

Те, що геніальна постать по­збувається однозначного ярликування, принизливого категоризму, засвідчила всеукраїнська наукова конференція „Панте­леймон Куліш і національна культура", що відбулася 9-10 грудня 1999 року у Львівському національному університеті ім. Івана Франка (виступи Миколи Жулинського, Івана Денисюка, Тараса Салиги, Євгена Нахліка, Василя Івашкова, Володимира Погребенника, Володимира Панченка та ін.). Оче­видно, обраний Володимиром Качканом шлях переоцінки спадщини радянських дослідників - історична й наукова необхідність, неминуча перспектива справжніх вчених, позбавлених шор тоталітарного режиму. У зв'язку з цим не дивно, що не була написана узагальнююча праця „Історія української фольклористики", пріоритет надавався дослідженню етапів та проблем розвитку радянської фольклористики; що, наприклад, в акаде­мічній (занедбаній на сьогодні) серії „Українська народна творчість" ви­дано том „Радянська пісня", а не видруковано вершинного досягнення національного епосу - народних дум; сфальсифіковано, спаплюжено, замовчано десятки й сотні імен збирачів та дослідників українського фольк­лору. Хіба можна було ще зовсім недавно творити об'єктивні студії про Пантелеймона Куліша, Михайла Драгоманова, Володимира Антоновича, Михайла Грушевського чи Катерину Грушевську? Українське питання було й залишається актуальним, для українців найголовнішим!

Володимир Качкан торкається багатьох аспектів болючої теми істинного знання про великих українців. Особливо слід відзначити з цього по­гляду есеї про внесок у фольклористику, етнологію таких постатей, як Володимир Навроцький (прожив тридцять п'ять літ), Михайло Мочульський, Зенон Кузеля, Михайло Павлик. Щодо останнього, то Володимир Качкан давно і ґрунтовно вивчає життя та діяльність цієї непересічної особистості: „Візьмімо будь-кого із сучасних прозаїків - і не треба карко­ломних бібліографічних пошуків, аби пересвідчитися, що значна частина з них має дво- чи тритомники творів. А Михайлові Павлику, чиє ім'я зав­ше (очевидно, за усталеним стереотипом) називають першим після Івана Франка, коли йдеться про демократичний напрям розвитку української літератури другої половини XIX - початку XX ст., так і не судилося при­йти до свого читача бодай кількома томами, хоча творчий набуток пись­менника і вченого навряд чи вмістився б у п'ятдесятитомник. І ні видав­ництво „Дніпро", і ні Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН Украї­ни не взялися досі за заповнення такої прогалини в нашій культурі. Одні некомпетентно роз'яснюють, мовляв, а хто ж такий Павлик, аби видавати в наш час кількатомник його творів, другі стверджують, що в нас усі фон­ди паперу витрачені на І. Франка, П. Тичину, М. Рильського (йдеться про академічні видання), треті... Знаходяться, на жаль, і четверті, і п'яті. А ми знову і знову ставимо (лише перед ким?) риторичне запитання: як могло так статися?.." (С. 56).

Та й справді: перед ким ставити питання про видання творів великого українця Михайла Павлика?

Одну з причин такої „немочі" Володимир Качкан розкриває в есеї „Рак москвофільства на тілі Галичини (сторінками газет „Діло", „Нова Зоря": 1910-1939)". Автор з'ясовує генезу москвофільства, зазначає, що воно „прищепилося від російського панславізму, одним з ідеологів якого був професор Московського університету М. Погодін. Це він, прибувши 1835 і 1839-1840 рр. до Львова... пропагує... ворожу концепцію етнічної і мовної єдності Галицької Руси з Великоросією" (С. 281). І робить висно­вок: „...Новітнє москвофільство перероджується, видозмінюється, але ко­рені його ще не відмерли" (С. 293).

На закінчення книги кілька цікавих есеїв присвячено прозаїкові і двом поетам: „Ця тотальна духова і фізична руїна... (розмисли над твор­чістю Уласа Самчука)", „Мерехтить ув очах рідна сторона... (Богдан Бора: поезія високої офіри)", „Що не встигну дожить, Слово, ти доживи (літе­ратурна сильвета Тараса Мельничука)". Останній есей не стосується заяв­леного на титулі періоду.

Подає автор „Іменний покажчик" (понад тисячу імен!), „Покажчик періодичних видань" (чимало стародруків, а також видань зарубіжних - із Австрії, Швейцарії, Німеччини, Франції, Чехії, Польщі, Канади, США). Ілюстрований додаток знайомить з українськими періодичними видання­ми газетно-журнального типу XIX - першої половини XX ст.

Написана в науково-популярному стилі, ця книга, як і попередні, характеризується чіткою авторською позицією, виваженістю думки та аргументованістю. Проте подекуди трапляються емоційні надмірності, необо­в'язкові полемічні загострення чи дещо голослівні висновки. Наприклад у розповіді про Богдана Лепкого акцентується: „Праця, діяння направду рівні подвигу. Одна людина зробила більше, аніж донинішні псевдовчені у званих академічних інститутах!" (С. 89). В есеї „А до праці ніколи не згаджувався" (висока кавція культурологічного пласта Дмитра Николишина)" зазначається: „Перечитуючи сьогодні 29 сонетів Д. Николишина, насамперед бачимо в ньому доброго майстра цієї поетичної форми, людину, яка чимало доклала власного досвіду у розвиток світового сонету" (С. 207). От якби внесок Д. Николишина в розвиток світового сонету розглянути в контексті цього явища, процитувати здобутки автора, чия збірка „Поминальна (листопадна) симфонія" побачила світ у Коломиї 1941 року і малодоступна сучасному читачеві.

Не зовсім вдале, як на мене, і зіставлення двох історичних романіс­тів - Осипа Назарука та Павла Загребельного.

Володимир Качкан часом аж провокує на дискусію, полеміку, а це також одна з позитивних якостей дослідника. Не може бути все беззастережним, прокоментованим, аргументованим, зведеним до канону чи дог­ми. „Огонь в одежі слова" (І. Франко) і просвітлює, і зігріває, і пече. Бо живий.

Отже, книга Володимира Качкана „Хай святиться ім'я твоє" підсумовує його багаторічні наукові студії і заслуговує високої оцінки.

// Народна творчість та етнографія. - 2000.- № 2-3. - С. 77-81.

Гринів О. (м. Львів)

Освячені імена на віднайдених скрижалях

Проникнення в творчу лабораторію дослідника спонукає до висновку, що В. Качкан ставить перед собою двоє основних завдань: перше - збагатити українську наукову скарбницю новими фактами, а друге - підійти з нових позицій до відомих і маловідомих діячів нашої культури. Приміром, читач дізнається, що батько Ірини Вільде, письменник Дмитро Макогон, був активним („очним") членом Української Військової Організації (УВО), товариств „Пласт", „Луг", розповсюджувачем видань „Червоної Калини, мати - активісткою товариства „Просвіта", брат - притягався в 1934 році до польського суду за „приналежність до ОУН та пропагандистську антидержавну діяльність", а сама майбутня письменниця належала до діяльних членів товариства „Сокіл" та, як підтверджують достовірні матеріали в архіві за 1932 і 1934 роки, ще й до організаційної управи ОУН (див.: Т. 3, С. 169, 175).

Нові факти з життя, вчених, гро­мадсько-політичних діячів - підтвердження сумлінності В. Качкана як дослідника, про що писав Р. Федорів. Сам вчений так обґрунтовує напрям своїх пошуків: „Персоналізація студій - це той безумовний етап, не пройшовши який, ми і кроку не зможемо зробити далі у бік ви­дання творів незнаних досі, забутих та поскрибованих, пофальшованих літераторів, а відтак і написання повновартісних, капітальних моно­графій, академічних біографій" (Т. 4, С. 137). Про­ти цього марно заперечувати. Вже згадувалося про копітку і самовіддану працю франкознавця Івана Білинкевича. Сам В. Качкан одним з перших у нашій науці дав справді наукову біог­рафію такої ще малознаної постаті як Іван Кміт, який трудився як письменник, літературний критик, історик української та європейських літератур, етнограф, школознавець, громадський діяч. Пригадую, коли ще наприкінці 80-х років одну з Кмітевих новел наважилися надрукува­ти в книжці, то не було відомо навіть року його смерті. Називали то 1946, то 1944, то 1949 рік. Дослідники не були однозгідні про місце його поховання. Лише тепер знаємо достеменно.

Однак треба застережити, що надмірна увага до „білих плям", - тут В. Качкан якраз виня­ток у позитивному сенсі, - призводить до своє­рідної доморощеної імітації науково-дослід­ницької праці. Нерідко спостерігаються потуги „підтягнути" незначних діячів на ниві нашого письменства майже до рівня класиків при од­нозначному запереченні вартісних творів пись­менників радянської України. Окрім того, под­ібна імітація гальмує синтезовий підхід до куль­турного процесу взагалі. Найгірше, що хибна практика нав'язується молоді, яка лише при­ступає до наукових досліджень.

На противагу імітаторам, В. Качкан не про­сто заповнює „білі плями" у біографіях діячів минулого, а підходить до них з погляду переос­мислення і переоцінки їхньої праці, об'єктив­ного зваження внеску кожного з них у нашу духовну скарбницю, не допускаючи при цьому безпідставної глорифікації. Як знаємо, інша практика, практика ідеологічної „переоцінки" під новими прапорами, вже завдала чимало шкоди шкільництву, коли дітей позбавляли можливості вивчати шедеври письменників, на яких ставили вже нову „печать" заборони. Як сумлінний дослідник, автор монографічного се­ріалу орієнтується не на подібні „табу", а на „нове (сьогоднішнє) прочитання", яке не викидає пись­менницького доробку і не знецінює чиєїсь ролі в нашій духовній скарбниці - лише допомагає утвердити справедливість.

Чотиритомова праця „Хай святиться ім'я твоє" та двочастинне „Українське народознавство в іменах" - непересічні пам'ятки нашого часу. Вони лягають у фундамент нової культури, яка не хизується селянською свитою на посміх го­нористих сусідів, а показує українську культуру як своєрідний прояв європейської духовності. „Як би там не було, - пише В. Качкан, - а літературний рух в Галичині так чи інакше був пов'язаний із загальнолюдськими традиціями і тенденціями світового, тим більше - загальноєвропейського культурного процесу. Так чи інакше, але частина літераторів зазнала впливу різних методів і шкіл, течій, груп і стилів, як от: класицизму чи романтизму, натуралізму чи кон­структивізму, символізму чи футуризму, неокла­сицизму чи авангардизму тощо" (Т. 2, С. 268). Така теза подається в контексті дослідження ранньої творчості Ірини Вільде, тому згадується Галичина, хоч нею й не обмежується. Культурні тенденції на інших українських землях, зокре­ма і в УРСР 20-х років, - неспростовний аргу­мент приналежності нашої духовності до євро­пейського культурного кола.

Нині Володимир Качкан - у творчому натх­ненні і повен сил для нової праці. Сподіваюся, що шанувальники його таланту і самовідданості погодяться з думкою: з-під його пера вийде ще чимало мудрих книг, які поповнять національ­ну духовну скарбницю.

// Молодь України. - 2000. - 17 жовт.

Нові книги Володимира Качкана

Урочиста презентація трьох книг визнаного українського літературознавця, письменника, поета, публіциста, академіка Володимира Качкана відбулася в читальному залі обласної наукової бібліотеки ім. І. Франка. 

Нещодавно у видавництві „Сіверсія" вийшло друком ґрунтовне дослідження української культури в персоналіях „Нехай святиться ім'я твоє", дещо раніше побачили світ збірка поезій Володимира Качкана та наукова розвідка про його рідне село Рибне під назвою „Невмируще село". Саме ці три книги і предста­вив численній публіці академік Кач­кан.

Усі виступаючі не шкодували теп­лих слів на адресу майстра. А були привітання і від заступника міського голови з питань культури Ганни Ка­рась, від земляків із Рибного та Павлівки, від завідуючого кафедри літератури Прикарпатського універ­ситету ім. В. Стефаника Степана Хороба, від академіка Володимира Грабовецького, від працівників ка­федри українознавства Івано-Франківської медакадемії, якою завідує Володимир Качкан, від ди­ректора видавництва „Сіверсія" Михайла Вітушинського та багатьох інших поважних людей. Вустами письменника Степана Пушика було виголошено спогади про молоді роки та життєвий шлях літерату­рознавця, про те, як часом драма­тично складалася його доля. А ще усі присутні мали можливість насо­лодитися чарівним співом Михайла Сливоцького та Христини Фіцалович (в дуеті з М. Сливоцьким), котрі виконували пісні на вірші Володимира Качкана.

Сам винуватець торжества, розповідаючи про свою професійну діяльність, торкнувся і певних наболілих проблем. Річ у тім, що робота літературознавця полягає у ґрунтовному вивченні численних архівних джерел, а це вимагає не лише напруженої щоденної праці, але й певного фінансування. Ще більше коштів потрібно для того, щоб видати вже написану книгу. Відтак, Володимиру Качкану довелось обійти чимало підприємств та організацій, перш ніж вдалося назбирати необхідну для видруку книги суму коштів. Деякі із таких „обходів" він згадує з сумом і прикрістю. Але, на те він і академік, щоб долати численні проблеми та неприємності. Володимир Качкан продовжує працювати і сподівається в недалекому майбутньому порадувати читачів своїми новими книгами.

// Вперед. - 2000. - 23 черв.

Анатолій Погрібний (м. Київ)

Передмова

Живемо й діємо в час історичний, відповідальний. Творення української державності змушує кожного повернутися до свого минулого, збагнути безцінність утраченого, фатальну шкідливість десятиліттями насаджуваної псевдодуховності, що накривала суспільство чорним крилом нищительства, викорінювала з національного ґрунту прадідівські традиції.

Настав час великої просвітницької роботи, час національно-духовного Відродження, час, котрий має заповнити істиною всі „білі плями", що їх зоставила на тілі України та її народу колишня радянська імперія. Маємо прийти до нинішнього учня, студента - завтрашніх свідомих громадян української держави - з правдивими сторінками незнищенної книги національної історії, літератури, мистецтва. Невідкладний обов'язок викладачів вищих навчальних закладів, учених академічних установ - зняти тисячам і тисячам людей полуду з очей, очистити їх думки від брехні, неправди, яка насильницьки закривала очі, затуляла вуха найперше молодим людям, аби зростали в незнанні, в омані й стали врешті-решт безбатченками, жителями хіба-що з українськими прізвищами і бездумним „насєлєнієм", отакими собі обертаками, що в руках політиканів-привладників завтра-позавтра стануть ким хочеш, хай і „моголами"...

Мусимо говорити правду, адже настав час пошуку істини, а вона тут, здається, навдивовижу проста й доступна для всіх: не десятиліттями, а віками складалася й утверджувалася імперська система, яка в своїй генеалогії, в усіх виявах мала, з одного боку, тоталітаризм, а з іншого - бездуховність. Нині йдеться про соціально-ідеологічну імперію, котра за аналогами її світових попередниць (Римська, Османська, Середньовічно-Китайська, Монгольське іго, Австро-Угорська) розвалилася. І це - закономірність, діалектика.

Поміркуймо: про яку загальнонародну духовність могла йти мова, коли сама система продукувала й повсюдно насаджувала свої рецепти „розвитку" мови, літератури, мистецтва, культури?! Адже в основу світогляду підростаючого покоління планово, системно, стратегічно закладалися бездуховність і бездушність, бездумність і підлесливо-лакейське виконавство. І результати виходили „феноменальні": рапортоманія, холуйська покірність, брехня, ідеологічний догматизм, нігілізм, тобто все те, на чому виростали безбатченки, манкурти.

Що було в душі тих, хто знімав хрести з церков чи не в кожному селі, розвалював каплиці або висаджував у повітря храми стародавнього Києва, чинив вандалізм на сільських і міських цвинтарях?

Ціла армія мужів від „суспільствознавчої науки" твердила про „етап", „фазу", „епоху" розвинутого соціалізму, а в реальній дійсності відбувалося фатальне зубожіння народів, націй. Продукованими псевдонауковими концепціями сіявся насправді духовний розбрат, відчуження. Як наслідок - такі поняття, як честь, віра, національна самосвідомість, милосердя, добродійство, знецінювалися, занепадали.

Згадаймо безсмертний вислів М. Рильського: хто не знає свого минулого, той не вартий майбутнього, хто не відає про славу своїх предків, той сам не вартий пошани.

В усі часи й епохи, в усіх народів реальне буття й духовний розвиток тримаються на підмурку традицій народу, на стовпах власної історії. То як ми просуватимемося вперед, до європейського та й всесвітнього співтовариства, якщо відкинемо історичний, соціальний, культурний досвід попередніх поколінь? Загинемо безслідно. Нічого з нічого не береться. Відродитися духовно - то передусім повернути народові велетенську й славну історію, ті культурно-духовні, мистецькі, краєзнавчі надбання, що нам залишили предки у вигляді фольклору, писемних давніх пам'яток історичних народознавчих надбань.

Народознавство - то ціла система, спектр проблем, що обрамлюються воєдино отим високим, багатомірним поняттям - духовністю.

А ще імена... Імена! Скільки їх, на жаль, стало для нас незнаними, невідомими, скільки щирого золота нашої праісторії, нашого славного кануло у безпам'ять!..

Теж наш синівський обов'язок повернути вшиє ім'я народові, його культурі; час змушує багато що перечитати, заново переосмислити - й сказати читачам слово Правди.

Ось такою спробою заповнити не одну прогалину в нашому народознавстві в царині етнології, етнокультури і є ця книжка, котра, сподіваюсь, стане своєрідним підручником для шкіл, гімназій, педагогічних інститутів, університетів.

Серед кількох десятків імен визначних літераторів, учених, суспільно-громадських та просвітницьких діячів є імена видатні, як М. Грушевський, В. Антонович, І. Огієнко, М. Костомаров, М. Драгоманов, Б. Грінченко, В. Винниченко, С. Єфремов, В. Гнатюк, М. Павлик, Б. Лепкий, І. Крип'якевич; є імена менш відомі або й незнані читачам, як от: А. Могильницький, А. Петрушевич, О. Огоновський, брати Заклинські, В. Охрімович, Г. Цеглинський, М. Лозинський, В. Шухевич, В. Ільницький, К. Горбаль, Ю. Целевич, О. Бойків, Б. Стебельський, М. Капій, Ю. Панькевич, Є. Чикаленко, М. Ломацький, Я. Весоловський, Є. Олесницький, Є. Пеленський... Але за кожним із цих імен - повновартісна сторінка нашої історії, культури, нашого духовного надбання.

Автор опрацював багатющі матеріали київських і львівських архівів, наукових бібліотек, епістолярії, що нині стали доступними для дослідників, переосмислив значну кількість рідкісних матеріалів, раритетних видань - і на цій основі створив нариси-есеї, в яких щасливо сусідує дослідницьке, аналітичне начало й прозора публіцистична форма обрамлення думки-вислову. Незаперечна цінність книжки - в її документальності, архівно-джерельній основі.

 Звичайно, що есей на есей не схожий. Та це й зрозуміло: десь глибше подано розгляд творчого процесу, десь переважає біографічний фермент. Але тішить одне: до читача приходить конче потрібна книжка, яка знадобиться для поглиблення знань з літератури, історії, краєзнавства, фольклористики, етнографії, історіософії, одне слово, - з народознавства.

// Качкан В. А. Українське народознавство в іменах: у 2-х ч. - К. : Либідь, 1994. - Ч. 1. - С. 3-6.

Фрагменти діалогів, інтерв'ю

М. Войцехівська-Павлишин (м. Івано-Франківськ)

За престолом української науки

Його називають „чоловим українознавства", який уособлює в собі літописця, пошуковця - копача минувшини, просвітницького діяча, історика, вчителя, краєзнавця, журналіста... Кажуть, книгами, створеними професором-академіком, міг би потішитися цілий інститут - таким-то багатющим, глибоким, грунтовним є творчий і дослідницький ужинок цієї людини з багатьма високими реґаліями й нагородами - Володимира Качкана.

„Він не схожий на багатьох тих, що тримають у руці перо. Висвічується найнесподіванішими гранями, - пише про нього Мирослав Романюк. - Українознавчі праці вченого - протидія різного роду фальсифікаторам", - зазначає цей львів­ський науковець у контексті розмислу, що радянська історія - це ідеологічне підта­сування під червоні прапори одних особистостей, або печать заборони на інші. В. Качкан, працюючи в архівах, бібліотеках, з першоджерелами в приватних колекціях, дає нове, сучасне прочитання цього спадку та популяризує ці дослідження. Сотні загублених у часі, в історії, заборонених, знищених імен тих, які лягли кістьми за Україну, які світили їй духовними світиль­никами, які були предтечами державності, стерегли мову і культуру, - віднайдені ним.

Перелік досліджень, нарисів, спогадів, статей, есеїв, публіцистики, поезії надто великий, щоб його осягнути кількома рядками. І, слава Богові, цих скарбів приростає ще й ще. Комусь із заздрощів затремтять руки, коли покаже нову свою книгу, а їх уже до 70 (!). Запрягшись у цю „духовну шлею", знаючи ціну такому трудові, оратиме перелоги, сходить і гори, і доли, щоб оповідати про народних майстрів Карпат і Прикарпаття, про ріки й океани народної творчості. Він ліпитиме з „живої глини" того замуленого українського материка, який був так довго схований від самих же українців в архівній пилюці, у цвілі, вивезений за кордони, опечатаний, зни­щений. „Він відкрив свою Атлантиду", - оцінить цей труд С. Пушик.

 - Я приходив, приїжджав у архіви, а мені казали (і нині ще пробують казати), що треба почекати, що днів через стільки-то мені дадуть відповідь... Я - вчений, мені ці документи потрібні зараз, а не колись, і в мене лиш день, або два... - скаже принагідно співрозмовник, як воно (було і є) добиратися до потрібного схрону, коли тобі ось так відповідають картавою мовою завідувачі архівами, коли роблять вигляд, що тебе не бачать, не чують: „Вам сказано - ждите".

„Ставати кандидатами їздили до Моск­ви, де діяла Академія наук при ЦК КПРС, а він блискуче захистився в Києві, йому запропонували залишитися на викладацькій роботі. Це був єдиний викладач, котрий лекції читав українською мовою. Його викликали до парткому, натякали, що це добром не закінчиться. Партшколи вис­тачило на 13 років, Києва - на 23. Десять років працював на факультеті журналістики Київського університету ім. Т. Шевченка. А герої його творів жили на Прикарпатті" - в нарисі про колегу відкриє вже згадуваний Степан Пушик. І в оригінальному його слові пролунає ще й „фольклор" про те, „що світ цінує не золоті голови, а залізні сідальниці". Це так про пошуки в архівах, звісно ж, у яких направду просиджені науковцем дні й ночі склалися в роки. А мені пригадується маленький (університетський, я навчалася в Києві) епізод-штрих першого знайомства мене, студентки, з професором Володи­миром Качканом.

- О, як у нас! - пригадую, випалила здивовано, зайшовши в справі до його кабінету й побачивши на робочому столі вишивану доріжку, а на ній, у плетеному з лози тарелі, писанки...

- А це де, „у - нас"? - перепитав зі смішинкою в голосі...

- Та на Івано-Франківщині.

Це був 1988 рік. У нинішнім дні В. Качкан, завідувач кафедри українознавства Івано-Франківського медичного університету, такий же непосидющий, з високою планкою вимог до навколишнього світу, як і до самого себе. Як викладач, як депутат обласної ради, якому є до всього діло, який часом дошкульний у своїй критиці,

- Я прагну, щоб нинішні студенти йшли у світ носіями національної ідеї, таким має бути, безумовно, наш педагог. А подивімося, хто й коли з нашої української інтелігенції у, здавалось би, національно налаштованому піднятому Івано-Франківську повів за собою сту­дентство до філармонії, до зали „Просвіти", до Народного Дому, коли там відбуваються лекторії-концерти, святкують дні пам'яті видатних українців? У своїй державі ми нерідко нині чуємо відверто вороже став­лення до української мови з боку охвістя у Верховній Раді. Погляньмо на парадокси, що на українознавчих кафедрах деяких універ­ситетів такі навчальні дисципліни, як „Історія України", „Культурологія", „Політологія", викладають чужою мовою. Підступає і до нас проблема, адже частина іноземних студентів, не пройшовши курсу достудентської під­готовки, вимагає, аби викладати блок гума­нітарних дисциплін російською. А тим часом свої окремі випускники середніх шкіл у заявах при вступі до вищої школи роблять по десять помилок. Зросійщення відбулося в цілих прошарках нібито українців.

Подібних цитат у написаному ним, в сказаному з різних трибун - чимало. Як і така: „Очільники від влади нерідко гарно й вправно виголошують у святкові дні теорію щодо рідної мови, наших пріоритетів. Про непересічні постаті. Але, люди добрі, про Франка, про Шевченка, про Степана Бандеру, про Шухевича мають біля пам'ятників говорити або очевидці, або науковці, дослідники їх твор­чості, історичної ролі, тоді менше буде тих слів поверхових, „замус", до дати".

// Край . - 2010. - 12 берез. - С. 5.

Л. Тугай (м. Івано-Франківськ)

„Мене живить моє генне коріння"

Пане Володимире, Ви один з осно­воположників у вітчизняному українознавстві персоналістики. З чого почалося це ґрунтовне захоплення?

- Я починався як історик-філолог. Так склалося, що після закінчення шко­ли одразу не вступив до вищого на­вчального закладу, бо хворіла мати, там важилося - жити чи не жити, і колосаль­ний вплив у вихованні мала бабця Софія. На щастя, я виростав у аурі добра, всо­тував дух бандерівщини. Усі мої тітки по лінії тата витрощені комунією, і нині є лише одна, яка, десятки років пробувши по сибірах, у Рибному, звідки я родом, ще живе. По маминій лінії вуйко і тета також були вивезені в Хабаровський край. Тому я змалку знав, що треба го­ворити, а що думати. Пригадую, як сі­дав на підвіконня у бабці і співав пісню, яку навчився від тети Марусі, зв'язкової сотенного. Пісню пам'ятаю по нинішній день: „Хрест березовий несуть, на цвин­тар його кладуть, а за ними дівчатонька дрібні сльози ллють. Хрест березовий не­суть, ще й обведений вінцем, заплакала Україна жалібним плачем". Потім я до­відався, що пісню цю склала моя тета. Я не розумів, може, що я белькочу, а люди йшли з поля і стишували мене. Дід мій був великим просвітницьким діячем, ішов кандидатом до австрійського парламен­ту, війтом був, за його проектом побудо­вано читальню в Рибному. Мама була дивної краси і мала невимовно прегар­ний голос. Тому генне коріння мене жи­вило й живить досі. Я змалку знав, що все треба робити, як казала моя бабця, durch, алєґантсько, а не навідліґ. Коли я служив у війську, раптово помер батько, залишилися мама і молодший брат. Тому я, навчаючись, увечері ходив розванта­жувати вагони, хотів бути міцним - тя­гав „залізо". І з другого курсу історико-філологічного факультету Івано-Франківського педінституту пішов працювати на обласне радіо. Ще до того дуже ба­гато писав і друкувався, мої оповідання звучали на радіо в літературній переда­чі. Коли пішов у кореспонденти, то до­водилося їздити багато. Мене не цікави­ли голови колгоспу, я шукав старих лю­дей, котрі мали добрі бібліотеки, розшукував малознані постаті, вичитував про них, писав про носіїв народної культури. В області немає такого села, де б я не був бодай раз. Так почалася культурно-дослідницька робота, я вилапував пер­ли народної говірки. Пригадую, коли в Київ переїхав, відкривав Марію Приймаченко, почув, як вона сказала синові: „Федоре, та одчини кватирку, пусти ж краси до хати". Не повітря, а краси. Від­чуваєте?

 Вона так сказала?

- Отак сказала. Неймовірно. Проста така малограмотна жінка. Отак пішла моя праця журналістська, але не інфор­матором я був, а душа хотіла побавити­ся словом, виписатися. Я товкся, шука­ючи носіїв глибинної народної культури, і відчув тоді: оце моє - оте бездоння, отой океан, де можна збагатитися.

Ми розуміли абсурдність того, про що мусили писати. Хоч я був редактором прикарпатських новин, та робив передачі вихідного дня, передачі про мистецтво. Ми розуміли глупоту, яку нам треба було дати в ефір. „Сьогодні відбувся пленум обкому партії. На засіданні взяв участь і виступив..." - мусило бути „взяв участь і виступив", а якщо сидів і дрімав, то просто - „взяв участь другий секре­тар". Тому кожен з нас мусив шукати собі невидимий поріг, через який пере­ступивши, як ото в церкві, міг збагатити­ся. Про Ніну Матвієнко, заслужену артистку солістку хору ім. Верьовки, я написав повість „Український соловейко на галуз­ці калини". Вже книжка була готова, а мені дзвонить видавець і каже: „Завтра ранесенько до нас із великим портфе­лем - що візьмете, то ваше. Книжка йде під ніж". Книжку готували під ніж тому, що Ніна взяла шлюб з Петром, сином переслідуваного Івана Гончара. Це був 1986 рік.

Я любив студентом їздити до крає­знавця Олександра Феданка із Солотвина. В інституті була така унікальна людина, як Володимир Полєк. Людина-енциклопедист, він був тоді головним бібліографом і мене до цієї праці за­просив та прихилив до наукової пошу­кової роботи. І нині в мене на столі біб­ліографічні картки, коли щось цікаве читаю - зразу фіксую. Отак я і відчув, що ця наукова стежка моя. Так заро­джувалася персоналістика. Друкував­ся в журналі „Архіви України". Їздив до архівів, шукаєш одне - знаходиш інше. Відкриття. Все це ручкою, без ксерок­са і комп'ютера, а я і зараз принципо­во не працюю на комп'ютері, хіба щось прослухати (Володимир Атаназійович ставить диск із мелодіями у виконанні камерного оркестру „Нагтопіа NоЬіІе" - Авт.). Марудна робота. Але мене ця науково-дослідницька робота перело­мила. Окрім того, фольклористика - я писав рецензії як критик, літературо­знавчі студії. Далі дорога моя пішла че­рез Федора Погребенника в аспіранту­ру. І тоді дослідницька праця ніби взя­ла верх, пішли дослідження, книжки. Але, очевидно, в мені було закладено кілька касет, як рамок у вулику. Не одна. Тому займався і творчістю, коли бачив, що нудно, втомливо стає, бо одне раціо працює, робота пошукова, архівна, читання монографій, періоди­ки давньої. Уявіть стан душі - береш в руки журнали і газети, видані 100-200 років тому...

Далі пішла викладацька робота. Став викладати журналістику, очолив кафед­ру, став заступником директора Інститу­ту журналістики, відкрив єдину на весь Союз кафедру журналістської майстер­ності. У мене творчі майстерні вели ви­датні люди, нині, на жаль, їх нема. Тепер робиться щось глумливе там, я не знаю, куди доведуть науку.

 Ви з такою теплотою згадуєте своїх інститутських викладачів. Ви тривалий час є членом спеціалізо­ваної вченої ради із захисту доктор­ських та кандидатських дисертацій з філологічних наук у Київському нацональному університеті імені Тараса Шевченка. У ліричному романі „Небесія" кількома рядками прохоплюєтеся і про проблеми сучасної науки...

- У час мого навчання блискучі були педагоги, такі як доцент Мазецький читав зарубіжну літературу, Омельченко - поет, член Спілки, учас­ник війни, мав такий великий розлом на чолі, що ми бачили, як там пульсує мо­зок, завжди у вишиванці ходив, мово­знавець Верещака. Тоді професорів не було, тоді найвище наукове звання було кандидат наук, доцент, але які це були педагоги і фахівці! Яке було став­лення у студентів до науки! Такого не могло бути, аби на семінар не прийти. Дві причини могли бути - або захво­рів, або, не дай Боже, похорон в роди­ні. А тепер студент платить за навчан­ня і не ходить на заняття. Я не розумію цього. Чи це деградація, чи перепад у суспільній свідомості?

Річ у тому, що нашу освіту взагалі треба ставити з голови на ноги. Оце, що ми нині цвірінькаємо, ніби ми входи­мо в Болонський процес, - це є погиблище, це не перспективи. Адже він пе­редбачає, що студент може поїхати в будь-який університет Європи і там прослухати якийсь курс. Хіба це сьогодні-завтра реально?

Роман „Небесія" - не перший Ваш прозовий твір, Ви автор кількох збірок новел, поетичних кни­жок. Однак, як на мене, він найпоміт­ніший. Хоча б з огляду на стосунки двох, бо тему зведено сьогодні до банальщини, як мінімум, а то й до бруду.

- Хто сказав, що від книжки до книжки все має бути краще? Зовсім ні. Можна в 20 вибухнути, а потім нема ні­чого, а можна і в 60 писати глибоку по­езію... Люди, прочитавши, мене пита­ють: „Це коли написано"? Кажу: „Тепер". Говорять: „Не може бути. Що, ви так відчуваєте, так може людина лю­бити? Такі можуть бути стосунки чоло­віка і жінки?". Я кажу їм: „Ну, у глухо­го чоловіка таких не може бути, а в того, в кого така амплітуда почуттів, як у ковальського міха, - може". Скіль­ки мені років, тоді цікавляться. І я кажу, що почуваюся нині краще, як у 40. Є досвід, є вміння, Бог пам'ять не забирає. Моя стилістика - то моє єс­тво, мій спосіб думання й вираження, мої почуття. Готую продовження рома­ну і пишу новелу „Дорога до віри".

// Галичина. - 2010. - 16 лют. - С. 7.

Б. Фіголь (м. Івано-Франківськ)

Весна хоче змін...

 Прозаїк, поет, критик, літературознавець, фольклорист, етнолог, культуролог, журналістикознавець, краєзнавець... Доктор філологічних наук, професор, академік Академії наук Вищої школи України, член експертної Ради ВАКу, член докторських спеціалізованих рад у Києві, голова Івано-Франківського відділення Наукового Товариства імені Шевченка, завідувач кафед­ри українознавства Івано-Франківського державного медичного університету, лауреат міжнародної, всеукраїн­ських та обласних літератур­но-мистецьких та наукових премій... Таких високих виз­нань удостоєний уродженець села Рибного, що не­подалік обласного центру, Володимир Качкан. Нині він - гість нашої газети.

- Дуже влучним є відоме східне прислів'я: коли учень готовий - вчитель прийде. Навіть незалежно від віку...У Вашій особі маємо той щасливий випадок, коли у долю здібного юнака ввійшли одразу два великі вчителі і повели його одночасно двома життєвими шляхами. Перший з них журналістика...

- Гадаю, що журналістика, особливо на початках, була не стільки вчителем, як специфічним ґрунтом, у який висівалися перші зерна на­уки, що їх дав мені Творець з моло­ком матері. Тепер, через гони літ, бачу, усвідомлюю: материне слово і пісня, батьків суворий помах пальця - то стежка до справедливости. Як і бабусина мудра селянська дидактика, щоби до родичів звертатися на „ви" і пам'ятати, що буква „я" - прикінцева в алфавіті людського діяння. Ось це попервах, а відтак дитячо-юнацькі спроби збагнути трагічні й величні сторінки історії мого родоводу, села, краю -
ото і був той величний Навчитель, який весь час розсипав довкіл мене
такі чесноти як: не ґанити людину, допомогти, підтримати, подати
руку, сказати їй добре слово... А ще зі студентської пори пробива­лася якась непояснима потреба братися за перо. Звідки воно, це нестримне бажання? Може, відгомін повстанської пісні про те, що „хрест березовий несуть, на цвинтар його кладуть, а за ними дівчатонька дрібні сльози ллють...", а мо', то вертепні проби під ору­дою тата із заспівом: „Вставай, народе, з тяжкої неволі розкутий, пімсти кайдани, жорстокі рани, Ісусе!". Оце і є ті найвищі вчителі, які невидимо вкладали між пальці перо і кудись вели! Тим „кудись" і стала радіо- та газетна журналісти­ка, що наклубкувала у моїй долі не один рік. Відтак публіцистична прак­тика розпагінилася на суто прагма­тичне себевиявлення у друковано­му чи ефірному слові та на передачу теоретичних основ і закономірностей творчости студентству, яке опановує журналістику як про­фесію. Отож Київ забрав у мене 23 роки. Але скільки подарував!

- А хто розпізнав у Вас потяг до науки?

- Професор Володимир Полєк і письменник Роман Федорів - то знакові постаті у моїй біографії. Володимир Теодорович Полєк, знаний у світі бібліограф, підмітив у мене, студента-другокурсника історико-філологічного факульте­ту, потребу йти до бібліотек, шукати непізнане, системно й систематично працювати. Отут і впіймав мене одного разу (під дату з дня народження І. Франка) „на гачок": зацікавив, дав настанови, допоміг з ходом думок - так і з'явилася у мене грандіозна за обся­гом - на газетну шпальту - науково-публіцистична розвідка „Мед із затрутого зілля (І. Франко і молоді таланти)". Це трапилося у львівській регіональній молодіжці рівно 40 літ тому! А Роман Федорів, тоді власний кореспондент найпопулярнішого періодичного видання - „Молоді Ук­раїни", познайомився зі мною телефоном і, як кажуть, взяв „бика за роги" - одразу замовив нарис про студентського ватажка педінститу­ту Михайла Голянича. Небавом „Ціна іскри" розродила багаття у студен­тському середовищі, а мене повела під мудрою орудою Романа Федоріва, уже головного редактора жур­налу „Жовтень" (згодом - „Дзвін"), горами і долами Прикарпаття. Най­перше: що і кого я шукав? Нипав родинами з давніми культурно-про­світницькими традиціями, дошуку­вався старих книжок, часописів, до­бирався до носіїв глибокого націозмісту в нашій культурі... І, як наслідок, запруджував нарисами, есеями, статтями, рецензіями, оглядами численні газети і журнали - „Мо­лодь України", „Літературна Украї­на", „Дніпро", „Вітчизна", „Київ", „Друг читача", „Культура і життя"... Проривався навіть до польської, канадської, американської, чеської, словацької, англійської преси. Але недремне око на якомусь етапі при­гасило мій стрімкий біг... Краще з набутого в періодиці відтак лягло у численні книги есеїстики, художньої документалістики, повістей. І сьо­годні тішуся своїм відкриттям скуль­птора Івана Гончара, велемайстрів опішненської кераміки, дивоспівів Ніни Матвієнко, Василя Зінкевича, Михайла Сливоцького, родоводів Корпанюків, Швеців, Вербівської, історика-краєзнавця Олександра Феданка... 

 - У нинішній нелегкий для науковця та письменника час Ви не стали менш плодовитим...

- Пане Богдане, Ви знаєте, що у пресознавців є такий вираз: інформаційний привід. Так ось, це якраз зараз має реальну підставу,
оскільки переді мною ще теплі дві книги: „Володимир Качкан:
Бібліографічний покажчик" (202 с., більше 1700 позицій) і „Як много
слово важить...": Науковий збірник на пошану Володимира Качкана"
(360 с.; серед 27-ми авторів - вчені України, Польщі, Угорщини, Словаччини). З першої довідуюсь сам, що з-під мого пера пішло у світ більше 70 книжкових видань - поезії, прози, художньої докумен­талістики, фольклористики, історії літератури, пресології, культуро­логії...

- Спробуймо вичленити з обширу Ваших наукових інте­ресів актуальну для ниніш­нього українського суспільства тему - повернення забутих і призабутих імен тих наших попередників, які рухали впе­ред національну культуру. Бо саме вона є знаковою для вас.

- Так, так, Ви якраз заторкнули найболючіший нерв мого твор­чого організму. Стежка пошуку не просто забутих, а понищених, пофальсифікованих комуноідеологією сторінок нашої історії і її творців ось уже 40 літ, як біблійного Мойсея, водить мене до архівів, академічних бібліотек, приватних колекцій, у дивовижні силою духу „сейфи" українських родоводів, де час таки не затер правди й до кінця так і не знищив епістолярної спадщини визнач­них, великих, незабутніх...

Свої задуми я спробував зреалі­зувати у двотомнику „Українське народознавство в іменах" (К., 1994-1995). Київський університет ім. Т. Шевченка, де я завідував ка­федрою та був заступником директора Інституту журналістики, відкрив мені зелене світло - і на наше етнополе повернулися ро­дини Заклинських, Огоновських, Лепких, Целевичів, Русових, Левицьких, Кисілевських, Студинських, Рудницьких, Пеленських, Сембратовичів, Липів, Назаруків, Цегельських, Макогонів, Калиновичів, Купчинських, Гриневичів, Крушельницьких, Чарнецьких, Кічур...

Ця багатолітня праця має своє продовження у задуманому 10-томному монографічному серіялі „Хай святиться ім'я твоє: Історія української літератури і культури в персоналіях (XVIII-XXI ст.)", восьма і дев'ята книги якого ось-ось здивують спраглого читача у видавництві „Нова Зоря". Це велетенські, майже по 600 сто­рінок, фоліянти. Ну, і з Божої лас­ки - на викінченні том 10-й...

- Український інтелігент завжди був патріотом. Здається, ви мали керува­тися високими принципа­ми, якщо згодилися йти на цьогорічні вибори до об­ласної ради.

- Для мене завше патріотизм був не позлітковою обгорткою, а генною суттю. Людині дано чо­гось досягати, але щоб дістатися верховин по многотрудних стеж­ках, доводиться наражатися на ями, каміння, охабини. Моя пар­тійна приналежність, моя ідея - у чесній праці, у книгах, які про все виказують. Ніколи мене не ваби­ли ні крісла посадові, ані депу­татські мандати. Але цього разу я таки дав згоду йти на вибори до обласної ради з Блоком Юлії Тимошенко, бо вірю у високий зміст самого поняття, цього філософсь­кого феномена - Батьківщина.

Сумно, щоправда, від того, як брудом обливає журналіст письмен­ника, як чиновник з одного кабінету переклеює свій „патрет" на паркані на лик колеги - і це вночі! Упідлення частини можновладців, нахабство багатьох чиновників, які ховаються за помаранчеві гасла, а самі чинять зло. Обіцяльництво, обнадійництво, биття себе в груди, солодке щебе­тання усюди, де тільки можна про­сунутися, - і все це фальшиве сло­воблудство під покровом нібито розбудови! Гидко було споглядати, як на Шевченків уродинний день 9-го березня деякі мовці біля пам'ят­ника так уже демонстрували своє українство, що, приміром, один кер­манич не міг вимовити кількох рядків, які хтось йому вивів, та й збився, біда­ка, на передвиборну плоску агітацію. Другий демонстрував „апостольсько-місійну" промову аж до хрипоти, забувши, що вже „люд потомлений" його загальниками. Третій так уже пропихався до чолових, аби бодай порекомендувати, за кого ж нам віддати свої голоси. А четвертий...

О Боже Великий! Або додай - або відніми!.. У нашому місті та й в краю - безліч проблем, що їх на­криває гуманітарний спектр у життєдіяльності. Треба небайдужого, фахового, професійного крила у депутації, аби щось зрушувати з місця, закодованого облесливістю й відкритою брехнею. Весна хоче змін і змусить усіх мислячих до цього!

- Сердечно дякую за щиру розмову для наших читачів. Успіхів Вам!

// Газета if.ua. - 2006. - 6 квіт. (№ 14).

Роман Гладиш (м. Івано-Франківськ)

Володимир Качкан: „Ми як нація то відроджуємось, то... затоптуємо власне ймення"

На тернистому полі рідної культури я працюю вже не один десяток літ, явивши читачам двотомник „Українське народознавство в іменах", ще декілька книг із цієї проблематики, а відтак уже і сім томів задуманого серіалу. Перед моїми очима наче живі й досі ходять, розмовляють, сперечаються, мріють і творять щось неперехідне в нашій культурі, літературі Олександр Барвінський, Іван Кревецький, Сильвестр, Богдан, Микола та Лев Лепкі, Микола Бутович, Ольга Дучимінська, Іван та Юрій Липи, Володимир Залозецький, Ольга Кульчицька, Роман Купчинський, Іван Раковський, Іларіон Свєнціцький, Володимр Січинський, Мелетій Кічура, Степан Чарнецький - сотні й сотні визначних постатей, що залишили глибокий слід у національній духовній скарбниці, та, на жаль, і досі або не видобулися з-під бетонної товщі колишніх заборон, або ж мало знані через наше лінивство, нерішучість, а тому так і не введені до наукового обігу.

- Володимире Таназійовичу, працюючи над літературознавчим серіалом „Хай святиться ім'я твоє", Ви перечитали, переосмислили та проаналізували силу-силенну першопублікацій давньої періодики, заглибились у найпотаємніші закутки нашого українського єства. Що почерпнули у цих прихованих для стороннього ока запилених від часу фоліантах нашої минувшини?

- Моє українознавство дійсно сягає глибин мовознавства, фольклористики, літературознавства, етнографії, пресології, історії, філософії, права та педагогіки. Екскурси в минувшину дали мені розуміння того, що як нація ми то воскресаємо-відроджуємось, то буває, що своїми ж руками та чужинецькими кирзаками так затоптуємо власне ймення, що потрібні десятиліття або й сторіччя для ренесансу. І тоді знову починаємо майже з азбучного стану...

- Колись вичитав, здається, таки у Вас, про те, що тотальний шовінізм та доморощене упідлення, запрданство і мамлюківство - все це як блощиці невидимо розповзається територією етносу, спричиняється до поглибленого раноутворення на тілі й душі значної частини українства.

- Мамлюківство, запроданство та упідлення - стара наша українська недуга. Саме пор неї 20 січня 1909 року в листі до дійсного члена Наукового товариства ім. Т. Шевченка та багатолітнього директора бібліотеки цього Товариства Івана Кревецького писав ви­значний поет молодомузівець Василь Пачовський. Дозволю собі зацитувати витяг з цього листа: „Каламутна филя дня покрила міменою нашого духа, і нічо­го не твориться в культурі, а мелеться старі булки на завтрашній день. А бе­рись за що-небудь, по своїй силі, - обкинуть тебе намулом і покриють тем­рявою без сонця. Куди ж родитися духове на такій яловій ниві... Недурно один письменник пішов на посла, дру­гий ґаздує в парцелянта, третій пише від руки поправлячі задачі анальфабетів, четвертий пише про гній, бо скор­ше знайде узнане і пошану, та не ска­же йому патріот нашого времени, що псує папір пожиточний... Бути письмен­ником в нашій безісторичній епосі за­непаду, треба героїзму і страшенної енергії перед тьмою апатії до всього творчого, що виходить поза „завтрій день". Скажіть, хіба не звучать ці сло­ва і нині архіактуально?

- Володимире Таназійовичу, з оп­рилюднених Вами у монографічному українознавчому серіалі листів пред­ставників галицької мистецької елі­ти відхиляється завіса над їх осо­бистим та громадянським життям. А ще в них порушується широкий спектр соціально-політичних, громад­сько-культурних та філософсько-етич­них питань і проблем того часу.

- Маєте рацію. Візьмімо, наприк­лад, листи до Богдана Лепкого. Кожен із них (а було їх усього 114) - то неоціненна сторінка нашої минулої, та, на щастя, непроминулої історії, поступу наці до власної державі. У них ми подибуємо незгладимі часом враження й оцінки фактів і подій. Для авторів цих листів Б. Лепкий був навчителем і порадником, близьким побратимом, то­варишем, редактором, політиком-прогностиком, людиною, котрій можна було повідати про свій душевний стан, кот­рій можна було бодай у листі виплака­тися словом. А жмуток листів пись­менниці Катрі Гриневичевої! Її листи - то своєрідні сповіді, розкриття потаємнощів душі. Їх амплітуда сягає від буденних подробиць до невидимих ви­сот ірраціонального. Вчитаймося у рядки одного з них: „У безпримірній шарпа­нині послідніх літ я стала видіти, як на моїх очах вимліває нарід, як клониться з отвертими без світла очима на руки мені, і я хочу в розпуці лиш одно: збаночок води прихилити до сих уст, облиплих чорною кров'ю. Не можу ніяк передати потрясаючого вражіння від кожного повороту сеї появи. Поду­мати тільки - вимліває нарід!.."

- Ви, пане професоре, володієте колосальною архівною базою. Чи не виникало у Вас при цьому спокуси написати белетризовані біографії на­ших подвижників на ниві літератури і мистецтва?

- Вивчаючи свого часу народне мистецтво у найрізноманітніших його проявах, я не міг оминути життєписів найвиразніших його представників і написав та видав документально-художні романи, повісті, нариси, есеї „Барви веселки", „Гори і доли". „Анатолій Мок­ренко", „Світло високого дня", „Чари верховинської книги", „Гроно любові". „Жива глина" та інші. Брався і за до­кументальний роман про Михайла Павлика. Запитаєте, чому саме про ньо­го? А тому що, як це не парадоксально, ми так і не спромоглися видати бодай двотомник вибраного цієї ви­значної постаті, яку ставлять поруч з Іваном Франком. Та завершити цей задум мені так і не вдалося. Можливо, як не зможу вже більше товктися ар­хівами та науковими бібліотеками, то сяду маком та й занурюся в потаєм­ний світ того ж таки Павлика і його рідні. .

- І насамкінець традиційне запи­тання: над чим працюєте тепер?

- Завершую роботу над великим навчальним посібником - хрестоматією „Нарис історії української культури в персоналіях". Підготував до видання рукопис поетичної книжки „Вогонь твоїх очей" (ліричні медитації у розповні літа). А на столі - все нове й нове до наступного тому серіалу „Хай святиться ім'я твоє". А ще час від часу підганяю розділ роману „Небесія"...

// Галичина. - 2004. - 24 квіт. - С. 9.

Євген Баран (м. Івано-Франківськ)

„Нове з поля українознавства"

Володимир Качкан народився 1940 року в селі Рибне нинішнього Тисменицького району на Івано-Франківщині. Першими „університетами" було спілкування з тіткою Марусею, зв'язковою УПА, та ролі у вертепі. Будучи покликаним до війська, щасливою долею опинився у школі авіаторів, а потім, попри службу, вивчав культуру, літературу німецької нації.

1962 року, приїхавши з Німеччини, став студентом історико-філологічного факультету Державного педагогічного інституту ім. Василя Стефаника - і почав активне дописування до газет, журналів, на обласне радіо... Роки праці в обласному телерадіокомітеті дали змогу об'їздити, сходити всі закутки краю; найсильніші, найглибші враження - при зустрічах із жителями далеких сіл, горянами. Там-бо збереглася наша етнокультура, її національний предковічний код, там - незаперечний досвід, народна мудрість.

1972-1995рр. - це роки київських вершин. Праця у Київському державному університеті на факультеті журналістики доцентом кафедри теорії і практики преси, згодом - в Інституті журналістики Київського Національного університету ім. Тараса Шевченка, де Володимир Качкан став доктором філологічних наук, професором, академіком АН Вищої школи, завідував ка­федрою журналістської майстерності. Потім було омріяне повернення на рідне Прикарпаття. На новоствореній кафедрі українознавства в Івано-Франківській державній медичній академії вивершуються нові плани і мрії талановитого українознавця.

- Пане Володимире, завершився ще один етап роботи над історико-літературознавчим серіалом „Хай святиться ім'я твоє..." - вийшла з друку 6-7 книга задуманого десятикнижжя. Що відчуваєте по завершенні роботи?

- Якесь душевне роздвоєння. З одного боку, перед моїми очима, наче живі, і досі ходять, бесідують, сперечаються, мріють і творять щось неперехідне, непроминальне в нашій історії, культурі, літературі - Олександр Барвінський, Іван Кревецький, Сильвестр, Богдан, Микола та Лев Лепкі, Микола Бутович, Ольга Дучимінська, Іван та Юрій Липи, Володимир Залозецький, Олена Кульчицька, Роман Купчинський, Іван Раковський, Іларіон Свєнціцький, Володимир Січинський, Мелетій Кічура, Степан Чарнецький ... - сотні і сотні імен, визначних постатей, що залишили глибокі сліди в національній духовній скарбівні та, на жаль, і досі або не видобулися з-під бетонної товщі колишніх комуно-заборон, або ж малознані й дотепер через наше лінивство, нерішучість - і так і не введені до наукового обігу.

Ось на цьому полі і працюю уже не один десяток літ, явивши читачам двотомник „Українське народознавство в іменах" (К.: Либідь, 1994, 1995), ще кілька книг з українознавства, а відтак уже й 7 томів задуманого серіалу.

З другого ж боку, - я вже весь у наступних книжках, адже здобуто й опрацьовано гори архівного матеріалу (що вартують тільки понад сімсот листів Богдана Лепкого та до нього; більше тисячі листів Марії Крушельницької до чоловіка Антона та синів Івана й Тараса, адже через цей історико-культурологічний та почуттєвий пласт можна збагнути досі незнані, пофальшовані сторінки нації), перечитано, переосмислено, проаналізовано силу-силенну першопублікацій давньої періодики, творів авторів через першовидання, значну кількість яких реконструйовано за автографами, перелопачено словесні копиці віддаленої і наближеної до нас у часі критики, виважено у традиційно-поступальному ключі не одну філософсько-естетичну концепцію - і вже думка не дає спокою, практично щодня щось народжується з-під пера. Так, уже „сходять", ось-ось „заколосяться" студії про поета-упівця, що пішов за Україну у безсмертя в 22 роки, - Мирослава Кушніра, про публіцистичний талант Симона Петлюри, культурологію Зенона Кузелі, Івана Пулюя, Івана Раковського... Але це вже зі жнива майбутнього.

- У Вашому науковому доробку переважають праці з питань українознавства. Чи таки насправді потрібно захищати українознавство в Україні?

- Найперше, уточню: у моєму розумінні українознавство - це система знань, духовних вартостей. Тому, з дозволу сказати, моє українознавство сягає глибин українського мовознавства, фольклористики, літературо-знавства, етнографії, пресології, історії, філософії, права, педагогіки, редакційно-видавничої діяльності і т. п. в ретроспекції. Нинішній стан справ в Україні, історичні екскурси у минуле потверджують, на жаль, переконання: ми як нація то воскресаємо-відроджуємось, то власними віхтями й чужинецькими кирзаками так затоптуємо власне ймення, що відтак потрібні десятиліття або й сторіччя для ренесансу - і знову починаємо майже з азбучного стану. З'являються новітні українофіли, відживають ідеї старого москвофільства, тотальний шовінізм та доморощене упідлення, запроданство та мамлюківство - все це, як блощиці, невидимо розповзається територією етносу, спричиняється до поглибленого раноутворення на тілі й душі значної частини українства.

Задумаймося: визначний поет-молодомузівець Василь Пачовський писав 20 січня 1909 р. зі Львова до Івана Кревецького, дійсного члена НТШ та багатолітнього директора бібліотеки Товариства: „... Каламутна филя дня покрила міменою нашого духа і нічого не твориться в культурі, а мелеться старі булки на завтрашній хліб. А берись за що-небудь по своїй силі, обкинуть тебе намулом і покриють темрявою без сонця. Куди ж родитися духови на такій яловій ниві...

Не дурно один письменник пішов на посла, другий ґаздує в парцелянта, третій пише від руки поправляючі задачі анальфабетів, четвертий пише про гній, бо скорше знайде узнанє і пошану, та не скаже йому патріот нашого времени, що псує папір пожиточний...

Бути письменником в нашій безісторичній епосі занепаду, треба героїзму і страшенної енергії перед тьмою апатії до всего творчого, що виходить поза „завтрій день".

Скажіть: не вбачаєте паралелей з днем сущим, не звучать слова архиактуально? Ось Вам і одна з причин поглиблювати, ґрунтовніше досліджувати, популяризувати, утверджувати - і, звичайно, захищати від завуальованого та відкритого ворогівництва та псевдонауки українознавство саме в Україні.

- А ось персоналізація українознавчих питань - чи не є це звуженням самої проблеми?

- У Вашому запитанні-натяку прихована протилежна відповідь. Чому? Ось послухайте: питаю студентів-філологів, аспірантів, досвідчених вчителів, що вони знають про Леся Гринюка, Богдана Бору, Олександра Бойківа, Михайла Ломацького, Володимира Целевича, Юліана Панькевича, Заклинських, Юрія Кміта, Василя Ільницького, Григорія Цеглинського... У кращому випадку, хтось натякне на те, що, мовляв, чув про те або інше прізвище.

Здивуєтесь?..

Читаю один з розділів кількатомного поважного видання - про драматургію. І теж подивований, бо там навіть через кому не згадано Григорія Цеглинського, саме того автора, з-під чийого пера вийшло більше 40 драматичних творів („Ворожбит", „Кара совісті", „Соколи", „На добродійні цілі", „Тато на заручинах", „Шляхта ходачкова", „Аргонавти", „Торгівля жемчугами"), з чиїм іменем досить критичний Іван Франко пов'язував бурхливий розвиток театрального мистецтва не лише в Галичині, а й у всій Україні та за її межами.

І так майже у кожній дисципліні, науковому напрямі. Тому-то і збагнув давно, що допоки не повернемо на українське етнополе сотні і тисячі знищених, поскрибованих, колись заборонених та й досі замовчуваних імен, доти і будемо „переповідати" своїм дітям та онукам неправдиві сторінки великої і насправді величної книги національної історії, замінюючи штамповані загальники, типу: „на принципах соцреалізму" - на словесні викрутаси: „на засадах правди, справедливості".

Переконаний: тільки персоналізація галузей науки є найперспективнішою, найневідкладнішою справою не поодиноких вчених, а передусім відділів науково-дослідних інститутів, регіональних центрів. Повернувши нації із забуття максимальну кількість персоналій, матимемо підставову можливість говорити і писати про неперервність традицій, про спадкоємність досвіду попередників, зрештою, - про процес у літературі, культурі тощо.

Усвідомлюючи це, і творив власні книги. Тішуся, що на цій царині плідно працюють історики, філософи, етнологи, пресологи, літературо- та мистецтвознавці Володимир Сергійчук, Юрій Шаповал, Анатолій Погрібний, Сергій Білокінь, Володимир Ляхоцький, Наталя Сидоренко, Ірина Матяш, Олександр Мукомела, Степан Хороб, Володимир Панченко...

- Володіючи такою джерельною базою, чи ж не було у Вас спокуси спробувати себе у написанні белетрезованих біографій, адже досвід власне художнього осмислення життя у Вас теж достатній?

- Тут, пане Євгене, ймовірніше виглядає не спокуса, а потреба. Звичайно, що за плечима досвід значний. Вивчаючи свого часу народне мистецтво у найрізноманітніших видах та проявах, життєво-творчий шлях найвиразніших його представників, я видав документально-художні романи, повісті, нариси, есеї „Барви веселки", „Гори і доли", „Анатолій Мокренко", „Світло високого дня", „Чари верховинської книги", „Грона любові", „Жива глина" та ін.

Збирався зробити документальний роман про Михайла Павлика, цю визначну постать, яку без перебільшення називають поруч з І. Франком. Та ось така парадоксальність: Франкові все ж таки видали 50 томів, для М. Павлика - не спромоглися і на двотомник вибраного.

Але-але... Все ж таки пересилює мою силу усвідомлена потреба робити саме те, чим зайнятий по вінця. Можливо, як уже не зможу товчися архівами та науковими бібліотеками, „сяду маком" та й занурюся у потаємний світ того ж таки Павлика та його рідні.

- Останні декілька років Ви зайнялися дослідженням епістолярної спадщини Богдана Лепкого. Як результат - книга „Журавлі повертаються" (Львів, 2001. - 920 с.), де вперше опубліковано 500 листів Б. Лепкого, великий ілюстративний розділ, обсягові студії у 5, 6-7 книгах серіалу „Хай святиться ім'я твоє: Історія української літератури і культури в персоналіях (ХІХ-ХХ ст.)". Це був усвідомлений вибір чи до певної міри прагматичний?

- Ну, будь-яка усвідомлено-доцільна праця має прагматизм. Що стосується Лепкого, то давненько, може, років з п'ятнадцять тому, працюючи в архівах, я надибав листи Б. Лепкого до В. Стефаника, О. Кульчицької, І. Раковського, З. Кузелі та ін. І десь саме тоді ворушився той ембріон, що варто і далі „полювати" за листами, бо саме у них приховані незнані нам риси характеру письменника, потаємощі його особистого, його політичні й естетичні прогнози.

Коли ж згромадився солідний масив конкретики, відбулося щасливе знайомство з Романом Смиком зі США, який і підтримав лепкознавчі студії.

Повірте, уже стільки нового я нашпарував, що аж „випирає" - сісти б та втяти біографічний роман. Та на перепоні тут оте „але-але", про яке я уже повідав...

- Ви є завідувачем кафедри українознавства Івано-Франківської державної медичної академії. Чи не відчуваєте внутрішнього незадоволення, що Ваш величезний джерелознавчий, історико-літературознавчий, педагогічний досвід не має власне філологічної аудиторії?

- Гадаю, що це запитання борше мало би дотикати когось іншого, а не мене. Річ у тім, що, пропрацювавши 23 роки у Києві, я повертався свідомо перш за все додому, до старенької матусі, а не їхав за посадами. Мені думається, що я вдало „запродався" ректору академіку Євгенові Нейку: з його благословіння та допомогою створив кафедру, яка є сьогодні базовою для однотипних у системі вищих медичних навчальних закладів України. Цим, очевидно, сказано немало.

З філологією маю найтісніший стосунок, бо ж запрошують читати лекції вчителям області, працюю у докторській вченій спеціалізованій раді в Інституті філології Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, в експертній раді з філологічних дисциплін ВАК України, є членом редколегій ряду фахових видань журнального типу. Як бачите, живу філологією повнокровно.

- Володимир Качкан - письменник (поет, прозаїк, публіцист, документаліст), вчений (фольклорист, історик літератури, пресолог, етнолог), педагог. Яка з цих іпостасей є для Вас найближчою і визначальною?

- У моїй життєтворчості постійно присутня амплітуда: сьогодні я працюю з документами, повзаю підлогою, як павук, визбирую оком, що до чого - тоді завантажую раціо. Робиться наука. Праця та неймовірно важка, іноді аж запаморочення від перевтоми, багатогодинного пересилення самого себе...

А завтра може промінь сонечка, якась дивовижа пісенної тональності, запах першого підсніжника так вразити серце, так жальнути-впечи або ж дихнути у душу теплом, що розпелюститься щось невидиме - і попливли рядки чи поетичні, а чи прозові. От, Вам, пане критику, і таїна творчості.

Взагалі, люблю все, за що беруся, робити ретельно, ґрунтовно, серйозно. Ненавиджу приблизноробів, бажаючих галопорезультатів, особливо ж, коли йдеться про працю пером...

- Останнє запитання - традиційне: що з творчо-наукових планів можете оприлюднити?

- Завершується робота над великим навчальним посібником-хрестоматією „Нарис історії української культури в персоналіях", проситься до видавництва рукопис поетичної книжки „Вогонь твоїх очей (ліричні медитації у розповні літа)". А на столі... На столі - все нове й нове до наступного тому серіалу „Хай святиться ім'я твоє...". А ще час від часу вкрадуся та й піджену розділ роману „Небесія"...

// Слово Просвіти. - 2004. - Ч. 23 (3-9 черв.). - С. 6 ; Західний кур'єр. - 2004. - 22 квіт. - С. 8.

Людмила Черняк (м. Чернівці)

Дослідник забутої України

Якби не виявив доброї волі доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри українознавства Івано-Франківської державної медичної академії Володимир Атаназійович Качкан і не приїхав до Чернівців, то хтозна-коли студенти філологічного факультету університету, наш редакційний колектив та й читачі газети отримали б нагоду познайомитися з унікальним вченим і письменником. За чотири десятки літ плідної творчої праці він видав 67 окремих книг. Це - монографії, художні й документальні новели, оповідання, есе, повісті, романи поезія Крім того, понад шість сотень публікацій побачили світ у журнально-газетній періодиці України та зарубіжжя, завдяки яким українську культуру пізнавали за іменами видатних майстрів опішненської кераміки, петриківського розпису, малярства та народної музики.

- Дуже тішуся, що приїхав до міста, яке страшенно люблю, - з перших слів зізнався гість. Раніше часто бував тут у відрядженнях. Однією із граней моєї життєтворчості було писання студій про визначних носіїв народної культури. Колись у Чернівцях працювала майстриня з художньої обробки шкіри Ніна Косарєва. На прохання Романа Федоріва зробив студію-есей про письменника Михайла Івасюка після того, як вийшов його роман „Вершник на білому коні". Він приймав мене у своєму помешканні, його донька подавала нам каву, за якою відбулася дуже щира і тепла розмова. Один раз зустрічався з цим чоловіком, який вразив мене своєю непоказною рафінованою інтелігентністю...

Згадував Володимир Атаназійович, що про людей мистецтва почав писати під час навчання на історико-філологічному факуль­теті Івано-Франківського педагогічного інсти­туту. У студентські роки знайшов на Рогатинщині старих людей, які вивели його на Цер­кву Святого Духа. Пробрався потаємними ходами на горище, познаходив там старі па­пери і майже випадково виявив, що автори Української Радянської Енциклопедії зробили молодшим Рогатин на 400 літ. Не маючи на той час якихось титулів, молодий дослідник надіслав публікацію на півтори сторінки, в якій довів точну дату заснування міста. Згодом друкувалася в журналі „Культура і життя" серія його студій про Роксолану, якою дуже зацікавився Павло Загребельний.

Коли вже мешкав у Києві, зустрічалися з відомим письменником не раз, сперечали­ся. Я багато чого знав завдяки краєзнавцю Феданку із Солотвина, котрий посів веле­тенську бібліотеку священиків і зберігав її на горищі... Гість розповідав, як в роки радянсь­кого тоталітаризму йому пощастило зблизи­тися зі справжніми українськими патріотами, які залучили його до наукової пошукової праці. Поїхав до нього з подачі бібліографа Воло­димира Полєка (Царство йому небесне!), енциклопедичної освіченості чоловіка. Кожної суботи їздив до Солотвина і, можна сказати, став членом родини Феданка. Зі стриху зно­силися старі журнали, знімався порох, і я ночами сидів за ними. Тож здавна вишукував забуте, заборонене і знищене. Воно здебіль­шого нагромаджувалося і чекало кращих часів...

Як зазначають нині рецензенти, провідне місце в багатожанровій творчості письмен­ника і вченого Володимира Качкана за роки Незалежності України займають україноз­навчі студії. Найперше називають його фундаментальну роботу „Українське народознав­ство в іменах" у двох томах, які побачили світ у 1994 і 1995 роках. Автору довелося „повою­вати" з рідним освітянським міністерством, щоб 30 тисяч примірників пішли у вузівські бібліотеки із зобов'язанням вивчати їх. Вийш­ло п'ять об'ємних книг із українознавчого сері­алу „Хай святиться ім'я твоє", де подається історія української літератури та культури ХІХ-ХХ століть у персоналіях. Всі вони напи­сані на архівних матеріалах, першопрочитаннях, раритетах, давній періодиці й потребува­ли, за висловом автора, „каторжанської дос­лідницької роботи", завдяки якій „на україн­ське етнополе вдалося повернути сотні визначних постатей".

До речі, перша книга цього монографічно­го серіалу побачила світ у Чернівцях і стала своєрідною галереєю вихідців із галицьких священичих родин, які працювали на ниві пись­менства, освіти і науки. В наступних томах автор розширив обрії своїх наукових пошуків. З п'ятої книги, зокрема, можна більше дізна­тися про родовід Лепких - Сильвестра, Бог­дана і Миколу, почерпнути нові відомості з життя Анатоля Вахнянина, Івана Липи, Рома­на Сембратовича, Юрія Липи, Мирослава Ірчана, Романа Федоріва, Юрія Шкрумеляка, Ва­силя Верховинця. Проте Володимир Качкан прагне не лише збагатити український духовний простір новими іменами, але й переосмислити життя і творчу спадщину відомих діячів культури. Бо ж ми повинні нарешті зна­ти, що батько Ірини Вільде, письменник Дмит­ро Макогон, був активним членом Українсь­кої Військової Організації (УВО), товариств „Пласт", „Луг", розповсюджувачем видань „Червоної калини", а мати - активісткою то­вариства „Просвіта". Брат притягався в 1934 році до польського суду за „приналежність до ОУН та пропагандистську антидержавну особливо активну діяльність". Та й сама письменниця належала до діяльних членів товариства „Сокіл" та організаційної управи ОУН.

- Наша біда в тому, - провадив свою дум­ку професор з Франківська, - що в середній та вищій школі про Івана Франка, скажімо, продовжують розповідати, що він народився в бідній селянській родині. Хіба родина коваля в той час бідувала? Та же в селі ремісники жили заможно. Якщо йому не могли заплати­ти, то відробляли днями на полі. Та він мав все, що хотів. Підіть на садибу Франка... Бідолаха! Хатисько така, хлів окремо, стайня окремо, стодола окремо... Ну що ми дурне гово­римо про наших письменників і навіть про хре­стоматійні постаті? Все треба ставити з голо­ви на ноги через архіви, через раритети, через періодику тих часів. Треба писати новітні студії і давати нове прочитання. Коли ми на своє етнополе повернемо сотні, тисячі забутих (я не знаю скільки) забутих, поскрибованих, за­мордованих, спадщина яких спалена, вивезе­них в сибіри і згноєних, тоді зможемо говорити, які ми багачі. Вони працювали в різних ділянках - мовознавстві, літературі, етнографії, праві, філософії...

Завдяки Володимиру Качкану вперше прийшли до читачів 500 листів Богдана Лепкого, колекція світлин і фотодокументів з вели­кою примітковою базою і коментарями в книзі „Журавлі повертаються...". Вони відкривають Лепкого (поета, прозаїка, публіциста, мемуа­риста) ще як теоретика літератури, критика, педагога, політика і великого українознавця. До речі, готуються до друку 6 і 7 томи серіалу „Хай святиться ім'я твоє" з новою студією про Богдана Лепкого і 200 листами, які писали до нього його видатні сучасники Михайло Ко­цюбинський, Ольга Кобилянська та інші. А ще, зізнався наш титулований гість, зараз в його душі визріває соціально-еротичний роман, який він збирається написати з „високою ампліту­дою художності" на противагу філософським дригам та примітивній писанині деяких сучас­них письменників. Тож щиро побажали міцно­го здоров'я і здійснення всіх творчих задумів невтомному вченому та культурно-громадському діячеві, бесіда з яким додала творчої на­снаги журналістському корпусу редакції.

 // Буковина. - 2003. - 12 листоп.

Фрагменти листів

Вельмишановний і дорогий пане Професоре і Приятелю!

Рад би побувати в Бережанах на Вашому святі, бо я невимовно вдячний Вам за всі Ваші труди і використання усіх Ваших пошукових та різних творчих талантів у справах Богдана Лепкого, бо поет воістину повертається з довшого забуття в Україні. В тому велика Ваша заслуга і вдячність усіх, що лежить їм на серці доля України та утвердження Молодої Держави.

Дай Боже, щоби всі Ваші титанічні труди були по цілій Україні так оцінені, як на Тернопіллі, а особливо в найкращому місті Б. Лепкого. Коли б жителі України „засвоїли" собі начала, голошені поетом, - то доля молодої Держави була б запевнена.

Щиро дякую, що Ви своєю працею виповнюєте облоги невіжества, а Вами кинені зерна на Вами приготовану ріллю вже приносять гарне жниво. Ґратулюю ще раз за Вашу працю і постараюся допомогти в дальших наукових досягненнях, бо жниво буде велике, а женці приготовляються під вашим „наглядом".

Вітаю і бажаю здоров'я до праці.

Ваш вдячний

Роман Смик 16.11.2001р. м. Чикаго (США)

Добрий день Вам, високоповажаний і дорогий Володимире Атаназійовичу!

Отримали Вашого дорого листочка і сердечно жалуємо, що Ви у лікарні. Молимося щоденно за Ваше здоров'я, - щиро, ревно, як тільки можемо і відчуваємо, що Пресвятий Господь раніше чи пізніше зніме з Вас це тяжке випробування, Він милосердний і чоловіколюбний. Найдорожчий Володимире Атаназійовичу, тримайтеся! Не жалуйте, що вгатили всі свої сили і своє здоров'я у ту чорну ниву, - і на це була Пресвята Господня воля! Ми не вибирали, де мали народитися, а то йшли туди, куди Господь послав. А трагедія нашого народу й нашого життя у тому, що, якщо ми не порозбиваємо груддя, не пошаруємо і не зробимо борозни, ніхто услід за нами не вийде із своїми плужками. Такі реалії життя, і нічого тут не вдієш, хіба що із вдячністю приймеш Пресвяту Господню волю і подякуєш за той хрест, який Господь тобі уділив. Не написали б Ви із потом і кров'ю Ваших чудових книжок, і що було б натомість? Нічого не було б! Була б одна велика зяюча рана, чорна діра, немовбито у нас споконвіку не було нічого святого.

Дорогесенький Володимире Атаназійовичу, кріпіться! Ви не можете падати духом, бо за Вашими книгами ідуть дітлашки, які ще колись-то стануть людьми. Не протопчете Ви їм дороги, не покажете, як-то тяжко за плугом іти, але йти треба, - то вони порозтікаються, бо вони малі, слабкі і ледаченькі. Їм треба сильного прикладу у житті, а інакше вони ніякої ваги не потягнуть. Отак воно і є.

Дякуємо сердечно за матеріали до енциклопедії (Боже, як же гарно написали про Вас і Тарас Салига, і Олег Гринів, - є таки у нас великі люди-патріоти), якось аж легше на душі, коли бачиш, як кожна людська душечка бореться за свою Україну, - то книжкою, то рецензією, то статтею, то рядком, а хто нічого не має пожертвувати, то той хоч молиться до Бога за неї. Якби Пресвятий Господь не дав нам тієї твердості і любові, уже давно б ми не втрималися, повигибали б, як руді миші. А так ще йдемо по дорозі, що її вгатили своїми долями і тілами наші великі і святі люди. Якось я для розваги веліла дітям перерахувати, хто з українських письменників не сидів у тюрмі і не був на засланні. Картина вийшла моторошна. Ось до якого стражденного народу ми належимо. А зніметься остання сторожа - підкріплення надійде не скоро, бо воно і мале, і плохе, і з особливими потребами. Так що тримаймося! Покладете Ви, найдорожчий Володимире Атаназійовичу, своє перо, - і в найближчі п'ятдесят літ навряд чи знайдеться хтось такий, щоб його підняли, - висиджував, згорбившись, по архівах, сліпав, ковтав пилюгу, лазив би із лупою від букви до букви, звіряв, розшифровував... То навіть не слід дивуватися, що при такій скаженій праці Ви, дорогий Володимире Атаназійовичу, вимотали себе дощенту. Тут би й ведмежої сили не вистачило. А не вимотали б Ви себе - нічого б не було, одна чорна діра непам'яті. Ось такі ребуси нашого життя. Отже, поправляйтеся, дорогенький, бо Ваш плужок уже на Вас чекає. Одна стаття про Вас до енциклопедії буде не менше трьох сторінок. А це вже дуже велика річ, велика Господня милість, коли тільки назвами своїх робіт можеш заповнити дві сторінки тексту. Це вже такий незгасний слід у вічність, який ці дітлашки, що прийдуть за нами, мали б пошанувати.

На цьому сердечно кланяємося Вам, найдорожчий Володимире Атаназійовичу, і кланяємося дорогій, любій і милій пані Олі і бажаємо Вам усього-всього найкращого. Нехай Пресвятий Господь і Божа Мати тримають Вас обох у Своїй ласкавій опіці!

Із щирою вдячністю і найкращими побажаннями

Ольга і Надія Пазяк, м. Київ 24.11.2002р.

Вельмишановний Пане професоре!

Вітаю Вас з бережанських порогів і засилаю гратуляції з подією - виходом V тому. Так, дуже цікаве видання по змісту і оформлення палітурки не менш філософське, але ще не вчиталася у Ваші дослідження - це буде ввечері, а поки що хапаюся за перо, щоб тим же листокнигоношею передати Вам цих декілька рядків, з яких до Вас каже весняним живчиком моя подяка за лист, а також за побажання на книзі, щоб не розійшлися наші дороги в нікуди!..

А тепер хочу поспівчувати Вам на предмет Вашого нездоров'я - спалюєте себе, дорогий Володимире Атаназійовичу, та й чи інакше може бути, коли звіялося навколо Вас стільки потрібних, цікавих і не зовсім справ і без Вашого вогню їм не відбутися. Хто ж запалить студентів, хто ж збагатить науку, хто ж оприлюднить ті пласти, які вже лежать у Ваших пошуково-дослідницьких руках? Таких, як Ви, не щодня посилає Всевишній, а ті, хто поруч з Вами, не знають, або не вміють Вас оберегти від тих, хто штиркає своїм „багнетом" у Вашу душу, ранить, розмиває захисну оболонку. Дуже розумію, співчувати такому Велету Духу і Праці як Ви - не розумно, мабуть, буду жаліти як левенятка, посадженого в умови житейського росту. Тримайтеся, прошу Вас від бережанської громади, що вітала Вас з „Журавлями...", а завтра буде вшановувати 10-ліття хору „Просвіти". Бо ж не знаю чи є ще такий районний центр, де так люблять і шанують Вас, Вашу працю!..

З пошаною

Щиро Ваша Надія Волинець м. Бережани

Привіт Володимире!

Твій коштовний дарунок (п'яту книгу „Хай святиться ім'я Твоє") отримав. Щиро дякую. Читаю, розкошую, збагачуюсь.

Навіть добре знаючи твою працьовитість, все ж дивуюсь, коли ти, друже, встигаєш перелопачувати, відбирати, осмислювати.

Книга справді вражає багатством фактичного матеріалу, закоріненням у джерельну базу, оригінальними оціночними характеристиками, логікою викладу.

Здавалось, про Лепких знав немало, та ось знаходжу нові матеріали - і з приємністю вивищую свою сірість. Ні, ні, не жартую, справді взяв для себе чимало корисного.

Даруй, що дещо затримався із дякуванням, хотілось щось тобі навзаєм подарувати, але сталась затримка у друкарні...

Вийшло нарешті 1 число наукового часопису „Проблеми славістики" за 2002 р. Там є добра згадка про тебе як дарувальника. З приємністю надсилаю тобі.

Сердечні вітання твоїй милій дружині. Хай святиться рід Качканів!

Ще раз прошу вибачення за затримку з відповіддю.

Твій Олександр Рисак м. Луцьк 27.02.03

Вельмишановний Володимире Атаназійовичу!

З найщирішими вітаннями звертається до Вас Надія Дирда. Перше хочу скласти слова вдячності і захоплення новою книгою „Хай святиться ім'я твоє". Мене не було на роботі в неділю, коли п. Рудковський приніс оцю перлину - пам'яті і слави національних імен. Я не змогла зразу Вам відповісти, але мала змогу перегорнути кілька сторінок великої, глибокої, наукової, пошукової, титанічної, праці вилитої у книгу п'яту „Хай святиться ім'я твоє". Завжди подивовуюся Вашій невичерпній енергії, непосидючості, запалу і, звичайно, великому таланту, що вміє знайти, осмислити, видати і донести до читача. Справжній талант від Бога.

Прочитавши статті „Мала проза" Б. Лепкого в ключі української ментальності, „Із Шевченкіани Богдана Лепкого" та інші дослідження-студії про родину Лепких, роздумую - таке подання матеріалу не зробив ще ніхто з науковців. Нове пізнання творчості, особистостей із роду Лепких. Справді, Ви творите нову культуру із нових імен. Яке багатство джерел, стиль викладу. Заставляєте думати і аналізувати. Вдячність і низький уклін. А ще особлива вдячність за широку „пропаганду" нашого музею. Ввійдемо і ми в історію завдяки Вам. Шкода одне, що малий тираж. Таке видання книги напевно і коштує достатньо!..

Іде весна, а з теплом нові надії на краще. Тож хай у Вашому домі завжди буде родинне тепло і затишок.

З повагою, Надія Дирда. м. Бережани 4.03.2003р.

Дорогий Володимире Атаназійовичу!

Ваша книга „Хай святиться ім'я твоє" - ще одне підтвердження Вашої творчої несамовитості, франківської працьовитості, авторського оптимізму і любові до Слова і до Людини. Щиро за Вас радію, тішуся за тих мучеників, що Ви про них написали: сучасники так мало знають... Про А. Вахнянина стаття Ваша пішла в „НТЕ". Якби ж я виходив, то вже давно була б публікація. № № 4, 5-6 за 02 р. і №1 за 03 р. готові давненько, але ще й досі не тиражовані...

У відділі будемо писати:

Історію фольклористики (разом із Р. Кирчівим)

Укр-й фольклористичний енциклопедичний словник (45 а.а.) Тут: персоналії, терміни, поняття та ін.

Готуємо корпус „Укр. нар. дум".

Для таких праць потрібні знання і фанатизм.

Наснаги Вам і снаги!

Щиро Ваш - Микола Дмитренко 11. 03. 03 м. Київ

Вельмишановний Володимире Атаназійовичу!

Щиро дякую за п'яту (вже п'яту! аж п'яту!) Вашу цінну та першоджерельну книгу з теплою дедикацією!

В наших умовах це просто подвиг - опрацювати й головне - видати.

Я похвалився книгою на кафедрі - стали в чергу читати, перша викладачка, яка пише про Ю. Липу дисертацію.

Тож спасибі і хай Вам усі святі помагаю у цій благородній справі!

З повагою Володимир Погребенник м. Київ 13.03.2003

Дорогий Володимире!

Та де стільки енергії, стільки посидющості, стільки наполегливості може взятися у чоловіка! п'ятий вже том!

Ставлю це запитання, але ж сам і відповідаю: а що тут дивного, коли чоловік цей - Володимир Качкан! Невтомний орач, непогамовний копач, найенергійніший шукач - у книгах, в давній періодиці, в архівах...

Міцності здоров'я, творчої снаги тобі, славний Володимире. Може, тобі ніколи й подумати про те, що і твоє власне ім'я теж давно вже - святиться, у колі тих, що духовно вивищують Україну.

Дуже дякую, милий Володю, за книжку, яку вивчатиму. Потиск руки - найміцніший!

Анатолій Погрібний м. Київ 24.03.2003

Шановний Володимире Атаназійовичу!

Щиро дякую за книжки - справді королівський дарунок. Тепер матиму весь комплект Вашої серії „Хай святиться ім'я твоє". З цікавістю переглянув (перечитати ще не мав часу) четвертий том, якого до цього і не бачив. З подивом відкрив для себе декілька невідомих моментів щодо Івана Білинкевича, про якого, здавалося б, знав багато, бо часто з ним спілкувався. Очевидно, не все, що береже його архів, виносилось за життя на люди. Дякую, що і мене не забули, говорячи про Івана Омеляновича.

Читаючи книги із серії „Хай святиться ім'я твоє", відкрив для себе притаманну Вам манеру працювати з документами. Імпонує мені те, що з них використовується все, очевидно, без „відходів". При цьому, з одного боку вимальовується суцільна картина того, про що пишете, а з іншого, - читач ніби отримує доступ до самих документів.

Ще раз дякую за дарунок.

З повагою - Микола Васильчук м. Коломия 8 липня 2003р.

Шановний Володимире Атаназійовичу!

Хочу Вам сказати, що Ваша велика особистість і Лепківська творчість знайшли місце на окремому стенді, в експозиції шостого залу. Це вже увіковічнено в історії музею. Прошу Вас, якщо у Вас є перезнята медаль Лауреата Премії Ярослава Мудрого, то переслати нам для поповнення стенду, де є і медаль Лауреата премії Братів Лепких...

ми відзначили ювілей Левка Лепкого - робили літературний вечір і фестиваль „Заквітчане музикою лепківське слово".

Знаю, із розповідей Н. Волинець, що Ви виступили на ювілейному вечорі д-ра Р. Смика. Погодьтеся, що гарне видання книги „Лежить на серці доля України". Тут великий вклад і Ваш, пане академіку!

З поклоном і повагою -

Надія Дирда м. Бережани 24.12.2003р.

Дорогий пане Качкане,

дуже вибачаюся за спізнену відповідь вже на другого Вашого листа. Щиро дякую і за щойно одержаний черговий том Вашої енциклопедії визначних діячів української культури (в якому я й своє ім'я знайшов). Я подивляю Вашу експедицію і неймовірну працездатність. Кожна Ваша стаття - вичерпна монографія, сперта на вивченні друкованих та архівних джерел.

Микола Мушинка м. Пряшів 04.02.2004р.

Глибокоповажаний Володимире Атаназійовичу!

Дістали від Вас чудовий подарунок - прекрасну книгу „Хай святиться ім'я твоє"... Не можемо передати це словами, як вона захопила нас і як зігріла наші душі. Неначе казковий світ постав перед нами й аж не віриться, що люди так могли прекрасно жити. Читаємо книжку удвох разом і не можемо начитатися. Кожна сторінка ніби із щирого золота. Бажаємо Вам, дорогенький, ще багато таких прекрасних книг, молимося за те, щоб Пресвятий Господь дав Вам доброго здоров'я і творчого натхнення для написання таких чудових книжок.

Ми зараз повністю затоварилися перед читаннями: здаємо збірник до друку. З Вашого помістили „Мирослав Ірчан у раритетах та нових архівних матеріалах". Вважаємо, що це дуже цінна розвідка й окраса нашого збірника. Просимо Всевишнього, щоб допоміг нам видати цей випуск і відразу після читань набирати наступний.

А Ваша книжка - як дзеркало. Милуємося оправою, миємо руки перед читанням, багато чого вже прочитали досі для нас невідомого, особливо „Катря Гриневичева...", „Марія Крушельницька", та й про Богдана Лепкого відкриваються нові сторінки. Чарують нас світлини, які Ви хтозна-звідки роздобуваєте. Дуже цікаво читати листи. От уже жанр і стиль! Без вимислу і домислу, а так чіпає за струни серця...

Хай Пресвятий Господь і Мати Божа тримають Вас постійно у своїй опіці і благословляють на таку виснажливу, але потрібну і благородну працю на благо нашого народу й України.

Ольга і Надія Пазяк 11.05.04 м. Київ

Високошановний і дорогий Володимире Атаназійовичу!

Прийміть найтепліші вітання з Лесиного краю і щиру подяку за надіслані томи „Історії української літератури", що стали ще одним знаменним підсумком Вашої титанічної, невсипущої праці. Вони не дають знебутися, повертають і дослідників, і вдячних читачів до глибоких і незамулених першоджерел, крізь які вияскравлюються постаті видатних і малознаних діячів української культури. Ваші книги наснажують величезною духовною силою, бо в осерді їхнього задуму і талановитого втілення висока мета - Україна.

Надія Сташенко м. Луцьк

Шановний Пане Володимире!

... Сподобився одержати на пошті (в скриньку - бо не влізла) справжню „цеглину" - спорий том, книгу шосту-сьому, Вашої довгограючої капітальної серії: ґратулюю і щиро здоровлю з виходом цінної студії-публікації. Пишу ці рядки в почутті відповідальности - не знаю-бо, чи не доведеться їх переочити в осьмій книзі...

Ви, Пане Академіку, немов оцей хлопець на Юнґфрау, - піднялися на височінь вершин українського творчого духу, дивується юно сам і инчих заставляєте дивуватися - сакральній величі Творців і наполегливості дослідницького духу!

Най Вам Бог сили вертає і на нові звернення духу сили зміцняє -

з вдячністю

Володимир Погребенник 15.06.2004 м. Київ

Шановний пане Володимире!

...Прочитав у „Слові Просвіти" зворушливий нарис про Вас, і сколихнулося моє давнє й незабутнє минуле, за яким так шкода мені, як кожному із нас... Я й раніше був вражений Вашою великою працею для України, Вашою одержимістю, Вашим розумом, прагненням зробити затоптану національну ідею світлою, багатою, ясною. Скільки сторінок нашої історії лежить в архівах, запилені й забуті і, на жаль, не потрібні багатьом отим „батькам" нації, котрі галасують про улюблену ними Україну... Сумно...

Віктор Лупейко Тетерів на Київщині 18 червня 2004р.

Вельмишановний пане Володимире!

Найкращі Вам вітання - побажання!

Кілька днів тому одержав несподіване для мене пересилання - Вашу чудову, багатющу і змістом, і розкішною поліграфією Книгу. Переглянув уважно. Навіть перечитав окремі сторінки про Крушельницьку та Гриневичеву. Океання! Не знане нашими філологами. Буду уважно читати. Дякую щиросердно за Книгу! Буду сильніше зміцнювати свою думку тим, що із часом наша літературознавчо-політологічна нива заквітує тисячами забутих та напівзабутих образів талановитих українців, пам'ять про яких була притлумлена лихими колонізаторами. У нас є що світові явити!..

Віктор Лупейко Тетерів на Київщині 06 липня 2004р.

Дорогий Володю!

Вже давно збираюся листовно подякувати Тобі за прислану книгу „Хай святиться ім'я Твоє" (книга шоста-сьома) і все якось відкладав свій замисел. Але останнє число „Слово Просвіти" засоромило мене у власних очах. Я розсердився на себе, сказав собі подумки кілька не вельми „панських слів", і прочитавши Твої відповіді Євгену Барану, сів за письмовий стіл.

Твоя Книга (пишу з великої літери) - це, якщо бути лаконічним - прижиттєвий подвиг, навіть уявити неможливо: скільки Ти змушений був гарувати, аби зібрати та проаналізувати весь, утиснутий у Книгу матеріал. Книга має 718 ст., а мені здається, що то для тебе замало. Цією книгою, як й попередніми з цієї серії ти заслужив, щоб Твоє ім'я святилося на віки-вічні...

Роман Коритко 05 червня 2005р. м. Львів

Депутату обласної ради

п. Качкану В. А.

Шановний Володимире Атаназійовичу!

Редакція газети „Репортер" засвідчує Вам свою повагу і з приємністю повідомляє, що за версією нашого видання Ви увійшли в десятку номінантів рейтингу „Найуспішніший політик року".

Репутація та особисті якості, авторитет серед колег депутатського корпусу, професійність та працьовитість - це критерії, за якими оцінювалось номінантів рейтингу. Але найважливіше, на нашу думку, що дало вам право бути серед інших номінантів, - це Ваше уміння чути іншого. Ви як депутат обласної ради, куратор Рожнятівського району області, не лише ефективно займаєтесь громадсько-політичною діяльністю, але й сприяєте розвитку соціально відповідального бізнесу (підтримка спорту, культури, піклування про розвиток місцевої громади тощо)...

З повагою,

Андрій Філіппський головний редактор газети „Репортер"

Вельмишановний Володимире Атаназійовичу!

Сердечно дякуємо за листа і цікавий, життєстверджуючий роман „Небесія"!!!

З повагою Іван Труш Орися Труш 20.10.2009 р. м. Кіцмань

Високошановний і дорогий Володимире Атаназійовичу!

Дякую за свято душі, за те, що Ви є в моїй долі...

Ваша „Небесія" багатовимірна, поліфонічна. У ній - духовне, небесне, тілесне, земне. А в епіцентрі - Людина, що прагне дійти до суті речей, пізнати сенс життя.

Ваша „Небесія" - пеан красі світу, водночас тремтлива радість і болюча туга. Це просвітленість: відчути, збагнути, що гармонія Всесвіту - Любов!..

На жаль, „життя і мрія в згоді не бувають, хоч вічно борються". Сонячно, -

Надія Сташенко Луцьк, 15 жовтня 2009 р.

„...Ще раз хочу щиро подякувати за гарячі тасьми, я насолоджуюсь та лікуюсь Вашими віршами.

Вже перечитала неодноразово, і з кожним разом закохуюсь більше, і знаю:

Я ще повинна вічність пережити...

А „Небесія" це і жар, і сльози, я ними наповнилась, відчула духовну гармонію, ніби сама перетворилась і злилась з отими лісом і квітами, з тою величною святістю Вашої душі. Не можу не сказати, що з ревністю погоджуюсь, що Ви і для інших є тим душевним спокоєм та порятунком.

Не стрималась і вирвалися сльози...

Це Ви торкнулись глибини моєї душі, це Ви відчули стогін мого серця, я зрозуміла, чому мене не чули раніше, очевидно, на різних духовних полюсах не може бути гармонії. А тут Небесія розбудила, розтривожила мою палку душу й мою незлюблену любов...

З великою шаною до Вас та Вашої творчості".

Галина І. 08.12.2009р.

„...Книжка „Тасьма літа" не лірична драма, тут панують гармонійні стосунки. Лише десь на обрії промайнуть, як застереження, „гріховності земні". Або серце защемить від чужої поетичної формули: „Покарай мене, Боже, любов'ю..." (Олена Матушек). Від цього поштовху й поетове слово активізується, втілюючи новий досвід, який народився з підсвідомого прагнення тривалості в часі. І смиренний оксиморон Олени Матушек поет розриває щаблями сходження до ідеалу:

Покарай мене, Боже, любов'ю,

Як любов я зродити не зміг...

Емоційні габи збірки накочуються на читацький берег - і ти піддаєшся їхній благодатній купелі. Але розум-вартовий раптом зупиняє емоційні габи загатою думки, щоб осмислити стан ліричного героя, осягнути образ Коханої, утвердити любов у світі як найвищу цінність. Послухайте, як вишукано звучить слово пана Володимира, органічно ввібравши чисті голоси творців Великої Книги Любові І. Франка, О. Олеся, Д. Павличка:

Я гадав: відлюбив, і порвалися струни,

Деко скрипки гуде, мов ображений бас,

Та в вечір'ї моєму озвалися луни,

Вторять пісню гінку: ще не час, ще не час...

Читаю, перечитую книжку інтимної лірики В. Качкана й відчу­ваю, що емоційний рівень любові доспів до Слова, адже йдеться про автора, що володіє великим потенціалом і вишуканим смаком.

Василь Мáрко, професор м. Кіровоград

Дорогий побратиме!

Якнайщиріше вдячні за книги, які прочитав не без задоволення.

Найбільше припав до душі „ліричний роман у новелах", який навіть викликав „ліричну епіграму".

Ось вона:

Володимирові Качканові,

Авторові ліричного роману „Небесія"

 

Пишуть про любов писаки -

Виходить агресія.

Тут - без дна і без хлоаки.

Словом, тут - Небé - сія!

Ваш Богдан Мельничук 21 листопада 2009р. м. Чернівці

„...Читати „Небесію" треба особливо уважно, бо на її сторінках стільки густих думок, стільки почуттів, втілених у такій багатющій мові! Викликають ці сторінки потребу в особистих мандрівках у прадавні свої літа. Ті мандрівки навівають все нові й нові мислі. Ви зуміли відтворити занадто складні почуття-відчуття людські, про які мені нині так складно вести мову...

„Тасьма літа" - поетично відтворені ті ж глибинні чоловічі почуття, котрі не можуть згаснути у вічно не старіючій душі. Таки Ви - майстер, пане Володимире! І яко психолог, і яко живописець глибинних порухів душі. Так тримати! На цій же планці високій! Сподіваюсь, що Ви зрозуміли мене: я за такий рівень лірично-літературний! Спасибі за твори!.."

Віктор Лупейко, Київщина, 16.12.2009р.

„Добрий день, вельмишановний мій друже, Володимире Атаназійовичу!

Вельми вдячний за Ваше новорічне привітання з такими дружніми побажаннями! Сподіваюсь, що вони, ці побажання, мені додадуть снаги життєвої, бо я дуже ціную кожне слово Ваше! Як одержав Ваші „Екскурси та дискурси", так того дня і припав до сторінок. Гарно Ви зробили, що провели цю роботу разом із Олегом, сином, що зсистематизували й заналізували весь оцей літературний огром та й подали всі оці українські надбання в такому оригінальному варіанті. Дізнався я про багато того, що й не думалось - не гадалось, що воно може існувати. Таки багаті ми не лише футболами та кишеньковими партійками, та кайдашизмом, та отаманією! Є у нас щось вище й мудріше - глибокий інтелектуалізм! Чудувався я багатьма Вашими сторінками й, надибавши на стор. 101 „Екскурсів..." розлоге речення: „А таки хоч і полі, хоч і не так рвійно повсюдно, але ж видобуваємо з-під товщі заборонної червоно-мерзлоти наше поглиблене духовно-змістове золото, вишпортуємо поміж тотально ворогом запресованими у безвість і не вороття святі імена невмирущих. Їх-бо не злічити!" - дійшов до думки: отаке мереживо мудрих і глибоких словосполучень може написати лише людина Франкового одержимого племені!.. Маю схильність казати на мудрість - мудрість! Вважайте це за об'єктивність, а не за панегірик!..".

Віктор Лупейко, Київщина, Тетерів 30.01.2010 р.

„Вельмишановний Приятелю Володимире!

З інтересом прочитав Вашу розвідку про Івана Липу. Маєте дар від Бога змістовно і гарно писати. Тож, сердечна Вам дяка, що пожертвували цю працю для мене.

Моя пропозиція до збірника на Вашу честь - набагато скромніша. Цей нарис я написав десять років тому, але і досі його не надрукували в Дрогобичі..."

Всього найкращого

з повагою Ваш Роман Кирчів 4 лютого 2010р.

Вчені, літератори про українознавчі праці Володимира Качкана

... Своєю книгою (йдеться про 3-й том серіалу „Хай святиться ім'я твоє" - Ред.) Ви подарували мені свято. Давно не читав з таким натхненням, бо Ваше дослідження справді збагачує інтелектуально. Найголовніше в ньому - сумлінність дослідника і жодної тіні сенсаційності...

Олег Гринів, професор, м. Львів

Я читав Ваші розвідки з народознавства, дослідження в галузі народних ремесел Карпат і Прикарпаття, як поеми. Стиль там такий образно-вишуканий, поетичний, така багата лексика і фразеологія, що ми з Галею (дружиною. - В. К.), читаючи вголос, чудувалися!.. Напишіть, будьте ласкаві, де оті томи Ваші (аж чотири!) можна придбати?

...І те, що у Вашому медичному закладі є кафедра українознавства, - це просто геніально! Лікарі йдуть у народ ще самодостатніше, ніж учителі, то вони розносять свою професію, свої знання й по хатах, по квартирах, а не лиш обмежуються клініками та лікарнями. А, отже, розносять по людях свої знання не лише фахові, а й національні, і загальнолюдські, - і це прекрасно! Це дуже схоже на Вас, любий Качкане! Бо це Ваші устремління розповісти світові і своєму народові, який він талановитий духовно, художньо, який він майстровий!

Олександр Сизоненко, письменник, лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка. м. Київ

Вельмишановний пане професоре, дорогий земляче!

... Радію, що Ви високо пішли в українському науковому світі. Не кожний з науковців працює так для закріплення нашого історичного минулого в ук­раїнській науці й культурі, як Ви. Велике Вам признання...

Святомир М. Фостун, доктор юридичних наук, письменник, головний редактор „Української Думки" Лондон

Ім'я Володимира Качкана добре відоме в Україні, однак чи не найбільшу популярність він здобув своїми двотомними працями з українознавства - „Українське народознавство в іменах" та „Хай святиться ім'я твоє". Чотири томи, заледве появившись друком, стали добрими гостями не лише в кабінетах учених мужів, а й помандрували, що дуже важливо, поміж широкі кола читачів.

Володимир Качкан належить до науковців-трудівників, він прагне черпати матеріали для своїх студій безпосередньо з архівів - цих бездонних і ще ма­ло вивчених джерел, до яких донедавна дослідники не мали доступу. На багато імен, які воскрешає у своїй книжці Володимир Качкан, тоталітарний режим наклав заборону через їхню „буржуазність" чи махровий „націоналізм". Заслуга вченого в тому, що він і в попередніх своїх книгах з українознавства, і в цьому третьому з черги томі вводить у науковий обіг і знайомить просто зацікавленого читача з тими діячами культури, громадської думки, імена яких фактично були викреслені з історії духовного розвитку українського народу...

Роман Федорів, письменник, лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка. м. Львів

...Темою „Народознавство і проблеми духовного відродження України" автор - професор Качкан В. А. - захворів, в доброму розумінні слова, давно, насправді і надовго. Портрети забутих постатей, великих і величних, української культури і науки виписані саме з непохитністю віри автора у незнищеність морального здоров'я народу. А також впевненістю, що немає остаточного безвихіддя, що всього можна добитися, аби лиш бажання. Добитися не чогось суто зовнішнього, а ладу й гармонії в собі самих.

Звертає увагу вправність, з якою виконані портрети забутих діячів. Важка і копітка архівна робота дозволила більш достеменно передати нащадкам, читачам книги внутрішній світ особистостей. А додані фотоілюстрації створюють зовнішні портрети, що робить книгу живою, зримою, повнокровною...

У книзі немає „романтизації", чим грішать інколи окремі автори. Слова виважені, оцінки об'єктивні. А головне - внутрішня співзвучність портретів (мистецьких, політичних) працює на тему, на процеси, які оздоровлюють нині наше суспільне життя.

Авторська концепція реалізується в двох частинах книги „Українське народознавство в іменах...".

Михайло Пазяк, доктор філологічних наук, професор. м. Київ

Сподвижник-народознавець, професор Володимир Качкан -

один із поодиноких сміливців, котрий відважився заглибити­ся в Таїну Гончарного Скарбу Опішного. І на цьому сповідальному шляху йому вдалося чимало - хоча й не пізнати доконечно цю Загадкову Атлантиду Українського Менталітету, але побачити непересічні постаті Митців, виокреслити анатомію життєвих доль Творців, співставити помисли і діяння Мудреців, сягнути до утаємниченого Саду Посвячених Душ. Талант Автора спостеріг дуже багато - значно більше, аніж щодня впродовж цілого життя бачать пересічні опішненці, випадкові візитери до гончарського центру з далеких і близьких країв; значно більше, аніж досі знала богемна Україна.

Хочу також застерегти дослідників, котрі вивчатимуть фено­мен Опішного. Книга не є збірником академічних розвідок чи документальних матеріялів. Наведені в творі цитати, в тому числі й листування Великої Гончарівни Олександри Селюченко, мо­жуть слугувати лише поштовхом до подальших наукових студій. Специфіка жанру не вимагала від Автора автентичного фіксування першоджерел, як і неодмінно опішненського походження вико­ристаних фольклорних творів (приказок, примовок, легенд, вірувань тощо), які постають передовсім своєрідним інструмен­том творення етнічного тла літературного твору. Для глибоких досліджень слід послуговуватися, насамперед, оригінальними джерелами.

Захоплююча книга Володимира Качкана - це, головним чином, спогад-враження від довгоочікуваних відвідин „столиці українського гончарства", зосередженого спілкування з творця­ми її слави. З калейдоскопу історичних подій і документальних свідчень, власних переживань вибудовується цільний образ Гончарської Мекки України.

Олександр Пошивайло, Полтавщина

ЗМІСТ

Ціхи до біографії

Фрагменти статей, рецензій

УХВАЛА Про присудження премії їм. І. Огієнка 2010 року

Мáрко В. Пречиста купіль любові

Сулятицький М. „Не моя це пора: із пісень - в підголосся"

Шегда Н. Качкан виграє лірикою

Дмитренко М. Нові книги Володимира Качкана

Сулятицький М. Літературознавче розкрилля духу

Вертій О. Іван Хланта у світлі бібліографії

Руденко Ю. Дослідник національних засад духовності

Курчій Д. Феномен Івана Хланти

Сулятицький М. Соколине розкрилля пісні

Загоровська Л. Книги, які об'єднують всіх

Чемеринський А. Презентовано нові видання

Зеленюк І. І слово є чин, якщо заряджене високим духом

Сулятицький М. Узвишшя визнання

Юсип Д. Пізнати час допомогли листи

Стефурак Н. Повернені з минулого в майбутнє

Васильчук М.Першовідкривач епістолярної Атлантиди

Юсип Д. „Як много слово важить..."............................................. 37

Мартинюк М. Нестримні пошуки себе, або

„Несказане лишилось несказаним"

Виноградник Т. Посвята творчості Володимира Качкана

Баран Є. Творчі пороги та узвишшя

Гринів О. З-під пелени забутості й намулу облуди

Романюк М. „Збагнути сутність його ділання..."

Сулятицький М. „ ...І знову іменем твоїм молюсь"

Слоньовська О. „Я відстань відстанню пригорну до тепла" (щоденне подвижництво Володимира Качкана)

Заяць В. Повертайтеся, імена славних українців

Ротач П. На полі культури

Мушинка М. Персоналізатор сучасного українознавства

Стефурак Н. Щасливий у праці

Лупейко В. Освячення рідних імен

Рудковський М. Світять нам зі свого далека

Тебешевська Т. „До книги і з книгою..."

Гринів О. За плугом на перелогах історії

Рисак О. „Дивнії перли виносить..."

Добош Г. Ґрунтовність історика і талант письменника

Рудковський М. Слово про того, хто володіє словом

Дирда Н. Премію імені братів Лепких - письменникові В. Качкану

Яковенко В. Дві нагороди Володимира Качкана

Білуник Л. Чого вимагає нинішній читач

Баран Є. Володимир Качкан: життя як покликання

Мушинка М. У фундамент українознавства

Дмитренко М. Володимир Качкан: на здобуття премії України ім. Т. Шевченка

Ільницький М. Те, що передає живий спогад

З народженням книги!

Баран Є. Коріння й крона таланту

Добош Г. Ґрунтовність історика і талант письменника

Мариновська О. На згадку ювіляру

Салига Т. „Не належу собі - я належу народу"

Салига Т. „Йому до всього діло є"

Дмитренко М. Щедрий ужиток народознавця та історика культури України

Гринів О. Освячені імена на віднайдених скрижалях

Нові книги Володимира Качкана

Погрібний А. Передмова

Фрагменти діалогів, інтерв'ю

Войцехівська-Павлишин М. За престолом української науки

Тугай Л. „Мене живить моє генне коріння"

Фіголь Б. Весна хоче змін

Гладиш Р. Володимир Качкан: „Ми як нація то відроджуємось, то... затоптуємо власне ймення"

Баран Є. „Нове з поля українознавства"

Черняк Л. Дослідник забутої України

Фрагменти листів

Роман Смик

Ольга і Надія Пазяк

Надія Волинець

Олександр Рисак

Надія Дирда

Микола Дмитренко

Володимир Погребенник

Анатолій Погрібний

Микола Васильчук

Микола Мушинка

Ольга і Надія Пазяк

Надія Сташенко

Володимир Погребенник

Віктор Лупейко

Роман Коритко

Андрій Філіппський

Іван Труш, Орися Труш

Галина І.

Василь Мáрко

Богдан Мельничук

Роман Кирчів

Вчені, літератори про українознавчі праці Володимира Качкана

Олег Гринів

Олександр Сизоненко

Святомир М. Фостун

Роман Федорів

Михайло Пазяк

Олександр Пошивайло